Розділ 4
Поняття українського націоналізму

Я свідомий того, що повторююсь, проте повторення має свою ціль: наголосити мою думку, мій погляд на те, що саме тепер треба сказати правду про ОУН-УПА. Отже до недавнього часу я вважав, що український націоналізм - це звичайна пухлина на тілі українського народу, яка, хоч і наробила багато шкоди, проте зникне зі смертю його творців, організаторів, злочинних виконавців. Тим часом показується, що український націоналізм - це злоякісна пухлина, яка, переживши здебільша на Заході, в діаспорі, але також в Україні, переважно в Галичині, знов відживає, розростається, поширюється на Україні. Навіть серед кіл правлячої еліти. Чи провідні люди з-посеред української культури й політики справді не знають суті українського націоналізму? Не виключаю цього. Але й не виключаю того, що для деяких коньюнктурників український націоналізм став тим, що можна використати в просуванні вверх по громадській чи, краще, державній драбині.

Що ж в дійсності являє собою отой український націоналізм, як ідеологія?

Сучасний український політик, голова Української селянської демократичної партії, письменник і публіцист Сергій Плачинда, людина вже не молода, пише, а "Літературна Україна" друкує його обширну статтю п.з. "Сучасний український націоналізм як ідеологія".[1] В цій статті С. Плачинда каже, що націоналізм - це природний і закономірний рух народу на захист і утвердження своєї самобутності. Далі автор пише, що найхарактернішими ознаками українського націоналізму є: а) гуманізм націоналізму, б) народність націоналізму, в) мирний, оборонний характер сучасного націоналізму. Всі ці ознаки автор розвиває, доказуючи, що український націоналізм, це і гуманність, і демократія, і відмова від стосування сили, і дружба між народами, і рівноправність націй.

Такі ж твердження щодо сучасного українського націоналізму проголошують усі три фракції ОУН: бандерівці вустами Ярослави Стецько, мельниківці вустами Миколи Плав'юка, а "двійкарі" - вустами чільного пропагатора українського націоналізму проф. Тараса Гунчака. Така презентація українського націоналізму - річ не нова, вона має

свій початок в постановах III Надзвичайного великого збору українських націоналістів (бандерівців), у скороченні III ВЗУН, що відбувся у серпні 1943 року.[2]

Вертаюсь, однак, до статті Сергія Плачинди, бо хочеться запитати: чи він справді такий необізнаний з суттю українського націоналізму, що ототожнює його з патріотизмом, говорячи між іншим, що національне - це стан, націоналістичне - рух? Чи він справді у своїй голові придумав визначення українського націоналізму, не прочитавши ні Дмитра Донцова, ні постанов І Конгресу ОУН з 1929 року, II ВЗУН з 27 серпня 1939 року? Не хочеться мені вірити, що Сергій Плачинда такий невіглас у справах ідеології українського націоналізму. Тоді постає переді мною питання: А чи писання Сергія Плачинди не є виконуванням замовлення котроїсь фракції ОУН? Чи це не доказ його високого гатунку лицемірства? Ну, бо якщо про демократичність ОУН говорить Ярослава Стецько, Микола Плав'юк чи Микола Лебедь, то я це ще можу зрозуміти: всі три фракції ОУН змінили тактику, одна раніше, інші пізніше (найпізніше ОУН-б), прийшовши до висновку, що годі сьогодні йти в Україну з гаслами: "Україна - для українців!", з гаслом монократизму вождівського типу та іншими.[3] Тепер ОУН не може піти в Україну з гаслом "Ненавистю і підступом прийматимеш ворогів Твоєї Нації"[4], або з твердженням, що "Голова ПУН (Проводу Українських Націоналістів - В. П.) як керманич і репрезентант визвольних змагань Української Нації є її Вождем" (правопис як в оригіналі - В. П.) - з постанов II ВЗУН [5].

Сергій Плачинда у згаданій статті говорить про сучасний український націоналізм як ідеологію. А що ж він зробить з тим минулим націоналізмом? З тим, що свою історію назначив індивідуальним терором та масовими вбивствами, які слід кваліфікувати як народовбивство, тобто геноцид? То що - український націоналізм трансформувався, став демократичним, гуманним? То коли це сталося? А якщо трансформувався, то як поставився до свого злочинного минулого? Забув його, відмежувався від нього?

Та ні, не забув, не відмежувався. Навпаки - під небеса виносить "героїзм" тих, які виконували самозвані присуди смерті, котрі допускалися звірячих убивств невинних, беззахисних людей - цивільного населення, в тому й жінок, дітей, стариків. Усі три фракції ОУН домагаються реабілітації ОУН-УПА і всіх формацій, діючих під

ідеологічним стягом ОУН, в тому й СС дивізії "Галичина".[6] Іван Бєсяда зі Львова пише, що український націоналізм як світогляд має стати об'єднуючою платформою української нації.[7]

ОУН у світлі Енциклопедії українознавства

То що ж таке український націоналізм? І, раз існуючі на сьогодні всі три фракції ОУН не відмовилися від минулого цієї організації, раз вони виводять з її початків свої ідеї, то треба дійти висновку, що ідеологія ОУН, ані теж її стратегічна мета - не змінилися від 1929 року. Щоб дотримуватися якнайбільшої об'єктивності в цьому предметі, пропоную пояснення українського націоналізму з "Енциклопедії українознавства" [8], авторами і видавцями якої є кола українських націоналістів:

Націоналізм, в українській політичній термінології кінця 19 віку, поняття однозначне з активною національною свідомістю та патріотизмом, але згодом воно зазнало звуження. Перед першою світовою війною та під час визвольних змагань під націоналізмом стали здебільша розуміти самостійництво. А коли у 1920 pp. виникла ідеологічна течія, що прийняла назву "націоналістичної" (націонал) та оформилася в організований політичний рух, поняття націоналізму набрало партійного забарвлення, яке воно в основному зберігає й нині.

Слово "націоналізм" має дещо інше значення в окремих системах. Наприклад в СССР поняття "буржуазний націоналізм" уживають для того, щоб плямувати національний опір неросійських народів централізмові Москви. Постійні репресії комуністичного режиму проти націоналістів спричинилися до популяризації цього поняття серед населення України, але воно не має окресленого ідеологічного, соціального та конституційно-політичного змісту. На ділі підсовєтський український націоналізм був іноді "націонал-комунізмом", тобто прагненням до емансипації з-під влади Москви при збереженні совєтського устрою. В англо-американській термінології розуміння націоналізму дуже широке: воно охоплює національну свідомість, принцип національної державності і національно-визвольний рух. В англомовній літературі про Україну до націоналізму зараховують не тільки націоналізм у партійному значенні, але й українських патріотів інших політичних напрямків.

Для кращої диференціації націоналізму, як одного політичного руху, від націоналізму в широкому значенні, однозначного з патріотизмом і самостійництвом, можна застосувати до першого назву, що добре відома у світовій політичній і соціологічній літературі: "інтегральний націоналізм". Саме у цьому значенні розглядатиметься український націоналізм далі.

Незалежно від ідеологічно-політичних шукань, з 1920 р. існувала Українська Військова Організація (УВО), створена

гуртом старшин, головно з-поміж складу колишнього корпусу Січових Стрільців (Є. Коновалець, А. Мельник, Р. Сушко, В. Кучабський, М. Матчак, Я. Чиж, Є. Зиблікевич й інші) та УГА (Ю. Головінський, О. Навроцький, М. Саєвич, О. Сеник та ін), з метою боротися за самостійність України революційними засобами. Розглядаючи себе як зародок "армії в підпіллі", УВО спочатку включала людей різних партійних переконань, від соціалістів до консерватистів, і не претендувала на політичний провід. Але поступово ненаціоналістичні члени УВО відійшли, а керівництво наблизилось до націоналізму. Після кількарічних підготовних заходів УВО у 1929 р. об'єдналася з націоналістичними гуртками в Організацію Українських Націоналістів (ОУН), що її очолив СКоновалець. Відтоді ОУН становила стрижень націоналістичного руху, який, проте, був ширший за неї, охопивши велике коло однодумців і прихильників. Гідне уваги, що ідеолог інтегрального націоналізму, Д. Донцов, залишався поза організаційним рухом.

Ідеологія націоналізму. Націоналісти проголошували себе послідовниками "ідеалістичного" світогляду, який розуміли як антитезу не тільки до матеріалістичної філософи марксизму-ленінізму, але також до позитивізму, визнавцями якого були корифеї української демократичної думки (В. Антонович, М. Драгоманов, І. Франко, М. Грушевський). У противагу до цих течій, що намагалися будувати свій образ світу на українській основі, націоналізм проголошував примат

волі над розумом, чину над думкою, життя над теорією. В доктрині націоналізму є відгомін ірраціоналістичних, волюнтаристичних і віталістичних теорій, що користувалися в той час популярністю в Західній Європі (Ф. Ніцше, А. Бергсон, Ж. Сорель, Г. Лебон, О. Шпенглер й ін). Замість объективного наукового пізнання, націоналісти часто плекали міфи й воліли ідеологічно спрепарований образ українського минулого. Націоналізм звертав увагу на культ боротьби і жертви крові (сипання памяткових могил, крутянські річниці тощо).

Вважаючи націю за абсолютну вартість ("українська нація є вихідне заложення кожної чинності та метове назначения кожного прямування українського націоналізму; нація є найвищий тип людської спільноти..."; з "Постанов Конгресу Українських Націоналістів", 1929), націоналізм принципово відкидав політичні вартості, що виходять поза межі національного інтересу. У протилежність до більшості діячів української новітньої державності, які бачили національне визволення у контексті універсальних ідей свободи і справедливості, націоналісти уявляли собі міжнаціональні відносини як "боротьбу за існування", що в ній вирішує сила. В основу визвольної концепції націоналізм клав програму "революції", яка у деяких речників і діячів націоналізму набула значення "перманентної революції". Безперервна черга саботажних і терористичних актів мала не допустити до закріплення чужого панування над українськими землями та повинна була тримати маси в стані постійного революційного кипіння. Передбачалося, що ці поодинокі революційні виступи зіллються в один могутній вибух національної революції, яка завершиться відродженням української державності. Радикально заперечуючи існуючий на українських землях лад СССР й під Польщею, націоналізм

відкидав усяку спробу вести українську політику в межах цього реального укладу сил. Націоналісти негативно оцінювали т.зв. органічну працю, еволюційні методи політичної дії та гнучку тактику, яку також окреслювали "реальною політикою". Все це вони засуджували як "опортунізм" та мінімалізм, яким протиставляли вимогу "принципіалізму".

Націоналістична доктрина присвячувала мало уваги соціально-економічній проблематиці. Проте деякі тенденції проявлялися в ній досить виразно. Насамперед, ворожість до соціалізму - реакція на панування соціалістичних течій в українському політичному житті в роки визвольних змагань та на совєтський режим. Націоналісти не розрізняли між демократичною і тоталітарно-комуністичною відмінами соціалізму та представляли українські демократичні й соціалістичні партії (напр. галицьких радикалів) як півкомуністів. Поряд з тим відкидали також ліберальний капіталізм. Зате виразно виступали в націоналізмі симпатії до

корпоративного устрою ("Націократія" М. Сціборьського). Деякі націоналістичні публіцисти пропагували доктрину "національного солідаризму", але конкретний зміст його залишився нез'ясованим.

Найближчих родичів українського націоналізму слід шукати не так в німецькому нацизмі чи італійському фашизмі - продуктах індустріальних і урбанізованих громадянств, але скорше серед партій цього типу в аграрних, економічно відсталих народів Східної Європи: хорватські

усташі, румунська Залізна Гвардія, словацькі глінківці, польський ОНР (Обуз Народово-Радикальни) тощо. Український націоналізм був явищем генетично самостійним, хоч у своєму розвитку зазнавав безперечних впливів з боку відповідних чужоземних зразків. Символічне значення мало запозичення українським націоналізмом параферналій руху (напр. форми привіту). Расизм і антисемітизм не були істотно притаманні українському інтегральному націоналізмові, але у 1930-х pp. писання деяких націоналістичних публіцистів не були позбавлені антисемітських мотивів, у той час, як інші автори близькі до націоналізму розробляли проблематику "української раси".

Націоналізм як політичний рух упродовж 1929-39 pp., від постання ОУН до вибуху другої світової війни, виріс на найбільш динамічну політичну силу в позасовєтському українському світі. Одним з його визначних досягнень було переростання регіональних рамок і поширення впливів на цілість українських земель у Польщі, Румунії й Чехо-Словаччині, на політичну еміграцію в Європі та українських поселенців за океаном. Все ж центр тяжіння

націоналістичного руху був у Галичині. Не зважаючи на деякі спроби, він не зміг проникнути на територію УССР. Наддніпрянщину в націоналізмі репрезентували окремі провідні одиниці з кіл еміграції, які зробили помітний вклад у формування руху, головно в ідеологічній і культурній ділянках. Згідно з націоналістичною доктриною, революційну боротьбу треба вести одночасно проти всіх займанців. Проте до 1930 р. саботажно-терористичні акції ОУН спрямовувалися фактично тільки проти Польщі. Протиросійська настанова націоналізму виявлялася в той час в поборюванні радянофільства (що його націоналісти розглядали як форму новітнього москвофільства), а також атентатами на совєтських дипломатів.

Динаміка націоналізму була настільки сильна, що сугестії його ідей не могли протистояти інші політичні табори. Наближення до націоналізму було особливо помітне у гетьманців, що в їх мисленні - всупереч застереженням В. Липинського - затиралася межа між правовою монархією та диктатурою. Ці тенденції заторкали також деяких прихильників еміграційного уряду УНР; органом "УНР-рівських націоналістів" був журнал "Ми". Симпатії до націоналізму позначалися серед деяких кіл УНДО. Ідеологія націоналізму також не зустрічала послідовної протидії з боку Греко-католицької церкви, а деякі священики молодшого покоління були активними учасниками націоналістичного руху; навіть виникла особлива категорія "християнських націоналістів" (К. Чехович, В. Глібовицький й ін). Створена у 1930-их pp. Д. Палієвим партія Фронт Національної Єдності (ФНЄ) намагалася конкурувати з ОУН з ідейних позицій т. зв. "творчого націоналізму", речником якого був М. Шлемкевич. До послідовних ідейних противників інтегрального націоналізму належали в той час в Галичині радикали й соціал-демократи (К Коберський, В. Старосольський), частина націонал-демократів (С Баран, М. Рудницька), деякі католицькі кола (О. Назарук), а на еміграції

діячі, вірні демократичним традиціям УHP, які перебували переважно в Празі (І. Мазепа та ін).

Роки другої світової війни були періодом найбільшого піднесення і одночасно організаційної і ідейної кризи

націоналістичного руху. З моментом совєтської окупації Галичини й Волині у 1939 р. та поширення контролю гітлерівської Німеччини на майже весь європейський континент, інші політичні партії та осередки припинили своє існування. Залишилися тільки націоналісти, які під совєтською владою зберегли підпільну організацію, а на території Німеччини, включно з окупованою Польщею і Чехо-Словаччиною, могли до 1941 p., а подекуди й пізніше, діяти напівлегально. Три групи подій мали вирішальне значення для розвитку українського націоналізму в той час: розлам в ОУН, окупація України німцями у 1941-1944 pp. та конфронтація з українським Сходом і совєтською системою.

Приєднання Західної України до УССР восени 1939 р. означало для націоналістичного підпілля переставлення з протипольського на протисовєтський фронт. Одночасно відкрився доступ до східно-українського масиву. Це давало націоналізмові, що оперував з галицько-волинської бази, нові перспективи. У цій конфронтації з совєтською дійсністю націоналісти виявили подивугідну ініціативу й геройську

відвагу. Патріотизм і жертвенність націоналістів викликали симпатії і довірся до них та бажання включитися до руху серед свідоміших кіл Наддніпрянщини. Але брак відповіді на запитання соціально-економічного ладу, як і тоталітарні риси націоналістичного руху, були великою перешкодою для його популяризації серед населення, що в ньому досвід з комуністичним режимом защепив нехіть до всілякої диктатури. За роки німецької окупації 1941-43 націоналізм, незважаючи на жорстокі репресії окупаційної влади, поширився на простори Наддніпрянщини і підпільна мережа ОУН обох фракцій поповнилася багатьма місцевими уродженцями. Але цих успіхів досягнуто завдяки ревізії, головно в групі т. зв. революційної ОУН (С. Бандери), традиційної націоналістичної ідеології.

