Розділ 8
ОУН після вибуху II світової війни

Не може... дерево погане
родити плоди добрі
Матвія 7:18

Всі доступні матеріали про діяльність УВО-ОУН свідчать про однег ОУН ніколи не входила в контакти з Німеччиною, як державою, а Гітлер, навіть коли не був ще канцлером III Райху, ніколи не обіцяв українським націоналістам будь-яку допомогу в побудові української держави. Це не стало на перешкоді тому, що вже від 1921 р. таємнича постать у русі ОУН - Ріко Ярий, член Проводу українських націоналістів, контактувався зі штабом Гітлера, що від 1932 р. той же Ріко Ярий і Микола Сціборський, один з головних ідеологів ОУН, були офіційними представниками ОУН при штабі Гітлера. Про це та про деталі інших контактів УВО-ОУН з німецькою й гітлерівською розвідкою, в подробицях, посилаючись на архівні документи й інші джерела, пише об'єктивний польський історик Ришард Тожецький у двох фундаментальних працях: "Українська проблема в Польщі в 1923-1929 pp." та "Українське питання в політиці III Райху 1933-1945".

УВО-ОУН від самого початку поставили не на того, що потрібно, коня. Орієнтацію на Німеччину можна було ще розуміти до часу, як Гітлер став канцлером III Райху. Щоправда мета Німеччини - перегляд Версальського мирного договору - не змінилася від того часу, проте президент Гінденбург не говорив про "лебенсраум" на Сході, тобто коштом України. Тоді, за Ваймарської республіки, інтереси України й Німеччини могли ще бути спільними. Однак від приходу до влади Гітлера не могло бути мови про будь-яку спільність інтересів. Гітлер у "Майн Кампф" виразно продемонстрував свою мету: побудову "нового ладу" в Європі, яка мала сягати до Уралу. Україна мала стати колонією Німеччини, українці, як "унтерменші", мали бути витіснені з України, а ті, що мали залишитися , мали бути виключно робочою силою.

Натомість ОУН ставила собі метою побудову української держави в етнічних кордонах, поширену на сусідні території (див. "Декалог", пункт 10).

Творці й діячі УВО-ОУН не можуть казати, що вони не знали "Майн Кампф" А. Гітлера, цю працю переклав на українську мову Дмитро Донцов. Отже "вожді" ОУН не могли не знати стратегічних явних планів Гітлера. За таких умов людині зі здоровим глуздом годі зрозуміти на що розраховувала ОУН, віддаючи свої сили в розпорядження гітлерівської Німеччини.

Про те, що ОУН є тільки знаряддям у руках гітлерівської військової розвідки, можна було переконатися на долі Карпатської України, посталої в лютому-березні 1939 року на території Чехо-Словаччини. Недовго існувала ця держава, бо союзник Німеччини, Угорщина, яка була дійсним союзником, бо була державою, представляла собою якусь політичну силу, мала свою армію, отже Угорщина заявила свою охоту мати для себе цю територію. І Гітлер дозволив на анексію Карпатської України. ОУН не мала навіть кому поскаржитися з цього приводу - адже їй ніхто нічого ніколи не обіцяв!

Інакше говорячи - ОУН мала виконувати те, що їй наказано адміралом Канарісом і йому підлеглими службами. Без жодних претензій! Хто платить - той і вимагає. Без ніяких дискусій.

Незважаючи на це, ОУН не отямилася, не змінила свого курсу полягати на гітлерівську Німеччину. З українських націоналістів був створений легіон, яким командував чільний член проводу ОУН, Роман Сушко. Отже: ОУН взяла участь в агресії Німеччини на Польщу у вересні 1939 р. ОУН -зв'язалася офіційно з агресором! А Польща в той час мала складені союзні договори з Великобританією і Францією. Агресія на Польщу 1 вересня 1939 р. була початком II світової війни. ОУН визначила своє місце в цій війні: на боці Гітлера. Проти Великобританії, Франції, США, Канади й інших альянтів.

ОУН одержала завдання піднести на західноукраїнських землях повстання проти Польщі в час, коли Німеччина заатакує Польщу, щоб таким чином послабити польський спротив. Про це в закамуфльованій формі пише навіть Петро Мірчук. Він описує повстання 10 вересня 1939 р. в Миколаївщині над Дністром, яке почалося з ініціативи членів ОУН - Василя Демури з Демні та Дмитра Гаджери з Лівчиць. У результаті цього роззброєна була поліція та "встановлено українську владу" в десяти селах. Тоді ж "повстанці" мобілізували всіх жителів тих сіл від 18 до 35 років.

роззброєно й "зліквідовано" (вбито - В.П.) кілька "ватаг" польських мародерів. 14.ІХ.39 р. польські відділи з Дрогобича і Самбора придупіили "повстання", згинуло кількадесят поляків і 3 повстанців.[1]

Уночі на 12 вересня 1939 р. озброєні боївки ОУН під проводом братів Івасиків, Бордуна та колишнього українського офіцера Лева Шанковського, як військового фахівця, роззброїли коло 500 польських солдатів, що квартирували в селах Ставчани й Оборшин. Роззброєних поляків замкнено, а після проведення "слідства" рядових пущено, затримавши офіцерів та підофіцерів. Автор цієї інформації - сьогоднішній професор на Заході, історик УПА, а наведена вона Петром Мірчуком. [2] З опису не виникає - що зроблено з польськими офіцерами й підофіцерами, а їх мусіло бути кількадесят. Слід здогадуватися, що їх вбили.

11 вересня 1939 р. бойовики ОУН роззброїли в районі Стрия польську поліцію, були сутички з польським військом.[3]

Описувані тут дії бойовиків ОУН Петро Мірчук пояснює, як повстання з метою створити українську державу, однак їхній характер, зокрема те, що не було жодного координаційного центру, вказує, що це було виконування наказу німецької військової розвідки з метою послабити тили польської армії. Це можна охарактеризувати як "ніж у спину" польської армії. Спорадичність тих дій і виступів вказує також на те, що в той час ОУН ще не охопила своїм терором населення Західної України, навіть Галичини, звідки вона (ОУН) родом.

Про інші випадки виступів боївок ОУН Петро Мірчук не пише. Невже їх не було більше? А ось на що вказують інші джерела. У книжці Юзефа Туровського і Владислава Семашко "Злочини українських націоналістів, вчинені на польському населенні у 1939-1945 роках" подається опис тринадцяти випадків убивств поляків, вчинених українськими націоналістами на Волині у вересні 1939 р. в результаті яких згинуло понад 300 осіб цивільного населення і військових.[4]

На мою думку, не можна в деяких випадках виключити в той час мордів на тлі чисто особистих порахунків, однак географія нападів указує, що це сталося внаслідку пропаганди ОУН - описані тринадцять випадків мали місце в трьох повітах Волині: Ковельському, Любомльському та Луцькому, де впливи ОУН були найбільш поширені.

Про знані й незнані нам випадки диверсії, організовані ОУН на тилах польської армії, пише, посилаючись на д-ра

Лева Ребета, Мирослав Прокоп: В такій ситуації ОУН була спроможна зорганізувати в перші дні польсько-німецької війни, у вересні 1939 p., малі партизанські відділи, які охороняли українське населення перед терором польських поліційних і військових частин. [5]

Анатоль Бедрій в органі ОУН-б пише: Під впливом героїчної боротьби в обороні Карпатської України, революціонізація настроїв на Західно-Українських землях досягла великого напруження напередодні вибуху Другої світової війни, так що була поширена думка підняти повстання. Одначе німецько-польська війна у вересні 1939 р. була блискавичною, а тому була змога зорганізувати лише де-не-де повстанські відділи. Революційно-повстанську акцію підготувала і нею керувала Крайова Екзекутива ОУН на ЗУЗ, зокрема крайовий провідник Володимир Тимчій, військовий референт Дмитро Грицай і організаційний референт Володимир Гринів. [5a]

Тож як - були повстанські загони ОУН, які мали "всадити ніж у спину" воюючій проти гітлерівської Німеччини польської армії, чи не було? З наведеного тут за українськими націоналістичними джерелами виходить, що були такі боївки, котрі роззброювали поліцію, військо. "Повстання" були, це не підлягає сумніву, адже не можна не вірити Леву Шанковському, Анаталієві Бедрієві чи й Петру Мірчуку, коли йдеться про цю справу. Можна б тільки, евентуально, сперечатися - з чиєї ініціативи діяли українські націоналістичні боївки в час коло 10 вересня 1939 p.? - з власної ОУН, а чи на наказ гітлерівців? Коли взяти до уваги факт, що в рамках гітлерівської армії в агресії взяв участь український легіон під командуванням Романа Сушка, коли взяти до уваги вишколювання диверсантів ОУН в Австрії 1938 р., то дійдемо висновку, що події, тут описані, були нічим іншим, як виконуванням доручень Абверу. І зайво націоналістичним історикам викручуватися, пояснюючи ці дії наміром створити українську державу, бо це зовсім неповажне.

А тим часом інший український націоналістичний історик, Богдан Осадчук, котрий і досі працює в Німеччині, отже він близько архівних джерел, пише: Під час гітлерівської агресії українці гідно повелися щодо ворожої, але все ж таки спільної держави. Через свого депутата, заступника голови Сейму Василя Мудрого склали декларацію лояльності, хоч після всіх дискримінацій могли цього не

робити. Ніде не спалахнуло повстання, українські вояки у польській армії не дезертирували, а билися проти німців так само, як і поляки І продовжили цей шлях, хоч і без подяки, наприкінці війни в боях під Монте Касіно.

Але це не мало ніякого визнання. Навпаки, дуже скоро поширилася легенда про "український ніж у польську спину". [5б]

Сказане тут проф. Богданом Осадчуком - примітивна брехня "вченого", яка походить з арсеналу націоналістичної пропаганди. До такої ж брехні слід зарахувати таке "наукове" обгрунтування тим же професором причини і початку братовбивчих, неначе польсько-українських, акцій. На цій самій сторінці Богдан Осадчук пише: Почався другий період трагедії. Польська куля, яка у лютому 1941 р. у селі Верещі Великі, що на Холмщині, обірвала життя молодого учителя Михайла Остапяка... пустила в рух страшну машину братовбивчих акцій. Не було в обох громад ніяких авторитетів і моральних вартостей, щоб припинити підступні заміри спільного ворога, агентура якого вміло розпалювала вогонь лихоліття. [5в]

Таке міг написати тільки примітивний пропагандист, а не історик. Проте, як видно, українські націоналісти запрягли до своєї нечесної пропаганди й істориків. В писанні Богдана Осадчука вже й сформулювання "братовбивчих" акцій, тобто поляки були для українських націоналістів уже "братами", в нього вже є "спільний ворог", тобто гітлерівська Німеччина, неначе той "вчений" не знає про спільну агресію гітлерівської Німеччини разом з ОУН на Польщу. В нього є й нотки державного патріотизму з боку українців. Але він, не випадково ж, знов ототожнює "українців" з українськими націоналістами з ОУН. Правдою бо є, що українці які не були під впливами ОУН, зокрема ті з Волині, з Полісся, були лояльні у відношенні до Польщі в час агресії на неї у вересні 1939 p., правдою є, що вони боролися не гірше своїх польських співгромадян, правдою є, що багато українців боролося в рамках польської армії під Монте Касіно. Але це не були українські націоналісти. Українські націоналісти, згідно до ідеології ОУН, в поляках бачили займанців, ворогів, яких треба усунути з українських земель.

Українські націоналісти, неначе й вчені, облудно говорять про "оборонний" характер націоналістичних боївок, про захист українського населення перед поліційним і військовим терором з боку польської держави. Це - очевидна

брехня. Не до терору було в той час польській владі. Вона оборонялася перед агресією. Я - очевидець цього. Від 3 до 19 вересня 1939 р. я, разом з шістьма членами родини по матері, отже поляками, був в українському селі на Волині, в рідних мого батька, у діда й баби. Проте ні в тому селі, ні в сусідніх, а верталися ми до міста пішки, проходячи крізь чотири села, навіть чути не було про будь-які акції проти українців з боку польської влади. Так що мова про "оборону" українського населення теж з арсеналу української націоналістичної пропаганди, якою, як видно, займаються "історики", "професори", "вчені".

Навпаки, в той час тисячі українських вязнів із польських тюрем і концентраційного табору в Березі Картузькій вийшли на волю. [6]

Селяни волинських, не опанованих ОУН, сіл, не мали ненависті до поляків. Свідком цього - я і моя родина по матері.

Настав день 17 вересня 1939 р. Того ж дня більшовики арепітували мого батька, котрий в той час був у Дубні, а решта родини - на селі в діда й баби, щоб уникнути німецького бомбардування. У своїй неопублікованій праці "Нарис анатомії більшовизму" я поставив тезу: Не є правдою твердження Москви, що вона 17.09.1939 р. перейшла кордони Польщі, щоб визволити своїх братів - українців і білорусів, бо коли б Москва керувалася цією метою, то не "визволяла б" братів-литовців, бо на той час існувала незалежна Литва. Заграбастання, отже, литовських етнічних територій у дні 17 вересня 1939 р. підтверджує, що між Москвою і Берліном був таємний договір про розчленування Польщі.

Між вереснем 1939 і червнем 1941 р.

Про діяльність ОУН на західноукраїнських землях між вереснем 1939 і червнем 1941 р. майже немає на Заході доступних мені матеріалів. Про цей період напишуть, гадаю, українські історики, що на Україні, спираючись на доступні вже тепер архівні матеріали, на свідчення ще живих свідків. Загально, однак, відомо, що ОУН не припиняла своєї терористичної діяльності, скеровуючи її в той час проти організаторів колгоспів, вчителів, радянських і партійних функціонерів, взагалі представників радянської влади. Знайомий мені українець з Дубенщини розповів таке: Легендарною стала група, яка діяла на Дубенщині з наказу

ПУН, тобто Проводу українських націоналістів, під проводом Івана Гладуна з Берестечка. Група, в якій були й дівчата, днями переховувалася по стодолах, а ночами нападала на станиці НКВД й нищила їх. В одному такому нерівному зударі в Вербі майже всі вони загинули від куль енкаведистів, включно зі своїм провідником. Це було напередодні німецько-більшовицької війни. З приходом німців населення насипало на їхнє спільне місце поховання високу могилу.

