З чиєї ініціативи виникла дивізія СС "Галичина"

Тут треба сказати досить визначено: лицемірять числені націоналістичні автори з приводу відповіді на це непросте запитання. Для цього, зрозуміло, є у них свої всім відомі причини - обшити український націоналізм в Галичині. Але ж це абсурдно, бо антинародно!

Ми вже знаємо, як питання ініціативи створення дивізії інтерпретували її творці - керівник УКК К. Паньківський і керівник УЦК В. Кубійович. Добре відомий в діаспорі, історик О. Субтельний в книзі "Україна: історія" (К., 1991) явно лицемірить, коли вказує, що "губернатор Галичини Отто Вехтер звернувся до УЦК із пропозицією сформувати в німецькій армії українську дивізію".

Все, якраз, навпаки. Про це О. Субтельному як досвідченому історику повинно бути добре відомо. Правда, він тут же зазначає, що "опріч безплідної інтерлюдії між ОУН і німцями в перші дні війни (маються на увазі неприємності з "Актом 30 червня 1941-го" - В.М.), найважливішим випадком співпраці українців (читай: українських войовничих націоналістів - В.М.) з гітлерівським режимом на організаційному рівні стало створення добровільної дивізії СС "Галичина". Що правда, то правда!

Ми вже знаємо про створення в диверсійній службі гітлерівського Абверу спеціальних батальонів "Нахтігаль" і "Роланд", сформованих в основному із бандерівців. Мельниківці також не дрімали. Вже в перші дні війни керівник ПУНу А. Мельник починає атакувати Берлін, посилаючи А. Розенбергу, тодішньому рейхсміністру окупованих східних територій, а затим також Г. Франку, керівнику генерал-губернаторства, їх численним помічникам та іншим нацистським бонзам "послання", "меморандуми", "листи" та "заяви" з пропозиціями створити військові сили "українців", тобто українських націоналістів, на боці гітлерівців "для поборення большевизму". Гітлерівці ж у той ейфорично-переможний час просто не звернули на них жодної уваги. Захоплені успіхами на Східному фронті, вони відверто нехтували примітивними політичними моськами - танки Гудеріана вже були на підступах до Москви!

Одне з таких "писань" націоналістів з Галичини добре відоме багатьом історикам, що досліджували історію Другої світової війни. Думаю, що воно добре відоме і Оресту Субтельному. 12 січня 1942 р. було подано "послання його превосходительству фюреру й рейхсканцлеру Німецького рейху Адольфу Гітлеру". В ньому, зокрема, недвозначно зазначалось: "Українська нація пов'язувала великі надії з розвитком обстановки в Східній Європі, що привела в середині минулого року до війни між Німеччиною і Радянським Союзом. Провідні кола українського народу були впевнені в тому, що зіткнення між націонал-соціалістичною Німеччиною і більшовицькою Москвою неминуче, і що тільки Німецький рейх під керівництвом Вашого Превосходительства був спроможний завдати більшовизму смертельного удару. Поразка Росії повинна була дати можливість Україні приєднатися до політичної системи Европи... Ми запевняємо Вас, Ваше Превосходительство, що провідні кола на Україні готові до тіснішого співробітництва з Німеччиною з тим, щоб вести боротьбу з спільним ворогом спільними зусиллями німецького і українського народів і встановити справді повний порядок на Україні і в усій Східній Європі".

Це "послання" підписали: граф А. Шептицький, митрополит, президент Української національної ради у Львові, М. Величківський, президент Української національної ради у Києві, А. Лівицький, заступник С. Петлюри - головного отамана УНР у Варшаві, Омелянович-Павленко, голова Генеральної ради комбатантів у Празі, А. Мельник, вождь українських націоналістів у Берлині".[23] Воно визначає всю суть тих політичних ігрищ, які вели націоналісти.

Однак незабаром обставини блискавично змінилися. Гітлерівський вермахт отримав воєнну поразку під Сталінградом. Вже через чотири дні після неї, 6 лютого 1943 року, з благословення того ж митрополита А. Шептицького провідник ПУНу А. Мельник знову пише "послання" начальнику штабу верховного командування вермахту, генерал-фельдмаршалу В. Кейтелю:

"...Здається, прийшов час включити Україну (читай: українських войовничих націоналістів - В.М.) в протибільшовицький фронт... Треба сформувати боєздатне українське військо... На жаль, протягом останніх двох років було загублено багато можливостей... Треба це питання перенести в сферу практичної дії без зволікань і прогаяння часу. Сподіваюсь, що проблеми формування української збройної сили в тому вигляді, в якому ми тут виклали, знайде у Вас, пане генерал-фельдмаршале, належне розуміння і увагу... Українські вірнопіддані, а найголовніше військові кола готові до розв'язання цього питання, якому ми в ім'я переможного кінця боротьби з Москвою надаємо найбільшого значення, прагнемо взяти участь і віддати себе в розпорядження головного командування збройних сил".

Це "послання" А. Мельника, провідника ОУН-м, досить відоме багатьом дослідникам історії Другої світової війни і навіть широкому громадському загалу. Як бачимо, численні свідчення про те, що націоналістичні провідники досить часто вимагали (вірніше, просили) у нацистів створення "вагомої" української військової формації в складі гітлерівського вермахту, мають незаперечну і серйозну підставу.

Однак, чи був губернатор дистрикту "Галіцієн", группенфюрер (генерал-лейтенант) військ СС Отто Вехтер ініціатором створення есесівської дивізії "Галичина"? На це питання Вехтер відповів сам:

На початку березня 1943 року губернатор Вехтер у "Маніфесті до зброєздатної молоді Галичини" висловив, зокрема, таке: "Раз у раз галицьке українське населення (читай: галицькі войовничі націоналісти - В.М.) висловлювало бажання із зброєю в руках брати участь у збройній розправі німецької держави. Фюрер, визнаючи наставления Галичини, вволив цьому бажанню включити себе до боротьби і дозволив на формування "СС-стрілецької дивізії Галичина". [24] (Виділено мною - В.М.).

Окупаційна газета "Львівські вісті" (1943, № 93), інформуючи про "урочисту дефіляду" з приводу освяти декрету губернатора про створення цієї дивізії, подала уривки з промови губернатора дистрикту Вехтера, в якій той, зокрема, зазначив:

"Неодноразові звернення галицько-українського населення до управи Галичини, до пана генерал-губернатора (тобто Г. Франка - В. М.), по проводу рейху нарешті увінчалися успіхом. Фюрер дав зволення сформувати дивізію з галицьких українців..." (Виділено мною - В.М.).

Тут, як бачимо, все ясніше ясного, бо крапку над "і" поставив сам Вехтер.

Дивізію захотіли створити в складі гітлерівського вермахту самі націоналісти в Галичині, перш ніж виникли ініціатори.

Аналізуючи літературу, присвячену 14-й стрілецькій дивізії СС "Галичина", треба зазначити, що серед багатьох авторів найпомітніше місце займає книга спогадів німецького автора В.-Д. Гайке "Українська дивізія "Галичина". Історія формування і бойових дій у 1943 -1945 роках" (Торонто - Париж - Мюнхен, 1970).

Гайке Вольф-Дітріх (1913 р. н.) - майор вермахту, уродженець Прусії. Народився і виріс в офіцерській сім'ї. В січні 1944 р. був відряджений в 14-ту гренадерську дивізію СС "Галичина", яка тоді перебувала в Нойгаммері, де завершувала своє формування. Спочатку був призначений начальником оперативного відділу її штабу в званні капітана, а затим начальником штабу в чині майора. Книгу спогадів про дивізію СС "Галличина", в якій служив до кінця війни, Гайке розпочав писати відразу ж після війни, перебуваючи в англійському таборі для німецьких військовополонених, і називав її спочатку "Sie wollen Freiheit" ("Вони хотіли волі"). Зрозуміло, що інтерпретація питання, закладена в заголовку книги, дуже сподобалася українським творцям дивізії, які опинилися на Заході, перш за все В. Кубійовичу, і вони доклали чимало зусиль, щоб допомогти Гайке написати і видати цю книгу. Перша назва не відображала суті цієї дивізії і вояків в ній,тому була замінена.

Служба в дивізії від початку 1944 року і до кінця війни (досі Гайке вчився у військовій академії в Берліні) була надзвичайно пам'ятною частиною життя автору, тому він писав про своє фронтове життя з неабиякою теплотою. Та й неодноразово Гайке запевняє читача в тому, що був щирим патріотом дивізії. Однак щирість у багатьох місцях книги переходить у фарс, або абсолютно відсутня, коли йдеться про виконання важливих бойових завдань. Тут, вірогідно, добряче попрацювали його наставники і "консультанти" типу творця дивізії В. Кубійовича.

Винити ж тут автора втакій нещирості можна лише частково. Бо ж дивізія, одним із керівників якої був майор В. - Д. Гайке, була есесівською і виконувала в основному поліцейські (каральні) функції та акції, що, звичайно, не подобалось і не подобається демократичній громадськості повоєнної Німеччини і всієї Європи. Незважаючи на все це, чимало сторінок книги проливають яскраве світло на реальну і на непідретушовану історію дивізії СС "Галичина".

В "Передмові" до книги В. Кубійович, колишній голова УЦК, один із діяльних і керівних творців дивізії, "щиро" підкреслив, що для німецьких старшин (офіцерів) дивізії, як і для начальника її штабу майора Гайке, ця військова формація "була звичайною німецькою дивізією, сформованою з українців". Це - суща правда. Але до неї треба, безперечно, додати, що для тих же німецьких офіцерів вона була і звичайною есесівською дивізією (Waffen-SS).

На початку книги Гайке зазначає, що через дивізію пройшло близько 32000 вояків. Тут немає нічого дивного, бо після катастрофи під Бродами на Львівщині в липні 1944 р., коли дивізія втратила майже весь свій особовий склад, вона ще двічі переформовувалась і постійно поповнювалась резервними та новими вояками.