Предтечею ревізіоністичних прямувань в ОУН був І. Мітринга, який у довоєнні роки намагався скерувати націоналістичний рух на совєтську проблематику та "ліві" соціальні гасла. Процес ідейного ревізіонізму захопив різні відлами націоналістичного руху нерівномірно. Найдалі в цьому напрямі заходили ті націоналісти, що їм довелося бути підпільниками на Наддніпрянщині (учасники т.зв. похідних груп). Знаменними були постанови III Надзвичайного Великого збору ОУН (фракції С Бандери) 1943 р. та платформа УГВР 1944 р. Основні відхилення щодо традиційної націоналістичної доктрини такі: 1) відречення від обов'язкового "ідеалізму" та допущення філософсько-світоглядового плюралізму, як у визвольному русі, так і в майбутній українській державі; 2) відмова від расизму й етнічної виключності та визнання засади рівноправності всіх громадян України без уваги на етнічне походження; 3) висунення досить детальної соціально-економічної програми, що накреслювала майбутній господарський лад на Україні як комбінацію усуспільненого кооперативного й

приватновласницького секторів. Проте в писаннях політичного устрою програмові зміни не були виразні й рішучі. Тому твердження, що націоналістичний рух уже 1943 р. перейшов на демократичні позиції, не має достатніх підстав...

Український націоналізм, як політичний рух та ідеологія, має нині змогу діяти лише на еміграції. Тут він, в різних своїх відламах, далі є наисильнішою й наирухливішою течією. Проте ідейно націоналізм має великі труднощі, спричинені власною ідеологічною спадщиною, конфронтацією з західним світом та питанням про ставлення до народу на рідних землях і до процесів, що відбуваються на Україні. Але незалежно від цього, націоналізм здобув собі тривке місце в новітній історії України, як вияв живучості українського народу й як революційна сила в боротьбі за самовизначення.

Пригадую: це було визначення українського націоналізму, зроблене самими націоналістами і подане в націоналістичній "Енциклопедії українознавства", головним редактором якої був проф. Володимир Кубійович, відомий як голова (провідник) Українського Центрального Комітету -

легальної української організації, яка діяла в час німецької окупації, як співтворець СС дивізії "Галичина". Це визначення настільки чітке, що з ним повинні запізнатися маси українського населення не тільки в Україні, але й у діаспорі, з ним повинні запізнатися діячі українського РУХу, українські письменники, політичні діячі, а насамперед Сергій Плачинда.

Проте наведене тут з "Енциклопедії українознавства" гасло "Націоналізм" носить на собі гріх дезинформації. В ньому ані слова не сказано, що твір Організації Українських Націоналістів - Українська Повстанська Армія перш за все в 1943-1944 роках допустилася масових звірських убивств польського населення й українців, котрі противилися націоналістам.

Крім людей на Україні, котрі не збагнули й досі суті українського націоналізму, є такі, котрі готові ототожнювати поняття українського націоналізму з патріотизмом, є такі, котрі наполегливо захищають слово "націоналізм", приховуючи перед народом його дійсне значення, а роблять це (скривають дійсне значення) з тактичних мотивів.

Під час науково-теоретичної конференції п.н. "Роль націоналізму в процесі державотворення України", в якій брав участь начальник соціально-психологічної служби Збройних Сил України (!) ген. В. Мулява, один з учасників, Князюк, подав пропозицію, аби змінити вживаний термін "націоналізм" на "патріотизм", проте ця пропозиція не пройшла. Організатори бо й чільні діячі ОУН знають що собою являє націоналізм, що це поняття не тотожне з патріотизмом. Вони воліють воювати за владу не з патріотичних, а саме з націоналістичних позицій, вони силоміць насаджують на Україні інтегральний донцовський націоналізм в армії, здобувши собі вже прихильників навіть серед генералітету [8a].

У зв'язку з гаслом з "Енциклопедії українознавства", вкажу на деякі моменти.

Хто знайомий з українською пресою в діаспорі, той знає скільки задруковано паперу, щоб доказати, що Микола Міхновський, адвокат з Харкова, був батьком українського націоналізму, а єдиним аргументом для цього служила теза М. Міхновського, що Україна повинна стати незалежною державою з власною армією. Проте на таких самих позиціях стояли й стоять українські монархісти, українські соціал-демократи, такі як Михайло Грушевський, Володимир

Винниченко, теж Симон Петлюра, котрого дехто теж намагається увібгати в ряди націоналістів. Все це робиться на те, аби "доказати", що український націоналізм зродився давно, коли ще на світі не чути було про фашизм чи нацизм. "Енциклопедія українознавства" не бреше, коли спростовує ці твердження.

Доказом проголошуваного українським націоналізмом примату (першості) волі над розумом, дій над думкою була сама УПА - крапля в морі між двох воюючих стихій -гітлерівської Німеччини і СРСР, проте крапля, котра завдала смерть, часто мученицьку, десяткам тисяч поляків, українців; крапля, яка сама себе майже спалила. Постання УПА було наслідком волюнтаристичного, тобто позбавленого будь-якого розумового розрахунку, мислення. У цьому відношенні український націоналізм не змінився й досі, вистачить пригадати поведінку чільного на Україні діяча ОУН-б -Степана Хмари, його "похід на Крим", який завдав багато шкоди Україні.

В одному місці процитоване тут визначення націоналізму намагається затушувати одну з досить неприємних (але вельми суттєву) рис українського націоналізму, коли говорить, що "деякі публіцисти відкрито пропагували макіавелізм". Проте автори гасла не заперечують факту, що складовою частиною українського націоналізму був (і є) принцип доцільності, за яким "мета освячує засоби". А раз так, то не аж так важливим є, чи всі, а чи тільки деякі публіцисти відкрито проголошували макіавелізм. Вистачить процитувати два пункти "Декалогу" ("Десяти заповідей українського націоналіста"), щоб переконатися, що макіавелізм в українському націоналізмі був возведений до рангу обов'язку: ...7. Не завагаєшся виконати найбільший злочин, якщо цього вимагатиме добро Справи. 8. Ненавистю і підступом прийматимеш ворогів Твоєї нації. [9] Здається, що до речі буде тут пригадати пояснення макіавелізму: Макевіалізм - державна політика, що не зупиняється перед жодними засобами боротьби (оманом, зрадництвом, вбивствами) для досягнення своєї мети [10] Пригадаймо також, що Нікольо Макіавелі (1469-1527), італійський історик і політичний письменник, написав книжку "Князь", в якій узагальнив досвід політичної практики своєї епохи, яка не рахувалася з принципами моралі, згідно до доктрини Макіавелі в політиці дозволене застосовування

підступу, насильства і облуди. Тож варто було б запитати сьогоднішніх глашатаїв українського націоналізму, в тому й Ярославу Стецько з ОУН-б, Миколу Плав'юка з ОУН-м, Миколу Лебедя з ОУН-з (і іже з ними, як проф. Тараса Гунчака) - коли репрезентовані ними фракції ОУН позбулися (і чи позбулися?) макіавелізму у своїй політиці? А, може, те, що вони роблять сьогодні і є застосуванням макіавелізму, коли говорять про демократію, а на думці мають одне - взяти владу в свої руки? А якщо скажуть, що вони позбулися макіавелізму, то чи засудили вони його? - коли, в яких постановах, в яких працях? Бо я тверджу, що макіавелізм у практиці всіх трьох фракцій ОУН надалі діє, він живий. Тільки він під сучасну пору набагато витонченіший, не такий брутальний, як в початках існування ОУН. Звідси і декламування про "демократію ОУН", про її повагу до інших націй, про те, що ОУН тепер за політичний плюралізм. Щоб переконатися в цьому, вистачить прожити деякий час в українському націоналістичному середовищі у діаспорі.

ОУН виховувала (і, на жаль, виховала) новий тип українця. А мені хотілося б сказати: галичанина - з невгнутим характером, фанатично відданого націоналізмові і його вождям, готового пожертвувати собою й іншими. Це, на жаль, правда. На смерть в ім'я українського націоналізму йшли такі, як Василь Білас, Дмитро Данилишин, молоді хлопці, несвідомі того що роблять. На смерть ішли сотні членів УПА. І в той час убивали тисячі, десятки тисяч. Йшли на смерть з фанатизму, з фанатизму теж убивали, мучили, знущалися. Фанатизм членів ОУН не мною придуманий, про нього пише націоналістична енциклопедія.

В основу міжнаціональних стосунків ОУН клала "боротьбу за існування", яка діаметрально різниться від прийнятої в цивілізованому світі засади мирного співіснування народів. Ця засада ОУН є нічим іншим, як перенесенням на міжнародні стосунки дарвіновської теорії збереження видів, за якою сильніший перемагає слабкішого в "перманентній революції", як казали ідеологи ОУН. Здається, що варто було б деяким польським політикам запізнатися з теоретичними основами ОУН, а не вірити в гарні слова, навіть запевнення. Маю на думці тих політиків, які сьогодні співпрацюють з ОУН.

Обізнані з темою українці і поляки знають скільки друкарської фарби витрачено з причини аналізу мотивів убивства польського посла Тадеуша Голувка. Вбили його

28.08.1931 р. в Трускавці згадані вже тут Василь Білас і Дмитро Данилишин, засуджені до смертної кари і страчені. Це вбивство схвилювало не тільки польське населення, але й демократичний табір українців Західної України. Наводилися аргументи за тим, що Т. Голувко не був ворогом українцям, що це було нікому непотрібне вбивство. Для нормального мислення людей це справді було ірраціональне вбивство, але не для ОУН. І, хоч Петро Мірчук пише, що як керівник відділу національних справ у польському уряді, Тадеуш Голувко був співвинним у проведенні кривавої пацифікації Галичини влітку й восени 1930 року [11], то не варто дошукуватися пов'язані з особою жертви причини вбивства. Вона, ця причина, полягала в тому, щоб чергою саботажних і терористичних актів тримати українські маси в стані постійного революційного кипіння. Передбачалося бо, що поодинокі революційні виступи зіллються в один могутній вибух національної революції. Отже: не йшлося про особу Т. Голувка. Можна собі уявити навіть засідання проводу ОУН, на якому обговорювалося справу чергових терористичних актів. І випадково зупинилися на особі Т. Голувка. Його вбили В. Білас і Д. Данилишин не з метою "покарання" ворога українців, а з метою "втримати стан постійного кипіння". За втримання такого стану постійного кипіння й заплатили своїми головами В. Білас і Д. Данилишин - не герої, а жертви ОУН. Слушно в цьому контексті пишуть автори поважної і цінної праці "Шлях у нікуди": ОУН свідомо посилювала диверсійну діяльність і терор, знаючи, що це доведе до збільшення репресій у відношенні до українського населення, що вна слідку доведе до зросту антагонізму між двома народами, а також двосторонні відплатні акції [12] Власне про це йшлося ОУН.

XX століття знає два типи тоталітаризму: більшовизм і фашизм, причому цей останній виступав в Німеччині як його різновид - націонал-соціалізм, в Іспанії як фалангізм, в хорватів були усташі, а в українців інтегральний націоналізм. Тоталітаризм українського націоналізму прагнув охопити своїм впливом усе життя українського народу в усіх його виявах. Націоналістичний рух не обмежувався суто політичними завданнями, а намагався керувати культурним процесом, зокрема в ділянці літератури, уважаючи її важливим світоглядово-виховним чинником. Ну, добре, скаже мій опонент, це таким був український націоналізм там, на Україні, точніше в Галичині довоєнного періоду, до якогось

там часу, а тепер він, наш український націоналізм, демократичний, толерантний, не мішається до справ культури. Таке можна казати людині, яка не зіткнулася з практикою українського націоналізму хоч би тут, на Заході -в Канаді, у США. Я ж з ним зіткнувся і знаю, що український націоналізм (всі три його фракції) надалі тоталітарний, український націоналізм не змінився у цьому, та й у жодному іншому відношенні, крім - тактики на словах. Один лише приклад для доказу цього: Визначний талант, професійний співак, бас-баритон, палкий патріот України, Йосип Гошуляк, котрий не належить до жодної фракції ОУН, просто демократ, мистець, поїхав 1980 року на Україну з концертами. Там мав великий успіх, спілкувався з чільними представниками музичного світу. І за це, за те, що поїхав на Україну без погодження з ОУН, його тут ось вже 12 років бойкотують. На його концерти з вільним вступом, влаштовані для вшанування роковин Тараса Шевченка, приходило до десяти чоловік! Бож українська громада - дисциплінована!

В кожному разі, коли націоналістична енциклопедія говорить про те, що "український націоналізм підходить під поняття тоталітарного руху", то можемо з цілковитою певністю сказати, що цей тоталітаризм ОУН близький ідеологічно не більшовизмові, а фашизмові. Хоч, правду кажучи, більшовизм і фашизм, це дві сторони тієї самої тоталітарної медалі. Бо ось та ж енциклопедія каже, що основою політичного ладу в майбутній українській державі мала бути влада одного руху (монопартійність) та провідницький принцип ("вождизм"). У майбутній Україні відводилося місце тільки на одну політичну організацію (ОУН), що мала б становити своєрідний орден "лучших людей", а апарат влади повинен творити ієрархію "провідників" з вождем на чолі, що сполучатиме функції лідера руху та голови держави Як і в гітлерівській Німеччині Гітлер, як і в Італії Б. Муссоліні, в Іспанії каудильйо Франко, в Португалії Салазар. А в Союзі - Сталін.

Після сказано вище (не мною, а авторами націоналістичної енциклопедії, під редакцією проф. В. Кубійовича) не залишаться в нікого сумніви щодо того, що ОУН була фашистською організацією, що український націоналізм був українським різновидом фашизму. Про те, чи український націоналізм був (і є) фашизмом, писав чільний діяч того руху, Дмитро Паліїв у листі до проф. Євгена Онацького, котрий був резидентом ОУН у Римі: У нас тепер

"хвороба" на фашизм. Молодь у фашизмі шукає спасіння, зрештою, зовсім зрозуміло. Але при цьому забуває про одне: передумовою фашизму є держава зі своїм апаратом. Фашистські форми в недержавній нації доводять до дивовижних речей. Чому він, а не я, має бути диктатором? І в конкуренційній гарячці загадка неважка до розгадування: кожен студент І курсу університету буде вважати не третьокурсника, а саме себе за стовідсоткового вартісного на той стілець. [13] Вкажімо на те, шо лист був писаний 16 квітня 1932 року, отже тоді, коли на чоло політичної арени українського націоналізму в Галичині почав виходити Степан Бандера. Саме на його адресу Дм. Паліїв скерував слова про "першокурсника", котрий хоче стати вождем-диктатором. Та це не міняє погляду на фашистську суть українського націоналізму, навіть підтверджує факт, що ОУН була "за формою" фашистською (бо не існувала держава, в якій з цілою міццю проявився б український фашизм). Тепер є незалажна Україна, тож є нагода поміркувати над тим, якою б вона стала під владою ОУН. З документів ОУН виникає, що вона була б фашистською не тільки у формі, але теж в теорії, теж у практиці. З аналізу писань і діяльності про ОУН виникає, що між італійським фашизмом і українським націоналізмом тільки така різниця, що італійського фашизму не підтримувала Католицька церква, натомість у Галичині прийшло майже до цілковитої змички уніатської церкви з ОУН, багато з-посеред чільних діячів ОУН походило зі священичих родин (С. Бандера, Я. Стецько), а декотрі навіть були священиками (о. Іван Гриньох).

