"О. І. Бочковський. Вступ до націології"

З огляду на характер і завдання цієї праці, неможливо тут з'ясувати, хоча б і загально всіх питань, що належать до ділянки націософії. Доводиться отже обмежитися визначенням найважніших з них. Слід тому звернути увагу на дві проблеми під націософічним оглядом, без сумніву, великого значення. Називаючи їх: панрасизмом і панконтиненталізмом. Перший з них був впливовим націогенетичним чинником у минулому століттю; другий починає бути політичне активним головно після світової війни.

Панрасизмом загально можна назвати ідеологічні течії, що підкреслюють значення „раси", або племінного споріднення, як націотворчого чинника. Найпопулярнішими під цим оглядом можна уважати дві загальновідомі ідеологи: пангерманізм і панслов'янізм. Перша з них була виявом експансивних змагань об'єднаної німецької держави в другій половині XIX ст.; одним з варіянтів цього пангерманізму доводиться визнати німецький наступ на Схід або т.зв. „Drang nach Osten".

Панслов'янізм є подекуди більш складне явище, бо в ньому переплітаються два зовсім протилежні напрями, а саме: русофільство менших слов'янських народів поза межами колишньої імперії, цебто в Австро-Угорщині та на Балканах, які побоювалися за свою майбутність у тючатках свого національного пробудження, та у московській великодержаві добачали свого природного оборонця. Відтак це був панрусизм офіційного царського „слов'янофільства", що використовувало політичне згадане русофільство позаросійських слов'янських народів для своїх імперіялістичних змагань супроти Балканів і колишньої Австро-Угорської монархії.

Культурний „австрослов'янізм" чехів у середині XIX ст., особливо ж ідеологія „слов'янських взаємин", як її пропаґував Ян Коллар, є типовим проявом слов'янофільства поневолених слов'янських народів, що національне прокинулися, стали на шлях свого відродження й в племінній спільноті добачали чинника, який поможе їм подужати їхню початкову національну кволість.

Ця „расова солідарність" є типовим явищем зрештою для всіх поневолених народів тогочасної Европи. Сюди можна, напр., зарахувати панлатинізм славетного провансальського поета Фр. Містраля, що навкруги літературно-мовного руху, молодого Провансу т. зв. фелібризму „хотів об'єднати решту романських народів, від каталонців на Заході до румунів на Сході, їхня культурна співпраця мала здійснити заповітну мрію поета — його „Соняшну імперію" з Провансом і Марселем на чолі цієї панлатинської конфедерації. Також скандинавізм підкреслював племінну спільноту данців, шведів і норвежців у добі, коли політичні шляхи північних народів були вже розійшлися й останній з тієї трійці норвежці під проводом свого великого національного поета Б. Бєрнсона розпочали рішучу боротьбу за свою державну приналежність. Подібний рух можемо констатувати й серед кельтів, їхні панкельтські свята є саме клясичним прикладом використання ідеології племінної спільноти на послугу національного відродження поневолених народів, в даному разі; ірляндців, кімрів, бретонців і шотляндців.

Цей романтичний панрасизм не має, розуміється, нічого спільного з теперешнім німецьким расизмом. У своїй істоті він був сутокультурний і гуманітарний; не мав жодних імперіялістичних змагань і відкидав тактику національного примусу. Цілком протилежним під цим оглядом був як згаданий царський панслов'янізм, так і німецький пангерманізм. Перший надуживав ідеї слов'янської спільноти для замаскування своїх панросійських великодержавних змагань. Другий істотно був тевтонським пангерманізмом, провідною засадою якого супроти ненімецьких народів було відоме гакатистичне гасло — „винищити". Переможена у світовій війні Німеччина не зріклася цих своїх пангерманських мрій. Вимовно про це повчає твір відомого німецького соціолога От. Шпана: „Справжня держава" (1921), де автор проти сучасної неначебто „балканізації" Европи, радить лише один лік: „васальне підпорядкування південних і східніх народів (конкретно: греків, юґослов'ян, чехо-словаків, поляків) гегемонії німецької великодержави, покликуючись при цьому на історичну традицію.

