Розділ 3
Термінологічні справи

"Слово" - це мовна одиниця, яка являє собою звукове вираження про предмет або явище об'єктивного світу. Слово може мати форму усну або писану. Об'єктивно - кожен предмет чи явище повинні мати одне слово на їх означення. Кожне слово має свій зміст. Буває, однак, що в те саме слово різні люди вкладають різний зміст. Причиною цього можуть бути різниці в родоводі слова в різних народів, етнічних груп. Так, наприклад, іншомовне слово "націоналізм" має інший зміст в континентальній Європі, зокрема ж у Східній Європі, а зовсім інший в Америці. В цьому конкретному випадку причиною відмінного поняття "націоналізм" є відмінне поняття слова "нація", від якого етимологічно походить "націоналізм".

Але й в Європі в слово "націоналізм" різні верстви вкладають інший зміст. Для одних це - абсолютно негативне поняття, для інших - позитивне. Тож, раз темою цієї праці є оцінка Організації Українських Націоналістів (ОУН) і створеної нею Української Повстанської Армії (УПА), - слово "націоналізм", точніше поняття українського націоналізму, буде предметом аналізу в окремому розділі. Є, однак, ряд інших слів, понять, які вимагають уточнення, зокрема тому, щоб була змога краще зрозуміти автора.

Події, які стали причиною написання цієї праці, відбувалися на південно-західній території Полісся, на Волині й в Галичині. Ці території в українській літературі прийнято означати терміном "Західна Україна". Таким, власне, терміном буду послуговуватися і я. Я свідомий того, що цей термін може не подобатися деяким полякам, котрі згадану територію звикли називати "Креси Всходнє". Це до II світової війни справді були "східні креси" (окраїни) Другої Речі Посполитої, проте політична карта сьогоднішньої Європи засвідчує, що названі тут території є Західною Україною. Це, зрештою, відповідає моєму твердженню, що йдеться про етнічні українські землі.

В польській, як зрештою, і в російській мові, не існує відповідник української назви території "Галичина". В польській літературі Галичину принято називати "Галіц'я Всходня". Цією термінологією послуговуються теж деякі українські діаспорні історики й публіцисти. Тому, що вважаю

визначення "Східна Галичина" неадекватним до дійсного стану речей, то в польській версії цієї праці вживатиму назви; "Галіц'я", хоч був час, коли я пропонував цю історично-географічну країну називати "Галичина" теж у польській мові. Проте, з огляду на сталий наголос у польській мові на передостанньому складі, така назва у цій мові звучить трохи дико, бо ж в українській мові наголос у цьому слові робиться на останньому складі.

Чому я проти назви "Східна Галичина"? Тому, що це штучний, родом з Австрії, термін. В ХІ-ХII століттях існувало Галицьке князівство зі столицею в Галичі (звідси й назва князівства), на півночі якого було Володимирсько-Волинське князівство. Оба ті князівства на початку XII ст. об'єдналися, прийнявши назву Галицько-Володимирське князівство. Згодом ці землі належали до Польщі, але після першого розчленування 1772 року вони увійшли до складу Австрії, яка назвала їх Королівством Галичини й Володимирщини (бо Волинь не стала австрійською). По-німецьки назва ця звучала "Галіцієн унд Льодомерієн". Після третього розчленування Польщі 1795 року до Австрії увійшли теж землі з Краковом, Радомом, Любліном включно, отже землі на захід від Галичини. З того часу землі, які увійшли до Австрії після третього розчленування Польщі, стали називати "Західною Галичиною", натомість території, що ввійшли до складу Австрії після першого розчленування Польщі, неначе автоматично стали називати "Східна Галичина". Цей термін є терміном розмовним, а не науковим, його не повинні вживати зокрема історики, як теж публіцисти.[1]

Коли говоритиму про Волинь, то матиму на увазі не всю історично-географічну територію, яку називають Волинню, а лише Західну Волинь, яка до 1939 року входила до складу Речі Посполитої Польщі.

З огляду на те, що програма ОУН з 1929 року наголошує на етнічність українських земель[2], стає потрібним проаналізувати це поняття. Зробити це треба тим більше, що у поняття "етнічних українських земель" ОУН вкладала й надалі вкладає вельми широкий зміст і в'яже з ним свою; стратегію - побудову Української Самостійної Соборної Держави. Слово "Соборна" вміщає "всі українські етнічні землі", причому воно іноді набирає імперіалістичного забарвлення, про що буде мова далі.