Хоч Гайке прибув в дивізію лише на початку 1944 року, проте розділ перший він розпочинає з невеликої ретроспекції, подаючи коротко причини народження цього формування: "На початку 1943 року, після невдач

німецьких армій на Східному фронті, німці, забувши свою настанову, що "східна проблема може і буде вирішена тільки виключно пролиттям німецької крові", почали притягати до збройної боротьби з большевизмом народи Східної Європи..." Було створено дві латиські, одна естонська дивізії... Прийшла черга на українців в Галичині".[25]

"Ініціатором цієї дивізії, - як, зрозуміло, був інформований Гайке, -був губернатор Галичини д-р Отто Вехтер, який за допомогою створення української дивізії хотів активізувати українське питання і приєднати українців до тіснішої співпраці з німцями".[26]

В той час як націоналістичні вербувальники дурили політично несвідомих юнаків Галичини, рошифровуючи "SS", як "січове стрілецтво" чи "січові стрільці", Гайке виразно зазначав:

"Офіційна назва дивізії від 30 липня 1943 року: SS-Freiwilligen-Division "Galizien" (CC - добровольча дивізія "Галичина) і від 27 червня 1944 року: 14.SS - Freiwillin-Grenadier-Division (galizische №1) (14.СС - добровольча гренадирська дивізія (галицька №1).[ 27]

Гайке тут же додає:

"Проте Гіммлер ясно застеріг, що в дивізії під жодним поглядом не можна навіть думати про незалежність України. Слова "Україна", "українець" "український" заборонялося вживати під загрозою кари. Вояки дивізії мають йазиватися не "українцями", а "галичанами".

Спочатку, згідно розпорядження начальника головного управління СС обергурппенфюрера СС Ганса Юттнера відповідальність за формування дивізії покладалася на бригаденфюрера СС Шімана. Шіман був на цьому посту до 19 листопада 1943 р. Від 20 жовтня того року до кінця існування дивізії її командиром був оберфюрер СС Фріц Фрайтаг, якого 20 квітня 1944 р. підвищено до рангу бригаденфюрера (генерал-майора) військ СС.

Спочатку основний кістяк дивізії вишколювався в "Гайделягері", що неподалік м. Дембіци (Польша), а з кінця лютого 1944 р. - в стаціонарному військовому таборі в Нойгаммері (Сілезія, Німеччина).

І хоч 28 квітня 1943 р., в час проголошення декрету губернатора і дистрикту "Галичина" Вехтера, дивізія представлялась як стрілецька дивізія військ СС, гітлерівське командування, а вірніше управління військ СС, перший набір "добровольців" послано було в поліцейські частини ("охоронні" війська СС). Саме це старанно приховують усі націоналістичні і навіть іноземні автори і дослідники історії дивізії.

Гайке свідчить:

"Щойно 18 липня 1943 р. відбувся виїзд першої групи дообровольців із Львова на вишкіл. Спочатку їх розміщено в таборі "Гайделягер" (в Пусткові поблизу Дембіци). Їх розформовано в 4-й, 5-й, 6-й, 7-й, 8-й поліцейські полки". [28]

Тому від самих початків існування горезвісної дивізії розпочалася тривала і завзята боротьба УЦК (і самого губернатора Вехтера) з вищими військовиками вермахту і чиновниками управління військ СС за те, щоб перетворити дивізію з поліцейської формації в польову (фронтову) дивізію СС з новим комплектом тогочасного озброєння. Ця боротьба тривала аж до весни 1944 р., при тому без жодних результатів. Дивізія на той час продовжувала вишкіл як поліцейська. Однак питання про зміну призначення досі не було вирішено. Керівництво СС маневрувало та хитрувало, бо п'ять (хоч і малокомплектних, але все ж таки) поліцейських

полків, призначених для служби в "охоронних" військах СС, продовжували формуватись окремо, а основний кістяк дивізії (призначення якої ще не було визначене) перебував спочатку в "Гайделягері", а затим переведений в стаціонарний табір Нойгаммера. В дивізію, зазначає Гайке, прибув 20 жовтня 1943 р. її командир, оберфюрер СС Фріц Фрайтаг, також поліцейських чин.

Цікаво представляє Гайке свого командира. Ф. Фрайтаг - колишній старшина німецької охоронної поліції (Schutzpolizei). Перед призначенням в дивізію був командиром полку в єдиній у німецьких збройних силах поліцейській дивізії (Polizei-Panzergrenddier Division). "Його фахове знання, доповнене фронтовим досвідом, було трохи вище песічного рівня німецьких офіцерів..."

І далі:

"Фрайтаг мав майже хворобливе честолюбство, яке у відношенні до його підлеглих часами набирало форм жорстокості. Фрайтаг хотів вибитися на верхівку, він бажав визнання і заслуг; мав підозру до людей, яка псувала життя не тільки його співробітникам, але й йому самому. Фрайтагові духові прикмети, особливо психологічний підхід до людей, не виявляли досить гнучкості на те, щоб побороти труднощі в командуванні саме ненімецькою дивізією. Він був теоретиком, який хотів командувати бойовою одиницею, сидячи за своїм канцелярським столом...".[29] Така характеристика, зрозуміло, була відвертою і визначала суть командира дивізії, одним із керівників якої був і сам автор.

І ще:

"У загальному Фрайтаг був пильною і послідовною людиною, яка володіла знанням воєнної тактики та уміла його застосовувати на практиці... Фрайтаг видавав накази й розпорядження із спокоєм... Все робив безоглядно. Часто, з питомою йому засліпленістю, він намагався прищепити усім націонал-соціялістичні ідеї.., тупо слідуючи теорії... За малу провину він ставив під військовий суд кожного, навіть свого найближчого співробітника... Він не міг зрозуміти української психіки, а хотів її втиснути в рамки пруського духу... Фрайтага поважали за його військове знання, його особливу пильність, його добру волю. Проте, як людину, його не сприймало ні українське, ні німецьке вояцтво дивізії. Це була насправді велика трагедія для дивізії..."[30] Ці характеристики особистості генерала СС Фрайтага, подані так безпосередньо Гайке, доволі суперечливі як логічно, так і психологічно. На наступних сторінках своєї книги автор рідко зупиняється на постаті свого командира. Однак, два моменти, подані далі, доволі вражаючі в розумінні тієї атмосфери, в якій перебувала дивізія СС "Галичина".

Коли ж у липні 1944 р. дивізія була розгромлена під Бродами на Львівщині, а її рештки оточені радянськими військами, генерал Фрайтаг впав у прострацію. "Генерал Фрайтаг повідомив, - пише Гайке, -... що він не в стані командувати дивізією, бо не має над нею жодного контролю...". Генерал Ліндеманн, командир сусідньої дивізії, яка також була в оточенні, прийняв під своє командування рештки 14-ої гренадерської дивізії СС "Галичина", але залишив Фрайтага у розпоряджені свого штабу.

Наприкінці книги Гайке розповів про ще один курйозний факт. В останні дні війни дивізія спішно покинула бойові позиції проти радянських

військ і кинулась назустріч англійським військам, щоб здатися їм у полон. В містечку Тамсвег, де проходила колона дивізії, англійці утворили пропускний пункт, в якому затримували "чужонаціональні частини та всі частини зброї СС". Довідавшись про такий пункт, Фрайтаг остаточно здрейфив і застрелився, - оповідає Гайке про кінець дивізії та її командира.

Такий фінал. Але ми ще подамо чимало матеріалу про дивізію галицьких есесівців.

Переговори між губернатором дистрикту "Галичина" группенфюрером СС Вехтером і УЦК, з одного боку, і керівництвом військ СС, - з другого, про те, якою бути майбутній дивізії - польовою військ СС чи поліцейською ("охоронною") військ СС - затягувались. А тим часом маховик формування був запущений і діяв з німецькою пунктуальністю: зброя, різна амуніція, а, головне, старшинські і підстаршинські кадри (а це були переважно німці), поступали з усіх кінців Німеччини.

Гайке:

"Німецький персонал дивізії походив з поліції; його відряджено з єдиної в німецьких збройних силах поліційної дивізії", тої самої дивізії, в якій майбутній командир 14-ої дивізії СС "Галичина" Ф. Фрайтаг служив командиром полку.

Гайке досить негативно характеризує німецьких старшин і підстаршин, які прибували в дивізію:

"За малими винятками німецькі старшини і підстаршини ані віком, ані досвідом не підходили до чужонаціональної дивізії. Через дуже молодий вік, брак життєвого досвіду і незнання людської вдачі, вони не могли справитися з важким завданням керування і піклування людьми. Кращі з них ще могли проводити фахове навчання, але не вміли встановити людських відносин і через те не здобули собі довір'я українців. Деякі з них, і то, на жаль, головне старші, прибули до дивізіїз наперед виробленим негативним наставлениям як до українців, так і до дивізії, яка, на нещастя, ще й називалася галицька."[ 31] Та й не було новиною, що всі ці поліцейські кадри старшин - звичайнісінький людський набрід, здатний лише на здійснення екзекуцій.

Характеризуючи процес формування дивізії, Гайке зазначав, що вже на початку її існування ряд підрозділів, особливо поліцейські полки, використовувались "у поборюванні большевицьких партизанів".

На початку лютого 1944 р. в дивізію надходить термінове розпорядження з управління військ СС генерал-губернаторства про сформування на базі дивізії "бойової групи" для боротьби з радянськими і польськими партизанами. "Бойова група" в складі одного батальйону і батареї легких гармат протягом доби доби відправлена в райони Чесанова, Любачева, Тарнограду, Білограю і Замостя (Польша). Через кілька днів була відряджена друга "бойова група" "для боротьби з большевицькими партизанами" в напрямі північно-західному від Львова. Гайке відзначив, що обидві групи "діяли досить успішно". Однак про ті "успіхи" Гайке не розповідає. Друга група, як добре відомо, діяла в Гуті-Пеняцькій, поблизу Золочева на Львівщині, проти польського населення і групи радянських та польських партизанів.

Гайке відзначає тут і таке:

"Незабаром до дивізії почали надходити різні повідомлення про погану поведінку вояків бойової групи. Цього треба було сподіватися. Адже

вояки ще не закінчили свого бойового навчання, а їхні німецькі старшини й підстаршини були молоді та недосвідчені. Не треба ще забувати, що бойову групу послано в околиці, в яких жило чимало польського населення, а то й чисто польські околиці. Стара ворожнеча між поляками й українцями мусіла виявитися. Але треба брати до уваги, що бойовій групі дивізії, як німецькій частині, інші німецькі частини приписували багато неслушного, або такого, що самі накоїли...".[ 32] Так наївно пояснював Гайке причини "поганої поведінки" молодих галицьких есесівців.

Що "накоїли" есесівці із каральних "бойових груп", добре відомо. Ми ще повернемось нижче до цього питання.

Отже, по суті, дивізія СС "Галичина" з липня 1943 р. була абсолютно поліцейською: з поліцейським генералом на чолі, з п'ятьма поліцейськими полками, з командним складом недавніх поліцейських формувань. Та й виконували підрозділи дивізії, що ще не встигла остаточно сформуватись, чисто поліцейські (каральні) функції і завдання. Все це незаперечно.

