147 |
Чи виправдовує К. Паньківський колабораціоналізмЗвичайно, виправдовує. Притому, виправдовує в своєрідній формі. В "Підсумках і висновках" до книги "Роки німецької окупації" він, прикриваючись словесним камуфляжем, всіляко доводить, що співпраця з гітлерівцями в роки Другої світової війни була неминучою. Але чия співпраця - українського народу чи українських націоналістів? Як відомо, гітлерівських окупантів не задовольняло "державне правління" ("уряд" Стецька - "Карбовича"), проголошене бандерівцями 30 червня 1941-го р. у Львові і вони його негайно розігнали. По-перше, гітлерівцям не подобались ігрища кишенькових політиканів за їх спиною, їх політична метушня. Господарі становища ("Майстром був Гітлер" -писав Паньківьский) не могли допустити самоуправних вибриків самозванців, яких ніхто на такі акції не уповноважував. По-друге, гітлерівці аж ніяк не хотіли ділити (хай навіть повністю залежну від них) політичну владу з інородцями, яких планували знищити як слов'янське плем'я, чи поставити на коліна за своєю подобою. По-третє, окупантам потрібні були слухняні пособники в нещадній експлуатації краю, лакеї та виконавці, яких вони самі призначили для такої мети і які повинні беззастережно виконувати їх "панську" волю. Після інциденту з "Актом 30-го червня 1941-го" гітлерівці, не бажаючи втрачати підтримку з боку українських войовничих націоналістів, тимчасово зманеврували. Тому вже 6 липня 1941 р. і було створено у Львові Раду сеньйорів, яка незабаром стала називатися Національною радою, почесним протектором якої став митрополит Андрій Шептицький, а президентом Кость Левицький, запопадливо слухняний німцям. "Українська національна рада у Львові, - писав Паньківський, - була для нас усіх "символом влади".[14] Звичайно, їм так здавалося. В лютому 1942-го р. гітлерівці припинили діяльність Національної ради, хоч та "діяльність" зводилась до звичайної балаканини. Лист митрополита до рейхсміністра Гіммлера з проханням не використовувати "українських" поліцаїв в каральних акціях проти єврейського населення Галичини був лише примітивним приводом до розпуску. Просто гестапо і службі безпеки набридли хоч скромні, але ж все-таки ігрища в "національну" політику тої "національної" ради. "Із припиненням діяльності Ради всі функції президії... перейшли вповні до нас (тобто до УКК - В.М.).. ", - писав Паньківський. УКК, в той час підпорядкований УЦК, як відомо, був |
148 |
створений гітлерівцями як допоміжна організація із "аборигенів" для збору воєнних поставок для вермахту і беззастережно виконував всі накази окупаційних властей. Тут вже було не до "національної" політики. Гітлерівцям потрібні були просто пособники в усіх чорних справах. І вони знайшлися. В "Підсумках і висновках" Паньківський писав: "Чи Національна рада діяла в згоді з поглядами громадянства, як речник того громадянства ("речником того громадянства", як відомо, Національна рада ніколи не була, бо була створена на збіговиську націоналістів Львова не без санкції гестапо і служби безпеки - В. М.), чи то групка безвідповідальних політиканів і самозванців пішла на співпрацю на свою руку? Чи співпраця галицьких українців із німцями була в даній ситуації потрібна? Чи діяльність національної ради, а згодом комітету на галицькій землі, була службою дійсно народові, чи вислуговуванням окупантові? Чи наше громадянство дійсно ділилось різко на самостійників і опортуністів? До якого часу коляборація є патріотизмом, а в якому моменті вона перестає бути згідною з національним інтересом і стає зрадою національної справи? Що це таке українське "германофільство", про яке стільки говориться?"