Вже в розділі: „Нація й раса" була звернена увага на те, як поняття раса неслушно зловживається національними ідеологіями. В дійсності це є символічний елемент, під яким не раз розуміються зовсім різні речі. Ми бачимо саме, як племінна спільнота ототожнюється з мовою. Напр., болгари походженням своїм споріднені з народами угро-фінськими (передовсім із зирянами й мадярами) расово на підставі мови зараховуються до слов'ян; дуже мішані з антропологічного боку румуни з цієї самої причини уважаються приналежними до народів романських або латинських. В обох наведених випадках „расовою" ознакою є мова. Але відновлений сучасний панісламизм об'єднує різноплеменні народи в Азії та Африці на підставі релігії, як свого роду расової ознаки. Іноді в цій функції „расового" означувача виступає територія. Під цим оглядом дуже цікавим є, наприклад, паніберизм. Маю на увазі національно-автономічні рухи поневолених народів (або провінцій) Еспанії, що спрямовані проти мадридського централізму і змагаються за вільну спілку запіренейських „інородців" та „окраїн". Після весняної революції в 1931 р. в Еспанії цей паніберійський спротив виявився дуже бурхливо та стихійно. Він допоміг каталонцям, — каменярам паніберизму, — здобути державну автономію. Він активував політичне басків; його революційний відгомін захопив Ґалісію й роз'ятрив революційне Андалузію. Еспанська контрреволюція є власне анахроністичною спробою, коли неподужання, то бодай загальмування цих сеператистичних національних і територіяльних змагань за Піренеями.

Георгафічно беручи, паніберизм є лише льокальним виявом цього територіяльного типу. Після світової війни можна констатувати політичні рухи, зглядно з ідеологією в континентальних розмірах. Я загально низиваю це явище панконтиненталізмом, уважаючи спільною характерною його ознакою: прямування та змагання до політиччної гегемонії того чи іншого континенту.

Найстаршим серед цих рухів є, без сумніву, — панамериканізм. Він постав у зв'язку з т. зв. доктриною „Монрое", якою З'єднані Держави Америки забезпечили себе різко й виразно проти можливих контрреволюційних інтервенцій Европи, загрожуючих самостійності молодих американських демократій. Ця доктрина була проклямована 2 грудня 1823 р. Джемсом Монрое, тогочасним президентом З'єднаних Держав Америки, звідки загально прийнята її назва. Гасло її — „Америка для американців". Істота цієї ідеології була з'ясована в такій програмовій заяві: „Нашою першою й основною тезою має бути засада, що ми не хочемо ніколи втручатися в європейські справи. Наша друга теза каже, що ми відкидаємо кожне втручання з боку Европи в наші американські справи".

Щойно наприкінці XIX ст. цей панамериканський рух скристалізувався й обхопив обі частини згаданого континенту. Перша панамериканська конференція відбулася в 1889-90 pp. у Вашингтоні, що став відтак осередком цього руху. Тут бо заложена була головна централя „панамериканської унії". Досі відбулося вісім панамериканських конгресів, а саме: крім згаданого першого у Вашингтоні, 11-ти (1901 р.) в столиці Мехіка; III-ій (1906 р.) у Ріо-де-Жанейро; ІV-ий (1910) у Буенос-Айрес; V-ий (1923) у Сан-Яґо (Чилі); VI-ий (1928) у Гавані; VII-ий (1933) — в Монтевіде й VПІ-ий наприкінці 1936 р. знову в столиці Арґентіни.

