Розділ І
Про злочини Української Повстанської Армії

Той, хто не пам'ятає уроків історії, приречений пережити їх ще раз. Українська Повстанська Армія - це добрий, а чи поганий урок для українців? Чи його заносити в хрестоматійні підручники, як приклад геройства й слави, а чи соромитися нам за діяльність УПА, каятись?

Жертви УПА. Любомль. В місцевості Острувки коло Любомля на Україні відбувається ексгумація останків поляків, розстріляних УПА 30 серпня 1943 р. Того дня згинуло в Острувках понад 1.700 поляків з сіл: Острувка, Воля Острорецька, Яновець і Кути. їхні останки будуть перенесенҐна польський цвинтар в Римачах коло Ягодина. [1]

Перед війною я закінчив 9 класів. Коли німці забирали молодь до Німеччини на каторгу, то взяли й мене. Та мені пощастило втекти, і я подався до партизанів. Потрапив у партизанське об'єднання М. Шукаєва, яке пройшло по тилах з боями від Чернігова до Чехо-Словаччини. Тобто через Житомирщину, Рівненщину, Тернопільщину, Львівщину, Прикарпаття... Так що з бандерівцями (ОУН, УПА) доводилося зустрічатися, не раз і не два. І не за столом, а в боях... Не дай Бог було попасти їм в руки! Знущалися гірше німців. Вирізали на грудях чи лобі зірки, викручували руки, ноги, замучували на смерть. А скільки вони спалили польських сіл та порізали "свяченими ножами" поляків! Скільки мирних людей, службовців, учителів перебили вже після війни! Отака була їхня боротьба за вільну Україну?

Конференція "Українська Повстанська Армія і національно-визвольна боротьба в Україні 1940-1950", яка відбувалась у Києві в серпні 1992 р. рекомендує Президентові України...: Конференція ставить питання про те, щоб законодавчі органи нової України визнали ОУН, УПА, УГВР найбільш послідовними борцями за незалежність України, а вояків Української Повстанської Армії воюючою стороною...[4]

М. Зеленчук, голова Всеукраїнського Братства УПА на Софійському майдані 26.08.1992 р. домагався:

Визнати боротьбу УПА, як справедливу національно-визвольну боротьбу українського народу за свою Незалежну Державу. [5]

В Києві УПА, привітаймо. Стільки фальсифікацій, стільки незаслужених звинувачень, стільки невикористаного пороху в ідеологічних арсеналах КПУ, а тепер соцпартії! З тим, щоб довести: Якщо Українська повстанська армія і була, то лише як армія запроданства і ганьби. Й здавалось: політичної реабілітації УПА ніколи не дочекатись. [6]

То хто ж вона, УПА? Чи правдою є, що 30 серпня 1943 року вона в кількох селах на Волині - не розстріляла, як пише польська "Газета", а страхітливими методами вбила (про що буде ще мова) 1.700 поляків з кількох сіл? Якщо так, то чи це була армія, яка принесла славу Україні, як про це твердилося під час наукової конференції вже тепер у Києві, як це пише журнал "Україна"? Спробуємо дати відповідь на ці запитання.

Витоки злочинів УПА

ОУН свій родовід бере від УВО, а ту організацію заснував полк. Євген Коновалець, котрий ранньою весною 1921 p.... скликав таємні сходини коло 100 колишніх старшин і зіпсував їм тодішню політичну ситуацію, як теж потребу, завдання нової підпільно-революційної організації. [7]

Самозрозуміло, що офіцери не творять військової організації з метою грати в карти. Вони мріяли про армію. Ці іхні мрії збіглися з пізніше сформульованою доктриною Дмитра Донцова про шляхи створення української держави, а держави без армії не буває. Лише військова сила, -говориться у постановах І Конгресу українських націоналістів з 1929 р. - що спиратиметься на озброєний народ, готовий уперто та завзято боротися за свої права, зможе звільнити Україну від займанців та вможливить упорядкування Української Держави.[8]

Тому й вишколювала ОУН в Гданську [9] та деінде офіцерів. Вишколювала на німецькі кошти, за що робила послуги для Абверу.

Підполк. М. Колодзінський опрацював у 1935-37 pp. замітну студію пн. "Українська військова доктрина"... Ця студія Колодзінського мала великий вплив на організаторів УПА в 1940-их роках.[10] Під впливом героїчної боротьби в обороні Карпатської України, революціонізація настроїв на західно-українських землях досягла високого напруження напередодні Другої світової війни, так що була поширена думка підняти протипольське повстання. Одначе німецько

польська війна у вересні 1939 р. була блискавичною, а тому була змога зорганізувати лише де-не-де повстанські відділи, революційно-повстанську акцію підготовляла і нею керувала Крайова Екзекутива ОУН на ЗУЗ. [11] Так, пане професоре Богдане Осадчук! А ви перечите цьому!

