ЖЕРТВИ ОУН - УПА

Яка кількість жертв ОУН - УПА

Відповідати на це запитання надзвичайно важко. І з багатьох причин.

По-перше, тому, що націоналістичні центри й окремі підрозділи ОУН - УПА хоч і вели певний облік своїх диверсійно-терористичних акцій, але публічно про них не заявляли ні тоді, ні тим більше сьогодні, ні в спеціальних документах (звітах), ні в пресі та в своїх численних "дослідженнях" так званої "націоналістично-визвольної боротьби". Багатотомне видання "Літопису УПА" містить, в основному, "спомини" учасників "національно-визвольних змагань" та різноманітні пропагандистські матеріали, зрідка "хроніку" акцій, а вже згадуване вище "дослідження" "Українська повстанська армія" П. Мірчука, "УПА" М. Лебедя, "Історія українського війська" Л. Шанковського та інші націоналістичні видання подають лише окремі факти "героїки" ОУН - УПА, де гинули лише червоні партизани та "енкаведисти". Ліквідація ж "на сухо" чи "на мокро" сільських активістів ("сексотів") чи селян та представників сільскої інтелігенції, які відмовлялись їм служити, ними абсолютно не фіксувалась, а якщо і фіксувалась, то ретельно приховувалась і приховується.

По-друге, радянські (державні і громадські) установи, у тому числі органи НКВС та НКДБ, вели лише епізодичний облік терористично-диверсійних акцій ОУН - УПА та їх наслідків в окремих районах та в окремих періодах. Та й велася така робота сумбурно, непослідовно, неграмотно, а то й фальшиво. Ідеологи від КПРС і Компартії України вважали такі факти "епізодами" і всіляко намагалися видимість, мов би нічого не сталося. Тому зведення по районах, областях і в цілому по Україні відсутні, як і відсутній облік тих збитків і жертв, які понесли Радянський Союз і Радянська Україна в роки минулої війни. Правда, окремі спроби таких підрахунків велися, зокрема органами МВС, але доволі примітивно і приблизно. В останній час, формуючи відповідно пам'ятні випуски "Книги Пам'яті"(до 50-річчя Перемоги над фашизмом), зібрано доволі великі матеріали в усіх областях України. Однак ці матеріали, в основному, акумулюють факти воєнного періоду. Повоєнні ж події заторкані лише частково. Вибіркові ж інформації про жертви бандерівщини у Львівській області, зокрема, друкувалися в газеті "Вільна Україна" під рубрикою "Криваві сліди оунівців". На жаль, такі публікації не отримали продовження. Аналогічні публікації мали місце і в газетах інших областей Західної України. Що ж до "Книг Пам'яті", то з ними ще складніше, бо нинішні націонал-демократи, прийшовши до влади в західному регіоні України, не тільки не сприяють їх виданню, але, як можуть шкодять процесу їх укладання і публікації.

По-третє, відповісти на поставлене запитання надзвичайно важко з

точки зору етично-психологічної, бо спогади (а тим більше реальний облік жертв бандерівщини, з реальними прізвищами і реальними ситуаціями) про те не так далеке криваве місиво травмує нинішнє покоління, самих страждальців, їх дітей і онуків.

По-четверте, такий облік жертв націоналістичного розбою в Західній Україні (а тим більше в Галичині) сьогодні просто неможливий, бо не тільки відроджені організації неодонцовців та необандерівців чинять такому процесу різні перешкоди, але й погрожують тим, хто постраждав від націоналістичного бандитизму. Їм сприяють місцеві органи влади, які тепер пересічно в руках тих же націоналів - від націонал-"демократів" до націонал-фашистів.

Однак відповісти на це запитання доведеться, і розпочнемо відповідь з часів початку війни і тимчасової німецько-фашистської окупації Західної України.