Панамериканізм у процесі свого розвитку з руху захисного щодо небезпеки з боку Европи, тоже політичного в першу чергу, стає континентальною ідеологією, що обіймає повний комплекс усіх інтерконтинентальних взаємин, як торговельно-господарського, так і культурного характеру. Він має свій власний орган: „Бюлетень Панамериканської Унії", що виходить у трьох мовах (англійській, еспанській й португальській); видає інформаційні публікації про американські держави та країни, що належать до цього об' єднання, яке нараховує вже 21 членів та є свого роду американським Союзом Народів. Вашингтонська централя цього руху має дуже гарну американологічну бібліотеку, що числить понад 90 000 публікацій. У добі післявоєнній, коли Нова Европа переживає тяжку кризу, що своїми наслідками відбивається далеко поза межами нашого континенту й вплив якої відчувається також за океаном, можна констатувати жвавішу активізацію панамериканського руху, головно завдяки творчій ініціятивності та рухливості президента Рузвельта.

Сто років пізніше панафриканізм, як прояв національного пробудження чорної раси. На попередніх сторінках цієї праці, де говорилося про муринський рух у З'єднаних Державах Америки та про етногенезу автохтонного населення Африки, була вже мова про початки панафриканського руху й причини, що його викликали, як також і про ідеологічні його основи. Досі відбулося вже шість панафриканських конгресів. Вони докладно розробили проблематику й програму цього руху, як з расового, так і соціяльного, господарського й культурного боку. В ньому провід мають американські мурини. Але панафриканізм поза чорною расою самовизначення й визволення якої є головним завданням, має на меті теж долю свого кольорового людства, добре розуміючи, що солідарність небілих рас у боротьбі проти гегемонії над ними білих народів є передумовою успіху та перемоги перших в їх визвольних змаганях. В заклику II панафриканського конгресу до світу накреслюється шлях політичного визволення всього кольорового людства в колоніях європейських великодержав такими словами: „Вихідною точкою розумної адміністративи для поневолених народів (маються на увазі кольорові автохтони в колоніях. Б.) має бути признання їм політичних прав. Є неминучим, щоб по всій земній кулі була заведена демократія. Користування громадськими правами не є ані виявом божської милості, ані привілеєм декого з вибраних, бо це є природне явище, що має бути визнаним як притаманно всім народам на землі. Вже завтра без ускладнень та за допомогою й під доглядом культурніших націй можна дати всім народам Азії, Африки, Америки та Океанії автономію.

Є отже зовсім слушним правом вимагати, щоб культурні нації, чи то з причини своєї іґноранції, чи то егоїзму, не ставили перепон відсталим народам на шляху до їхньої волі й добробуту.

Панафриканізм у згаданій заяві сконкретизував відтак свої вимоги щодо „чорного" континенту. Він добачає два можливі способи полагодження африканського питання. Африка буде розділена між двома чи трьома європейськими великодержавами. В такому разі ці мусіли б признати „тамтешньому, як чорному, так і білому населенню зовсім однакові громадські й суспільні права". Коли б з цих чи інших причин таке вирішення даної справи було б неможливе, тоді довелося б взяти на увагу „засновання одієї єдиної африканської великодержави на підставі миру та взаємної доброзичливости. Така великодержава, збудована на основі загальної культури, мала б бути цілком автономна й суверенна щодо її внутрішньої політики, мистецького розвитку, незалежности в справах торговельних і промислових. Від самого початку її існування вона мала б заняти своє місце, як повноправний співчлен у світовому Союзі Народів".

