Розділ 7
Українська політична думка в Польщі між двома світовими війнами

Перш, заки сказати про деякі аспекти української політичної думки в Польщі після І світової війни (аби стало ясно, що, крім українського націоналізму, в Західній Україні існували також інші політичні течії), треба пригадати деякі факти. До І світової війни більшість територій України входила до складу Російської Імперії, натомість Галичина була складовою частиною Австро-Угорщини, до якої, однак не входила Волинь. Такий стан тривав понад сто років. 1917 р. в Києві постала Українська Центральна Рада, котра була компромісом існуючих тоді українських політичних партій і течій. Внаслідку проголошення IV Універсалу, УНР довела до постання у дні 22 січня 1918 року незалежної держави -Української Народної Республіки, яка була вимушена боротися одночасно проти білих і червоних військ Росії. Цю молоду демократичну республіку повалили самі ж українці з допомогою німців (або ж німці з допомогою українців), що сталося 29 квітня 1918 р. Гетьман Павло Скоропадський міг правити на Україні, спираючись на німецькі багнети. Коли настав крах Австро-Угорщини й Німеччини, гетьмана повалила Директорія, очолювана Симоном Петлюрою, що мала бути продовженням УНР. Вона теж воювала з білими й червоними військами Росії. В той час, унаслідку проголошення Західно-Української Народної Республіки в Галичині, що сталося 1-го листопада 1918 р., для України відкрився третій фронт - війна з Польщею. При цьому всьому не було фактично ніякої співпраці чи домовленості між Центральною і Західною Україною, точніше Галичиною: перша вважала своїм ворогом № 1 Росію, друга - Польщу. За таких умов Західна Україна не мала змоги прийти з допомогою Центральній Україні в її боротьбі проти Росії, а Центральна Україна не могла допомогти Західній у її боротьбі проти Польщі.

Не маючи за собою ніякої реальної підтримки, втративши своїх дотеперішніх "покровителів" - Австро-Угорщину й Німеччину, обі частини України програли війну. Мало того - внаслідку співпраці Симона Петлюри з Ю. Пілсудським, представники обох частин України пересварилися між собою, галичани звинувачували

"східняків" у зраді, С. Петлюру вони проклинали за договір з Польщею, котрим той відмовлявся від земель на захід від Збруча, хоч згодом вернувся він до ласки галичан, коли з тактичних міркувань треба було якось примиритися зі "східняками".

Отже - війну 1918-1920 pp. Україна програла. На схід від Збруча постала контрольована Москвою Українська РСР, яка Ризьким договором теж визнала кордони з Польщею на Збручі. Запроваджений на території Української РСР більшовицький терор зробив неможливим існування будь-яких легальних чи й нелегальних політичних національних партій.

Інакше справа виглядала в Західній Україні. До 1923 р. її територія буда невизначеною, Польща виконувала лише адміністрацію тих територій. Однак і цей стан став ясним після рішення Ради Амбасадорів: Західна Україна стала інтегральною частиною II Речі Посполитої Польщі, а її жителі, отже насамперед українці, стали громадянами Польщі. Українці, як польські громадяни, становили в Польщі значну національну меншість, інтереси якої захищалися також міжнародним правом, зокрема її інтереси були предметом діяльності Ліги Націй.

З програною війною, як незаперечним фактом, слід було примиритися на той час, слід було з того факту зробити висновки, слід було достосуватися до нових умов діяльності у напрямі захисту українських інтересів. Це можна і це слід було робити, виходячи з об'єктивного факту, що жителі Західної України стали громадянами Польщі, в якій існували закони, що охоплювали всіх громадян, а також з факту існування міжнародних гарантій на форумі Ліги Націй. Інакше кажучи, боротьбу за українські інтереси в Західній Україні можна і треба було провадити в польському парламенті - Сеймі і Сенаті, а також на форумі Ліги Націй. Цю діяльність повинні були провадити люди, конто яких не було обтяжене програною війною.

Такі сили були, вони становили впливовий фактор у житті II Речі Посполитої. Про них тут треба згадати хоч би коротко, щоб мати уяву, що, крім екстремістської, терористично-саботажної, тоталітарної УВО-ОУН, були українські сили, які діяли за допомогою цивілізованих заходів, які брали до уваги внутрішні й міжнародні обставини, що склалися довкола українського питання. Таку

діяльність можна було проводити тим легше, що в Польщі панував демократичний устрій.

