"О. І. Бочковський. Вступ до націології"

Стара доба і навіть середньовіччя не знали ще національного життя. Антична й февдальна держава були анаціональні. Також абсолютистична держава не мала власного свого національного обличчя. Об'єднувала її головно династія тоді інтернаціональна. Австрійські Габсбурґи, напр., були панами не тільки у Відні, Празі й Будапешті, але один час у Мадріді та в Брюсселі. Чеські й німецькі королі були цісарами-спадкоємцями римської імперії. Еспанські королі панували в Голяндії. Польські в Чехах, мадярські в Польщі й т.д. Щойно молодий капіталізм, господарське об'єднуючи держави, націоналізував їх та сприяв народотворчим процесам.

Зокрема яскраво ці націгенетичні тенденції виявилися в середині XIX ст. Ще Віденський Конгрес (1815 р.) цілковито знехтував національну засаду. Для Меттерніха Італія була географічним „поняттям,,. Але в 1831 р. Дж. Мадзіні закладає „Молоду Італію", що відіграла провідну ролю у визвольній боротьбі цієї країни, ідеологічно поклала своє тавро на тогочасні національні рухи взагалі. Аджеж вона була зразком для національно-революційного товариства — „Молода Европа", що постало в 1834 році. Революції XIX ст. мали наявне національно-революційний характер. Грецька й польська 1830 року інспіровані були літньою паризькою револьтою. „Весною народів" влучно названа була європейська революція 1848 р., що також почалася у Франції й мала відгомін по всій Середній Европі, а головно — в Угорщині. Доба 1848-1871 pp. — це час реконструкції політичної карти Европи в дусі національної засади. Скрізь серед поневолених народів лунало тоді революційне гасло волі та об'єднання. Борючися під їх прапором, Італія та Німеччина перемогли свій споконвічний партикуляризм і здобули державну самостійність. На цей час припадає також поступове осамостійнення та об'єднування балканських народів (Греції, Сербії, Румунії, Болгарії). Це далі доба загального національного здвигу в Австро-Угорщині, що в 1867 р. компромісовим дуалізмом між Віднем і Будапештом, за рахунок головно слов'янських народів, хотіла забезпечитися перед цим їх революційним наступом і подужати його німецько-мадярською гегемонією в габсбурзькій монархії.

Здавалося, що національна ідея переможе у державному будівництві. Розпадалися анаціональні великодержави (Австро-Угорщина, Туреччина); на їх руїнах поставав новітній тип національної держави. Відомий швайцарський державознавець Брюнчлі склав формулу цього процесу: „Кожна нація є покликана й має право утворити свою державу. Як людство складається з певного числа народів, так і світ має бути поділений на стільки ж держав. Що нація, — то держава; що держава, — то нація!"

Історична й політична практика незабаром довела, що цей етнополітичний ідеал не до здійснення. Чистий тип національної держави ніде не був зреалізований. Попри нього залишився й надалі тип національне мішаної „держави народів". Передовсім старий і своєрідний у Швайцарії. Далі в Австро-Угорщині, що ставши, на шлях конституціонізму, шукала виходу зі свого лябіринту національних суперечок. 1830 р. на руїнах Нідерляндського королівства, де переважав голляндсько-флямандський елемент над валоно-французьким, постала сучасна Бельгія, як спроба державної синтези двох різних етнічних складників, яких мала об'єднувати спільна — „бельгійська душа".

Націологи сперечалися про те, куди прямує політичний розвиток Европи? Одні відстоювали тип національної держави (Nationalstaat), що, мовляв, найкраще відповідає ідеалам демократії. Інші, рахуючись із політичною дійсністтю, боронили тип „держави народів" (Nationalitats-stааt).Особливо К. Реннер, що в демократизованій Австро—Угорщині добачав майбутню наддунайську Швайцарію, природний етап до прийдешнього типу „інтернаціональної" або „світової держави". Державна практика нехтувала ці абстрактні схеми й висувала свою конкретну тезу: Якщо, мовляв, нація не в стані витворити однієї держави, то держава може й має виплекати зі свого населення одну націю. На цей шлях стали передвоєнна Угорщина й Пруссія, примусовою асиміляцією, гадаючи перша мадяризувати, а друга — згерманізувати національне ці церкви. Виявилося однак, що це завдання — в добі загального національного ренесансу — перевищує сили держав. Новочасні нації масово не може засимілювати навіть найбрутальніший утиск.