У світі, який нас оточує, немає нічого вічного, вже півтисячі років до нашої ери Геракліт з Ефезу (Ефеський) сказав: "Панта реї" - все на світі міняється. Коли виходити з теїстичної теорії філософії, то мусимо сказати, що саму людину, рід людський, створив Бог у якомусь часі на певній території нашої Землі. Коли виходити з матеріалістичної філософії, з теорії еволюції, то треба констатувати, що рід людський постав на якомусь етапі розвитку нашої Земної кулі й на якійсь території. Інакше кажучи: Не було так, що українці мали у своєму володінні таку територію споконвіку, поляки таку, а німці іншу тощо, бо самі українці, поляки, білоруси тощо, це продукт розвитку людства, його історії. В цьому контексті про "споконвічні" українські (польські, чеські тощо) землі можна говорити тільки умовно, причому слід теж мати на увазі, що процес поставання народів (націй) з племен, це довготривалий, складний процес, в ході якого не можна було говорити про якусь "національну свідомість". Навіть у час польського Січневого повстання 1863 року тільки у шляхти була розвинена національна свідомість, натомість польські селяни казали про себе: ми - цісарські (це про тих, які були під Австрією). Рід людський не поділявся від початку свого існування на народи, нації. Одну з історично відомих спільнот європейського континенту називають "індоєвропейцями". На території сьогоднішньої України в доісторичні часи, приблизно тисячу років до нашої ери, жили кімерійці, скіфи; приблизно 500 років до н.е. на цій території жили племена скіфів-орачів, алазонів, тирітів, а слов'яни в той час не були поділені на східних і західних, це були ще "праслов'яни", які мали свої поселення на території, що від басейна ріки Одра до Західного Бугу. Треба пам'ятати, що це був період після великої Мандрівки народів, тобто після періоду їх переміщення, в часі якого "нічию" Європу опанували племена англів, готів, бургундів, вандалів, візиготів, гуннів, франків, ломбардів, остроготів, саксів, слов'ян.

В процесі розшарування племен з одного боку стався поділ на західних, південних і східних слов'ян, причому поляків, чехів, словаків, лужичан зараховують до західних слов'ян; сербів, болгарів, хорватів, словенців, македонців, босняків і чорногорців - до південних слов'ян, натомість українців, білорусів і росіян - до східних слов'ян. З другого боку в племенах відбувався процес творення народів, тобто об'єднання ряду племен в один народ, причому ще довгі

століття в масах не було свідомості належності до народу була натомість глибока свідомість племінної належності. Ця остання, коли йдеться про українців, навіть у наш час деколь по суті переважає національну свідомість. Доказом цього є проблема так званих русинів, яку зовсім непотрібно й штучно, необгрунтовано підтримує проф. Павло Магочі з Торонтського університету. Доказом сказаного є теж, на мою думку, тенденція галичан "приєднати" до Галичини решту України, яку вони, галичани, не зовсім і досі розуміють, якi намагаються накинути всій Україні галицький спосіі думання, галицьке розуміння патріотизму, яке, по суті, є несприйнятливим для всього українського народу націоналізмом. У цьому контексті вельми цікавими є міркування губернатора Галичини під час німецької окупації Отто Вехтера[3], про які буде мова в розділі про СС дивізію "Галичина".

Коли, отже, дивитися на проблему "етнічних земель" якогось народу, то до неї треба підходити з обережністю, бо немає, не може бути чіткого розмежування між населенням різних племен, які згуртувалися в окремі народи. Завжди є якась, ширша або вужча, смуга, яку слід називати міжетнічним пограниччям. До такої смуги я зараховую східну Холмщину, етноніми якої вказують на те, що там від багатьох століть жили поруч себе українці і поляки.

Сказане тут веде до висновку, що: а) історичні докази етнічності якихось земель завжди будуть хиткі, бо опонент кожночасно може пос лужитися контраргументом: "а ще раніше на цій території панували чи жили століттями інші племена"; б) немає можливості хоч би теоретично чітко розмежувати етнічні території. Тому ідеологія, яка заснована на меті побудувати державу на всіх етнічних землях обов'язково несе загрозу перманентних збройних конфліктів з сусідами.

Якщо йдеться про територію Польщі, яку ми називаємо Лемківщиною, то справді, як це видно з польських і українських карт, це досить вузький клин, ширина якого становить іноді лише кільканадцять кілометрів, тривало заселений однорідним, тобто лемківським, етнічно українським елементом.[4] Про лемків буде мова в окремому розділі.

Комунізм (соціалізм). Говорячи про СРСР, я не буду послуговуватися такими термінами, як "комуністичний" чи "соціалістичний" режим, а говоритиму про "більшовизм".