А що ж далі?

Гайке:

"Навесні 1944 року до складу дивізії врешті було включено поліційні полки чч. 4, 5 а згодом 6, 7, 8. Щоб добитися перенесення цих полків, треба було довгих і твердих домагань УЦК, губернатора Вехтера і самих вояків цих полків... Поліційні полки були сформовані з добровольців, призваних до дивізії першим набором. Вони проходили бойове навчання біля Гдині, Білостоку, в Меці, По, Тарб і Сольє-де-Борн у Франції. Тут вони мали такий склад: 4-й полк - Gal. SS-Freiw. Regiment, Галицький СС - добровольчий полк... Старшинами і підстаршинами поліційних полків були виключно німці". [33]

І далі:

"На початку лютого 1944 року 4-й полк було перекинуто до Галичини на боротьбу з большевицькими партизанами, де він згодом брав участь у боях з Червоною Армією під Тернополем. У Франції вояки закінчили вишкіл і навесні 1944 року їх у більшості надіслано до дивізії в Нойгаммер. Під час вишколу їх використовувано також для поборювання французьких партизанів. При ліквідації поліційних полків у Франції деякі вояки перейшли до лав французьских партизанів, напр. Група Осипа Круковського, яка становила окремий відділ в групі майора Легранда".[34]

Таким чином виходить, що 14-та гренадирська дивізія СС "Галичина" тільки кілька місяців (березень - липень 1944 р.) була дійсно польовою і стрілецькою. Після ж розгрому під Бродами в липні того ж року, рештки її вже восени знову переформовують в тому ж Нойгаммері на базі запасного полку, який тут залишався на вишкіл, в звичайну поліцейську ("охоронну") дивізію СС і використовують не у фронтових, а в каральних цілях.

Цікаву деталь з цього ж приводу подає Гайке:

"Чоту польової жандармерії... перетворено на сотню понад 100 польових жандармів...", а також "приділено близько 50 собак, витренованих для охорони й гонки...". Для чого, думаєте? Та для переслідування окремих груп противника (партизанів) у час каральних акцій.

А вже на початку жовтня 1944 року дивізію в повному складі (вже заново переформовану) перемістили в Словаччину, де вибухнуло повстання проти фашистів, своїх і німецьких. Тут дивізії була підпорядкована

горезвісна "бригада Дірлівангера". Та сама бригада есесівців-головорізів, що вже була відома своїми страхітливими звірствами проти партизанів і мирного населення Білорусі. Ми вже оповідали про цю бригаду, коли писали про шуцманшафт-батальйон Побігущого-Шухевича (колишні спеціаль-батальйони "Нахтігаль" і "Роланд"), який діяв у тісній взаємодії з "дірлівангерівцями".

Тут, в Словаччині, поряд з галицькими есесівцями та головорізами Дірлівангера діяли проти словацьких патріотів ще башибузуки з дивізії СС "Хорст Вессель", бойова група карателів "Шіль", мурульманський полк з армії РОА генерала Власова, інші частини гітлерівців-садистів. Як бачимо, Добра компанія зібралася! І все це, зрозуміло, не випадково.

Гайке ж, з відомих і невідомих причин, тут часто камуфлює, вдається до "виправдань", подібних цьому:

"Розуміючи, що в боротьбі з партизанами може легко дійти до зайвих жорстокостей чи надуживання щодо цивільного населення, командування дивізії весь час звертало увагу на коректне ведення боїв (можна повірити, що есесівці вели коли-нибудь "коректні" бої! - В.М.). Суворо заборонялися розстріли закладників чи полонених. Заборонено було нищити будинки, хоч часто партизанські позиції змушували до таких заходів. Очевидно, що в діях , коли цивільне населення сприяло партизанам, часом було дуже важко уникнути прикрих інцидентів.

За всі проступки завжди суворо каралося. Але і тут українцям також почали приписувати вчинки, яких дивізія ніколи не робила..." [35] (Виділено мною - В. М.).

Але тут же Гайке описує "доблесті" "бригади Дірлівангера" (яка як раз у той час за наказом вищого командування СС була введена до складу дивізії і підпорядкована її командуванню, а, значить, і начальнику штабу дивізії майору Гайке):

"При придушуванні повстання брала участь також так звана "Бригада Дірлівангера" (SS-Dirliwanger Brigade), спеціальна каральна формація зброї СС, де вояки, покарані за проступки проти військових законів, мали себе виправдати. У цій бригаді перебувало багато старшин і вояків з різних частин вермахту. Усі старшини, підстаршини і стрільці були здеградовані до найнижчого рангу гренадира... Командиром цієї бригади був бригаденфюрер (генерал-майор - В.М.) зброї СС о. Дірлівангер, протеже начальника головного управління СС обергруппенфюрера (генерал-полковника - В.М.) Г. Бергера. Дірлівангер не був жадний бойовий старшина. Він відзначався брутальністю і безглуздим керуванням бригади. Під час бойових дій він часто пиячив ночами, а спав удень...".[ 36]

Тут, звичайно, слід розуміти "виправдання" Гайке майже так: мовляв, сусідство бандита Дірлівангера та його бригади кидало чорну тінь на галицьких есесівців та на дивізію СС "Галичина" в цілому, яка, мовляв, вела себе "коректно" і благородно. Фантазія герра Гайке! Якщо зграя вовків напала на табун домашньої худоби, даремно шукати в цій зграї благородні вчинки!

Після багатьох і досить тривалих каральних акцій в Словаччині в час великого народного повстання дивізія СС "Галичина" була послана не на фронт, який блискавично наближався, а переміщено в Штірію і Карінтію для боротьби проти югославських партизанів під керівництвом маршала Тіто. Тут галицькі есесівці провели останні місяці війни. Гайке знову

зауважував: "Тут також, як і у Словаччині, деякі німецькі частини хотіли приписати свої проступки дивізії лише тому, що це було українське, а не німецьке з'єднання".

Можна подумати, що есесівська дивізія, яка виконувала "охоронні" (каральні) акції, прибула сюди, в Югославію, на прогулянку. Хоч тутже Гайке сам уточнює, що "головним завданням дивізії було поборювання партизанів".

Завершуючи групу матеріалів про свідчення В. - Д. Гайке, колишнього шефа штабу 14-ої гренадерської дивізії СС "Галичина", ми не можемо не навести досить визначні місця із передмови до одного із видань його книги, написаної відомим американським дослідником українського інтегрального націоналізму Джоном Армстронгом, таким авторитетним серед націоналістів різних відтінків в минулому і сьогодні. В цій передмові, яка претензійно називається "Чи "легіонова політика" така безнадійна?", Д. Армстронг, зокрема, яскраво прояснює вагомі нюанси щодо ініціативи творення дивізії:

"Ініціатива творення дивізії виникла так в німецьких, як і в українських колах. Альфред Розенберг (рейхсміністр окупованих східних територій - В.М.), якому Гітлер доручив завідування окупованими східними територіями, звернувся в березні 1943 р. до СС за допомогою. Розенберг хотів притягнути Український центральний комітет (УЦК) до підтримки німецьких воєнних зусиль, тим остаточно послабити наміри деяких нацистів, які хотіли опертися виключно на російського генерала Андрія Власова. Майже в той самий час д-р Кубійович звернувся до генерал-губернатора Ганса Франка з пропозицією створити більшу українську бойову силу. На ділі це не був Франк, а його підлеглий Отто Вехтер, що мав близькі контакти з Гіммлером, і якраз він виступив з тим пляном в межах свого дистрикту Галичина. Це територіяльне обмеження перехитрило Гіммлерову фанатичну настанову, що слов'яни взагалі, а в даному випадку українці, не здатні носити зброю. В результаті нова формація дістала назву "СС дивізія "Галичина", що мало вказувати на обмежені територіяльні рамки, хоч всі розуміли, що рекрутами будуть, якщо не виключно, то в переважній більшості, українці з усіх земель..."[37]

Далі Армстронг "уточнює":

"...Ініціятива з українського боку вийшла від д-ра Кубійовича, провідника Українського центрального комітету. Для такого завдання Кубійович був повністю кваліфікований: повне знання німецької мови, видатний географ з міжнародною репутацією, трирічний досвід у контактах із службовцями Генеральної Губернії. Хоч він не репрезентував ніякої української партії, то все таки втішався серед усіх загальною пошаною за свої значні досягнення. Але понад усе (тут я покличуся на свої особисті контакти з д-ром Кубійовичем з пізніших часів) він завжди був холоднокровний і мав здоровий розсудок. В результаті, його міркування про потребу української військової сили, хоч в основному зроблені незалежно від нікого, вимагали підтримки майже всіх інших українських провідників".[38]

Армстронг при цьому додає:

"Проте найголовніша підтримка прийшла від Української греко-католицької церкви. Єпископ Йосип Сліпий (пізніше кардинал Сліпий) публічно схвалив творення дивізії. Виглядає, що й митрополит Андрій Шептицький, найбільш шанований українець, зробив це приватно. За їх

заохотою о. д-р Василь Лаба став відповідальним за священників дивізії. Основною вимогою Української греко-католицької церкви для підтримки справ дивізії було те, що українські священники, працюючи в дивізії, могли забезпечити молодим воякам-новобранцям духовну й моральну опіку та нейтралізувати всі спроби нацистської індокринації... Церква погодилася з думкою, що національна військова формація є необхідна для українських інтересів на довшу мету, і тому заохочувала добровольців вступати до дивізії. Ця підтримка церкви сприяла також тому, що до дивізії почали зголошуватися старші офіцери, які належали до передвоєнних галицьких партій, наприклад УНДО (Українське національно-демократичне об'єднання - В. М.)... Одержання підтримки групи Мельника (ОУН-м) було нескладне. Як Кубійович вийшов з цією пропозицією, повстанці ОУН-м на Волині ще далі виступали проти німецьких окупаційних властей (автор тут, як бачимо, серйозно плутає, бо немає жодного факту, щоб ОУН-мельниківців виступала проти німецьких окупаційних властей, а, навпаки, є занадто багато фактів, що мельниківці тісно співробітничали з ними - В.М.). Під тиском совєтських партизанів і конкуруючих націоналістичних повстанців групи Бандери, послідовники Мельника швидко втрачали грунт під ногами. В часі набору до дивізії їх уцілілі партизанські сили (відділ "Хріна", пізніше "Волинський легіон самооборони") погодилися вступити на німецьку службу. Згодом, як пише майор Гайке, Волинський легіон противився включенню його до дивізії. Однак, в середині 1943 року ОУН-м повністю була згідна з набором до дивізії. Справді, фракція Мельника сама прийшла до висновку, що регулярна військова формація є необхідна. Мельник стояв близько до католицької церкви, а його прихильники співпрацювали з Кубійовичем; як високий офіцер Української галицької армії в 1918 -1920 p.p., Мельник розумів і дооцінював вагу регулярної військової формації і він справді волів керувати своєю політичною організацією на військовий лад...".[ 39]