То що ж скажуть у цьому контексті сьогоднішні вожді ОУН, що скажуть численні прихильники, навіть апологети українського націоналізму з-посеред сучасного українського політикуму? Що на це скаже Сергій Плачинда? А чи свідома фашистської суті ОУН діячка ОУН-б Лариса Скорик? Чи вона у своїй несвідомості повірила, що ОУН - це патріотизм? Адже не випадково навіть у згаданій енциклопедії сказано що український націоналізм "своєю суспільною суттю перегукувався з тоталітарними течіями в повоєнній Європі". Йдеться про Європу після І світової війни.

На фашистський характер ОУН вказує теж лист чільного діяча, теоретика ОУН - Зенона Пеленського до згаданого вже проф. Євгена Онацького від 25 листопада 1931 року, в якому, між іншим, мовиться: Але передусім, перед

речами українськими, принциповими і засадничими, я клав би головний натиск на речі українські, тамошні, головно фашистську доктрину саму по собі і фашистську дійсність, -це нас цікавить... коли б підкреслили у кількох статтях і на прикладах здібність фашизму до тактичної трансформації, його дивну гнучкість у певних фазах історичного розвитку, де він сповидно міняв віхи і тактику, залишаючись у корені безкомпромісово і непохитно догматичним. Йде про це, аби люди тут узмисловили, що вільно міняти шлях і засоби, але одного тільки не вільно міняти - мети. [14]

У цьому контексті треба навести слова чільної діячки ОУН-б на Україні, депутата Верховної Ради України, Лариси Скорик, сказані нею в інтерв'ю для київської газети "Демократична Україна" за 30.04.1992 p.: ... для мене погляди - це принципи. І принципи мої незмінні ... я є абсолютним прихильником тих великих світових політиків, які вважають, що зміна ситуації повинна обов'язково вносити зміну в політичну тактику..[15] Отже: суть українського націоналізму, якщо стисліше - його фашистська суть, залишається. Змінилася у світі ситуація, то й змінилася політична тактика ОУН. І ще ось: про підступну (див. пункт 8 "Декалогу") діяльність ОУН-б в сьогоднішній Україні безсоромно говорить голова її проводу, Ярослава Стецько: ... зараз багато наших людей діє на різних щаблях. Вони не звикли афішувати своє членство в ОУН, але захищають нашу ідею. І дуже часто ви працюєте поруч з людиною і не знаєте, що вона член ОУН... [16]

Це слова, сказані в лютому 1992 року. З них можна і треба робити висновок, що ОУН в Україні діє теж з позицій підпілля, а де треба, там проголошує з метою уведення в оману "демократію" українського націоналізму. І голова ОУН-б робить це безсоромно, знаючи, що такого роду діяльність ОУН, як тайне в ній членство, не має нічого спільного з демократією в державі. Тож, після такої заяви в газеті, її редакція повинна б великими літерами написати: ЛЮДИ! БУДЬТЕ ОБЕРЕЖНІ!

Багато сказала націоналістична енциклопедія про суть українського націоналізму, проте не все сказала. Не сказала, зокрема, про те, що ідеологія українського націоналізму передбачає перманентні війни з сусідами України, тому що виходила ОУН і надалі виходить з положень боротьби за українську самостійну соборну державу, причому під

"соборністю" ОУН розуміла і розуміє всі, згідно до бачення ОУН, етнічні українські землі. Тобто: нема і не може бути миру між Україною і її сусідами, допоки Холмщина, Підляшшя, Лемківщина залишається в рамках польської держави, поки Придністров'я є частиною Молдавії, поки південне Полісся входить до складу Білорусії, поки Курська й Воронезька області, Краснодарський та Ставропольський краї є частиною Російської Федерації. Вистачить усвідомити собі, що жоден з сусідів України добровільно не віддасть територій, на які претендує ОУН, щоб дійти висновку, що перманентна війна України проти всіх її сусідів - річ для ОУН нормальна, вона навіть обгрунтована ідеологом українського націоналізму, Дмитром Донцовим. Усвідомити це помагає вміщена в Альманасі "Гомону України" за 1992 рік "мапа України в державних і етнографічних кордонах". Це -голос націоналістів у діаспорі:

А ось голос націоналістів на Україні, це також карта, яка зображує апетити українських націоналістів щодо територій сусідів України:

Підпис під картою: українська Національна Партія відстоює право українського народу на незалежне державне існування і проголошує своєю метою відновлення Української Держави в етнічних кордонах - "Демократична Україна" від 13.06.1992 р.

Перспектива воєн не лякає ОУН, навпаки, вона є прямим наслідком ідеології ОУН, війни бо іманентно пов'язані з тією ідеологією. Доказом цього є писання Дмитра Донцова, які є складовою частиною ідеології українського націоналізму: ...воля життя і воля влади перемінюються в волю війни,, воля війни між націями вічна. Війна є вічна... Війна - це боротьба націй за їх посідання... міжнародне життя збудоване на боротьбі, на сталім русі, що перемінює мир на війну... [17]

У цьому контексті варто навести слова присяги вояка УПА, затвердженої УГВР і введеної наказом Головного військового штабу 19 липня 1944 року. Звернімо при нагоді увагу на таке: в той час Радянська Армія вже ввійшла на територію Польщі. Але вернімося до присяги. В ній вояки УПА клялися Боротися за повне визволення всіх українських земель..[18] Цей мотив, це стратегічна мета ОУН - "визволити" всі українські землі, ніколи не вийшов з рамок стратегії ОУН. Про цю мету тепер не говорять публічно провідники всіх трьох фракцій ОУН, але говорять про неї опосередковано, натяками, проте ніколи не відмовляючись від неї. Проте буває, що й офіційні особи не затаюють цієї мети.

Ось голова Українського Державного Правління, яке контрольоване ОУН-б, і яке є неначе продовженням у діаспорі діяльності Державного Правління, створеного Актом ЗО червня 1941 року, інж. Богдан Федорак, даючи київській газеті "Україна молода" інтерв'ю, говорить: Теперішні кордони України - це кордони колишньої УРСР, встановлені владою в Москві. Поза межами України є майже третина всіх українських прадавніх етнографічних земель, заселених українським народом від безлічі віків. Україна не сміє відрікатися від включення цих земель і тамтешнього українського населення до української держави ("Україна молода", Київ, 30.06.1992 р.)

А ось "ухвала" наради українських націоналістів Півдня України, що відбулася в липні 1992 р. в Херсоні з участю теоретиків українського націоналізму з-за кордону - проф. Омеляна Кушпети і проф. Романа Зварича (ОУН-б): Зродившись у творах Тараса Шевченка, Миколи Міхновсь-

кого, Дмитра Донцова українська національна ідея стала наріжним каменем, на якому буде побудована Українська Самостійна Соборна Держава.[19] Оце "соборна" означає: на всіх, на розсуд ОУН, українських землях.

Зі звернення ОУН-б з червня 1992 p.: Бойові гасла ОУН-УПА хай послужать і сьогодні дороговказом на шляху змагань проти ... і хай скріплять наші зусилля для відбудови, закріплення і захисту неподільності, сили і багатства Української Самостійної Соборної Демократичної Держави. [20]

В інформації про конференцію "Український націоналізм - минуле, сучасне, майбутнє", що відбулася весною 1992 р. в Києві, говориться, що ... здобуття незалежної, соборної української держави було від самого початку метою ОУН. [21]

На Україні постало Всеукраїнське братство вояків УПА, в статуті якого перший пункт проголошує: Братство засноване, щоб нести правду про боротьбу ОУН-УПА за Українську Самостійну Соборну Державу (УССД).[22]

В постановах VIII делегатської конференції ОУН-з, що відбулася 7-8 червня 1992 р. в Ноттінгем (Великобританія) говориться: Будь-яким способом порізнити національності України ми протиставляємо спільний фронт демократичних сил всіх національностей республіки в їх боротьбі за самостійну і незалежну соборну Україну, демократичну державу. [22a] Тут бачимо, що "демократи" з ОУН-з, керуючи з далекої дистанції (Великобританія) планують впрягти всі національності України для побудови соборної України, тобто такої, яка охоплює всі, на розсуд ОУН, етнічні українські землі. Якщо я помиляюся щодо визначення "соборності" в розумінні ОУН, то нехай мене спростують всі три фракції ОУН.

Багато шуму викликало вміщення в залі засідань II з'їзду РУХу гербів Холма, Перемишля й інших міст, які входять до складу Польської Держави, бо це був виразний натяк на територіальні претензії до цих територій. І ось переді мною київський журнал "Україна", в якому на 2 стор. обкладинки констеляція гербів земель України, в якій, крім гербів Львівщини, Волині, Запоріжжя тощо, вміщені теж герби Перемишля і Холмщини.[23]

З цими заявами й діями перегукується програма Української Національної партії, в якій говориться: Українська національна партія відстоює право українського народу на незалежне державне існування Української Держави в етнічних кордонах.[24] Побіч інформації про мету

УНП вміщена карта українських земель, на яких має бути побудована українська держава. Ця карта публікується вище.

Ну, що ж, мабуть не повинно бути сумніву щодо того, до чого прагнуть українські націоналісти усіх фракцій ОУН, ідеологія яких включає побудову (здобуття, як кажуть націоналісти) соборної, тобто на всіх українських територіях, української держави. Отже - держави, в рамках якої були б Перемишль, Санок, Холм, Кобринь, Пінськ, Курськ, Вороніж, Таганрог, Ростов, Ставрополь, Краснодар, Бендери. Наміри може й непогані, але одночасно злочинні, бо ведуть прямо до війни. І нехай ніхто не ставить мені у закид, що програма УНП, не є програмою ОУН. Українська національна партія, Українська національна асамблея, Українська національна самооборона й їм подібні, це і є ОУН, яка виступає сьогодні на Україні під вивіскою Конгресу українських націоналістів. До партій ОУН слід теж зарахувати Українську республіканську партію з Михайлом Горинем на чолі, яка є трансформацією ОУН-м на Україні, натомість Українська консервативна республіканська партія на чолі зі Степаном Хмарою є трансформацією ОУН-б на Україні. Оце тільки Валентин Мороз діє у Львові, як своєрідний націоналістичний отаман, котрий не визнає жодної з фракцій ОУН і самотужки намагається створити, організувати націоналістичний рух на Україні.

Побудова соборної, тобто на всіх українських (на розсуд ОУН) етнічних землях держави, входить до ідеології ОУН, як невід'ємна її (ідеології) складова частина. Про це сказав ще 1939 р. в часописі "Пробоєм", №19, 1939, Прага, чільний теоретик ОУН - Микола Сціборський: засадою українського націоналізму, як була так і буде боротьба за Самостійну Соборну Державу З цієї засади він ніколи й ні перед ким не уступить - підкреслення в оригіналі - В.П.[25]

Зі сказаним тут кореспондує зміст книжки Мирона Лозовського "Село Лази". Йдеться про село, розташоване на північ від Перемишля і на схід від Ярослава, польських мешканців якого автор називає "зайдами". Автор може писати що йому подобається, але ж ... книжка видана не автором, а Науковим Товариством ім. Шевченка, на титульній сторінці видавець, тобто НТШ, дає пояснення, що йдеться про "село Лази на Ярославщині в Західній Україні".[26]

І ще з тієї ж ділянки: Симптоматичними для цієї теми є висловлювання чільної діячки ОУН-б на Україні, згаданої вже тут, Лариси Скорик: На превеликий жаль, місцевість, де

я народилася, а це Західна Україна, нині на території Польщі. [27] Пам'ятаймо, що це говорить впливовий депутат до Верховної Ради України.

Тут я не кажу про доцільність чи про недоцільність побудови держави на етнічних землях, бо це - природне прагнення. Річ, одначе, в тому, що ОУН цілком волюнтаристично визначає етнічні кордони України, не враховує при цьому тверджень сусідів України, не враховує факту існування етнічного пограниччя, не рахується з міжнародною ситуацією, яка склалася після II світової війни, не рахується з кошмаром війни. Зрештою, як я вже про це згадував, для ОУН, згідно до теорії Дм. Донцова, війна, це неминучість, а навіть той добрий котел, в якому кристалізується "щирий українець". Я мав розмову з одним чільним членом ОУН-м, А.С., котрому висловив думку про моє побоювання з приводу передбаченого розпаду СРСР і можливості у зв'язку з цим кривавих подій на етнічному тлі. Він мені відповів: "то й добре, нам про це йдеться!" На таку заяву в мене не вистачило слів. А пишучи цю працю, доходжу до висновку про брак будь-якої гуманності в ідеології українського націоналізму.

І, вважаю, що не дійдуть до діячів ОУН такі аргументи, що існує від 1499 року незалежна держава Швейцарія, а в ній живуть три основні етнічні групи: німці, французи й італійці, що існує ряд арабських держав, а по суті арабський народ - один, а внутрі тих держав існують конфлікти на тлі різниць в ісламі, що в Бельгії 55 відсотків населення становлять фламандці, рід яких походить від германських племен, а 45% становлять валлони, споріднені з франконами. І живуть же, іноді сваряться, але ж не вирізують одні одних. То чому б не мали жити як люди, як рівноправні громадяни -поляки в українській державі, як одна з національних меншостей, а українці в рамках польської держави на такому самому статусі. Пам'ятаючи при цьому, що не існує фізична можливість стовідсоткового розмежування етносів.

Стаття "націоналізм" в "Енциклопедії українознавства", про яку мовимо, не говорить ще й про іншу суттєву прикмету ОУН - українського націоналізму: про імперіалістичний характер ОУН. У відозві з 1929 p., повідомляючій про утворення ОУН, написано: Маючи за мету відновлення, впорядкування, оборону та поширення (підкр. в оригіналі) Незалежної Соборної Національної Держави, українські

націоналісти змагатимуть до зібрання творчих сил у нутрі нації та до зміцнення її відпорності назовні.[28] Про цю складову частину ідеології ОУН говорить теж пункт 10 "Декалогу" ("Десяти заповідей українського націоналіста"): Змагатимеш до поширення сили, багатства й простору української держави (підкр. мої - В.П.).[29]

Відлунням цієї імперіалістичної ідеології ОУН є теж щораз частіші згадки про так званий Зелений Клин, заселений українськими емігрантами у XIX сторіччі. Йдеться про землі над Амуром, отже на Далекому Сході. Про Зелений Клин говорять навіть чільні діячі РУХу, в тому й Іван Драч, з цих заяв можна робити висновок, що йдеться про українську територію на Далекому Сході. Натяки на право України до Зеленого Клину мають таке саме виправдання, як, наприклад, коли б Франція заявила свої претензії на Квебек. Зелений Клин - не український, хоч він і не російський, коли йдеться про його етнічність. Зелений Клин міг би стати державним утворенням на зразок Квебеку й увійти, евентуально, в конфедерацію з подібними утвореннями.

Імперіалістичні плани ОУН не повинні нікого дивувати: ОУН постала як репліка італійського фашизму, котрий, як і німецький націонал-соціалізм, дав приклад територіального експансіонізму. Доказом цього - Абісінія (Ефіопія), яку війська Б. Муссоліні силою загарбали, зробивши з неї колонію. Не згадую вже тут про територіальну експансію гітлерівської Німеччини, яка ставила собі метою підкорення всього світу. Зрештою, територіальний експансіонізм українського націоналізму (ОУН) виникає з теорії Дм. Донцова, про що говоритиму в окремому підрозділі. Але вже тут слід сказати на адресу сусідів України: Вважайте, бо коли б до влади прийшла в Україні ОУН, то вона не обмежилася б територіальними претензіями до українських етнічних (на розсуд ОУН) земель, ОУН сягатиме далі! Адже ОУН, жодна її фракція, ніколи в офіційних документах не відмовились від первісних принципів, сформульованих на Першому Конгресі ОУН у Відні 1929року!

Автори "Енциклопедії українознавства" в гаслі "націоналізм" енігматично згадують про расовий принцип в ОУН. Вони пишуть про "основні відхилення щодо традиційної націоналістичної доктрин", які стали, неначе, результатом III ВЗУН (бандерівців) і в наслідку створення УГВР, що мало місце 1943 і 1944 роках. Одним з таких відхилень мала бути "відмова від расизму й етнічної виключності". Значить, до

того часу, і принаймні теоретично - ОУН визнавала принцип расизму і принцип виключності української нації. Значить визнавала: "Нація (українська) понад усе!", "Геть з чужинцями!". А від цього - один крок до фізичного винищування всіх "чужинців", всіх "займанців" на українській етнічній території.