Перші дні війни стали для багатьох націоналістів часом величезного політичного піднесення й ейфорії. "Нарешті, - гукали вони, - настала наша година. Наші сни, наші мрії стали дійсністю. Це наше воскресіння!.. На багнетах німецьких збройних сил несеться воля довгождана... Прийшла хвилина, в якій мусимо собі сказати: тепер, або ніколи!" (Газ."Краківські вісті". 1941. 23 червня. 9 липня.)

Тепер добре відомо, що націоналістичні формування в краї і за кордоном за наказом гітлерівського Абверу готували на початку війни збройне повстання націоналістів усіх відтінків у Західній Україні. Але його організувати не вдалося. Проте у багатьох місцях, особливо в Галичині, окремі підрозділи збройного підпілля ОУН-бандерівців пострілювали в спини відступаючим червоноармійцям, серед яких було багато українців. І падали вбиті і поранені.

Однак "тріумфальні арки" з написами "Слава Україні! Великій Німеччині!" і "гідна" зустріч гітлерівцям була влаштована у багатьох містах і селах. Водночас почалася дика розправа над активістами Радянської влади і тими "совєтами", які не встигли мобілізуватись у ряди Червоної Армії чи евакуюватись на схід. "Прихід німецьких орд, - згадував колишній активний член ОУН-б. Стецишин, - зустріли ми, як було наказано. Місцеві куркулі піднесли на вишитому рушнику хліб та сіль, німецький капітан сказав "гут, гут" - й організована націоналістична машина спрацювала. Буквально з першої хвилини почалося полювання на людей, які були в "чорному списку"... Вже на другий день почав функціонувати повітовий провід ОУН... Підвали бандерівської поліції були заповнені селянами. Арештованих жорстоко катували..."[ 1] Ось як "зустрічали" солдатів Гітлера оунівцї в ряді сіл Львівщини. В перші дні війни вони по-звірячому закатували 23 селян в селі Селиське Винниківського району, 23 селян села Семирівка Краковецького району. В селі Суходол Бібрського району вони замордували голову сільської Ради Репета, відрізали йому вуха, ніс, викололи очі і в такому вигляді водили по селу. Вбили також секретаря сільського виконкому Лабаса. В селі Чехи Пониковецького району вони замордували 20 активістів, влаштували "урочистості" після завершення кривавої акції. В селах Гаї і Глуховичі Красненського району бандерівці розстріляли 50 червоноармійців і сокирами порубали сільських активістів. Голову місцевого колгоспу Г.А. Кметя водили по селу з червоним прапором, затим викололи очі і порубали тіло на шматки.[2] І так в кожному селі, місті і містечку Західної України.

За неповними даними в перші дні німецько-фашистської окупації оунівці (чи з їх безпосередньою допомогою) було винищено в західних областях України понад 40 тисяч чоловік.

Про страхітливу обстановку терору перших днів окупації писали мельниківці, викриваючи своїх політичних суперників із тої ж ОУН:

"З початком німецько-совєтської війни... відділи диверсантів в німецьких мундирах, з німецькими автоматами та на німецьких танках приїзджають до евакуйованого советами Львова. Бундючні і самовпевнені диверсанти, діставшись до Львова, влаштовують протягом кількох днів садистські оргії (автори натякають на бойовиків спеціаль-батальйону Абверу "Нахтігаль" - В.М.)... Аналогічні комедії з маніфестаціями, телеграмами до Гітлера і приячення мали місце по всіх містах та навіть селах Галичини. У таких маніфестаціях, чи "революційних" проголошуваннях уряду українських гітлерівців на чолі з Бандерою та Стецьком, брали, звичайно, участь відділи німецьких СС, словацькі та мад'ярські військові частини та "революціонери" в чорних одностроях, з німецькими автоматами та виказками гестапо в кишені, які дозволяли власникам їздити всіма військовими засобами пересування. Найбільші оргії влаштовувалися у Львові, де диверсанти почали при мовчанці німців грабити магазини та тероризувати населення для того, щоб приподобатися хлібодавцям з вермахту."[3]