І, нарешті, таке:

"Позиція ОУН-б є більш невизначена. Безсумнівно, послідовники Бандери на початку відкидали яку-небудь співпрацю при наборі до дивізії. Підпільна пропаганда ОУН-б в Галичині і на Волині (включно з летючками УПА, яку в середині 1943 р, перебрали бандерівці) засуджувала організовану німцями військову формацію. Замість того "нова" УПА далі закликала до збройної боротьби проти нацистів (тільки на словах, а не на ділі - В.М.) і СРСР. Деякі підпільні публікації повторювали ті заклики ще в половині 1944 р. Все-таки якось трудно збагнути, як міг набір до дивізії в Східній Галичині проходити так успішно, якщо ОУН-б, найповажніша сила серед української молоді, так сильно противилася такому наборові, як на це натякала підпільна пропаганда. Майор Гайке кидає деяке світло на ту справу, коли говорить про вояків дивізії, які відвідували відділи УПА й потім за їх дозволом верталися до своїх відділів... Особисті свідчення й опубліковані спомини деяких дивізійників, що мали близькі контакти з ОУН-б, твердять, що бандерівський командир УПА Роман Шухевич секретно доручав своїм людям добровільно голоситися до дивізії. Шухевич сподівався пізніше використати тих добровольців у партизанській боротьбі. Тому аж до літа 1944 р., коли дивізія вступила в катастрофічну битву під Бродами, а ЧА (Червона Армія - В.М.) окупувала Галичину, ОУН-б не виступала так

сильно проти дивізії. Згодом приклонники Бандери активно підтримували нове формування 1-ої української дивізії. Вкінці ОУН-б разом з Кубійовичем, церквою і ОУН-м признавали, що регулярна військова формація важлива для майбутньої України". (Виділено мною - В.М.).

Цi застереження Д. Армстронга абсолютно об'єктивні, хоч певні місця чітко не визначені.

Дещо інакше трактує взаємостосунки ОУН - УПА та дивізії СС "Галичина" о. Іван Гриньох у статті "Дивізія "Галичина" й українське підпілля", опублiкованій у збірнику статей і матеріалів "Броди" (Мюнхен, 1951). Іван Триньох у 1941 р. за рекомендацією митрополита та його коадютора Йосипа Сліпого служив капеланом спеціаль-батальйону Абверу "Нахтігаль". Нагороджений нацистським "Залізним хрестом". В роки війни виконував часті та відповідальні доручення проводу ОУН-бандерівців. Від імені проводу в квітні - червні 1944-го року вів переговори з гітлерівцями. Стає віце-президентом УГВР (Української головної визвольної ради) і голова її закордонного представництва. Мабуть, найвищу характеристику о. Гриньоху дав К. Паньківський, представляючи його, як "одного з найвидатніших і найактивніших членів проводу ОУН-б і УГВР": "Він ніколи не був ані заарештований, ані переслідуваний німцями, а навпаки, під час перебування Бандери в контаборі з німцями в легальному контакті".[40]

Перш за все І. Гриньох у своїй статті відстоює думку про те, що творенням дивізії СС "Галичина" гітлерівці прагнули послабити діяльність бандерівців, привертаючи до своїх цілей частину активної молоді. "... Німецький маневр, - вказує автор, - ...в українському організмі не вдався, і вже за короткий час боротьба (між ОУН-бандерівців та організаторами дивізії - В.М.) була припинена. [41] Тому даремно шанувальники бандерівщини вперто відстоюють безпідставну позицію, що ОУН-бандерівцш, мовляв, весь час боролися проти створення дивізії СС "Галичина". Гриньох продовжує: "Передусім українське підпілля зрозуміло істину, що не вдасться перешкодити в організації дивізії, незважаючи на принципове заперечення самої концепції участі українців в німецьких частинах."[ 42] Тут отець Гриньох явно лукавить, бо ж бандерівці формували ще напередодні війни диверсійні батальони Абверу "Нахтігаль" і "Роланд", де Гриньох сам був капеланом у формі офіцера вермахту і благословляв дії нахтігалівців на "геройські" подвиги. Проте тут же додає: "Початкове різне ставлення пізніше змінилося, і, рахуючись з реальними можливостями та фактичним станом, послано навіть певну кількість людей, що організаційно чи сімпатіями стояли на боці українського національно-визвольного підпілля, до дивізії, беручи до уваги моменти практичного характеру вишколення, добуття зброї та дбання, щоб не допустити до розгортання ворожнечі між дивізією й українським підпіллям". [43] (Виділено мною - В.М.) Далі Гриньох стверджує, що "на підставі офіційних стверджень німецького командування вже в перші місяці відбуло з дивізії і перейшло на бік УПА біля 600 осіб".

Під час перебування дивізії СС "Галичина" під Бродами, вказує Гриньох, "створилися найбільш дружні стосунки". УПА отримала "поважну матеріальну допомогу" з боку дивізії, і "два сильні курені УПА"споряджені зброєю й амуніцією, переданими вояками дивізії.

Проте, вказує автор, вже "після катастрофи на фронті" в УПА перейшла та частина есесівців, яка зберіглася. "В якій кількості, про це, на підставі існуючих закордоном матеріалів, не можна нічого певного сказати." І тут же додає: "...Не диспонуємо зараз багатими даними про бувших вояків дивізії в рядах УПА." До цього додамо, що дійсно свідчень про це досить мало, за винятком тих, які перейшли в УПА, ще вишколюючись в "Гайделягері".

Далі о. Гриньох пише про те, що після катастрофи під Бродами залишки дивізії, що опинилися в Старосамбірському районі, передавали зброю підрозділам УПА. Це абсолютно не відповідає дійсності, бо чимало утікачів просто загубили під час втечі навіть легку зброю.

Під кінець зауважимо, що якою суперечливою не була ця розповідь о. Гриньоха про стосунки "українскього підпілля" з вояками дивізії СС "Галичина", він все ж таки, всупереч націоналістичним авторам, стверджує однозначно, що ОУН-бандерівців не заперечувала проти створення такої есесівської дивізії.

Коли ж 14-та гренадирська дивізія СC "Галичина" майже сформувалась, її відвідав рейхсфюрер СС Генріх Гіммлер. На жаль, В. - Д. Гайке досить примітивно подав інформацію про цю непересічну "подію":

"16 травня 1944 року дивізію відвідав рейхсфюрер СС Гіммлер. У відвідинах брав участь також губернатор Вехтер. Свою візиту Гіммлер почав промовою. На другий день відбулися бойові вправи з участю майжеі всіх родів зброї. Потім відбувся урочистий марш вибраних відділів дивізії".

Гайке відзначав, що Гіммлер виступив тільки перед старшинами, але суть тої промови не подає. Зате читаємо таке:

"Промову Гіммлера добре характеризує професор Колумбійського університету Джордж Г. Стайн у книзі "Елітарна гвардія Гіммлера": "У промові до старшинського складу, який складався переважно з німців, Гіммлер таки признав, що галичани - це дійсно українці, а при цьому, закликав до "братерства" між німцями й українцями. На закид тих, які вважали, що СС-і зацікавлені тільки в "гарматному м'ясі" для німецької воєнної машини, Гіммлер з сумнівною логікою зауважив, що, якщо це була б правда, то дивізія не вишколювалась би цілий рік. Він ще підкреслив, що приблизно 250 галичан вислано на старшинські курси й вони тепер в дивізії старшинами..."

І далі:

"В тій промові Гіммлер підкреслив, що губернатор Вехтер запропонував йому створення дивізії з "українських синів Галичини", згадав, що українці очікували від німців більші свободи, але Гітлер "у своїй мудрості вирішив інакше", виступив проти "політикування в дивізії" та тих, "які стріляють з-за куща", бо їх не можна вважати "патріотами". Він ще намагався виправдати генерала Фрайтага, що він не пропагує німців, а добирає на керівні пости старших тільки за їхніми здібностями. Врешті Гіммлер заявив, що він не обіцяє, так як англійці це практикують, "прав і свободи" для українців, бо тільки "поведінка, вартість і важливість поодиноких народів у майбутній Європі через зусилля кожного народу у цій війні вирішить їх долю."[ 44] Гайке під кінець зауважує, що Гіммлер висловив задоволення вишколом дивізії і пообіцяв всебічну підтримку.

Така інформація про прибуття рейхсміністра і рейхсфюрера СС

Гіммлера в дивізію нас аж ніяк не задовільняє, бо в ній нема основного - суті ставлення цього нацистського бонзи до затії створення "української військової формації". Думається, що Гіммлер ставився до тої формації, звично, бо в системі СС вже було чимало ненімецьких військових формувань. Нацисти були явно в цьому зацікавлені.

В Центральному державному архіві вищих органів влади (ЦДАВО) України є документ під назвою "Промова рейхсміністра Генріха Гіммлера до старшин дивізії СС "Галіцієн". Судячи з тексту, це - примітивно застенографований матеріал, при тому в скороченому, мов би протокольному, вигляді, який також не може претендувати на точний текст промови Гіммлера. Однак, наведемо з нього кілька уривків:

"...Фірер рішив в останніх роках, керуючись своїм здоровим розсудком.., що ця частина українського народу, що замешкує Галичину, і що 150 літ належала до рейху, має належати до генерал-губернаторства... На мою думку, для нас є найкраще виждати на його (тобто Гітлера - В.М.) рішення щодо порядку народів в Європі аж на кінець війни... Незабаром на фронті проти свого ворога москаля і большевизму зложите іспит своєї вартості, свойого вміння, своєї хоробрости, свойого послуху, своєї вірности і святости своїй присязі, що ви зложили перед Богом. Я знаю, що ви не підведете СС-ів і мене, що вас покликав, та що фірер може сказати на кінці цієї війни: "Дивізія, що її виставив чесний нарід Галичини, сповнювала свій обовязок, та що цей нарід заслуговує зайняти в Європі і відповідне становище..."

Таким чином, із усього цього абсолютно ясно, що рейхсфюрер СС схвалив створення такої дивізії у складі СС і залишився задоволений таким "творінням". Залишається лише втямити: чиї інтереси задовільнятиме це "гарматне м'ясо" - німецьких нацистів чи "незалежної української держави", заради якої так старалися кубійовичі та панківські?