ОУН в той час не спала. Не спали теж більшовицькі каральні органи. Одні знищували других. В мене немає даних про кількість арештованих у той час членів ОУН, проте, знаючи активність НКВД, можна твердити, що більшовики знищили принаймні половину націоналістичного активу, здебільша "малих", тобто сільських хлопців, які, ніде правди діти, не рахувалися з небезпекою, наражали своє життя, поборюючи більшовицьку владу.

Власне - чи владу? Відомо, що ОУН знищувала організаторів колгоспів в Західній Україні. Проте, чи всі вони були ревними представниками більшовизму? Треба знати пануючі в той час в Українській РСР умови, щоб про це судити. Посилали в Західну Україну різних, часто керуючись професією. Ось приклад: в Лубенському районі працював, посланий з Наддніпрянщини, агроном. Він не евакуювався, коли Червона Армія відступала перед німцями. Після війни він подався на Захід. Від багатьох років він є православним священиком. Скільки таких було? А й таких вбивали бойовики ОУН. Не тільки енкаведистів. Теж молоденьких вчительок, українок, присланих в Західну Україну.

1992 р. я написав знайомій з Дніпропетровщини листа, в якому запитав: "Валю, коли ти вперше почула про ОУН? " Вона відповіла: "Восени 1939 p., коли почали привозити з Західної України домовини з убитими, посланими в Західну Україну вчителями, агрономами." Вона, Валя, ніколи не була комсомолкою, не належала до партії, в той час їй було 11 років, між привезеними в домовинах був батько її подруги.

Так ось почався новий період нищення оунівцями своїх братів-українців, тільки тому, що вони якимось чином репрезентували більшовицьку владу, за якої не було змоги думати чи діяти незалежно. Послали в Західну Україну? - то й їдь! А вам - вбивали. Вбивали, але ніколи не вдавалися до роз'яснювальної акції про нелюдяність більшовизму. Бо й самі застосовували нелюдяні методи, керувалися самі

нелюдяною ідеологією. Чи хто підраховував - скільки в той час загинуло з рук ОУН молодих вчительок-українок?

Так діялося в Західній Україні. А тим часом на захід від Сану, на опанованій Німеччиною території Польщі, народжувалось організоване українське життя. Під покровом німецької влади. З благословення ОУН. Організатором того життя став доцент Краківського університету, д-р Володимир Кубійович, географ, спеціаліст в ділянці етнографії. Про це він пише: ... я поринув у громадське життя, очолив єдину українську легальну установу в Генеральній Губернії, що її за деякий час названо Українським Центральним Комітетом... Я установив ближчі звязки з провідником Фронту національної єдності, редактором Дмитром Паліївим, а за його посередництвом з проф. Гансом Кохом, колишнім сотником УГА, директором інституту Східної Європи в Бреслав (Вроцлав - В.П.), а тепер старшиною (офіцером -В.П.) німецької армії в групі "Абвер" (Оборона) в Кракові і референтом українських справ в армії. [7]

Звернімо увагу на таке: а) професор Володимир Кубійович після слова "Абвер" додає в лапках (Оборона). Це -один з прикладів дезинформації, широко стосованої українськими націоналістами після війни. Немає жодних підстав, щоб твердити, що проф. В. Кубійович на знав - що таке "Абвер", коли б таке припустити, то треба було б дійти до висновку, що він, проф. Володимир Кубійович - невіглас. Ні, він не був невігласом, він досконало знав, що "Абвер" -розвідувальна й контррозвідувальна диверсійно-саботажна централя Вермахту;[8] б) саме з такою, а не іншою установою німецького окупанта увійшов в контакт проф. В. Кубійович з метою організувати українське життя в Генеральній Губернії.

В той час на території Генеральної Губернії, зокрема ж у Кракові, перебувало велике число українських націоналістів, котрі втікли з Західної України перед більшовиками. Втекла "еліта" ОУН, залишаючи в Західній Україні "малих" з декількома "провідниками".

Від древніх часів загарбники-окупанти застосовують засаду "Divide et impera" - розділяй і пануй! Не дивно, що цю засаду вводили в життя гітлерівці, зокрема через Абвер, як диверсійну установу німецької армії. У цьому випадку -через офіцера німецького Абверу - проф. Ганса Коха (не мішати з Еріхом Кохом - райхскомісаром України, до якої не входила Галичина - катом українського народу). Гітлерівцям

йшлося про те, щоб ще більше посварити українців з поляками, щоб вони між собою зводили порахунки, щоб взаємно себе винищували, полегшуючи цим завдання гітлерівців - винищення, в другу чергу за євреями - слов'ян.

Великим і успішним помічником гітлерівців у цьому диявольському ділі став проф. Володимир Кубійович. Він з допомогою згаданого Ганса Коха одержав згоду на розмову з генеральним губернатором Гансом Франком, котрому, разом з чільним діячем ОУН, полк. Романом Сушком, вручив меморіал про дозвіл організувати українську громаду. Влітку 1940 р. Український центральний комітет став централею діючих в терені українських допомогових комітетів.

Не думаючи про дальше майбутнє, проф. В. Кубійович почав інтенсивну діяльність. Його, як етнографа, думки узгоджувалися з планами ОУН - побудувати українську державу на всіх етнічних українських землях, до яких В. Кубійович зараховував ... географічно-історичні краї: Холмщина і Підляшшя, майже вся Лемківщина, Західне Посяння (Засяння) і маленькі скрайки північно-західної Галичини, які межували з Холмщиною... Спільне мали ці окраїни те, що вони були українсько-польським пограниччям... це були вузенькі смуги, положені на Захід від Бугу і Сяну, які являли собою радянсько-німецькі кордони. [9]

Саме на цих "вузеньких смугах" В. Кубійович з допомогою активістів ОУН розгорнув широку діяльність: закладав українські школи, православні приходи (парафії). Цим, зрозуміла річ, викликав спротив поляків. А саме про це й ішлося гітлерівцям. Навесні 1941 р. вже всі українські оселі (села - В.П.) в Генеральній Губернії мали українські школи і кооперативи, збільшилося число душпастирів... деякі міста, в яких до війни українське життя було зовсім придушене, стали українськими осередками. [10]

Все це сталося внаслідку діяльності УЦК. Під чиїм проводом і на які кошти він діяв? Ось що про це каже сам Вол. Кубійович:

Теодор Оберлендер - економіст і демограф, професор університету в Штральзунді, автор праць з демографії і аграрних відносин у Польщі і в Радянському Союзі, мав високий ранг в націонал-соціалістичній партії. Перед вибухом війни з Польщею Оберлендера мобілізовано і приділено до відділу розвідки (Абвер), опісля до групи українських націоналістів під проводом полк. Сушка, яка відбувала військовий вишкіл в Австрії (на чиї кошти? - В.П.) і в

середині вересня 1939 p. була перекинена до тієї частини Галичини, що її захопили німецькі війська.

Оберлендер був дорадником, а в дійсності і зверхником полк Сушка. У цій ролі він перебував у Самборі, Сяноці, а згодом у Кросні, де групу Сушка демобілізовано. З листопада того ж року перебував у Кракові, а після переїзду Ганса Коха до Львова був референтом українських справ у Абвері... Він нам намагався помагати... багато подбав і про фінансові засоби для нової української громадської організації - все з фондів Абверу На протязі двох чи трьох місяців наша трійка (Оберлендер, Сушко і я) сходились що кілька днів на короткі наради в усіх українських актуальних справах. .[11] Тут скажімо те, що полк. Роман Сушко був представником ОУН в Генеральній Губернії, бо німці не дозволили Андрієві Мельникові виїздити на довго з Берліна. Пригадаймо, що полк. Роман Сушко був у Проводі українських націоналістів (ПУН). Отже УЦК був керований німецькою розвідкою, нею фінансований, а та "громадська" організація контролювалася ОУН в особі полк. Р. Сушка.

УЦК разом з гітлерівцями настановляли в селах українців війтами, директорами в міських установах, в школах. Цьому спротивлялися деякі польські угруповання. Німці в свій час приступили до колонізації Холмщини, з цілих районів виселяли поляків, довкола намічених для поселення німців теренів творили "санітарні кордони", поселяючи там українців. Між поляками, які слушно почували себе в стані німецької окупації, почала зростати нехіть до щораз більше активних українських націоналістів. На цьому тлі ще восени 1941 р. боївки польських народовців ліквідували в Генеральному Губернаторстві українських діячів, а на Холмщині від осені 1942 р. доходило до сутичок і вбивств. [12]

Це, власне, було те, чого хотіли гітлерівці: допровадити до конфронтації українців з поляками. Це завдання гітлерівських диверсійних служб було виконане українськими націоналістами тим легше, що й ідеологія ОУН виходила з положень ворожості українців до поляків. З особистих розмов з українськими націоналістами в Канаді знаю, що багато серед них вказують, як і проф. Богдан Осадчук, на ті спорадичні вбивства українських діячів на Холмщині, як на причину масових мордів поляків на Волині, згодом у Галичині. Проте - це неправда. На дійсну причину цих мордів я вже вказував і ширше про неї говоритиму в іншому розділі.

Так чи інакше - УЦК, розбурхуючи настрої українців проти поляків на території Генерального Губернаторства між вереснем 1939 і червнем 1941 p., працював у користь гітлерівців. Це, дивлячись з точки зору інтересів цілого українського народу, була погана, злочинна робота. Це не був час на творення в Холмщині, на Підляшші чи Лемківщині українських шкіл, кооперативів, "Просвіт" тощо. Це фактично було розбуджування української національної свідомості на тих теренах на дріжджах ненависті до поляків. Це був час, коли, з точки зору інтересів українського народу, слід було на час війни, на час німецької окупації забути про всі образи на адресу польського народу, а радше на адресу його довоєнної влади, й спільно поборювати ворога. Але ж... ворог Польщі виявився паном українських націоналістів, які служили йому правдою й неправдою. Чим стали природними ворогами поляків. Зерно ненависті, посіяне українськими націоналістами ще в першій половині 20-х років, почало кільчитися. Час жнив настав 1943 року.

Характерним для діяльності ОУН, між іншим через УЦК в Генеральній Губернії, є те, що вона ніколи не поширювалася на мільйони вивезеної на примусові роботи молоді з "Райхскомісаріату Україна", тобто тих зі знаком "ОСТ" на одязі. А в той час "вождь" української нації, полк. Андрій Мельник, щоправда "розжалуваний" Степаном Бандерою, сидів у Берліні. Я не зустрів жодного документа, котрий вказував би на якісь кроки ОУН у напрямі полегшення долі тих мільйонів. Проте, не знаю якими шляхами, ОУН спромоглася захистити в якійсь мірі молодь з Галичини, вивезену на примусові роботи в Німеччину. Молоді хлопці й дівчата з Великої України й з Волині мали на одязі "ОСТ", натомість з Галичини - "У" (Україна). Невільники з Райхскомісаріату Україна не мали свободи переміщення, їх тримали в бараках під сторожею, натомість молодь з Галичини мала свободу, могла ходити по місту. Про це чистосердечно, без будь-яких побічних нюансів, написала Антоніна Хелемендик-Кокот.[12a]

Розлам в ОУН

Тим часом, коли УЦК організовував українське життя на південних і східних окраїнах Генерального Губернаторства, в ОУН дозрівав розлам. ПУН (Провід українських націоналістів), який від початку існування мав

осідок то в Швайцарії, то в Берліні, на чолі якого стояв полк. Андрій Мельник, піддавався щоразу гострішій критиці з боку Крайового проводу ОУН на ЗУЗ (Західноукраїнські землі), на чолі якого від 1932 р. стояв Степан Бандера, котрий у вересні 1939 р. вийшов на волю з польської в'язниці.

Я не пишу історію ОУН, тому й не зосереджуватимусь на багатьох нюансах того розколу, який триває по сьогоднішній день, а його прояви виразно видно теж в сьогоднішній Україні. Обмежусь насамперед до ствердження, що розкол не відбувся на ідеологічному тлі. Розкол дозрівав від часу, коли провідником на ЗУЗ став Степан Бандера, довкола котрого згуртувалися ще більш революційніші націоналісти, ніж сам "Вождь Нації" - Андрій Мельник. Степан Бандера й іже з ним, начитавшися досхочу в польських в'язницях наук Дмитра Донцова, вважали, що ПУН (Провід українських націоналістів) є замало революційний, вони рвалися до боротьби, незважаючи на жодні обставини: Здобудеш Українську Державу, або загинеш у боротьбі за неї! Не завагаєшся виконати найбільший злочин, якщо цього вимагатиме добро Справи ("Декалог"). На волі (не на розумі), на догмі, аксіомі (не на доведеній правді)... на бездоказовім пориві мусить бути збудована наша національна ідея. Воля життя є однозначна з жадобою панування. Нам чуже моральне поняття справедливості. Ті моральні ідеї є добрі, які йдуть на користь в боротьбі за існування. Насильство - це єдиний засіб (з Дм. Донцова).

Степанові Бандері, коли він став провідником ОУН на ЗУЗ, було 22 роки, 1940 р. йому було вже (!) ЗО років. Він мав уже за собою вироки смерті, роки ув'язнення. Він сам виносив і затверджував вироки смерті, сам давав накази вбивати.13,14 Організаційні суди ОУН судили за зраду членів організації, натомість поляків та інших "зрадників" - українців убивали на наказ Проводу, про що казав сам С. Бандера на Варшавському процесі.[15] Йому посмакувала необмежена влада. Він був оточений подібними йому екстремістами, до яких слід зарахувати: Ярослава Горбового, Дмитра Грицая, Івана Габрусевича, Миколу Лебедя, Ярослава Отецька, Романа Шухевича, Володимира Стахова, о. Івана Гриньоха.[16] Автори "Шляху у нікуди" - А. Щенсняк і В. Шота, помилково називають Габрусевича "Гарбусевичем", а Сціборського "Сціборовським". Це Микола Сціборський написав працю "Націократія", і це його в Житомирі вбили бандерівці.

Але вертаючись до однодумців С. Бандери, - це про таких, як вони, писав Дмитро Паліїв резидентові ОУН в Римі проф. Євгенові Онацькому: У нас тепер "хвороба" на фашизм. Молодь у фашизмі шукає спасіння... фашистські форми в недержавній нації доводять до дивовижних речей. Чому він, а не я, має бути диктатором? [17]

Чому Андрій Мельник, котрий відсиджується за кордоном, а не я, Степан Бандера, котрий має за собою вироки смерті, чому він має бути "вождем" ОУН?