На дальших чергових панафриканських конгресах, яких досі відбулося шість, ідеологія й проблематика цього руху були ще докладніше та конкретніше з'ясовані, а також його програма та домагання. Ось, напр., на III панафриканському конгресі, що відбувся восени 1923 р. в Лондоні та Лісбоні, між іншим, були поставлені такі вимоги: ч. 1) право голосу в урядових установах на землях чорного населення; 2) реформа й демократизація судівництва; 3) право на землю й природні багатства; 4) вільне навчання й шкільництво всіх ступенів; 5) врахування права питомого населення в Африці замість дотеперішнього упривілейовання лише білої раси; 6) скасування невільництва кольорової людности. IV панафриканський конгрес, що засідав у Нью-Йорку (в 1927 p.), знову підкреслив вгорі наведені домагання, доповнивши їх вимогою основної реформи господарсько-суспільних відносин в Африці на користь тубільного населення. Крім цього він висунув засаду повної рівноправности культурних людей без огляду на їх походження й расову приналежність. IV Панафриканський Конгрес, що дійшовся вліті 1929 р. на Ямайці, незвичайно докладно й вичерпно сконкретизував ще раз усі основні постуляти цього молодого, але дуже активного руху. Ця програма вимог „чорного сіонізму" обіймає 17 точок, з яких наводжу тут найголовніші: 1) повна політична й соціяльна воля чорної раси; 2) представлення й з'ясування цієї справи перед Ліґою Націй, як міжнародної расової проблеми; 3) організація власного високого шкільництва й конкретно засновання 3 муринських університетів: у З'єднаних Державах Америки, Західній Індії та в Африці; 4) реформа й плянова господарська політика скрізь, де жива автохтонна чорна людність; 5) заснування у головних політичних центрах усього світу (Вашингтоні, Лондоні, Парижі, Женеві, Римі, Берліні, Токіо, Китаю, Західній та Південній Африці) муринських амбасад для репрезентації чорної раси та захисту її прав; 6) організація щоденної муринської преси в цих осередках для ознайомлення та пропаганди справ чорної раси; 7) плянова організація й переведення ідеї соборности чорної раси; 8) складення світового соціяльного кодексу цієї раси; 9) опрацювання програми всебічного визволення чорної людности; 10) зібрання коштів у квоті 600 мільйонів долярів на здійснення згаданого пляну впродовж 10 років; 11) обрання проводу світового об'єднання муринів та Африканської Ліґи; 12) обрання 12 делегатів, як представників чорної раси до Женевського Союза Народів.

Звичайно, скрізь у всіх заявах панафриканського руху рішуче таврується лінчування їх земляків у З'єднаних Державах Америки, як прояв дикунства білої раси. Борючись за визволення чорної раси, мурини ведуть цю акцію під прапором емансипації всієї кольорової людности. На своєму з'їзді у 1930 p., де головно конкретизувались громадські й суспільні домагання американських муринів щодо З'єднаних Держав Америки, один уступ конгресової революції був спеціяльно присвячений визвольним змаганням кольорових народів по всьому світі. „Ми вітаємо, — казалося там, — Ґанді та вільну Індію, ми здоровимо боротьбу в Китаї супроти його зовнішніх та внутрішніх ворогів. Ми шлемо наші симпатії Єгиптові; ми простягаємо руки на доказ приязні чорним народам сусідньої Південної та Західньої Африки. Ми вітаємо господарську незалежність кольорових народів Західньої Індії та Середньої й Південної Америки".

Ідеологами та каменярами панафриканізму є головно північно-американські мурини: цитований вже тут видатний письменник і вчений Б. Е. Бургардт-Дюбуа, організатор та секретар перших панафриканських конгресів, автор кількох джерельних праць про муринське питання. Крім нього доводиться згадати P. P. Матопа, що між іншим написав одну з кращих інформаційних книг про муринів під заголовком: „Що думає негр?" Останніми часами на чоло панафриканського руху висунувся М. Ґарвей, — апостол „чорного сіонізму", цебто Великої Етіопії, як соборної панмуринської держави в Африці. У своїй славетній промові на IV Панафриканському Конгресі в Нью-Йорку М. Ґарвей не без поетичного захвату змалював візію майбутньої Африки та руба поставив питання про справу розкріпачення чорної раси. Подаю тут кілька провідних думок із загальної його промови, що яскраво характеризує як світогляд, так і світовідчування цього Вашингтона чорної раси, „Ми, як мурини, — казав він, — проголошуємо: що є добре у наш час для білої людини, є так само добрим і для мурина. Біла раса жадає волю, свободу та демократію. За цю волю, свободу, демократію вона заливала Европу кров'ю впродовж чотирьох з половиною років. В цю криваву війну, що велася за утримання прапору цивілізації й свободи, вона втягла понад мільйона чорних людей з Африки, Західньої Індії та Америки, які боролися також за те, щоб світ міг користатися з надбань культури. Ми билися, як люди; ми билися чесно; ми билися славно; але коли була здобута перемога, ми залишилися позбавленими своєї волі, своєї демократії та тих славних привілеїв, за які ми билися. І коли ми не хочемо, щоб знову була війна, ми мусимо організувати 400-мільйоневу силу, аби прапор демократії замаяв над великим суходолом Африки... Ми, як нарід, не хочемо нічого,що належить іншим. Але інші хочуть забрати нам те, що є наше... Коли англієць уважає Англію своєю рідною країною; коли для француза Франція є його домівкою, коли американець дивиться на цей континент, як на свою країну, тоді настав час, щоб ми, мурини, уважали Африку нашою батьківщиною. Коли Европа та Америка є для білої людности, Азія для жовтої, тоді іменем Бога Африка мусить бути домівкою чорного населення. П'ять минулих століть ми вмирали за кого? За чужі раси. Настав час, щоб мурини вмирали за свій нарід... Ми мусимо написати конституцію..., що має вести й правити долею 400 мільйонів людей. Цю конституцію, подібну до конституцій найбільших світових демократій, ми мусимо боронити до останньої каплі крови...