Нещодавно появилася перед читачами книжка Тараса Гунчака "У мундирах ворога". Праця ця досить типова для пересічного націоналістичного чтива. Книжка появилася на хвилі "національного" (тобто націоналістичного!) "відродження", коли потомок есесівця з 14-ої "гренадирен дивізіон" "Галіцієн" Мирослав Глобуш, депутат Львівської обласної і Дрогобицької міської Ради народних депутатів, на мітингу 26 травня 1991 р, присвяченому відкриттю пам'ятника есесівцям цієї дивізії в селі Ясенів Бродівського району на Львівщині, заявив: "Не буде зброї - не буде демократії! Недалеко відійшли ті часи, коли повстанська куля косила більшовицьку наволоч. Якщо треба буде, вона знову коситиме!".

Ми вже зверталися до праць Т. Гунчака, коли йшлося про "Літопис УПА", укладачем якого він був. Як ідейний націоналіст із когорти "твердолобих і твердошкірих" Т. Гунчак достеменно вважає, що на підтасовці фальшивих документів можна творити не тільки "літописи УПА", але й історію українського народу!

Однак, як там не було, звернемося до "писань" того Т. Гунчака в його книжці "У мундирах ворога". В передмові автор резонно зауважує: "Дивізія Галичина, незважаючи на її не дуже значну роль у загальній розстановці сил, велетенській боротьбі, відомій як друга світова війна, залишається досить суперечливим явищем, предметом палких дискусій в. США, Канаді і навіть у Великобританії. Підставою для цих дебатів є приписувана цій дивізії участь у каральних операціях проти цивільних

мешканців. Водночас не чутно жодних спекуляцій стосовно багатьох інших чужоземних (ненімецьких) підрозділів Ваффен-СС, лише українська дивізія все ще викликає інтерес, не зважаючи на те, що останній постріл другої світової війни відлунав 48 років тому..." (Виділено мною - В. М.)

Як бачите, позиція пана Гунчака дивна! Жаліючись на те, що навколо дивізії СС "Галичина" ще й досі багато розмов на Заході, він забув поцікавитись, як же думають про неї в Польщі, в Галичині, Словаччині, Штірії и Карінтії, де вона діяла. По-друге, він просто забув про рішення Нюрнберзького судового процесу над головними воєнними злочинцями гітлерівської Німеччини, де СС засуджено також за "злочин проти людства", а дивізія "Галичина"аж ніяк не була "національною", як пише в книжці, а есесівською. По-третє, замовчується, що підрозділи дивізії (незаперечно!) чинили каральні акції і проти мирного населення Польщі ("бойова група Баєрсдорфа"), і на Львівщині та Тернопільщині (4-й і 5-й поліцейські полки в каральних акціях проти жителів Гути-Пеняцької, в Прикарпатті та під Тернополем), і в Словаччині (спільно з горезвісною "бригадою Дірлівангера"), і в Югославії. Нарешті, такому досвідченому досліднику, як Гунчак, повинно бути добре відомо, що дивізія лише кілька тижнів діяла під Бродами як польова (фронтова) військова частина. Весь інший час вона виконувала, по суті, каральні функції. Однак, виявляється, що пан Гунчак, все це не забув і добре знає. В післямові він, зокрема пише:

"...Українці опинилися тоді в дуже складному, майже бузвихідному становищі. За цих умов звинувачувати їх за те, що вони вдягали німецьку форму і служили в дивізії, яка структурно підпорядковувалась військам СС, означало б підтримувати ганебний принцип "вини за зв'язок". Дорічнішим було б запитати: чи була дивізія загалом або деякі підрозділи причетні до злочинів, які можна віднести до категорії злочинів проти людства? Справді, таке звинувачення висунули свого часу проти членів цієї дивізії деякі члени канадського суспільства, коли перші намагалися отримати право на імміграцію до Канади. Однак, коли Український канадський комітет зажадав від тих, хто звинуватив дивізійників, надати на підтвердження своєї позиції документальні докази, іх не знайщлося."[ 46]

І ще додає Гунчак:

"Питання невинності або вини членів дивізії чітко подала торонтська газета "Toronto Star" 17 серпня 1980 року після того, як були ретельно вивчені звинувачення, висунуті в тій же газеті Соль Літтманом. Під заголовком "Документів про військовий злочин немає" редактор писав:

"... відтоді, як ця українська дивізія була включена до складу німецьких збройних сил 1943 року, немає документальних даних про її причетність до жорстокостей або інших воєнних злочинів. Її членів в індивідуальному порядку перевірили Організація Об'єднаних Націй та канадські власті перед допуском їх до Канади...". [47]

В книжці "У мундирах ворога" Т. Гунчак, по суті, йде слідом за шефом штабу дивізії СС "Галичина" В.-Д. Гайке та його книгою спогадів. Тому представимо читачам лише ті місця, які найрельєфніше відповідають на запитання: якою була дивізія СС "Галичина"?

У вступі автор подає матеріал, який беззастережно говорить про те, що українські націоналісти буквально бомбардували гітлерівське керівництво вимогами дозволити створення "українських військових формувань" у складі гітлерівського вермахту.

Зачитуємо відповідні місця: "Ідея зміни статусу України через війну належала мілітаристській організації українських націоналістів (ОУН), яку було створено у Відні 1929 року. Ця організація, якій належало відіграти вирішальну роль у другій світовій війні, ухвалила політичну програму, метою якої було створення незалежної української держави, і ця мета залишила в тіні всі інші положення. Досягнути своєї мети ОУН планувала за допомогою німецької армії, яку її керівництво вважало своїм союзником... Керівництво ОУН, зокрема офіцери, які боролися з більшовиками 1917-1921 років, було переконане в тому, що єдиний шлях до досягнення політичної незалежності пролягає через військову силу, проте водночас вітало становлення щільних робочих стосунків з німцями. Ще 23 травня 1935 року деякі з них запропонували свої кандидатури для військової служби нацистам. Це, приміром, самозваний отаман українських козаків, Іван Полтавець-Остряниця. Другий самозванець, підполковник Михайло Шуляєв, на самому початку війни у червні 1941 року запропонував свої послуги в організації українського військового підрозділу... Полковник Шуляєв (тут, раптом, автор підвищив цього авантюриста у званні - В. М.) повторював свою пропозицію двічі: 4 березня 1943 року і 29 вересня 1944 року, але безуспішно. Німці усвідомлювали, що Шуляєв не має достатнього впливу задля того, аби здійснити все, що пообіцяв, і навіть не завдали собі клопоту відповісти на його епістолярні зусилля... 28 квітня 1942 року генерал Андрій Вовк, лідер національного руху українських козаків (цей "генерал без армії", як ще називав його Гунчак - В.М.), виступив із набагато серйознішою пропозицією щодо німецько-української співпраці. Крім питань військового співробітництва його меморандум стосується і політичної мети, такої, як створення української держави у межах європейської системи...

Обидві фракції ОУН, особливо фракція Степана Бандери, у якої з'явилося багато послідовників серед молоді Галичини, були спроможні знайти рекрутів для майбутньої боротьби проти СРСР. Для виконання своєї програмної мети - утворення незалежної української держави - у квітні 1944 року фракція Бандери організувала за допомогою німецької розвідки (Абверу) своє військове формування із 650 чоловік під кодовою назвою "Нахтігаль". Цій групі належало відіграти роль двигуна у майбутній політичній грі. Майже одночасно ОУН-б організувала другу військову групу, якій була дана кодова назва "Ролянд". Обидві групи діяли в межах німецької армії під орудою німецької військової розвідки Бранденбурзького полку (тобто полку спеціального призначення "Бранденбург-800", про який вже мовилось у даній книзі - В.М.)

... ОУН-б особливо ретельно працювала над налагодженням контактів із німецькою армією, вважаючи її прихильнішою до політичних прагнень України, ніж нацистський політичний апарат. Утворення "Ролянду" й "Нахтігалю" в межах вермахту додавало українцям підбадьорення. Керівництво бандерівської фракції ОУН, обнадієне своїми контактами з військовими колами Німеччини, вирішили перевірити позицію німецького керівництва. 30 червня 1941 р. у Львові Ярослав Стецько, перший заступник Бандери, проголошує відновлення української держави. Німеччина відповіла на цей односторонній акт негайними репресіями...

Ці кроки з боку Німеччини довели послідовникам Бандери нереальність їхніх надій на досягнення політичних цілей. Протестуючи проти арештів

керівництва бандерівської фракції, обидва військові формування, "Нахтігаль" і "Ролянд", відмовилися від виконання служби доти, доки заарештованих не звільнять. Незабаром після цього обидва формування розформували, і це поклало край надіям ОУН-б на використання їх як ядра майбутньої української армії... "[47]

Це вже суща неправда пана Гунчака! Йому добре відомо, що "Нахтігаль" і "Роланд" були відкликані з фронту, переформовані в шуцманшафт-батальйони "охоронної" поліції СС і послані в каральний корпус обергрупенфюрера СС фон-дем Бах-Зелевскі для боротьби з білоруськими партизанами та населенням. На початку 1943 р. щуцманшафт-батальйон був (з невідомих причин) відпущений "додому", але майже весь склад батальйону опинився в народжуваній УПА на чолі з капітаном Р. Шухевичем (який негайно став генерал-хорунжим!). Частина ж офіцерів батальйону опинилась в дивізії СС "Галичина". Все це, звичайно, добре відомо пану Гунчаку.

Гунчак продовжує: "...Незважаючи на сумний досвід спіробітництва з Німеччиною і розвіяні сподівання, бандерівська фракція ОУН звернулася 14 серпня 1941 року з довгим меморандумом до німецького керівництва, в якому йшлося про те, що український народ (тобто, українські інтегральні націоналісти-бандерівці - В.М.) занепокоєний тим фактом, що на східному фронті жодне незалежне українське військове формування не бореться проти Червоної Армії. Меморандум, який, по суті, був уособленням поглядів Степана Бандери і його послідовників, залишився без відповіді, так само, як і другий, надісланий Гітлеру 8 вересня 1941 року іншою групою послідовників Бандери...

... Фракція Мельника дотримувалась іншої політики стосовно німців, і внаслідок цього не дійшла до такої конфронтації, яка склалась між Німеччиною й ОУН-б на самому початку нацистсько-радянської війни. Тому вони вважали, що все ще існує надія на досягнення Україною мети за допомогою німців. Керівництво цієї організації дотримувалося обраної лінії навіть після того, як у Києві нацисти стратили деяких найталановитіших її людей. Більше того, здається, група Мельника вважала, що фракція Бандери сама спровокувала репресії супроти себе своєю необачною поведінкою...

