Розділ 6
Передумови постання ОУН і її діяльність до вересня 1939 р.

Все, що діється у світі, має свою причину. ОУН теж постала не без причини. Вона постала на визначеній території, у визначеному часі й за визначених умов. Предтечею ОУН була Українська Військова Організація -УВО, що постала в липні 1920 р. в Празі.

Коли йдеться про умови, за яких постала УВО й згодом ОУН, то вельми цікавими й переконливими є міркування д-ра Андрія Білинського, колишнього "дивізійника" і, мабуть, колишнього члена ОУН, хоч, може, й не "присяжного". Д-р Андрій Білинський, юрист за освітою, був викладачем у Мюнхенському університеті, довголітній видавець і редактор розмножуваного за допомогою ксероксу журнальчика "Панорама". Він вміє дивитися на історію й на сучасність тверезими очима, його аргументація логічна, переконлива, хоч іноді й він дивиться на світ крізь "галицькі окуляри", про що свідчить його стаття "50 років тому... ".[1]

Андрій Білинський змалював образ ситуації, в якій опинилися українці після І світової війни. Змалював переконливо у праці "Погляд на минуле й українські перспективи"[2]. З його аргументацією не можна не погодитися. Він, зокрема, пише, маючи на думці період після І світової війни:

Незважаючи на величезні жертви, прийшлося нам зазнати самих політичних і мілітарних невдач... (стор. 5). Петлюра склав договір з Пілсудським, в якому він відмовлявся від Західної України по Збруч... Польща 1921 р. підписала з Росією і Радянською Україною Ризькій трактат... В той спосіб Україна з громадянської війни вийшла переможеною. Вона програла мілітарно й політично. Рішення Ради Амбасадорів з 1923 р. остаточно припечатало цю програну?

Однак українці не здавали собі, мабуть, справи з того факту, що вони війну програли. Це стало причиною цілої низки наших внутрішніх непорозумінь чи незрозумінь, з якими ми до сьогодні не можемо справитись. В нашій публіцистиці вживають терміна "визвольна боротьба". Це термін розпливчастий, бо він означає не тільки війну в дослівному розумінні, а й період після війни. Внаслідок цього

не можна відмежувати воєнного періоду від післявоєнного, війни від миру... Війна, де є тільки один партнер, а нема противника, не є війною... На жаль, ми вперто обминали це питання, щоб не виходило, що ми визвольну війну програли.[4]

Далі А. Білинський, маючи на увазі політиків УНР, пише, що вони, опинившись на еміграції, проголосили, що війни не програли; вона ведеться далі і може закінчитися тільки перемогою, себто побудовою чи відбудовою української держави. Проголошено стан перманентної війни... З одного боку рішення екзильних політиків того часу було емоціональним. Та з другого боку воно мало ще й іншу вимову; воно було втечею від відповідальності за програну війну, і то не так перед чужими, як перед своїм народом. [5]

А. Білинський не без рації вважає, що за програну треба платити, а не вперто, без жодного обгрунтування, проголошувати, що війна триває. Сказане вище стосується, як правило, до українських політиків УНР, тобто тих з Великої України.

А тим часом, коли офіційний наш політичний світ шукав винного, шукав навіть виходу, не знаходячи його,... молодші старшини й вояки Українських Армій, що програли битву, відмовилися признати, що програли війну.[6]

Інакше кажучи, всупереч фактам, деякі політичні сили Західної України відмовлялися визнати себе громадянами II Речі Посполитої Польщі, хоч такими повинні себе визнати внаслідку програної війни. А з громадянством, як пише А. Білинський, пов'язана громадянська лояльність. Так є на цілому світі. А. Білинський пише: Коли Рада Амбасадорів 1923 р. признала Західну Україну Польщі, то українцям залишилося объективно одне: в існуючих умовах визначити конкретні інтереси українськбго народу під Польщею і в політичній боротьбі в рамках польської держави обороняти їх.[7] Таку боротьбу могли вести лише легальні партії.

Тим часом, не молодша генерація, яка не брала безпосередньої участі в визвольній війні, а саме учасники тої війни, головно старшини (офіцери - В.И), були спершу авторами УВО, а пізніше ОУН. [8] І далі на тій же сторінці: ОУН створила навіть свою власну концепцію визвольної боротьби шляхом збройного повстання проти всіх окупантів. І знов приходиться твердити, що авторами тієї концепції були не Бандера та його середовище, а ті ж старшини з українських армій, які вели визвольну боротьбу та її програли.

У світі існує якийсь порядок, з яким треба рахуватися, а міняти його можна (іноді треба) політичними засобами. Існують міжнародні принципи регулювання спорів, причому стороною в них можуть бути не конче держави. Адже Ліга Націй вислуховувала претензії також українців, котрі висували скарги проти Польщі. Рішення Ради Амбасадорів від 14 березня 1923 p., котрим визнано кордони Польщі згідно з Ризьким трактатом, було виконанням повноважень статті 87 Версальського договору і статті 91 трактату в Сен-Жермен. За тими повноваженнями стояли держави, які були переможцями в І світовій війні. Отже, не рахуватися з цим рішенням означало спротив міжнародному праву, міжнародній громадській думці. Згідно до рішення Ради Амбасадорів, Польща не мала обов'язку запроваджувати в Західній Україні територіальну чи політичну автономію. І хто знає, чи, коли б українці Західної України не відкинули автономію, яка 1922 року була визнана за нею, то, можливо, не було б такого рішення Ради Амбасадорів. Однак українці, під впливом націоналістичних сил (а тоді вже існувала УВО) висунули постулат повної самостійності для того українського регіону. Це була політична помилка. Годі бо було боротися одночасно проти легальної державної влади і проти міжнародних установ.

Хоч в Західній Україні постали легальні українські політичні партії, проте, на жаль, не вони мали вирішальний вплив на формування українсько-польських відносин в тому регіоні. Ті відносини склалися внаслідку дій націоналістичних сил в Західній Україні, зокрема в Галичині.

Так ось постали серед українців поза Українською РСР дві течії: одна, яка згуртувалася довкола ідей УHP, і вона частково співпрацювала з польською владою, організувала "Зимові походи" на підбільшовицьку Україну, яка мирилася з належністю Західної України до Польщі, але не визнавала себе переможеною, коли йдеться про Україну на схід від Збруча; і друга - ті, котрі взагалі не мирилися з програною, не визнавали польської влади всупереч фактів. Саме з тієї другої течії постала УВО.

На перший план перед УВО, як підпільно-революційною організацією, висувається нове питання: очолити революційно-політичну боротьбу українського народу проти окупантів. Такий характер УВО закріпився остаточно в 1923 p., коли 14 березня Рада Амбасадорів визнала західноукраїнські землі Польщі [9] У книзі Петра Мірчука

знаходимо обширні витяги з пропагандивної брошури УВО, мабуть однієї з перших, без року її видання, в якій названі завдання УВО. Між ними:

УВО не ставить терористичної діяльності, як виключного свого завдання... як організація, що веде свою діяльність на західноукраїнських землях, вважає вона своїм обов'язком проводити вже планову підготовку цього революційного зриву проти польського займанця... Українська Військова Організація буде тому впливати на настрої народних мас та ширити дух активізму й непримиримості супроти займанця. [10]

Так ось, абсолютно не виправдовуючи асиміляційної політики Польщі в міжвоєнний період, слід сказати, що вину за загострення українсько-польських відносин на західноукраїнських землях несуть ті сили, котрі, всупереч фактів, не примирилися з поразкою й вирішили від самого початку існування II Речі Посполитої вести проти неї терористичну діяльність. Пам'ятаймо: УВО постала в липні 1920 р. в Празі. Цебто в час, коли українська армія Симона Петлюри разом з польською армією під командуванням Ю. Пілсудського вели жорстокі бої проти більшовицької армії М. Тухачевського. Це було зразу ж після того, як польсько-українські з'єднання зайняли Київ. Це було ще перед битвою над Віслою, в якій М. Тухачевський зазнав поразки. УВО постала в час, коли Ю. Пілсудський виношував план створення польсько-українсько-литовської федерації. Це був час, коли "східняки" (українці з так званої Великої України) співпрацювали з польською владою. УВО, як терористична організація, скерована проти польської влади, постала в час, коли Польща й не думала, не гадала про асиміляційну політику супроти українців. В той час було їй, тій владі, не до того, в той час йшла боротьба проти більшовиків. І, як відомо, Ю. Пілсудський тісно співпрацював з Симоном Петлюрою.

Висновок з цього такий: УВО була створена тими, хто не примирився з поразкою ЗУНР - колишніми старшинами УГА - Української Галицької Армії та їхніми однодумцями. Отже: боротьба проти Польщі, терористична боротьба, не була придумана наддніпрянцями, лише галичанами (бо Волинь ішла за отаманом Петлюрою).