[15] Такі запитання (і досить резонно!) ставить Паньківський, виправдовуючись, і не розуміючи, що тим самим же викриває свою "філософію" колабораціонізму. Але як відповідає на них? Перш за все, зазначає "щирий коляборант" про те, що тоді, в 1941 р., "цих питань не ставили". Все, мовляв, було ясне - "українці", тобто українські націоналісти, стоять на боці Гітлера. Інші міркування просто не допускались. Ці питання, - веде далі Паньківський, - виникли "під впливом післявоєнних настроїв", бажанням скинути з себе відповідальність за все те, що ними творилось до війни і під час війни. Думається, що це цілком справедливе застережння, бо всі ті, хто скомпрометували себе до війни і під час війни, почали старанно "відмиватися" після війни. Але даремно, бо історія злопам'ятна до злочинства і злочинців. Однак, тут же, Паньківський вперто відстоює свою "коляборантську" тезу про те, що під час війни народ "мусить стояти у зв'язках з окупаційною владою" і "хтось мусить очолювати його репрезентацію...". Ось така логіка! Далі Паньківський сам же звинувачує всіх і вся в співпраці з гітлерівцями: "Всі ми дивилися в часах перед другою світовою війною надто в сторону німців, дехто в сторону Гітлера. Ми чекали від них, хоч для того не було реальних підстав, сприяння відновленню нашої державності не тому, що вони були нацистами, а тому що вони були ворогами наших ворогів...".[ 16] В тому ж "коляборантському" ключі Паньківський і завершує свою книгу спогадів: провідні діячі ОУН "в більшості перебували тоді в Німеччині і стояли у зв'язках з німецькими чинниками... її (ОУН-бандеревців - В.М.) передові члени, що прийшли до Львова разом з німецьким військом, своїми публічними виступами і проголошеннями викликали у свого членства і некритичної частини нашого загалу переконання про те, що вони - союзники німців...". І на закінчення Паньківський подає таке "виправдання" своєї "коляборації": "Співпраця українців (тобто українських войовничих націоналістів - В.М.), отже і |
149 |
галицьких українців (тобто і галицьких інтегральних і неінтегральних націоналістів, що значить фашистів - В.М.) із німцями була в роках 1941-1944 неминучою".[17] Ми підтвердимо ці попередні "зауваги" пана Паньківського. Керівник Українського центрального комітету Володимир Кубійович у своїй книжці спогадів "Мені 70" та в інших "писаннях", як менш відвертий "коляборант", ніж Паньківський, причини співпраці з гітлерівцями пояснює ясніше: "Німцям йшлося про те, щоб мати по своїй стороні прихильність українського населення, на території якого мала відбуватися війна, і тому виявили готовність йти назустріч нашим бажанням".[18] Отже, цей "коляборант", як бачимо, досить виклично пояснює свою та інших "коляборацію": німцям хотілось того-то, а ми їм прислоговували. Подамо коротку довідку про Кубійовича. Народився Володимир (Влодзьо) Кубійович у 1900 р. в небагатій сім'ї селянина в Західній Лемківщині. Сам Кубійович писав про себе, що він досить рано виявив "готовність" стати на той шлях, який торував пізніше. Молодий географ Краківського університету наполегливо займався "географією України і сумежних кpaїв", але тільки для того, щоб протиставити "щось" проти "чогось". Його "географія", як він сам зазначав, "подобалася німцям". Він готував карти та описи місцевостей для військового відомства Німеччини. З початку 30-х років "географ" Кубійович став досить цінним агентом воєнної розвідки Німеччини. Тому і не дивно, що в окупованій гітлерівцями Польщі (в так званому "генерал-губернаторстві") його призначають головою Ukrainische Hauptausschuss (Українського центрального комітету), хоч він не перебував у списку лідерів націоналістичних формувань за кордоном. Правда, деякі автори стверджують, що Кубійович був помітною постаттю у середовищі ОУН-мельниківців. Чим же приглянувся він гітлерівцям у час, коли нацистам запопадливо прислуговували тисячі маститих націоналістів з Галичини? Думаємо, тим, що Кубійович не був націоналістом-екстремістом, як відомі функціонери ОУН-бандерівців, а вважався "поміркованим". В своїх аж трьох книгах спогадів ("Мені 70", "Українці в генеральній губернії. 1939-1941: Історія Українського центрального комітету" і "Мені 80") В. Кубійович (у порівнянні із своїм спільником по "коляборації" К. Паньківським) досить стриманий у розповідях про "коляборацію"свою та інших. Однак і він згадав чимало "перлів" із її історії. Наведемо окремі із них, поміщені в книжці "Мені 70". "Функціонерами УЦК були переважно мельниківці із ОУН-м. - I далі. - Вехтер (группенфюрер СС, губернатор дистрикту "Галіцієн") намагався створити німецько-українську симбіозу, а навіть виділити Галичину із генерал-губернаторства. З його амбітивними планами було пов'язано створення української дивізії".