До німецької агресії на СРСР в Німеччині постали батальйони "Нахтігаль" і "Роланд", які в задумі мали бути зародком майбутньої української армії.

"Акт 30 червня" закликав "не скласти зброї так довго, доки на всіх українських землях не буде створена Суверенна Українська Держава."

У Маніфесті ОУН-б, опублікованому в перших днях липня 1941 р. говориться: Кличемо всіх українців - де б вони не жили - ставати в бойові лави Фронту Української Національної Революції. [12]

Як бачимо зі сказаного, ідея УПА жевріла в задумах ОУН від її народження. Організація української військової сили буде поступово розвиватися, а її форма мінятися відповідно до трьох етапів політичного стану України: ворожої займанщини, національної революції, державного закріплення. [13] Так передбачала ОУН у постановах І Конгресу.

У червні 1941 р. минув перший етап політичного стану України: минули польська й більшовицька "займанщина". Настав час "національної революції". Українська Повстанська Армія постала. Постала й накоїла таких злочинів, від згадки яких моторошно робиться на душі.

Докази злочинів УПА

Коли б описати всі злочини УПА на польському й українському народах, на які лише є докази, то треба було б видати окрему книжку, наводячи самі тільки факти без коментарів, на кількохстах сторінках дрібненького друку. Сам я зібрав понад сто, підписаних людьми, з поданням адрес, реляцій. Та поки про них - спершу особисті докази:

Влітку 1943 р. моя, по матері, тітка Анастасія Вітковська пішла з сусідкою-українкою вдень до розташованого за три кілометри від м. Дубна села Тараканів. Розмовляли польською мовою, бо тітка, жінка неграмотна, родом з Люблінщини, не зуміла навчитися української. Пішли вони, Щоб поміняти дещо на хліб, бо в тітки - шестеро дітей. Ніколи ні вона, ні дядько Антон Вітковський, теж людина зовсім неграмотна, не тільки не мішалися до будь-якої політики, але

й не мали про неї жодної уяви. І її, а також сусідку-українку, вбили бандерівці з УПА чи Самооборонних Кущових Відділів тільки за те, що вони розмовляли по-польськи. Вбили по-звірськи, сокирами, й вкинули у придорожній рів. Про це мені розповіла друга тітка - Сабіна, яка була замужем за українцем Василем Загоровським.

Моєї дружини батьки жили до війни на Поліссі. її батько - чех, а мати - полька. В родині розмовляли по-польськи. Коли на початку 1943 р. почалися на південному Поліссі масові вбивства поляків - вся сім'я втікла в Кременеччину до батькових родичів, в село Угорськ, неподалік Дерманя. Одного разу знайомий українець повідомив жінчиного батька, що УПА готується знищити його родину. Вони втекли до Кременця. Хтось бачив розмову того молодого українця з жінчиним батьком. Його, підозрюючи у "зраді", повісили посередині села й причепили на грудях напис: Так буде зо всіми зрадниками. Повішеного не дозволили зняти протягом кількох днів.

Два факти, які мали місце в різному місці й в іншому часі. їх єднає одне: авторство ОУН-УПА, безпричинність убивств.

В мого батька був брат, Ярохтей, котрий жив у с. Липа, Лубенського р-ну. За те, що він відкрито таврував УПА, його вбили пострілом у рот. Дядько Ярохтей був звичайним, малограмотним селянином.

Немає змоги з браку місця в одній книжці навести факти поодиноких і масових мордів на поляках і українцях, скоєних ОУН-УПА, тому обмежуся тільки до деяких.

Дуже близька мені особа, М.С., розповіла: 24 березня 1944 року, в морозяну ніч, бандерівці напали на нашу хату, підпалили всі будівлі. Жили ми в селі Поляновиці (Цицівка), Зборівського повіту, Тернопільської області, в якому були тільки поляки, але не військові колоністи. Колоністів вивезли більшовики в лютому 1940 року в Сибір, а на їх місце прибули українці з-під Перемишля. Батько мій поляк, оженився з українкою. З українцями з поблизьких сіл до війни ми жили у згоді, як і все наше село. Ми чули про морди на Волині, але початково не допускали думку, що й нас можуть убивати. Десь у лютому 1944 року бандерівці - ми не розрізняли хто є з УПА чи з іншої групи - всіх називали бандерівцями, бо вони самі славили "вождя" Бандеру, поставили перед нашим селом домагання про викуп. Селяни гроші зібрали й дали бандерівцям. Але це не помогло. У