А тим часом УВО, як і згодом ОУН, узурпувала собі право говорити від імені всього українського народу : ... УВО вважає зрадником визвольних змагань українського народу

(підкр. - В.П.) теж ті одиниці з-поміж українців, які пропагують орієнтацію на того чи іншого окупанта України і намагаються витворити серед українського суспільства прихильні до... Польщі настрої. Не інакше УВО оцінює й тих українських політиків, які примирилися зі станом поневолення України та під плащиком "реальної" чи "позитивної" політики пропагують розбудову українського життя в рамцях чужої держави... Перших називає УВО "хрунями", других - "угодовцями". [11]

"Угодовцем", значить, був теж Симон Петлюра, і сьогоднішній патріарх Мстислав, у миру Степан Скрипник, і всі ті, хто в той час боровся побіч поляків проти більшовиків. Це вже потім, на еміграції, ОУН-м "забула" про політику УВО й ОУН на початку 1920-х років у відношенні до УНР, і навіть опанувала її структури: президентом УНР став "вождь" ОУН-м - Микола Плав'юк.

У наведеній вище цитаті є ще одне дуже цікаве місце, в якому говориться про "зрадників визвольних змагань українського народу". Бачимо тут те, що й в ОУН: УВО вважала себе репрезентантом визвольних змагань "українського народу", хоч насправді вона репрезентувала невеликий гурт колишніх вояків УГА - Української Галицької Армії, її найрадикальніших елементів. УВО не мала навіть доступу до земель на схід від Збруча. Однак, як предтеча ОУН, вона не тільки говорила (без ніякого повноваження) від імені українського народу, а й виносила смертні вироки на "хрунів", тобто, на розсуд УВО, на "зрадників". Вже само слово "хрунь" вказує на родовід УВО, це бо суто галицький діалектизм. Це слово я почув вперше в Канаді, коли мені було 55 років, хоч до того часу я жив 14 років на Волині, 2 роки в Дніпропетровщині, і хоч до того часу прочитав сотні й сотні томів української літератури, в тому й класиків. А слово це означає: Хрунь - в Галичині -виборець, який продав свій голос. [12]

Про право судити й карати (смертю!) "хрунів" у наведеній брошурі УВО сказано: Не один із них загинув уже з караючої руки члена УВО...[13]

В основу діяльності УВО ліг терор: Кожний терористичний акт, за кожним разом показує, що не можна здушити в народі стремління до свободи. Каральні акції, звершені проти провідних осіб ворожої держави, проти чільних представників окупаційної системи... підривають самовпевненість окупанта та авторитет окупаційної влади,

створюють стан провізори і непевності. [14] Отже: вбивати будь-кого з представників польської влади - щоб втримувати стан напруження, стан дестабілізації. А чи мав це бути Т. Голувко, чи хто інший з-посеред представників польської влади - це не мало значення. Не варта, отже, й п'яти хвилин витрачувати на з'ясування конкретних причин убивства Т. Голувка. Його вбили не за щось, а на те, щоб втримувати на західноукраїнських землях стан непевності.

Вже зі сказаного тут видно, що УВО, з якої зродилася ОУН, була злочинною організацією. В кримінальному значенні ця злочинність полягала в терористичних убивствах представників польської легальної в розумінні міжнародного права влади, а також у вбивствах українців, яких УВО розцінювала як "зрадників". Політично злочином УВО, а згодом ОУН, була узурпація представництва всього українського народу. Ні УВО, ні ОУН від народу такого мандату не мали. Узурпація влади - теж злочин. А вся діяльність ОУН, від 1929 р. й по сьогоднішній день, позначається заявами, що вона діє від імені всього українського народу.

Фактично ж, ні УВО, ні ОУН ніколи в своїй діяльності не одержали підтримки українського народу. Основна маса українського народу була під більшовиками аж до 1991 р. УВО й ОУН могли, і в основному спиралися, на галицький елемент, отже навіть не на всю Західну Україну. За таких умов ані УВО, ані ОУН не мали навіть фізичних можливостей, щоб хоч би звернутися за підтримкою до всього українського народу.

Інакше було з Українською Центральною Радою -тимчасовим парламентом України в 1917-1918 роках. Хоч вона не постала внаслідку формальних виборів шляхом голосування, то все ж таки вона мала легітимність репрезентанта всього українського народу. Центральна Рада була демократичною за своїм характером, вона постала як компроміс між демократичними партіями і громадськими організаціями, які делегували від себе до Центральної Ради своїх представників. Під час з'їздів - військових, селянських -Центральна Рада доповнювалась дальшими їх представниками. Центральна Рада залишила по собі традицію демократичної України. Про це найкраще свідчить проголошений нею IV-й Універсал.

Тоді, як Центральна Рада була збудована на політичному компромісі, то УВО й згодом ОУН були

побудовані на безкомпромісності, як у відношенні до легальної в розумінні міжнародного права влади, так і до своїх співвітчизників, котрі не визнавали принципів боротьби УВО-ОУН.

Права виступати від імені народу, згідно до проекту Конституції України, не має навіть Президент. Таке право прислуговує лише Національним Зборам. Президент, натомість, виступає лише від імені держави.15 Зі сказаного видно, що виступати від імені народу - це справа вельми поважна. Не може собі такого права привласнювати тоталітарна партія, рух чи політична течія. Така узурпація, якої допустилася УВО й ОУН - становить злочин. Як і злочином була узурпація КПРС промовляти "від імені пролетаріату". Коли держава не існує, то провізорично виступати від імені народу може організація або рух, який виразно одержав підтримку всього або більшості народу, висловлену під час з'їздів, у пресі тощо.

Така підтримка мусить бути очевидною в очах міжнародної громадськості. Прикладом таких організацій була Українська Центральна Рада, а під сучасну пору -Організація Визволення Палестини.

Повторюю: такого мандату ніколи не мала ОУН.

Сказавши тут про причину постання УВО-ОУН, слід сказати й таке: Причиною всіх нещасть, які випали на долю сотень тисяч поляків і українців під час II світової війни на тлі українсько-польських стосунків, було постання терористичних організацій - спершу УВО, згодом ОУН. Терористична, неспровокована діяльність УВО, спричинила переорієнтацію польської політики у відношенні до українців. Посилилося військове осаднитцтво в Західній Україні, почалися асиміляційні процеси - обмежування українського шкільництва, обмежування економічних прав (обмежування права купувати грунти з парцеляцій), обмежування сфер впливу Православної Церкви тощо. Проте, це треба виразно сказати, все це було результатом терористичної діяльності УВО-ОУН. Це УВО почала боротьбу проти польської влади. А вже потім розгорталася спіраля: арешти, пацифікація, Береза Картузька, політичні процеси тощо. Однак відповідь на запитання: Хто почав? - не залишає сумніву. Почали українці з УВО.

А почали так, що мені й досі соромно за них. Почали з терористичних акцій.

До таких акцій належали: індивидуальний терор супроти представників окупаційної влади: саботажні нищення ворожого майна й дезорганізація комунікацій; "екси" -експропріаційні напади на державні установи, головно на поштові уряди й амбуланси [16]

Першим голосним актом індивідуального терору УВО був (невдалий - В.П.) револьверовий атентат на начальника польської держави маршала Й. Пілсудського, що мав місце 25.11.1921 р.[17] Після нього було вбивство польського шкільного куратора Собінського. Виконавцем атентанту (вбивства, замаху) був Роман Шухевич, пізніший командир батальйону "Нахтігаль", згодом командир УПА. Саботажні акції УВО почалися влітку 1922 р. Вже в травні коло Перемишля спалено великі військові магазини, пошкоджено залізничні шляхи, телеграфну мережу. [18] 3 того самого джерела довідуємося, що влітку й восени 1922 р. проведено 2.300 підпалів фільварків, скирт збіжжя та господарських будинків польських дідичів. У жовтні того ж року чинила спустошення група в 50 бойовиків: Дня 15-го жовтня появилась у Зборівському повіті повстанська група, зложена з 50 людей. Вони, руйнуючи і палячи по дорозі фільварки польських дідичів та оселі польських колоністів, вбиваючи та проганяючи польську поліцію й жандармерію, перейшли досі повіти Зборів, Бережани, Підгайці, Бучач, Перемишляни, Борщів і Чортків. Рівночасно появилася така група в Сокальщині і перейшла до Тернопільщини, третя група виринула в Брідщині та Збаражчині. [19]

Немає ніякого сумніву, що ті групи були організовані УВО. Коли б було інакше, то автор "Нарису історії ОУН", Петро Мірчук, сказав би про це.

Звернімо увагу на таке: Описані події відбувалися 1922 року, в час, коли переможці в І світовій війні Великобританія, Франція зокрема, вислуховували аргументи екзильного уряду ЗУНР про потребу надати Західній Україні автономію. [20] І в той час УВО бешкетує. Можна б за таких умов поставити запитання: Хто, який уряд толерував би такий стан у державі? А пацифікація, про яку говоритиму в іншому місці, мала місце аж 1930 p.!