...6 липня 1941 року Андрій Мельник надіслав Гітлеру особистого листа з проханням надати повноваження його фракції утворити окреме українське військове формування, яке, за його припущенням, боролося б за визволення України... Водночас Альфред Бізанц, колишній офіцер Української галицької армії, який очолював підвідділ зі справ населення і суспільної опіки в дистрикті Галичина (насправді - полковник німецької розвідки), інформує Берлін, що генерал Михайло Омелянович-Павленко, генерал Микола Капустянський, полковник Роман Сушко, полковник Гнат Стефанів, полковник Петро Дяченко і капітан Михайло Хронов'ят, котрі були членами ОУН або симпатиками ОУН(м), виявили певний інтерес до організації українського військового підрозділу, який входив би до складу німецької армії...

...По війні стало відомо від професора В. Кубійовича про те, що він звертався до генерал-губернатора Ганса Франка 7 липня 1941 р., пропонуючи створити у вермахті українську армію чи українські військові з'єднання і рекрутів набрати з території Західної України. Лист залишився без відповіді...".[ 48]

І, нарешті, тільки після поразки під Сталінградом гітлерівці почали позитивно реагувати на прохання українських войовничих націоналістів. Ті факти численних прохань, які послідовно наводить Т. Гунчак, ми спеціально подаємо повністю (одне за одним), щоб рельєфно показати, що насправді ініціатива творення військових формувань націоналістів в складі гітлерівської армії виходила не від губернатора дистрикту "Галичина" группенфюрера СС О. Вехтера, а від самих українських націоналістів різних відтінків. Думаємо при цьому, що ці прохання не були одинокими. Їх було значно більше, ніж вказує пан Гунчак. І всі вони наполягали на одному - створити українські військові формування для допомоги гітлерівській армії "визволити" Україну і створити "незалежну" Українську державу в тіні нацистської свастики.

Описуючи процес творення 14-ої гренадирської дивізії СС "Галичина", Т. Гунчак розкриває ряд моментів, які, власне, заперечують те, що так хочуть приховати вчорашні і нинішні шанувальники дивізії - вона формувалась і діяла як поліцейська частина, підпорядкована безпосередньо СС.

Гунчак:

"...Оскільки Вехтер був бригаденфюрером СС, то ж для нього було звичним звертатися саме до Генріха Гіммлера із проханням на дозвіл українського з'єднання СС.

Можливо, що ідею вони вперше обговорювали з Гіммлером 1 березня 1943 року. Під час бесіди 4 березня 1943 року Вехтер передав Гіммлеру листа із пропозицією, якщо Гіммлер це схвалить, обговорити з українськими провідниками створення добровольчої дивізії СС "Галичина". Вехтер також долучив проект звернення до молоді Галичини...

28 березня 1943 року Вехтер отримав відповідь Гіммлера, що створення дивізії він загалом підтримує. Щоби заручитися підтримкою впливових чинів із СС, Вехтер переговорив із Крюгером, генералом СС, а через два дні - з шефом штабу СС группенфюрером СС Бергером. "Натхнений успіхами цих переговорів, - пише далі Гунчак, - 12 квітня 1943 року Вехтер скликав нараду, на якій мали висловити свою думку про формування дивізії керівники партії, вищі функціонери з поліції та СС".

Далі Гунчак коротко інформує про цю нараду:

"Нарада, на якій були присутні 10 нацистських лідерів, виявилась досить продуктивною. Одразу ж ухвалили рішення про початок створення дивізії, яка мала називатися так: "СС - добровольча дивізія Галичина", або "Добровольча дивізія Галичина". Учасники наради домовилися, що, виходячи з психологічних та політичних міркувань, слід уникати слова "поліція" у назві формування...'' (Виділено мною - В.М.). Отже, йшлося про формування поліцейської ("охоронної", тобто каральної) дивізії в системі військ СС, і це треба було приховати "з психологічних та політичних міркувань". Дарма пан Гунчак так уперто захищає "невинність" такого формування перед своїми читачами і тут же подає їх справжню суть. Що це - простодушна наївність, чи така ж простодушна упертість в захисті "своїх"?

В "Додатках" Гунчак подає і текст протоколу цієї наради:

"Присутні: губернатор СС - бригаденфюрер д-р Вехтер, генерал-лейтенант поліції Пфеффер-Вільденбрух, шеф правління Бауер, представник СС і поліційного фюрера СС бригаденфюрер і генерал-майор поліції Штрооп, підполковник Вернер, майор Дегенер, СС-

штурмбанфюрер Зіляфф, полковник Бізанц, заступник керівника відділу пропаганди Тешлер, керівник президії правління д-р Нойман...

Губернатор Вехтер пропонує для дивізії такі назви: СС-добровольча дивізія "Галичина" або Добровольча дивізія "Галичина... "З політично-психологічних причин треба оминати в назві слово поліційна..."[49] (Тут і нижче виділено мною - В. М.)

"Пропонуються уніформи поліційних дивізій, ще заки для них впровадили відзнаки СС-ів (польово-сірі, з гвардійським облямуванням).

Ці уніформи гарні на вигляд і їх є вдосталь. Можна б прийняти поліційну відзнаку (Polizei-Hoheitszeichen). Дивізійною відзнакою, як в інших європейських добровольчих з'єднаннях, буде на правому рукаві щиток із спеціальним галицьким знаком, який є частиною традиції цього краю, але не є знам'ям великоукраїнських стремлінь ...

Фонди і кошти відносно персоналу і матеріялу покриватиме порядкова поліція (Ordnungspolizеi), - тільки ті, що пов'язані з військовою службою. Зате підготовку, вербування, покликання, транспорт виплачуватиметься з дистриктивного бюджету...

Кадри:

...для плянованого поліційного полку "Галичина" буде до диспозиції кадровий батальйон, що тепер є в марші до Любліну...

Вербування слід проводити великодушно. З огляду на пересічно низьку якість людського матеріалу, особливо під расовим оглядом прийматиметься людей також з расових груп III та IV...

Німецька націонал-соціялістична робітнича партія визнавала п'ять расових груп: 1) чисто нордійська, 2) домінантна норданська або фалійська,, 3) гармонійні мішанці з двох перших груп з малими домішками альпійської, динарської або середземноморської груп, 4) мішанці переважаючого східного або альпійського типу, 5) мішанці позаєвропейського походження ". [50]

"Присяга: присяга така сама як для інших добровольчих зєднань" (тобто, як і для інших формувань СС - виділено мною - В. М.).

У своїй книзі "У мундирах ворога" Т. Гунчак приділяє багато уваги питанням формування дивізії. "Нарешті, - пише він, - настав історичний день 28 квітня (1943 року - В.М.), якого так очікували Вехтер та українці з Військової управи. Німецькі власті не гаяли ні часу, ні коштів на те, щоб ця подія стала урочистою і святковою".[51]

"Того ж дня, - продовжує Гунчак, - Вехтер розіслав секретну директиву з інструкціями щодо проведення призову, під час якого ні в якому разі не повинно створюватися враження, ніби німці розраховують на допомогу українців і що українці є німецькі союзники. Призовні комісії мають наголошувати на тому, що українці активно залучаються до боротьби проти большевизму". Гасло "боротьба проти більшовизму" стало лейтмотивом усіх, хто займався вербуванням: організацій УЦК, священників, учителів шкіл, вихованих націоналістичних організацій, військової управи, всіх шанувальників гітлеризму."

"За пропаганду вербування відповідало прес-бюро Центрального комітету, підпорядковане відділові з культурних справ, очолюване Михайлом Кушніром. Прес-бюро мало в своєму штаті письменників і журналістів, які писали газетні статті і репортажі, де неприховано висловлювалось те, що в інших статтях і мемуарах лише пропонувалося

шляхом наведення аналогій. Серед авторів таких есе, статей та звітів були С. Баришко, Л. Шанковський, В. Балагура, О. Шаркавський, Б. Ольхівський, Ю. Косач, І. Крип'якевич, М. Колянківський і М. Карпинець. Матеріяли, які одержувало прес-бюро, посилалися до різних газет Галичини та Польщі, найбільш поширеними серед них були "Краківські вісті" та "Львівські вісті"...

Щоби покласти край антинімецьким спекуляціям та розповсюдити ідею створення дивізії, Військова управа відрядила своїх представників у різні регіони Галичини виступати з доповідями для публіки на теми: 1 ."З якою метою ведеться війна." 2."Більшовизм - найбільший ворог України." 3. "Кожен, хто бореться проти більшовизму, є другом України." 4. "Необхідність співробітництва з німцями... ".[52]

Далі Гунчак намагається передати атмосферу того "справжнього чи штучного ентузіазму", який створився в той час:

"Від зависокої дози ентузіазму постраждали не тільки українські ветерани. Подібний результат зафіксований... на публічних зборах, де заклик "Усі до дивізії!" призводив до масового добровільного запису...

Поминаючи сантимент, громадські діячі, головно ті, що були повязані з УЦК, отримали від Кубійовича інструкції зголоситися до дивізії, щоб тим дати приклад іншим...

Серед тих, хто допомагав у вербуванні, були вчителі середніх шкіл (гімназій). Завдяки їхнім зусиллям багато учнів влилося в дивізію, навіть не закінчивши навчання...

Вербування до дивізії, незважаючи на деякі перепони, виявилося значно легшим та успішнішим, ніж очікували. Окрім політично сумлінних індивідуалістів, які керувалися почуттям патріотизму і вірою в те, що дивізія - це початок української армії, були й такі, котрі записувалися заради того, щоб уникнути служби в будбатах, чи примусових робіт у Німеччині. Таким чином, у дивізію прийшли люди, назвати яких "добровольцями" було б не зовсім правильно. Навіть у різних інструкціях з вербування йшлося про категорії рекрутів, змушених вступати "добровольцями"...

Практично набір новобранців проводився спецкомісіями, звичайно, під головуванням крайсгауптмана (німецького окружного голови) або ляндкомісара (районного комісара). До комісії входили також місцевий офіцер поліції, делегат із Військової управи, священники, вчителі, адміністратори й громадські діячі".[53]

Далі Гунчак подає таблицю, седячи з якої, на початок червня 1943 р. в дивізію СС "Галичина" записалося 81999 чоловік, прийнято 52875, відмовлено в мобілізації 29124 чоловікам.