Расизм ОУН сором'язливо промовчується, навіть заперечується. Одначе не тільки сором закриває вуста сучасних ідеологів українського націоналізму, а й невизначенність ОУН до поняття расизму. Я вже згадував, що один з докторів політичних наук, діяч ОУН-м, визначаючи поняття нації, пов'язував її, націю, з расою, неначе з українською расою. Не випадково "Енциклопедія українознавства" не подала дефініції "нації". Для ОУН українська нація була чимось виключним, вона не містилася в її очах, як одна із слов'янських націй, як одна із східнослав'янських націй. Як же бо: в одній групі з росіянами, чи пак "москалями"? Нізащо у світі! Ні з росіянами, ні з поляками нема у нас нічого спільного! Ніякої спільності з ними ОУН не могла допустити! Саме тому український расизм зводився до ненависті до євреїв, до росіян, до поляків.

Проте, неначе "відмова від расизму й етнічної виключності" могла бути тільки теоретичною. Практика бо українського націоналізму вже після III ВЗУН і постання УГВР, свідчила про щось інше - надалі УПА вбивала поляків, навіть після того, як в Західну Україну ввійшла Радянська Армія, вбивала також українців, котрі не сприяли ОУН-УПА. Про це опосередковано говорить теж згадана Енциклопедія: Тому твердження, що націоналістичний рух уже 1943-44 pp. перейшов на демократичні позиції, не мають достатніх підстав.

ОУН не була політичною партією, вона була чимось набагато більшим, ніж звичайна політична партія. ОУН була своєрідним орденом. Петро Мірчук пише: Для підкреслення того, що ОУН є для її членів не якимось механічним об'єднанням на зразок партій, але окремою вірою в політичній ділянці, було укладено "Десять заповідей українського націоналіста", що стали загально знаними під своєю грецькою назвою "Декалог" - (підкреслення В.П.). Текст "Декалогу" такий:

Я - Дух одвічної стихії, що зберіг тебе від татарської потопи і поставив на грані двох світів творити нове життя:

1. Здобудеш Українську Державу, або згинеш у боротьбі за неї.
2. Не дозволиш нікому плямити слави, ні честі Твоєї Нації
3. Памятай про великі дні наших Визвольних Змагань.
4. Будь гордий з того, що Ти є спадкоємцем боротьби за славу Володимирового Тризуба.
5. Пімстиш смерть Великих Лицарів.
6. Про справу не говори з тим, з ким можна, а з тим, з ким треба.
7. Не завагаєшся виконати найбільший злочин, якщо цього вимагатиме добро Справи.
8. Ненавистю і підступом прийматимеш ворогів Твоєї Нації
9. Ні прозьби, ні грозьби, ні тортури, ані смерть не приневолять Тебе виявити тайни.
10. Змагатимеш до пошерення сили, слави, багатства й простору Української Держави?[30]

Тут процитований первісний текст "Декалогу" українського націоналіста. Саме цей текст був знаний і поширений між націоналістами, на ньому вони виховувалися, на ньому, як на отруйних дріжджях, росли кадри майбутніх головорізів. Пізніше редакційне підфарбування цього тексту не змінило суті.

Заки перейти до короткого коментаря "Декалогу", слід навести вміщене під його текстом пояснення автора "Нарису історії ОУН", П. Мірчука, котрий каже: під "найбільшим злочином" тут розумілося вбивство, перед виконанням якого не повинен вагатися член революційної організації, якщо воно було конечним для добра визвольної боротьби українського народу.

Це пояснення П. Мірчука, мабуть, не вимагає коментаря. Воно тлумачить і індивідуальний терор перед війною, і масові вбивства під час війни. Вистачив тільки наказ провідника ОУН вищого або нижчого рівня, що цього вимагає "добро визвольної боротьби українського народу". Про це "добро" вирішувала ОУН, узурпуючи собі право діяти від імені народу.

Преамбула "Декалогу" вказує на те, що ОУН відкидала розумовий, науковий підхід до історії. Навпаки, вона спиралася на "ідеологічно спрепарований образ українського минулого", як про це каже Енциклопедія українознавства. В преамбулі - волюнтаристичний і віталістичний підхід до історії України. Енциклопедія українознавства каже: "Замість об'єктивного наукового пізнання, націоналісти часто плекали

міфи". "Націоналізм звертав увагу на культ боротьби і жертви крові". [31]

У зв'язку з цим треба сказати таке: чи не відлунням саме преамбули "Декалогу" є пропагування на Україні книжки невідомого автора "Історія Русів", яку з російської терміново переклав Іван Драч, але яку знецінював, як історичну працю, проф. Михайло Грушевський? Пощо ж нам в останіх роках ХХ-го століття вертатися до міфів? Чому ж не зверифікувати нашу, пофальшовану за царських і більшовицьких часів, історію, спираючись на історичні факти, а не міфи? Адже сучасний український народ, це народ освічений, дарма що навчався в більшовицьких школах. Освіченій людині неважко збагнути - де правда, а де фальш. Освіченому українцеві трудно було збагнути радянську історіографію, за якою гетьман Іван Мазепа був низьким, аморальним зрадником. Але й трудно йому буде зрозуміти твердження, що Іван Мазепа - криштальна людина, що під Полтавою він, Іван Мазепа, виступав проти Петра І поспіль з усіма козаками. Але освічений українець зрозуміє причину союзу гетьмана І. Мазепи з королем Карлом XII, зрозуміє навіть те, чому частина козаків пішла з гетьманом Мазепою, а частина під командуванням І. Скоропадського боролося на боці російського царя. А якщо не зрозуміє, то шукатиме відповіді на складну ситуацію. У час, коли світ почав користуватися комп'ютерами третьої і четвертої генерації, пора й українцям стати на грунт науки, а не повертатися до ірраціоналізму, на якому була побудована ідеологія українського націоналізму.

Перша заповідь українського націоналіста говорить про українську Державу (обов'язково з великої букви), маючи, як ми це вже сказали, на думці державу, побудовану на всіх (на думку націоналістів) українських етнічних територіях - це обов'язково. Не випадково теж Василь Верига, генеральний секретар СКВУ, чільний діяч ОУН-м, виданій ним 1991 року книжці дав заголовок: "Втрати ОУН в часі Другої світової війни, або: "Здобудеш українську державу або згинеш у боротьбі за неї" (Торонто, Ви-во "Новий шлях"). Всі, хто противиться здійсненню цієї заповіді-мети, стають ворогами українських націоналістів, неначе ворогами всього українського народу. Пригадаймо, що ОУН за таку державу боролася жорстоко, аморально, застосовуючи методи, притаманні воєнним злочинцям. А ось тепер, рік після постання незалежної України, голова Українського

Державного Правління, Богдан Федорак, у згаданому тут інтерв'ю, каже про включення третини українських земель, які тепер є поза межами України, що цю мету треба реалізувати шляхом переговорів з дотичними сусідніми державами?[32] І невідомо як розцінювати таку "пораду" голови Українського державного правління - чи це доказ докраю посуненої наївності автора цих слів, чи він вважає, що народ в Україні такий же темний, як у тридцяті роки в Галичині? Бо чи знає інж. Богдан Федорак хоч один випадок в історії світу, щоб якась держава "шляхом переговорів" віддала свою територію? Чи це, просто, ще один засіб підбурювання до перманентної війни з сусідами України? Між рядками заяви про "мирне" включення українських етнічних територій до України (а це, за Богданом Федораком, якихось 200 тис. кв. кілометрів, територія майже така, як 2/3 сьогоднішньої Польщі) треба читати постулат збройного "відібрання" цих територій "від дотичних сусідів"

Такий підхід до кордонів України, як держави, репрезентований ОУН від її постання і по сьогоднішній день. Сьогодні цей підхід проголошується головою екзильного "уряду", контрольованого бандерівською фракцією ОУН. Цей підхід видний теж у назві книжки Василя Вериги з ОУН-м. А оба названі діячі ОУН повинні б знати, що навіть така економічна потуга, як Японія, не може й по сьогоднішній день мирним шляхом включити до своєї держави відібрані від неї Курильські острови. Це - з одного боку. З другого ж, натомість, інж. Б. Федорак й всі три фракції ОУН повинні бути свідомі існування в кожному народі сил, на зразок сьогоднішніх російських, які не дозволять без війни віддати хоч би клаптик території.

Той же Б. Федорак саркастично заявляє, що сьогоднішні кордони України були визначені Москвою, що коло третини українських земель знаходиться поза межами України. Ця заява є доказом націоналістично-волюнтаристичного підходу до історії, до розвитку людства. А він же, як голова"уряду", повинен би знати, що саме завдяки "Москві" Україна сьогодні має дійсно соборну державу, яка включає Західну Україну, Закарпаття, Буковину. Можна навіть твердити, що, беручи до уваги геополітичні відносини, що склалися внаслідку II світової війни, сьогодні кордони України є найоптимальніші з можливих. Зі стратегічної точки зору вдержувати в рамках української держави, наприклад, Лемківський Клин, що втиснувся між польський і словацький етноси, було б навіть

невиправданим. Йдеться про те, щоб лемки мали право вернутися на свої землі, щоб їм було відшкодовано ті втрати, які їм заподіяв не польський народ, а послушна Москві комуністична влада 1947 року. Йдеться про те, щоб українець з Польщі мав право і охоту переїхати в Україну, в якій йому добре жилося б, щоб він там був вільний. І на таких же умовах, щоб поляки мали змогу їхати в Польщу. Або ж щоб одні і другі могли жити за умов дійсно рівних громадянських прав в обох державах. Адже живуть у Франції "на своїй території", на півострові Бретань, на північному заході країни, бретонці, є їх 3,4 мільйони, займають простір 35 тис. кв. кілометрів, послуговуються своєю власною мовою, яка належить до кельтської групи, бриттської підгрупи мов. І вони, споріднені з англійцями, живуть не гірше корінного французького населення. Примирилася з цим Великобританія, потуга більша, ніж Україна. Така бо логіка історії. Держава, як виявляється, не конче мусить включати абсолютно всі етнографічні землі своєї нації. Розв'язка лежить не у завойовуванні тих земель, а в демократичності, в гуманності держави у відношенні до національних меншостей.

Друга заповідь українського націоналіста асоціюється мені зі справою Івана Дем'янюка. Це так, неначе серед українців навіть теоретично не могло бути садистського сторожа в гітлерівському концтаборі смерті. Я не кажу, що Іван Дем'янюк, це той "Іван Грозний", за якого мали його в ізраїльському суді. Але я кажу: з індивідуального казусу не можна робити "плямування честі нації". Про цю справу говоритиму детальніше в розділі про політичну культуру української діаспори, опанованої українським націоналізмом. Тут обмежуся лише до ствердження, що немає у світі ідеальних націй, в кожному народі є люди розумні, чесні, а є й дурні, злочинці.

Чисто ірраціональний підхід проявляється у третій заповіді українського націоналіста. Замість плекати у народі правду, також про історичні перемоги і поразки, ОУН навіть поразки відводила у ранг геройства. Замість, наприклад, робити логічні висновки з поразки УНР і ЗУНР на переломі 1920-х років, ОУН стала на шлях ненависті до ворогів, і до звеличання "Визвольних" (так, завжди з великої букви!) змагань.

Четверта заповідь вказує на те, що ОУН претендує на спадкоємність від часу Київської Русі, що український

націоналізм узурпує собі роль репрезентата українського народу.

Про п'яту заповідь повинні б своє вагоме слово сказати українські священики, зокрема ж греко-католицькі, бож ОУН виросла в Галичині, там теж вона народилася. Ця заповідь явно протиставляється християнству. Годі зрозуміти - як могли декотрі українські священики поєднувати, будучи членами ОУН, своє священство з основами ОУН?

Шоста заповідь вказує на конспіративний характер ОУН, тобто на її нелегальність.

Свідоцтвом застосування у практиці сьомої заповіді українського націоналіста є діяльність УПА. З нею тісно пов'язана теж восьма заповідь. Вони містять у собі протихристиянську ненависть і аморальність.

З дев'ятої заповіді явно виникає мафійний характер ОУН: в неї є таємниці, про які світ не може дізнатися. Член мафії не може зраджувати її таємниць. І ще про цю заповідь: вона є яскравим доказом мовного примітивізму автора і тих, хто сотні тисяч разів читали "Декалог". В цій заповіді є нелогічність: "Смерть" не може приневолити когось до чогось, вона бо є станом, який вказує на припинення життєдіяльності організму, припинення існування людини. Логічно і грамотно слід було сказати: " ... ні загроза смерті не приневолять...". Та це тільки так, на берегах теми.

Про імперіалістичний характер десятої заповіді я вже згадував. Тут коротко про мою першу, ще не зовсім свідому, зустріч з українським націоналізмом на практиці. Під кінець сімдесятих років я був з візитом у Канаді. Це було якраз тоді, коли приїхав до Америки Валентин Мороз, видворений з СРСР за його націоналізм. В українській газеті я прочитав менш-більш таку його заяву: "Досі ми (тобто українці) були в історії матеріалом, з якого місили тісто сильні світу цього, а тепер ми станемо місити тісто з чужого матеріалу". Така заява мене збентежила, вона явно вказувала на імперіалістичні думки В. Мороза. Про це я сказав близькій мені особі, а вона у відповідь мені: "Не смій такого говорити у моїй хаті!". Я, бачте, не мав права навіть висловити свою думку. В українській діаспорі під впливом націоналізму панував і панує надалі отарний спосіб думання. А Валентин Мороз у той час був вознесений під небеса український націоналіст. Тож не можна було навіть слухати критичну заувагу на його адресу. З таким примітивізмом я до того часу ніколи не зустрівся, хоч жив десятки років у тоталітарній

системі. А я й досі переконаний, що тодішня заява В. Мороза була наслідком націоналістичного виховання в дусі "Декалогу", зокрема його десятої заповіді.

Пригадаймо у цьому місці, що член ОУН був зв'язаний з організацією присягою, він не мав права ні коментувати, ні піддавати сумніву постанови ОУН, він мав лише обов'язок дотримуватися "Декалогу". А присягу члени ОУН складали не на хрест, не на Біблію, а на... револьвер, що одночасно означало смерть за "зраду" організації.

З наведеного видно, що ОУН мала антихристиянський характер. Як, зрештою, й італійський фашизм і німецький націонал-соціалізм.

З наведеного тут "Декалогу" видно, що виправданим є заголовок першої частини цієї праці: "Злочинність Організації Українських Націоналістів". Злочинністю бо є напучування до злочинів, наказування коїти злочини ("Не завагаєшся виконати найбільший злочин, якщо цього вимагає добро Справи"). Чи ця заповідь не була для багатьох членів УПА моральним "виправданням" звірських мордів на поляках, на українцях? Тут пригадується розповідь про те, як члени ОУН дівчину-українку, яка посміла заговорити до червоноармійця, прив'язали до двох молодих дерев, пригнутих до землі, за ноги, й потім пустили їх, ті дерева, розірвавши дівчину навпіл. За те, що посміла заговорити до червоноармійця! Не запитавши навіть в неї - про що вона з ним говорила. І не перевіривши, чи це, може, українець-червоноармієць.

Про інші елементи злочинного характеру ОУН - згодом.