згадану ніч, члени чоловічого роду, тобто батько, молодший брат і я, як і інші ночі, ночували у сховищі під господарськими будинками. Мати (українка) з двома моїми сестрами і батьковою сестрою, яка вийшла заміж за українця з-під Харкова, ночували в хаті. Зразу після півночі ми у схованці почули запах диму й здогадалися, що УПА підпалила будинки. Я перший вискочив зі схованки, піднявши ляду. Відкриваючи ляду, я попік руки, потім, утікаючи крізь вогонь, попік лице. По мені, втікаючому, стріляли, але не поцілили. Я скрився в темноті. Батько теж намагався вилізти зі схованки, проте не зміг, згорів. У схованці від диму задушився мій молодший брат. Втікаючу з палаючого дому матір поранили вистрелом, але вона втікла. Втікла також семилітня сестра, хоч і одержала поранення в коліно з мисливської зброї. Втікла теж батькова сестра, яку поранили пострілом в руку, через що мусіли руку ампутувати. Друга, 13-літня сестра, втікаючи, натрапила на бандерівця, котрий проколов її груди багнетом і вона згинула на місці.

Тієї ж ночі спалили й вбили бандерівці сусідів наших -Білоскурського і Барановського. Тієї ночі спалили й повбивали ще інших з нашого невеликого села, але прізвищ їх не пам'ятаю.

Після того ми подалися до села Заруддя, де переховувала нас наша, українська по матері, родина.

Т.Г. з Глухолазів, Польща, пише: Жили ми в польському селі Чайків, пов. Сарни. В червні або липні 1943 року з боку українських сіл над'їхали перед обідом бандерівці на конях, від села Хіноча. Оточували будинки, підпалювали їх, а тих, хто з них утікав, убивали сокирами, багнетами. Так вимордували шість родин, а їхні будинки спалили. Повбивали з родини Романовських, Мандрих, Якимовича, Гродовських і ще двох. УПА не боролася з німцями. До війни не було ворожнечі між українцями і поляками.

Е.Б. зі США: жили ми в селі Радохівка, гміна Клевань. У березні 1943 р. опівночі упівці підпалили будинки сусіда Янчарка. Ми не спали вдома, тільки в схованці, неподалік від хати, а одна особа з родини завжди вартувала. Тому бачили ми, як ідуть з боку української Радохівки постаті, навпростець, не дорогою. Підпалили хату Янчарків, а хто з неї утікав, по них стріляли. Врятувався тільки син Ян, решта згинули: Якуб Янчарек, його жінка, його мати, син Януш, дочка Льодзя, друга дочка з немовлям. Жертви бандерівці вкинули в колодязь. Ми після цієї події втікли до Клеваня.

Моя мати була вбита в травні того ж року - йшла до села і застрелили її, мала теж розбиту голову. До війни з українцями ми жили в згоді.

М.П. зі США: На село Дубовицю бандерівці напали 6-го квітня 1943 р. о годині 11-тій. Батькам Юзефа Москаля казали виносити з хати цінні речі, потім увіпхнули їх назад у хату й підпалили її. Ошкробу застрілили коло млинівки. Жінка Ошкроби ховалася у підвалі з дочкою і внуками, то вкинули туди гранату. Г. Павловська ночувала в українців, в Ілька Гуменного, разом з малими дітьми. її звідти витягнули, били, щоб сказала де чоловік. Запровадили її до Онуфрія Баланди, котрого били за те, що помагає полякам. Було багато українців, котрі помагали полякам - Іван Чміль, що інформував про заміри бандерівців, Юсько Федишин, священик Софрон Іванчишин. А син священика, Микола, відмовився від церкви і пристав до бандерівців. Мене і брата переховували Володя Кухар, а батька - Данило Сплавінський. Ілько Гуменний переховував Г. Павловську з дітьми і Стефанію Райца. Юзефа Ортеля з жінкою і дітьми бандерівці вкинули у вогонь, в палаючу хату на Вірхні. Всі загинули. Одна особа вискочила з вогню, то один українець завіз її до шпиталя в Калуші, але її так і не врятували. Чотири особи з родини Свєжевських ішли з Войнілова до Калуша і всіх їх вбили бандерівці. В Дубовиці було 400 хатів і тільки 5% поляків. Під час нападу згинуло 18 осіб. Багато українців помагали полякам. Як німці почали відступати, то молоді українці сходилися і радилися - що робити з поляками? Михайло Кумців казав, що поляка вбити легше, ніж горобця.

З.Х. з Польщі, місто Валч: Село Миколаївка, парафія Корець, на Волині. Напад бандерівців мав місце 29.04.1943 р. вдосвіта. Бандерівці, що верталися з Кобильні, напали на польські родини Брухлівських і Загадлів. Бандерівці увійшли до нашої хати й почали мордувати, колячи багнетами. Принесли солому й підпалили. Мене теж пробили багнетом і я знепритомнів, падаючи на тітку. Коли полум'я добралося до мене, я опам'ятався, вискочив крізь вікно. Бандерівців уже не було. Мій стогін почув сусід, українець Спиридон, він заніс мене до іншого українця - Безухи, котрий кіньми завіз мене до Корця до госпиталя. Внаслідок нападу згинули - тут перелік 14 осіб: прізвища, імена, скільки років, між ними була вагітна 20-річна жінка. Ця особа - З.Х. - додала до реляції фотокопії метрик смерті, писані місцевим парохом.