Земляки, дозвольте мені сказати вам, що настав час для муринів змобілізувати їхні сили — 400 мільйонів душ — для кривавої війни. Прийшов час і є нині справедливо, щоб мурини розпочали боротьбу за здобуття Африки... Ми не маємо жодної людини. Все, що ми хочемо, як раса, це місце під сонцем. 400 мільйонів — це забагато, щоб бути позбавлено цього права. Коли 60 мільйонів англійців мають це право, коли 80 мільйонів німців можуть його мати, коли 7 мільйонів бельгійців користуються ним, я не знаю, чому ми не можемо мати місця й великого простору під тим самим сонцем. Коли ви вірите, що Африка мала б бути великодержаваю під доглядом муринів, тоді вставайте й заспівайте національний гимн нашого народу: „Етіопія, країна наших батьків". Хай він залунає з тисячі гір, як заклик сурми до бою!"

Ця „Деклярація прав і конституція муринів", складена М. Ґарвеєм на зразок „magna charta libertatum" — інших історичних народів, починається протестом проти насильств білої раси, а відтак підкреслює оці провідні засади: 1) рівноправність усіх людських рас з вимогою признання всіх прав для муринів, як „вільних громадян Африки, що є батьківщиною усіх негрів"; 2) расова зверхність усіх людських племен, особливо ж з господарського, суспільного боку; 3) зокрема цікава точна цієї деклярації, де говориться: „Ми віримо у вільну Африку для чорних народів всього світу в дусі гасел: — „Европа для європейців!", „Азія для азіятів!", — ми підносимо клич: „Африка для африканців!", — як тубільних так і закордонних; 4) право на самовизначення рас; 5) право чорної раси на Африку; 6) відкинення окупації й використовування Африки чужими займанцями; 7) заклик до світу, щоб він визнав провідників муринського руху легальними представниками чорної раси. Залишаючи кілька дальших точок загального характеру, слід звернути увану на два останні пункти, де виразно зазначається, що на майбутнє мурини не сміють воювати за справу чужих ворожих рас і підноситься рішучий протест на адресу білої раси, що послуговується муринами, як „гарматнім м'ясом" у своїх війнах.

Вичерпно ідеологія панмуринізму з'ясована у збірнику статей і промов, а головно провідних думок М. Ґарвея: „Phylosophy and Opinions of Marnes Gervey". — Також муринський річник: Negro Year Book — 1923 систематично інформує про панафриканський рух, стежачи за ідеологічним його розвитком і стисло зазначаючи фактичні його надбання.