Після ряду замахів у рамках політики індивідуального терору, після саботажних, роблених у широких масштабах, акцій, УВО вдалася до експропріаційних актів. Вони виникали з потреби здобуття грошей і одночасно виконували роль дестабілізації в державі. 30-го травня 1924 р. мав місце напад

на поштовий амбуланс під Калушем, 28-го листопада 1924 р. знову напад на амбуланс під Калушем, 28 березня 1925 р. напад на головний поштамт у Львові, влітку 1925 р. на поштовий амбуланс під Богородчанами, тоді ж напад на скарбовий уряд у Долині, на поштамт у Сьремі.[21]

І все це діялося після того, як 30.07.1919 р. Ігнаци Падеревський, прем'єр і міністр закордонних справ Польщі, під час промови в Сеймі з приводу ратифікації Версальських трактатів сказав: ... і також ті права національних меншостей визнаю, як нашу велику перемогу Бо немає людини, яка б палкіше бажала спокою, благополуччя і щастя... для всіх без винятку... Постійно керуючись цим почуттям, хочу тут принагідно висловити бажання, аби у тій Червоній Русі, яку сьогодні називають ще й Східною Галичиною, а над котрою довірили нам виконувати адміністрацію, щоб ми там проголосили амністію для тих усіх, хто гідним чином боровся проти нас (аплодисменти)... Ми повинні викинути з нашої пам'яті всі образи і кривди, зазнані терпіння - повинні ми забути, тому що ми поляки і християни (аплодисменти).[22] Так сказав той великий артист і політик.

А в проекті політичної інструкції для закордонних представників Польщі від 7.07.1919 р. написано:

Наша політична програма щодо Східних Кресів (Зах. Україна, Зах. Білорусія - В.П.) мусить спиратися на одностайно принятій 23 травня ухвалі Сейму, як також на одностайному схваленні пропозицій Гломбінського. Ця програма послідовно визнає права етнічної Литви і України до самостійних держав, натомість щодо Білорусії і деяких повітів Волині й Поділля, то вона визнає право місцевого населення до визначення свого стосунку до Польщі. [23]

Крім акцій проти окупанта, УВО провела каральну акцію проти тих "хрунів", які через вислуговування полякам шкодили українській національній справі. І так, від куль бойовиків УВО загинуло багато війтів, українців з походження, які добровільно стали на службу польській владі в закріплюванні стану окупації, польщенні українських земель та винищуванні українського самостійницького руху. [24]

Наведена тут цитата - це опис фактів і їх оцінка, авторства члена ОУН, доктора філософських наук, професора, автора "Нарису історії ОУН", Петра Мірчука. Це він, до сьогодні чільний пропагатор ідей ОУН, 1968 року, мешкаючи на Заході, в умовах демократії, виправдовує терор УВО, солідаризується з позицією тієї організації, за якою вона

узурпувала собі право вирішувати про інтереси українського народу. При цьому всьому український націоналістичний вчений свідомо, або через брак знань, допускається кардинальних помилок щодо фактів, а саме: До 1935 p., тобто до Квітневої Конституції II Речі Посполитої Польщі, війтів вибирало населення гмін, гміни були органами місцевого самоврядування і не виконували державних функцій. Війт не був державним службовцем, отже не міг "добровільно стати на службу польській владі", не мав впливу на "закріплення стану окупації, польщення українських земель та винищування українського самостійницького руху". Війтом гміни Дубно на Волині був до 1935 р. мій батько. Його від ряду років вибирало українське сільське населення гміни, на сходках (зборах) батько, як війт, завжди розмовляв з селянами й зі солтисами українською мовою, чого і я неодноразово був свідком, бо батько іноді брав мене з собою. Тепер, читаючи Петра Мірчука, можу сказати: Слава Богу, що УВО не сягала своєю діяльністю на Волинь, а то й мого батька вбили б, як "зрадника". А його, коли почала діяти Квітнева Конституція, за якою вибір війта підлягав затвердженню органами державної влади,[25] відсторонено від війтівства.

В рамках акцій проти "зрадників" УВО вбила журналіста Сидора Твердохліба за те, що він пропагував потребу лояльності українців щодо польської держави, про що, не без гордості, пише Петро Мірчук (стор. 33).

Я абсолютно переконаний в тому, що на рішення Ради Амбасадорів передати Польщі без якихось окремих умов Західну Україну, мала вплив терористична діяльність УВО. Щоб уряд Польщі мав змогу запровадити порядок у тому регіоні, якого статус до 14.03.1923 р. не був визначений. А могло бути інше рішення Ради Амбасадорів, наприклад: в рамках польської держави надати Західній Україні територіальну і політичну автономію. Таке рішення було ймовірне ще й тому, що був прецедент: Законом від 15.08.1920 р. надана була автономія Сілезії. Згідно до згаданого закону був утворений Сілезький Сейм, до компетенції якого входили справи: законодавство щодо польської і німецької мов у внутрішній службі цивільної влади і установ на території Сілезії, а також законодавство про адміністративний устрій і про місцеве самоврядування.[26]

Про ці справи, з тверезої точки зору, з віддалі десятиліть, міг би написати д-р Зіновій Книш - мешканець

Торонто, автор багатьох книжок, в яких славить "матірну" ОУН і ганить ОУН-б, колишній бойовий референт УВО. Він міг би сказати про те, як підлеглі йому бойовики УВО-ОУН вбивали поляків та українців-"зрадників". Проте він мовчить на цю тему. Натомість власним коштом видав свого авторства брошуру "Жиди чи євреї?", неначе в назві суть. А суть не в назві, а в ненависті українських націоналістів до євреїв.

Той же автор чомусь не написав про умови, які лягли у підстави створення в Гданську в 1925-1926 pp. військових курсів для старшин (офіцерів) УВО. Курси закінчили 110 членів УВО. На які кошти існували ці курси? Звичайний підрахунок доказує, що пограбованих під час експропріаційних акцій грошей не вистачало на поточну діяльність УВО. А ще ж УВО вела видавничу діяльність ("Сурма"). Ті курси були організовані не під польським покровом, а під німецьким. Німці нічого безкорисно не роблять.

Одночасно з терористичною діяльністю УВО, поза кордонами Польщі діяли, радше існували - українські націоналістичні гуртки, організації, до яких входила здебільш молодь. І так, в таборі для інтернованих вояків УГА на початку 1921 р. постала в Ліберці (Чехо-Словаччина) Група Української Національноі Молоді. В Чехо-Словаччині в той же час існували - Українське Національне Об'єднання, в якому чільним членом був майбутній член Проводу ОУН, вбитий бандерівцями 1941 р. Микола Сціборський. Був теж Союз Українських Фашистів, Союз Визволення України. За ініціативою М. Сціборського 1925 р. ті групи об'єдналися в Легію Українських Націоналістів, яку очолив М. Сціборський. 1927 р. Група Української Національної Молоді об'єдналася з Лігою Українських Націоналістів, утворюючи Союз Організацій Українських Націоналістів, котрий з координаційного центру 1928 р. перетворився в Союз Українських Націоналістів. [27]

Основи діяльності УВО вже знаємо, відомо також, що 1926 р. вийшла у світ праця Дмитра Донцова "Націоналізм", яка стала теоретичним обгрунтуванням українського націоналізму. То й не диво, що УВО й згадані вище організації українських націоналістів 1927 р. провели в Берліні І Конференцію Українських Націоналістів. І вже в днях 28 січня - 3 лютого 1929 р. у Відні відбувся І Конгрес Українських Націоналістів. Вождем Організації Українських Націоналістів (ОУН), і, неначе, й всього українського народу,

не спитавши його про це, став комендант УВО - полк. Євген Коновалець. На згаданому Конгресі не дійшло ще до повного злиття УВО з ОУН, це сталося пізніше, поте це не має жодного значення. Обі організації очолювала та сама особа. ОУН разом з УВО надалі проводили терористичну діяльність. Керуючись концепцією "перманентної революції", ОУН у співдії з УВО, побіч видавничої діяльності на потреби агітації й пропаганди, побіч здобування нових членів, зокрема серед учнів українських гімназій в Галичині, заграваючи на її патріотизмі, також серед деяких верств селянства, надалі вводила в життя індивідуальний терор, саботаж та фізичне винищування (вбивства) українців-"зрадників". Причому не гребували навіть дрібними жертвами задля здобуття грошей. Наприклад, вже в березні 1929 р. бойовики УВО Ярослав Любович і Роман Мицик напали у Львові на листоношу з метою пограбувати його. До цієї "роботи" втягнули ще й студентку Стефанію Кордубу, дочку проф, д-ра М. Кордуби. Напад не вдався, під час "акції" загинув бойовик УВО Ярослав Любович. Память Ярослава Любовича вшановувано в кожну річницю з дня його смерті, як безстрашного бойовика УВО, поляглого в боротьбі з польським наїзником.[28] Це сформулювання - "поляглого в боротьбі з польським наїзником", походить від проф. Петра Мірчука, По цьому стилі можна собі уявити багато дечого, навіть ненависть, яка ніколи не погасне в тому українському націоналістові. Сором, більше нічого! А згинув Ярослав Любович під час невдалого, зі зброєю в руках, грабунку грошей, нападаючи на самітного і неозброєного листоношу.

7.11.1929 р. в будинку дирекції "Східного ярмарку" у Львові бойовики УВО підклали бомбу, вибух якої знищив будинок і поранив двох службовців.