Світова війна активізувала політичний націоналізм. Ніби колесо історії знову повернулося в бік національної засади, як державотворчої. Але висліди її саме під цим оглядом дуже не справдилися. Версальський мир означає поступ у порівнанню з віденським конгресом. Проте нова політична карта Европи складена ним, власне з національного боку викликає поважні сумніви й виправдану критику.

Реннер колись влучно сказав, що справа взаємин між нацією й Державою — це свого роду політична „квадратура кола", цебто питання, яке математика марно намагається розв'язати.

Соціологічно держава й нація явища різного порядку. Звести першу до етнопографічної бази річ безнадійна, бодай при сучасних конкретних відносинах. В житті держави співдіє кілька чинників, головно неографічний, господарський, але також історичний. Етнонаціональні кордони в історичному розвитку здебільшого розійшлися з політичними. Сучасність кореґує ці помилки історії. Але можливосі цих виправок соціологічно обмежені. Соборна держава, — це політичний ідеал нації, — практично дотепер ще ніде не був здійснений. Державне пошматовані народи борються щойно за свою національну соборність, за право культурно й духовно бути єдністю, незалежно від дочасних політичних кордонів (т.за. коннаціоналізму).

Завдання етнополітики є саме теоретично сконструювати такий тип держави, який практично до мінімума зводив би національні меншості, цебто забезпечував би максимальне об'єднання кожного народу.

Це гасло набуло популярности під час світової війни, коли виявилося, що національно-визвольні рухи є силою, з якою мусять рахуватися держави. Дипломатія обох воюючих таборів офіціяльно визнала право поневолених народів на самовизначення. Англійський міністер закордонних справ Ед. Ґрен, весною 1915 р. проголосив, що „Союзники воюють за велику ідею, щоб європейські народи могли існувати власним життям та плекати свої питомі політичні форми, а також і свій національний розвиток у повній свободі без огляду на те, чи вони великі, чи малі". Ар. Бріян гадав, що „тривкий мир у світі буде можливим лише тоді, коли Франція й союзники знову виборють волю народів". Асквіт (восени 1915 р.) підкреслив, що „Англія воюватиме" доки не буде забезпечена незалежність малим європейським народам". Також дипломатія центрального бльоку й головно німецька виступила з подібними заявами. Мовляв, — „Німеччина бореться... за визволення всіх народів, зокрема теж малих і слабих держав... Т. Ґ. Масарик у своєму лондонському викладі: „Проблема малих держав в європейській кризі" (1916), а відтак у трактаті: „НоваЕвропа" (1918) філософічне й соціологічно обґрунтував національне- визвольну програму Антанти. Президент З'єднання Держав Америки В. Вілсон зформулював її відтак у славетних 14 точках. Вже у своїй заяві до Сенату (22.1.1917) він висунув тезу, „що кожен нарід малий чи великий або могутній має сам рішати без приневолення й загрози про форму своєї влади й розвитку..." Іншими словами кажучи, це означало б: „владу за згодою (чи дозволу) підвладних".

Така була теорія засади самоозначення народів під час світової війни. Але її практика виглядала зовсім інакше. Кожен з воюючих таборів використовував це гасло для розкладу ворожих держав і не поширював його на свої поневолені народи. Мирова конференція також більше дбала про забезпечення перемоги Антанти, ніж про здійснення права самоозначення народів. Вілсон, практичний політик, не міг відстояти своїх 14 точок. Клемансо безоглядно й еґоістично проводив політику гегемонії Франції. Англія більше цікавилася позаєвропейськими справами, ніж долею малих і поневолених народів. Немає нічого дивного, що версальський мир знехтував не одну національну справу й залишив багато горючого матеріялу для післявоєнного ревізіонізму, який, немов іржа, роз'їдає політичну конструкцію Нової Европи.