На боці гурра-революціонерів станув теж Ріко Ярий, мабуть теж виконуючи цим завдання Абверу, принаймні такі думки має Зиновій Книш. Це Ріко Ярий добирав собі агентів, хоч би й Володимира Стахова, котрий напередодні розламу зірвав зі стіни портрет "Вождя" (Андрія Мельника) й пропонував своїм помічникам стріляти в нього за "премію" 10 фенігів.[18]

Центром діяльності ОУН, в тому й УЦК, був Краків, столиця Генерального Губернаторства. Там теж діяв від Абверу Теодор Оберлендер. Степан Бандера, опанувавши після виходу з польської в'язниці осередки ОУН в Генеральному Губернаторстві і в Німеччині, за підтримкою того ж Т. Оберлендера,[19] і при активній співдії з Ріко Ярим, скликав на 9-10 лютого 1940 р. до Кракова конференцію крайових діячів ОУН, яка 10 лютого 1940 р. прийняла документ, в якому, між іншим, стверджено таке:

1. Фактична керма Організації Українських Націоналістів за кордоном опинилися в руках людей, що зле виконують завдання Проводу Української Національної Революції, не здійснюють її основних напрямних, нехтують націоналістичними методами праці та обовязуючими революціонерів засадами внутрішньо-організаційного взаємовідношення й співпраці...

7. Цей видвигнений нами Революційний Провід Органі зації Українських Націоналістів наділяємо правом і

накладаємо на нього обовязок кермувати Українською Національною Революцією... [20]

Вже з наведеного документа ясно видно, що розлам стався не на тлі ідеологічних, а щонайбільше на тлі тактичних причин. "Молодь" рвалася "до бою", а "старі" міркували як їм далі бути. Перші називали останніх "кав'ярняними революціонерами", тобто такими, що за чашкою кави у кав'ярні розмовляють про революцію, а тим часом "молоді" вбивали, палили, нищили. І рвалися надалі це робити, щоб збудувати Самостійну Соборну Українську Державу.

В новому Проводі ОУН, який стали називати Революційним Проводом (РП ОУН), Ріко Ярий з доручення Степана Бандери взяв на себе зовнішні справи, що в конкретному часі зводилося до німецьких зв'язків.[21] Роман Шухевич став властивим інженером - організатором кадрів диверсії, а на долю Стецька припало ідеологічне підмурування всієї акції.

У квітні того ж 1940 року, теж у Кракові, відбувся "з'їзд диверсантів", як називає цю фракцію ОУН Зиновій Книш. Той з'їзд був проголошений як II ВЗУН (Великий збір українських націоналістів), хоч, як про це вже було сказано, II ВЗУН відбувся 27.08.1939 p., у Римі. Скликаний С. Бандерою з'їзд ствердив, що:

... 8. Покликання Вужчим Проводом Українських Націоналістів полк. А. Мельника на Голову ПУН, яке прилюдно проголосив дня 14 жовтня 1938 р. Ярослав Барановський, не має ніякого законного опертя в правному порядку ОУН і тому воно не може мати для ОУН обов язкової сили.

II ВЗ ОУН виключає тому полк. А. Мельника з членів Організації Українських Націоналістів...[22]

Все, мабуть, ясно. Методи знані тоталітарним організаціям. Сталін, маючи владу, своїх політичних конкурентів позбувся шляхом судових вироків, Гітлер, маючи

силу, позбувся Е. Регма й його прихильників, убиваючи їх протягом однієї ночі (Ніч довгих ножів). У Степана Бандери не було сили, щоб фізично позбутися полк. А. Мельника. Він зробив його самозванцем, а навіть заборонив йому (без наслідків) виступати під вивіскою ОУН.

Цікаво, що Ст. Бандера, як тільки вийшов з в'язниці, зразу встановив контакти з Абвером - Відділ у Кракові, та з Ріко Ярим, котрий був зв'язковим Абверу з українським націоналістичним рухом.[23] Люди Ст. Бандери зустрічалися з представниками Абверу. Заступник шефа Абверстелле-202, капітан Лозарек, після однієї з таких розмов, у якій брав участь теж Ст. Бандера, казав, що вона довела до цілковитого погодження Бандери з німцями. Від Ернста цу Айкерна я довідався, що Бандера одержав від німців 2,5 мільйона марок, цебто стільки, скільки Мельник отримував протягом цілого року. [24]

Якщо Ст. Бандера аж так зв'язався з Абвером, то чому Абвер не поміг Бандері позбутися А. Мельника? Відповідь на це запитання проста: Гітлерівцям були потрібні оба - Ст. Бандера і А. Мельник. Адже це контрольований А. Мельником У ЦК робив за Абвер роботу: розсварював поляків з українцями.

Крім цього до групи А. Мельника спеціальну схильність мало Гестапо. Про це, посилаючись на документи, зокрема на протоколи з Нюрнберзького процесу, виразно говорить Ришард Тожецький.[25]

Таким чином від лютого 1940 р. існують по сьогоднішній день ОУН-м - Андрія Мельника, мельниківці, і ОУН-б -Степана Бандери, бандерівці. Є ще й третя фракція - ОУН-з, яка 1954 р. відкололася від ОУН-б, але про неї скажемо пізніше. Від лютого 1940 р. ОУН-б мала свого покровителя в особі Абверу, тобто гітлерівської військової розвідки, натомість ОУН-м, не пориваючи з Абвером, спиралася на гестапо, тобто на всемогутню тайну державну поліцію. Згодом патронат над ОУН-м візьме СС.

ОУН-м (ПУН) намагалася ліквідувати розлам, шляхом убивства Ст. Бандери й інших. Про це пише Іван Кедрин: ...головну відповідальність за витворення такої нездорової атмосфери (розламу - В.П.)... несе саме організація полк А. Мельника, а радше її провід, бо це власне він започаткував присуди смерті, засудивши на смерть самого Степана Бандеру і дев'ятьох інших членів Революційного

Проводу в 1940 р. та спробою, хоч і невдалою, виконати той божевільний засуди. [25a]

Натомість Зиновій Книш інакше оцінює цей вирок: Друга помилка: ПУП не хотів згодитися на арешт членів РП ОУН Нехай, що схоплення їх усіх переростало наші сили. Але Бандеру, як Голову РП ОУН, і ще бодай одного з його товаришів, ми не тільки могли, але й за всяку ціну мусіли були схопити, відразу поставити під суд і покарати. [25б]

З зіставлення цих двох інформацій виходить, що суд ПУН судив Ст. Бандеру й товаришів заочно. Ось як розраховувалися між собою вовки.

ОУН і агресія на СРСР

Націонал-соціалізм і більшовизм - два брати, хоч і нерідні: перший - брунатний, другий - червоний. Договір Ріббентроп-Молотов був для Гітлера лише приводом до передишки. Перед гітлерівською Німеччиною стояла мета: "Дранг нах Остен!" - похід на Схід: на Україну, Білорусію, на Росію! Щоб здобути для німецького народу "Лебенсраум" -життєвий простір. Німеччина готувалася до війни. Незважаючи на придушення, з дозволу Гітлера, Карпатської України, яка була твором ОУН, обі фракції ОУН активно включилися до агресії на СРСР. Вони це робили не безінтересовно, хоч, як це було вже сказано, А. Гітлер ніколи не обіцяв ОУН будь-яких концесій, зокрема щодо побудови української держави. Це, зрештою, суперечило б планам Гітлера перетворити Україну в колонію Німеччини. Інтерес обох ОУН - мельниківців і бандерівців, полягав у тому, що, як було згадано вище, Абвер фінансував ОУН. Абвер робив це не безінтересовно: досі ОУН-м уже зробила багато на полі загострення відносин між поляками і українцями на східних і південних окраїнах Генерального Губернаторства, натомість ОУН-б взяла на себе обов'язок виконувати різвідувальну роботу в користь Абверу. Таким чином, як бачимо, ОУН утримувала контакти з німцями тільки на рівні Вермахту-Абверу і Гестапо, але ніколи з представниками уряду Німеччини. Степан Бандера писав до крайового провідника у Львові Івана Максимова: Пошліть людей на Буковину, в Бесарабію і в Литву (...) Підготовляйте точну розвідку (...) Присилайте військові книжки, мапи, газети, зразки документів, політичну інформацію про відношення до німців й до італійців (. . .) Слава Україні! Сірий [26]

Офіцер Абверу Стольц під час Нюрнберзького процесу сказав: Організування блискавичної атаки на СРСР передбачало, що Абвер мав розпочати за допомогою мережі агентів міжнаціональну ненависть в СРСР... Щоб виконати директиви Кайтеля та Йодля, я встановив контакти з українськими націоналістами, які були на службі німецької контррозвідки (Абверу) й з іншими націонал-фашистськими групами. (...) Я особисто дав українським провідникам -Мельникові (криптонім Консул-1) і Бандері (криптонім Консул II) відповідні директиви (...) організування провокаційних путчів на тилах українського фронту з метою послабити радянські війська (...) Абвер II організував спеціальні відділи саботажників для диверсійних акцій на теренах СРСР. [27]

Дружини українських націоналістів (ДУН):
батальйони "Нахтігаль" і "Роланд"

Уже влітку 1940 р. почалися розмови ОУН-б з представниками Абверу щодо створення українського військового відділу, підлеглого Абверові. В цих розмовах з боку Абверу брали участь проф. Ганс Кох, проф. Теодор Оберлендер, проф. Георг Геруліс, а з боку ОУН-б - Ріко Ярий, член РП ОУН і за сумісництвом постійний агент Абверу.28 В результаті тих розмов постали відділи, які назвали "Дружини Українських Націоналістів", котрі остаточно сформувалися як батальйони "Нахтігаль" і "Роланд". Особовий склад тих батальйонів складався в переважаючій мірі з членів ОУН-б, проте, правдоподібно під натиском А. Розенберга (чільного ідеолога гітлеризму, від 1933 р. -до 1941 р. начальника відділу закордонних справ НСДАП, від 1941 р. міністра для окупованих східних територій), з тактичних міркувань до них були включені теж мельниківці. Зокрема до складу батальйону "Роланд" увійшло багато колишніх вояків "Карпатської Січі", яких на домагання адмірала Канаріса випустили угорці. [29]

Нагляд над батальйонами був у руках Абверу, німецьким командиром був поручик д-р Альбрехт Герцнер, політичним командиром був проф. Теодор Оберлендер. Батальйоном "Нахтігаль" з українського боку командував Роман Шухевич, а батальйоном "Роланд" Євген Побігущий. Ці батальйони нараховували в І кварталі 1941 р. понад 700

вояків. До них приєднано теж інші українські підрозділи, організовані ще раніше Вермахтом.

Діяльність батальйону "Роланд" не має широкої літератури, цей батальйон прямував у війні з СРСР з Ясс на Київ. Натомість батальйон "Нахтігаль" - навпаки: про нього пишуть ще й досі - одні - націоналісти, гордяться ним, натомість усі інші, зокрема поляки, євреї, білоруси -оцінюють його дії гірше від дій гітлерівців. Він першим опинився наприкінці червня 1941 р. у Львові. З особливим завданням: адже це був батальйон, підпорядкований Абверові, його завдання були диверсійні.

А. Щенсняк і В. Шота, посилаючись на працю німця Райле "Гегайме Остфронт", подають, що батальйон "Нахтігаль" увійшов до залишеного Червоною Армією Львова 30-го червня 1941 р., на сім годин випереджуючи регулярні гітлерівські війська. [30]

У Львові, видно, вже знали, що до міста увійшли вояки ОУН, бо, як описує Дмитро Кислиця, свідок подій, на вулиці Маршалковській, люди вигукували: "Слава Україні!", "Хай живе Степан Бандера!" [31] Цей автор, хоч і був свідком подій у перших днях німецької окупації Львова, проте не згадує про поведінку батальйону "Нахтігаль". Невже не було йому про це що сказати? Тоді, раз автор-націоналіст нічого про це не говорить, подивімося - що пишуть інші на цю тему.

Є видання 1990 р. в Лондоні, книжечка авторства Олександра Кормана "З кривавих днів Львова 1941 р." В ній автор описує трагедію євреїв і поляків, зокрема польських учених, які згинули, часто мученицькою смертю, з рук гітлерівців, солдат "Нахтігалю" й цивільних націоналістів у днях від 1-го до 3-го липня 1941 р. включно. О. Корман не тільки описує ту криваву вакханалію, а й покликається на свідків: після кожного опису є примітка з інформацією звідки автор узяв дані. Українські націоналістичні історики й публіцисти заперечують участь ОУН і її членів у вбивствах польських професорів у Львові, заперечують участь у вбивствах євреїв. А тут - описи фактів, прізвища, дані, що вказують на об'єктивність. Але до речі.

У згаданій вище книжечці є фотокопія відозви ОУН Степана Бандери, яка була поширювана у формі афіш у Львові в днях від 30-го червня до 11 липня 1941 p., і в якій є заклик: Народе! Знай! Москва, Польща, Мадяри, Жидва - це Твої вороги. Нищ їх! [32] Українці сьогоднішньої України можуть не розуміти значення слів "Нищ їх!", бо це - з

галицького діалекту, тому пояснюю, що цей заклик українською мовою мав би звучати: "Знищуй їх". Знищувати - значить убивати. Інакше цього заклику пояснювати не можна. І напевне не дармували солдати батальйону "Нахтігаль".

Знищували, і не тільки націоналісти з батальйону "Нахтігаль". Коли йдеться про вбивства польських професорів і осіб близьких до них, то О. Корман посилаючись на трьох інших авторів, що У вбивствах польських професорів та осіб, які були з ними, між іншими брали участь солдати батальйону "Нахтігаль". Одначе не вони були головними "героями". Акцією ліквідації правдоподібно керував СС гауптштурмфюрер Ганс Крюгер, пізніший шеф гестапо у Станіславові? [33] Там же на стор. 17 автор пише, що арешти польських професорів відбувалися на підставі попередньо підготовленого членами ОУН Врецьоною і Легендою (Климів) списка. Арештовували підрозділи Абверу, зокрема "Гегайме Фельдполіцай" і українські націоналісти з "Нахтігаля".