Г.К. зі США: 14 липня 1943 р. в Колодні бандерівці замордували 300 людей. Зігнали, казали їм покластися, мовляв, робитимуть обшук за зброєю. І в лежачих почали стріляти. Наочний свідок - Антек Полюля, що сховався у стодолі материної сестри. Бандерівці з Колодна: Андрій Шпак, Семен Коваль, Володя Сничишин; з Олешкова - Павло романчук. Інших прізвищ не знаю. До мордів підбурював піп, під час процесії казав: Будемо святити ножі, щоб кукіль з пшениці вирізати.

В.В. з Великобританії подає, що 12.07.1943 р. в селі Загаї, пов. Горохів, бандерівці вбили - і тут список 165 прізвищ, імен, скільки років, між ними немовлята, маленькі діти, вагітні жінки, старі. Він каже, що співжиття з українцями до війни було добре, ворожнеча почалася тоді, коли Гітлер почав обіцяти вільну Україну.

Г.Д. з Польщі: У вівторок, 14 липня 1943 р. у селі Сілець, повіт Володимир Волинський, українці вбили двоє старших людей - Юзефа Вітковського і його жінку Стефанію. їх застрілили у власній хаті, яку потім підпалили. їхні дорослі діти день перед тим утікли до Володимира Волинського, а старші люди не хотіли залишати своїх хатів. Після полудня того ж дня сокирами вбили двоє старших людей Міхаловичів і їхню 7-річну внучку, старше подружжя Гроновичів і господиню ксьондза на ім\я Зофія. У вбивствах брав участь Іван Шостачук, котрий до війни був у польському війську капралем і змінив тоді віровизнання на римсько-католицьке. Його молодший брат Владислав, православний, остеріг родину Морелевських (батька й чотири дочки) і родину Міхалковичів (батька і дві дочки) і через це вони врятувалися. У банді був українець - Юхно, котрий вбивав поляків, а його батько врятував родину Стичинських. До війни стосунки з українцями були добрі, псуватися почали на початку 1943 року, коли з Львівщини і Станіславівщини почали напливати агітатори, які бунтували українську молодь, обіцяючи вільну Україну. Не всі піддалися підшептуванню, зокрема ж не піддалися люди старші. Вчительку початкової школи Майю Соколів, дружину завідуючого школою, яку прислали до Сілець з Совєтського Союзу, росіянку, разом з чоловіком, матір'ю і однорічним синком Славком утопили в колодязі. З села деякі молоді втікли, а старих повбивали. З родини Морельовських убили Дочку Ірену, що вийшла заміж за Юзефа Поповшека і жила 3 родиною під Луцьком. Бандерівці замордували батьків -

Аполонію і Станіслава, невістку Ірену (19 років) і сина Юзефа (20 років). Всіх, крім Ірени, вбили під лісом. Ірену забрали до хати ватажки банди, тримали її в підвалі, ґвалтували, а потім вкинули до колодязя. Ірена була вагітна. Бандерівці не наказували залишати село, навпаки - в одному випадку українець Нєдзєльський не дозволив раніше залишити село Морельовським. Мішані родини також вбивали.

Я.Д. з Канади: На наше село Лозів, Тернопільської області, що над річкою Гніздечною, бандерівці вчинили напад вночі на 28 грудня 1944 р. Замордували коло 800 людей. Я зробив список тих убитих, яких добре знав, у цьому списку є 104 особи. Мар'ян Стоцький, його сестра Мар'яна, які тоді були дітьми, зазнали покалічень лиця. Коло години 23.00 з трьох сторін оточили село, а потім пішли у наступ. Перша лава після вистреленої ракети била вікна й виламувала двері, друга група бандерівців убивала, а третя грабувала, після чого готувалися підпалювати хати. Хтось устиг задзвонити у дзвін з костьола і наспів панцерний совєтський поїзд. Банда почала втікати, за нею погналися совєти, але бандерівці наче розчинилися в темноті. На північ від нас було за 2 км село Шляхетські Курники, а на південь село Шляхтинці.

В.М. з Канади: Село Грабина, гміна Олеськи, Володимир Волинська обл. 29 серпня 1943 р., в неділю, дійшла звістка, що бандерівці мордують. Батько наказав мені сховатися в стодолі, сам теж заховався. Коли ввійшли на наше подвір'я, там була моя мати, яку зразу ж застрілили з пістолета. Батько це бачив і не видержав, вийшов, кажучи: Чого вам треба, адже я вам нічого поганого не вчинив!? Бандерівець у відповідь ударив його сокирою в голову. Батько впав, тоді бандит ще в нього вистрелив. Матір убили зразу, а сестру Казимиру третього дня. Залишився я і сестра, котру раніше? забрали в Німеччину на роботу.

