"О. І. Бочковський. Вступ до націології"

20. Вплив суспільної складні на формування й розвиток народу.

Внутрішня структура народу, взаємні відносини поміж його окреними частинами (станами, клясами, партіями) має великий вплив як на народотворчий процес взагалі, так і на його вислід, цебто на тип нації, що зформується остаточно з цієї етнографічної сировини. Ми бачили, що історичний розвиток ішов у напрямі ступневого перетворювання народу (люду) в націю, або, інакше кажучи, в напрямі поступової мовної й культурної націоналізації всіх його складників. Соціологічне це можна назвати процесом всенаціонального усуспільнення всього народу. Таким чином усуспільнено всі верстви народу, об'єднані однією літературною мовою та спільною культурою становлять врешті модерну націю, що бореться за свою політичну самостійність, як за останню й найвищу мету сучасної націогенези. Через усуспільнення всіх складників народу, етнографічна сировина, що творить його основну масу, викристалізовується у новочасну націю. Цей процес уможливлюється шляхом, демократизації громадського життя в новітній історичній добі. Так вирівнюється ступнево соціяльний дуалізм між народом і нацією. Звичайно, ритм цієї метаморфорзи в різних народів був неоднаковий. Одні з них пройшли шлях цього розвитку скоріше; але багато народів. зформувалося національне щойно після великої Французької Революції, їх здебільшого й помилково називали „безісторичними" народами, як про це тут була вже мова.

І хоча цей погляд, — як ми бачили, не є виправданий, проте доводиться констатувати, що справді існують два різні типи етно- й націогенези. Інакше формувалися державні народи, отже, політичне самостійні, які можна було б назвати також панськими, а інакше народи поневолені, тобто недержавні або закріпачені, які М. Драгоманів називав плебейськими, бож до недавнього часу суспільне вони були представлені т. зв. misera pleba, тобто низами; О. Бауер — влучно назвав їх „покидьками нації" (Hinterlassung der Nation). Різницю між цими двома типами народів можна продемонструвати на такому прикладі: уявім собі, як соціяльну піраміду, основу якої творять широкі верстви селянської й робітничої людности; інші суспільні верстви (духовенство, аристократія, шляхта, мішанство, а у новітній добі — ще буржуазія та інтелігенція) — все вужчими та ширшими шарами виповнюють зміст цієї піраміди аж де її вістря. Отже, у державних народів цей процес національного самовизначення йшов згори до долу. У них вершок цієї народньої піраміди в першу чергу у свідомив свою національну відрубність та істоту.

Цей процес, що історично тривав відносно довго в Европі, майже тисячу років, а саме, від початків февдалізму аж до французької революції 1789 p., у своїй суті був переважно механічним, з огляду на атомістичну структуру передкапіталістичного суспільства й наявне анаціонального характеру февдальної держави. Треба було кілька століть часу, щоб станове суспільство, розмежоване у середині різкими соціяльними бар'єрами, перетворилося ступнево в новітню клясову суспільність, в якій внутрішні суперечності є сутогосподарського характеру без огляду на генеалогічні привілеї, що відігравали велику соціяльну ролю в попередній фазі суспільного розвитку. Одночасно ця суспільна метаморфоза означала поступову й все ширшу та глибшу націоналізацію народнього колективу. Як ми бачили, під час французької рецолюції 1789 р. національне самовизначився „третій стан" (tiers etat), цебто пізніша буржуазія. У 1848 p., під час лютової революції, прозваної „весною народів", — прийшла черга на „четверту клясу" — або пролетаріят. Але це не була ще остання суспільна кляса, як тоді гадалося. Поза нею лишалися величезні селянські маси, досі скрізь закріпачені, для яких час суспільного визволення щойно наставав. Громадські, а отже й національне, вони самовизначилися вже в другій половині XIX ст., завершуючи таким чином процес націоналізації народньої піраміди.

