"О. І. Бочковський. Вступ до націології"

До головних ознак або критеріїв нації зараховують звичайно також культуру в найзагальнішому й найширшому розумінні цього понаття. Німецький соціолог Фіркандт ділить народи на примітивні та культурні. Ця його клясифікація властиво етно- а не націологічна. Проф. В. Сатросольський у своїй „Теорії нації" слушно звернув увагу на те, що саме поняття культури не є досі науково точно визначене й залишається все дискусійним питанням. Він має рацію, коли каже, що не може бути мови про якусь „національну культуру" в загальнонаціональному її значенні. А це тому, що суспільно народи всередині не творять покищо чогось одноманітного. Навпаки, їхнє громадське пошматовання є великою перешкодою для всенаціонального культурного об'єднання. Давніше станові та клясові перегороди в лоні народу були так високі, що доводилося говорити про культурний „бель-етаж" і „сутерен" того чи іншого народу, коли між паном з одного боку й селяном з другого існувала справжня культурна прірва, хронологічно різниця кількох століть, як напр., у московському народі майже до кінця XIX ст. Новочасна демократія ступнево вирівнює ці громадські суперечності, розкріпачуючи дедалі більше суспільні „сутерени" народів. Зокрема, коли розходиться про молоді народи, що оце саме воскресають, — з історичного небуття або нидіння до нового самостійного життя, то у них культурний розвиток має вже наявний національний напрям і вони з культурного боку без сумніву суцільніші за своїх історичних колеґ, як, напр., фіни, лотиші, чехи, каталонці і т.д. у порівнянні з москалями, поляками, німцями, французами та еспанцями. В цьому сенсі, даючи перед двадцятьма роками свою схему національного відродження (див. мою працю „Національна справа", розд. II), я писав, що перша фаза національного пробудження має суто культурний характер.

Отже, коли культура, головно масова й пересічна — уважається критерієм нації, її самобутности та відрубности, то це має свою певну рацію. Нація остільки й через це є нацією, оскільки вона виявляє культурно-творчу здатність та хист. Для нації культура є тим, чим для людини її особовість. Звичайно, культурна своєрідність народу може різно виявлятися, залежно від історичних та мезологічних обставин. Початки цього національного індивідуалізму можна вже добачати й в етнографічному побуті народів у часі їхньої етногенези. Але щойно в добі націогенези вона досягає вищих щаблів та розвитку в усіх головних ділянках культурної творчости, цебто в літературі, мистецтві та науці. Зрозуміло, що засвою культуру питомість добиваються всі народи. Іноді ці змагання набувають ознак національного месіянізму, як це ми бачили на прикладі фінського письменника Юхоні Ахо. Щоб довести старобулість чеської культури в порівнанні з німецькою, В. Танка склав „старовинні" чеські рукописи, яким припала така головна роля в історії чеського національного відродження. А саме тепер турки, захоплені великим національним здвигом, стараються „науково" довести, що вся світова культура є турецького походження, як про це свідчить новітня праця турецького патріота Басрі-Гюнтекіна: „Турки та їх історична місія" (1935). Ми бачили на попередніх сторінках (120-121), як німецькі „прихильники індогерманського арійства" заанектували всю людську культуру від споконвічних часів. Адепти панкельтизму мріють про поскельтщення Европи наприкінці XX століття. Фр. Містраль шляхом „фелібрізму" хотів під проводом Провансу об'єднати всі латино-романські народи. Японія прямує до культурного проводу в Молодій Азії й т.д. У всіх цих панрасових і паннаціональних змаганнях жевріє непохитна віра не тільки в питомість власної культури, але й в її історичну місію; ми чули вже, як Фіхте уважав німців єдино справжнім європейським народом, а німецьку мову — чистою „прамовою". Цікаво, що Т. Шевченко підкреслював значення культури, як критерія національної самобутности. В „Близнятах" він каже: „Що з нами буде, як ми через якийсь там срібляник почнемо глумитися над святими звичаями старовини? Вийде з нас якийсьнебудь француз, або крий, Боже, куций німець, а вже про тип або, так мовити, фізіономію національну тоді й спомину не буде. А на мою думку, коли в нації не ма риси власної, що самій їй тільки належить та її характеризує, то вона скидається тоді на кисіль, та ще й кисіль найнесмачніший". (Пдкр. моє. Б.).