К.І. з Великобританії: Германівка, пов. Борщів. Напад мав місце у вересні 1943 р. вдосвіта. Напали на мене близькі сусіди - Костецький, Головатий і Заплітний. Побили мене лише і пограбували. 14 лютого 1944 р. було весілля моєї двоюрідної сестри, недалеко від мене, на нашій вулиці. Молодий працював на пошті то й запросили начальника, а як той від'їжджав, то бандерівці вбили його пострілом. Почалася стрілянина, кидали гранати. Всі весільні гості були вбиті, хату спалили. Вбиті були теж музики, шість їх було, оркестр називався "Шелест", серед них було декілька українців, їх

теж убили. Серед гостей теж було декілька українців, їх теж убили. Вбито 26 осіб. Один українець, сусіда, дозволив мені ночувати в їхній хаті, але одного разу, прийшовши з церкви, сказав, що далі не може мене переховувати, бо піп, тобто їхній ксьондз, сказав: "Брати і сестри, прийшов час, коли можемо відплатити полякам, жидам і комуністам." А мій сусіда працював за більшовиків у радгоспі, то його вважали комуністом. Той піп називався Волошин. Була одна польсько-українська родина, то її теж, як і всіх поляків, повбивали. До війни співжиття з українцями було добре, ворожнеча настала, як почали організувати УПА. Наприкінці листопада 1944 р. на воротах був прибитий папірець, в якому було написано, щоб до трьох днів я забрався з села, бо вб'ють і спалять. Я залишив усе і втік.

Є.П. з Польщі прислала виписку з парафіальної книги села Мости Великі, пов. Жовква, в якій позначено, що 6.09.1943 р. вбито Владислава Клодного, 27 січня 1944 р. дванадцять прізвищ убитих, сім убитих від 26.03 до 26.04.1944 р. В селі Рокитна на Вербну (католицьку - В.П.) неділю були вбиті сокирами... йде шіснадцять прізвищ та імен, а три особи: Казимир Витицький, паламар, його жінка й дитина були втоплені в ополонці.

І так далі, і так далі. Повторюю: нема змоги опублікувати всі реляції. В мене не було можливості дістати подібні реляції з України, зокрема з Волині й Галичини щодо помордованих бандерівцями українців. Коли я звертався на Україну, на мої листи не відповідали, або відмовчувалися щодо суті справи. Не можу збагнути - чи там ще бояться бандерівців, а чи вже знов їх бояться. Та коли б я жив на Україні, такі реляції я дістав би. Вважаю потрібним, поки ще живі деякі свідки тих злочинів, створити спільну, польсько-українську, а може й польсько-українсько-єврейську комісію чи комітет, для роздобування реляцій від безпосередніх свідків мордів. Щоб можна було такі дані поєднати з тими, які вже є і видати друком, хоч би невеликим тиражем, документ, Щоб така книжка була в наукових закладах в Польщі й на Україні, в бібліотеках. Про це повинні подбати ті, що живуть У Польщі й на Україні.

А ось А.Л. з Польщі прислав списки родин, в яких згинули з рук УПА люди. Списки дуже точні, в них подано прізвища й імена голів родин, кількість членів родини, кількість убитих, в тому дітей до 15 років. Список зі села Острувки, пов. Любомль. Саме про це село інформувала

"Газета". Список обіймає 439 осіб убитих, в тому 191 дитину. Список зі села Кути обіймає 106 осіб убитих, у тому 47 дітей, з села Янковиці - 39 осіб вбитих, у тому 13 дітей. Списки зроблені двома колишніми жителями села Острувки у 1981 р. на підставі пам'яті. Списки охоплюють тільки тих помордованих, щодо яких складачі списків не мали жодних сумнівів і знали їх особисто. Пригадаймо, що польська "Газета" в Торонто подала, що в тих селах було "розстріляно" УПА 1.700 поляків. Ні, їх не розстріляно, їх вбито, іноді лиш пострілами. Бо "розстрілювати", це "піддавати смертній карі" на підставі вироку або легального наказу.14 Значить розстрілюють того, кого суд покарав до смертної кари, або ж інший орган дав наказ розстрілу щодо конкретної особи. Інше спричинення смерті за допомогою вогнестрельної зброї не є розстрілом, воно є звичайним убивством. Тоді людину не розстрілюють, а застрілюють.

Коли справа йдеться про названі вище три села, то образ убивств був інший. Про це пишуть Ю. Туровський і В. Сємашко: 30 серпня 1943 р. Янковці, польське село, гм. Бережці, пов. Любомль, і жителі хуторів, що прилягають до Гущи й Опалина були заатаковані відділами УПА й жителями українських сіл Рівне і Прекурка, гм. Гуща. Мордували сокирами, вилами, дрючками тощо, а втікаючих убивали з вогнестрельної зброї. Замордували також українку Ніну Шлапак, яка була вагітною. Найбільше людей згинуло в північній частині села. В південній частині більшість урятувалися, її жителі спромоглися втікти до Римачів. На загальну кількість жителів села 762 замордували 79 осіб, у тому 18 дітей.