Після світової війни починає прокидатися свідомість континентальної відрубности й соборности також в Азії. У 1924 р. відбувся в Нагасакі І Паназійський Конгрес. На ньому Сун-Ят-Сен, батько Молодого Китаю, у програмовній доповіді:„Азія та Европа" зясував ідеологічні основи азійської континентальної й расової спільноти. Він виразно зазначив істотну різницю між азійською та європейською культурою з одного боку, а з другого між світоглядами цих двох континентів. З провідними думками цього програмового викладу читач мав уже нагоду ознайомитися у розділі про етногенетику Азії. Лишається отже схарактеризувати з націософічного боку цей паназіятизм Сун-Ят-Сена. Він дуже нагадує „слов'янську взаємність" поневолених слов'янських народів на початках їхнього національного відродження. Цей паназіятизм підкреслює моральний елемент, як рішальний чинник згаданої ідеології.

Але поруч цього гуманітарного паназіятизму поневолених азійських народів і країн, існує водночас його двійник так само, як поряд згаданого культурного слов'янофільства пригноблених слов'янських народів, лютував завойовницький царський панрусизм, прикриваючись назовні маскою визвольницького панслов'янізму. Маю на увазі агресивний японський паназіятизм, що пляново й свідомо прямує до господарської гегемонії й політичного протекторату над азійським суходолом. Першими об'єктами цих японських прямувань є Далекий Схід. Заснування „самостійних" держав Маджу-Коу та Мен-Коу, спроба опанування і підпорядкування північного Китаю також є яскравими прикладами цього японського паназіятизму, перекладеного на мову реальної політики. Японія використовує китайську революційну завірюху для закріплення свого політичного впливу й проводу на Далекому Сході. Токіо вживає всіх зусиль, щоб у цьому найсхіднішому закутку азіятського суходолу, де питома націогенія знаходиться в початкових фазах, під панконтинентальним гаслом: „Азія для азіятів!" — подужувала дотеперишню господарську перевагу там європейських великодержав. Коли ж Японія водночас поборює Молодий Китай, то робить це під покришкою большевицької небезпеки. Справді, вплив московського комунізму дуже відчувається в Південному Китаї. Перед своєю смертю Сун-Ян-Сен прилюдно заявив симпатії до революційного ленінізму й заповів перемогу в недалекій майбутності радянського ладу у своїй батьківщині.

Японія не поділяє паназійської ідеології Китаю так, як її зформулював Сун-Ян-Сен у Наґасакі. Проти цієї концепції паназіятизму вона висуває свою, істотно протилежну. У 1934 р. в Японії було засновано паназійське об'єднання: „Дай-Айя-Кіотай" (Велика Азія). Це, мовляв, азійський провідник покійного московського панслов'янізму. Згадане об'єднання „Д.А.К" замасковано проводить паняпонські пляни щодо азійського континенту. До головних завдань цієї установи належать систематична пропаганда японської культури та мови по всьому азійському суходолі; практично поширення скрізь в Азії японських торговельних впливів і підприємств. Одним із перших досягнень „Д.А.К." було „осамостійнення" Маджу-Коу. Передбачається „визволення" інших азійських народів і країн під протекторатом і доглядом Японії. (Сто років тому царська Росія подібним способом „визволювала" балканські християнські народи, виступаючи в ролі протектора самостійности Греції, Сербії, Болгарії, Румунії). Відтак „Д.А.К." має на меті обмеження, коли не цілковиту ліквідацію політичних і господарських впливів як Европи, та і Америки в Азії. З цього погляду паназіятизм нагадує попередньо згадану „Монрое-Доктрину" в її застосуванні до Азії. Д.А.К. ідеологічно виразно зголошується під прапор панконтиненталізму. Його каменярі тієї думки, що час національних держав уже на все відійшов до минулого; натомість майбутнє належить великим континентальним політичним об'єднанням, як Паназія, Пансовєти, Паневропа, Панамерика. Д.А.К, присвячує особливу увагу ідеологічному вихованню азійської молоді, що об'єднана в окремій спільці „Молода Азія". У 1935 р. в Токіо відбувається перший її конгрес. Він мав бурхливий перебіг і був прилюдною маніфестацією цього нового паназійства. Його програмовим гаслом був клич: — „Відродження азійських культур". У ньому брали участь представники майже всіх азійських народів та країн: Індії, Персії, Афганістану, Індокитаю, Сіяму, Китаю та навіть Туреччини. Згаданий конгрес мав яскраво японфільський та протиевропейський перебіг. Поруч більшовизму, що відіграє ролю головно національно-революціонізуючого чинника в сучасній Азії, змальований тут азійський паняпонізм є, мовляв, автохтонізуючим факторам монгольської націогенії, що після світової війни стихійно захопила жовту расу.