Річ ясна, що поступове суспільне визволення люду, а одночасно й масова його націоналізація була в першу чергу обумовлена новочасним господарським розвитком, особливо ж новітнім капіталізмом, що активував громадські ширші та ширші круги всього населення. К. Реннер слушно звернув увагу в своїй праці: „Право на самовизначення народів..." на цей бік національної проблеми, на жаль досі мало ще дослідженої. Істотними факторами розвитку народів, — каже він, — є господарські й популяційні можливості, на які одиниці можуть мати вплив незначний, натомість держава чималий..." На прикладі чехо-словацьких взаємин у колишній Австрії цей дослідник яскраво демонструє ролю економічного фактора в процесі остаточного зформулювання модерної нації. Він показує, між іншим, як популяціоністична функція села під впливом господарського поступу наявно занепадає (щодо міста — це загальновідома річ), й як подекуди перебирає її робітництво, відповідно соціяльно забезпечене. Він радить виправити казку „про німецького селянина, як вогнище нації... Німецькою матір'ю, — каже він, — є здебільшого німецька робітниця". Розуміється, що у народів аграрних, якими є переважно слов'янські, а не індустріяльного, як німці, — село все лишається головним живим резервуаром нації.

Політична демократизація суспільства, що творить природний супровід до згаданої попередньо господарської його перебудови, — також впливає на активізацію найширших верств населення. Головно ж під її діянням громадсько прокинулися т. зв. „безісторичні народи", отже, народи політичне поневолені, суцільно недорозвинені, культурно відсталі. У них процес соціяльного й національного визволення йшов у протилежному напрямі, ніж у народів державного типу, а саме: від низів соціяльної піраміди вгору. В цьому випадку запізнена й недорозвинена етногенеза нараз і немов скоком перестрибнула в модерну націогенезу. Аматори аналогії між соціогенезою й біогенезою могли б у цьому добачати приклади т. зв. „мутацій" (Де Фріза), цебто раптового стихійного розвитку.

Поруч з цим і структурна еволюція народів цього „плебейського" типу проходила так само у відворотному напрямі. Тут суспільно вищі шари поставали пізніше, залежно від ступневої внутрішньої диференціяції етнографічної сировини цих народів, їхня розвиткова схема загально була б така: селяни — ремісники — інтелігенція (духовенство, учительство й особливо письменники), з якої виходили перші національні „будителі" — за влучним і гарним чеським виразом. Не забуваймо, що „школа, письменство та преса, — як це добре зазначив фундатор паневропейського руху P. H. Куденгове Калерґі, є органам модерної нації." Продовжуючи цю схему далі, маємо потім — дрібне міщанство та урядництво й щойно в кінці її — робітництво й буржуазію.

Річ ясна, що цей розвиток був більш органічний й тому молоді ці народи структурно одностайніші. Звичайно й серед них згодом виринають суспільні протиріччя; але покищо вони не так гострі, або не тяжить на них історична спадщина споконвічного суспільного розброю „панських" народів. Але ці останні, проходючи свій новочасний стаж націогенези, також демократизуються, цебто національне усуспільнюються й громадсько таким чином відмолоджуютья. Так само вони щойно тепер остаточно перетворюються у модерні нації. Навіть такий старий нарід, як французький, за думкою оригінального французького філософа Ж. Банда уперше виступив всенаціонально, цебто при активній участі всіх своїх складників згори до низу, — щойно 2 серпня 1914 p., отже, у день вибуху Першої Світової Війни.

У світлі історичної ретроспективи національна активність поодиноких суспільних складників народу уявляється таким робом: на початках етногенези національне першими активізується аристократія, військо (лицарство), духовенство; далі шляхта й міщанство. Не слід забувати, що в цій добі „національне усвідомлення" має характер суспільного партикуляризму: пануюча суспільна група ототожнює себе з нацією в дусі правила „pars pro totis" (частина замість цілого). Вже після Великої Французької Революції відомий консервативний письменник Ж. де Метр (І. De Maistre) на запитання: „Що таке нація? — відповів: „Це суверен і аристократія". Славна енциклопедія Дідро та Д'Алямберта, що появилася напередодні цієї революції, розрізняла поняття нарід (peuple) — й нація, до перших зараховуючи „селян і робітників", до останньої „панів та шляхту". На думку видавців цієї публікації, — також торговців, фінансістів, отже майбутню буржуазію, й головно письменників і мистців слід виключити з „народу" й перенести до категорії „нації" , бо, мовляв, не є почесним називати народом тих, хто плекає мистецтво, „або є абсурдом змішування (торговців і фінансістів) з народом..." Як відомо, перша французька революція 1789 р. поставила цю справу руба й вирішила її, усуваючи номінальне і формально суперечність між поняття нарід та нація. Революційні збори назвали себе Французьким Національним Конвентом", висловлюючись проти пропозиції Мірабо, що уважав кращим назвати їх зборами „представників французького народу".