Важко осягнути величезну кількість жертв часів минулої війни, бо справа тут не тільки в тотальній жорстокості гітлерівського окупаційного режиму. Чимало поляків та українців Галичини та Волині загинули і в час так званої "українсько-польської війни", яка бурхливо розпочалася ранньою весною 1943 р. Польський дослідник Рішард Тожецкі в книзі "Kwestia Ukrainska w polityce III Rzeszy (1933-1945)" вважає, що криваву акцію проти польського населення на Волині розпочали українські націоналісти угруповання "Тараса Бульби"-Боровця. Перші, хоча й епізодичні, акції мали місце ще в 1942 р. Однак весною 1943 р. ті криваві побоїща набрали масового характеру і нечуваної жорстокості".[4]

Українські ж націоналісти або абсолютно замовчують ці трагічні події, або ж одностайно вважають, що "українсько-польську війну" розпочали польські шовіністи (спеціально створені "пляцуфки"), інспіровані і натхненні лондонським еміграційним урядом Польщі, ще в 1942 р. в українських та змішаних селах на Холмщині (Західна Волинь). В той же час додають, що війна з боку "українців" була звичайною помстою полякам за їх тривале поневолення українських земель та знущання над українським населенням.

Рішард Тожецкі зазначає, що результатами війни стало винищення на Волині близько 40 тисяч поляків. Якщо криваву різню розпочали бульбівці, то продовжили і довершили її бандерівці. Не обійшлося тут і без провокацій. "На послугах націоналістичної партизанки (тобто УПА бандерівців - В.М.), - зазначає Рішард Тожецкі, - перебувало на терені понад 200 осередків української поліції, тобто 12 тисяч осіб... В березні 1943 р. на бік ОУН-б перейшло понад 5 тисяч українських поліціантів".[5] Автор вказує і на гасло націоналістичних бойовиків: "Покінчили з жидами, тепер те саме зробимо з поляками!". В той же час гітлерівці замінили опустілі осередки українських поліцаїв поляками. Це, мовляв, і послужило привідом для українських націоналістів до масового винищення польського

Водночас, підкреслює автор, упівці вимордували й українців, які симпатизували комуністам і полякам.

Я особисто пам'ятаю початок літа 1943 року, коли в нашому досить мирному селі, розташованому в кількох кілометрах від Ковеля, бандерівська зграя за одну тільки ніч вимордовувала 18 жителів. Юлію Божук залишили живою, щоб бачила смерть своєї дочки й чоловіка. Ще й тепер мати зберігає сорочку замордованої дочки з шістнадцятьма дірками (перед тортурами садисти запитали скільки дівчині років) від бандитських ножів. Подібні акції не поодинокі.

Рішард Тожецкі зауважує, що число жертв було б значно більшим, коли б не організація самооборони і не допомога радянських і польських партизанів на Волині. Інша справа в Східній Галичині, де українські націоналісти в другій половині 1943 р. розпочали масову (і цілком безборонну) акцію по винищенню польського населення. Тому-то до середини 1944 року тільки в кількох районах Львівщини націоналісти знищили 70 тисяч поляків. Відомий пронімецьки настроєний польський політик Владислав Студніцкі, зокрема, в час аудієнції в губернатора дистрикту Галичина группенфюрера СС Вехтера поставив питання про те, що українські націоналісти вимордовували в Галичині близько 200 тисяч поляків.

Тут же Рішард Тожецкі вказує на причини братовбивчої війни: 1) інспірації гітлерівців, що задовольняло їх антисловянську й антиєврейську політику; 2) шовіністична програма інтегральних націоналістів, здатних тільки вбивствами досягати своїх політичних цілей; 3) антагонізм українсько-польський міжвоєнного періоду, розігрітий до божевілля.

Чому, власне, на Волині розпочалася ця братовбивча війна? Автор справедливо пояснює, що розташування тут значних радянських і польських партизанських загонів і з'єднань давали підставу українським націоналістам для порахунків з польським населенням. І не тільки з польським.

З цим можна в основному погодитись.