[19] Тут же Кубійович фальшує, коли відзначає, що створення дивізії СС "Галичина" "частинно пов'язане" з особою Вехтера: "8 березня 1943-го року я написав листа до генерал-губернатора Франка з проханням вжити заходів у справі створення добровільної української збройної формації... У березні губернатор Вехтер виклопотав у Гіммлера принципову згоду на створення такої дивізії... Це був чималий |
150 |
політичний акт. Утворення великого українського військового з'єднання зміцнило ролю українців у Галичині... Тільки у складі німецьких збройних сил могло постати регулярне, добре вишколене й озброєне велике українське з'єднання, яке при спрятливій для нас ситуації могло стати зародком української національної армії, без якої не могла б існувати українська держава... Я радився з Шептицьким, який сказав: "Немає майже ціни, яку не треба б дати за створення української дивізії".[20] Після тривалих розмов та переговорів з "національними колами" Кубійович у листі до губернатора дистрикту "Галичина" Вехтера від 8 квітня 1943 р. повідомив "остаточно" про те, що "наша суспільність ставиться позитивно до формування дивізії". Ото-так авантюра "національних патріотів"! Прагнення створити українську національну армію з есесівського формування! Цілком зрозуміло, що ті "національнії кола", про які згадує Кубійович, - це галицькі войовничі націоналісти, які всеціло орієнтувалися на Гітлера, бо самі були фашистами. Але чи хотів такої армії народ Галичини, а тим більше всієї України? Його, звичайно, не питали. Про нього навіть не йдеться у спогадах Кубійовича, бо "українцями" він називає тільки галицьких націоналістів. 28 квітня 1943 р., як вище зазначено, В. Кубійович від імені керованого ним УЦК звернувся із закликом до населення Галичини, в якому, зокрема, зазначалось: "Найвищий дозвіл на виставлення стрілецької дивізії СС, що складатиметься з галицьких українців, - це для нас відзначення і одночасно спеціальна честь. Ми свідомі того, яке велике значення буде мати та найвища постанова. Тому ми хочемо зробити все, щоб вона найкраще виконувалася. Сформування галицько-української дивізії на зразок СС - це для нас не тільки віздначення, але й зобов'язання, щоб активну постанову у співпраці з німецькими державними органами продовжувати аж до переможного кінця війни". (Газ. "Львівські вісті". 1943. 28 квітня.) Такій заяві Кубійовича не варто дивуватися. Він активно пропагував і діяв. В Центральному державному архіві вищих органів влади України в Києві зберігається заява (Erklarung) за номером "1", заповнена власноручно керівником УЦК Кубійовичем: "Я, підписаний Кубійович Володимир, запевняю, що я готов, як воєнний охотник (тобто доброволець - В. М.), вступити до СС - стрілецької дивізії "Галичина" й бути у військовій службі.Я знаю, що на основі цієї заяви зобов'язуюся виконати кожної хвилини негайно приказ покликання до СС стрілецької дивізії "Галичина". Львів, дня 2 травня 1943 р. Підпис: В. Кубійович". [21] Зрозуміло, що цей "ерклерунг" був написаний тільки для формальності і пропагандистського фарсу, бо Кубійович не збирався служити в діючій армії. Вслід за першим номером поступили ще подібні заяви від "щирих українців" (тепер "національно свідомих"), різних "батьків народу" і "провідників нації". На цей раз вони були дійсно щирими патріотами Великонімеччини і Гітлера. Сповнений "національної" гордості за здійснення "чималого політичного акту", Кубійович вже в довоєнний час, як один із керівників Наукового товариства ім.Т. Шевченка за кордоном і видавець "Енциклопедії українознавства", писав у своїх спогадах: "Наша і моя праця мала найкращі успіхи від літа 1943 року. Її вершком було створення дивізії "Галичина". [22] (Виділено мною - В. М.)."Праця" ця, як бачимо, була на догоду фашизму та Німеччині, а не Україні. |