Цікаво, що Европа, яка впродовж останніх століть мала культурний і політичний провід у всьому світі, найпізніше виявила свої панконтинентальні прямування. Світова війна відсунула цей суходіл на другий плян історії. Цей факт був приводом P. H. Куденґове-Калерґії до написання програмового твору „Паневропа" (1923), що була першою спробою ідеологічного обґрунтовання паневропеїзму. Автор згаданої праці слушно зазначає на вступі, що коли сьогодня ввесь світ політичне прямує до континентального об'єднання, Европа єдина перебуває в стані політичного роз'єднання й майже державної атомізації. В цьому, на його думку, й полягає істота „європейського питання", яке він зясовує таким чином: „Чи може Европа, політичне й господарське пошматована, втримати свою самостійність і забезпечити для себе мир супроти все дужчим позаєвропейським великодержавам або чи вона може бути приневолена для порятунку свого існування перетворитися в союз держав? Його відповідь на цей запит така: „В жодному разі не є можливе, щоб ця європейська дрібнобуржуазність могла постійно втриматися попри чотирьох великих світових держав майбутности: поруч бритійської та російської, американської та східньоазійської". Сьогоднішня Европа є зовсім осамітнена. Вона не може сподіватися жодної допомоги ані зі Сходу, ані зі Заходу". Росія хоче її завоювати, Америка хоче її купити". Вигляди Европи після світової війни малонадійні, бо вона стала полем бою для цілої землі. Европа мусить тому рятуватися, доки ще не пізно, її порятунок — „Паневропа": політичне й господарське об'єднання всіх держав від Польщі до Португалії у державну спілку". Кундеґове-Калерґі слушно звертає увагу на те, що само поняття Европи вимагає з'ясування й точного визначення. Европа, каже він, не є жодним політичним поняттям. Частина світу, що так називається, — уявлає із себе хаос держав і народів; це порохівня міжнародніх конфліктів; реторта майбутньої світової війни". Паневропа ідеологічно є базована на засадах політичної демократії. Тому східня її границя посунена до Польщі, включаючи цю країну. Східній кордон, — каже автор, — не має бути визначений Уралом, але політичною границею між Росією й демократичними прикордонними державами. Росія буде європейською державою. Вона не належатиме до Европи. З другого боку також Англія, — серце великобританської імперії, — виключена з цього паневропейського проекту, з причин географічного характеру. Конкретним здійсненням паневропеїзму мають бути „Злучені Европейські Держави", як прктичне розв'язання „європейського питання".

Восени 1926 р. у Відні відбувається перший і досі єдиний паневропейський конгрес. Не зважаючи на всі зусилля Кундеґове-Калеґрі та заходи покійного французького державного діяча Ар. Бріяна, який у 1930 р. заініціював політичне об'єднання Европи через Союз Народів, — паневропейська ідея не знайшла досі ширшого відгомону серед європейських народів. Передовсім, в порівнанні з іншими континентами. Европа не є точно визначеним поняттям. Ідеолог паневропеїзму слушно це стверджує, кажучи: „поняття Европи постало із сумішки географічних, політичних і культурних елементів".

Перед війною Европа уявляла із себе культурну, а до певної міри також політичну спільноту. Світова війна розбила цю спільноту, а політичне деградувала Европу. „З центру світу Европа була відсунена на його периферію... Сьогодні Европа не є осередком світу ані з політичного та господарського, ані з культурного боку! Світ емансипувався від Европи.