До сфери етнополітики попри проблеми самовизначення народу взагалі належить також і справа національного самовизначення окремої людини. Держава не лише об' ективно встановлює національність кожного свого громадянина, але й суб'єктивно зацікавлена в тому, щоб число іншонаціонального населення в ній було якнайменше. Звичайно, статистика реєструє громадян також з національного боку. Ми бачили вже, що поперше, немає точних і вичерпних об'єктивних ознак для встановлення національности окремих громадян (звичайно й найчастіше мова уважається такою ознакою, через це, напр., Бельгія немовлят виключає з національного перепису), а подруге урядова статистика скрізь була та є мало безсторонньою під цим оглядом щодо недержавних народів, програмове фалшуючи кількість національних меншостей під різними приводами: так, напр., царська Росія не визнавала окремішности української мови; монархістична Еспанія — каталонської; Франція — провансальської, завдяки чому в цих державах штучно збільшувалося число панівного народу. Довоєнна Угорщина нехтувала свої національні меншості, зокрема словаків, яких не уважала навіть за людей. Відома мадярська приказка каже, що „словак — це не людина". Одним словом, кожна держава й панівна нація по всьому світі досі намагалися в той чи інший спосіб засимілювати своїх інородців, не цураючись примусу. Передовсім, звичайно, мовно й культурно, використовуючи для цього свою суспільну й господарську перевагу. Це, річ ясна, гальмувало й обмежувало фактичні можливості національного самовизначення окремих членів недержавного загалу. Щойно поширення серед нього національної свідомости у зв'язку з його культурним, господарським і суспільним поступом сприяло процесу їхнього індивідуального національного самовизначення, з яким скоріше чи пізніше мусів числитися також урядовий апарат та статистика. Це один — зовнішній, мовляв, бік цієї справи, що безпосередньо торкається етнополітики. Другий — проблематичний та ідеологічний — належить до сфери націософії. Отже, про нього мова в наступному розділі.

Фактично це питання постало у XIX ст. Але воно мало тоді внутрішньо-державний характер і виключалося з компетенції міжнароднього права. Інакше й не могло бути, беручи на увагу абсолютистичне розуміння засади державної зверхности. Проф. Ф. Вейр, автор публікації „Сучасна боротьба за міжнародне право" (1918), — слушно каже, що „самовизначення народів... є найбільшим і непримиримим ворогам старобулої державної зверхности, з визначенням одного з цих постулятів, неминуче падає другий..." Широка пропаганда гасла самовизначення народів під час світової війни дуже захитала засаду державної суверенности. Постання „Ліґи Націй" є твердженням нового її розуміння, як чогось релятивного й міжнародньо обмеженого. Сучасні держави не є вже незалежними, але співнезалежними. Лише завдяки цьому можлива міжнародня контроля й захист національних меншостей, покищо, правда, більш формальний, ніж фактичний. В Новій Европі лишилося забагато староевропейської політичної психології, що гальмує неминуче обмеження державного еґойзму.

Загалом міжнародній захист меншостей є одним з найбільш компромісових актів мирової конференції. Проте у порівнанні з довоєнною добою це безсумнівний крок вперед і вихідна точка для дальшого поступу. Передовсім цей захист має бути генералізований, цебто поширений на всі держави. Первісно й досі він зобов'язує тільки 16 держав, мовляв, другої кляси. Не зобов'язує навіть Німеччини, не кажучи вже про Францію, Італію чи Еспанію, що також мають свої мовні й національні меншості. Через що, наприклад, бретонський нарід у Франції, позбавлений навіть права навчання рідною мовою, не може користуватися правом міжнародного захисту? Чому перед революцією 1931 р. Еспанія могла замовчувати перед світом існування каталонського або баскійського питання? Чому лужичани видані на поталу германізації? Або чому Італія безоглядно сміє денаціоналізувати німців, хорватів, словінців? Як бачимо, є конче неминуча генералізація міжнароднього пакту про національні меншості. „Союз Народів" мусить боронити їх інтереси. Досі, на жаль, він виявив малу активність в цім напрямі. Німецький націолог Г. Трутгард, автор спеціяльної праці: Союз Народів і петиції меншостей" (1931 p.), констатував у ній, що за час 1920-1931 pp. — 19 національних меншостей з 13 держав подало до Ліґи Націй разом 525 петицій (з них українських було — 63), які торкалися 338 справ. З них з формальних причин було наперед відкиненими — 24 скарги, а на розгляд відповідних органів, С. Н. прийняти тільки 50 справ, заскаржених у 147 петиціях. Фактично лише частково було полагоджено відповідними органами Л. Н. — тільки 10.