Цим актом формально всі суспільні складники французького народу були піднесені до стану нації; досі це був привілей лише „освічених і багатих" (А. Оляр); але фактично ж — це було тоді надбання лише „третього стану", тобто саме народженої молодої французької буржуазії. У пізніших революціях, особливо ж 1848 р. і 1871 року — французький пролетаріят і селянство здобули своє право на національне самовизначення. Ось чому, щойно під час першої світової війни французький нарід масово й без різниць суспільного розподілу виступив як соборно усвідомлена нація. Цікаво, що й для багатьох „плебейських" народів, як, напр., чехів, фінів, латишів, естонців і т.д., світова війна була також їх всенаціональним хрещенням. Як бачимо, отже, запізнена революційна їхня націогенеза зійшлася у кінцевій точці з еволюційною, етно-націогенезою „панських" народів.

Але, повертаючи до перерваної схеми національної активізації поокремих суспільних складників народнього колективу, — яку ми залишили саме на межі, де кінчилася старша етногенеза й почалася новітня націогенеза, — мусимо констатувати, що цю останню від крила націоналізація „третього стану", з лона якого вийшла пізніша буржуація, але з яким генетично зв'язаний є також т. зв. „середній стан", (власне дрібна буржуазія), та інтелігенція, отже, світ літератури, науки, мистецтва й вільних професій. Що назагал і віддіавна був носієм і каменярем національного усвідомлення. Щойно в середині XIX ст., — як ми чули, — національне самовизначилися соціяльні низи — робітництво й селянство, тобто „плебс" або люд, завершуючи процес соціяльної націогенези.

Мусимо тут ще звернути увагу на один націотворчий чинник значного впливу. Це — місто. Воно відігравало велику ролю в національному відродженню поневолених народів у зв'язку з новочасною індустріялізацією, яка сприяла зросту міст і міського населення шляхом пролетаризації селянської людности околиць, національне і культурно пасивних. К. Кавтський помилявся, приписуючий у своїй цікавій розвідці: „Визволення народів" (1917), що розвиток сучасної промисловости та обумовлена ним урбанізація, поширення й поступ міського життя, спричинять винародовлення інтернаціонального аграрного населення. Його пролетарізація на послугах міської великої промисловости, за думкою цього видатного націолога, — має означати заразом мовну й культурну асиміляцію в індустріяльно й політичне пануючою нацією. „Так, — каже він, — народи, що залишилися аграрними, будуть усе більше й більше всмоктані у державі різнонаціонального складу аж врешті щезнуть. „Вони безнадійно засуджені на поталу". Ця прогноза була фактично спростована новочасним національним відродженням і самовизначенням аграрних і відсталих народів у всій Европі. Ми є свідками не винародовлення аграрного села, але зовсім навпаки, — бачимо поступову націоналізацію винародовлених міст, що лежать посередині чужонаціональної стихії. Можна навести силу доказів цього. Перед сто роками Прага майже зовсім онімеччена, таксамо, Рига або Реваль, а Гельсінфорс був сутошведський. А сьогодні? Не лише Прага, але майже всі чеські міста, в процесі історії згерманізовані, стали знову чеськими; Рига є латишською; Талін, колишній Реваль — естонським; Каунас кол. Ковно, — политовщується; Барсельона — каталонізується; Антверпен є сутофламандський; навіть баскійські міста — як Більбао чи Севастяно, що були перед війною еспанськими або інтернаціональними, після революції 1931 р. наявно націоналізуються. Українізуються також міста в Україні.

Немає в цьому нічого дивного. Це передовсім природній соціологічний та історичний процес. Він діє скрізь, де модерний капіталізм і політична демократія розбудили приспані історією аґрарні народи. Так само в минулому можна це явище констатувати, коли міста також були каменярами й носіями національної культури, як, напр., у північній Італії, або в бельгійській Фляндрії в її боротьбі проти чужого наїзду (французького, еспанського, австрійського); чи в Чехах за доби гуситської революції, що попри релігійного й суспільного свого характеру мала незаперечний національний напрям, як масовий вибух чеської стихії про загрози винародовлюючої германізації.

Нема отже нічого парадоксального в тому, що пролетаризований селянин стає в місці національне усвідомленим елементом і що молода інтелігенція селянського походження націолізує винародновлене місто, вертаючи його власному народу. Робітники, батьки яких з села, заливаючи масово місто, накидають йому свою пасивну національність, що під впливом міської культури активізується. Взагалі є зовсім неправильна думка, що робітники — це істота анаціональна чи антинаціональна, або принаймні національне пасивна або байдужа. Вже Ж. Жорес (J. Jores) переконливо спростував цей популярний блуд у своїй студії: „Батьківщина й робітництво". Там він казав: „Пролетаріят не стоїть поза батьківщиною".