Чому? Тому, що поняття "комунізм" чи "соціалізм" не зовсім адекватні для пануючого в СРСР державного й суспільного устрою. Комунізм (соціалізм) відноситься до системи організації суспільства, в якому домінуючою є спільна власність і рівний розподіл багатств. Комунізм, як теорія, був утопійний (Роберт Оуен, Чарлз Фур'є)[5], був "науковий", тобто обгрунтований Марксом-Енгельсом, однак пануючий в СРСР устрій не був цілковито адекватний до марксизму, це був "марксизм-ленінізм", тобто "більшовизм". Саме тому одна з моїх праць має зоголовок "Нарис анатомії більшовизму", в якій, як і в двох попередніх, я розкрив разючу розбіжність між теорією комунізму і практикою СРСР, тобто більшовизму. Був же націонал-комунізм українських діячів культури і державного будівництва - Миколи Хвильового, Миколи Скрипника; був єврокомунізм, був соціалізм "з людським обличчям" Олександра Дубчека. Отже комунізм (соціалізм) буває різний, а у більшовизму обличчя одностайне. Не завжди про соціалізм можна говорити в негативних категоріях. Треба пам'ятати, що до представників соціалістичної ідеології мусимо зараховувати таких видних гуманістів ХХ-го століття, як Віллі Брандт, як президент Франції Франсуа Міттеран, та й правлячі 1992 року в трьох провінціях Канади партії - НДП - зараховують до соціалістичних. Отже - ані комунізм, ані соціалізм - не одностайні поняття. Саме тому тут говоритиму про більшовиків і їхніх сателітів. І не варто, вважаю, більшовицьку еліту, людей, які зробили собі професію з більшовизму, ототожнювати з людьми, котрі належали до комуністичних партій в СРСР чи в сателітних країнах, будучи переконаними, що діють для добра народу. Типовий для мене приклад таких людей - Борис Олійник, український поет. Він - не коньюнктурник, не з коньюнктурних міркувань славив комунізм (комунізм, а не більшовизм), бо коли б він був коньюнктурником, то в нього вистачило б інтелігентності, щоб своєчасно "перекинутись" у табір "патріотів". Він, Борис Олійник, своє кредо виклав у статті "Встаньте, суд іде!. . ." в московській "Правді"[6]. Ось чому я послуговуватимуся терміном "більшовизм". Крім цього, слід сказати: більшовизм, це різновид марксизму-ленінізму на практиці, побіч нього ще існує "маоїзм", існували "народні демократії", які не мали нічого спільного з добром народу, ані з демократією.

Національність, тобто належність людини до нації, не є юридичною категорією, її, національність, можна (хоч це й не

бажано для нації) міняти, можна навіть стати космополітом? тобто людиною без належності до будь-якої нації. Раз національність не є юридичною категорією, то й не регулюють її набуття чи втрати жодні законодавчі акти (у протилежність до громадянства). Належність до нації традиційно приходить з народженням, національність закріплюється у сфері свідомості через виховання, зокрема через виховання в родині.

Бували й бувають численні випадки втрати набутої в дитячих роках національної свідомості, тобто свідомості належності до нації. З-посеред українців, які втратили набуту в дитячих роках свідомість належності до української нації, слід назвати видатного російського письменника Володимира Короленка. Його батько був українець, а мати - полька, проте в юнацьких роках він відійшов від українства. Десь я читав, що причиною цього був дід письменника по батькові, котрий, неначе наслідуючи зразки козацького запорізького укладу життя, нехтував елементарними вимогами гігієни, в побуті не рахувався зі словами, навіть звичайні травми лікував змішаною зі слиною землею. Така дідова поведінка відштовхнула Володимира Короленка від українства, він став росіянином, бо жив в оточенні росіян, а мати великого впливу на його виховання не мала.

З іншого боку - поляк Вячеслав Липинський (мабуть Вацлав Ліпіньскі) став у час навчання в народній і вищій школі в Києві українцем, став навіть ідеологом українського^ монархізму, його праці використовують навіть українські націоналісти для побудови своєї теорії виключності української нації.

Цікавим, вельми цікавим прикладом відходу від; свідомості своєї нації є митрополит Андрей Шептицький. Син; батька й матері поляків, охрещений як Роман-Марія в римсько-католицькому костьолі, внук польського письменника графа Олександра Фредри, став не тільки священиком (української) церкви, але й духовним батьком українців-галичан, став українським незаперечним авторитетом.