В Центральному державному архіві вищих органів влади України зберігається "виїмок" (уривок) з бандерівського наказу "г.п.". Що означає це "г.п." - невідомо. Наведемо той "виїмок" повністю:

"З огляду на офіціяльну постанову польського уряду в справі співпраці з совітами, треба поляків з наших земель усувати. Прошу це так розуміти: давати сільському населенню доручення до кількох днів випровадитися на корінні польські землі. Коли воно не виконає цього, тоді слати боївки, які мужчин будуть ліквідовувати, а хати і майно палити (розбирати). Ще раз звертаю при цьому увагу на то, щоби поляків закликати до покинення земель, а доперва після ліквідовувати, а не навпаки (Прошу на це звернути спеціальну увагу). Зокрема, проганяти з мішаних сіл поляків, що не мають тендценції асимілюватися. Зате не рухати тих, що мають українські родини, і особливо не тяготіють до поляків, а держаться тільки релігією. Ексмісійні доручення можна дати листівками (льокальними) без нашого офіціяльного підпису. В них підчеркнути поставу польського уряду і населення на теренах, занятих большевиками..." [6] (Виділено мною - В.М.).

А ось як цей "наказ" виглядав на практиці:

"Із звітів УПА (протоколи протипольських акцій).

Станіславщина:

березня 1944 р. група "Л" і група "Гаркуша" в кількості 30 осіб знищили 25 поляків і спалили один будинок в Солотвині.

березня 1944 р. група "Л" і повітова боївка провели акцію в с. Надороже поблизу Товмача. Будинки не палили, лише спустошили.

19 березня 1944 р. група "Л" і повітова боївка в кількості 23 осіб провели акцію в с Зеленівка (Товмаччина). Спалено 13 господарств, вбито 16 поляків.

28 березня 1944 р. група "Сулими" в кількості 30 осіб знищила 18 поляків і спалила чотири будинки поблизу с Жебрач (Волосів).

29 березня 1944 р. група "Л" здійснила акцію в с. Баби (Отиніша). Спалено 24 господарства, не було вбито нікого, бо всі сховалися в лісі. Причиною акції послужило те, що місцеві жителі погрожували, ніби з приходом більшовиків будуть бити разом з ними всіх націоналістів.

29 березня 1944 р. група "Семена" ліквідувала в Перерослі 12 поляків і спалила 18 господарства. В той же вечір спалили ще шість господарств.

29 березня 1944 р. районна боївка спалила в с. Грабовець (Богородчани) 12 господарств і вбила трьох поляків. Інші завчасно вийшли з села.

30 березня 1944 р. група "Залізняка" спалила 30 господарств і вбила 11 поляків у с.Тарновці Лісні.

5 квітня 1944 р. районна група "Залізняка" провела акцію в Порогах і Яблівці. Спалено 6 будинків, знищено 16 поляків.

6 квітня 1944 р. група "Залізняка" ліквідувала в с Росільне 14 поляків і шість господарств.

7 квітня 1944 р. група "Залізняка" ліквідувала у с. Звиняче 5 поляків і спалила два бараки.

8 квітня 1944 р. група "Іскри" знищила у с Майдан біля с Росільне 15 поляків і спалила один барак.

9 квітня 1944 р. група "Нечая" ліквідувала в с Пасічна 25 поляків. Інші втекли в Битків і Надвірну.

9 квітня 1944 р. група "Залізняка" спалила 5 господарств і знищила 5 поляків у с. Жураки і с. Монастирище.

11 квітня 1944 р. група "Довбуша" ліквідувала в с. Рафайлове 81 поляка.

16 квітня 1944 р. група "Довбуша" ліквідувала в с Зелене 20 поляків.

23 квітня 1944 р: групи "Іскри" і "Комара" спалили в с. Вікляни поблизу Товмача 16 господарств і вбили 14 поляків..

Як бачимо, такі вбивства і спустошення проводились лише кількома групами оунівських бандитів протягом кількох тижнів в досить вузькій зоні їх запланованих дій. Аналогічні криваві акції проводились в усіх районах Східної Галичини. Так втілювався в життя вище зазначений наказ проводу ОУН - бандерівців.