Полемізуючи з відомим реченням з „комуністичного маніфесту", де говориться, що пролетаріят не має батьківщини, великий провідник та ідеолог французького соціялізму пише: „Було б найбільшої недоречністю голосити, що батьківщина є байдужою справою для пролетаріяту... Пролетаріят який би зрікся оборони національної самостійносте, а тим самим оборони свого власного вільного розвитку, не зможе ніколи подужати капіталізму. А коли він, двигаючи вже ярмо капіталізму, візьме на себе ярмо завойовника, то не матиме в собі навіть охоти піднести свою голову". Роля й вплив соціялістів, поневолених народів у національно-визвольній боротьбі під час світової війни цілковито виправдали той погляд і становище Ж. Жореса.

У промислових містах робітництво є отже чинником націоналізуючим, а не денаціоналізуючим. Індустріялізація й урбанізація аграрних народів не означає ще їхнього винародовлення. Навпаки, тажим шляхом ународовлюється винародовлені міста. Взагалі ж „доки нарід сидить на своїй рідній землі, — він не денаціоналізується, й не асимілюється масово. Зокрема ж у наш час необмеженого поширення культурного та громадського життя.

Особливу увагу значенню суспільного складу нації для реального розв'язання національного питання присвятили радянські націологи: Ленін, Сталін, Скрипник. У своїх писаннях і заявах вони все підкреслюють, що не можна ставити національної проблеми абстрактно, але в кожному окремому випадку слід придивлятися до реального аспекту того або іншого національного питання. „Безумовною вимогою марксівської теорії, — казав Ленін, — при розгляді будьякого соціяльного питання є поставлення його в певні історичні рямки, а потім, коли мова йде про одну країну, (напр., про національну програму даної країни), урахований конкретних особливостей, що відрізняють цю країну від інших у межах однієї історичної епохи."

Так само Сталін на X з'їзді РКП розрізнив три головні історичні фази в розвитку національного питання, а саме: І. ліквідація февдалізму на Заході й поява там національностей на світанку капіталізму. II. Поява капіталістичного імперіялізму, що виходить за межі національної держави та „поширює свою територію коштом сусідів близьких і дальших." Цей капіталізм імперіялістичного типу розбуджує скрізь, куди він поширюється, відсталі та історією приспані народи. Нарешті III. Період, — за Сталіном, — радянський, — це доба знищення капіталізму і ліквідація національного гніту..."

Я наводжу ці погляди без критики на доказ того, як большевицька націологія трактує національні питання історично-конкретною методою. Це є метода, яку обстоював усе Масарик, перестеригаючи від узагальнень у справах, які торкаються національних рухів, і підкреслюючи з натиском особливо конкретний характер кожного національного питання зокрема. М. Скрипник, що виправдував потребу націології, як окремої наукової дисципліни сам перевів аналізу національних рухів на теренах СССР, розрізнивши головні типи радянських народів, в залежності від розвитку їх суспільної структури, зазначивши відсталість під цим оглядом народів азійського походження (башкірів, киргизів, татар, калмиків), де передчасно самовизначення їх ставити в площину „боротьби пролетаріяту за його клясову диктатуру проти буржуазії, як це слід робити у відношенні до суспільне більш здифереціованих народів західнього типу. Бо в цьому випадку, на думку М. Скрипника, слід „відзначити принципові відміни їхнього (цебто згаданих азійських народів. Б.) стану", який характеризує відсутність розвитку капіталізму й навіть торговельних відносин, патріярхальність", цебто рабську методу експлуатації й рабську залежність бідоти від багатіїв-ханів, беків і т. п. крайній ступінь темноти, в якій тримав ці народи царат, дуже сильний вплив магомеданського клерикалізму, територіяльну віддаленість пролетарських центрів..." Національна політика большевиків відносно таких народів, — за думкою М. Скрипника, повинна „зорганізувати їх пролетаріят, зміцнити довкола нього решту трудящої бідноти і на ділі показати, що саме пролетаріят є послідовний оборонець і прагне звільнити трудівників від усього, отже й національного пригнічення; показати, що тільки пролетаріят є носій культурного розвитку всіх народів".