Звичайно, такий результат міжнародної охорони національних меншостей є малозадовільним. Держава, вимагаючи льояльности від своїх меншостей, мусить льояльно також додержувати своїх зобов'язань щодо них. Організовані європейські національні меншості, які щороку обмірковують своє положення на конгресах у Женеві, відкинули озброєний ревізійонізм, рахуючись з існуючими політичними кордонами, й шляхом обопільного порозуміння (нормалізації) хочуть полагодити свої конфлікти з державою. Натомість держави, за малим винятком, нехтують свої зобов' язання щодо меншостей, намагаючись примусово їх засимілювати. Завдяки цьому справа меншостей є джерелом постійного напруження. Реакційний ревізіонізм, мріючи й про а о ае е, використовує їх незадоволення для своїх політичних потреб, що не мають нічого спільного з національно-визвольними домаганнями поневолених народів.

Оптимісти й прихильники післявоєнного status quo — потішаються тим фактом, що тепер національних меншостей не так багато, як було до світової війни. Польський націолог С. І. Папроцькі обчислив, що перед 1914 р. Европа мала кругле 86 міл. (23%) національних меншостей, а після 1919 р. залишилося їх усього 36 міл. (7,9%). Правда, між дослідниками цього питання немає згоди щодо статистики існуючих меншостей. Англійський знавець цієї справи Лорд І. Дікінзон (автор брошури: „Меншості") мінімально число їх обраховує у 30 міл. Чеський демолог І. Ауерган у своїй монограції: „Мовні меншості в Европі" (1924) підвищує його до 60 міл. (15%). Звіт конгресів європейських національних меншостей, констатує, що існує 40 міл. меншостей зорганізованих у цьому об'єднанню. Як-не-як 30 або 60 чи 40 мільйонів — це все ще імпозантне число, що етнополітично має своє безсумнівне значення. Зрештою суть справи не вичерпується лише статистичним її аспектом: абсолютними числами, або відсотками. У кожному випадку треба ці дані соціологічне конкретизувати. 25% або 1,5% це, звичайно, quantits negligables, над якими статистика, оперуюча великими цифрами, легко може перейти до денного порядку. Але конкретно за ними у Франції, Еспанії або Німеччині, анонімно криються цілі народи: бретонці, баски, лужичани, яким не можна відмовити права на життя й самовизначення. Треба отже перевести клясифікацію й типізацію меншостей й держав. Можна розрізнювати три головні типи національних меншостей: 1). увесь нарід перебуває в межах одної держави (бретонці, лужичани); 2). або є поділений між двома чи кількома державами (каталонці, баски, курди), скрізь на положенню недержавного народу; національна меншість є частиною народу, що має свою державу (поляки, наміці, мадяри і т.д.). Українці належали б до цього останнього типу, коли б Радянська Україна не лише номінальне, але фактично була самостійною державою. Зрештою, українці й особливо німці є прикладом політичне найбільш пошматованих народів з найбільшим числом меншостей в інших державах; майже 12 міл. нараховує перша у 4 державах і 8,5 міл. друга, розпоршена в 10 чужих державах, але маюча 3 свої держави. Звичайно, що неоднакове положення меншостей кожного з цих окремих типів. Найгірші першого; куди краще останнього.

