"О. І. Бочковський. Вступ до націології"

Етногенетика й націоаналітика, з'ясуванню яких була прсвячена попередня частина цієї праці, творять основний й головний відділ науки про націю. Це, мовляв, загальна націологія. Натомість етнополітика й націософія, що приходять тепер на чергу, це вже спеціяльні частини народознавства. Кожна з них згодом стане окремою націологічною дисципліною: етнополітика, як конкретна націологія; націософія ж, як наука про проблему нації. Маючи це на увазі та з огляду на розміри цієї праці, я обмежусь тут лише конспективним викладом цих двох відділів народознавства, бо докладне вичерпання матеріялу як етнополітичного, так і націософічного характеру далеко виходив би за межі цієї праці. Згодом передбачаю окреме з'ясування кожної з цих націологічних дисциплін. Тут же подам з них лише найістотніше, мовляв, головні засади та основи кожної з цих націологічних дисциплін.

Почнемо з етнополітики. Отже, насамперед мушу зробити зауваження з приводу назви цього відділу націології. Вона подекуди суперечить моїй термінології, згідно з якою національна політика мала б називатися націополітикою, а не етнополітикою. Проте я залишав назву етнополітика, спопуляризовану вже (головно німецькою) націологічною літературою.

Що ж таке уявляє з себе ця етно-націо-політика? Це тя частина народознавства, яка спеціяльно вивчає взаємини між нацією й державою, а загалом — досліджує питання нації в політичному аспекті. Це значить, що етнополітика цікавиться всіма справами, які так або інакше мають зв'язок з державним аспектом національних взаємин. Отже, передовсім вона вивчає питання політичного самовизначення нації, як з боку його проблематики, так і практичного вирішення. Досі увага етнополітики присвячена відтак проблемі національної меншости взагалі й зокрема в практичному її вигляді. Завданням її є клясифікація народів і держав з погляду національного складу існуючих та бажаних політичних формацій. Етнополітика на підставі вивчення політичної емпірії минулого й сучасного має збагнути тенденції й перспективи націо- державних взаємин у найближчій майбутності й предбачати й теоретично обґрунтувати ймовірні конкретні форми цього розвитку.

Також питання соборности як в її національному, так і державному аспекті має бути досліджене етнополітикою, хоча, з другого боку, воно належить і до націософії.

Подвійний характер під цим оглядом має далі справа асиміляції. Асимілюються чи не асимілюються народи? Коли? Де? Як? Аджеж ще й досі є багато прихильників навіть примусові асиміляції, хоч історичний дослід довів, що поневолені народи, доки вони живуть на рідній землі, не асимілюються, й що навіть світові культури та мови, як: англійська, французька, німецька та інші не змогли засимілювати дощенту своїх інородців (кімрів, ірляндців, бретонців, чехів, поляків, лужичан, естонців, литовців і т.д.) Асиміляція соціо- й націологічно дуже складне явище й вимагає тому докладного всебічного вивчення. Передовсім в історичній ретроспективі. В добі етногенези вона діє інакше, ніж під час націогенези, коли вплив її природно й поступово обмежується дедалі більше. Не можна говорити про асиміляцію народів, але тільки деяких їх верств, груп чи одиниць. Заки нація не зформувалася і не самовизначилася, легише й скорше асимілюються декотрі її шари. Напр., винародовилася майже скрізь шляхта й горішні верстви поневолених народів. Подекуди міста, але пасивно заховано свою народність і мову село. Слід далі розрізняти між асиміляцією природною під впливом суспільного іншонаціо-нального окруження, — та примусовою, яку політичними й адміністративними засобами переводить держава. Асиміляція найчастіше є вислідом господарського й суспільного натиску з боку пануючого народу. Іноді ця плянова культурна політика, спрямована до винародовлення дітей іншонаціо-нального населення через школу чи просвітні установи. Спеціяльною відміною асиміляції є, напр., ренеґатство, коли зраджується власна народність, задля користолюбства чи особистого кар'єризму. Як бачимо, існує багато різних родів і відтінків асиміляції. Вивчити й дослідти істоту цього явища з націологічного боку є спеціяльним завданням етнополітики. Тут я обмежуся лише зазначенням його, як одного з етнополітичних чинників, що в недавньому минулому діяв більше, ніж тепер, коли поширення й поглиблення національної свідомости серед загалу гальмує й обмежує вплив асиміляції, хоча після війни всупереч міжнародній охороні національних меншостей деякі держави, головно з авторитарним режимом (Італія, Німеччина), стали на шлях безоглядного примусового винародовлення своїх „окраїн" та „інородців". Висліди цих заходів сумнівні. Свідома нація не асимілюється, її можна хіба лише фізично винищити, коли частково вона невелика, як напр., лужицькі серби в сучасній Німеччині, або словінці в Італії. Перед і під час світової війни лише стара Туреччина дозволяла собі таку „етнополітичну" у відношені до своїх вірменів. Проте вірмени не вигинули: живі сили нації протидіють супроти фізичного переслідування. А загалом примусова асиміляція є вже політичним анахронізмом. Вона руйнує підвалини держави, яка її вживає та гартує сили переслідуваного народу до рішучого спротиву за його національне визволення.