Річ ясна, що теоретична націологія мусіла висловитися з приводу питання нація та культура. Не диво також, що багато дослідників нації добачають її істоту саме в культурі. Для ілюстрації цього твердження наведу тут два типові приклади. Серед старших націолргів проблему нації в культурному аспекті трактував Фр. Й. Нойман. У своїй джерельній праці „Нарід і нація" він дає таку дефініцію нації:

„Нація — це більше скупчення людей (населення), що в наслідок вищих своєрідних культурних надбань, особливо ж у літературі, мистецтві та науці, або в ділянці політики, витворила своєрідну загальну спільноту, яка переказується з покоління на ширшім просторі та звичайно й головно виявляється у спільній мові, спільних рисах вдачі, спільних поглядах, спільних звичаях, як також і в дуже розвиненому відчуванню національної спільноти". Ця дефініція слушно підкреслює всі складники культури, як націогенетичних чинників. Кожний з них — мова, письменство, особливо ж книга, мистецтво, а передовсім музика, наука, пристосований формою й змістом до життєвих потреб народу, а також і ввесь світогляд та етика, вдача й побут народу, є тим елементами, що поглиблюють і поширюють процес національної індивідуалізації народу, перетворюючи його з етнографічної сировини в національне викристалізований суспільний колектив, що трактує націю, як „культурну спільноту" (Kulturgemeinschaft) є О. Бавер, значення народознавчих дослідів якого було вже підкреслено у вступних увагах цієї праці. У своїй монографії: „Національне питання та соціял-демократія" О. Бавер доводить і захищає тезу, що кожна нація представляє окрему власну культуру та що новочасний розвиток прямує до розквіту „національної культурної спільноти". Цей процес національно-культурної поступової диференціяції розпочався у зв'язку з капіталізмом, особливо ж у вищих стадіях розвитку цієї суспільно-господарської системи, але щойно в соціялізмі шляхом „еволюційно-національної політики", яка конче має бути соціялістичною, — досягне він свого вершку. Факт, каже О. Бавер, що соціялізм сприяє автономії нації, роблячи її долю витвором свідомої її волі, впливає на все зростаюче різничковання нації в соціялістичному суспільстві, сприяє гострішому визначенню їх своєрідности, гострішому розмежованню їх вдачі". Мушу нагадати, що за дефініцією цього націолога нація це не тільки „культурна спільнота", але й головно із спільноти долі (Schicksalgemeinschaft) виростаюча спільнота вдачі (Charaktergemeinschaft). В концепції нації О. Бавера правильно звернена увага на суспільний бік цього питання, а саме на внутрішню консолідацію нації, на усунення тих суспільних перегородок в лоні дотеперишнього народу, про що згадувалося тут попередньо. „Піднесення, — каже цей автор, — всього народу до національної культурної спільности, здобуття для нації повного самовизначення, прогресуюча диференціяції нації, — це означає соціялізм". (Підкр. моє. Б.). За думкою цього діслідника соціялізм найкраще забезпечує масову націоналізацію, народу, а таким чином і його національне об'єднання. Він є передумовою національної культури, на брак якої в сучасному суспільстві тут зверталося вже увагу. О. Бавер з'ясовує відтак механіку цього процесу шляхом т.зв. національної апперцепціГ. Автор так з'ясовує цю свою теорію:

„Як жодна людина не засвоює своєю духовною істотою нічого нового тільки механічним способом, але втілює його, включаючи до своєї духовної особовости, духове це перетравлюючи, отже, апперценуючи, так і вся нація не переймає просто нічого нового, але, перейнявши щось, перероблює це, пристосовуючи до своєї істоти та перетворюючи в процесі засвоєння мільйонами. Завдяки цьому великому факту національної апперцепції, кожна думка, яку один народ переймає від другого, спочатку буває пристосована до цілої істоти нації, відтак мусить „бути нею перетворена, заки вона її засвоїть".