30 серпня 1943 р. Кути, польське село, гм. Бережці, пов. Любомль, світанком було оточене "стрільцями" УПА й українськими селянами, головним чином з села Лесняки, котрі вчинили масову різанину замешкалих там поляків. Убивали всіх, не минаючи жінок, дітей, стариків. Убивали в хатах, на подвірях, у господарських приміщеннях, вживаючи сокир, вил, дрючків тощо, а по втікаючих стріляли. Цілі сім'ї вкидали до колодязів, засипаючи їх землею. Павла Проньчука, поляка, котрий вискочив зі схованки, щоб захистити матір, схопили, поклали на лаву, відрубали йому руки й ноги і залишили, щоб довше конав. По-звірячому замордували там українську сім*ю Володимира Красовського з двома дітьми. На загальну кількіть жителів Кутів 282 вбито 138 осіб, у тому 63 дітей.

Воля Островецька... (того ж дня - В.П.) на загальну кількість жителів 806 убито 529, у тому 220 дітей. [15]

Там же є опис мордів села Острувки, з 604 жителів убито 437, у тому 146 дітей.

Книжка Ю. Туровського і Вл. Сємашка на 166 сторінках густого й дрібного друку подає назви сіл, кількість жителів, кількість замордованих, спосіб мордів, кількість убитих дітей, поміч українців. Це - потрясаюча лектура! Автори при цьому за кожним разом посилаються на джерела інформацій. Вони не придумали того, що написали. Опис злочинів УПА має форму календарія, починається від вересня 1939 p., кінчається липнем 1945 року. Автори відзначаються об'єктивністю, багаторазово описують допомогу, яку надавали полякам українці, пишуть про вбивства українців. Вони підраховують, що з рук українських націоналістів в 1939-1945 роках згинуло на Волині 60-70- тисяч поляків, що становило коло 20% тодішнього польського населення того регіону.

На тлі книжки Ю. Туровського і Вл. Сємашка такі рефлексії: На Заході від ряду років проходить загальнодіаспорна, керована СКВУ, акція на захист Івана Дем'янюка, на яку українська громада витратила досі багато мільйонів доларів. Причиною того є неначе "знеславлювання українського народу" через те, що під час процесу над Іваном Дем'янюком в Ізраїлі наголошувалось, що він - українець, і що прокурор, а також суд багаторазово посилалися на факти злочинів інших українців. Заангажування цією справою керованої українськими націоналістами громади можна пояснити пунктом 2 "Декалогу": Не дозволиш нікому плямити (плямувати - В.П.) слави, ні честі Твоєї Нації Якщо з такого приводу націоналістична українська діаспора так фінансово і політично заангажувалась, то чому ж вона, в особі СКВУ - Світового Конгресу Вільних Українців - не притягне до судової відповідальності Олександра Кормана за його, неначе, фальшиві твердження про злочини українських націоналістів, чому не притягне до відповідальності авторів -священика Вацлава Шетельницького, єпископа Вінцента Урбана за їхні твердження, що ОУН-УПА по-звірячому вимордовувала десятки тисяч польського мирного населення? Тепер існують всі можливості такого притягання до відповідальності перед судом в Польщі, в якій є багато адвокатів-українців. Заодно можна й видавництва притягнути До відповідальності, домагатися судового наказу припинення розповсюджування книжок. І все - за "знеславлення

українського народу". Бо, як твердять українські націоналісти, ОУН-УПА ніколи не вчинила злочину вбивства на мирних поляках Волині, Галичини. А раз названі автори розповсюджують інші твердження, то - в суд їх треба взяти!

Але якось не роблять українські націоналісти нічого в цьому напрямку. А автори книжок, гадаю, раді були б стати перед судом, провести перед ним доказ правди того, що написали. І суд, встановивши факти народовбивства на поляках, скоєні ОУН-УПА, ствердив би одночасно вину ОУН-УПА. Цього й бояться українські націоналісти.

А названі автори аж ніяк не знеславлювали український народ, не плямували його честі. Всі вони кажуть: вбивали, мордували українські націоналісти, ОУН, УПА, "Нахтігаль", СС дивізія "Галичина" тощо.

Ось чому мовчать українські націоналісти. В народі кажуть: Знає кицька чиє сало з'їла! Не зроблять вони нічого, щоб дійшло до судового процесу. Це бо було б форум, на якому ті, котрі домагаються розкриття правди, публічно могли б сконфронтувати свої докази з твердженнями ОУН щодо народовбивства УПА на поляках. Повторюю: процесуальних перешкод для такого процесу не існує. Польща тепер - незалежна держава. А якщо західні адвокати пометикують, то знайдуть спосіб на притягання авторів перед судом на Заході.

