"О. І. Бочковський. Вступ до націології"

Існує безліч найрізноманітніших дефініцій націй, але не має досі жодної, яка була б визнана науково загально обов'язуючою. Не можна цьому дивуватися. Нація є занадто складним суспільним явищем. Процес її творення надзвичайно плинний і змінний. Майже ніде він ще не досяг остаточно закінчених і викристалізованих форм. Окрім цього, не вдалися спроби визначити націю, як громадський колектив за якимись об'єктивними ознаками. Істота її, як зараз побачимо, лежить поза ними у сфері психологічних переживань її членів. Не слід також забувати, що саме соціологічно нація все ще замало досліджена. А як слушно зазначив Зомари (на II конгресі німецьких соціологів) „дефініція, звичайно, приходить у кінці довгих наукових дослідів, а тут (цебто щодо нації. Б.) — з них почали." Отже хай читач не чекає від мене якоїсь універсальної дефініції нації. Це ще передчасно, а головно й не є суттєво важне. Передовсім треба по змозі докладно з'ясувати істоту нації, як соціологічного явища. Під цим оглядом зроблено вже чимало. Ознайомилось отже з головними думками й поглядами на цю річ.

Є наукові дослідники, як, напр., цитований вже тут німецький вчений Ед. Еллінек, що взагалі заперечують можливість об'єктивного визнання нації, бо, мовляв, вона „не уявляє із себе нічого об'єктивного в розумінню назовні існуючого", а по суті є чимсь сутосуб'єктивним; отже „ознакою певного стану свідомости". Чимало дослідників у нації добачають щось просто містичне. Напр., російський економіст Б. Струве уважає її „істотою містичною... надприродною та ірраціональною". Так само російський філософ Бердяєв називає націю „містичним організмом". П. Сорокін, як ми бачили, включає її із сфери соціології. Звичайно, багато вчених трактують це питання інакше, приймаючи відому клясифікацію Фр. Тенніса, що розрізняє два основні типи соціологічних угрупувань: первісну спільноту (Sprachgemeinschaft) та пізнішу й організаційно вищу „спілку" (Gemeinschaft). Як нарід, так і націю вони зараховують, річ ясна, до першого типу. Зрештою, кожен з них підкреслює ту або іншу ознаку нації, як головну та найхарактернішу. К. Кавтський розуміє нарід, як „мовну спільноту" (Sprachgemeinschaft), літературну самостійну мову уважаючи головною та істотною ознакою модерної нації. За думкою О. Бауера, — нарід є „культурною спільнотою" з одного боку, а з другого — це „спільнота вдачі, розвинена із спільноти долі" (aus Schicksalgemeinschaft erwachende Charaktergemeinschaft) під впливом історичного співжиття. Багато визначень нації підкреслює особливо ролю й вплив минулого та традиції на розвиток нації. Але з другого боку й зокрема в останніх часах у розумінню істоти нації звертається здебільша увага на сучасність і майбутність. Напр., для чеського філософа І. Б. Козака — „нарід не є щось дане, — але нарід означає завдання". Цікаво дивиться на цю справу, як про це вже згадувалося у вступних увагах до цієї праці, інший чеський видатний біолог і філософ проф. Ем Радль. Він уважає, що „національність... не є ознакою людини, але її обов'язком". Зрештою, для нього „вільна нація є обумовлена майбутністю, а не минувшиною",

Усе спірним з наукового боку лишається питання про те, чи можливо націю визначити за об'яктивними прикметами? Можливість цього припускає т. зв. атомістичне розуміння суспільства, за яким соціологічні угрупування різного типу (стан, каста, кляса, партія, але також і нація) є просто сумою людей, що їх складають. В українській науці визнавачем і оборонцем цієї теорії є відомий географ проф. С. Рудницький, що виклав її у своїй розвідці: „До основ нашого націоналізму", де навів також свою дефініцію нації. Вона звучить так: „Самостійним народом або нацією зовемо більшу чи меншу групу людства (відміну людської породи), що має певну суму своєрідних, собі тільки питомих прикмет, які в'яжуть усі індивідуми цієї групи в одну цілість. Ці прикмети є: 1) Антропологічна расовість (своєрідна будова й вигляд тіла); 2) самостійна серед інших мова (з літературою, наукою й т. д.); 3) Питомі історичні традиції й змагання (на політичному, суспільному й т.д. полях); 4) питома культура (як матеріяльна, так і духова), спільні культурні прямування; 5) питома суцільно національна територія, на якій або була, або є, або може бути питома національна держава.

Усі ці основи самостійного народу разом дають із усіма своїми підосновами це „спільне загальне почуття, цей постійний плебісцит, продовжувавшися з дня на день, що творить націю, цю велику спілку, яка спирається на свідомості жертв, що були спільно принесені та які постійно готові принести в майбутності; цю спілку, що оперта на згоді та виразно „висловленому бажанні далі продовжувати спільне життя (Ренан)".