Є ще одна справа, яку висунула післявоєнна доба й вимагає вивчення з боку етнополітики. Це дилема: нація й партія. Соціологічно вона в істоті речі не є складна: нація всередині складається з різних політичних партій, в залежності від господарських, суспільних та ідеологічних інтересів чи прямувань в її лоні. В своєму розвитку кожен суспільний процес характеризується нахилом до все внутрішнього різничковання попри рівночасної інтеґрації на ґрунті загальних і спільних змагань, організованих громадських скупчень. У сфері політики виявом цих диференційних прямувань є партії. Партія, отже, це частина нації й в жодному разі не ціла нація. Через це сучасні тенденції (в деяких країнах диктаторського чи напівдиктаторського ладу) зведення істоти нації до якоїсь одної політичної партії є соціологічним та історичним анахронізмом. В недавньому минулому на початках національного відродження, коли молодий національний рух переходив із фази культурної в політичну, дійсно він зосередився на деякий час довкола однієї політичної партії. Тоді ця партія дочасно представляла з політичного боку цілу націю. Так було у чехів, фінів, лотишів, естонців і т.д. Незабаром одначе в силу громадського поступу ці національні партії почали розщеплюватися: з їх виринали нові політичні напрями та угруповання. Напр., із консервативної старочеської партії відокремилася більш радикально-демократична молодочеська партія. Відтак ліве крило цієї осамостійнилося під проводом Т. Ґ. Масарика, як поступово-реалістична партія сутодемократичного напрямку. Поруч з тим постала й зформувалася соціялістична партія. Ще згодом католицька й аграрна. Приблизно за такою схемою процес партійного різничковання проходив у всіх недержавних народів, звичайно, в залежності від політичного устрою, в якому перебував та суспільно-господарського оточення, в якому він діяв. Бували, правда, й деякі відхилення від цієї схеми. Напр., флямандці в Бельгії перед Першою Світовою Війною марно намагалися створити свої національні партії чи бодай політичне об'єднатися. Вони входили, звичайно, до трьох головних бельгійських політичних партій (ліберальної, католицької та соціялістичної). Щойно після великої війни у зв'язку з активізацією флямандського руху постала самостійна партія, заснована колишніми фронтовиками. Ірляндці перед-війною мали в лондонському парляменті одну спільну національну партію. Лужицькі серби щойно на початку цього століття вступили на шлях національно-політичної консолідації. Нормальний громадський розвиток і поступ вимагає внутрішнього політичного різничковання. Це є доказом його сили та зросту. Б. Б'єрнсон, напр., у своїй боротьбі за самостійність Норвегії раз-у-раз доводив своїм землякам потребу політичних партій національної орієнтації. Він був проти політичної безпартійности в національній боротьбі.