Названу книжку Ю. Туровського і Вл. Сємашко повинні придбати колишні члени УПА. Може в них, після прочитання книжки, відізветься совість? Може дехто пригадає собі ті страшні роки, те "геройство", ту пролиту кров беззахисних. В книжці - назви місцевостей, прізвища жертв, в деяких випадках також прізвища злочинців.

Я від 1946 року переконаний в тому, що УПА, бандерівці й інші націоналісти вбивали поляків і невигідних їм українців. Убивали по-звірячому. Згодом я дізнався й про те, як вони вбивали українців, котрих радянська влада послала в Західну Україну, часто проти їхньої волі. їх ОУН-УПА теж вбивала. Досі про ці жахливі вбивства, про народовбивство, писали польські автори, писали й радянські, в тому й українські. Проте ці останні писали в умовах суворої цензури. Та й не занадто цікавили їх справи вбивств поляків. їм не надто вірили. Не вірили полякам - бо вони поляки. Не вірили комуністам - бо вони комуністи. Але ж як не вірити, коли стільки доказів живих свідків? Тим більше, що після упливу часу, вони заявляють, що не відчувають ненависті, не

бажають покарання. Вони хочуть тільки сказати правду. Вони не мають українців за ворогів. Вони знають, що злочини на сумлінні ОУН-УПА.

Хоч ідеологія українського націоналізму, як німецького націонал-соціалізму - далека від християнських ідеалів, проте українські націоналісти залюбки покликаються на Бога, на українську, зокрема греко-католицьку, церкву, яка підпорядкована Папі Римському, отже споріднена не тільки по Христу з римсько-католицькою церквою, в тому й з польською. Тож почитаймо - що пише про злочини ОУН-УПА католицький ксьондз Вацлав Шетельницький. Тут будуть тільки фрагменти з його, виданої 1992 року, книжки. Коли вже йому не вірити, то кому тоді взагалі вірити?

... в 1943 і на початку 1944 р. відбувалися дуже часто (в Теребовельській парохії - В.П.) похорони жертв убивств, які коїли бандерівці. Зокрема населення потряс морд, скоєний пізнім вечером 24.11.1943 р. на 11 поляках, жителях села Плебанівка, 2 км від Теребовлі...

Напасники розійшлися групами по селу, ввійшли до деяких хат і там мордували мешканців. Сокирами, ножами вбили тоді: Яна Гліву, Яна Круковського... (далі перелік -В.П.)... В день похорону прибули туди вікарії з Теребовлі: ксьондз Пйотр Левандовський і автор цієї реляції, які відправили молитви над тілами вбитих. Перед нами була потрясаюча картина людських останків, порізаних ножами, порубаних сокирами, з відрубаними ногами й руками [16]

1944-1945 pp. в селі Могильниця націоналісти замордували таких поляків: (тут перелік прізвищ та імен -В.П.), разом 53 особи. В тому самому часі в селі Романівка, що належала до парохії в Могильниці, замордовано поляків (перелік - В.П.), разом 16 осіб. [17]

Кільканадцять кілометрів від Теребовлі розташоване село Баворів, в якому душпастирями були ксьондз Кароль Процик як парох, і ксьондз Людвик Рутина як вікарій... Організація Українських Націоналістів у Смолянці, гміна Баворів, на зібранні 28.10.1943 р. винесла смертний вирок на тих душпастирів і на органіста Вісьнєвського за те, що вони брали участь у похоронах поляків, замордованих членами цієї організації. Виконання вироку відбулося 2.11.1943 p.... Коло год. 18.00 група вбивників вдерлася на плебанію у Баворові. Органіста застрелили на місці, а ксьондза Процика витягнули з кімнати. Ксьондз Рутина втік крізь вікно, за ним кинули гранату, але вона не розірвалася. Ксьондз Процик почав кричати, його проткнули багнетом, звязали й вивезли до лісу... Його тіла ніколи не знайшли. [18]

З реляції автора виникає, що 21 січня 1945 р. бандерівці вбили ксьондза Войцеха Роговського з парафії у Майдані біля Копичинець. 10 лютого 1945 р. поховали ксьондза Яна Вальнічка по-звірськи замордованого - перед убивством знущалися з нього, казали танцювати перед смертю. Вбили його пострілом у вуста. Він був з парафії в Коцюбинцях.