У травні 1930 р. відбулась у Львові, в підземеллях кафедри св. Юра (так!) конференція УВО й ОУН, у червні того ж року відбулася друга така конференція, цим разом у Празі. На ній дійшло до повного злиття УВО з ОУН, причому УВО стала "збройним раменем ОУН"[29], чимось, на мій розсуд, як СС для НСДАП, але з набагато ширшими завданнями: виконувати терористичну роботу. Згодом УВО й ОУН стали монолітом, навіть не вживалася вже назва УВО. Терористичну роботу виконували вже від імені ОУН.

У відповідь на терор ОУН почались арешти й судові процеси проти виконавців нападів, убивств, саботажу. Петро Мірчук у своїй праці на п'ятьох сторінках подає перелік

судових процесів за 1929-1930 роки. Ось один тільки приклад з того переліку: 26 листопада (1930 р. - В.П.) суд присяжних у Львові за приналежність до УВО та ОУН і напад на поштовий амбулянс під Бібркою засудив: Юрка Кришталя, Миколу Максим'юка, Зиновія Книша, Богдана Кравціва, Зенона Пеленського, Дмитра Вирсту Богдана Кордюка, Йосипа Процишина, Жигмонта Процишина, Володимира Кічмарського, Володимира Андрущака, Володимира Чоловського, Прокопа Матвійціва і Юлію Козакевич - разом на 1 кару смерті і 37 років в'язниці[30]. Цебто, відраховуючи засудженого до кари смерті, на одного підсудного випало по коло три роки ув'язнення. Це - за описом на стор. 151, натомість на стор. 244-246 читаємо, що покараних було тільки трьох: Кришталь до смертної кари, яку Президент Польщі замінив на 20 років ув'язнення, Зиновій Книш на 6 років і Микола Максим'юк - до 15 років ув'язнення. Всі три були безпосередніми учасниками грабунку грошей з застосуванням вогнестрельної зброї. Під час нападу напасники вбили з револьвера поліціанта-конвоєнта й забрали 26.000 злотих. Ніхто в цьому процесі не був, як пише Петро Мірчук, покараний за належність до УВО чи ОУН, а лише за конкретний тяжкий злочин. Зіставивши ці інформації (стор. 151-244-246) доходимо до висновку, що польський суд виправдав 11 підсудних, а Президент Польщі замінив смертну кару на 20 років ув'язнення. Як на мій розсуд -вирок був аж надто лагідний. В той час на підбільшовицькій Україні за ніщо й без суду розстрілювали, позбавляли всього майна, "суди" без права до захисту засуджували до 10-15 років після 10-15-хвилинного розгляду справи, депортували в Сибір.

А один з учасників нападу, д-р (так!) Зиновій Книш описав його на еміграції, в Канаді, у двох книжках: "Дрижить підземний гук" (Вінніпег, 1953), та "Дух, що рве до бою" (Вінніпег, 1951). Ну, хай згаданий пропагандист українського націоналізму, колишній бойовий референт УВО, д-р Зиновій Книш (живе по сей день в Торонто) написав дві книжки про, згідно до юридичної термінології, бандитський напад на поштовий віз, про вбивство під час цього людини. Але ж погляньмо, як виглядає маніпуляція фактами з боку історика ОУН - Петра Мірчука на підставі двох описів того самого факту! Писання цього "історика", це писання пропагандиста українського націоналізму. Він, як досвідчений фальсифікатор історії, пише про саботажі, що вони мали

місце в кожній місцевості Західної України, де тільки вони (поляки - В.П.) були. Це - брехня. Петро Мірчук свою Галичину ототожнює з цілою Західною Україною. А саботажник акцій не було ні на Волині, ні на Поліссі. І пацифікація 1930 p., як відплатна акція за саботажі, не охопила Волині й Полісся.

Саботажні акції не вгавали, бойовики УВО-ОУН палили скирти збіжжя, будівлі, які належали до польських дідичів і колоністів - в кожній місцевості. . . де тільки були поляки. Крім цього, на протязі трьох місяців було виконано двісті інших саботажів. [31] Все це - влітку 1930 р.

На тлі описаних тут подій уряд Польщі наказав поліційним і військовим силам провести пацифікацію в деяких повітах Галичини. Навіть, отже, не в цілій Галичині, в деяких тільки повітах. Вона була актом абсолютно недемократичним, не вміщувалася в рамки діючого в той час у Польщі законодавства. Вона була застосуванням неприйнятного для цивілізованого світу актом колективної відповідальності. Це був акт державного терору. Хоч був він відповіддю на терор УВО-ОУН, виправдати його ніяк не можна. Про пацифікацію, яка тривала від 16 вересня до ЗО листопада 1930 р. пише Єжи Томашевський: Поліційні репресії охопили багатьох українських діячів, закрито три гімназії, проведено масові обшуки по селах, при цій нагоді було нищене майно, били тих, хто спротивлявся пацифікації.[32]

Пацифікація була акцією антигуманною і, як я вже сказав, не вміщалася в рамки діючого законодавства. За неї повинні соромитися тодішні урядові чинники. Проте, в ній участь брала тільки поліція і військо, натомість цивільне населення було до неї непричетне. Говорю тут про це тому, що в майбутньому ОУН через своїх істориків і публіцистів вбивства поляків пояснюватиме, між іншим, наслідками пацифікації 1930 р. Тут, заки скажу про наслідки цієї пацифікації, вкажу на те, що пацифікація в жодній мірі не була причиною постання ОУН, яка оформилася півтора року перед тією подією. Пацифікація, натомість, спричинилася до збільшення впливів ОУН, зокрема серед молоді Галичини.[33]

У контексті "відплатної" діяльності УПА проти поляків за пацифікацію, варто вказати на те, що Петро Мірчук у своєму "Нарисі історії ОУН" називає лише три випадки смерті в результаті пацифікації: на смерть закатовано: у Чижкові біля Львова 17-річного Матвія Паранку, у Гаях біля

Львова 18-річного Михайла Тютька, у Селиськах повіт Бібрка 30-річного Дмитра Підгірного.[34] Ця праця видана 1968 року, отже 38 років після пацифікації. Слід, отже, дійти висновку, що це були тільки три смертельні випадки, бо коли б було їх більше, то Петро Мірчук, як визначний член ОУН та ще й її історик, напевно знав би про них.

Тому поширений серед українців діаодори аргумент про "відплатність" дій УПА на Волині й в Галичині (а такий "аргумент" мені тут, в Канаді, впродовж одинадцяти років приходилось чути багато разів) не витримує критики. Раз, що про це говорить неспівмірність жертв, а по-друге, що УПА почала мордувати поляків на Волині, яка не мала нічого спільного з пацифікацією.

У контексті сказаного варто навести слова проф. Ярослава Пеленського з університету Айова, США: З історичної точки зору пацифікація в Польщі була більшою мірою несерйозна, ніж брутальна; до сьогодні триває суперечка: спричинила вона смерть 9 чи 19 осіб, - і не можна її порівнювати з голодом чи масовим винищуванням інтелігенції у 1930-их роках в Радянській Україні.[35] Звідки взялися ті дані про 9 чи 19 жертв, проф. Я. Пеленський не пише, проте, знаючи тенденції українських націоналістів до заперечування своєї вини і перебільшування чужої, не можу виключити, що вже після 1968 р. (дата видання "Нарису історії ОУН"), діячі ОУН "підкинули" дальші "докази" про смерть українців унаслідку пацифікації.

Після пацифікації, як у спіралі, прийшов "відплатний" терор УВО-ОУН, як пише про це Петро Мірчук. 29.11.1930 р. вбито польського дідича з Богатковець Юзефа Войцєховського, 28 січня 1931 р. в лісі коло Копичинець застрілено графа Баворовського. У Товстолузі застрілено Франца Бралька. У Ковалівці застрілено Кузьмінського. 12.02.1931 р. вчинено напад на коменданта поліційного постерунку в Гаях, під час якого вбито його. Потім був напад на поштовий віз під Бібркою 31.08.1931 р., того самого дня під Печеніжином, того самого дня на банк у Бориславі, 8.08. на пошту в Трускавці і 29 серпня 1931 р. вбито посла Тадеуша Голувка.

Спіраля розкручувалася, почалися судові процеси, в їх наслідку дальші терористичні акти ОУН - напад на пошту в Городку, смертні вироки на Василя Біласа і Дмитра Данилишина, які були виконані.

1932 p. провідником ОУН на західноукраїнських землях (ЗУЗ) став Степан Бандера. Відбувалися дальші акти індивідуального терору, саботажні акції. Між іншими, вчинено замах на радянського консула у Львові та інші. Прийшов час на цілу низку "ліквідацій" (вбивств) здогадних конфідентів і донощиків. Убивства виконувалися на підставі вироків Революційного Трибуналу, тобто суду ОУН, причому заочно, без жодної процедури - просто на підставі підозріння провід ОУН наказував убивати.

До важливіших актів терору ОУН належить убивство Івана Бабія, директора української гімназії у Львові, якого ОУН підозрювала у співпраці з поліцією. Степан Бандера затвердив вирок смерті і дав наказ виконати його.