Після Першої Світової Війни доводиться ствердити під цим оглядом рішучу зміну скрізь там, де запанував авторитативний режим, що оголосив непримириму боротьбу політичним партіям, намагаючись змонополізувати політичне життя в руках державного проводу, захопленого й опанованого однією якоюсь партією.

Насамперед зробили це більшовики після жовтневого перевороту в 1917 p., завівши в СССР диктатуру комуністичної партії, їхня політична ідеологія, як ми бачили, клясова, а не національна. Національне питання вона трактує й розв'язує в клясовому аспекті. Правда, останніми часами московський більшовизм, що віддавна вже став на шлях державного централізму, супроти своїх європейських „окраїн", головно ж України, поборюючи самовизначення під закидом контрреволюції, наявно націоналізується: відновив давнішнє проскрибоване слово „батьківщина", плекає культ московського патріотизму, підкреслює національний момент у своїй державній історії й навіть відповідно до цього кориґує совєтські шкільні підручники історії, усуваючи з них усе, що прнижувало б авторитет московського народу. Цікаво, що відомий совєтський націолог Бухарін нещодавно був прилюдно покараний большевицькою пресою за те, що осмілився закинути москалям, як нації, — „обломовщину". Московська „Правда" з цього приводу зауважила: „Історичною брехнею та шкідливим неуцтвом є твердження, що перед революцією російський народ був народом Обломових... Офіціоз Комінтерна констатує в патріотичному захопленні, що „московський нарід витворив велику культуру!" А саме ця російська культура грала велику ролю в розвитку численних народів СССР. Ненависть до московського народу є властиво ненавистю до всього Радянського Союзу, хоча є стрілянина ворогів у першу чергу спрямована проти російського народу, саме тому, що ворог дуже добре знає, яку велетневу волю, енерґію і впертість виявив московський нарід..." У своєму цьому патріотизмі большевики покликаються на авторитет самого Леніна, що писав про національну гордість москалів і красу московської мови. „Правда" в загальному панеґірику московського народу, називає його „першим між рівними" в Радянському Союзі. В дійсності, як констатують знавці Советів, це „рівність" радянських окраїн та „інородців" дедалі все більше стає ілюзорною, бо програмовий централізм державної політики СССР фактично зводить унівець навіть культурно-національну їх автономію, висуваючи скрізь контроль і перевагу Москви.

Також і в гітлерівській Німеччині була виразна тенденція опанування цілої нації провідною гітлерівською партією. Це органічно випливає з ідеології гітлеризму, а саме: з його науки про „тотальність" нації, цебто про абсолютне об' єднання й підпорядкування всього народу партійному проводу, що фактично є сувереном нації і рішає про всі прояви національного життя до „нормалізації" (Gleichschaltung) навіть культурно-мистецького її розвитку. Німецький нарід за гітлерівського ладу був поділений на дві політичні касти: партійних членів і членів народу ("Parteigenossen" та "Volksgenossen". Упривільованою є перша каста, що належить до національно-соціялістичної партії. Що поза нею — це звичайні "Volksgenossen", цебто громадяни другої касти. Большевизм переслідує радянських громадян за непролетарське походження чи контрреволюційне наставлення, гітлєризм — дискваліфікує громадян „неарійського" походження та ідеологічно антигітлерівської орієнтації (комуністів, соціялістів, демократів, лібералів, католиків, християн взагалі). Релігія, література, мистецтво, преса, шкільництво, наука, словом уся культура в Німеччині була „нормалізована" в дусі панівної тоді політичної доктрини. Ціла нація має бути змодельована за її ідеологічною програмою і схемою.