Однак на цьому призив у дивізію не припинився. Призивна організація, очолювана гауптштурмфюрером СС К. Шульце, яка перетворила діючу Військову управу на свій допоміжний орган, продовжувала мобілізацію в дивізію до кінця окупаційного періоду Галичини, тобто до серпня 1944 р., а певні поповнення робила і далі, аж до початку весни 1945 р., за рахунок втікачів з Галичини.

Приховати правду про цю дивізію неможливо і тому Гунчак змушений подати матеріал про те, що гітлерівці, скориставшись тим, що мобілізація проходить успішно, сформували не одне, а декілька формувань. Гунчак зауважує, що Шульце у своєму звіті опріч 11578 рекрутів, які перебували

у вишкільних таборах, не вказав, що "німці сформували також п'ять полків та один батальйон з надлишків, призваних до дивізії наприкінці липня і в серпні 1943 року". Якраз оті п'ять полків і батальйон відразу ж призначались для муштри як поліцейські ("охоронні") війська СС.

Описуючи ейфорію вступу галицької молоді до дивізії СС "Галичина", Т. Гунчак тут же подає кілька суперечливих фактів, якими заперечує свою ж позицію. Реальна ж ситуація з формуванням дивізії і поліцейських полків, які сформувались паралельно, так досі і не з'ясована до кінця. Автор робить таку примітку: "У цій інструкції пишеться: " 1. Повідомляємо, що ті, хто народився з 1920 по 1925 рік включно, повинні пройти попередню військову реєстрацію.

2. Повідомляємо, що ті, хто народився у 1918-1919 роках, повинні пройти попередню військову реєстрацію та прийти на добровільну службу до дивізії.

3. Всі без винятку унтер-офіцери, які служили в будь-яких арміях, у віці до 40 років зобов'язані з'явитися на реєстрацію". [54]

Другий факт:

"На той час, коли фронт наближається до Галичини, становище в суспільстві ставало напруженішим, що стримувало процес призову. Багато і хто просто лякався повернення більшовиків і того, що вони можуть вчинити з їхніми сім'ями. У звіті від 24 вересня 1943 року йдеться про ворожу, пропаганду та загальний негативний стан призовного процесу. Мабуть, особливий статус полків (тобто те, що вони були поліцейськими в системі військ СС - В. М.) та чутки, що 4 - 8-й полки боролися проти партизанів у Франції та Югославії (про Галичину, Польщу і Словаччину автор навіть не згадує - В. М.), також спричинили те, що багато молодих людей уникали призову до дивізії".

Ще один немаловажний факт наводить Гунчак:

"Щоб задовільнити потреби в людській силі, німці застосовували традиційні методи рекретування, а також запровадили насильницький набір української молоді до різних форм служби. 13 червня 1944 року Хронов'ят (член Військової управи, який відповідав за вербування до дивізії, колишній сотник УГА - В.М.) доповів, що це відбувається в різних місцях Галичини. У районі Бережан, наприклад, молодих людей хапали та відправляли служити до 9-ої та 10-ої дивізій СС (9-та танкова дивізія СС "Хоєнштауфен" і 10-а танкова дивізія СС "Фрундсберг" перебували влітку 1944 р., якраз, на підступах до Львова по сусідству з 14-ю гренадирською дивізією СС "Галичина" - В.М.). Уповноважений Військової управи у Зборівському районі Григорій Лучанко повідомив також, що із села Хоростець німецька дивізія, від'їжджаючи до Франції, забрала 40 чоловік. У Винниках, біля Львова, німецькі власті без узгодження з Військовю управою зареєстрували всіх чоловіків, які народилися між 1900 та 1930 роками. Здавалося, що не буде краю цій практиці, коли могли забрати людей просто на вулиці, в театрі, у школі та в інших громадських місцях. Різні німецькі комісії проходили Галичиною та забирали людей до Галицької дивізії і вермахту. Інші забирали чоловіків та жінок до організації Тодта (названо на честь Фріца Тодта, засновника батальйонів примусової праці) для роботи в Німеччині та для риття траншей перед наступаючим фронтом. Хлопців віком від 15 до 18 років забирали на службу до "юнаків-СС". Їх готували для протиповітряної

оборони. Пізніше й дівчат почали забирати з цією ж метою. Деяких із них після виповнення 18-річного віку переводили до дивізії".[55]

На завершення наведемо свідчення М.С. Чарторийського із його книжки спогадів "Між молотом і ковалдом" (Нью-Йорк, 1970).

"Мобілізація в СС-дивізію проходила ніби-то на базі "добровільності", а коли та "добровільність" показалася невистачальною, тоді почалося насильництво: лапанка, заклади, арешти, вивози, так що вже не було безпеки ні вдома, ні поза домом, ні в школі, ба навіть з церков почали німці виловлювати молодь до "прекрасної'Німеччини".

Т. Гунчак у книзі "У мундирах ворога" оповідає про те, як основна маса новобранців до дивізії СС "Галичина" проходила підготовку в "охоронних" військах СС:

"Одну групу українських новобранців, про наявність якої Військова управа дізналася випадково восени 1943 року, відправили без їх відома до поліційних загонів, де вони мали пройти рекрутський вишкіл. Набір новобранців для цієї програми відбувався таємно, адже це порушувало суть українсько-німецької угоди про те, що українців готуватимуть лише для фронтової служби. Те, що трапилося, не було ні примарою, ні результатом непорозуміння. Воно стало результатом прямої інструкції Гіммлера від 24 червня 1943 року про те, що з числа галицьких добровольців 12000 призначалися для формування так званих "поліційних полків". До того ж він віддав розпорядження шефу порядкової поліції забезпечити для цих полків 500 німецьких офіцерів та унтер-офіцерів. Поліційні власті та центральне бюро СС мали забезпечити зброю й обладнання".[56] (Виділено мною - В.М.). Гунчак додає:

"Гіммлер знав про небажання українців служити у поліційних загонах, тому розпорядився, щоб вони, з політичних та психологічних мотивів, називалися "Галицькими добровольчими полками СС" і позначалися відповідними номерами від 4-го по 8-й. У своїй інструкції від 5 липня 1943 року Гіммлер згодом поінформував офіцерів СС, які займалися питанням українських добровольців, що протягом липня необхідно набрати 12 тисяч новобранців для створення полків під номерами від 4-го по 8-й...

Звичайно, траплялися й такі, яких набирали для дивізії, але замість цього відправляли до "поліційних полків". [57]

Гунчак далі інформує, що чотири полки були повністю сформовані і проходили підготовку як окремі підрозділи на кількох полігонах "під наглядом поліції". Четвертий полк проходив підготовку поблизу Тріра в Німеччині." 15 січня 1944 року, - уточнює автор, - підрозділи полку, який налічував 1264 чоловіки, вирушили до Голландії на три тижні, а потім, у середині лютого 1944 року, відбули до Збаража, в Галичині. Під час перебування в районі Збаража 4-й полк здобув своє перше хрещення вогнем в операції проти партизанів". Автор, звичайно, дуже добре знає, що поліцейський полк прибув до Збаража не для прогулянки, а "здобув своє перше хрещення вогнем в операції проти партизанів". Але про це "хрещення" не пишуть ні Гунчак, ні інші націоналістичні автори.

Після того, як УЦК і губернатор Вехтер вимагали передати поліцейські полки до складу дивізії СС "Галичина", Гіммлер, вказує Гунчак, видав спеціальну інструкцію, щоб 4-й і 5-й поліцейські ("галицькі добровільчі полки СС") були передані дивізії. Однак, "поки виконувався наказ

Гіммлера, дивізія вирушила на Броди". Отже, це відбувалося наприкінці червня 1944 року. Значить, 4-й і 5-й поліцейські полки СС так і не потрапили до складу 14-ої гренадерської дивізії СС "Галичина" до битви під Бродами, а влилися в неї пізніше. Правда, це також замовчують всі автори, які писали про дивізію.

6-й поліцейський полк (1800 чоловік) був сформований із новобранців з передмість Перемишля, Ярослава і Львова і проходив навчання у Франції. Тут же вишколювався і 7-й полк (1671 чоловік). Правда, наприкінці грудня 1943 р. обидва полки отримали наказ передати 1995 вояків до складу дивізії. 6-й полк передав 1200, 7-й полк - 745 вояків. Решта продовжувала виконувати поліцейські функції у Франції проти місцевих партизанів - макі і франтинерів. Iз цих решток було створено поліцейський батальйон (900 вояків), який також не в повному складі, але переданий дивізії лише в червні 1944 року.

8-й "галицький поліцейський добровольчий полк СС" випадає з уваги і Гайке, і Гунчака, і інших авторів.

Гунчак зазначає:

"Таким чином, до кінця червня 1944 року всіх, крім кількох колишніх членів поліцейських полків, яких обманним шляхом підпорядкували німецьким поліційним властям (були й такі, скільки їх - невідомо! - В. М.), було передано дивізії". Отже ясно: п'ять полків і один батальйон перебували безпосередньо в каральних органах нацистів протягом року! Це ж більше, ніж повнокомплектна дивізія! Чи даремно їх годували гітлерівці? Звичайно, недаремно.

Тут, як бачимо, виходить звичайнісінький камуфляж пана Гунчака: існували п'ять поліцейських полків та один батальйон каральних військ СС, які так і називались "галицькими добровільними полками СС", всі вони були призначені для виконання каральних акцій проти партизанів і мирного населення, яке тих партизанів підтримувало. Ці підрозділи постійно використовувались гітлерівцями у Франції, Югославії, Словаччині, Польщі і в самій Галичині, і автор, зокрема, пише про це використання, і тут же водночас відстоює положення, що ті формування не чинили жодних каральних акцій.

І ще одне, немаловажне. Пан Гунчак зазначає, що в таборі "Гайделягері", де спочатку муштрувався основний кістяк дивізії, "персонал (тобто офіцери й підофіцери, які були переважно німцями - В.М.) прибув із різних поліційних підрозділів", а це, продовжує Гунчак, "спотворило їхні погляди та поведінку". А чи не спотворювало це погляди і поведінку юнаків з Галичини, якими командували такі командири? Незаперечно, що так.

Якщо досі йшлося про поліцейські полки "галицьких добровольців СС", які існували окремо, самостійно, і лише потім влилися в основний склад 14-ої гренадирської дивізії СС "Галичина", то в підрозділі книги під назвою "Бойова група Баєрсдорфа" Т. Гунчак (як і В, - Д. Гайке) оповідає про те, що на початку лютого 1944 р. в дивізію прибув наказ керівництва СС "терміново сформувати бойову групу з метою боротьби з радянськими партизанами, якими командував український радянський ватажок генерал Сидір Ковпак". Тут автор, як і Гайке, грубо помиляється, бо йдеться тут не про партизанське з'єднання двічі Героя Радянського Союзу генерал-майора C.A. Ковпака, а про інші партизанські з'єднання, які успішно діяли тоді на території Західної України і Польщі. Вірогідніше, тут йдеться про 1-шу українську партизанську

дивізію під командуванням Героя Радянського Союзу, генерал-майора П.П. Вершигори, яка в той час здійснювала рейд на Сан і Віслу, виходячи з баз Західної України.