Подібних випадків в обох народах - польському й українському, багато. І це - не трагедія. Коли особа втрачає свою національність у користь набутої, це не біда, хоч культура нації, від якої людина відходить, може стати біднішою (Володимир Короленко). Гірше, коли таке явище набуває масового характеру через фізичний примус або

політичні впливи. Прикладом фізичного насильства над національною свідомістю людей були яничари - християнські полонені-невільники, які, під впливом виховання в дусі ісламу, денаціоналізувалися, ставали ортодоксійними мусульманами, часто жорстоко боролися проти своїх братів по крові. Прикладом відходу від національної свідомості через політичні, теж економічні впливи на людину, тобто прикладом денаціоналізації великих груп населення, є знані нам - германізація і русифікація. Хто внаслідку деціоналізації відійшов від своєї нації - повинен (але не мусить) вернутися до неї. У цій ділянці має їм допомогти розумна політика держави. Маю тут на думці Україну.

Окремою є справа асиміляції. їй, природно, піддаються великі групи населення емігрантів. У цьому для існування нації нема небезпеки. Асимілюються теж особи з-посеред національних меншостей. Коли ця асиміляція добровільна, природна, через, наприклад, шлюб з особою іншої національності - то в цьому немає ніякого зла. Злом, натомість, є примусові методи асиміляції, які дали про себе знати на східних теренах довоєнної Польщі.

Так чи інакше - національність, повторюю, не є юридичною категорією, відхід від національності не є злочином ні в розумінні права, ані теж морально не заслуговує на осуд. Пишу про це тут у зв'язку з оунівською концепцією належності до нації, у зв'язку з поглядами ОУН на так звану "національну зраду". Погляди ОУН на належність до нації мають присмак расизму. Зрештою, серед українських націоналістичних теоретиків ще й досі немає одностайного погляду на те, чим є нація. 1981 року, доктор політичних наук, українець, адвокат з Торонто не міг сформулювати визначення "нації", виразно пов'язував його з расою, що, на мою думку, згідно до моїх знань, є абсурдом. За "зраду" національних інтересів ОУН "засудила" й виконала вироки смерті перед війною на ряді українців, у тому таких, як вбивство Сидора Твердохліба (до речі, в Польщі є поет, поляк з прізвищем типово українським - Твердохліб, чи це не нащадок того вбитого українця?) тільки за те, що він в перші роки польської окупації став із запалом пропагувати лояльність "русинів" супроти польської держави.[7] На наказ ОУН вбито теж директора української гімназії у Львові Івана Бабія [8] й багато інших. Це, як казали оунівці-галичани, було

покарання смертю "хрунів". А вже під час війни і після неї вбивства на цьому тлі мали масовий характер.

З належністю до нації пов'язана інша тема, а саме "зрада". Поняття "зради", коли поминути порушення вірності у коханні, дружбі - зводиться до переходу на бік ворога, до віроломства. Раз, як це було сказане вище, належність до нації не є юридичною категорією, то не може бути мови про "зраду" нації у контексті кримінальної відповідальності (хоч, зокрема в післявоєнній Польщі, існувало законодавство, за яким карали за саме відречення від нації, за т.зв. "фольксдойчерство"), не може існувати юридична, зокрема кримінальна відповідальність за втрату почуття належності до нації. Хіба що така зрада пов'язана з громадянством, проте громадянство й належність до нації - зовсім інші речі. Тому всі вбивства, виконані від імені ОУН, отже ті, що їх вчинили перед війною, а також під час війни і після неї, зокрема в рамках діяльності УПА, СКВ, УНС на українцях - це ніщо інше, як кримінальні злочини. Про відповідальність за ці злочини, зокрема за геноцид, тобто народовбивство, говориться в іншому розділі.

Поняття є однією з форм мислення, це результат узагальнення суттєвих ознак об'єкта дійсності, наука про поняття є ділянкою логіки, тобто науки про закони і форми мислення. Предметом поняття не є поодинокі речі, а загальне у речах. У системі логіки "Адольф Гітлер" не є поняттям, поняттям, натомість, є "гітлерівці". Не є поняттям "Євген Коновалець", але поняттям є "націоналісти". Поняттям є також "українець", не конкретний українець, а "українець узагалі", "поляк узагалі", "єврей", "німець".

Сказав я про це тому, щоб пояснити таку очевидну річ, як те, що поняття "українці" охоплює всіх людей, котрі вважали і вважають себе українцями - всіх, котрі коли-небудь жили на світі, котрі живуть тепер на Україні, в Польщі, в Канаді й взагалі по цілому світу. Отже "українці", це дуже широке поняття, якого не можна ототожнювати з поняттям "українські націоналісти", "оунівці", "бандерівці" тощо, хоч останні три наведені категорії належать до одного синонімного ряду. Правдою є, що "бандерівці" є українцями, правдою є, що "українські націоналісти" є українцями, але неправдою є, що всі українці є (чи були) " бандерівцями", "українськими націоналістами", "оунівцями".