У перших днях липня 1941 р. у Львові люди в цивільному одязі з синьо-жовтими пов'язками на рукавах роздавали летючку ОУН, яка явно закликала до вбивств і погромів: "Ляхів, жидів, комуністів знищуй без милосердя, не жалій ворогів Української Національної Революції!" [34]

Порівняймо цей заклик з пунктом 8 "Декалогу": Ненавистю і безоглядною боротьбою прийматимеш ворогів Твоєї Нації!" I з Дмитром Донцовим: ... лише філістри можуть абсолютно відкидати і морально осуджувати війну, убивства, насильство..? [35]

Тому не було вагань. До Львова увійшов "Нахтігаль", у Львові були діючі в підпіллі місцеві націоналісти. До Львова прибули боївки ОУН зі Золочева й з інших місцевостей Галичини. З "Нахтігалем" прибули до Львова члени РП ОУН, між ними Ярослав Стецько, Лев Ребет, Іван Равлик, Ярослав Старух, Степан Ленкавський, Євген Врецьона, Дмитро Яців. Всі вони були найближчими співпрацівниками "вождя" Степана Бандери - "Сірого", "Консула-И". У складі "Нахтігалю", крім Романа Шухевича, пізнішого командира УПА, був Юрій Лопатинський, отець греко-католицької Церкви д-р Іван Гриньох.

У Львові зразу ж створилася з націоналістів українська Допоміжнс#поліція. "Допоміжна" для "Айнзацгруппе-С", тобто для операційних груп гітлерівської поліції, званої "Сіпо"-

"Зіхергайстполіцай", та для служби безпеки СД "Зіхергайстдінст", в рамках якої діяли "Айнзацкомандо". Завданням "Айнзацкомандо" ("Айнзацгруппе") була фізична ліквідація, тобто вбивство, політичних та ідеологічних ворогів на тилах фронтових операцій. Названі групи виконували свої обов'язки шляхом застосування масового терору і масової екстермінації (вбивств) антифашистів.[36] Завданням української допоміжної поліції було помагати "Айнзацгрупам" у винищуванні ворогів гітлерівської Німеччини, в тому й польську інтелегенцію, євреїв у тому ж Львові. Може, прочитавши це, дехто зрозуміє - чому українська поліція називалася "допоміжною".

Знаючи ідеологічні основи націонал-соціалізму й українського націоналізму, логічно треба сподіватися екстермінаційних дій перших мілітарних німецьких і оунівських відділів, також парамілітарних (допоміжна поліція), скерованих проти поляків та євреїв. Звідси й заклик: "Знай! Москва, Польща, Мадяри, Жидва - це твої вороги Нищ їх!" "Ляхів, жидів, комуністів знищуй без милосердя...!"

Взагалі ці страшні події не були справою диких, паяних солдатів. Я відніс враження, що все діялося в організований спосіб, все докладно діялося, як в машині.

Це були цитати з книжки Ол. Кормана. Якщо описане тут - видумка автора, якщо це наклеп, то відповідні діячі ОУН, зокрема ОУН-б, повинні притягнути автора до судової відповідальності за "плямування честі Нації" (з пункту 2 "Декалогу") . Адже українська націоналістична громада на Заході щонайменше 10 мільйонів доларів витратила на "захист честі нації" у зв'язку з судовим процесом проти Івана Дем'янюка. Книжечка Ол. Кормана вийшла у світ 1990 р. у Великобританії, автор живе в Польщі. Не було й нема, отже, ніяких перешкод заскаржити його перед бритийським судом, що могла зробити будь-яка націоналістична українська організація у Великобританії, це могли зробити українські націоналісти через своїх багатьох на Заході адвокатів. Проте цього не зробили. Видно - не в їхньому інтересі надати розголос справі. Можна навіть гадати, коли йдеться про автора книжки, що Ол. Корман радо став би перед судом, щоб перед ним провести доказ правди.

Знаний зі своєї об'єктивності й сумлінності, як історик, Ришард Тожецький, написав обширну рецензію на працю Давида Кагане про львівське гетто.[37] В ній Ришард Тежецький пише:

Тоді (30.6.1941 - В.П.) жило у Львові коло 135 тис. євреїв, у тому числі втікачі після поразки у вересні 1939 р. В дотеперішній історичній літературі писалося про погроми євреїв, вчинені українськими націоналістами в перших тижнях німецької окупації. Дійсність, однак, була складніша. Це гітлерівська СД, на розсуд равина Кагане, витягувала з допомогою української поліції й іншого шумовиння, євреїв з домів, щоб вони підбирали з терену в язниць та інших місць екстремінації розстріляних людей... Протягом 3-4 днів зганяли по приблизно 1 тисячі євреїв, з-посеред яких тільки небагатьом судилося вернутися додому... За таких умов, пограбувавши перед тим, винищено єврейську інтелігенцію... Співучасть крайніх націоналістів з допоміжної поліції в обшуках, арештах і вбивствах євреїв була причиною першого втручання равина Ловина у митрополита Шептицького, знаного з прихильного відношення до віруючих євреїв. Митрополит... обіцяв проголосити пастирський лист, перестерегти українців, щоб не вчиняли вбивств, але одночасно визнав, що він є безсильний по відношенні до гітлерівської діяльності... 28 липня 1941 р. (хоч могло це бути 25 липня 1941 р.)... українські націоналісти, здебільша селяни з найближчих околиць, при співдії української поліції,

інспіровані гітлерівцями, яких було по 2-3 в кожній групі, вчиняли місцеві погроми євреїв. Це була виразно інспірована акція по всій Східній Галичині... Всіх чоловіків, яких упіймали під час акції, зразу вбивали багнетами або розстрілювали... Кагане звернув, однак, увагу на те, що більшість української інтелігенції не мала нічого спільного з цими подіями, а навіть поборювала прояви брутального антисемітизму. Равин Кагане написав (а цитує його Р. Тожецький): Я є сповнений великою пошаною по відношенні до великої частини духовного стану (українських священиків - В.П.), до деякої частини ченців, які наражали себе на небезпеку, щоб рятувати єврейських дітей. На жаль, це були винятки. Пастирські листи не доходили до свідомості молодих українців.

Далі, на тлі сказаного равином Кагане, Р. Тожецький пише: Кагане слушно твердить, що молодь опинилася під впливом української націоналістичної літератури, затруєної зоологічним антисемітизмом. Кагане не написав про пункт 17 політичних постанов II Збору українських націоналістів -бандерівців з квітня 1941 p., а подібні були й у мельниківців, в якому наказувалася боротьба з євреями, як "підпорою московсько-більшовицького режиму". Ті гасла зникають з постанов II конференції ОУН-б у квітні 1942 p., а дещо пізніше з постанов ОУН-м. Однак чи можна було зразу змінити відношення молоді, яка роками виховувалася в іншому дусі?... на вагонах, в яких їхала СС-Галичина (1943) появлялися ті гасла й антисемітські рисунки. Чи можна дивуватися, що пастирські листи, а навіть погрози накласти анафему, не давали наслідків навіть тоді, коли прийшло до біологічної заглади євреїв?... У Львові ці події мали місце в ніч на 30 липня. Тоді українська поліція, яка підлягала СД, обходила єврейські доми, витягала з них і збирала людей в будинку і на подвір 7 в язниці на вул. Лонцкого. Цей об'ект був переповнений. Тільки небагатьом удалося втікти, решту били до крові, вбивали. Вигукували, що це "за атамана Петлюру", "кров за кров". Не вернулося тоді кілька тисяч євреїв, невідомо де їх закопали

Таке ось пише про перші дні й тижні липня 1941 р. у Львові равин Кагане і польський об'єктивний історик Р. Тожецький. На об'єктивність равина Кагане вказує те, що він пише про участь в облавах євреїв-поліцаїв та службовців з Юденрату.

22 жовтня 1959 p. під час пресконференції для закордонних журналістів у Берліні, проф. А. Норден, спираючись на зібрані ним матеріали, доказав, що між 1 і 7 липня 1941 р. "Нахтігаль" разом з поліцією і С.Б. ОУН зліквідували у Львові 3.000 поляків і євреїв.

Діяч ОУН-6 Борис Левицький написав у паризькій польськомовній "Культурі"№ 1-2-3/1960 таке: Деяки наочні свідки, що були в тому часі у Львові, або перед вибухом німецько-радянської війни у Кракові, вважають, що під час складання списків польських інтелектуалістів, помагали гітлерівцям українці з націоналістичних кіл, яким ішлося про деполонізацію Львова. Ці повідомлення з певністю недалекі від правди. [39] В акції винищування польських учених у Львові з боку ОУН-б брав участь Микола Лебедь, котрий на той час був шефом Служби Безпеки ОУН. [40]

Вакханалія українських націоналістів у Львові була настільки розперезана, що не витримав навіть адмірал Канаріс - шеф Абверу, котрий наказав батальйонові "Нахтігаль" залишити (7 липня 1941) Львів. "Нахтігаль" подався на Вінницю, звідки його повернули в Нойгаммер, а згодом до Франкфурту над Одрою, куди прибув теж батальйон "Роланд". З причини, про яку згодом буде мова, оба батальйони були сформовані як націоналістична група ім. Є. Коновальця - і була, як наймана німцями, послана в Білорусію, щоб у складі 201-го батальйону в корпусі фон дем Бах-Зелевського брати участь у поборюванні червоних партизанів. Цю групу очолив Євген Побігущий, його заступником був Роман Шухевич, а функцію політичного координатора виконував офіцер Абверу д-р Теодор Оберлендер.

А націоналістичні українські історики надалі заперечують участь "Нахтігаля" й української поліції у вбивствах поляків і євреїв у Львові. Нещодавно (1992) освічена й культурна в поведінці людина - Мирослав Кальба, видав книжечку про "геройську" й "патріотичну" роль ДУН -Дружин Українських Націоналістів, тобто, зокрема, батальйонів "Нахтігаль" і "Роланд" у II світовій війні. Ані слова в ній про мордування поляків, євреїв, про ганебну роль У Львові в липні 1941 р. А Мирослав Кальба не історик, він сам був одним з вояків ДУН. Він, здається, не з простих українських націоналістів, це правдоподібно той, що його батьки були великими землевласниками в Галичині, в їхньому маєтку знайшов не один, після 1920 p., прихильник

або діяч Української Народної Республіки родом з Наддніпрянщини, притулок. Будучи залежні економічно, самі вони згодом ставали націоналістами. Годі дивуватися, що Мирослав Кальба (як і інші українські автори), пишучи про їхню участь у війні на боці гітлерівців, не описують ганебних фактів. Але треба дивуватися, що вони взагалі пишуть. Повинні б мовчати. З моральних мотивів. Проте пишуть вони з політичних мотивів. Задля дезинформації. Це ж природно, коли необізнана людина прочитає книжку учасника, а в ній ані слова про мордування, то й сперечатися може з тим, хто свідомий правди.

А тим часом... в "Робітничій газеті України" за 29.09.1992 p. K. Азаренко з Кременчука написала таке про, без сумніву, "Легіон", тобто перетворені в каральні підрозділи "Нахтігаль" і "Роланд" під командуванням Є. Побігущого та Р. Шухевича:

1942 року мені було 11 років, моїй старшій сестрі 13, мамі 38. Жили ми тоді на Брянщині, в селі Кожани, на стику Росії, Білорусії й України. І жив цей куточок своїм нелегким трудовим життям по 22 червня 1941 р. До нас прийшла найстрашніша, спустошлива і найнесправедливіша війна. Хто годився в стрій, пішов на війну; не було чоловіка, який би не брав участі у боротьбі з фашизмом - / старе і мале, як хто міг. Набирав розмаху партизанський рух. І, звісно, фашистам - а вони окупували наше село 4 серпня 1941 р. - не стало спокою ніде, партизани громили всю нечисть, не шкодуючи себе, а місцеве населення останні сили віддавало, допомагаючи партизанам.

Під час цієї "операції" до нас у хату зайшов один оунівець, віком не більше 30 років; ми троє, беззахисних:

мама, сестра і я, налякані стріляниною (село палає, ми не знаємо куди подітися, знавіснілі від жаху), а він, оунівець, маму схопив за горло і став душити, вимагаючи: "Тітко, давай мед!" Бив її прикладом, а ми з сестрою стали кричати й захищати маму, то він своїм кованим чоботом у живіт стусонув! (цей стусан я відчуваю дотепер).

У нас ніякого меду не було, а поряд, у сусіда, діда Ларіона, були вулики: стояли на межі... однак ті вулики стояли порожні, без бджіл: ще 1941 року, коли вступили німці в село, вони їх "підкурили" запаленою соломою, увесь мед витаскали і зжерли. Так ось, я через "Робітничу газету" звертаюся до того фашистського посіпаки-оунівця (можливо, він ще живий), який тоді, в 1942 році, душив мою маму і вимагав: "Тітко, давай мед, а то уб*ю!" Мама тільки зважилася сказати: "Німець, а говорить по-українськи. А мої батьки теж живуть на Україні... "І ще раз до тебе, душогубе, я звертаюсь із 1942 року, 11-річна: пригадай, карателю, село Кожани, й хату поряд із канцелярією, де ти, зраднику, знущався над нами, беззахисними. Усі ви, фашисти, тоді в тій канцелярії пили й горлали пісень, а затим грабували нас, що в кого знаходили (у нас забрали два рулони полотна самотканого). Учиняли наругу над беззахисними жінками по-звірячому. Це ти, христопродавцю, збиткувався над нами... Не переписати вам історію, оунівці, "брати з чорного лісу"! А, якщо Україна стала незалежною державою, так це зробила історія і чесний народ, а не ви, коричневі виродки, помічники Гітлера. Ви вбивали свій народ до 1950 року, пять років після війни!... Якщо ти живий, "лісовий братику", якщо тебе, ґвалтівнику, доля милувала життям (байдуже, де ти: за кордоном, чи на Батьківщині), то стань на свої забруднені чужою кровлю коліна й закривавленими чужою кровлю руками хрестись і молись Богу! Молись і проси пощади за свої криваві злочини, а не переписуй Історію! Історія своє слово ще скаже! [45]

Так ось виглядало вислужництво Дружин Українських Націоналістів в очах 11-літньої дівчинки. Невже вона бреше? Якщо так, то тепер і на Україні за наклеп можна притягнути її до відповідальності. А поруч з нею редакцію газети, а адресу К. Азаренко можна взяти в редакції "Робітничої газети", та й Кременчук не такий великий, щоб не можна було розшукати авторки листа до редакції. її ж прізвище -відоме!