15.06. вбито міністра Броніслава Пєрацького. Вбивство Пєрацького - це був насамперед демонстративний бойовий акт проти польського міністра внутрішніх справ, що з титулу своєї посади був офіційним репрезентантом і керівником терористичного польського окупаційного режиму на західноукраїнських землях..[36]

Судовий процес у справі обвинувачених у вбивстві мін. Броніслава Пєрацького відбувся в днях від 18.12.1935 до 13.01.1936 р. Звернімо увагу на перелік підсудних, то саме вони становили "еліту" ОУН на західноукраїнських землях. Ось вони: 1. Степан Бандера, літ 26, син українського священика, студент агрономи у Лвівській політехніці; 2. Микола Лебедь, літ 25, абсольвент гімназії; 3. Дарія Гнатківська, літ 23, абсольвентка гімназії; 4. Ярослав Карпинець, літ ЗО, студент Краківського університету; 5. Микола Климишин, літ 26, студент філософи у Краківському університеті; 6. інж. Богдан Підгайний, літ 31, абсольвент Гданської політехніки; 7. Іван Малюта, студент Львівської політехніки; 8. Яків Чорній, літ 28, студент Люблінського університету; 9. Євген Качмарський, літ 25, закінчив 5 класів гімназії; 10. Роман Мигаль, літ 24, студент Львівського університету; 11. Катерина Зарицька, літ 21, студентка Львівської політехніки; 12. мгр Ярослав Рак, літ 27, адвокатський конципієнт.[37]

Ось хто вирішував про вбивства представників польської влади, теж українців, яких вони, оті молоді люди, вважали "зрадниками". Всі вони - молоді люди, абсольвенти гімназій, студенти вищих шкіл у Польщі. А мені безліч разів приходилось тут, на Заході, читати українську націоналістичну пропаганду, згідно до якої польська влада не допускала українців до вищих шкіл. Це вони, оті "вчені" і

недовчені, послуговуючись обманними гаслами любові до Батьківщини-України, підбурювали часто малограмотну молодь до саботажу, диверсії, часто використовували ту молодь, як знаряддя вбивств. При цій нагоді звернімо увагу на те, що Микола Лебедь був абсольвентом гімназії, потім відбував ув'язнення, потім виконував роботу ОУН. Він ніколи не скінчив вищих студій. Як, зрештою, і Бандера. А його роль в організуванні мордів, як побачимо далі, була вельми велика.

Вирок у справі за вбивство мін. Б. Пєрацького був такий: Степан Бандера, Микола Лебедь, Ярослав Карпинець -смертна кара, замінена на підставі амністії на досмертне ув'язнення; Микола Климишин і Богдан Підгайний досмертне ув'язнення; Дарія Гнатківська - 15 років ув'язнення; Іван Малюца, Роман Мигаль і Євген Качмарський - по 12 років ув'язнення; Катерина Зарицька - 8 років ув'язнення; Ярослав Рак і Яків Чорній - по 7 років ув'язнення.[38]

Кілька місяців пізніше, у травні 1936 p., відбувся інший процес над провідними членами ОУН на західноукраїнських землях, в якому підсудними були Степан Бандера, Роман Шухевич, Володимир Янів, Ярослав Стецько та інші. Тоді Степан Бандера вдруге одержав вирок досмертного ув'язнення.

У зв'язку з судовими процесами над членами ОУН, добре, на мою думку, вказати на ось що: У "Змісті розділів" "Нарису історії ОУН" багато разів зустрічаємо такі слова, як: "активний спротив", "атентати" (цебто замахи з метою вбивства), "саботажні акції", "експропріаційні акції", "каральні акції проти зрадників", "напад", "вбивство". Всі ці терміни мають один знаменник: вбивства. Вбивства організовані і здійснювані ОУН, про які й сьогодні література ОУН пише з почуттям гордості. Вбивство-убивство - дія за значенням убивати. Насильницьке позбавлення життя як карний злочин, - таке ось лінгвістичне визначення слова "убивство". А ними, вбивствами, яких на сумлінні УВО-ОУН в період до війни були сотні, а то й тисячі, і досі пишаються націоналістичні автори. Автор "Нарису історії ОУН" без крихти сорому говорить про них.

В час, коли ОУН вбивала людей, на території Польщі діяв Карний Кодекс (1932р.), в якому була стаття 225 пар.1: Хто вбиває людину - підлягає покаранню ув'язненням або смертній карі.

"Юридичний словник" так говорить про вбивство: Вбивство - злочин, що полягає у протиправному навмисному або з необережності позбавленні життя людини... один з найтяжчих злочинів. [40] Тут, мабуть, нема потреби доказувати, що всі, скоєні УВО-ОУН убивства, не торкаються категорії "з необережності".

Саботажні акції, які виконувала ОУН, слід розуміти як диверсію, що тлумачиться як: ... підривні (підпали, руйнування тощо), які вчиняються... з метою ослаблення економічної або військової могутності. [41]

Беручи до уваги факт, що територія, на якій УВО-ОУН вчиняла вбивства і диверсію, була, згідно до міжнародного права, територією Польщі, в якій діяли закони, що під загрозою покарання забороняли вбивати й вчиняти диверсію, а організатором тих убивств і диверсій була ОУН -виправданим є називати цю організацію злочинною. ОУН, як це бачимо з її ідеології, постала з метою перманентно чинити злочини: шляхом терору, вбивствами намагатися до побудови й розширення української держави. Організація, в ідеологію якої лягли елементи злочинів, котра злочини організувала й виконувала руками своїх членів, справедливо має бути названа злочинною. Хто не відмежувався від цієї злочинної ідеології, хто не відмежувався від учинених злодіянь ОУН, той не має права говорити про "демократію", про "гуманність" будь-якої фракції ОУН. А обговорення найтяжчих злочинів ОУН - попереду. Проте вже тут слід вказати на те, що ОУН, крім кримінальних злочинів, допустилася ще й політичного злочину через узурпацію виступати від імені всього українського народу. Цим бо ОУН заплямувала українську націю. Саме тому, між іншим, пишу цю працю, щоб широкі кола поляків, євреїв та інших народів зрозуміли: ОУН - це не український народ, це лиш невелика його хвора частка, опанована вірусом інтегрального донцовського українського націоналізму, вірусом ненависті, нелюдяності, терору, фанатизму, непогамовності в досяганні своєї мети.

Коли мова про суд і покарання ув'язненням, то треба сказати також про умови, за яких українські націоналісти відбували його. Чи не найкращим доказом для ілюстрації цього буде послужитися описом перебування у в'язниці у Вронках в'язня-українця, майбутнього священика, отця Федоріва. З цим описом я зустрівся в перший рік після мого приїзду в Канаду. Працюючи коректором у видавництві

"Новий шлях", я натрапив в його бібліотеці на невелику книжечку п.з. "Вронки". Темою книжечки були умови відбування покарання у названій в'язниці. Я звернув увагу на книжечку тому, що, відбуваючи студентську практику в суді в Бидгощі, я дізнався, що в'язниця у Вронках - одна з найтяжчих в Польщі (побіч Стшельц Опольских).

На книжечці не було прізвища автора, були тільки його ініціали - Ю.Ф. І я чомусь запитав співробітницю "Нового шляху" - хто є автором цієї книжечки? Пані Надія Г., особа вельми культурна, напрочуд чутлива до нещастя інших людей, єдина галичанка, яку я тут зустрів, що знала українську літературну мову - сказала мені, що автором книжечки є отець Юрій Федорів, доктор філософії, на той час старенька вже людина. Ця книжечка була надрукована в друкарні чоловіка п. Надії Г., тому вона знала прізвище автора.

Мене, як юриста, котрий чвертьсторіччя пропрацював в польському судівництві, настільки зацікавив текст, що я з декількох сторінок зробив собі фотокопії (ксерокс) й зберіг їх. А тепер жалкую, що не можу сказати якого року була видана книжечка, але знаю, що в Торонто після війни. На копіях є позначені оригінально сторінки, тож на них посилатимусь.

Я не випадково так багато говорю про книжечку й її автора. По-перше, роблю це задля того, щоб показати, що о. д-р Ю. Федорів, з рації свого сану, а коли писав книжечку, то був уже священиком, заслуговує на віру. А його опис свідчить про те, що ОУН була організацією мафійного типу, а також, що у в'язницях в Польщі панували умови, які, у порівнянні з більшовицькими (О. Солженіцин, ген. П. Григоренко та інші ) можна назвати курортними. І це -всупереч твердженням ОУН, яка тут репетує про катування у польських в'язницях. Не маю тут на думці концтабору в Березі Картузькій. Отже, деякі винятки з названої книжечки:

- Чому ж ви всі, бойкотовані, не ходите разом і не говорите між собою? - питаю мого співрозмовця.

- О, так, - поміркував я голосно, - розстрілом, кажете? Чому ж, тоді, ви говорите зі мною, наражаючись на таку небезпеку?- спитав я.

- Hi, - відповів Кришталь (це той, правдиве прізвище якого Юрій Дачишин, що разом з Зиновієм Книшем та іншими брав участь у пограбуванні поштового воза під час якого був убитий поліціант. Це той, котрий був засуджений до смертної кари, заміненої на 20 років ув'язнення - В.П.), - я їх дурних погроз не боюся. Мене ж судили поляки і двічі до смерті присудили. А от живу І я радий, що залишають мене в самоті. Волію бути на самоті, ніж між ними. Побудете тут довше, побачите самі. Але про це іншим разом. От ви прийдіть до мене у відвідини, тоді розкажу більше. А тепер користайте з проходу (з прогулянки - В.П.).