Автор джерельної праці "Злочини українських націоналістів, скоєні на польському населенні на Волині у

1939-1945 роках", Владислав Семашко, у своїй доповіді, прочитаній під час наукової сесії 9 травня 1992 р. в Гданську п.н. "Стан дослідів над українським терором на Волині в 1939-1944 роках") [9] допускається кардинальної помилки - помилки в ділянці логіки, коли в названій доповіді говорить: В публікації... "Злочини..." злочинців називаємо неодностайно, вживаємо термінів, яких вживали автори реляцій Так ото злочинців називаємо: "націоналісти", "банди націоналістів", "бандерівці", "бульбівці", "українська поліція", "українці", "українські селяни", "сусіди-українці". В чотирьох випадках названо прізвища злочинців. Прізвища проводирів трапляються набагато частіше. У майбутньому маємо намір відмовитися від стосування різних визначень, а це тому, що автори реляцій, поза українською поліцією, неспроможні були правильно визначити організаційну належність і характер груп, котрі допускалися злочинів. Отже, так як і в описах злочинів гітлерівських злочинців, вчинених різними формаціями, було прийнято писати німці, так і в описах українських злочинців будемо застосовувати термін "українці".

У зв'язку з наведеним треба сказати таке: Сам автор доповіді каже, що існує поняття, яким точно можна визначити різні формації гітлерівців, які допускалися злочинців. Цим поняттям є "гітлерівці". Правдою є, що всі гітлерівці були німцями, однак не всі німці були гітлерівцями. Також у випадку мордів, скоєних на поляках (і не тільки на поляках) різними формаціями українських націоналістів, слід вживати загальний термін "українські націоналісти", якщо не можна точніше визначити злочинців, але в жодному разі "українці". Правдою (гіркою правдою) є, що всі українські націоналісти були українцями, але далеко не всі українці були українськими націоналістами.

Тому казати, що поляків на Волині вбивали українці, це не тільки неточність, але це кривдяча мільйони чесних українців неточність. Я - українець, мої родичі, приятелі, знайомі українці, котрі жили у 1939-1945 роках на Волині -не допустилися злочинів проти поляків, не помагали злочинцям з УПА чи інших націоналістичних, або посталих з націоналістичних інспірацій формацій. Тих, хто ті злочини cкоїв, слід називати "українські націоналісти", якщо немає змоги докладного визначення групи чи формації.

З наведених тут міркувань я також не погоджуюся з Казімєжом Подляскім, котрий пише: Українцям: вибачаємо і

просимо вибачення [10]. Ні мені, ні мільонам чесних українців нема чого вибачати, ми не вчинили нічого поганого полякам. Вибачити можна українським націоналістам, відділам УПА, українській поліції, СС дивізії "Галичина", і то, на мою думку, за умовою, що вони в якійсь формі визнають свою вину, покаються. Без визнання вини, без покаяння всякі розмови про вибачення будуть пустими словами. Німецький, народ допустив НСДАП й Гітлера до влади, той же народ, устами представників своєї влади, визнав свою вину, покаявся. Тому й могли польські єпископи сказати на адресу німецького народу: "Вибачаємо й просимо вибачення".

Українська Повстанська Армія - чи це дійсно була армія, а чи як її часто називають "банди"? Армія за існуючим донедавна поняттям, була збройною силою якоїсь держави, отже УПА в цьому контексті не слід би визначати "армією". Проте сьогодні в Західній Європі існують різні "армії", як от ІРА - ірландські повстанці, котрі воюють за приєднання британської Північної Ірландії до Республіки Ірландія; в Німеччині, навіть в Італії існують "армії", які називають себе "червоними арміями". Тож залишмо для УПА назву "армія". А чи були це " банди", які мордували, різали, палили, грабували? Під "бандою" розуміють озброєну групу злочинців, що чинять грабежі, розбої, вбивства.[11] Таке саме визначення слова "банда" подають польські словники.[12] Жодна дефініція не пасує до політичної діяльності збройних формувань типу УПА. І хоч, правду кажучи, аж проситься на язик, щоб УПА, СКВ чи УНС називати бандами, проте я цього не робитиму, бож, за малими винятками, названі тут формації діяли з політичних мотивів. І ще: поляк, лікар родом з польського Підкарпаття, мій друг і приятель, якось написав мені: Вбивали, палили не тільки ті з УПА, а й з деяких польських формацій, то чому ж одних називати бандами, а других військом? Цей аргумент не позбавлений логіки, хоч ... , та про це говоритиму при темі: хто почав? Тут лише можна сказати, що не існують об'єктивні критерії для назви "банди". Польська і більшовицька політичні літератури називають УПА бандами, українська діаспорна література бандами називає польські підпільні відділи, такою ж назвою послуговувалася польська післявоєнна література у відношенні до А.К., ВІН, НСЗ тощо. Українська діаспорна література бандами називає теж червоних партизанів. Гітлерівці УПА теж називали бандами.