Звернімо увагу на таке: К. Азаренко описує поведінку українських націоналістів з ДУН у днях 28-29 червня 1942 p., а "Нахтігаль" і "Роланд", після додаткового поліційного вишколу, були включені до 201-го батальйону в корпусі ген. фон дем Бах-Зелевського 19.3.1942 р. Це, отже, були вони, під командуванням Є. Побігущого і Р. Шухевича. Вже як платні ландскнехти. А відомий український націоналіст-історик, Роман Ільницький, у своїй, в німецькій мові писаній, книжці "Дойчлянд унд Україне", виданій 1958 p., пише, що ген. фон дем Бах-Зелевський вважав, що український поліційний легіон був найкращий з усіх підрозділів, які були під його командою.[42]

Ось хто ми такі - українські націоналісти! А діялося все це вже тоді, коли Гітлер наказав порозганяти всілякі, творені бандерівцями, "державні правління", "комітети" тощо. То "мертві не імуть сорому", а вони ж були живі! Та де вже сором, коли Дм. Донцов учив: Насильство - це єдиний засіб, яким розпоряджають нації, схудобілі через гуманітаризм, [43] а "Декалог" сформулював: ненавистю й безоглядною боротьбою прийматимеш ворогів твоєї Нації

Акт 30 червня 1941 р.

Від самого постання ОУН, ця організація поставила собі за мету: побудову Української Самостійної Соборної держави (УССД), тобто держави на всіх, на розсуд ОУН, українських етнічних землях. Метою ОУН було побудувати українську державу не взагалі, а з конкретною формою державного устрою. Ідея побудови придуманої ОУН держави стала "ідеєю фікс", хворобливою, поза нею діячі ОУН не бачили, не хотіли бачити ні укладу політичних і мілітарних сил у світі, ні свого, тобто ОУН, місця в ньому. Запаморочені донцовською теорією про виправданість стосувати силу, підступ, терор -українські націоналісти не бажали рахуватися з реаліями цього світу, вони відкидали розумове міркування, вважаючи, що воля вирішує все.

Ці прикмети ОУН мають своє відзеркалення у "Декалозі", першою точкою якого є: Здобудеш Українську Державу, або згинеш у боротьбі за неї А десятий пункт: Змагатимеш до поширення сили, слави, багатства і простору Української держави

ОУН, прагнучи до побудови держави, каже, що вона має бути побудована на засадах: всеукраїнства, надпартійності і

монократизму [44] Сказане тут, узяте з постанов І Конгресу українських націоналістів. "Всеукраїнство" означає узурпацію ОУН влади над усім народом. "Надпартійність" означає, що ОУН вважає себе неначе "орденом луччих людей" і стоїть вона понад будь-які інші політичні утворення. "Монократизм", це ніщо інше, як "вождівство".

Така держава означає фашистську державу. Сама ОУН була побудована "на образ і подобу" фашизму. її програма, ідеологія, стратегія й організаційна структура формувалися під... впливами фашизму й націонал-соціалізму з одного й більшовизму з другого боку. [45] Про фашистську суть ОУН свідчить також праця чільного ідеолога ОУН, Миколи Сціборського п.з. "Націократія".

Таку державу намітила собі збудувати ОУН революційними, вольовими методами, шляхом бунту. Це немов, за словами д-ра Андрія Білинського,... бунт, але не бунт свідомих своїх інтересів і можливостей досягнення тих інтересів людей, а бунт раба-гайдамаки, "ідейного" і фанатичного, та водночас тупого і політично малограмотного, який декламує про революцію, а не вміє політично передбачувати й брати відповідальність за наслідки бунту-революції [46]

Замість того, щоб брати до уваги конкретні інтереси нації - ОУН поставила собі "остаточну мету": побудову фашистської української держави.

При цьому треба пам'ятати, що держава сама по собі не може бути метою. Держава сама по собі не є носієм моральних вартостей, держава стає носієм таких вартостей, коли разом з нею розвиваються такі етичні вартості, як -любов, людяність, пошана особистості.

Проте така держава не узгоджувалася зі способом бачення ОУН, котра державу бачила крізь призму науки Дмитра Донцова. В такій державі не мали місця такі доброчесності, як любов, милосердя, людяність, пошана особистості, рівність щодо права, толерантність, терпимість Щодо національних і релігійних меншостей.

У постанові І Конгресу українських націоналістів -розділ IV, "Зовнішня політика" написано: Відкидаючи в засаді традиційні методи української політики орієнтуватися У визвольній боротьбі на котрогось із історичних ворогів Української Нації, українська зовнішня політика здійснюватиме свої завдання шляхом союзних звязань із

тими народами, що вороже відносяться до займанців України... [47]

У цьому контексті слід пригадати, що: а) ОУН відкидала політику С. Петлюри, бо він орієнтувався на Польщу, а вона в розумінні ОУН була "історичним ворогом української нaцiї, ОУН відкидала також політику гетьманців, які орієнтувалися на Росію, як теж історичного ворога української нації; б) "займанцями" для ОУН перш за все була Польща; в) вороже до Польщі ставилася Німеччина, тому й ОУН орієнтувалася на неї.

Які були результати цієї орієнтації ОУН - показала практика. ОУН, яка репрезентувала горстку українських націоналістів, коли б її лідери думали логічно, навіть мріяти не повинна була про співпрацю з Німеччиною. Німеччина за часів Гітлера стала світовою потугою, яка ставила собі метою підкорити світ, а в першу чергу Східну Європу, отже й Україну. В планах Німеччини ОУН могла рахуватися лише як сила, яку можна використовувати до диверсійних цілей. Так теж ОУН трактували німецькі чинники. Вони, німецькі чинники, ніколи не входили в партнерські стосунки з ОУН, вони її трактували інструментально, що й підтвердив розвиток подій.

Спочатку ОУН використовувалась Абвером. Контакти ОУН з цією військовою німецькою розвідувальною установою були вершком, розмови ОУН ніколи не вийшли поза розмови з шефом Абверу, адміралом Канарісом, котрий очолював цю установу від 1935 до 1944 року. Після розламу в ОУН Абвер більше мав контакти з ОУН-б, тобто з ОУН Степана Бандери - "Консула-II", хоч Абвер не залишав користуватися послугами ОУН-м. На той час ОУН-м знайшла собі нового протектора: Гайнріха Гіммлера, котрий від 1929 р. очолював СС, від 1934 по сумісництву Гестапо і від 1936 поліцію. Контакти ОУН-м сягали аж до самого Г. Гіммлера, до того воєнного злочинця, котрий, арештований після поразки Німеччини, вчинив самогубство. Оце й були головні "співробітники" ОУН, а на ділі ті, котрі, керуючись виключно власними інтересами, доручали ОУН (обом) такі чи інші завдання. Існував, правда, ще третій рівень контактів ОУН з німцями - в Генеральній Губернії з генеральним губернатором Гансом Франком. Та це вже був рівень державної адміністрації територіального значення. ОУН-м виконувала там спеціальне завдання, про яке губернатор Ганс Франк сказав у Кракові 15.08.1942 p.: Треба сказати, що

в інтересі німецької закордонної політики слід підтримувати напруженість між поляками і українцями. [48] Провідник УЦК, д-р В. Кубійович навіть "удостоївся" бути прийнятим губернатором Г. Франком, засудженим у Нюрнберзькому процесі як воєнний злочинець до смертної кари і страчений.

Німецькі служби використовували оунівців як служаків, а в той же час недосвідчені в політиці "проводирі ОУН думали, що вони співпрацюють з німцями, хоч партнерські стосунки між ними ніколи не склалися, та й скластися не могли: не було з боку ОУН ніяких даних на це, ОУН не репрезентувала українського народу, що досконало усвідомлювали собі гітлерівці.

За таких умов, опановані "ідеєю фікс" оунівці, наступного дня по капітуляції Чехо-Словаччини перед Гітлером, у дні 15-го березня 1939 p., довели до проголошення Карпатської України, як незалежної держави. Зробили це без дозволу Гітлера. На територію, на якій постала Карпатська Україна, мала охоту Угорщина, яка, за порозумінням з Гітлером, анектувала її. Ця ефемерна держава існувала лічені дні. Гітлер віддав її Угорщині взамін за її приєднання до Антикомінтернівського пакту. Уряд Карпатської України опинився на еміграції, в Італії. Доказом того, що Карпатська Україна була твором ОУН, є пункт 4 договору, який був складений 21 липня 1939 р. в Венеції між урядом Карпатської України на еміграції і Проводом Українських Націоналістів:

4. Стверджується, що Український Націоналістичний Рух, зокрема Уряд Карпатської України й Організація Українських Націоналістів, спільно змагали всіма силами створити, збудувати й оборонити Карпатську Українську Державу. [49]

Отже, перша спроба створити українську державу під німецько-гітлерівськім покровом зазнала поразки. Не входячи тут в мериторичні причини цієї поразки, зробімо спробу встановити - якого роду люди, члени ОУН, узагалі бралися за "державотворчу" діяльність. Про це образно пише один з чільних членів ОУН-м, згадуваний уже д-р Зіновій Книш. Подія відбувається у Кракові після розламу в ОУН, але перед агресією Німеччини на СРСР. Автор (діяч ОУН-м) описує свою розмову з д-ром Горбовим (ОУН-б), адвокатом зі Львова, котрий автора, д-ра Зіновія Книша, запросив до себе додому :

На короткий мент здавалося мені, що я помилився - на столі поставили пляшку й чарку, накрито до закуски. Випили ми раз і другий, закусили по-українськи, з часником, згадали '(старі добрі часи". Де не взявся й Ленкавський, невідомо, чи припадково зайшов, чи заздалегідь це було умовлено. Випили ми ще й з ним.

- Гов, друже! Ми занадто розігналися. Невже ви думаєте, що там, в Україні, тільки й те робитимуть, що ждатимуть уряд з Кракова ?

- А що ж інше можуть вони зробити в часі війни? Валиться старий режим, іде нова сила, ніхто її ближче не знає, але знаємо ми. Місцеві люди або спаралізовані воєнними діями, або здезорієнтовані новою дійсністю. І тут ось з'являємося ми, ОУН, що діє з двох боків, з-нутра, і з-зовні - ми, з готовими планами, готовими рамами, готовим урядом. Ми маємо ініціативу, ми випускаємо заклики, до нас горнуться, нас заливають тисячі...

- Що ж мав би в вас робити?

- Трохи запізно я довідався, що можу на вас розрахо вувати Було б краще мені з вами говорити на початку, як тільки організувалася наша Комісія. Тепер уже багато місць обсаджено, ніяково й незручно знімати звідти людей Звичайно, до студій можна братися в кожній ділянці, хоч би й зразу, та ми хотіли б вас бачити на одному з керівних місць.

- Жарт на бік! Ми маємо вільний ще одинокий (єдиний - В.П.) пост керівника ресорту (міністерства - В.П.) пошт і телеграфів - оферуємо його вам.

- Не святі горшки ліплять... [50]

Ось вони - "державотворці"! Під чарку, під часничок! На голову українського народу! А самі, хоч і минуло понад двадцять років у той час більшовицької влади на Україні, тільки збиралися її вивчати! А в деяких пропагандивних матеріалах твердять до сьогодні, що ОУН завжди мала контакти з Україною. Чи ж не ясно з наведеної тут розмови двох чільних членів ОУН - як вона трактувала український народ, що вона знала про нього, про його життя? Бо мені -ясно! Я вже не кажу про те, що Зіновій Книш, доктор якихось наук (здається правничих, на мій, правника, сором) повинен розрізняти поняття імпорту й експорту. З контексту виразно виходить, що оба розмовці говорили про експорт уряду з Німеччини (з Генерального Губернаторства) в Україну. Бо з України ніхто такого уряду не збирався імпортувати.

Сильнішою була акція консолідації прихильників С. Бандери, яка довела напередодні війни до створення т.зв. Українського Національного Комітету (УНК), який мав бути єдиним виявом організаційної волі української еміграції до часу відновлення діяльності української держави в Києві. Його очолював д-р В. Горбовий. [51] Так каже д-р Володимир Кубійович.

Інакше про цей Комітет говорить Ришард Тожецький:

...на кілька днів перед вибухом німецько-радянської війни з ініціативи ОУН-Р (ОУН-б - В.П.) в Кракові постав Український Національний Комітет. До його складу увійшли, крім членів ОУН-Р, представники кіл української інтелігенції. Цей Комітет мав репрезентувати єдність націоналістів, якої де факто не було... його очолив кол. генерал Всеволод Петрів з Брна, другим секретарем став

колишній віцемаршалок польського Сейму (з кол. партії УНДО) - Василь Мудрий Цей орган зустрівся з опозицією ОУН-м. Його не визнали німці. [52]

Василь Мудрий, про якого тут мовиться, хоч і був у проводі УНДО, проте він чомусь (?) брав участь у Конгресі ОУН в 1929 р.

В обох вказаних тут інформаціях ідеться про той самий комітет: УНК - Український Національний Комітет. То хто ж подає правдиву інформацію про очолювання того УНК -В. Кубійович, котрий твердить, що на чолі УНК став д-р В. Горбовий, чи Р. Тожецький, котрий говорить, що на чолі того Комітету став ген. Петрів, і В. Мудрий? Як не дивно, оба вони мають рацію. В. Кубійович говорить про фактичного голову УНК, котрим був бандерівець д-р В. Горбовий, натомість Р. Тожецький спирається на формальні повідомлення, згідно з якими власне ген. Всеволод Петрів і Василь Мудрий були формальними фігурантами в тому Комітеті. Це фігурантство мало "доказувати", що УНК був "загальнонаціональним" комітетом. А він не був навіть загальнонаціоналістичним.

Згідно до інформації Романа Ільницького, на перше офіційне засідання члени УНК зібралися щойно 22 червня 1941 р. - в день гітлерівської агресії на СРСР. [53] Тоді вже ніколи було бавитися у формальності, УНК став зовсім непотрібний бандерівцям. Вони, знаючи, що неспроможні консолідувати не тільки всіх оунівців розколотої ОУН, але й інших "державників" на зразок Василя Мудрого, вирішили діяти "по-революційному".

Вони - ОУН-б, зі Степаном Бандерою на чолі, уявили в своїх тісних головах, що вони не тільки партнери з Німеччиною (бож мали батальйони "Нахтігаль" і "Роланд", робили диверсійну роботу для самого адмірала Канаріса, їхнім посередником у служінні німцям був сам професор д-р Теодор Оберлендер!), але можуть її, Німеччину, поставити перед доконаними фактами! Справді - така думка могла зродитися тільки в таких головах, які відкидали розум (Сказати, що розум кермує людиною, так само немудро, як сказати, що нею кермують очі Розум це око, через яке бажання бачить свій шлях, щоб себе заспокоїти - Дм. Донцов: 'Націоналізм", стор. 257), а керувалися виключно волею (Воля.... є перша галузка дерева життя. В цій волі немає жодного декартівського "Cogito, ergo sum". Інтелект - засада другорядна - Дм. Донцов: там же).