У своїй „Теорії нації" — проф. В. Старосольський слушно та речево скритикував цю дефініцію, яка, хоч довга, проте є дуже заплутана й неясна, її помилки читач побачить на дальших сторінках, де буде поданий критичний огляд цих основних прикмет" нації.

Мусимо тут нагадати, що першу спробу систематизації цих об'єктивних ознак нації зробив італійський видатний націолог С. Манчіні, з яким ми ознайомилися вже у вступному розділі цієї праці (стор. 15). В. своєму славетному цитованому викладі (стор. 14) Манчіні навів такі основні зовнішні ознаки нації: 1) Спільна територія (elemento geografico); 2) Спільне походження (razza); 3) спільна мова (lingua); 4) спільні звичаї й побут; 5) спільні переживання; спільна історична минувшина (storia) та врешті 6) спільне законодавство (leggi), та спільна релігія (religion). Проте Манчіні мусів признати, що згаданих об'єктивних ознак не вистачає ще для утворення нації, бо не тільки поокремо, але й разом узяті, вони є „немов мертва матерія, хоч і життєздатна, але в яку не був ще вдунений подих життя... Тим подихом, що оживляє націю, є саме „національна свідомість" (la Conscienza della Nacionalita), отже, почуванняв, яке вона витворює із самої себе та яке дає їй змогу утримуватися назовні і виявлюватися внутрі".

Як бачимо, в основу попередньо наведеної дефініції проф. С. Рудницького було покладено це визначення Манчіні. На жаль, в інтерпретації українського вченого вона багато втратила з виразности її італійського оригіналу. Зайво ж також проф. С. Рудницький об'єднав першу частину дефініції Манчіні, що трактує про „елементи нації" з відомою формолою нації Е. Ренана. Аджеж цей французький націолог рішучо порвав з атомістичним розумінням нації, протиставлячи йому своє психо-волюнтаристичне її трактування. У свойому неменш славетному викладі: „Що таке нація?", виголошеному тридцять років після матуринського виступу Манчіні, Ренан категорично відкинув значіння цих об'єктивних „прикмет" нації, шукаючи істоту її у зовсім іншій позаматеріяльній сфері." Людина, — казав він, — не є рабом ані раси, ані мови, ані своєї релігії, ані току рік, ані напряму гірських ретязів. Велике скупчення людей, здорового духу й гарячого серця, витворює моральну свідомість, яку звемо нацією". А далі він розгортає це стисле визначення, пояснюючи його так: „нація — це душа, засада духова. Дві речі, які, правду кажучи, по суті є те саме, творять цю душу, цей духовний принцип. Одна — це спільне посідання багатої спадщини спогадів. Друга — це теперішня згода й бажання жити разом, воля продовжувати та відновлювати цю неподільну спадщину минулого... А коли виринають сумніви щодо кордонів, тоді запитайте населення, якого це торкається. Воно має, звичайно, право виявити свою думку з цього приводу..." Так для Ренана плебісцит стає технічним засобом для виявлення національної волі кожного населення, що є під сумнівом; з цього боку й через це нація для нього рівнозначна з повсякденним плебісцитом.

Дуже синтетичну досі, ще все актуальну дефініцію нації дав згаданий на вступу цього курсу (ст. 15) італійський націолог Маміяні, визнаючи націю, як „певну кількість людей, зв'язаних кровним походженням спільністю психічної вдачі та спільною мовою, як відповідних передумов, сприяючих вужчому суспільному об'єднанню".

Крім згаданих тут критеріїв нації, останніми часами за найоб'єктивнішу ознаку її уважається змагання кожного народу за політичну та державну самостійність. Під цим оглядом цікавою є цитована вже тут (ст. 37) дефініція нації. Ем. Дюркгейма, складена під час світової війни, кінцевий уступ якої згучить так: „серед культурних народів уважається тепер засадою, що ця спільна воля, коли вона настирливо виявляється, має право бути узгляднена й навіть, що сама вона є єдино тривалою підвалиною держави". Так само видатний німецький вчений Макс Вебер у дебаті про націю на II конгресі німецьких соціологів визнаючи поняття нації, характеризував її як „свого роду почуттєву спільноту, якої рівнозначним висловом була б власна держава та, яка (цебто нація) нормально прямує до витворення її із себе".

Не підлягає сумніву, що „національна свідомість" та „національна воля" є тією творчою силою, яка формує модерну націю. Але було неправильним зовсім відкидати ролю деяких із. т. зв. об'єктивних ознак нації. В добі етногенези, коли поставав і творився нарід, вони по черзі, або й разом неоднаково у різних часах, — мали, без сумніву, певне своє народотворче значення. Слід тому, бодай загально, ознайомитися з цими „складниками народа" та їх функціональною ролею в етногенезі, а подекуди й в сучасній націогенезі.

"О. І. Бочковський. Вступ до націології"