Після обіду я відвідав обложеного "кваліфікованим бойкотом" сусіда Кришталя. Відвідини відбувалися доволі нескомпліковано. Звичайно в'язень зголошував ключникові, що бажає такого-то відвідати. В годині, призначеній на відвідини, приходив ключник, забирав вашу картку з дверей і вішав її на дверях того, кого відвідували. Тут вас замикав і через годину, коли кінчалися відвідини, забирав табличку й в 'язня та замикав його в келії.

Кришталь не новик у в язниці. Тут він три роки. Сюди його привезено з другими восьми в'язнями... По приїзді до Вронок його вибрали старостою. Хто у в 'язниці перебував, той знає що це за функція. Хто не знає, тому скажу. Засуджені політв'язні мали привілей вибирати старшого з-поміж себе, який заступав своїх товаришів перед-в'язничим начальством у справах, шо торкалися всіх в'язнів, як групи. Сюди належали торги за проходи (прогулянки - В.П.), інтервенції у справі харчів, огрівання келій, писання й одержування листів, книжок до читання і т.п. Такого старосту в'язні мали слухатися, поважати і з його поглядом рахуватися. Таким оце старостою українська політгрупа, по приїзді сюди, до Вронок, у 1932 році, вибрала Кришталя. Щоб полегшити в'язниче життя, він виєднав у в'язничого начальства дозвіл на працю для кожного зі своїх співв'язнів. Не примусову працю, а добровільну, і не важку фізичну, а радше культурну Сам він став працювати як архітект, інші у бібліотеці і т.п. За те в'язні одержували кращі харчі, свобідніше життя, більше свіжого повітря і навіть кілька сотиків денно платні. За те політв'язні Кришталя любили і поважали. Але через рік чи півтора перевезено сюди іншу групу політв'язнів, засуджених за атентат на пошту в Городку біля Львова, до неї доліпили ще й деяких інших. Ця група була більша і мала двадцять із чимось людей. У цій групі верховодив Зенон Коссак. Зараз

же по приїзді виникли непорозуміння між старими політв'язнями і новими. Нові передовсім мали інший погляд на відношення до в'язничої адміністрації. Вони виступали рішуче проти того, щоби політв'язні виконували будь-яку працю у в'язниці... Спір і гризня розгорялися чимраз більше і нова група поставила Кришталеві ультиматум: відмовитися від функції старости і засудити свою поведінку. Це поставило Кришталя в трудне положення... Через те від функції старости відмовився, сам покинув працю та й наказав зробити це іншим товаришам. Одного не зробив: не засудив себе й своїх співвязнїв за "сервілізм", чого домагалися "правовірні" націоналісти. Старостинський провід перейняв 3. Коссак та добрав собі своїх однодумців до проводу. Новий провід наклав на Кришталя і його однодумців загострений бойкот. З ними не вільно було нікому з політв'язнів стрічатися, говорити й взагалі чим-небудь їм помагати. Мало цього, бойкотовані навіть не сміли між собою говорити й стрічатися. Коли б хтось з бойкотованих зломив цю "бойкотову" дисципліну, то тим стягав на себе присуд: розстріл по виході з вязниці... (стор. 62-64).

Наступного дня... о 3-й по полудні мене відвідав новий друг. Це мій знайомий з гімназійних часів, молодий товариш у шкільному житті, що завжди любив реготатися й показувати два ряди великих зубів - Андрій Л... Він, мовляв, хотів мені звернути увагу на те "бойкотоване сміття". Це "сміття" - це страшні вороги України, це - заразливе насіння, це - погань, яка нам найбільше заважає і всю цю погань до самого коріння буде перестріляно при першій нагоді. Це смітя треба найперше вимести з України. Це бо внутрішні вороги, це колоди на нашій дорозі. Коли їх позбудемося, тоді легко дамо собі раду з зовнішніми ворогами...

Я загубив язика в роті. У моїй уяві й далі стояли сумні похилі постаті з в'язничого кола: колись молоді, повні запалу й завзяття, а тепер клеймовані (тавровані - В.П.) як злісні й завзяті вороги народу, як сміття землі/ За свободу ж її вони віддали все, що мали найкращого - волю й молоде життя.

А тут стояв переді мною новий їх прокурор і немилосердно рубав їм голови, поки що язиком. Я пробував прийти до слова, запитати дещо, довідатись у чому саме діло, але мій знайомий не дав мені прийти до слова. Він уже не сидів, а стояв, як грізний трибун, із його широкого рота сипались нові оскарження загальникового значення, перетикані епітетами, яких я в житті ніколи не чув! Він,

очевидно, вже знав, що я говорив із Кришталем, був у нього в відвідинах, то й кінцеву частину своєї орації присвятив останньому. Цей Кришталь, мовляв, це найбільший об'єкт його злості, це власне розсадник усякого зла, опортуніст, а не націоналіст, це клерикал, угодовець, філістер, ундист, наживник, безхребетник, він у костьол ходить, за архітекта обрався - а це все великі й важкі злочини, за які його не омине караюча рука революції.

Андрій Л. , націоналіст чистої води і волюнтаристичної марки, антиклерикал, антицерковник і всякий інший "анти" (тепер побожний демократ у США) почервонів і, не зважаючи на те, що ми давні знайомі друзі, що мене в "злочинах" на шкоду Україні підозрювати немає потреби, оцей Андрій, прийнявши авторитетну й офіційну позу, випалив: - Якщо ви далі будете говорити з Кришталем і взагалі потурати цьому сміттю, то жде вас те саме: в тюрмі бойкот, а в перших хвилинах вашої свободи - розстріл! [42]

Цей текст вважаю цінною моєю знахідкою. Він образно характеризує найбойовіше крило українських націоналістів, як "лицарів абсурду", не донкіхотського, але злочинного штибу. Вказівка щодо того, що Андрій Л. живе в США, як побожний демократ, походить від о. Ю. Федоріва, його теж підкреслення у тексті.

Націоналісти типу Зенона Коссака, Андрія Л. (такими теж були Степан Бандера, Ярослав Стецько, Микола Лебедь) готові були перестріляти всіх - не тільки чужих, але й своїх. Це вони й їм подібні пішли самі й послали подібних собі в ролі емісарів на Волинь у 1941-1942 роках. Це вони послуговувалися описаними тут методами. Це вони стероризували спокійних селян Волині й Полісся. Це вони підбурили часто неграмотну навіть молодь Західної Ураїни до мордування поляків в ім'я України. Це передусім на їхній совісті кров десятків тисяч невинних і беззахисних жертв -поляків, українців. Це повинні зрозуміти дослідники мордів в Західній Україні часу II світової війни. Про цей терор українців, підбурювання до мордів поляків повинні написати,

або ж розповісти кому треба, ті, котрі були свідками тих страшних подій. І пам'ятаймо: вони, ті, хто найбільш винен злочинів, ще й сьогодні живуть на Заході, вдаючи з себе "побожних демократів". Це вони сьогодні хлинули на Україну, де відроджують ОУН під вивіскою КУН - Конгресу Українських Націоналістів, інших організаційних структур, як УНА, УНСО тощо.

Зенон Коссак, це той з першого виводка українських націоналістів, котрий, побіч Романа Шухевича (пізнішого командира "Нахтігалю", пізнішого головного командира УПА Тараса Чупринки), побіч Володимира Янева (пізнішого ректора Українського вільного університету в Мюнхені), побіч Степана Бандери, Степана Ленкавського, Ярослава Карпинця, Дмитра Грицая (Перебийноса) невдовзі після І світової війни організував у Галичині націоналістичну Організацію вищих класів українських гімназій. Націоналісти типу Зенона Коссака й Андрія Л. становили ядро "бойової" ОУН, тобто тієї, з якої постала ОУН-б - Степана Бандери.

Та це ще не все про них. Хай їм дасть свідоцтво український священик, доктор філософії, сам колись причетний до націоналізму (бож відбував покарання не за кримінальний злочин у Вронках, належав до групи українських політв'язнів) - отець Юрій Федорів:

Дмитро Мирон дуже відрізнявся від мого друга Андрія Л. Він передовсім чемний і спокійний. Із вигляду робив враження інтелігентної людини, а з мови - цілком діловий. Без ніяких вступів Мирон запропонував мені включитися в працю політгрупи... Я радо на цю працю під проводом провідника 3. Коссака погодився. Приступаючи до речі, Мирон сказав, що я вестиму ідеологічну ділянку для "малих". Ідеологічна ділянка - не була під мій смак. Я ж в ідеологи ніколи спеціально не вишколювався. Правда, попадало в руки це і те, часом якась "Сурма", іноді й тяжкостравна "Розбудова нації", часом якийсь дуже кований реферат тощо, але признаюсь, якоїсь пасії така лектура в мені не викликала. Тому діяльність ідеологічного апостола видавалася мені трохи смішною. Все ж я її взяв. Я бажав мати "узаконений" доступ до таких "малих", до щирих, повних посвяти молодих хлопців, передусім бажав вести з ними розмову як людина, піддержувати їх на дусі, розвивати і, наскільки це буде можливе, усувати з їхньої ментальності й душі той намул, що як іржа залізо, з дня на день роз"їдав їхній мозок, заставляв продукувати лише жовч, культ ненависті, злоби, негації. Я

знав, що можна бути патріотом не коштом ненависті й заперечення, знищення для знищення, не на кошт засліпіння всіх мізкових клітин, за винятком одної - сліпого послуху; але можна бути корисним для суспільства й його боротьби за природні й Божі права через позитивні вартості людської душі. І тому не було в мене багато скрупулів., коли я моєму політичному начальству послушно доложив, що приймаю доручення і зразу же стану навчати "малих", себто сільських хлопців...