Коли до цієї, позбавленої елементів розуму й інтелекту, волі додати першу заповідь українського націоналіста ("Декалог"): Здобудеш Українську Державу, або згинеш у боротьбі за неї, то й матимемо уяву про хворобливу концепцію ОУН-б будь-якою ціною покликати до житя "український уряд" - всупереч стратегії і політиці Німеччини, Гітлера.

Коли співставити сили Німеччини, яка була мілітарною потугою з багатомільйонною армією, озброєною наймодернішою зброєю, з якою рахувалися Великобританія, Франція, котрі у Мюнхені 30.09.1938 р. погодилися на анексію Німеччиною частини Чехо-Словаччини - з силами ОУН-б, яка не репрезентувала навіть усіх українських націоналістів, то й матимемо уяву про оперетковість "державотворчих" дій бандерівців.

Сам залишаючись у Кракові, Степан Бандера послав услід за батальйоном "Нахтігаль" своїх найвірніших: Ярослава Отецька, Лева Ребета, Ярослава Старуха, Івана Равлика, Степана Ленкавського, Дмитра Яціва. Серед них був теж отець греко-католицької церкви Іван Гриньох. [54]

Названі бандерівці, першого дня після захоплення Львова, тобто ЗО червня 1941 p., наспіх зібрали деяку кількість людей, неначе діячів-українців зі Львова, і в будинку товариства "Просвіта" у Львові проголосили "Акт проголошення Української Держави". Цей акт у його первісному вигляді і в теперішньому, пофальщованому, проаналізуємо в кінці цього підрозділу. Натомість подробиці про атмосферу й умови, за яких схвалено "Акт проголошення Української Держави" (далі: Акт 30 червня), а також про наслідки цього Акту, зацікавлені можуть знайти у тритомному творі Костя Паньківського, виданому в США й Канаді під заголовком: "Від Держави до Комітету" (1957), "Роки німецької окупації" (1956) і "Від Комітету до Державного Центру" (1968). Тут обмежуся коротким аналізом статті д-ра історичних наук Михайла Швагуляка, без сумніву - націоналіста ОУН-б, опублікованої у 50-у річницю "Акту 30 червня" на сторінках львівської націоналістичної газети "За вільну Україну" п.з. "30 червня 1941-го: акт самоутвердження".[55]

Автор, д-р Михайло Швагуляк, в обширній статті намагається виправдати тодішню діяльність ОУН, зокрема ж ОУН-б. Він, як історик, допускається ряду неточностей, пропагандивних прийомів, властивих політикам, але не

історикам, хоч і пише він, що пошук історичної істини можливий на шляху об'ективного, не обтяженого жодними ідеологічними стереотипами, аналізу Роблячи екскурс у передвоєнні часи, щоб краще зрозуміти проголошення "Акту 30 червня", автор пише, що гітлерівська Німеччина публічно декларувала наміри розпочати рішучу боротьбу з більшовизмом і домогтися розчленування Совєтського Союзу (підкрсл. - В.П.) Останній момент справляв дедалі більший вплив на спосіб мислення українських національних політичних угруповань. По-перше: гітлерівська Німеччина ніколи не декларувала "розчленування Совєтського Союзу". Розчленування СРСР - це з політичного словника останніх років. Вживаючи словосполучення "розчленування СРСР", автор, історик, впливає на свідомість сьогоднішнього читача, котрий останніми роками жив справою розчленування СРСР, яке й сталося п'ять місяців після публікації статті. А це вже не історична інформація, це пропаганда. По-друге, пропагандивним прийомом є твердження, що декларування Німеччиною розчленування СРСР (не було такого декларування) справляло дедалі більший вплив на спосіб мислення українських національних (підкр. - В.П.) політичних угруповань. Автор, без сумніву знає різницю між поняттями "національний" і "націоналістичний", проте, з метою затемнити справу, замість казати про "націоналістичне" угруповання (одне - ОУН Ст. Бандери), каже про "національні угруповання". Зробив це автор, без сумніву, тому, щоб переконати читача, що ОУН Ст. Бандери репрезентувала національні, отже всієї нації, інтереси.

Далі автор, виправдовуючи політику ОУН, пишучи про лідерів ОУН, каже, що їх уявлення про наміри нацистів щодо України упродовж 20-30-их років (аж до липня 1941 р.) були доволі загальними і надто суперечливими 3 одного боку більшість їх читала ті рядки з програмного твору нацистської партії - книги Гітлера "Майн Кампф" (опублікована 1925 року), в яких натяк на українські землі, як складову частину майбутнього "життєвого простору" Німеччини на сході Європи Коли ж ми говоримо сьогодні про нові території та землі в Європі, - писав Гітлер, - то повинні мати на увазі насамперед Росію та підвладні їй окраїни держави (підкр -В.П.).

В очах українського (націоналістичного) історика Михайла Швагуляка програмна мета Гітлера - завоювати Україну, зробити з неї колонію, стає майже невинним

натяком. Пригадаймо: Дм. Донцов переклав "Майн Кампф", його му сіли читати всі лідери ОУН, бож вони орієнтувалися на гітлерівську Німеччину. А коли хто з них не читав, то це гірше для них. Автор, Михайло Швагуляк, посилається на Дмитра Паліїва, лідера української фашистської партії Фронт Національної Єдності, котрий сказав, що з точки зору нацизму "землі" за Збручем можуть стати тільки колоніями". Це переконання Дмитра Паліїва, скажімо тут при нагоді, не помішало йому стати одним з вельми діяльних організаторів СС дивізії "Галичина". Одне для нього виправдання, що після розгрому дивізії під Бродами він наклав на себе руки, що відомо з реляції згадуваного тут д-ра Андрія Білинського.

Михайло Швагуляк пише: I все ж в українських візіях на майбутню східну політику Німеччини домінували оптимістичні погляди, що у значній мірі було зумовлено поведінкою нацистської верхівки (підкр. - В.П.) Ця поведінка, на думку автора статті, полягала в тому, що Гітлер після опублікування "Майн Кампф" уникав заяв, у яких би конкретизувалися східноєвропейські заміри Третього Райху. Отже, історик виправдовує пронімецьку, прогітлерівську політику ОУН, мовчанкою Гітлера. Цікава логіка. Проте далі той же автор пригадує промову Гітлера на конгресі НСДАП восени 1936 р. в Нюрнберзі, під час якої фюрер сказав: Якщо б Урал, Сибір і Україна (підкр. - В.П.) належала до Німеччини, то в німецького народу при правлінні націонал-соціалістів було б усього вдосталь.

Михайло Швагуляк виправдовує прогітлерівську політику ОУН ще й писанням Альфреда Розенберга, забуваючи, що в гітлерівській Німеччині про політику вирішував одноособово фюрер - Адольф Гітлер, а той виразно визначив своє ставлення до України: вона мала стати "Лебенсраум" для німців.

От і проголосила ОУН-б "Акт 30 червня", проголосила Українську Державу. Це так, неначе якась одна партія (хоч ОУН не була партією), одна політична течія могла, мала право проголошувати постання держави, не рахуючись з наслідками. Тим більше, що це проголошення викликало ще більш трагічні наслідки для українського народу.

Одним словом: доктор історичних наук Михайло Швагуляк на "Акт 30 червня" дивиться крізь бандерівські окуляри. А Гітлер дивився на цей "Акт", як і на все інше, крізь німецько-нацистські окуляри. І наказав негайно припинити комедію з проголошенням "української держави",

"українського уряду" на чолі з Ярославом Стецьком. Не помогла присутність під час проголошення "Акту ЗО червня" німецького офіцера поф. Ганса Коха, повноваженого ОКВ (Оберкомандо дер Вермахт) у справах українців. Ярослав Стецько намагався врятувати становище, він вдався до відчайдушного кроку - написав листа до Гітлера, в якому, поряд з висловлюванням вдячності за визволення українських земель, висловлювалася рішушсть до об'єднання українців в суверенну державу.[56]

Годиться тут вказати на таку обставину: ОУН-б, в намаганні узурпувати владу над українцями, вдалася до явного обману, до введення в оману митрополита Андрея Шептицького, котрий був загальновизнаним авторитетом у Галичині. Один з найстарших на Заході українських журналістів, сьогодні понад 90-літній український діяч, Іван Кедрин, пише: Від видатних діячів ОУН я чув, що ніби Ярослав Стецько і о, д-р Іван Гриньох пішли до кир Андрея (Шептицького - В.П ) просити благословення на Акт ЗО червня 1941 р. і покликались на Андрія Мельника, який буцім-то схвалював цей Акт. Кир Андрей мав повне довір'я до інж. А. Мельника, як колишнього директора митрополичих дібр... Коли я прибув до Львова десь у липні чи серпні 1941 року і відвідав Митрополита Шептицького, то він перший заговорив про своє благословення, що його уділив був правлінню Ярослава Стецька. Видно, що це його "муляло", що він чув докори за уділення того благословення: Прийшли до мене - казав Митрополит - і сказали - благословіть Україну. То як я мав не поблагословити Україну? [57]

Говорячи про благословення, дане митр. А. Шептицьким "Актові 30 червня", треба підкреслити, що, як виглядає з заяви Івана Кедрина, він діяв у добрій вірі. Він, як виглядає, і що підтверджує його пастирський лист від 1-го липня 1941 p., не був зорієнтований щодо того - хто саме, яка політична сила проголосила постання української держави. Треба мати на увазі також той факт, що митр. А. Шептицький у той час мав уже 76 років і він був недужий, ця недуга не покидала його до самої смерті, яка прийшла до нього невдовзі після другого приходу до Львова Червоної Армії 1944 р.

Не випадково стільки мовиться тут про "Акт 30 червня", з ним бо, радше з його забороною, пов'язана зміна політики ОУН-б у відношенні до гітлерівської Німеччини. Але поки це сталося, ОУН-б виконувала послуги у користь Німеччини, Додатковим доказом чого є IV наказ крайового провідника

ОУН-б Івана Климова-Легенди, різліплюваний на вулицях Львова:

а) На українській землі війна. Німецька армія вийшла як наша союзниця (?!-В.П.) в боротьбі з Москвою і за таку її треба вважати

в) Назначаю одиноким (єдиним - В.П.) сувереном на українській землі Український Народ та його виразник Провід Української Нації зі Степаном Бандерою на чолі. Всякі зазіхання на це наше право стрінуть рішучий наш збройний спротив. Німецькій Армії в боротьбі з Москвою помагатимемо всіма можливими засобами, але творитимемо свою Українську Армію. [57a]

Що ж, мабуть все ясно як було до "Акту 30 червня 1941 р."

За відмову анулювати "Акт 30 червня" Стецько та інші члени українського уряду опинилися в "почесному ув'язненні". їх перевезли спочатку до Кракова, де допитали, а потім до Берліна. Туди ж був доставлений і Степан Бандера. Допити тривали. Після короткого слідства всіх ув'язнених звільнили, встановили за ними контроль Служби Безпеки. [58]

Галичина від 1.08.1941 р. стала дистриктом у рамках Генеральної Губернії, що означало неначе приєднання цієї території до польських земель, а це йшло врозріз з метою ОУН.

Негативне ставлення Берліна до української державності, до створення краевого уряду однозначно засвідчили і відмову визнати ОУН (Р) (ОУН-б - В.П.) та інші українські групи рівноправними партнерами у справах політики в Україні. [59]

Ось коли відкрилися бандерівцям очi! Аж після 30 червня 1941 року! Але тільки бандерівцям, бо ОУН-м надалі була в ласках гітлерівської машини, зокрема її фюрера від служби безпеки - Гайнріха Гіммлера.

Пишу так багато про "Акт 30 червня" ще й тому, що з ним пов'язані трагічні події для поляків і українців на Волині. В ім'я того Акту бандерівці діяли, неначе з уповноваження неіснуючої фактично держави, з уповноваження Державного Правління зі Стецьком на чолі. Покликаючись на цей Акт, ОУН-УПА мобілізувала українців в свої лави, робила

реквізиції продовольства, одягу тощо. В ім'я цього Акту ОУН-УПА проводила "усунення" поляків з Волині й Галичини. Тимчасовим провідником ОУН-б в Західній Україні став у той час Микола Лебедь.

Фіаско політики ОУН-б так ось визначив український журналіст, брат співтворця ОУН-з, Зенона Матли Олександр Матла: Акт 30 червня приневолив німців розкрити карти і заграти їм сольо, яке закінчилося для них безумовною капітуляцією. [60] Виявляється - велику ціну заплатили бендерівці за розкриття гітлерівцями карт. Заплатили всією дотогочасною діяльністю. Врешті виявилося, як гітлерівська Німеччина трактувала ОУН. Додатковим цього доказом, як було вже сказано, було приєднання Галичини (а не Волині) до Генерального Губернаторства. Згодом Гітлер віддав Румунії ще й т. зв. Трансністрію і Буковину.

Головним архітектором "Акту 30 червня" був Ярослав Стецько, тож, гадаю, до речі буде сказати декілька речень про цього бандерівського провідника, сказати вустами іншого чільного діяча ОУН - Миколи Сціборського (вбитого, як було вже сказано, бандерівцями у жовтні 1941 р. в Житомирі). Микола Сціборський добре знав Ярослава Стецька з часу співпраці з ним за кордоном, про що говорить Зіновій Книш у книжці "Розбрат". За нею теж процитовую деякі уривки характеристики Ярослава Стецька, котрий після смерті Степана Банд ери очолив ОУН-б:

Примітивізм завжди йде в парі з самовпевненністю й апломбом. Це бачимо і на прикладі другого "вождя", Стецька -Карбовича. Перед вибухом війни Стецько-Карбович свої умозаключения (висновки - В.П.) в міжнародних справах виключно будував на планах походу Німеччини на СССР. Наскільки він приймав цю можливість безкритично, свідчить те, що навіть після заключения (складення - В.П.) німецько-Совєтського пакту пропонував видати від II ВЗУН декларацію в міжнародній політиці, що в заіснувавших обставинах було вже явним абсурдом. Вслід за тим Стецько-Карбович раптом змінив свою "концепцію" і зачав домагатися від ПУН активності на форумі держав Антанти, зокрема в Англії, пропонуючи себе на... представника ОУН в Лондоні!