В цьому саме полягає основна різниця між паневропеїзмом і іншими панконтинентальними рухами, про які тут мова була попередньо. В Америці, Африці та Азії панрасові й панконтинентальні змагання є проявом політичного та національного пробудження й піднесення, отже їхньої молодости. В сучасній Европі ми є свідками чогось протилежного. Европа пережила свою політичну весну сто років тому. Сьогодні вона відчуває на собі тягар осени, є в стадії політичного занепаду. Тому вона все кохається у своїй минулості. „Обличчя Европи, — каже Куденгове-Калергії, — є обернено назад, замість уперед". Деякі сучасні спроби її відмолодження у своїй істоті орієнтовані на давно минуле: Фашизм — на античний Рим та середньовічну Італію (корпоративізм); гітлеризм — на старих германів з культом прагерманського міту; навіть московський большевизм, неначебто революційна утопія, задивлена вперед, властиво є базований на прамарксистичній концепції з-перед сто років („Комуністичний Маніфест").

Ідеолог Паневропи політичне базував її на засаді політичної демократії й через це географічне, як ми бачили, на східній її сторожі поставив Польщу. Майже п'ятнадцять років, що минають від появи „Паневропи", трагічно скорегували його віру в європейську демократію. Східній форпост Паневропи — Польща — опинився між цим на протидемократичному фронті. В противагу большевицькій диктатурі на Сході, постали фашистівська та гітлерівська на Заході. Демократію зрадила також західня сторожа Паневропи — Португалія. У різних відтінках диктатур запанували скрізь в Середній Европі (крім Чехо-Словаччини) та на Балканах. Політичне всі ці європейські диктатури чи півдиктатури орієнтовані антидемократичне: вони мріють про політичну реставрацію; відкидають новоєвропейський „Status quo", їх ідеалом є привернення не лише „Status quo ante bellum", але стан речей пару сот і навіть тисячу років. Звичайно, ця сучасна Европа стихійно й непримирно антипаневропейська.

Цим пояснюється неуспіх дотеперішньої пропаганди паневропеїзму. Европа в теперішній ситуації органічно не може приняти панеевропеїзму. Це наявний мінус нашого континенту в порівнянні з Азією, Африкою та Америкою. Але полюсом Европи є її довершена націогенія. Куденгове-Колерґі має рацію, коли каже: „не народи Европи є спільними, але їхні політичні системи". Історичним завданням Европи є отже знайти творчу синтезу між її національним індивідуалізмом і континентальним інтеґризмом, чого конче вимагають господарські потреби, й що для економічного самовизначення нашого суходолу є крайньою неминучістю.

Як бачимо, існують під цій час континентальні рухи, що є спробою політичного й господарського об'єднання людства у великі територіяльні комплекси, як, напр., Америка, Східня Азія, Брітанська імперія, Совєтський Союз. В межах великих господарсько-політичних об'єднаннь, що обіймають споріднені або близькі між собою народи, має людство досягнути вищого щаблю свого розвитку, заховуючи вільним свій національний поступ. В деяких з цих майбутніх об'єднань можна добачити спроби потужної консолідації панконтинен-тального типу, як напр., у панамериканізмі; або в панбрітизмі, що є спроба своєрідного об'єднання великої британської імперії, яка переходить навіть за межі панконтиненталізму й в дійсності має трансконтинентальний характер. Лише Европа якнайменше виявила досі здатности у цьому напрямі. Паневропеїзм покищо — політична утопія. Його програм — „Европейські Злучені Держави" — це музика майбутнього, не знати навіть як далеко. Правда, каменяр Паневропи не втрачає надії. Його оптимізм виправдується вірою в те, що „кожен великий історичний процес починається як утопія, а кінчається як дійсність".

З українського становища можна закинути паневропеїзму те, що він знехтував українське питання й без належних підстав визнав Велику Україну на поталу евроазійській Росії. Автор Паневропи не зрозумів і не доцінив як слід європейської традиції в історії України та історичне значення України, як заборола Европи проти Азії. Без України Паневропа, беручи на увагу активізацію Молодої Азії та спроби самовизначення Евразії, буде мертвонарадженою дитиною. Не Польща, але Україна мусіла б бути східньою сторожею майбутньої Паневропи.

"О. І. Бочковський. Вступ до націології"