"Бойова група Баєрсдорфа", яку негайно сформували в дивізії, складалася з двох батальйонів піхоти, підрозділу розвідки (120 вояків). Кожний батальйон мав взвод саперів. Опріч цього до групи був приданий дивізіон польової артилерії. Трьома ешелонами групу негайно перекинули в район Любачів-Білограй-Томашів-Замостя-Тарногород- Чесанів.

"Ситуація, - продовжує Гунчак, - ускладнювалась українсько-польським суперництвом (йдеться тут про так звану "українсько-польську війну", яка в той час досягла вершини - В. М.) щодо території із змішаним населенням, у результаті чого з обох боків траплялися кровопролитні акції. В цій польсько-українській конфронтації радянські партизани, які являли собою багато національний конгломерат СРСР, ставали на бік поляків, ще більше загострюючи тим самим ситуацію. Це до того ж деякою мірою було на руку партизанам, які користувалися підтримкою місцевого населення, переважно одержуючи інформацію розвідувального характеру, дуже важливу для їхньої операції. "[58]

Далі Гунчак досить скромно описує "похід" групи галицьких есесівців проти партизанів та польського населення: "Операції групи переважно виглядали як нескінченні марші через території, наводнені партизанами. За винятком декількох незначних сутичок, група переважно йшла слідами партизанів. Лише одного разу вона вступила в бій біля села Хмелик, розташованого між Білограєм і Тарногородом. Партизани, зазнавши значних втрат у живій силі, відступили, проте, очевидно, ці втрати були не настільки важкими, щоб загони не могли діяти надалі. Відступивши зі Хмелика приблизно на 40 кілометрів, наступного дня вони атакували Білограй".[59]

От і вся розповідь пана Гунчака про півторамісячну операцію "Бойової групи Баєрсдорфа" проти радянських партизанів. Зате він тутже відзначив, що "недосвідчені рекрути уперше прийняли бойове хрещення". Пан Гунчак, видно, не читав спогади командира дивізії П.П. Вершигори і дослідження польських істориків, де чорним по білому зазначено, що партизани мали великі успіхи і ганяли по лісах "бойову групу" галицьких есесівців як зграю псів.

В підрозділі ж "Операції 4-го і 5-го полків" Гунчак описує акції двох поліцейських полків галицьких есесівців проти радянських партизанів в Галичині. Автор, мов би соромлячись, відзначає, що "5-й добровольчий галицький полк СС" виконував завдання, подібне "бойовій групі Баєрсдорфа". Однак про ці "подібні діяння" також не розповідає. Гунчак обмежується лише такою інформацією: "Очікуючи весняного радянського наступу, завдання полку полягало у встановленні оборони уздовж річки Буг (і ця вся "оборона", поки-що, в глибокому тилу! - В.М.). З воєнної точки зору позиція полку в північно-західному районі України була досить несподіваною. Наприкінці червня полк отримав наказ повернутися в Нойгаммер, де його включили до складу дивізії. Проте полк повернувся в Нойгаммер після того, як дивізія відправилася під Броди". [60]

Що ж тоді творив цей полк галицьких есесівців, посланий на боротьбу з радянськими партизанами,так і невідомо. Адже ж він, пане Гунчак, провештався в прифронтових умовах в тилах гітлерівських військ майже п'ять місяців.

Трошки більше уваги приділив Гунчак таким же "акціям" 4-го галицького добровольчого поліцейського полку СС. Полк діяв в районi Золочева - Бродів - Радехова - Зборова. Зокрема, автор скромно, але все же подає коротку згадку про акцію полку проти оборонців польського села Гута-Пеняцька на Бродівщині, в якій було начисто ліквідовано село і все живе в ньому (правда, автор навіть не згадав, що тут було знищено понад 800 польських селян і партизанів - В.М.): "Це трапилося, - пише він, - коли командування дивізії послало 4-й полк на штурм Гути-Пеняцької 23 лютого 1944 року. Атака укріпленого села не вдалася. Українці втратили двох чоловік - Олексу Бобака і Романа Андрійчука, які загинули в бою. 28 лютого полк розпочав атаку вдруге. Цього разу атака була успішною...". Автор не згадує, що двом загиблим воякам були влаштовані пишні похорони, на яких був присутній губернатор дистрикту Галичина, группенфюрер СС Вехтер.

Тут же Гунчак додає:

"Згідно з рапортом Хронов'ята, члена Військової управи дивізії, який займався вербуванням у полк, захопив село і після короткого відпочинку рушив далі. Після відходу дивізійників у поселення ввійшов німецький підрозділ і "повністю знищив село", результатом чого було повне зруйнування Гути-Пеняцької, за винятком церкви".[61] (Тут і вище виділено мною - В. М.).

Уявіть собі, читачу, таке: поліцейський полк есесівців атакував непокірне село, але штурм не вдався. П'ять днів пізніше, урочисто поховавши двох своїх вояків, полк озброєнних до зубів есесівців вдруге штурмує ледве укріплене село, яке захищає група партизанів, і здобуває його. Затим ідилічно відпочиває після благородних трудів, збирає свої лаштунки і відходить. Вслід вступає в те ж село нове, вже німецьке, військо, повністю знищує село, розстрілює в костьолі його жителів... І все це описується автором так, ніби нічого не сталося, ніби і не знищено понад 800 поляків.

Як і шеф штабу 14-ої гренадирської дивізії СС "Галичина" майор В.- Д. Гайке, Т. Гунчак в книжці "В мундирах ворога" відзначає, що під час разгортання своїх позицій під Бродами дивізія мала "повну бойову готовність", складається з 29-го, 30-го та 31 -го полків повного комплекту і різноманітних спеціалізованих військових підрозділів. В ній перебувало: 346 офіцерів, 1131 унтер-офіцер та 13822 гренадирів, разом - 15299 вояків. "З організаційного боку, - зазначає Гунчак, - вона була типовою німецькою піхотною дивізією".

Серед тих, хто вийшов із "Бродівського котла", було 1000 чоловік із трьох полків та 1200 вояків польового резервного батальйону, розташованого поза кільцем оточення. Ще кілька сот уцілілих вояків пробивалися з оточення невеликими групами. "В цілому близько 3000 чоловік, які колись вирушили на Східний фронт, повернулись в Нойгаммер", - зауважує Гунчак.

Вже 7 серпня надійшло розпорядження рейхсфюрера СС Гіммлера про те, щоб 14-та гренадирська дивізія СС "Галичина" була відновлена. Основою для відновлення (по суті, нового навчально-резервного полку (8000 чоловік), який перебував у таборах Нойгаммера). Про 4-й і 5-й поліцейські полки та інші поліційні підрозділи, що залишились після катастрофи під Бродами. Ні Гайке, ні Гунчак, ні інші автори більше не

згадують. Вони, як бачимо, "щезнули" у величезній масі каральних військ гітлерівської поліційно-військової машини.

Тепер дивізія поповнювалася новобранцями з Галичини, які тікали на Захід разом з гітлерівцями. Джерелом поповнення стали також підрозділи "юнаків-СС" при протиповітряній обороні вермахту, яких Гунчак нараховує приблизно 10 тисяч.

Ще не встигли в Нойгаммері відновити всі структурні частини дивізії, як командування СС видало новий наказ - сформувати посилений батальйон для боротьби із словацькими партизанами. Сформована для цього так звана "Бойова група Вільднера" тілько-но розгорнула бойові дії, як було наказано всій дивізії вирушати на придушення Словацького збройного повстання. Тепер усій дивізії галицьких есесівців довелося виконувати поліцейські акції проти словацьких партизанів і мирного населення.

Тут, у Словаччині, дивізія була підпорядкована команді обергруппенфюрера СС Г. Гефлє. І сусідство тут було неабияке: поряд діяли 18-та дивізія СС "Хорст Вессель", бойова група карателів "Шіль", мусульманський полк із "армії" генерала Власова та інші каральні формування. Треба думати, що і галицьких есесівців сюди покликало командування СС не випадково, а сподіваючись якраз на їх рішучі й "ефективні" дії.

Мало того, до складу дивізії СС "Галичина" була введена і спільно діяла вже згадувана "Бригада Дірлівангера", сформована із кримінальних злочинців: Правда, пан Гунчак не оповідає ні про "бойові дії" дивізійників-галйчан, ні про башибузуків з "Бригади Дірлінвангера". Про це найкраще можуть розповісти ще живі словаки, учасники героїчного Словацького збройного повстання.

Тут же Гунчак зазначає, що "після катастрофи, яка спіткала дивізію під Бродами, від 1000 до 1300 чоловік направили для підготовки та набуття досвіду у танкову дивізію СС "Вікінг". Їм менше пощастило, ніж тим, хто був у Словаччині... Українці страшно заплатили за цей досвід... За словами очевидця, близько 500 їх загинуло в бронетанковій дивізії СС "Вікінг". Однак, тут же, в примітці, Гунчак посилається на "найдетальніший рапорт", в якому вказано, що в дивізію повернулося лише 360 вояків. Отже, насправді втрати становили близько тисячі вояків.

А далі Гунчак зауважує, що ті, що залишились після того "набутого досвіду" в танковій дивізії СС "Вікінг", повернулися в свою дивізію 3 листопада 1944 р. "З цього приводу, - пише Гунчак, - штандартенфюрер СС Ульріх, командуючий дивізією "Вікінг", видав спеціальний наказ, в якому високо оцінив внесок українців в обороні фронту проти переважаючих сил противника".

Розповісти ж про останній, заключний етап "бойових дій" 14-ої гренадирської дивізії СС "Галичина" - боротьбу проти югославських партизанів, - просто у Гунчака не вистачило бажання (чи, може, терпіння?). Він лише відверто зазначає, що "дивізія опинилась на ворожій території, що перебувала пiд контролем ідейно відданих маршалу Тіто партизанів-комуністів. Додатково ускладнювало ситуацію і те, що цивільне населення надавало допомогу цим партизанам. Тому вояки дивізії не могли, як у Словаччині, встановити з місцевим населенням щось на зразок дружніх стосунків". [62]