В II Речі Посполитій діяли українські партії різного напрямку. Лівий напрямок репрезентували Українська Соціал-Демократична Партія, Комуністична партія Східної Галичини, яка перетворилася в Комуністичну партію Західної України, Українське соціалістичне об'єднання і Українська радикальна партія. До партій центрового напрямку слід зарахувати Українську Народно-трудову партію, Українську партію національної роботи й найбільш впливову Українське національно-демократичне об'єднання (УНДО). Про крайнє праві, тобто про націоналістичні угрупування, з яких постала УВО-ОУН, вже була мова.

Слід пригадати, що УВО й інші націоналістичні угрупування бойкотували вибори до польського парламенту 1922 р. Незважаючи на це, до Сейму тоді було вибрано 25 українських послів і 6 сенаторів до сенату. Ця кількість свідчить про те, що багато українців Західної України того часу не підтримали націоналістичного бойкоту, більшість орієнтувалася на іншу, ніж націоналістична, політичну думку. Вибрані до Сейму посли і до Сенату сенатори започаткували створення Української парламентарної репрезентації, яка, обходячи міжпартійні розходження, вела боротьбу за українські інтереси не тільки в польському парламенті, але й на терені Ліги Націй. Зокрема вельми діяльною в Українській парламентарній репрезентації була Мілена Рудницька, сестра Івана Кедрина - редактора органу УНДО "Діло". Варто зауважити, що Українська парламентарна репрезентація ставила на розгляд Ліги Націй справу пацифікації деяких сіл Галичини, але й ця її акція не зустрілася з будь-якою підтримкою з боку ОУН. Діяльність українських центрових партій, діяльність Української парламентарної репрезентації слід вважати як прояв здорової, культурної, розумної української політичної думки двадцятих-тридцятих років в умовах існування II Речі Посполитої Польщі.

Громадянство країни несе за собою права і обов'язки громадянина. Неморальною є ситуація, коли громадянин хоче використовувати свої права, натомість не бажає виконувати обов'язки у відношенні до держави, яка надає йому громадянство. Коли людина не хоче виконувати обов'язків, вона повинна відмовитися від громадянства й залишити країну.

Центрові українські політичні партії станули на грунт лояльності по відношенню до польської держави, вони боролися за українські інтереси, спираючись на діюче законодавство, зокрема на Конституцію і міжнародні договори, використовували в цій політичній боротьбі легальні засоби - сеймову трибуну, пресу, інші видавництва, також Лігу Націй.

Не Степан Бандера з Ярославом Стецьком склали й ухвалили на І Конгресі українських націоналістів у Відні 1929 р. "Декалог" - десять заповідей українського націоналіста, не вони були авторами, ані тими, хто ухвалював постанови Великого Збору українських націоналістів 1929 р. А саме там і тоді визріла, саме там і тоді була сформульована політична думка українських націоналістів.

Навіть націоналістичні теоретики не заперечують, що ОУН була побудована на зразках фашизму-націонал-соціалізму, що вона, політична думка, йшла врозріз з ідеалами християнства, взагалі людяності. Що бо означає гасло ОУН: "Нація понад усе!"? Вочевидь воно означає, що ідею нації, згідно до вчення Дм. Донцова, ОУН ставила понад загально прийняті й визнані людські й християнські ідеали. Ідея помсти (див. пункт 5 "Декалогу"), причому навіть невизначеної за що, але ясно на кому: на всіх, хто не є націоналістом; ідея макіавелізму в боротьбі, за засадою: "хто не з нами - той проти нас" - це ідеї тоталітарних режимів: фашизму і більшовизму. І ще: явне проголошення імперіалістичної територіальної експансії (див. пункт 10 "Декалогу") в час розпаду імперіалізму Австро-Угорщини і Німеччини, на схилі цілковитого дозрівання розпаду колоній Франції, Великобританії, Бельгії, Іспанії, Голландії - це цілковита політична сліпота творців українського наіоналізму. Світ не йде в цьому напрямку.

Такою була політична думка українського націоналізму в Галичині у двадцятих-тридцятих роках. Саме ця політична думка спричинила трагедію десятків, а то й сотень тисяч мирного польського населення, а також десятків тисяч

українців, котрі не були прихильниками українського націоналізму. Тут ще раз треба наголосити, що авторами цієї злочинної політичної думки не були ні Бандера, ні Шухевич, ні Стецько, ні Лебедь й іже з ними, які наказували й організовували морди на поляках та інших під час війни, а навіть після її закінчення. Наказ у своїй первісній формі був даний ще 1929 р., про що буде ще мовитися в іншому місці.