Так я почав студіювати ідеологічний зшиток. Зшиток був записаний дрібним письмом, із максимальною економією місця, общему якихось 30 сторінок. На наголовній картці стояло чітке: Ідеологія Українського Націоналізму... Звичайно, по двадцяти пятьох роках я вже не можу докладно відтворити собі думок цієї "ідеологічної матерії"... Пригадую лише, що чимало місця було відведено трактатові про "волю і рух", та вже чи не найбільше про героїзм... Тут вимагалося заперечення всього, і батька і матері, Бога і совісті, закону й етики, любові ближнього й особистих людських почувань. В імя одного: Здобудеш... або згинеш. [43]

Виховання у такому напрямку, виховання майбутніх убивців, виховання, наслідки якого діють ще й сьогодні - теж доказ злочинності ОУН.

У зв'язку з наведеним такі ось міркування:

- Дмитро Мирон не був якимось простачком, ідеологом-самозванцем, він був одним з редакторів "Бюлетеня КЕ ОУН на ЗУЗ" (Крайової Екзекутиви ОУН на західноукраїнських землях).

- Як бачимо, незалежно від формального статусу в ОУН (присяжний або дійсний член ОУН), членів тієї організації поділяли ще й на "малих", тобто, за визначенням о. Юрія Федоріва, сільських хлопців, і на проводирів, отих гімназистів, студентів, майбутніх докторів і професорів. Хай про це прочитають оті "сільські хлопці", котрих збаламутили "провідники". Це ті "малі", сільські хлопці виконували в УПА "мокру" й брудну роботу, гинули, втікаючи перед Радянською

Армією, пробивалися через Карпати на Захід. А магістри й доктори залишили українські землі безпечніше. Хай би вони сказали - яким чином, якими шляхами дісталися на Захід. Наприклад як дістався на Захід Микола Лебедь.

- Ідеологія ОУН, опрацьована націоналістичним редак тором, зводилася в умовах в'язниці до ненависті, заперечення людських ідеалів, в тому й батьків, Бога, елементарної етики. Хто прочитає ці, написані українським католицьким священиком слова, той, може, хоч трішки зрозуміє - як це могло діятися, що чоловік-українець вбивав жінку-польку, як українець вбивав матір-польку. То що вже говорити про те, що сусіди-українці вбивали своїх сусідів-поляків. Першопричина цих жахливих убивств в ідеології українського націоналізму, про суть якого не знає, мабуть, письменник і публіцист Сергій Плачинда, не знає навіть Іван Драч і тисячі інших, ратуючих сьогодні за націоналізмом.

- Нехай "східняки", тобто українці з-за Збруча, прочитавши написане о. Ю. Федорівим, пригадають собі з власного досвіду, з досвіду батьків, рідних, знайомих - умови в більшовицьких в'язницях і порівняють їх з польськими довоєнними. В польських можна було, як бачимо, не тільки свобідно відвідувати один одного, але й мати організовану групу, можна було вести ідеологічний вишкіл "малих", тобто сільських хлопців, защеплювати їм ненависть до всього, що лиш не націоналістичне.

І - пригадаймо собі виразно, всі засуджені польськими судами українці-націоналісти, з вибухом війни опинилися на волі. І цей момент нехай порівняють ті, хто знає про масове винищування більшовиками в'язнів перед тим, як відступити перед німцями.

Так ось виглядало передвоєнне польське судочинство, за таких ось умов відбували покарання ті, хто вбивав польських міністрів, послів, хто зі зброєю в руках вчиняв напади на поліційні постерунки, хто грабував, теж зі зброєю в руках, державне майно. І тут ще раз пригадаймо, що Польща в той час легально, згідно до міжнародного права, виконувала державну владу на території Західної України, що не позбавляло українців права діяти на міжнародному форумі в напрямі зміни такого стану речей. Але діяти не шляхом терору, не шляхом перманентно чинених злочинів.

У цьому контексті наведу слова, що торкаються християн, їх стосунку до державної влади:

Тому що власті, які Бог призначив, і свобода, яку Христос купив, не були задумані Богом для взаємного знищення, але щоб вони разом підтримувалися взаємно, то ті, хто під впливом християнської свободи противиться законній владі, або її законним виконавцям, світським чи церковним, -противляться установі Божій (Матвія 12:25; І Петра 2:13,14,16; Римлян 13:1-8; Євреїв 3:17). За проголошування ними подібних думок, або ж за підтримування таких практик, що противляться світлу природи, або відомим засадам християнства, відносно віри... або щодо помилкових думок і практик, які... нищать зовнішній мир і порядок, їх можна притягати до відповідальності... і переслідувати в судовому порядку осудом церкви і владою світського суду. Це була цитата з книжки проф. Мейчена, винятки з якої друкувалися в "Євангельській правді", брошурі, яку видавав український пастор Михайло Фесенко. Саме він до цього коментаря додав: В цьому навчанні треба звернути увагу на те, що обов'язок відноситься до "законної влади" і її "законних вчинків". У випадках, коли влада не є законна, а, скажімо, захоплена насильством, або узурпована, то віруючий визнає такі розпорядження влади, які є в згоді з навчанням Святого Письма і є необхідні для нормального життя в країні, і це не означає, що він визнає саму владу, як законну. [44]

У зв'язку зі сказаним про ідеологічне виховання ОУН (пригадаймо "Декалог" - "Десять заповідей українського націоналіста"), слід ще раз повторити сьому "заповідь": Не завагаєшся виконати найбільший злочин, якщо вимагатиме цього добро Справи. І коментар до неї проф. д-ра Петра Мірчука: Під найбільшим злочином тут розуміється вбивство. А проф. Мейчен пише: Добрими вчинками є лише такі, які Бог наказав у Своїм Святім Слові (Михея 6:8; Римлян 12:2; Євреїв 13:21), а не такі, що їх придумали люди в сліпому фанатизмі... [45]

На тлі сказаного проф. Мейченом і пастором Михайлом Фесенком слід констатувати: Від 14 березня 1923 р. Польща виконувала державну владу на західноукраїнських землях легально, натомість терористична діяльність УВО й ОУН, скерована проти тієї влади, противилася волі Божій. Бо ОУН свою ідеологію ставила вище Божого Закону: "Нація понад усе!"- ось клич ОУН. Хай у цій справі скажуть своє слово українські православні й греко-католицькі теологи.

Після сказаного тут мною, українські націоналісти можуть поставити мені в закид: Крім, мовляв, в'язниць, була

ще й Береза Картузька, концентраційний табір, в якому знущалися над в'язнями, в якому перебували без попереднього засудження судом, лиш на підставі адміністративного акту. І тут матимуть рацію націоналісти, але не до самого кінця. Чому? Тому, що з української націоналістичної літератури виникає, що концентраційний табір у Березі Картузькій був створений виключно для них, для знущання виключно з них. Українська націоналістична література промовчує той факт, що у тому таборі були, побіч українських націоналістів, також українські комуністи, євреї, поляки.

Правдою є, що в 1934-1939 роках діяв концтабір Береза Картузька. Він, побіч пацифікації деяких галицьких повітів у 1930 p., є тим, за що повинна була соромитися тодішня польська влада. Адже Польща проголосила себе демократичною державою, республікою, вона рівнялася на цивілізовані держави Західної Європи й Північної Америки. Тим часом... не обійшлося без впливів тоталітарних систем, які панували на схід від Польщі - більшовицького СРСР, і на захід - гітлерівської Німеччини, теж Італії. Ніде правди діти -концентраційний табір у Березі Картузькій був очевидним проявом фашизуючих течій у Польщі. Таким же проявом було існування від 1934 р. в Польщі польської фаланги - ОНР

Обуз Народово-Радикальни, організації з виразним фашистським обличчям.

Проте... слід сказати таке: ніхто з-посеред українців не був у Березі Картузькій замучений на смерть, як це діялося в тому часі в концтаборах СРСР і в гітлерівській Німеччині. Сказане тут у жодному разі не применшує вини польської довоєнної влади за діяльність Берези Картузької, сказане тут не означає, що в тому таборі не знущалися фізично і морально.