ОУН в світлі вчення Дмитра Донцова

Це вчення, цю доктрину, яка лягла в основу ідеології ОУН, показуватиму на підставі праці Дмитра Донцова "Націоналізм".[33] Вперше вона появилася 1926 року. Тут я не претендую на детальний аналіз цієї праці, не тут місце для цього, характер цієї праці (тобто моєї) і мої можливості не дозволяють на вичерпне обговорення донцовської доктрини націоналізму, на якій побудована ОУН. Обмежуся тут до загального викладу і до такого ж коментування тез Дмитра Донцова, потрібних до зрозуміння українських (бо були й інші) витоків українського націоналізму. Дмитро Донцов -людина, без сумніву, здібна, очитана, вміюча аргументувати, послуговується у своїй праці багатьма цитатами з праць

західних філософів. Я не маю змоги конфронтувати всі цитати з джерелами, та й немає такої потреби. Характер праці Дмитра Донцова, його манера доказів, дозволяють на те, щоб вважати цитовані ним думки західних філософів -його власними думками, а це тому, що він з ними погоджується і ними аргументує свою теорію. Тому не відсилатиму читача до приміток, а обмежуся до наведення сторінок праці "Націоналізм", щоб той, кому буде треба, мав змогу перевірити правдивість цитатів.

Почну від зауваження, що, читаючи "Націоналізм" Дмитра Донцова, я відініс враження, що він, сформулювавши у своїй голові тезу, за якою "Гомо гоміні люпус ест" (людина людині - вовком є), перенісши цю тезу на міжнаціональні стосунки, позбирав цитати з різних праць філософів, щоб підбудувати ними свою доктрину українського націоналізму. Його доктрина відповідала потребам українських націоналістів. Я, крім праць Ніцше, мало читав інших авторів, на які посилається Дм. Донцов. Щодо Ніцше, котрий проголошував релятивістичну теорію вартості й моралі, котрий проголошував ірраціоналізм, тобто недоступність розумового пізнавання дійсності, котрий проголошував елітаризм та ідеал "надлюдини", яка розпоряджає силою волі в прямуванні до влади, і на поглядах котрого, між іншими, була побудована ідеологія фашизму, то тут Дмитро Донцов з ним у цілковитій згоді. Натомість щодо інших філософів, на яких посилається Дм. Донцов, то в мене виникають сумніви, чи це, просто, не вирвані з контексту потрібні Д. Донцову цитати. На сторінці 241 згаданої праці Дм. Донцов пише: Не дуріть себе, гукає Він модерному гуманітаристові, Я не прийшов щоби принести мир за всіляку ціну; є речі гірші від війни і пролиття крові. Я прийшов, щоби принести не мир, але меч. Я прийшов, щоби порізнити родини, не на те, щоб їх поєднати; щоби зруйнувати царства, а не на те, щоби їх укріпити; щоб підняти матір проти доньки і доньку проти матері, щоб установити не толеранцію, але універсальну правду.

Наведене тут, по-перше - невірний, довільний переклад з Євангелія від Матвія 10:34-35; по-друге ж - Дм. Донцов наводить цю цитату на твердження, що й Ісус Христос був "революціонером", котрий закликає до застосування сили. Робити такий висновок з навчання Ісуса Христа - гріх проти Бога і гріх проти науки. Я - не спеціаліст з тлумачення Біблії, проте знаю її зміст, читав її не один раз, знайшов у ній

багато правди про Добро, знайшов великий розум. І я тверджу: вирвана Дм. Донцовим цитата з Матвія 10:34-35 чи Луки 12:51-53, не може бути підтвердженням донцовського висновку про "революційність" Ісуса Христа. Все навчання Ісуса Христа зводиться до любові, миру між людьми. Щоб підтвердити необґрунтованість твердження Дм. Донцова, я заглянув до "Біблійного довідника" Генрі Галея і знайшов у ньому інтерпретацію з Євангелія від Луки 12:49-51. Ось вона: Духовна спільнота. Христос прийшов принести людям мир, але Він знав, що стане причиною суперечок. Це нагадувало Йому про вороже наставления світу до Нього і він бажав, щоб все це вже завершилося. Люди проявляли мудрість у маловажних справах, але були цілком нерозумними і духовно сліпими у своєму відношенні до Нього? [34]

Мою думку про недопустимість такого, як у Дмитра Донцова, тлумачення Євангелія від Матвія і від Луки підтвердив у листі до мене на сьогоднішній день 92-річний український пастор Пресвітерської церкви Михайло Фесенко - довголітній редактор "Євангельської правди", випускник Духовної академії в Прінцетон, США, великий авторитет у тлумаченні Святого Письма.

Зі сказаного тут виходить, що, по-перше, до майбутніх інтердисциплінарних дослідів українського націоналізму і його діяльності повинні включитися також богослови (це теж тому, що велика кількість священиків, зокрема Греко-католицької церкви, в тому й о. Іван Гриньох, включилися в пропагування українського націоналізму), а по-друге, що не можна вірити Дм. Донцову, коли він посилається на багатьох філософів. Тому й виникає потреба перевірки чесності Дм. Донцова у його цитуванні, отже й філософи повинні включитися до дослідів українського націоналізму.

Багато людей, аби переконатися про що написане в книжці, спершу заглядають до її "змісту". Тому пропоную передрук "Змісту" книжки "Націоналізм", з якого можна багато-дечого зрозуміти:

Частина перша - Українське провансальство
1. Примітивний інтелектуалізм
2. "Науковий" квієтизм
3. Хуторянський "універсалізм"
4. Матеріалізм (лібералізм, демократизм, пацифізм, партикуляризм, анархізм)
5. Провансальство і політична симбіоза; суверенність як "забобон", підрядність національного імперативу

6. Тактика провансальства, антитрадиціоналізм
7. Плебс versus нація, утопія versus легенда, хуторянська "калокагатія "
8. Дегенерація провансальства

1. Новий національний "Ерос"
2. Зміст української ідеї - яскравість, виключність, всеобій-маючість
3. "Містика " і "реальне життя"

Заки перейти до процитовування деяких власних і чужих, але відповідаючих Дм. Донцову, винятків з його "Націоналізму", спершу декілька зауважень щодо "Змісту" цієї книжки. Він вказує на побудову і головні пункти книжки. Звернімо увагу на те, що Дм. Донцов у першій частині, названій "Українське провансальство", розглядає такі теми, як "примітивний інтелектуалізм", котрому протиставляє "вольовість". Говорить теж про "науковий" (лапки - Дм. Донцова) квієтизм, про хуторянський "універсалізм", про лібералізм, демократизм, пацифізм, партикуляризм. Перш за все треба звернути увагу на те, що Дм. Донцов методологічно і методично піддає гострій критиці все, що не підходить під його поняття інтересу українців. Дм. Донцов, а за ним уся українська націоналістична література, поширили поняття "провансальства" щодо деяких течій в українському політичному і культурному житті. Цей термін походить від Провансу, історичної провінції на півдні Франції, з містами Марсель, Тулон, з Лазуровим побережжям. Провансальці становили окрему від французів етнічну групу, в них була

своя мова, що належить до групи романських мов, своя література. На певному етапі свого розвитку провансальці примирилися з тим, що вони є частиною Франції, вони, будучи провансальцями, стали французами. Дм. Донцов усі українські "угодові", а насправді лоялістичні, на правовій базі побудовані політичні тенденції і течії називав "провансальством", ставлячи їм у закид брак волі боротьби за українську державу, а також перспективу асиміляції українського народу в чужі культури, чужі державні структури. Наскільки це виправданий закид - не місце тут його обговорювати, скажімо тільки, що його не можна було ставити ні створеній 1917 р. Українській партії соціалістів-революціонерів, ні Українській партії соціалістів-федералістів, ні навіть Українській Комуністичній Партії (так звані "укапісти"), ні тим більше існуючим у міжвоєнний період в Польщі політичним партіям, зокрема УНДО -Українському Національно-Демократичному Об'єднанню.

Дм. Донцов бере в лапки прикметник "науковий" квієтизм, тобто позбавлене наукової вартості неначе байдуже відношення ненаціоналістичної української політичної думки до розвитку історії. На необґрунтованість цього твердження вказує хоч би писання й діяльність таких українських політиків, як проф. Михайло Грушевський, Володимир Винниченко, Ісаак Мазепа (чомусь деякі автори називають його Іван Мазепа).

Взагалі, як це легко можна зауважити хоч би зі "змісту" книжки Дм. Донцова, він зневажливо говорить про всіх, хто не є його однодумцем. Тому - він неначе той, хто інтелектуально переріс усіх, він говорить про "хуторянський універсалізм", протиставить плебс нації, пише про хуторянську "калокагатію", тобто про "цнотливе" ставлення до розвитку суспільства.

Вважаю, що кожен український інтелігент, зокрема кожен, хто береться за політику, повинен простудіювати "Націоналізм" Дм. Донцова. Цю його працю повинні простудіювати всі, хто береться писати на тему українського націоналізму. ОУН бо взяла на своє озброєння передусім націоналістичну доктрину Дм. Донцова. Воля влади, догматизм, фанатизм, аморальність (як її розуміє християнство і сьогоднішній цивілізований світ), творче насильство, ініціативна меншість (націоналістична "партократія"), вождизм - ось стовпи донцовського вчення на яких побудована й досі існує ОУН.

"Націоналізм" Дм. Донцова вперше вийшов у світ 1926 року у Жовкві, він був надрукований, що симптоматично, в друкарні греко-католицьких отців Василіан. Ніхто, отже, з освічених українських націоналістів не може сьогодні сказати, що не знав обгрунтованої Дм. Донцовим доктрини українського націоналізму.

У розділі "Дегенерація провансальства" Дм. Донцов пише: Другий індуський факір в політиці, Ганді, казав: "кохаю мій край. Не можу, одначе, служачи Індії, шкодити Англії" (стор. 204-205). Не вдаюсь до зайвих коментарів зневажливо сказаного Дм. Донцовим про М. Ганді ("факір у політиці"), пригадаймо тільки, що саме завдяки тому "факірові", тобто Магатмі Ганді, Англія 1947 року створила з колишньої колонії Індія два домініони - Індію і Пакістан, а 1950 р. Індія була проголошена республікою. І вбили М. Ганді не англійці, а свої "революціонери". І порівняймо наслідки політики М. Ганді з наслідками політики ОУН. Дальший коментар у цій справі - зайвий.

У розділі "Песимізм і предтеча самовистарчаючого націоналізму" Дм. Донцов посилається на вислів М. Міхновського: Хто... не за нас, той проти нас (стор. 215). Українці Волині 1943 р. пізнали на практиці, на своїй шкурі -що означало це гасло. Гасло, пригадаймо, притаманне всім тоталітарним системам. Це гасло перетворили в жорстоку дійсність більшовики, фашисти, нацисти, а також українські націоналісти. Хто не був з ОУН, того вважали ворогом, зрадником, а таких треба, за теорією і практикою ОУН, нищити. Це повинні собі усвідомити маси поляків, котрим українці Волині чи Галичини не помогли, хоч і була така можливість. І повинні пам'ятати також, що, незважаючи на загрозу смерті, багато, дуже багато українців таким чи іншим чином помагали полякам, нищеним УПА.

Національний фанатизм, це зброя сильних народів, якою доконуються великі вчинки (стор. 218). Дійсно, фанатизм довів до злочинів, про які буде мова в окремому розділі. Фанатизм українського націоналізму існує й досі, це - недуга, якою захворіли початково сотні, згодом тисячі й десятки тисяч українських націоналістів. Вони, ще живі, й досі не вилікувалися від цієї недуги, хоч і живуть впродовж десятків років у демократичних країнах. Живуть, і є вони розсадником цієї недуги, прищеплюють фанатизм своїм дітям і внукам. Хоч і багато є таких, котрі вочевидь переконуються, що західні суспільства без крихти фанатизму побудували

добробут своїх громадян. Серед тих громадян є також фанатичні українські націоналісти.

Сила в історії одиноке мірило значності, бо вона є те саме, що життєвість, а життєвість значить право на життя, -себто - незаперечну правду... Рацію має сильніший (стор. 218). Сила - так! Але ж не сила кулака, сокири, кулемета, смолоскипа для підпалення хат. Силою нічого не вдіяв Наполеон Бонапарте, не вдіяв нічого, крім океану нещастя, до певного часу кумир українських націоналістів, Адольф Гітлер. Силу, але економічну, проявляють сьогодні Німеччина й Японія, котрі зазнали мілітарної поразки в II світовій війні. Не в мілітарній, не у фізичній силі міць нації, держави, а в її економіці. Тож неправдою є те, що каже Дм. Донцов, що рацію має (фізично) сильний.

У розділі "Воля, як закон життя - її форми - Воля влади - Роль від'ємного моменту - дві перші вимоги українського націоналізму", Дм. Донцов уже зовсім від себе пише: На цій волі (не на розумі), на догмі, на аксіомі (не на доведеній правді), на абсолютнім, не на директивнім постулаті, на бездоказовім пориві мусить бути збудована наша національна ідея, коли ми хочемо утриматися на поверхні жорстокого життя (стор. 220-221). Дужки у наведеному реченні і слова в них походять від Дм. Донцова. Що ж можна сказати тодішнім і сьогоднішнім апологетам українського націоналізму, побудованому на донцовській доктрині, на теорії волі? Побудованому на волі, на догмі, на бездоказовому пориві. У противагу розумові, доведеній правді. Волею, а не політичними розрахунками, не розумом ОУН покликала до життя УПА, пославши наперед на Волинь своїх довірених фанатиків - організаторів терору, скерованого спершу проти мирного волинського селянина-українця. Підступом і терором ОУН втягнула волинських селян до масових убивств поляків, а тих, хто не підпорядковувався ОУН в особі її Служби Безпеки, тих українців теж знищували, разом з цілими сім'ями. На бездоказовому пориві УПА перетворилася в армію різунів, паліїв, які винищували населення в час, коли дві багатомільйонні потуги вирішували долю війни. Початок цьому дало вчення Дм. Донцова. Він каже: Ця воля (яку Шопенгауер називає ще "сліпою діяльністю", "хотінням", "тугою", "поривом", "жагою", "люттю", "гнівом", "ненавістю") є перша галузка дерева життя. В цій волі немає жодного декартівського "Cogito, ergo sum". Інтелект - засада другорядна, підпорядкована в світі,

витвір пізнішого походження! (стор. 224-225). Тут в лапках також з тексту Дм. Донцова. А ми, бачте, думаємо, що саме інтелект, розум відрізняє людину від інших живих створінь. Показується, однак, що наш інтелект - витвір пізніший за волю. Дм. Донцов повертає нас в епоху дикунства, коли суспільством не керував розум, інтелект, а лише воля, як сліпа діяльність, як зоологічна ненависть. І що ж, повернув багатьох у стан дикунства, доказом чого була, власне, діяльність ОУН-УПА, зокрема ж від 1942 року, а в поодиноких випадках і раніше. Бож розумна людина, коли навіть убиває здогадного ворога, то не метиться на жертві, не виколює їй очей, не відрізує язика.

Ось до чого довела донцовська доктрина волі, якої не пригальмовує розум, якої не пригальмовують закони моралі. Дм. Донцов наводить навіть відірвану від контексту цитату зі Спенсера: Сказати, що розум кермує людиною, так само немудро, як сказати, що нею кермують очі (стор.225). Геть, отже, розум! Єдиною рушійною силою хай буде наша воля, наше хотіння, наша лють і наша ненависть. Геть мораль!

І дивно, що книжка Дм. Донцова "Націоналізм" друкувалася в друкарні греко-католицьких отців Василіан. Тож знали її кола, які можна окреслити, як близькі до Святоюрської гори. Знав "Націоналізм" Дм. Донцова о. Іван Гриньох. Якось не розповсюджуються на Заході серед українців праці отців Василіан, :в яких відкидалася б проти-християнська доктрина Дм. Донцова, доктрина українського націоналізму, ідеологія ОУН. їх немає

Чи, в сьогоднішньому стані організованого людського суспільства, годиться всім трьом фракціям ОУН надалі просовувати свої антигуманні ідеї на Україну, говорити про демократію, а на думці мати національний фанатизм, котрий би мав знести з лиця землі української не тільки всіх ворогів ОУН - чужинців, але й українців, котрі не за націоналізм?