Коли мова про українську політичну думку в Західній Україні міжвоєнного часу, то треба вказати ще й на таке: ліві партії, згідно до ідеї інтернаціоналізму, ввязали свою діяльність з "пролетаріатом усіх країн", але й боролися за справедливу розв'язку національного питання в Польщі, як загального питання національних меншостей. Центрові партії боролися за територіальну й культурну автономію Західної України, вважаючи, що тим самим борються за інтереси українського народу. Однак вони не виступали від імені цілої української нації, всіх українців, зокрема вони не мали претензій на репрезентування перед світом українців, які жили в межах Української РСР.

Інакше до цієї справи ставилася ОУН, яка узурпувала собі владу, правда - мниму владу, над усім українським народом, що було (злочинною) складовою частиною націоналістичної української політичної думки. Про це виразно сказано в постанові II ВЗУН (Великого збору українських націоналістів) з 27 серпня 1939 р. про "Устрій ОУН". В ній читаємо: Голова ПУН (Проводу українських націоналістів - В.П.) як керманич і репрезентант визвольних змагань Української Нації є її (тобто нації - В.П.) Вождем.[1]

Затримаймося хвилинку над цією цитатою: Голова ПУН є вождем української нації! На той час (1939 р.) "вождем" був полк. Андрій Мельник. Зрозуміймо це добре: вождем нації! І це було тоді, коли 90% українців жили в Україні й в інших республіках СРСР, в час, коли вони вилизувались з голодового голокосту, коли вони ледь животіли здебільша в колгоспах. І ось у них теж, виявляється був "вождь", про якого вони не знали й знати не хотіли. Як і більшість українців Волині, як і багато українців Галичини.

Узурпація влади, як складова частина політичної думки, є причиною різних наслідків. Саме з цієї узурпації почалася довжелезна черга самосудів, виконавцями яких була Служба Безпеки ОУН, а то й звичайні члени ОУН, над т.зв. "зрадниками" української нації. До політичного словника

Галичини увійшло навіть згадане вже тут слово "хрунь" родом з галицького діалекту.

Українська націоналістична політична думка була тоталітарною політичною думкою. Члени УВО-ОУН вбивали тих, хто на їх розсуд, працюючи лояльно в польській державі, якої були громадянами, стали "зрадниками" української національної справи.

В цьому контексті слід поставити питання: Чи має українець право мати інші, ніж націоналістичні, погляди? Чи українець має право визнавати (слушно або й ні) правильною комуністичну, соціалістичну, соціал-демократичну, демократичну ідею? Чи мав українець право стояти на позиціях конституційності в Польщі?

Самозрозуміло, що кожна розумна, неупереджена людина відповість, що українці, як і інші нації, мали й мають право на такі чи інші погляди. Комуністом був Іван Драч, Дмитро Павличко, Леонід Плющ, Микола Руденко й ціла плеяда сьогоднішніх демократів. Бо право мати свої погляди включає право міняти їх. Людина має право помилятися, має право міняти свої погляди, коли дійде до висновку, що попередні були помилковими. Комуністом був перший, після розвалу СРСР, Президент України - Леонід Кравчук. Соціалістом за переконанням був Іван Франко, Михайло Грушевський, Володимир Винниченко як і мільйони українців. Соціалістом був Віллі Брандт, соціалістом є Франсуа Міттеран. Юзеф Пілсудський теж свого часу був соціалістом. Великий український страдник, Данило Шумук теж у свій час був комуністом, комуністом був теж генерал Петро Григоренко. Комуністами були Осадчий і Левко Лук'яненко й мільйони інших. То чи всіх їх можна і треба було знищити фізично, повбивати? Коли б це залежало тільки від описаних о. Ю. Федорівим - Зенона Коссака і його товаришів, то вони, керуючись ідеологією ОУН, не вагалися б цього зробити. А поляків, згідно до політичної думки українських націоналістів, убивали за те, що вони жили на українських етнічних землях. А євреїв помагали мордувати за те, що вони євреї.

Треба констатувати, що політична думка українського націоналізму була, по-перше, далека від ідеалів християнства, а по-друге, вона не репрезентувала всього українського народу, не репрезентувала українців Західної України. Навпаки, як побачимо згодом, вона репрезентувала дуже вузьке коло українців, що не перечить твердженню, що

обманом, підступом, фалыпивою пропагандою, заграванням на низьких інстинктах, часто погрозами, теж терором ОУН зуміла втягнути до своєї злочинної діяльності сотні тисяч українців.