З наведених тут міркувань, також з огляду на те, що я не входитиму в деталі мордів, коли не матиму певності - хто їх вчинив на поляках, називатиму ті групи "відділами У ПА", хоч би це були групи СКВ. Це також тому, що СКВ чи УНС були керовані УПА, і тому, що відділи "Пiльської Січі" (не говорю про самого Тараса Бульбу-Боровця) були предтечею УПА.

Патріотизм - почуття благородне, це любов до своєї батьківщини, відданість своєму народові, готовність для них на жертви й подвиги. Це шляхетне почуття сьогодні українські націоналісти намагаються підмінити антигуманним поняттям "націоналізму". Як не дивно, в сьогоднішню добу, в рік після проголошення незалежності України, на сторінках газет і журналів на Україні майже не можна зустріти слова "патріотизм", його часто заступає слово "націоналізм". А це -полярно різні поняття. Про націоналізм, як ідеологію, говоритиму в окремому розділі.

Хочу вказати на те, що слово "патріотизм" не зареєстроване навіть таким популярним виданням, як "Енциклопедія Брітанніка" за 1973 рік. Там, натомість, є слово "націоналізм", яке пояснюється близько до європейського поняття "патріотизм"[13]. Цю обставину широко використовують українські націоналісти у своїх впливах на англомовне оточення, у формуванні поглядів англомовних політиків, англомовних засобів масової інформації на український націоналізм, який після війни в очах західного світу змальовують як патріотичний рух, що боровся з більшовизмом, а навіть з нацизмом. На жаль, намагання українських націоналістів у цій ділянці увінчалися великим успіхом, навіть такі державні засоби масової інформації, як "Редіо Інтернешенел" з Монреалю, "Голос Америки" послуговуються в україномовних передачах терміном "націоналізм" на окреслення українського патріотизму; на українських патріотів, демократів, кажуть: "націоналісти".

Держави бувають різні. Не конче побудовані на базі нації. Я погоджуюся з тим, що завершенням розвитку народу, нації як правило є побудова власної держави на власній території, це бо таке природне, що навіть не вимагає пояснення. Проте пояснення вимагає те, що держава не є самоціллю нації. Тобто, народ, нація не може прямувати будь-яким коштом до побудови своєї держави. Нація будує свою державу задля заспокоєння інтересів свого народу. Тільки така національна держава приносить користь, коли

вона служить усьому народові, народові, котрому добре жити у своїй державі. І не тільки членам основної нації, але також громадянам, що належать до національних меншостей. Під сучасну пору існує ряд національних держав, з яких люди силоміць утікають - до Канади, США, Франції, Німеччини, Швейцарії тощо. У цьому контексті добре пригадати слова великого борця за права людини, великого українського патріота, генерала Петра Григоренка. Під час однієї з конференцій, організованих проф. Петром Потічним в МакМастерському університеті в Канаді, ген. Петро Григоренко сказав приблизно так: "Я не хотів би жити в українській державі, в якій правили б бандерівці." Це - вагомі слова, вони вказують на те, що важливим є не тільки сама побудова національної держави, але й її зміст, форма держави.

Українським націоналістам, котрі ставлять собі стратегічною метою побудувати українську державу на всіх (на їх думку) українських етнічних землях, слід пригадати, що існують на світі держави, такі як Швейцарія, Монако, Люксембург, Андора, Сан Маріно, але нема ні швейцарської, ні монакійської, ні люксембурзької, ні андорської, ні ліхтенштейнської, ні сан-марінської націй. Ба, існує держава Ватикан, але ж немає ватиканської нації. Тому з намаганням творити національну державу на абсолютно всіх (на думку націоналістів) українських територіях треба бути обережним, така мета не може зводитись до абсолюту, доказом чого є названі вище держави.

Це - коли йдеться про Європу, але ж існують теж держави, побудовані на чужій етнічній території: Сполучені Штати Америки, Канада. І ми в них живемо. В тих демократичних державах живуть мільйони українців та інші національності. А українські націоналісти з-за океану силоміць насаджують на Україні ідеологію, за якою Україна не може поступитися хоч би клаптиком своєї (на думку націоналістів) етнічної території.

