"О. І. Бочковський. Вступ до націології"

Таке питання не є зайвим або безпідставним. Фактично дотеперішній розвиток дослідів щодо нації йшов скоріше шляхом міжнаукового розподілу цього питання, ніж по лінії самоозначення націології як окремої науки.

Ф. Й. Нойман. На це звертає увагу один із найстарших дослідників національної проблеми — Ф. Й. Нойман (Fr. І. Neumann), автор джерельної й досі все ще цікавої студії „Нарід і нація" (Vоlk und Nаtiоn, 1888). Він у вступі для прикладу наводить список тих наук, для яких національне питання має, на його думку, спеціяльне значення, а саме: народознавство (етнографія), популяціоністика, антропогеографія, народне господарство, соціологія, правознавство, особливо ж державне і міжнародне право. Цей реєстр не є вичерпуючий і вимагає доповнення. Бо, крім згаданих у ньому дисциплін, ще ціла низка інших наук також більше або менше цікавиться національним питанням, напр., антропологія, етнологія, психологія народів, (Volkerpsусhоlоgіе), історія, естетика, мовознавство, а передовсім політика.

В цьому списку є дві науки — етнологія й етнографія, що на підставі їхньої назви (етнос — нарід), неначебто спеціяльно є присвячені вивченню питання, про яке тут мова. Таке припущення було б однак помилковим, бо обидві ці дисципліни мають на увазі початкові фази формування народів, а не модерної нації, їх більше цікавлять примітивні, а не культурні народи. Вони здебільшого закінчують свої досліди саме на порозі появи новітньої нації й через це не виключають потреби самостійної націології; скоріше передбачають та обумовляють цю наукову дисципліну. Це саме у великій мірі можна було б сказати й з приводу науки про психологію народів. Зацікавлення інших наук, що наведені у згаданому списку, дійсно є суто спеціяльне; вони можуть і не трактують нації загально.

П. Сорокін. Неначебто й логічно нація мала б у першу чергу бути об'єктом систематичного вивчення з боку соціології, як науки про суспільство. Але передовсім спеціялізація цієї молодої науки не пішла ще так далеко, а відтак дехто із соціологів зовсім неґативно ставиться до нації, як до предмету соціологічних дослідів. Напр., відомий російський (тепер перебуваючий в Америці) соціолог П. Сорокін виключає націю з числа своїх „комулятивних груп", цебто суспільних колективів. Нація, за його думкою, це нетипово суспільна, але тільки збірна група, яку неможливо визначити, ані на підставі поодиноких ознак, ані на засаді так чи інше комбінованих її властивостей. Через те нація, як така, не є суспільною групою, так само, як, напр., „дичина" — зоологічною, „овочі" — ботанічною. Річ ясна, що таке ставлення справи автором оригінальної „системи соціології" є помилкове й продиктоване власне науковим формалізмом. Складність даного явища, як у цім випадку, не може, звичайно, бути підставою для виключення його за межі спеціяльного вивчення з причин кваліфікаційного лише догматизму. Адже ж французький соціолог Р. Моньє (R. Мaunier) у своїх викладах про суспільні групи (Essаis sur lеs grоuреment sосіаuх. 1929) знайшов місце для нації серед груп територіяльного типу (Grouреmеnts dе lосаlіtе).

Р. Челлен. Останніми часами націю, як об'єкт спеціяльного вивчення, зараховують до політики, де давніше гегемонію мала держава. Під цим оглядом цікавою спробою треба вважати „Нарис системи політики" (1920) покійного шведського мовознавця — Р. Челлена (R. Кіelln), в якому національній проблемі визначена була окрема ділянка, названа автором етнополітикою. Конкретизуючи цю назву, що придбала вже право громадянства в Німеччині, можна б було етнополітику вважати національною політикою, отже, спеціяльною або практичною націологією. У своїй системі шведський автор має на увазі державну націю. Досліду її він присвячує спеціяльну ділянку свого нарису, якій дає спеціяльну назву — демополітика. На думку Челлена, це ще непочатий кут науки, що немає попередників, бо, як він зазначає, „етнографи загалом зовсім не дбають про державні народи й у своїх системах зовсім не торкаються справи політичних кордонів". Демополітика Челлена є, отже, політичною, а не загальною націологією. Вона свідомо обминає недержавні нації, на які теоретична націологія має звертати спеціяльну увагу, бо власне з їх визвольними змаганнями актуальною стала і все більше активізується проблема модерної нації й новочасній історії.

На цьому прикладі можна бачити, що політика, як наука, також лише зі свого становища трактує та студіює національну справу. Це саме можна сказати і про всі інші науки, що так або інакше цікавляться нацією. Кожна з них вивчає лише один бік чи вияв нації, як громадського явища. Кожна з них робить це своєю власною методою. А тому, що науки, які цікавляться нацією, дуже різноманітні, одні природничі (антропологія, біологія), інші — гуманітарні (за німецькою термінологією — Gеistwissenschaften), як соціологія, історія, філософія, правознавство й т.д., ще інші врешті мішаного й переходового типу, як антропогеографія або етнологія, — то, звичайно, неоднакові їх методи й результати дослідів. Загалом, ця „мозаїкова", так би мовити, метода трактування національного питання лише ускладнює вивчення нації, як такої, цебто як окремого й своєрідного явища людського розвитку та співжиття. Через це саме попередньо з'ясовану тут парцеляцію проблеми нації між окремими науками навіть з методологічного боку доводиться визнати недоцільною. Інакше кажучи, в інтересах всебічного та вичерпуючого дослідження цього питання теоретична загальна націологія, як спіціяльна наукова ділянка соціології, за зразком, напр., такої науки про релігію, є необхідна й виправдана.

Ст. І. Папроцкі. Однак, таке неначебто зовсім зрозуміле домагання — ще й досі не визначається багатьма дослідниками національних питань. Ще й досі є прихильники вищезгаданого розподілу систематичного вивчення національного питання. Захищав його саме з методологічних мотивів 1933 р. польський дослідник Ст. І. Папроцкі, по думці якого, націологія або природознавство за німецькою назвою - Nаtіоnаlіtatskunde), не є наукою, але тільки предметом наукових дослідів. Особисто належу до протилежного табору. Гадаю, що нація, як суспільний факт, відіграє у сучасному громадському житті культурного людства не меншу ролю, ніж держава або релігія. Питома її вага, як культурного й політичного чинника, все зростає й зростатиме в найближчій будуччині. Заплутаність, складність а через це і гостра дискусійність національних питань у політичній практиці конче вимагає теоретичного збагнення та з'ясування істоти нації в її генетичному розвитку й сучасному стані. Найкраще цього можна досягти відокремленням націології в самостійну науку про націю. Лише цим шляхом можна усунути дотеперішній хаос у теоретичних дослідах проблеми нації. Тільки самостійна націологія може покласти тривкі теоретичні основи для практичної національної політики (етнополітики). Зайво казати, як це конче необхідно, а особливо тепер, коли не лише Европа, але й інші континенти (Азія, Африка, Південна Америка) масово захоплені національною стихією, що в зорганізованім стані може бути творчою силою й передумовиною культурного здвигу сучасного людства, й яка, навпаки, будучи полишена сама собі без організуючого й контролюючого впливу критичної, наукової думки, стане великою небезпекою й надзвичайно деструктивним чинником.

"О. І. Бочковський. Вступ до націології"