Отже, як бачимо, радянська націологія тримається суто-клясового розуміння нації, яке так драматично формулював Бухарін, про що тут була вже мова (ст. 58). Правда, Ленін на VIII з'їзді Р.К.П. (у 1919 р.) полемізував з цього приводу з Бухаріном, закидаючи йому, що він „бере бажане за дійсність". Але розходження між Леніном і Бухаріном у цій точці не засадниче, лише тактичного характеру, передчасно ставити національну справу у виключно клясову площину руба, бо треба „вважати на те, на якому ступені стоїть дана нація на шляху від середньовіччя до буржуазної демократії й від буржуазної демократії до демократи пролетарської..."

Отже, цей підхід Леніна має на увазі саме соціяльну структуру народу, той або інший шабель його етно- відносно націогенези. Буває іноді так, що передчасно ще говорити про самовизначення нації виключно в клясовому аспекті; тоді за думкою Леніна, — „треба зачекати" й не слід „говорити про самовизначення трудящих мас," а дочасно заспокоїтися покищо буржуазним самовизначенням. Він, як приклад, наводить Польщу після війни. Треба зачекати, аж польський пролетаріят відповідно клясово самоозначиться. Ленін вірив, що польський робітничий рух також прямує до диктатури пролетаріяту, але не так, як у Росії". В азійських країнах — суспільне, господарське та культурно ще більше відсталих, треба мати цю обставину ще більше на увазі. Зокрема ж з цим слід дуже зраховуватися — як перестерігав М. Скрипник — „На сході в надрах Азії", куди перекинулася запалена в Росії пожежа революції. Закличним гучним дзвоном для пригнічених колоніяльно імпреріялістичною політикою азіятських народів пролунав декрет радянської влади про утворення автономних, вільних радянських республік тюркських народів, що саме визначаються. Знеможені від голоду й кастового пригнічення індуси, закабалені в різних сферах впливу персіяни, афганці, цивілізовані англійськими гарматами, тільки в радянській федерації бачать джерело, відкілля йде нація на звільнення. Клясове розшарування цих народів — ще в майбутньому. Там пролетаріят тількищо починає, й то лише в окремих місцях прокидатися. Але решта цього народу, всі ті, хто зазнав національного пригнічення від імперіалістичних держав, що пограбували земну кулю, всі тепер бачать, що вперше в усій історії здійснюються на ділі права й на самовизначення серед східніх народів і що це самовизначення провадиться тільки в Радянській Росії. Тим то й у хатині перса, й у саклі кавказького горця, й у халупі індуса побіч з статуями Будди і Кораном Махомеда так часто вже можна побачити портрети нашого проводиря Леніна..." На цих прикладах, — каже цитований радянський націолог, — як я гадаю, вдалося мені довести мої думки про те, якими різнобіжними шляхами повинна йти робота комуніста з тим, щоб збудити цю трудящу людність, щоб зрушити її до свідомої участи в боротьбі і будівництві нового життя". (Підкреслення мої Б.).

Отже, як бачимо з наведених цитат, радянська націологія дбайливо бере до уваги та враховує вплив суспільної диференціяції на можливості й досягнення практичної політики. Ось чому вже їхня етнополітика витворила таку гнучку систему державних форм, щоб у них можна було вкласти всі ступені національного розвитку від початкової етногенези до майже довершеної націогенези. Але про це мова далі у розділі про етнополітику. Тут пригадаю (див стор. 54 і 66) це знову про ролю большевизму, як національного ферменту серед кольорового людства. А в кінці хочу тут ще раз підкреслити, що всупереч полемікам радянських націонлогів із приводу нації та всупереч оцьому визначенню нації Сталіном (Марксизм й національний вопрос) — „нація — це історично складена тривка спільність мови, території, економічного життя, психічного складу, що виявляється в спільноті культури", з яким можуть погодитися європейські теоретики нації, — большевики в засаді визнають виключно клясове розуміння нації. Вони фактично ототожнюють націю з пролетаріятом і працюючим людом так само, як давніше вона ототожнювалися з аристократією, а згодом з буржуазією. Різниця лише в тім, що тоді більшість виводилася за дужки нації, тепер у СССР — формально є на цьому положенню меншість непролетарського походження або думання. Але на практиці ця „меншість може бути необмеженої величини, бож у Радянськім Союзі навіть приналежність до компартії не є ще ґарантією політичної благонадійносте, селяни, робітники, інтелігенція легко опиниться на індексі контрреволюційної небезпеки й фізично виводиться за дужки живої нації".

"О. І. Бочковський. Вступ до націології"