Не тільки в Березі Картузькій, але ще до створення цього концтабору, були стосовані у відношенні до польських громадян, отже й до українців, незаконні заходи репресивної натури. Про це свідчить виразно сеймова інтерпеляція партій "Центролев" у справі Бреста від 16.12.1930 р. В ній говориться, що в ніч на 10.09.1930 р. були арештовані без судової санкції 21 чоловік, між якими було 20 послів до Сейму, в тому видні діячі - поляки, євреї і двох українців: Йосип Когут і Дмитро Паліїв - колишні посли до польського сейму. Всіх їх запроторено до військової в'язниці у Бресті.

Били їх, знущалися морально, не дозволяли сконтактуватися не тільки з адвокатами, але й з найближчою родиною. [46]

Але, повторюю, ніхто з-посеред українців не зазнав смерті в результаті такої діяльності польської влади.

ОУН до вересня 1939 не тільки вбивала представників польської влади й українців, котрих вважала "зрадниками", не тільки нападала на поштові амбуланси й поштамти з метою їх пограбування, але теж вела широку пропагандивну діяльність. Ще до формального постання ОУН, з 1927 р. почав виходити 10-тисячним тиражем як орган УВО місячник "Сурма" - спочатку в Німеччині, а згодом у Чехо-Словаччині, в Литві. З 1928 р. почав виходити, теж за кордоном, пізніший офіціоз ПУН - Проводу Українських Націоналістів, журнал "Розбудова нації". Пишучи про це, на думку приходить таке: З 1992 р. почав виходити в Києві журнал "Розбудова держави", заснований провідником ОУН мельниківців Миколою Плав'юком і сьогоднішнім амбасадором України в Канаді Левком Лук'яненком. Чи це не свідчить про продовження лінії "Розбудови Нації"? А мені цікаво - на чиї гроші ( а це великі гроші) заснували вище названі "Розбудову держави"? Адже Левко Лук'яненко понад 20 років свого життя провів в концтаборах, на засланні, він не провадив ніякої бізнесової діяльності. Можна тільки здогадуватися, що це - партійні гроші ОУН-м, бож Українська Республіканська партія, очолювана Левком Лук'яненком, і є сьогочасною трансформацією ОУН-м на Україні. А "Розбудова Нації" була рівночасно теоретичним органом ОУН. [47]

УВО, згодом ОУН, провадили в широких масштабах військовий вишкіл кадрів. Вже 1925 р. були організовані курси для старшин (офіцерів) в Гданську, що їх 1926 р. закінчило 60 членів УВО, колишніх військових, і 50 молодших членів УВО. [48] ОУН підтримувала студії майбутніх своїх кадрів у вільному місті Гданську, де на початку 1929 р. в німецькій Гданській політехніці студіювало коло 200 українських націоналістів. [49] ОУН субсидіювала студії своїх кадрів у Берлині, в Римі, в Чехо-Словаччині. ОУН мала своїх політичних організаційних представників у багатьох столицях європейських держав.

На все це потрібні були кошти. Звідки ОУН їх брала?

Невелика частина коштів УВО-ОУН походила з пограбування поштових амбулансів, поштамтів, листоношів. Проте це джерело могло становити лише якийсь невеликий відсоток потрібних організації грошей. Частина фондів після

1929 p., тобто після організування Євгеном Коновальцем ОДВУ у США і УНО в Канаді, почала надходити з Америки. Проте й це джерело фінансування УВО-ОУН було мізерним у порівнянні до потреб. У цій праці я не ставлю собі метою доказувати співпрацю УВО-ОУН з німецькою розвідкою, яка взамін фінансувала діяльність цих організацій. Зрештою -сама постановка питання - неправильна. Співпрацювати можуть рівні партнери, а такими не були УВО-ОУН у відношенні до німецької розвідки. УВО-ОУН щонайбільше могли виконувати доручення німецької розвідки. Чи виконували? Пошлюся в цій справі на деяких авторів.

А. Щенсняк і В. Шота пишуть, що через Гданськ німці постачали українським націоналістам зброю, 1938 р. в Австрії відбувалися курси для саботажників-диверсантів з ОУН під керівництвом Абверу. Від 1934 р. велися таємні розмови між німецькою розвідкою і Євгеном Коновальцем, під час яких вирішено, що за послуги на користь німецької розвідки ОУН отримуватиме 110.000 німецьких марок.[50]

Довголітній провідний член УВО-ОУН, колишній бойовий референт УВО, Зиновій Книш, у книжці "Бунт Бандери" пише: Ріко Ярий... дістає від німецької розвідки гроші... перед вибухом більшовицько-німецької війни організує з бандерівців шпигунську і саботажну сітку (мережу - В.П.), вишколює парашутистів, творить т. зв. українські легіони... [51]

Ришард Тожецький пише, що від 1926 р. УВО втішалася політичною і фінансовою підтримкою німецького військового штабу, від того теж часу осідок УВО перенесено до Берліна.[52] Той же автор пише, що розвідувальну діяльність у користь Німеччини вели чільні члени УВО - Ріко Ярий і Роман Сушко.[53] Далі автор вказує на факти: 1933 р. був підписаний договір між гітлерівцями і Р. Ярим про вишкіл членів ОУН в С.А., про розмови, в яких брав участь Є. Коновалець з гестапо про фінансову допомогу для ОУН.[54] Польські автори посилаються на архівні документи в цій справі.

Ярослав Пеленський пише: До певного часу обидві групи (ОУН-б і ОУН-м - В.П.) певною мірою були готові співпрацювати не так з Німеччиною взагалі, як, скажімо, з Абвером (німецькою розвідкою), себто з армією. [55] Тут український, націоналістичної орієнтації (ОУН-з?) вчений, теж допускається неточності, говорячи про "співпрацю", радше "готовість співпрацювати" з німецькою військовою розвідкою. Вважаю, що можна говорити виключно про

виконування доручень Абверу, а не про співпрацю, яка вказувала б на партнерство, якого не було. І чомусь той же автор сором'язливо говорить про "готовість співпрацювати", з Абвером, а не про те, що дійсно УВО-ОУН працювали на німецьку розвідку. Таке твердження вченого, котрий займається вивченням історії ОУН - симптоматичне, воно по суті є частиною веденої від закінчення II світової війни дезинформації, хоч треба сказати, що небагато є вчених українців на Заході, котрі так багато кажуть про суть ОУН, як це робить проф. Я. Пеленський.

Розвідувальної діяльності не слід спрощувати, не слід зводити до вульгарного стереотипу шпигуна. Військова розвідка, це, на перший погляд, несуттєвіі дані про розташування військ, про їх переміщення, про роди зброї, озброєння, постачання, про настрої серед населення, про шляхи сполучення тощо. Тисячі членів ОУН могли не знати й не підозрювати, що, інформуючи кого треба про деякі дані, вони виконували розвідувальні завдання. Багато їх служило в Польському Війську.

Жодна в світі держава не робить нічого абсолютно безкорисно. Теж не без користі Німеччина вишколювала диверсантів з УВО-ОУН, не без користі підготовляла офіцерські кадри для цієї організації. Не без користі 1939 р. був організований український легіон під командуванням Романа Сушка, котрий взяв участь у вересневій агресії Гітлера на Польщу.

Про твердження, удокументовані джерелами з архівів, які торкаються послуг УВО-ОУН у користь німецької розвідки, можна було б писати багато, посилаючись на різних авторів, однак вважаю, що це тут не потрібно робити: і так ясним є, що УВО-ОУН від початку свого існування були зорієнтовані на Німеччину, яка через свою військову розвідку використовувала названі організації для своїх цілей. Не безкорисно.

Досі я не натрапив на книжку-спогади члена ОУН про виконування завдань у користь німецької розвідки. Натомість знаю книжку Грицька Купецького "Там, де сонце сходить -спогади бойовика ОУН на Далекому Сході". Автор - учасник нападу на поштамт в Городку, втік перед польським правосуддям до Італії, де проходив вишкіл разом з хорватськими націоналістами. ОУН посилає його до окупованої японцями Маньчурії в розпорядження японської військової розвідки. Там він з двома іншими бере участь у

курсах для диверсантів, підготовляючись до евентуальної війни Японії з СРСР. Одного з них Валентин Мороз у вступному слові просто-таки називає - "добрий бойовик-терорист". Жили вони й зодягалися на кошти японської розвідки. В книжці, на 500 сторінках, подробиці про цю діяльність членів ОУН. Вони не були використані ефективно тільки тому, що Японія відступила від плану війни проти СРСР. [56]

Та й навіть П. Мірчук каже, що Очолений полк. Мельником ПУН зробив в цій ділянці різкий зворот, вирішивши зробити ставку на німецько-гітлерівську карту У своїй дотеперішній праці в Німеччині ОУН підтримувала деякі контакти з військовими німецькими колами (Вермахтом)...[57]

Зі сказаного я роблю висновок: УВО-ОУН в основному втримувалися на кошти з каси німецької військової розвідки. Не випадково ж навіть Андрій Мельник, наступник "вождя" Євгена Коновальця, мав в німецькій контррозвідці, тобто в Абвері, кличку "Консул-І", а Степан Банд ера "Консул-П".58 А Ріко Ярий успішно виконував по сумісництву дві функції -агента Абверу й члена проводу ОУН Степана Бандери після розколу в ОУН 1940 р. [59]