В такому підході до побудови української держави закладена небезпека перманентного напруження зо всіма сусідами, небезпека збройних конфліктів. Тим більше, що ОУН не визнає ніяких компромісів, які є сьогодні суттю мирного співіснування народів.

З поняттям національної держави в'яжуться погляди на так звану "однонаціональну державу". Проте теорія однонаціональної держави, якої поборником є ОУН, властива

діяльності не тільки українських націоналістів. Коли йдеться про ОУН, то звернемо увагу на те, що в жодному первісному документі цієї організації навіть не згадується про місце в українській державі для жителів іншої, ніж українська, національності. ОУН ніколи не створила держави, тож не було змоги (і дуже добре, що не було) прослідкувати, яке було б відношення "вождів" до так званих "чужинців", тобто людей іншої, ніж українська, національності. Однак вказівки щодо цього були виразні: в такій державі не було місця для "чужинців", про що буде мова далі.

В теорії та практиці ми мали змогу прослідкувати намагання побудови однонаціональної держави з боку "народної демократії" - Польської Народної Республіки. Саме в рамках цих намагань 1947 року була проведена "Акція Вісла", тобто виселення українського населення з південних і південно-східних земель ПНР й розпорошення його по північних і західних теренах Польщі з метою денаціоналізації. Про це говоритиму в розділі про трагедію лемків.

Слід сказати, що концепція "однонаціональної держави" не має абсолютно ніякого виправдання у світлі наслідків двох світових воєн, розвитку засобів транспорту й інших чинників, які є складовими частинами цивілізації XX століття. Та й перед І світовою війною, і ще раніше, мали місце масові міграції населення. Про одну з них розповідає Старий Заповіт: про сорокалітню мандрівку народу Ізраїля з Єгипту до Палестини. Доказом переміщення людей у світі хай буде пригадка, що поза межами України живе багато мільйонів українців, така ж кількість поляків живе поза Польщею.

Ось після війни тогочасна польська влада будувала однонаціональну державу (не слід цього поняття мішати з історично виправданими кордонами післявоєнної Польщі), але нічого з цього не вийшло. Така держава неначе існувала до часу, аж до влади прийшов Владислав Гомулка. Тоді виявилося, що в Польщі живуть чималі національні меншості, що є в ній кількасот тисяч українців, є білоруси, литовці, євреї й інші. А на Україні живе лише 70% українців, решта ж, то росіяни, поляки, татари, греки та багато інших. В Україні є велика кількість мішаних подруж.

Тож коли я говоритиму про українську державу, то матиму на думці таку державу, яка надає рівні права всім громадянам, незалежно від їхньої національності. Не може в ній здійснюватися політика згідно до гасла ОУН: "Україна

для українців!" (див. "Гомін України", Торонто, 16.ІХ.92, стаття Ростислава Огірка).

У цьому розділі хочу звернути увагу на таке явище, як писання деякими авторами-поляками слова "самостійна" (Україна) в лапках. Таке писання не має ніякого виправдання, українське слово "самостійна" відповідає польському "нєподлегла". Ця помилка має своє джерело в ставленні більшовиків до самостійної України, вони бо вважали, що місце України виключно в "сім'ї радянських народів". Самостійна (незалежна) Україна не конче означає Україну націоналістичну.

Існує потреба в цьому розділі порушити ще й справу української символіки. Йдеться про те, що впродовж багатьох десятиліть більшовицька пропаганда плюгавила український національний жовто-блакитний прапор, за тією пропагандою "жовтоблакитники" були представниками "української буржуазно-націоналістичної контрреволюції".[14] Натомість у польській літературі український герб "тризуб" ототожнюється дуже часто з ОУН-УПА.[15]

Таке ставлення до української символіки зовсім невиправдане ні історично, ні фактично. Проте, раз цей розділ торкається термінології, то й почну з неї. Верховна Рада України 1992 року проголосила, що державним прапором України є "синьо-жовтий" прапор. Уважному читачеві зразу кинеться у вічі, що, мабуть, сталося якесь непорозуміння: більшовицька пропаганда плямувала українців, називаючи їх "жовтоблакитниками" (від жовто-блакитного прапора Української Народної Республіки), а 1992 року парламент України схвалює "синьо-жовтий" прапор України. Справа в тому, що порядок називання кольорів у прапорах, в яких кольори укладаються горизонтально, починається зверху, натомість в прапорах, в яких кольори укладаються вертикально, ці кольори називають, починаючи від древця. Саме тому польський прапор "біло-червоний", а не "червоно-білий". "Червоно-білий" прапор має Монако. Постала 22 січня 1918 року Українська Народна Республіка мала "жовто-блакитний" прапор, в якому зверху був колір жовтий, а внизу блакитний. Такий же порядок і уклад кольорів українського прапора схвалила Головна Руська Рада, яка постала 1848 року.