В ще більш чистім виді (ніж у насолоді риском і в героїзмі) виявляється воля до влади в нічим не прикрашенім, голім стремлінні до неї, в жадобі панування (стор. 231) (в дужках - Донцова). Саме в цьому реченні, у цьому ствердженні слід шукати першопричини першого розламу в ОУН, що стався 1940 р. Про деталі цього розламу - згодом, але вже тут вкажемо, що й після п'ятдесяти років від того розламу (згодом був ще третій) фракції ОУН не можуть дійти до згоди, хоч усі три керуються тією самою наукою Дм. Донцова, принаймні не відмежовуються від неї. Бо як же міг,

за теорією Дм. Донцова, поступитися фактичною владою на Західній Україн Степан Бандера перед Андрієм Мельником, а тепер Ярослава Стецько перед Миколою Плав^юком? Це ж було б проти науки, яку проголосив головний ідеолог українського нвціоналізму - Дмитро Донцов. Адже він каже: ... об'єктивізація тієї самої волі життя, яка є однозначна з жадобою панування, різниця лише в щаблі об'єктивізації цієї волі (стор. 231). І далі, крім афірмації волі до життя... і приходить цей додаток - заперечення чужого, заперечення тієї самої волі в іншій одиниці. Бо однією з найбільш характеристичних прикмет волі є "безоглядність супроти інших" (стор. 232). Донцовська "безоглядність" є калькою з польської мови, в українській вона означає "безпощадність". Таки правда, безпощадність у відношенні до беззахисного поляка на Волині 1943 року і в Галичині 1944 року була з боку УПА повсякчасною практикою, а тут і там до українців, котрі відважилися не підпорядкуватися ОУН-УПА. Ця безпощадність виллялася у геноцид.

Польські автори, не запізнавшися з донцовською ідеологією українського націоналізму, ще й досі не можуть збагнути першопричини тих жорстоких подій, які мали місце на Волині й в Галичині під час війни, вони іноді навіть намагаються шукати причини в національних прикметах характеру українця. В цьому вони помиляються.

Дм. Донцов каже : Не в здобутті є щастя, а в здобуванні (стор. 232). Здобути ще більше! (там же). Ось і маємо, як на долоні, джерело експансивності, імперіалізму в ідеології ОУН. Будьте напасниками і здобувцями (завойовниками - В.П.), поки не зможете бути володарями і посідачами. Суть життя -це посідати і панувати; суть - боротьба за перевагу, за зріст і поширення, за могутність, бо жага могутності, це власне жага життя (стор. 233). Тут без труду можна встановити перегук цих настанов Дм. Донцова з десятою заповіддю українського націоналіста: Змагатимеш до поширення сили, слави, багатства й простору Української Держави. І пряма вказівка Дм. Донцова: ... в боротьбі - за розріст і перевагу розрізняємо експансію як ціль, боротьбу - як засіб (там же, підкреслення Дм. Донцова). Отже - експансія!!! Спершу проти Польщі аж до Кракова й Мазурських озер, проти Росії, проти Румунії, проти Словаччини, Угорщини. Де мета експансії? Немає мети. Експансія бо є ціллю, а боротьба (перманентна) тільки засобом. Чи ці засади не перегукуються з італійським фашизмом (Абісінія - 1935-1936), німецьким нацизмом

(Австрія, Судети, Польща, Чехо-Словаччина, Бельгія, Голландія, Франція, Україна, Білорусія тощо?). Та й з більшовицьким експансіонізмом перегукується вчення українського націоналізму (Пакт Ріббентроп-Молотов про розподіл зон впливу).

Виходячи з вчення Дм. Донцова, багато років наперед можна було передбачити розбіжність інтересів гітлерівської Німеччини і ОУН, адже кожна з цих ідеологій виходила з експансіонізму, треба виразно сказати - з територіальної експансії. ОУН теж мріяла (бо, згідно до вчення Дм. Донцова, не керувалася розумом, а волею ) стати світовою потугою, може й на зразок Римської імперії! А Гітлер уводив в дію свій план завоювання Європи, створення на Сході "Лебенсраум". В першу чергу, самозрозуміло, коштом України. Колись же мусив настати час зудару. Він прийшов зразу ж після червня 1941 р.

Цей закон експансії,- каже Дм. Донцов,- мимо його численних противників, існував, існує та існуватиме (стор. 234). І далі: Стремління, що спостерігаємо серед людських рас, стремління заволодіти чужими землями, властиве всім родам організмів і виявляється у них усілякими способами. Можна сказати, що межі сфер існування кожного виду означуються рівновагою двох собі ворожих систем, сил... Стремління, властиве кожному видові - увірватися в чужу сферу... людський рід, хоч і отарна порода, все ж таки завжди був і тепер лишається ще хижацькою породою (там же). Що можна сказати на такі твердження Дм. Донцова, які увійшли до арсеналу ідеології ОУН? Можна, мабуть, поставити запитання: а яке ж відношення ця наука має до християнства? Хай би про це сказали теологи у свій час, в час, коли український націоналізм став оформлюватися як політичний рух і коли почав організовуватися. Мовчали тоді греко-католицькі теологи, хоч і було багато перед II світовою війною в Галичині греко-католицьких докторів, професорів теології. Мовчать вони й тепер. А видавець чергового видання "Націоналізму" - Українська Видавнича Спілка в Лондоні, пише: "Націоналізм" Донцова впродовж 40 років... з уваги на географічне положення України і на християнські основи її духовності є чи не постійним елементом української національної ідеології (стор. 2). Для мене, людини, котра в деякій мірі обізнана з християнством, проголошуваний Дм. Донцовим (і взятий на своє ідеологічне озброєння ОУН) український націоналізм і християнство, це діаметрально

різні речі. Проте якось мені не трапилась до рук книжка українського теолога, або бодай священика, котра б піддавала критиці вчення Дм. Донцова з позицій християнства. Чи є така книжка?

Як же бо примирити ідеологію ОУН, вчення Дм. Донцова з ідеалами християнства, з наукою Ісуса Христа? Дм. Донцов каже: Закон природи є право сили... експансія - не тільки самоутвердження власної волі до життя, а й заперечення її в інших (стор. 235). Ворогування неминуче, бо кожна воля існує для себе, як відмінна і протилежна іншим сила (стор. 239).

Хай цю суперечність українського інтегрального, чи пак донцовського націоналізму з наукою Ісуса Христа розв'язують теологи, філософи, а я вернуся до чисто світських справ. Обмежуся тут до одного прикладу. Наприкінці ХІХ-го століття між шведами й норвегами, які до того часу жили в рамках однієї держави, прийшло до непорозумінь, норвежці забажали мати свою окрему державу. Король Швеції дав згоду провести референдум, який вирішив про відокремлення Норвегії від Швеції, внаслідку чого встановлено між тими державами кордон. Це сталося 1905 року. І від того часу не було між названими державами територіальних претензій. Бо народи цих країн керувалися не принципом експансії, а розумом, миролюбством, високою скандинавською культурою, згідно до християнських законів моралі.

А Дмитро Донцов не вгаває: Громада, що відкидає завоювання, знаходиться в стані упадку (стор. 240). Посилаючись на італійця Енріко Коррадіні, Дм. Донцов каже, що воля життя і воля влади перемінюються в волю війни... Воля війни між націями вічна. Вічна є війна. (стор. 243).

Дм. Донцов так закінчує II розділ: Зміцнювати волю нації до життя, до влади, до еспансії, - означив я як першу підставу націоналізму... Другою такою підставою національної ідеї здорової нації повинно бути те стремління до боротьби, та свідомість її конечності, без якої неможливі ні вчинки героїзму, ні інтенсивне життя, ні віра в нього, ані тріумф жодної нової ідеї, що хоче змінити обличчя світу. Першу з цих підстав протиставляю тому духовному "кастратству", яке виключало волюнтаристичний чинник з міжнаціонального життя, вірячи сліпо в творчу силу інтелекту Другу - протиставляю засадничому пацифізмові нашого провансальства, яке вірило у вічний мир Ліги Націй (стор. 244-245).

В третьому розділі п.н. "Романтизм, догматизм, ілюзіонізм - третя вимога націоналізму", Дм. Донцов каже: Писати, як у нас пишуть, що боротьба за національну волю походить не з любові і бажання панувати над кимсь, а лише з ненависті до рабства - значить не розуміти динаміки розвою. Природа та історія не знають рас агресивних і неагресивних, лише раси сильні і слабкі. Раси сильні - визволяються, коли вони підбиті, і розширюються коштом слабших, коли є вільні; раси слабі - або здобуваються лиш на спазматичний бунт (коли вони під ярмом), або роздаровують своїм ворожим меншостям національні, культурні та всілякі інші автономії -коли вони є вільні (стор. 262).

Саме, мабуть, у цьому джерело визначення в українському націоналізмі "нації", як раси. І тиснеться на вуста: Слабенька Канадо! Тепер я знаю - чому Ти ввела в країні політику багатокультурності! Президенте України! Ви тому проводите політику зрівняння перед законом усіх національностей, що живуть в Україні, бо українська нація слабка! Та годі іронізувати. Коли б ОУН прийшла до влади на Україні - було б не до іронії. Вона б, за вченням Дм. Донцова, крикнула б: "Україна для українців! Такі гасла вже появлялися на Україні з боку українських націоналістів Р.Б. 1992.

А ось далі в Дм. Донцова: ... пафос у носіїв великих ідей прибирає форму того, що в поточній мові зветься фанатизмом... (там же)... Фанатизм знов-таки є невід'ємним станом душі всіх діячів і учасників великих епох, усіх, що дають себе нести великій ідеї (стор. 263). Фанатик - визнає свою правду за об явлену, загальну, яка має бути прийнята іншими. Звідси його агресивність і нетерпимість до інших поглядів... ненависть до всього, що перешкоджає їх здійсненню... (там же) ... чуттєві ідеї фанатиків не знають толерантності, бо спір про догми віри рішається не полюбовним судом, лише ордаліями (стор. 263-264), тобто інквізиційними судами, які обвинуваченого піддавали випробуванню вогню, води: якщо ти невинен, то не згориш, не втопишся, а якщо винен - згориш або втопишся.

Далі Дм. Донцов каже, що Шпенглер за найцінніший здобуток війни для Німеччини уважає здібність ненавидіти ворога. І далі: як далека ця мужня думка від думок деяких наших провансальців, які своє локайство супроти всякого status quo звуть державництвом, а свою душевну

вияловилість - культурністю, що бореться з шовінізмом... Суттю фанатизму є те, що він у відношенні до конкретного є спустошуючий і руйнуючий (стор. 256).

З науки Дм. Донцова виходить, що програна українців на переломі 1920-х років - це благодать, бо вона викликала здібність ненавидіти ворога.

Читаючи такі повчання Дм. Донцова, хотілося б вигукнути: А де ж у цьому логіка?! Проте полемізувати з Дм. Донцовим в категоріях логіки - витрата часу і сили: він не визнає логіки, нехтує розумом. Для нього рушійною силою суспільства є воля боротьби, експансії, спустошуючий і руйнуючий фанатизм. Прочитавши ці рядки, поляки матимуть часткову відповідь на те, що діялося на Волині 1943 і в Галичині 1944 року.

У тому ж розділі: Мораль, про яку тут говорю, відкидала ту моральність, яка забороняла шкодити іншим, яка цінила життя понад усе, яка ненавиділа хижацькі інстинкти (стор. 268). Цілій боротьбі за існування - чуже моральне поняття справедливості (стор. 269). Лише філістри можуть абсолютно відкидати і морально осуджувати війну, вбивство, насильство - філістри і люди з відмерлим інстинктом життя... (стор. 270). Ті моральні ідеї є добрі, які йдуть на користь в конкуренційній боротьбі за існування... добре поступування те, яке на користь роду, зле - на його некористь (стор. 271).

У четвертому розділі подибуємо такі ось думки Дм. Донцова, або ж співзвучні з ним, бо він їх цитує на підтвердження своєї тези: ... насильство - це одинокий (єдиний - В.П.) засіб, яким розпоряджають... нації, схудобілі через гуманітаризм... (стор. 283). Прагнути величності своєї нації, це значить прагнути нещастя своїм сусідам... коли історія є боротьбою за панування і владу, за взяття в посідання, - то творче насильство мусить грати велику роль в цім процесі, бо привлащення - це передусім бажання поконати... (стор. 284). Агресія... іманентна кожній... національній ідеї... (стор. 285).

Досі Дм. Донцов говорив про те, "як" діяти, а тепер буде мова про те "хто" має діяти? Він пише: хто впроваджує в світ і здійснює якусь ідею? Провансальці, демократи та інші народолюбці відповідали - завше народ! Ми відповідаємо ніколи народ! Народ є для всякої ідеї, чи в її статичному, чи в динамічному стані - чинник пасивний, той що приймає. Чинником активним, тим, що несе ідею, тим, де ця ідея

зроджується, є активна, або ініціативна меншість... Це група, яка формує неясну для неусвідомленої маси ідею, робить її приступною цій масі і, нарешті, мобілізує народ для боротьби за цю ідею (стор. 285-286). Ніколи пасивна юрба, лише активна меншість є суспільно-творчою силою... (стор. 287). Творче насильство - як "що", ініціативна меншість - як "хто", ось підстава всякого майже суспільного процесу... (стор. 290).

Читаючи це, мені приходить на думку те, як після вибуху німецько-радянської війни пішли на схід України "похідні групи" обох фракцій ОУН, як емісари з Галичини пішли на Волинь, організувати там УПА. І що вона там накоїла.

Врешті Дм. Донцов пише, що виложена ідеологія не є фантазією, ані мозковою теорією, - вона є практичним символом віри всіх здорових і шляхетних рас... (там же). І далі: Осміяна філістрами філософія... німецького націоналізму "Deutschland uber Alles" повинна стати - Mutatis mutandis - і нашим гаслом (стор. 337). І врешті: Ту силу можемо ми здобути лиш тоді, коли переймемося новим духом, новою ідеологією. Перед кожною нацією є дилема: або перемогти, або згинути (стор. 342).

Все. Досить! Гадаю, що й цей невеликий вибір цитат з "Націоналізму" Дмитра Донцова достатній, щоб зрозуміти його нелюдяну, антигуманну, злочинну теорію українського націоналізму, злочинну теорію і практику ОУН-УПА. Мені чомусь здається, що дуже невелика кількість українських націоналістів читала цю працю Дмитра Донцова. Але читали її, тут нема жодного сумніву, такі українські націоналісти, як Євген Коновалець, як Андрій Мельник, як Степан Бандера і Ярослав Стецько. їм сьогодні ставлять на Україні пам'ятники. За введення в життя донцовського інтегрального націоналізму. Тобто за тисячі жертв - поляків, євреїв, українців.

І ось ця злочинна теорія, злочинна доктрина попала в руки хлопцям з села, які, не знаючи широкого світу, але які вже були просякнуті націоналізмом, винесеним з українських гімназій, що були розсадниками українського націоналізму. Хлопцям, які стали студентами, бо в їх батьків були гроші, щоб заплатити студії та помешкання у Львові чи й у Кракові. Тим хлопцям було по 20-22 роки. Така злочинна доктрина в руках недосвідчених хлопців, це так, неначе дати малій дитині гострий ніж у руки. Що з цього вийшло - побачимо

далі. Добра не вийшло. Ні для поляків, ні для євреїв, ні для українців, ні для самої України.

Треба пам'ятати про те, що Дмитро Донцов не обмежився написанням "Націоналізму", він увесь час був активним теоретиком і пропагандистом українського націоналізму, свою злочинну доктрину він розвивав і поширював у таких націоналістичних журналах, як в офіціозі ОУН "Розбудова нації", в "Літературно-науковому віснику" та інших.