Це саме бачимо в Італії, де від відомого „походу на Рим" (28.Х.1922 р.) Б. Муссоліні, урядово запанувала фашистівська доктрина і політичне життя цієї держави було зведено до одного партійного знаменника, цебто фашистівської партії. Всі інші були ліквідовані під закидом, що уявляви з себе „політичну клясу боягузів та іґнорантів, які впродовж чотирьох років не змогли дати народові влади". Фашистівська партія монопольне опанувала тодішню Італію від виховання дітей до повного контролю поведінки громадян усіх ступенів віку — все підлягає її доктрині та політичному проводу цієї партії. Цим шляхом мав бути осягнений її ідеал: нація, як політичний моноліт. Це, зрештою, сьогодні ідеал післявоєнного націоналізму взагалі, що визнає тезу: „нація понад усе" й хоче здійснити цю свою мрію з допомогою диктатури, не цураючись морально жодних заходів, до безглядного терору включно.

Скрізь, де панують диктаторські чи напівавторитарні режими, можна констатувати тенденцію до ліквідації політичної різноманітности й гегемонії пануючої урядової партії. Так, Кемаль Ататтюрк опер свою національну розбудову Нової Туреччини на ним заснованій партії, що втілювала ідеологію т.зв. „кемалізму". В Польщі новий лад (після перевороту 1926 р.) покликав до життя т.зв. „безпартійний бльок" (В. В.), що фактично є урядовою партією, прямуючою до перебудови цієї держави в дусі політичних засад та світогляду маршала Ю. Пілсудського.

Австрійський дольфусизм був спрямований проти соціялістичних і демократичних угруповань і мав на увазі партійну монополізацію політичного життя. Також в Югославії, Латвії, Естонії, Болгарії перехід до авторитарних режимів привів коли не до цілковитої ліквідації політичних партій, то в кожному разі рішуче обмежив їх значення й вплив.

Щойно майбутність покаже, оскільки ці етнополітичні спроби виправдують себе практично. Наперед можна передбачати, що головної своєї мети — перетворення нації в політично-безпартійний моноліт вони не досягнуть, бо соціологічно це є такий самий абсурд, як біологічно, напр., було б утопією зведення різних фізіологічних функцій людського організму до якоїсь однієї, хоча б і найголовнішої. Диференціяція є ознакою вищої й складної організованости. Нація є одною із найскладніших громадських спільнот. В політиці кульмінує організоване її життя. Тому є сизифовою працею спроба повернення її до стану політичної аморфности давноминулої соціогенези з праетногенетичної доби.

Психологічно однак зрозуміла сучасна реакція проти партійного переполітизовання в деяких країнах (напр., у Франції чи в Болгарії). Багато дехто гадає, що винна в цьому демократія. Звідки заперечення її та шукання порятунку в диктатурі й політичній безпартійності. Демократія вимагає, звичайно, критики, а ще більше деякі „демократи", що заявили кризу „демократії" й партійне переполітизування. Партія має остільки рацію існування, оскільки вона є виявом суспільних, господарських або ідеологічних змагань серед населення. Але вона є політичним паразитом і дезорганізатором громадського життя, коли стає на поступ особистих амбіцій чи приймає самозваних „провідників". Звичайно, громадську отаманію слід поборювати, як політичну хоробу, але заперечувати партійність у політичному житті, як це роблять авторитарні ідеології й диктаторські режими, це значить виливати з ванни разом з водою також дитину.

Нормально громадське розвинена й дозріла нація не може вкластися в рямки якоїсь однієї парітї. Бо це було б політичною її кастрацією, звуженням, а не поширенням творчих її можливостей. Жива нація, яка не вичерпала своїх сил, не може бути вкладена в рямки якогось одного світогляду, однієї доктрини, однієї партії. Здорова нація зуміє завжди скоординувати й погодити свою політичну різнопар-тійність, особливо тоді, коли цього вимагатимуть загальнонаціональні інтереси. Це саме й є критерієм її політичної й громадської зрілости.

"О. І. Бочковський. Вступ до націології"