На здивовані запити (запитання - В.П.), як може рефлектувати на такий пост він, що не має найменшої уяви про англійські відносини, не знає мови, не має потрібного досвіду і даних для ведення того роду дипломатичної і Репрезентативної акції, Стецько-Карбович без найменшого

вагання заявив, що можна до Лондону викликати Голову ОДВУ, професора американського університету, д-ра Грановського, який, мовляв, буде "фірмувати" цю акцію, а він - Стецько - її "направляти"... Цей безповідальний графоман цілком поважно чувся в силі бути партнером Черчіля...

Нездорові аспірації Стецька-Карбовича та його нахил до злісного інтриганства були вже давніше заобсервовані в ПУН....[61]

Ось такі люди впливали на долю мільйонів українців, поляків. Ярослав Стецько відкинув домагання німців розпустити Українське Державне Правління (УДП), створене "Актом ЗО червня". Він вважав себе прем'єром УДП до кінця свого життя. Останнім головою Українського Державного Правління, яке припинило свою діяльність у серпні 1992 p., був інж. Богдан Федорак, котрий в інтерв'ю для київської газети "Україна молода" казав: Теперішні кордони України -це кордони колишнього (колишньої - В.П.) УССР, встановлені владою в Москві. Поза межами України, майже третина всіх українських прадавніх етнографічних земель, заселених українським народом від безлічі віків. Україна не сміє відрікатися від включення цих земель і тамтешнього українського населення до української держави. [62]

Як видно, ОУН-б продовжує провадити свою політику, правда - іншими, ніж у 1930-1940-х роках, методами, але ту саму політику. А заяву голови Українського Державного Правління слід розглядати як черговий доказ прояву волі, а не інтелекту.

Проголошення "Акту 30 червня" відбулося по радіо, текст "Акту 30 червня" був опублікований в ряді районних газет у Галичині, він був надрукований у формі великих афішів і розповсюджений чи не по всіх селах Галичини, звістка про нього досягла й Волині. Хоч діяльність покликаного "Актом 30 червня" Українського Державного Правління навіть не розпочалася через заборону німецької влади, проте він, "Акт 30 червня", розпалив уяву мільйонів українців Галичини й Волині, які ніколи не розбиралися у політиці, зокрема в німецькій політиці. "Акт 30 червня" був однією з причин активізації українського націоналістичного

елементу в Західній Україні, яка увінчалася неславно створенням УПА й інших парамілітарних утворень.

На тему "Акту 30 червня" не звернули більшої уваги польські автори предмета, такі як А. Щенсняк і В. Шота в праці "Шлях у нікуди", ані Р. Тожецький в праці "Українське питання в політиці III Райху 1933-1945", ані Е. Прус у своїх працях на тему ОУН. На цю тему молодий історик може написати вартісну докторську дисертацію.

"Акт 30 червня" слід розглядати як безвідповідальний крок ОУН-б, як узурпацію державної влади цією групою ОУН, яку очолював Степан Бандера.

Під час відзначування Україною перших роковин незалежності України в серпні 1992 р. відбулася церемонія передачі ознак Української Народної Республіки (1918 року) президентові України Леоніду Кравчукові, котрий при цій нагоді сказав: Приймаючи ознаки УНР, ми цим самим підкреслюємо, що свій родовід продовжуємо від Української Народної Республіки, а до цього від тих історичних часів, які надають силу і велич нашому народові [63]

Отже сталося: Сьогоднішня Україна безпосередньо нав'язує до демократичної Української Народної Республіки, а не до "Акту 30 червня 1941 p.", як цього хотіли б націоналісти з ОУН-б. Хвала за це президентові Леоніду Кравчукові!

А оце дві версії "Акту 30 червня". Перша, взята з книжки Костя Паньківського [64], в такій формі "Акт 30 червня" був опублікований теж газетами "Жовківські вісті" і "Зборівські вісті". Друга версія взята з книжки Ярослава Стецька "ЗО червня 1941 р." [65]

Перша версія:

АКТ
проголошення
УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ
Волею Українського Народу
Організація Українських Націоналістів
під проводом
СТЕПАНА БАНДЕРИ
проголошує створення Української Держави
за яку поклали свої голови цілі покоління
найкращих синів України

Організація Українських Націоналістів, яка під проводом її Творця і Вождя Євгена Коновальця вела в останніх

десятиліттях кривавого московсько-більшовицького поневолення завзяту боротьбу за свободу, взиває весь Український нарід не скласти збруї так довго, доки на всіх українських землях не буде створена

Суверенна Українська Влада

Суверенна Українська Влада запевнить українському народові лад і порядок, всесторонній розвиток усіх його сил та заспокоєння всіх його потреб.

Організація Українських Націоналістів під проводом Степана Бандери взиває підпорядкуватися створеному у Львові Краевому Правлінню, якого головою являється

Ярослав Стецько.

Слава Героїчній Німецькій Армії і її Фірерові Адольфові Гітлерові!

Україна для Українців! Геть з Москвою! Геть з чужою владою на українській землі! Будуймо свою Самостійну Українську Державу!

Версія друга:

АКТ ПРОГОЛОШЕННЯ
ВІДНОВЛЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ

1.Волею українського народу, Організація Українських Націоналістів під проводом Степана Бандери проголошує відновлення Української Держави, за яку поклали свої голови цілі покоління найкращих синів України.

Організація Українських Націоналістів, яка під проводом її творця і вождя Євгена Коновальця вела в останніх десятиліттях кривавого московсько-більшовицького поневолення завзяту боротьбу за свободу, взиває весь український народ не скласти зброї так довго, доки на всіх українських землях не буде створена Суверенна Українська Влада.

Суверенна Українська Влада запевнить українському народові лад і порядок, всесторонній розвиток усіх його сил та заспокоєння його потреб.

2. На західних землях України твориться Українська Влада -яка підпорядкується українському національному урядові, що створиться у столиці України - Києві.

Українська національно-революційна Армія, що твориться на українській землі, боротиметься далі проти

московської окупації за Суверенну Соборну Державу і новий, справедливий лад у цілому світі.

Хай живе Суверенна Соборна Українська Держава!

Хай живе Організація Українських Націоналістів!

Хай живе Провідник Організації Українських Націоналістів - Степан Бандера!

Льва-Город, ЗО. червня, 1941 р., год. 20

Ярослав Стецько
Голова Національних Зборів

Ось таке! "Акт 30 червня" один, але у двох версіях. Чому? Неупереджена людина, порівнюючи ці дві версії, побачить не тільки правописні різниці, але й багато дечого іншого. Побачить, що в другій версії немає отого: "Слава Героїчній Німецькій Армії і її Фірерові Адольфові Гітлерові!" Побачить, що немає у другій версії отого: "Україна для українців!" Натомість у другій версії якимось чином народився цілий абзац, якого немає в першій версії: про "Українську національно-визвольну Армію". Це вже Я. Стецькові було 1967 р. потрібне для підбудови легенди про УПА. Але в той же час зайвим було 1967 р. демонструвати перед світом тодішнє, 30-го червня 1941 p., проголошування слави німецькій героїчній армії і її фюреру А. Гітлеру.

В обох наведених тут версіях збережений правопис. Гадаю, що порівняльна студія двох наведених версій "Акту 30 червня" могла б стати вдячною темою докторської дисертації, в якій би висвітлювалося тло і причини, а також умови проголошення "Акту 30 червня", і причини його пофальшування, якого допустився сам "вождь" - наступник Ст. Бандери - Ярослав Стецько.

"Акт 30 червня" - це справді евенемент в історії творення держав: один політичний рух, радше лише його відлам, узурпує собі право проголошувати постання держави від імені цілого народу!

Наведена тут перша, правдива? версія "Акту 30 червня" є доказом: а) узурпації влади, вчиненої ОУН-б; б) вождівської, отже фашистської системи в ОУН і в покликаній нею до життя "державі"; в) расового підходу до державного будівництва ("Україна для Українців!"); г) преклоніння ОУН-б перед Гітлером і гітлеризмом.

Похідні групи. Українська допоміжна поліція.

"Нахтігаль" і "Роланд", це тільки невеличка група українських націоналістів, які виконували завдання Абверу, йшли в одностроях разом з німецькою армією на схід. Така кількість диверсантів аж ніяк не влаштовувала Абвер й служби поліції. Вислуговуючись диверсійним і поліційним службам, обі ОУН мали на оці ще й свої власні інтереси -захопити адміністрацію в терені, щоб мати свого роду трамплін до створення уряду, або хоч його ерзацу. За таких умов обі ОУН, виконуючи завдання Абверу й поліційних служб гітлерівської Німеччини, виконували одночасно роботу на свій рахунок. Прикладом такого поєднання інтересів гітлерівців і ОУН була діяльність Уласа Самчука, редактора газети "Волинь" у Рівному, описана ним же у книжках "На білому коні" і " На коні вороному".

Обі ОУН, заздалегідь підготовлені до діяльності на випадок війни проти СРСР, зразу після її вибуху послали вслід за передовими частинами німецької армії своїх членів -агітаторів, організаторів місцевої адміністрації. Саме тому, що обі ОУН посилали вслід за німецькою армією своїх людей окремо, які організували, між іншим, українську допЬміжну поліцію - не можна говорити про те, що ця поліція була "бандерівською" чи "мельниківською". Націоналісти в Галичині не були спочатку зорієнтовані, що в ОУН стайся розлам. Одночасно з творенням місцевої адміністрації, поліції, видаванням газет, кожна ОУН вела пропаганду з метою схилити націоналістів на свій бік (така ж діяльність іде й тепер, 1992 року, на Україні, про що буде мова далі). Обі ОУН активно провадили роботу в напрямі націоналістичного піднесення духа українців. Організовувались різні заходи, як сипання могил, відзначування національних свят тощо. Все це відбувалося в атмосфері патріотичного піднесення народу, погляди якого обі ОУН скеровували в бік націоналістичного світогляду - ненависті, нетерпимості, обвинувачування за тогочасну гірку долю "чужинців", "зайдів", "займанців". "Акт ЗО червня" і його пропагатори, а також прихильники ОУН-м робили своє. Невеличку картину з того періоду показує редактор торонтського щомісячника "Нові дні", демократ, справжній патріот України, гуманіст - Мар'ян Дальний-Горгота, людина об'єктивна:

Підлисся. Густі, низькі хмари закрили його, як і Маркіянову Білу Гору з високим сталевим хрестом-

пам'ятником... Востаннє я тут був рівно 50 років тому, в серпні 1941-го. Підніжжя гори було оточене танкетками, броньовиками і мотоциклами німецької військової жандармерії, а народ плив з усіх сторін безконечними струмками на вершину гори, до памятника... здається ще лунали патріотичні промови біля пам'ятника, коли неподалік у лісі пролунав постріл.

Виявилося, що це схопили і розстріляли без суду молодого "мельниківського провокатора", який роздавав людям якісь летючки... в моїй чутливій душі (цей випадок -В.П.) ... спричинив першу тріщину, поставивши під сумнів "непомильність", а то й просто наявність здорового глузду в багатьох наших тодішніх провідників. [66]

А в іншому номері того щомісячника його редактор Мар'ян Дальний пише: До голови мимоволі лізуть давноминулі кадри воєнного студентського Львова, болючі епізоди і прорахунки протинімецького резистансу, шкідлива, згубна й злочинна бандерівсько-мельниківська "забава", сильветки моїх численних чистих поляглих друзів, глибокий і довготривалий конфлікт з тими, хто очолює наше суспільно-політичне життя на еміграції....[67]

Нав'язуючи до першої тут цитати, яка торкається розстрілу "мельниківця": Чи не була це робота СБ. ОУН, яка тоді вже була підпорядкована бандерівцям? І яка засуджувала на смерть без суду своїх дійсних і уявних ворогів, у тому й політичних опонентів з конкуренційної ОУН?

Зіновій Книш пише, що бандерівці замордували кількох членів ПУН, кількадесят членів активу та кількасот членів ОУН ("Бунт Бандери", стор. 61) ;... співвинником смерті тих тисячів був С. Бандера і товариші (стор. 101);... боївки Ст. Бандери і товаришів вимордували зрадницьким способом тисячі українців. Жертвою впали: Омелян Сеник, М. Сціборський, Роман Сушко, Яр. Барановський, Утьо Сокольський, Іван Мицик, Ігор Шубськи, 2 брати Пришляки, сотні іншого орг. активу та коло 4.000 рядових членів, симпатиків та бійців. (стор. 101). [68]

Так розправлялися між собою оунівці. То що говорити про десятки тисяч українців, сотні тисяч поляків, до мордування яких обі ОУН тільки підготовляли грунт в перші місяці агресії Німеччини на СРСР.

Конфлікт ОУН-б з німцями почався у перші дні липня 1941 р., чiльних членів її було заарештовано, інші

законспірувалися, як напр. Микола Лебедь, котрий від серпня 1941 р. очолював Крайову Екзекутиву ОУН-б на ЗУЗ. Але запущена до війни машина діяла - на Схід подалися тисячі й тисячі пропагандистів обох ОУН - це були так звані "Похідні групи ОУН", які складалися у своїй масі з жителів Генеральної Губернії, здебільша тих галичан, які після вересня 1939 р. втікли перед більшовиками на терен Польщі й Німеччини. Похідні групи обох ОУН ішли неначе наввипередки - хто перший, той і організовує місцеву адміністрацію, поліцію.

Керівництво ОУН з Бандерою на чолі також організовувало т. зв. похідні групи, до складу яких входили спеціально добрані працівники пропагандивні й адміністративні. Вони мали просуватися за передовими підрозділами німецької армії і на загарбаних теренах Східної України пропагувати націоналістичні ідеї, організувати ланки ОУН й вербувати нових членів. Були створені три групи: північна над Бугом, центральна над Сяном і південна, сконцентрована в районі Санока. Кожна з тих груп мала свого командира і штаб... Всі групи разом нараховували понад 4.000 людей. [69]

Це - бандерівські "похідні групи". А йшли на Схід теж мельниківські, їх було не менше, ніж бандерівських. З Буковини у напрямі на Вінницю пішов "Буковинський курінь", котрий у Києві став поліційним куренем.

Саме під час того змагання за час і простір - хто перший, були вбиті члени ОУН-м - Омелян Сеник і Микола Сціборський.

Така велика кількість людей у "похідних групах", які йшли зразу за фронтом, не могла рухатися без співдії з німцями. Зрештою, той похід був запланований на довго перед війною, ОУН виконувала диверсійні завдання Абверу. До таких завдань слід зарахувати заклики ОУН до бійців-українців з Червоної Армії здаватися у полон. Такі заклики були проголошувані через гучномовці, по радіо, шляхом мільйонів летючок в українській мові, які скидали з літаків. Після проголошення "Акту ЗО червня" використовувався аргумент: здавайтеся у полон, оце у Львові постав український уряд.