Минав час, "вожді" ОУН втілювали в життя злочинні ідеї, сформульовані Дм. Донцовим. ОУН ішла нога в ногу з гітлерівськими полчищами в поході на Україну, ОУН організувала українську допоміжну поліцію - помічника "Зондеркомандо" у винищуванні євреїв, ОУН створила УПА, СС дивізію "Галичина". Ідеї Дм. Донцова жили, тріумфували. Аж прийшла поразка на всіх націоналістичних фронтах: гітлерівська Німеччина зазнала поразки. Недобитки УПА, СС дивізії "Галичина", української допоміжної поліції, колишні вояки батальйонів "Нахтігаль" і "Роланд" опинилися на Заході. Тут дечого навчилися, передусім навчилися міняти тактику, радше дійшли висновку про необхідність змінити тактику - одні гасла українського націоналізму промовчувати, інші тимчасово заперечувати. І, не відмовляючись від дон-цовської доктрини інтегрального, тобто тоталітарного націоналізму, знаючи, що для тоталітаризму будь-якого роду немає місця на Україні, "еліта" ОУН, зокрема в особах вчених професорів, докторів різних наук (о, коли б на Україні знали, скільки тут магістрів без "матури", тобто без закінчення повної середньої школи, скільки тут докторів без закінчення вищої школи, між якими трапляються й професори!), почала проголошувати гасла демократизму, політичного плюралізму на Україні. І одночасно... пригадувати Дмитра Донцова. Але не по-хамськи, як колись, Тепер уже делікатно, щоб призвичаїти українське вухо до прізвища автора нелюдяної доктрини. Доказом цього є хоч би стаття у львівській газеті "За вільну Україну" п.з. "Політична програма і загальнонаціональні інтереси. Дмитро Донцов про українські проблеми напередодні першої світової війни."35 В ній доктор філософських наук Олег Гринів презентує Дм. Донцова, як того, хто передбачав і показував потребу боротьби українського народу за самостійне існування. Інакше говорячи, у статті показаний ранній Дмитро Донцов, той, в

писаннях якоґо у той час (1913 р.) ще не було рис, притаманних націоналізмові.[36]

Чи це випадково, що в Україні почали появлятися, писані утитулованими авторами, статті, які пропагують прізвище Дмитра Донцова, але ще тепер не у контексті його злочинної книжки "Націоналізм"? Чи це, бува, не виконування визначеного потребами ОУН замовлення? Практика показує, що це саме так. Хоч одночасно проф. Тарас Гунчак, редактор "Сучасності", репрезентант ОУН-з, каже, що він особисто не поділяє поглядів Донцова. Він (Донцов - В.П.) мав рацію лише в 30-х роках. Тоді почуття програшу визвольних змагань призвело до переосмислення демократичного шляху Центральної Ради і бажання створити державу на основі національно свідомого українця. ...[37] Тарас Гунчак, бачте, не поділяє особисто (на словах) поглядів Дм. Донцова, але визнає за ним рацію щодо 30-х років. І одночасно він схвалює всю діяльність ОУН-УПА. Ну, хто як хто, але професор, редактор "Сучасності", що була і є під омофором ОУН-з, знає доктрину Дм. Донцова, знає наслідки дій ОУН-УПА в 1943 і пізніших роках. Він не відкидає цієї злочинної доктрини, не засуджує її, а навіть схвалює. Робить він це тому, що ОУН, всі фракції ОУН, в тому й рідна Тарасові Гунчакові ОУН-з, і досі керуються донцовською доктриною українського націоналізму. Тепер лише змінили тактику, змінили тон пропаганди. Діють обережно, щоб не перелякати українців в Україні.

Прочитавши дещицю про український донцовський інтегральний націоналізм (іншого немає і бути не може), порівняймо її з заявою іншого професора з Заходу, цим разом члена ОУН-б з Лондону, Романа Зварича: По суті своїй український націоналізм - гуманний і демократичний. Я весь час тверджу, що націоналізм - це найдосконаліша форма демократії. [38] Це той самий професор Зварич, котрий разом з проф. Омеляном Кушпетою, 1992 року організували регіональні конференції ОУН-б по всій Україні. Прочитавши наведену тут заяву проф. Романа Зварича, я засумнівався -чи справді він професор, а чи безсоромний пропагандист? А, може, я не розумію Дмитра Донцова? Але ж наслідки діяльності ОУН-УПА доказують, що я його зрозумів досконало. Сумнівів тут бути не може - під сучасну пору всі три фракції ОУН на чорне кажуть біле, і навпаки. Щоб увести в оману український народ, щоб перехопити в свої

руки владу. А тоді вони показали б що дійсно думають про вчення Дм. Донцова. Бо коли б вони того вчення не визнавали тепер, то й мусіли б відмовитися від минулого ОУН, а без свого злочинного минулого немає ОУН, це була б зовсім інша якісно організація. Ще й досі всі три ОУН ведуть тиху між собою боротьбу на терені України. Коли б одна з них захопила владу, тоді й дійшло б, здається, до явної боротьби між ними. Може й на зразок "Ночі довгих ножів", як у січні 1934 р. прихильники Адольфа Гітлера порахувалися з Ернстом Регмом.

Варто, отже, порадити українцям, і не тільки українцям, а й полякам: Читайте Дмитра Донцова! Прочитавши, вони самі зрозуміють суть українського націоналізму, суть ОУН-УПА.

Проте, прочитавши писання Дм. Донцова, хтось може сказати: писання Донцова, це одне, натомість український націоналізм, це друга справа. Тим більше, що сьогодні, як уже було сказано, чільні представники всіх фракцій ОУН репетують про демократичність, людяність, гуманність українського націоналізму, ОУН. Тим, в кого постануть сумніви щодо тотожності навчання Дмитра Донцова з українським націоналізмом, пропоную твердження Петра Мірчука, автора "Нарису історії ОУН", націоналіста з молодих років, активного впродовж десятиліть на еміграції пропагатора ОУН. Це будуть винятки саме з його, названої тут, праці:[39]

Писання д-ра Дмитра Донцова. Першим і найвизначнішим ідеологом українського націоналізму по першій світовій війні став д-р Дмитро Донцов... В 1925 р. (мабуть помилився автор, бо інші джерела подають 1926 р. - В.П.) появилася праця Дм. Донцова "Націоналізм", в якій автор провів нищівну критику українського угодовства і соціалістичної псевдодемократії... Як антитезу до цього Дмитро Донцов вказав український націоналізм... Полк. Євген Коновалець, повернувшися 1921 р. до Галичини і перебравши пост Головного Коменданта УВО (Української Військової Організації - В.П.), звернувся до д-ра Дмитра Донцова з пропозицією відновити видавання "Літературно-Наукового Вісника" й редагувати його в дусі ідей українського націоналізму, пропагатором яких був Донцов... Дм. Донцов заходився відразу надати журналові виразно націоналістичне обличчя... "ЛНВ"... став пропагатором ідей українського націоналізму і відіграв важливу роль в форму-

ванні націоналістичної ідеології (стор. 47-50). Націоналістична течія захопила теж старших учнів українських гімназій... постала і розвинула діяльність Організація вищих класів українських гімназій (ОВКУГ)... ОВКУГ звертала увагу на те, щоб спонукати гімназистів до пильного читання "Літературно-Наукового Вісника" та писань Донцова. Провідними членами Організації вищих класів українських гімназій були: Роман Шухевич і його брат Юрко, Володимир Янів, Богдан Кордюк, Богдан Підгайний... Степан Бандера, Олекса Гасин... Дмитро Яців... Зенон Коссак... Степан Ленкавський... Ярослав Карпинець, В. Макух... Дмитро Грицай... Омелян Грабець... Василь Сидор (стор. 56). Як бачимо, серед членів ОВКУГ були майбутні проводирі ОУН, а серед них Роман Шухевич, котрий став на чолі батальйону "Нахтігаль", а пізніше, від серпня 1943 року, був провідником ОУН на Західній Україні і головним командувачем УПА. Був серед них довголітній ректор Українського Вільного Університету в Мюнхені Володимир Янів, був теж Степан Бандера, провідник ОУН на західноукраїнських землях від 1932 p., згодом "вождь" ОУН-б.

Під час Першого Конгресу українських націоналістів (28 січня - 3 лютого 1929 р. у Відні) на засіданні ідеологічної Комісії розпочалася полеміка, що опісля перенеслася частково і на кінцеве пленарне засідання, під час ухвалювання ідеологічних концепцій. Юліан Вассиян, Степан Ленкавський і Степан Охримович обстоювали філософічно- ідеологічні основи українського націоналізму, вирослі з ідеалістичного світогляду українського народу, теоретично сформульовані в писаннях... Дмитра Донцова. Іншу концепцію заступали Дм. Андрієвський і Дм. Демчук, що намагалися включити до ідеології українського націоналізму елементи матеріалістичного світогляду та демократизм типу уенерівщини. Перемогла перша концепція (стор. 9).

Після сказаного вже не буде сумнівів щодо єдності викладеної Дм. Донцовим 1926 р. в праці "Націоналізм" доктрини українського націоналізму і прийнятої ОУН ідеології. Це, як, може, дехто пригадує у Володимира Маяковського: Говоримо - Ленін, а на думці - Партія; Говоримо - Партія, а на думці - Ленін. Отже - говоримо український націоналізм Дм. Донцова, а на думці - ідеологія ОУН. Різниця тільки в тому, що Дмитро Донцов ніколи не був членом ОУН, зате був він духовним батьком цієї організації.

І як після цього проф. Тарас Гунчак та іже з ним має моральну відвагу говорити сьогодні, що він не погоджується з Дм. Донцовим, що ОУН - це демократія, гуманність? Справді треба не мати крихти сорому, щоб таке заявляти.

А Валентин Мороз, завідуючий кафедрою історії України Поліграфічного інституту у Львові, ярий націоналіст, в інтерв'ю 14.11.1992 р. для української телепрограми канал 47 в Торонто заявляє: Є різні націоналізми - націоналізм демократичний, авторитарний, комуністичний. І годі зрозуміти - чи це абсолютне дилетантство неначе й професора, а чи примітивна пропаганда, розрахована на примітивну авдиторію? Валентин Мороз, колишній дисидент, неначе не розуміє, що є один український націоналізм: інтегральний, донцовський. Про це він міг би переконатися, читаючи "Енциклопедію українознавства". І немає, не було націоналізму комуністичного, хоч і був "націонал-комунізм", якого представником був Микола Хвильовий і Микола Скрипник. Тут "націонал" від національності, а не від націоналізму.

ОУН у світлі власних документів

Під час Першого Конгресу українських націоналістів у Відні Євген Коновалець, звертаючись з промовою до його учасників, сказав: ... мусимо... боротися і добитися Самостійної Соборної Української Національної Держави на всіх просторах життя українського народу. Як учить нас досвід цілих українських поколінь, можемо цього досягнути тільки революційними, ніколи еволюційними шляхами.[40] У зв'язку з цим згадаємо тільки про те, що 1991 року Україна стала незалежною державою зовсім не революційним, а мирним шляхом, хоч і не в межах, за які боролася й надалі бореться ОУН. ... ідеал Незалежної Соборної Української Держави", кличе Українську Націю до продовження боротьби аж до остаточної перемоги. Цей ідеал ліг в основу українського світогляду й його творчого чину - в основу українського націоналізму.[41] Це був процитований уривок з тексту відозви Конгресу українських націоналістів до українців. Ще раз звернемо увагу на безупинне наголошування ОУН на "соборності" української держави, тобто на побудові української держави на всіх етнічних (за твердженням ОУН) українських землях. Зрозуміння цього становить ключ до

розв'язки питання про причини й методи мордів УПА на Волині й в Галичині в 1943 і дальших роках.

У згаданій відозві Першого конгресу українських націоналістів з лютого 1929 року, підписаній від імені Конгресу Миколою Сціборським і Володимиром Мартинцем, говорилося:

ТІЛЬКИ ПОВНЕ УСУНЕННЯ ВСІХ ОКУПАНТІВ З УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ відкриє можливості для широкого розвитку Української Нації в межах власної держави. . . У своїй зовнішній політичній чинності Українська Держава стремітиме до осягнення меж, що охоплюють всі українські етнографічні терени[42]

Про це саме говориться в "Постановах Великого Збору Організації Українських Націоналістів", що відбувся в днях 28.01. до 3.02. 1929 p., опублікованих в "Розбудові нації" №№3-4 за березень-квітень і травень 1929 р. Тут, одначе, цитую за згаданим "Нарисом історії ОУН" Петра Мірчука:

2.ПОВНЕ УСУНЕННЯ ВСІХ ЗАЙМАНЦІВ З УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ, ЩО НАСТУПИТЬ У БІГУ НАЦІОНАЛЬНОЇ РЕВОЛЮЦІЇ, та відкриє можливості розвитку Української Нації в межах власної держави, забезпечить тільки система власних мілітарних зброєнь та доцільна союзницька політика.[43]

Наведені тут дві останні цитати слід прочитувати по кілька разів, щоб абсолютно добре збагнути їх зміст. В них, в цих цитатах з офіційних документів ОУН з 1929 року, знаходиться відповідь на запитання: Хто і чому почав мордувати 1943 року на Волині!? Автори, які опрацьовували проблеми мордів поляків у Західній Україні від 1942 року, вказували на ряд причин цих мордів, вказували на безвідповідальну політику II Речі Посполитої (міжвоєнний час) у відношенні до українців, вказували на політику гітлерівської Німеччини, яка проявлялася в засаді: Divide et impera - розділяй і пануй, ба навіть говорили про мету: усунення з українських земель поляків. Але досі жоден автор не вказав на причину, на документ, в якому було заплановане усунення поляків між іншим з Волині й Галичини. Ніхто з авторів досі не натрапив на документ, котрий ще 1929 року передбачив усунення "займанців" з українських земель, і то повне усунення, яке наступить "в бігу національної революції" шляхом створення "власних мілітарних озброєнь" (УПА), які й виконають "повне усунення всіх займанців".

Я цього не придумав, цебто не придумав шляхом розумової спекуляції, що, починаючи від 1942 року, ОУН-УПА здійснювала політику "повного усунення" поляків з Волині й Галичини. Я на це тільки натрапив у "Нарисі історії ОУН", читаючи його уважно, шукаючи весь час відповіді на це болюче питання, бо проблема мордів УПА від 1946 року не давала мені спокійно жити.

Ще раз, отже, вернімося до цитованих тут винятків з офіційних документів ОУН, ще раз проаналізуймо їх, заки перейдемо до наступних питань, в яких порушимо теж справу методів того усування поляків, теж порушимо справу мордування українців членами УПА, зокрема членами С.Б. ОУН.

Те, що я натрапив на ці, публіковані ж і доступні від 1929 року матеріали, вважаю своїм "відкриттям". Повторюю: досі ніхто не вказав на цю конкретну, сформульовану в офіційному документі, причину мордів поляків. І не тільки поляків.

Щоб не було ніяких недомовленостей, покличуся на мовознавчі джерела, щоб пояснити найважливіше у вже наведених документах, і згодом найтрагічніше у своїх наслідках слово: "усунення". Одинадцятитомний тлумачний Словник української мови каже: усування - Дія за значенням усувати... усувати... доводити що-небудь до зникнення, припення існування; ліквідувати... виключати, викидати звідкись; так чи інакше позбавлятися когось.[44]

До теми "усунення" поляків (і не тільки їх) з українських земель повернемося ще у розділі про морди, доконані ОУН-УПА. Тут лише вкажемо, поки свіжа пам'ять про "науку" Дм. Донцова, що реалізували "усунення" поляків та інших, і вбивали українців, котрі противилися ОУН, оті молоді оунівці, які, внаслідку науки Дм. Донцова, були просякнуті фанатизмом, ненавистю, безпощадністю до "ворога", котрі прищепили ті якості несвідомим селянам Волині, згодом Галичини.

І ще: Майже всі автори, котрі займаються проблемою ОУН-УПА, вказують на ОУН, точніше на ОУН-б, тобто на бандерівців, як тих, що були "суперреволюціонерами", що саме вони, оті молоді й повні гніву - Степан Бандера, Ярослав Стецько, Микола Лебедь, Роман Шухевич - були організаторами й виконавцями мордів. А тим часом, як видно зі сказаного, оту різанину поляків, допомогу в винищуванні євреїв, холоднокровно запланувала "стара гвардія" ОУН -

Євген Коновалець і його товариші. І це вони, піднесенням доктрини Дм. Донцова до рангу офіційної ідеології ОУН, виховали отих "молодих і повних гніву" - С. Бандеру, Я. Стецька, М. Лебедя та інших. Це "стара гвардія" УВО-ОУН була предтечею УПА, яка в своїй діяльності не знала жалю, ні будь-якої моральності, яка потоптала всі Божі заповіді, виконуючи "заповіді" ОУН, сформульовані в "Декалозі" українського націоналіста.