Схвалення парламентом України "синьо-жовтого" державного прапора розцінюю не як непорозуміння, не як прояв незнання принципів геральдики, а як доказ перемоги

впливів українських націоналістів, котрі, побіч свого організаційного, "червоно-чорного" прапора ОУН, послуговувалися саме "синьо-жовтим'', неначе національним прапором.

Національні (державні) кольори не є випадковістю, вони виникають з національної (державної) геральдики, тобто з кольорів гербів. Згідно з наукою про геральдику, колір тла (фону) герба зображується на прапорі внизу, натомість колір символа, головного мотиву герба, зображується зверху прапора. Саме тому польський прапор має порядок кольорів "біло-червоний", бо польським гербом є білий орел на червоному тлі.

Головна Руська Рада і Українська Народна Республіка не випадково схвалили "жовто-блакитний" прапор України, в цій справі своє вагоме слово сказав визначний український історик і політичний діяч, Михайло Грушевський. Досліди історії свідчать бо, що ще з часів Володимира Великого гербом України був золотий (жовтий) тризуб на голубому тлі. Натомість Галицьке князівство мало своїм гербом золотого (жовтого) лева на голубому тлі. Тож голубий (блакитний) колір тла українського герба має бути внизу українського прапора, натомість золотий (жовтий) колір зображення тризуба чи галицького лева на гербі має бути зверху українського прапора. Такий прапор мав би називатися "жовто-блакитним".

Обгрунтування парламентом України "синьо-жовтого" прапора, як такого, що віддзеркалює синє небо і золото пшениці - розцінюю, як примітивне, без знання предмета -геральдики. Вважаю, що це сталося під тиском українського націоналізму. Висловлюю надію, що в майбутньому, коли впливи націоналістів на парламент України зменшаться, він, парламент, змінить порядок кольорів українського прапора, вернеться до історичного українського "жовто-блакитного" прапора.

А ОУН, як було сказано , має свій прапор - червоно-чорний. Я не знаю родоводу цього прапора, проте, коли іноді доводиться дивитися на нього, то мені чомусь приходить на думку - пролита ОУН кров та її чорне сумління.

Щодо тризуба: Існують історичні докази, що зображення тризуба знане від часу Володимира Великого, тризуб був елементом герба великого князя, отже й герба Київської Русі-України. Тому немає ніяких основ вважати тризуб атрибутикою ОУН чи УПА. Факт, що члени УПА

послуговувалися тризубом, не дискваліфікує самого символа - тризуба. Коли бо піти за логікою, за якою вживання вояками тризуба мало б його дискваліфікувати, чи теж ототожнювати тризуб з ОУН-УПА, то що ж тоді зробити з тим, що на пряжках гітлерівських солдатів було гасло: "Гот міт унс" - Бог з нами? Тризуб, як символ України, існує понад тисячу років, а ось УПА святкує щойно своє 50-ліття. Крім цього: тризуб, яким послуговувалася ОУН-УПА, мав вкомпонований істотний елемент - шаблю або дві шаблі, що й відрізняло його від державного герба.

Тому не слід "жовто-блакитного" прапора України і тризуба, як герба України, розцінювати в негативних категоріях.

Ще в цьому розділі про таке: В Канаді серед українських націоналістів не прийнято писати "радянський", "СРСР" бо, мовляв, там не було дійсних "рад". Я ж стою на тому, що назви держав слід писати згідно до офіційних. Не можна керуватися такими примітивними аргументами, що там не було "рад". Коли б піти цим шляхом, то треба сказати, що "там" не правили "ради", але й "Союз" не був"союзом", "соціалістичні" не були теж республіки, та й "республіки" були тільки на папері. Тому я писатиму "радянський", "СРСР", "УРСР" тощо. Бо УРСР й СРСР були членами ООН, вони мали такі назви.

І останнє: В українській мові нема слова "морд" на означення вбивства, попередженого катуванням, взагалі вбивства по-звірськи. В українській мові "мордування" означає: завдавати комусь фізичного болю або моральних страждань, проте без наслідку у вигляді смерті. Польське слово "морд" звичайно перекладається як "убивство". Проте вбивство вбивству не рівне. Тому тут вживатиму слова "морд", "мордування" в розумінні вбивства у супроводі завдавання мук.