Смотрите также разделы:
Національні ідеології були першими теоретичними рефлексами на прояви національного ренесансу, про який тут згадувалося на вступі. Суспільні ідеології, навіть коли вони суто теоретичні, не можуть бути науково зовсім об'єктивними. На них все лишається певне тавро неминучого суб'єктивізму в наслідок заінтересованости, що є невідлучною ознакою людей, діючих як представники громадських гуртків або течій. Ця власне обставина найбільше ускладнює науковий дослід суспільних явищ і наявно гальмує розвиток і поступ громадознавства. Цим у великій мірі можна пояснити релятивно запізнене постання соціології, як окремої науки, як і всі ті манівці, якими мусіла пройти ця молода галузь науки, заки вона щойно у цьому столітті вийшла справді на науковий щлях свого розвитку. Не можна дивуватися, отже, що спеціяльні соціологічні дисципліни поставали і відокремлювалися також з великим запізненням. Не дивно, що й наука про націю ще й досі власне не самовизначилася як слід і є все дискусійним питанням між заінтересованими поодинокими науковими ділянками. Адже нація, без сумніву, належить до найскладніших витворів людського співжиття, природу та істоту якої науково дуже тяжко збагнути або з'ясувати. І це тим більше, що згадане явище відзначається великим динамізмом. Зокрема від середини минулого століття ритм і рух національних процесів є дуже швидкий. Націю символічно можна порівняти з річкою, береги якої викликають ілюзію тривкости форми, але яка вічно пливе, все міняючи своє русло. До цього боку національної проблеми доведеться ще звернутися у зв'язку із самоозначенням націології, як самостійної науки.
Цих кілька попередніх зауважень мають пояснити, чому початки наукового підходу та трактування національних питань були більш випадкового, ніж систематичного характеру й чому в них імпровізація й інтуїція поки що переважали над методичністю й систематичністю. Психологічно не мусить теж дивувати обставина, що піонери націології переважно виходили з рядів поневолених народів і що наука державних націй менше цікавилася націологією й мало сприяла її творенню. Історія або слушніше преісторія націології красномовно стверджує цю тезу. Національна проблема в середині XIX ст. найбільше зацікавлення викликає серед німців та італійців, що переживали у цю добу процес свого політичного самоозначення. Має вона чимало самостійних дослідників серед поневолених народів габсбурзької та царської монархії: чехів, мадярів, поляків, українців, що, або боролися за свою державність (мадяри й поляки), або були захоплені процесом національного відродження (чехи, українці). Властиво, кожний поневолений нарід у процесі своєї національної боротьби скоріше чи пізніше мусить мати не тільки своїх ідеологів нації, але й теоретиків, що більше чи менше науково обґрунтовують засади та загальну програму його визвольних змагань. Багато в них різного й своєрідного в залежності від індивідуальности кожного окремого народу. Але чимало є в них теж спільного і загального у зв'язку з всеевропейським спочатку, а тепер уже всесвітнім характером новочасного національного ренесансу. Саме цей факт, так би мовити універсальної актуальности й подібности між усіма національними рухами, є одною з підстав для творення й виправдання націології, наперед забезпечуючи в ній типологічну методу дослідів, цебто використання способом порівнання збірного, мовляв, характеру національних явищ.