Вернемось, однак, до документів ОУН. У згаданій відозві Першого Конгресу ОУН говориться: Відкидаючи орієнтації на історичних ворогів Української нації, але будучи в союзі з народами, які вороже відносяться до окупантів України, національна диктатура, що витвориться в бігу національної революції, забезпечить в тяжкий час боротьби силу Української держави.[45]

Не вдаючись у деталі, вкажімо, що ОУН відкидала політику уенерівців, тобто тих, що боролися за Українську Народну Республіку, потім за Директорію, отже за реалізацію політики Симона Петлюри, як тих, що розраховували на союз з Польщею. ОУН гетьманцям ставила у закид, що вони розраховують на Москву. Натомість ОУН, як це показала практика, поставила на Німеччину, теж на Японію, як на ворогів Польщі і Росії.

Підкреслимо теж у цьому місці заплановану ОУН "національну диктатуру" в "бігу національної революції". Диктатура - це зрозуміло, ОУН завжди, від свого народження, прагнула до створення української держави, в якій мав би бути уведений тоталітарний режим. Але ж звідки сформулювання "національна диктатура"? Це взялося звідси, що ОУН від самого початку узурпувала собі право говорити від цілого українського народу. Ця узурпація походить від науки Дм. Донцова про "ініціативну меншість" і "неусвідомлені маси" (див. стор. 286 "Націоналізму" Дм. Донцова). Згідно до цієї науки, "луччі люди", тобто провід і члени ОУН, є виразниками нації, її інтересів, яких не розуміють "неусвідомлені маси". Звідси й узурпація права до "національної диктатури". Як її реалізувала ОУН-УПА, починаючи від 1942 року - знаємо на підставі фактів, про які буде ще мова.

В тій же відозві: Організація Українських Націоналістів протиставиться всім партійним і класовим угрупуванням і буде стреміти, через опанування цілого українського життя

на всіх землях України, до найширшого розгорнення національної сили... [46]

Тут уже мовиться про ті українські сили, які не підпорядкуються ОУН. Це ті українці, яких убивала ОУН-УПА за спротив політиці народовбивства. Ці плани ОУН здійснила тільки частково. ОУН не розгорнула своєї діяльності на так званій Великій Україні, тобто на схід від Збруча. Натомість ОУН зуміла підпорядкувати собі численні маси українців в Західній Україні, а також майже всю українську діаспору, за винятком комуністів. Маю на думці ту діаспору, яка є активною в українському сенсі на Заході, бо ОУН не має впливу на понад 90% українців у діаспорі, котрі тільки формально рахуються українцями, але не беруть участі в житті української діаспори. Сам Євген Коновалець невдовзі після віденського конгресу ОУН подався за океан, до Америки, де, використовуючи політичну еміграцію після І світової війни, організував у США ОДВУ - Організацію Державного Визволення України, а в Канаді УНО -Українське Національне Об'єднання. Обі ці організації, які діють досі, мають свої організаційні прибудівки у вигляді стрілецьких, молодечих, жіночих тощо об'єднань. ОДВУ у США і УНО в Канаді назовні виступають як громадські організації, фактично ж вони, це підпорядковані ОУН (тепер ОУН-м) політичні прибудівки. Після війни ОУН-б створила аналогічну прибудівку - УВФ, тобто Український Визвольний Фронт.

Таким чином ОУН опанувала життям українців не тільки в Галичині, а й у діаспорі. На Волині ОУН до 1939 р. не мала великих успіхів, мабуть через політику, ведену воєводою Г. Юзевським, а також через досить великі впливи КПЗУ - Комуністичної партії Західної України серед селянських мас. ОУН намагалася стати понад інші українські політичні партії, понад "неусвідомлені маси". Це - типове для тоталітарної організації правого напрямку.

А тепер, повторюю, Ярослава Стецько, Микола Лебедь, Микола Плав'юк та їхні сучасні ідеологи - різного роду професори, доктори - репетують на Україні про демократію. Це - небезпечна гра. Небезпечна для існування незалежної України. Небезпечна для її сусідів, зокрема Польщі. Не можна цією небезпекою нехтувати. Ленін почав з союзу в одинадцять чоловік. Навіть сьогодні нечисленна ОУН в Україні, використовуючи невідрадну економічну ситуацію, може підбурити маси.

З Постанов І ВЗУН з 1929 р.: На шляху до власного самоздійснення в формі найбільшої інтенсивності історичного значення, нація чисельно збільшує запас своїх біо-фізичних сил на поширеній рівночасно територіальній базі.[47] Інакше говорячи - український "лебенсраум". Коштом сусідів. Реалізуючи політику експансії ("Націоналізм" Дм. Донцова, стор. 283) шляхом "безоглядності" (безпощадності - В.П.) супроти інших (там же, стор. 232).

У пункті 16 "Постанов" говориться без ніякого камуфляжу, що Організація Українських Націоналістів побудована на засадах: всеукраїнства, надпартійності і монократизмуї.[48] В цьому контексті треба наголосити, що ОУН не була політичною партією, тому вона могла казати про "надпартійність ОУН". То чим же була ОУН, якщо не партією? Щоб дати відповідь на це запитання, мусимо вдатися до аналогій, до порівняння ОУН з іншими тоталітарними організаціями, зокрема з НСДАП (Націонал-Соціалістична Робітнича Партія Німеччини) і КПРС. Обі названі тут організації, хоч і називали себе партіями, в дійсності ними не були. НСДАП злилася з державним апаратом Німеччини, те саме було й з КПРС. "Партія" за етимологією цього слова, означає "частину", тим часом як НСДАП, так і КПРС своєю діяльністю охоплювали "цілість" (тотально) життя країн, в яких панували. Вони мали вирішальний вплив не тільки на політику - зовнішню і внутрішню - країн, але й на науку, культуру, мистецтво, навіть на спорт. Отже - ні НСДАП, ні КПРС - не були політичними партіями. Це були організації змички з державними структурами, над якими й панували. Цікавим у цій справі є міркування російських юристів, які виступали в Конституційному Суді Російської Федерації у справі позову про визнання КПРС конституційною організацією. На одному з засідань, у дні 8 липня 1992 p., представник Президента Росії, М. Шахрай, сказав: Намагання неупереджено поглянути на КПРС, зокрема у світлі доказів, котрими розпоряджаємо, теж у світлі розсекречених архівних матеріалів, не залишає сумніву те, що організація, яка називає себе КПРС, є різновидом державного механізму, державної структури, що необмежено здійснюють владні функції... [49]

Чому я тут про це говорю? Говорю тому, щоб доказати схожість ОУН з НСДАП і КПРС в сенсі їх непартійності. Різниця між ОУН і тими двома названими тут у тому, що

ОУН в дійсності не створила держави, не запанувала в ній, хоч, унаслідку Акту ЗО червня 1941 p., бандерівська фракція ОУН узурпувала собі право виконувати від імені неіснуючої держави владні функції - реквізиції продовольства, одягу й інших запасів, мобілізацію населення в ряди УПА, суди над "зрадниками", усування поляків з українських земель.

Далі там же: В часі визвольної боротьби лише національна диктатура, витворена в ході національної революції, зможе забезпечити внутрішню силу української нації...[50] Пізнали цю "національну" диктатуру, крім поляків, також українці, зокрема на Волині. Польські автори пишуть багато про масову участь українців у злочинних діях УПА. Це правда, що з УПА співдіяли широкі маси українського населення. Але досі мало хто вказував на те - чому ті маси виступали на боці ОУН-УПА? Як, яким чином ОУН втягнула спокійну Волинь до свого злочинного промислу? Скільки в цій причині було терору, застрашення, скільки обману-отуманення? Відповіді на ці запитання чекають на опрацювання. Взятися за це повинні українські вчені -історики, психологи. Тут можу лише сказати на підставі розповідей очевидців - поляків, українців, чехів, що "національна диктатура" УПА була страшна. Так і сказав Степан Бандера: Наша влада буде страшна! Страшна, як виявилося, не тільки для поляків, але й для багатьох українців.

Далі з "Постанов" Першого Конгресу: ... українська зовнішня політика здійснюватиме свої завдання шляхом союзних зв'язань із тими народами, що вороже відносяться до займанців України. [51] Цим союзником ОУН мала стати Німеччина. Біда лиш у тому, (що гітлерівська Німеччина не бачила потреби в союзі з ОУН. Вона лише використовувала ОУН для своїх потреб. До будь-якого союзу ОУН, хоч би й з НСДАП, ніколи не дійшло. Контакти з ОУН вдержувала лише німецька армія, точніше армійська служба розвідки -Абвер і Гестапо. Про це - далі.

У своїй зовнішньо-політичній чинності Українська Держава стремітиме до досягнення найбільш відборних меж, що охоплюватимуть усі українські етнографічні терени...[52] Це і є офіційна політика ОУН, від якої вона ніколи не відмовилася. Що це означає для справи миру в Європі -можна собі уявити. Але ж, як знаємо з "науки" Дм. Донцова, ОУН не має на меті вдержання миру між народами, навпаки - метою українського націоналізму є безупинна боротьба,

тобто безупинні війни за поширення кордонів держави. Хай би це взяли до уваги польські політичні чинники, котрі на сьогоднішній день увійшли в приятельські відносини з ОУН, зокрема з ОУН-б.

В обставинах ворожих займанщин підготовку українських народних мас до збройної боротьби, а зокрема підготовку організаторів і вишколених провідників, перебере окремий військовий осередок.[53] У зв'язку зі сказаним мені хотілося б звернутись: Народе моєї спокійної до війни Волині! Ті, котрим понад шістдесять років! Пригадайте собі тих емісарів, котрі сотнями йшли з Галичини 1942 року. Пригадайте - як вони і кого спершу завербували до злочинної діяльності. Як вони організували Самооборонні Кущові Відділи (СКВ), як муштрували чоловіків і хлопців, в тому й підлітків. Як втягували силоміць до своєї діяльності дівчат. Пригадайте - що робили з тими, хто з ними не погоджувався? Скільки вже тоді, заки почали мордувати поляків, загинуло українців з рук СБ.?

Приходить час, що архіви відкриються, ще живуть свідки тих подій - українці. Треба поспішати, треба, поки є час, розпитати свідків тих страшних днів і ночей. Але тепер ситуація цьому не сприяє. Люди мовчать. Чи вони ще бояться українських націоналістів, а чи вже знову бояться їх? Бож організуються різні заходи для відзначення "героїзму" ОУН-УПА. Де ті сміливці-вчені, які б узялися за опрацювання теми злочинів ОУН-УПА в Західній Україні? Треба поспішати, бо незабаром не стане живих свідків.

Саме такою, а не іншою, була і понині є ОУН. Вона не змінилася в суті, вона лише змінила свою тактику. Не позбувшися баласту націоналістичної ідеології, нелогічно говорити про "демократичну" ОУН. ОУН, з її ідеологією, з її історичним минулим - не може реформуватися. Так само, як не може реформуватися український націоналізм, як ідеологія. Тоталітарні доктрини, ідеології, організації живуть, або вмирають. Ніколи не реформуються.

Тому злочином перед народом є ототожнювати націоналізм і патріотизм, це бо діаметрально різні поняття. Тоді, коли патріотизм належить до понять, пов'язаних з добром, любов'ю, благородством, то націоналізм - зі злом, ненавистю, підступом, злочинністю. Говорю тут про український інтегральний донцовський, взятий на ідеологічне озброєння ОУН, націоналізм, а не про якісь "ленінські" націоналізми поневолених націй.

І ще: Націоналізм Дм. Донцова, отже й ОУН, це протиставлення християнських ідей, які проголошують добро, милосердя, людяність, любов. Натомість націоналізм свою ідеологію збудував на ненависті, насильстві, терорі, вбивствах. Пропагандисти ОУН послуговувалися, між іншим, поетичним висловом: Доба жорстока, як вовчиця. І це -правда. Зокрема доба, яку влаштувала ОУН-УПА в час війни. Доба справді була жорстока, як вовчиця. Тільки не постала вона внаслідок якихось стихійних бід, її створили люди, котрі діяли згідно до настацов Дм. Донцова й ОУН. У свій час жорстоку, триваючу понад 500 років добу, створила інквізиція. У ХХ-му столітті жорстоку добу створили тоталітаристи - більшовики і нацисти. Створила її й ОУН-УПА.

Я з цілковитою певністю можу сказати таке: Коли б мого батька не замордували жорстокі, як голодні вовки, більшовики, то його замордували б націоналісти. Бо батько мій мав за жінку польку. Він не був націоналістом. Навпаки, він з пошаною ставився як до свояків-поляків, так і до сусідів-євреїв. Він був гуманіст. І батько мій не вбив би на вимогу ОУН-УПА свою жінку, а мою матір. Він, відомий в дубенському повіті, український діяч, до 1935 року був війтом гміни Дубно. Він не підтримав би дій ОУН-УПА. Батька вбили більшовики, НКВД, в дубенській в'язниці, або в підземеллях Бернардинського монастиря. Повторюю: Коли б не вбили його більшовики, то вбили б посіпаки з УПА чи СБ.. Справді - доба була жорстока, як вовчиця. Чесній людині не було місця на цій землі.

Я б не писав цієї праці, коли б мене, малолітнього, 1940 року не депортували більшовики у Казахстан. 1943 року мені було 18 років. То й мене поставили б націоналісти перед вибором: УПА (і вбити матір), або смерть.

А батько мій був великим українським патріотом. Він організував урочисті відзначення, пов'язані з постанням Української Народної Республіки, роковинами смерті Симона Петлюри. Патріотизм - не націоналізм. І так він виховав мене.

Український націоналізм - це різновид фашизму. Він своєрідний, його не можна порівнювати з іншими націоналізмами, наприклад з хорватським, хоч схожість дуже близька. Український націоналізм настільки український з причини вчення Дмитра Донцова, що він є явищем сам у собі. Тому повторюю: в цій праці мова не про націоналізм узагалі, а лише про український націоналізм.

Український націоналізм - це ідеологія і політичний, вождівського типу, рух, котрий ставить собі метою будь-якими методами, в тому й аморальними, злочинними, зокрема індивідуальним і масовим терором, скерованим проти всіх, хто противиться йому, в тому й проти українців - побудувати на всіх українських етнічних територіях, також на спірних територіях етнічного пограниччя, українську державу, яка шляхом експансії, скерованої проти сусідніх народів, має поширювати свою територію до досягнення статусу української імперії, в якій пануватиме націократія вождівський, тобто авторитарний устрій, в якому "вождь нації" згуртовуватиме законодавчу й судову владу, і котрий у своїй діяльності спиратиметься на "луччих людей", тобто на націоналістичну касту, по-донцовському на "ініціативну меншість". В тій державі національні меншості не матимуть загарантованих громадянських прав. Не виключено, що до деяких з них була б застосована політика "остаточної розв'язки".

Цей націоналізм за умов здобуття Україною незалежності не змінився ні в ділянці ідеології, ні щодо стратегії, тобто остаточної мети. За сьогоднішніх умов змінилися тільки методи пропаганди, сьогодні націоналізм одягається в шати демократії, а тіло його надалі націоналістичне.

Оскільки описуваний тут націоналізм є виключно українським явищем, не торкаюся тут в основному націоналізму в інших народів. Хай поляки пишуть про польський націоналізм, росіяни про російський тощо. Вкажу тут, що росіяни під поняттям "націоналізму взагалі" розуміють а) волю народу, б) амбіції політичних еліт, не прагнучих нічого, крім влади.[54] Проте жодне з тих визначень не стосується до українського інтегрального донцовського націоналізму, який був і є ідеологією ОУН - всіх трьох її фракцій. Український націоналізм - не звичайний націоналізм, це націоналізм зі своєю доктриною, філософією.