Це був час, коли від голодомору на Україні минул лише вісім років, від чисток інтелігенції 1937-го - лише чотири роки. В рядах Червоної Армії були мільйони українців, котрі мали право ненавидіти більшовиків. І багато з

них зареагувало на заклики ОУН-Абвер: здавалися у полон при першій нагоді. Не знаючи, яка їх чекає доля. Про цю злочинну діяльність ОУН-б пише Зіновій Книш: Бандера зі своїми помічниками... винен у смерті мільйонів українців, що здавалися у полон. [70]

Як було сказано, обі ОУН, виконуючи завдання Абверу, робили одночасно роботу для самої ОУН: захоплювали адміністративну й політичну владу, пропагували ідеї ОУН, а це вже не входило в інтереси Абверу чи Гестапо. В Києві група чільних членів ОУН-м зуміла першою опанувати міську адміністрацію. Тоді як у Львові бандерівці організували 6.07.1941 р. Українську Національну Раду, яка, після конфлікту ОУН-б з німцями на тлі "Акту ЗО червня", стала дорадчим органом для УЦК, [71] то ОУН-м, після здобуття німцями Києва, створила подібну їй Українську Національну Раду. [72]

Цього німцям було вже забагато, їхні плани в жодному разі не передбачали покликування будь-яких політичних органів на окупованій території України, які б репрезентували українські, хоч і націоналістичні інтереси. Тому дійшло до арештів і страт чільних членів "похідних груп" ОУН-м у Києві, між ними й поетеси Олени Теліги, яка була розстріляна в Бабиному Яру, а інший поет - Ол. Ольжич згинув у гітлерівській "в'язниці" концтабору в Саксенгаузен.

Не суміщалися інтереси ОУН і німців. Німці реалізували свої інтереси, часто за допомогою ОУН, але не дозволяли їй на реалізацію її, ОУН, інтересів, а сила була на їхньому, німців, боці. Сила тоталітарної нацистської системи, інтегральною частиною якої був расизм. Це гітлерівсько-нацистська система передбачала фізичне винищування євреїв, частково фізичне винищення слов'ян, отже й українців, і перетворення їх решти в рабів. Служити цій системі, навіть керуючись (невиправданими, коли йдеться про ОУН) інтересами народу - було злочином. Якщо лідери, пробачте - "вожді", різного рангу провідники ОУН мали обов'язок знати стратегічні вихідні гітлерівської Німеччини, то їх здебільша не знали рядові члени ОУН. їх не знали звичайні українські люди - селяни, робітники, навіть аполітизована інтелігенція. В умовах більшовицького утиску, після голодомору 1933 року, після насильницької колективізації, розкуркулювання, депортацій у Сибір, після конц-таборів - українці з Української РСР мали право Думати, принаймні в перших днях війни, що вже гіршого, ніж

більшовизм, бути не може. Вони, ті українці з т. зв. Великої (підрадянської) України мали право на початках не вірити більшовицькій пропаганді про суть і мету гітлеризму-фашизму.

А "похідні групи" вже в перших днях окупації діяли на всю потужність, була приведена в рух пропаганда ОУН, була організована місцева адміністрація, поліція.

Хто з-посеред українців Західної і Наддніпрянської України погодився працювати в місцевій адміністрації під окупантом? Переважно ті, хто мав освіту і не був пов'язаний з більшовицьким режимом, а навіть як і був, то мав за собою сам, або ж родина, репресії з боку більшовиків. Це вони відгукнулися на заклик "похідних груп" ставати на службу в місцевій адміністрації. Вони ж бачили, що закликають до цього українці. Вони, ті хто пішов працювати в адміністрацію, дали на це згоду в добрій вірі, не знаючи дійсних замірів окупантів. А коли про них дізналися - було вже запізно задкувати. Вони, здебільша невільно, стали заложниками окупанта.

Крім місцевої адміністрації "похідні групи" організовували теж українську допоміжну поліцію. Сказане не виключає, що така поліція могла поставати зовсім спонтанно, без участі оунівців з "похідних груп", на спонукання самих німців.

Хто з-посеред українців ішов у допоміжну поліцію? З розмов з багатьма людьми, яким маю всі підстави вірити, виходить, що йшло до неї здебільша молоде шумовиння, ледарі, люди без моральних засад, ті, котрі шукали нагоду помститися на своїх особистих ворогах, теж схильні до випивки, дармоїди. Але були теж в поліції такі, котрі, як молоді люди, полюбляли зброю, легкодухи. Зрідка бували теж в допоміжній поліції люди, які пішли до неї з наміром втримувати громадський порядок. Всіх їх єднало одне: вони, ті, котрі зразу ж після окупації території, пішли в допоміжну поліцію - не знали з самого початку яка їх жде праця, яка їхня роль.

Як і в кожній війні, проте під німецькою окупацією особливо, поліція, котра служить окупантові, зловживає своїм становищем, зводить порахунки з особистими ворогами, надуживає дану їй владу часто в шкурних інтересах -забирає беззаконним шляхом (який же закон в час окупації?) майно в людей, побиває їх, а то й убиває. Така поведінка -майже "нормальне" явище за "нормальної" окупації.

Але не за німецької гітлерівської окупації! І не за умов, коли отих, маленьку поліційну "власть імущих", ідеологічно унапрямлювали українські націоналісти, що мало місце зокрема в Західній Україні. Труїзмом є твердження, що українська допоміжна (допоміжна гітлерівським поліційним службам, отже й "Айнзацгруппе") помагала гітлерівцям винищувати євреїв. Хоч і не тільки помагала. Польський католицький єпископ Вінценти Урбан пише: Головне гетто для підльвівського єврейського населення містилося в Яричові Новому... Євреїв з яричівського гетто постріляли українці в недалекому лісі під німецьким наглядом. Українська поліція постріляла теж білецьких євреїв на Лисій Горі. [72а] Це - один з багатьох прикладів.

Українська допоміжна поліція не була централізованою установою, вона підпорядковувалася місцевій німецькій військовій чи цивільній владі, її образ різниться залежно від того - де вона діяла: в Галичині, яка була складовою частиною Генерального Губернаторства, на Волині, якої більшість до війни належала до Польщі, чи в Наддніпрянщині, на Східній Україні, де впливи ОУН не сягали до містечок і сіл. Саме тому я не виділяю теми "українська допоміжна поліція" в окремий розділ, а говорю про неї у зв'язку з "похідними групами", які в більшості випадків доводили до постання на місцях української поліції.

Однак всю українську допоміжну поліцію єднала підпорядкованість наказам німецького окупанта. Німецький окупант винищував фізично євреїв - українська поліція помагала йому в цьому. Взагалі українська поліція помагала гітлерівцям у їхній екстермінаційній діяльності, в тому й у вбивстві львівських учених в перших днях липня 1941 р.

Правда, 1986 р. проф. Я. Пеленський заперечив участі українців у вбивствах польських професорів, домагаючись автентичної документації для доведення таких тверджень, зокрема заперечив участь у цьому батальйону "Нахтігаль". У відповідь йому можна навести уривки з книжки равина Давида Кагане "Щоденник львівського гетто", на яку абсолютно об'єктивну рецензію написав польський історик Ришард Тожецький. Равин Д. Кагане заслуговує на те, щоб йому вірити, він пише, що українці, зокрема митрополит А. Шептицький, його брат Климентій, інші українські священики й ченці, наражаючи своє життя, рятували євреїв.

А Д. Кагане каже,'іщг'це гітлерівська СД витягувала з Домів євреїв з допомогою української поліції й іншого

шумовиння... а після акції їх, тобто євреїв, розстрілювали. Д. Кагане пише, що підлегла СД українська поліція обшукувала єврейські доми, звідки витягувала євреїв, потім їх били й розстрілювали.

Навіть коли припустити, що українська поліція безпосередньо не вбивала польських професорів і євреїв у Львові, Золочеві й сотнях інших міст України, то вона помагала гітлерівцям у цьому ділі. А така допомога, хоч би у вигляді витягування з хатів, ескортування до місць страти -це, згідно до науки кримінального права - співучасть у злочині, про що знає навіть студент другого курсу юридичного факультету. В цьому випадку, це була співучасть у злочині народовбивства.

Згідно до статті III Конвенції у справі запобігання й карання злочинів народовбивства, ухваленої Генеральною Асамблеєю ООН 9.12.1948 p., такі дії підлягають покаранню:

а) народовбивство
б) змова з метою вчинити народовбивство
в) безпосереднє й публічне підбурювання до скоєння народовбивства
г) намагання вчинити народовбивство
д) співучасть у народовбивстві. [74]

Згідно до статті II названої Конвенції народовбивством є "вбивство членів групи". Євреїв убивали тільки тому, що вони були євреями, тобто національною групою. Львівських професорів убили тільки тому, що вони були польською інтелектуальною елітою у Львові, отже теж групою. Допомога у такому вбивстві є співучастю. І від цього ОУН не виправдається. У її некористь свідчать підписані нею заклики до знищування євреїв, поляків, москалів. Дарма, що проф. Я. Пеленський домагається від польської сторони "автентичної документації для доведення таких тверджень". Кримінальна процедура усіх цивілізованих країн знає інститути різних доказів, у тому й свідчень свідків, з описів очевидців у листах, літератури-мемуарів, а навіть з непрямих доказів винуватості, на які складаються різні проміжні факти, на підставі яких встановлюєься основний факт.

Ось дрібненький факт: Ірена Зелінська з Рацібожа, що в Польщі, написала: Хтось дав знати до Гестапо, що жителі села Оборки недалеко Цуманя на Волині помагають євреям, і дня 8 листопада 1942 p., вранці, ми побачили декілька великих авт, в яких були гестапівці й українська поліція... Німці спільно з українською поліцією оточили село... робили

обшуки з метою найти євреїв, потім усіх, кого знайшли з чоловіків, забрали до Цуманя до в'язниці. [75] То це що - не доказ? Тим більше, що можна встановити точну адресу того свідка.

Про відношення, які панували між українською і німецькою поліцією, яскраво свідчить чільний діяч ОУН-м Михайло Селешко:

Вінницька (німецька - В.П.) поліція влаштовувала колегам по фаху (українській поліції - В.П.) товариський вечір. На вечері їли й пили до безконечності і вже у паяному стані говорили промови. Пізніше українські поліцисти-гості танцювали українські танці, а німці бравурно їх оплескували. Мені довелося ті пяні промови перекладати на німецьку мову. Далі йшли змагання в співі, початково всі співали, а потім українці окремо і німці окремо, а під кінець був такий хаос, про який нічого іншого не можна було сказати, як тільки хто кого перекричить. Тоді мені довелось переживати несмачні сцени паяного братання. [76]

Українці, що жили під час окупації в Вінничині, або й в інших областях Наддніпрянщини, прочитавши сказане тут, хай собі пригадують, як німці поводились з населенням. І нехай порівняють ту поведінку з братанням українських поліцаїв з німецькими. А поданий тут опис походить від члена ОУН-м.

Мар'ян Бєрнацький з села Міхалув, воєв. Ополє, свідчив: Євреї, що втікли з гетт в різних місцевостях, назагал ховалися в лісах, що поблизу польських сіл, бо поляки надавали їм допомогу. Про цей факт досконало знали німці, зокрема ж українська націоналістична поліція, яка час до часу робила облави в таких лісах, виловлювала й розстрілювала євреїв, які там ховалися. [77]

Такі свідчення можуть навіть становити "автетичну документацію" в розумінні проф. Я. Пеленського. Таких свідчень в одній тільки книжці - десятки. їх, подібних доказів, при добрій волі, можна ще й сьогодні зібрати тисячі.

Крім цього треба пам'ятати й про таке: екстермінація, це заглада, поголовне винищування. За умов екстермінації мало залишається безпосередніх свідків. Проте це - не виправдання для злочинців.

Те, що робили "похідні групи" обох ОУН - організування місцевої адміністрації, поліції, розбурхування національних почуттів на заквасці ненависті до поляків, євреїв - було на Руку гітлерівцям. Навіть розбурхування чистого, не

зараженого націоналізмом, патріотизму, коли він мав 6РІ служити гітлерівцям - не було на часі за умов гітлерівської окупації. Проте ОУН, як доказує аналіз подій, не мала на меті добра українського народу. Вони обі навіть між собою вели боротьбу на смерть. Мельниківці обвинувачують бандерівців у вбивствах, натомість бандерівці обвинувачують мельниківців в участі в переслідуванні їх членів німцями при активній допомозі мельниківців. Не можу віднайти статті, в якій писалося про участь згадуваного тут д-ра Зіновія Кницщ в допитуванні бандерівців службою Гестапо.

Обі ОУН, висилаючи на Україну свої "похідні групи", спричинили багато зла українському народові. Того зла вони ніколи не визнали.

"Похідні групи" пройшли теж Волинню, тим тихим краєм з трудолюбним народом, який і не відав, і не знав про ОУН, зокрема ж про ОУН-б. Про це так говорить людина, якій треба вірити: євангельський християнин Михайло Подворняк:

Німецьке військо проходило селами та містами і того самого тижня чиясь рука розвісила в кожному селі на будинках великі аркуші друкованих відозв. Там було написано, що у Львові створився вже український уряд, організується українське військо, відроджуєтья і постае Соборна Самостійна Українська Держава. Під такими відозвами великими чорними літерами стояло імя: Степан Бандера. Багато наших людей по волинських селах не знали того імені, бо перед самою війною жодні українські газети з Галичини до нас не приходили, а тому вони не знали жодних партій, жодної української політики, а тому й не розуміли, хто це там у тому далекому Львові творить Українську Державу [78]

Як було сказано, восени приїхала з Польщі наша довоєнна сусідка з Волині, українка Віра Корецька, яка тоді вже була дорослою. Я її запитав про долю нашого сусіда Гершка, про родину євреїв Борковських з Дубна. Вона відповіла, що всіх їх порозстрілювали на Шибеній горі, вона бачила як їх вела на страту українська поліція. Самої страти вона не бачила, але знає, що українська поліція виловлювала євреїв і їх розстрілювала. Про Борковських не знає. А їх дочка, Естера, разом зі мною ходила сім років до школи, сиділа за партою разом з полькою Модестою Малецькою. В класі була третина українців, і по третині поляків і євреїв.