Завдяки масової апперцепції нація стає джерелом культурної своєрідносте та творчости. Завдяки цьому вона є вічним джерелом культурної різноманітности, все збагачуючи новими дарунками загальну світову культуру, вносячи веселкову різнобарвність в її сонячне сяйво. Ось чому найбільше й найглибше національне буває також вселюдським та світовим. Можна було б навести безліч доказів на ствердження цієї тези. Обмежуся для браку місця лише кількома.

Музика, до речі, один з найхарактерніших виявів національної культури, — чим більш національна, тим оригінальніша й всесвітньо цікава. Не кажу вже про народню пісню, в якій найкраще виявляється мистецька вдача народу. Але беру музику мистецьку. Р. Ваґнер, без сумніву, був одним з найбільш національних німецьких композиторів. Вже поетична тематика його музичних творів сутонаціональна й навіть праґерманська. Деякі з них, напр., співаки майстрі норимберґані", „Логенґрін" є апотеозою німецького народу, не згадуючи вже про його націо-мітичний „Перстень Нібелюнґів". Проте автор „Тристана та Ізольди й „Парсіфаля" є одним з найбільших корифеїв європейської музики XIX ст. Це саме можна сказати про Шопена або Ґріґа, великих музикантів польського та норвезького, твори яких увійшли до пантеону всесвітньої музики. Або візьмемо інший приклад: чеського композитора В. Сметану. Фактом є, що його музика була одним із головних чинників чеського національного відродження в XIX ст. Його комічна опера „Продана наречена" воскресила чеську музику, але відтак здобула ввесь світ. Його програмовий цикл симфонічних поезій: — „Моя батьківщина" (М vlast) був закликом сурми до визвольної боротьби. Під час світової війни, коли австрійська цензура задушила всі інші прояви чеської самостійницької думки, — М vlast — на концертах була єдиним стихійним виявом національного протесту й віри в непереможність чеського народу. Україна ще чекає на свого Т. Шевченка музики. Але приклад геніяльного й безсмертного „Кобзаря" є доказом з іншої ділянки культури, а саме — письменства, що велике національне є заразом і великим вселюдським та що гріхом проти душі нації є протиставлення національного вселюдському, коли в дійсності ці два елементи культури обопільно доповнюються й довершуються. Але справа взаємин між нацією й людськістю належить до націософії. Отже буде ще нагода вернутися до неї наприкінці цієї праці. Там також буде з'ясована проблематика культури в націологічному аспекті. Тут хочу згадати ще одну цікаву думку Ж. Жореса, без сумніву, одного з найвидатніших французьких націологів, а саме, що „нація — це скарбниця людського генія та поступу". Іншими словами кажучи, нація — це вічне джерело культурно-творчого розвитку людства.

Культуру отже зовсім виправдано можна зарахувати до критеріїв нації. Культура — це свого роду мірило своерідности й вартости нації. Культура характеризує відрубність та особливість нації. Ступінь поширення й головно поглиблення культури в масах є однією з передумов перетворення народу в націю. Нація, як така, немислима без питомої культури. Культура є першим і рішальним етапом на шляху національного самовизначення кожного народу. Ось чому мова й релігія, письменство та мистецтво були та є все народотворчими чинниками. Бо, як каже П. Барт у своїй розвідці: „Нація в її соціологічному значенню" (1912), „мистецтво сприяє здужчанню національної свідомости, а приналежність до нації в свою чергу стимулює мистецтво".

Навіть для античних греків, де етногенеза найяскравіше виявилася саме в ділянці мистецтва, головно різьбярства, — але також — музики, як виховавчого засобу, ця остання була критерієм, що відрізняла земляків Гомера від варварів. Це один з найстарших прикладів самовизначення народу за культурною ознакою. Ще більше цей критерій обов'язує, коли йде мова про самовизначення модерної нації, для якої культура є легітимацією на право вступу до пантеону людськосте.

"О. І. Бочковський. Вступ до націології"