На доказ цього твердження можна навести відносно добре положення німецьких меншостей, зокрема ж у Чехо-Словаччині. Звичайно, що культурний рівень, суспільний розвиток і господарська сила меншостей має вплив на їх фактичне положення. Чим вони вище, тим краще меншості політичне забезпечені. Напр., положення каталонців і басків в Еспанії було краще за їх побратимів у Франції, не згадуючи вже про бретонців. Положення українців краще білорусів. Цікаво з цього боку порівняти німців і українців у Чехо-Словаччині. Формально Підкарпаття має забезпечену територіяльну автономію, але мусить ще боротися за визнання своєї рідної мови й навіть національного імени. Натомість німці з культурного боку мають усе, крім формальної автономії. З цього можна зробити висновок, що практичне вирішення питання меншостей вимагає певної градації, яка б взяла під увагу різні щаблі національного розвитку кожної з них. Теоретично цю справу добре розв' язала совєтська етнополітика, її адміністративна схема незвичайно гнучка, номінальне зважаючи на всі можливі комбінації націодержавних взаємин від федеративної самостійности через політичну автономію, культурну самоуправу до найнищих щаблів примітивної етногенези. Що на практиці це виглядає зовсім інакше, а часто навіть карикатурно, доводиться пояснити большевицьким доктринаризмом про що згадувалося тут попереду. Натомість англійська політична практика, яка традиційно уникає всякого теоретичного апріоризму, а вирішує всі справи, рахуючись виключно з неминучою дійсністю, де далі все більше знаходить вірний шлях до позитивного вирішення, дуже складних расово-національних відносин бритійській імперії. Англійська сучасна етнополітика зовсім покинула державний централізм та базується на буцімто парадоксальнім принципі, що шлях до добровільного об'єднання доміній та окраїн з Лондоном веде через визнання їх політичного й краєвого „сепаратизму". Отже, „home rule" для всіх і скрізь. У 1935 р. лорд Р. Сесіл, мотивуючи потребу генералізації пакту про охорону меншостей, зазначив, що англійці підтримують цей постулят в ім'я засади: „Об'єднання у різноманітності". На його думку, цей принцип так само буде творчий у політиці, як і в мистецтві та в культурі. Від цієї етнополітичної естетики далеко ще старі й нові держави, що непохитно вірять у механічний унітаризм, здійснений шляхом адміністративного централізму. В згоді з цим ідеалом вони визнають один лише спосіб вирішення національної справи, а саме: добровільну чи примусову асиміляцію меншостей. Дослід Франції показує, що антинаціональний централізм, навіть на послугах світової культури й мови, банкрутує перед сучасною націогенезою приспаних народів. Практика Пруссії, Угорщини й Туреччини довела, що й брутальне насильство безсиле зломити живий і популяційний спротив інородців.

До речі, „Нова Туреччина" Кемаля Ататюрка, що звузила колишню Отоманську Імперію до майже етнографічних її кордонів, — зробила цікаву спробу полагодження іншонаціональної спадщини, а саме: шляхом обміну своїх (грецької, болгарської, а тепер і румунської) меншостей за побратимів у цих державах. Це була досить болюча операція для обох контрагентів. Сумнівно, чи можна порадити цю потичну хірургію для загального вжитку в Европі.

У справах меншостей рішальним контрагентом є держава. Від неї головно залежить етнополітична практика. Модерна й культурна держава краще дає собі раду з меншостями (Фінляндія, Чехо-Словаччина, Естонія, Латвія), ніж неофевдальні її колеґи (Німеччина, Італія, Югославія, Польща). Зрештою не слід забувати тези, яку Т. Ґ. Масарик висунув у „Новій Европі": „Поневолений нарід, на його думку, — і в найкультурнішій державі буває політичне гнобленим, а економічно й суспільно використовуваним. Звідци батько чехо-словацької самостійности робить етнополітичний висновок, що „кожен свідомий нарід змагає до власної держави".

Завданням етнополітики є саме обґрунтування нової політичної системи (я її називаю — націократія) та сконструовання нового типу держави, де чужі меншості були б зведені до практичного можливого мінімума, а натомість максимально було б забезпечене здійснення політичної соборности для кожного народу. Не слід однак забувати, що це справа не тільки державних кордонів, але політичної психології. Воля й самостійність народів здобуваються не лише боротьбою й війною, але також порозумінням і миром. Не завжди політика національного максималізму є найдоцільніша, а головно наиреальніша, як про це вимовно повчає історія визвольних змагань багатьох народів (напр., мад'яр, ірляндців, бурів).

---

"О. І. Бочковський. Вступ до націології"

---

Украинские Страницы, http://www.ukrstor.com/ История национального движения Украины 1800-1920ые годы.