На Великдень 1944 р. ксьондз Казимир Бяловонс, парох з Глещави, ніч провів у костьолі. Вночі відбувся напад бандерівців на село. Ксьондз з декількома особами сховався у підвал, однак напасники розкрили схованку, вкинули в неї кілька гранатів, а потім на конаючих людей кинули запалену солому. Коли бандерівці відійшли, ксьондз, котрого врятувала від відламків гранат груба перина, вийшов зі схованки. [19]

Автор подає кільканадцять описів мордів, вчинених на поляках. Він описує, що 19.03.1989 р. у Вроцлаві в костьолі Христа-Царя відбулася панахида по вбитих в ніч на 19.03.1944 р. поляках села Вербовець. Після панахиди промовляв Антоні Гомулкевич, свідок подій, котрий, між іншим, сказав:

Вже 45 років пройшло від тих трагічних подій у нашому селі, що коло Будзанова, між Теребовлею, Чортковом і Бучачем. З давних-давен наше співжиття з українцями складалося нормально, як звичайно між сусідами. Відвідували ми себе взаємно, помагали в різних роботах, а мішані польсько-українські подружжя були на порядку денному.

Тим часом уже в перших днях липня 1941 р. українська поліція, яку називали "шуцманами", забрала під приводом допиту першого поляка з Вербовця двадцятисемилітнього

Мацєя Бєлецького. З нього знущалися і він умер від побоїв. Потім, в час нападів на сусідню Могильницю, замордували Леона Сонецького, Станіслава Гоца, а також родини Малиновських, Мазурів, Яніцьких та інші...

З рук мстивих злочинців згинули:
- Бартосєвіч Гжегож і Антоні
- Базилькєвіч Гелена
- Буляк Альойзи, Стефан і Анджей з малою дитиною
- Була Ян і Вавжинєц
- Бик Францішек, Гжегож і Юзеф
- Циганєц Анна з двома дітьми
- Грицан Альойзи, Анджей, Антоні, Апольонія, Юзеф і Міхал
- Гоц Марія
- Кіналь Юзеф, Катажина і Марія
- Кубачковські - Марія, Тадеуш і Анна
- Олейнік Ян
- Пєньковський Станіслав і Марія
- Польоляк Стефан
- Рутко Альойзи, Марія і Розалія
- Скубіцка Міхаліна

- Снєжек Малгожата з трьома дітьми
- Шмігєль Міхал і Аполонія...

Парох парафії у Вербівцях, ксьондз Еугеніюш Бутра, врятувався тільки тому, що його остеріг місцевий греко-католицький парох. Він устиг виїхати до Будзанова. [20]

В очах поляків - ОУН, УПА, бандерівці, - це синоніми. Відомо, однак, про кого йдеться.

А Володимир Мазур, заступник голови Проводу ОУН-б, на великому віче в честь УПА в Києві на Софійському майдані у дні 9 серпня 1992 р. каже:

У двадцятому столітті УПА, більше, ніж будь-яка інша українська установа чи формація, спричинилася до виховання в українському народі національної свідомості, національної гідності і національної гордості... УПА і ОУН своїми чинами заявили перед цілим світом, що українська нація живе, і вона єдина є господарем на своїй рідній Землі -Батьківщині, з правом, даним їй від Бога, на власну національну державу. [21]

І ані слова про вбивства поляків.

Промовчує вбивства поляків також історик Мирослав Прокоп, чільний діяч ОУН з, котрий опублікував на двадцяти сторінках "Сучасності" розвідку п.з. "Українське протинацистське підпілля 1941-1944". [22]

Теж проф. Ярослав Пеленський, в інтерв'ю журналові "Контакт" (польський журнал у Парижі) говорить про ОУН, її родовід, про всякі подробиці періоду окупації, але... нічого не говорить про вбивства поляків. То невже він про них не знає? [23]

У книжці о. Вацлава Шетельницького подані місцевості, дати, прізвища. Також подібні дані є в реляціях, які я зібрав від поляків з Польщі й інших країн. Якщо написане тут -брехня, тоді хай ОУН спростовує її, навіть шляхом судових процесів. Один з таких випадків уже сконфронтований на місці. Йдеться про отих 1.700 жертв коло Любомля. Українська торонтська газета "Україна і світ" теж писала про нього.

Ні згадки про вбивства поляків на Волині й в Галичині в ряді інших публікацій 1992 року з нагоди 50-річчя УПА. Не говорилося про них теж під час наукової конференції про УПА п.н. "Українська Повстаньська Армія і національно-визвольна боротьба в Україні у 1940-1950 роках", звіт з якої подав її учасник Степан Семенюк. [23a]

Натомість проф. Петро Потічний з Канади говорить про "взаємне польсько-українське кровопролиття". [24]

Лев Шанковський, націоналістичний історик, у праці "Історія українського війська" пише, що УПА застосовувала тільки відплатні акції у відношенні до польського населення, і то аж у першій половині 1944 р. в Галичині. А так то УПА воювала на Волині тільки з А.К., тобто з польською підпільною збройною організацією. [25]

Обі сторони - поляки й українці, взаємно звинувачують себе. Це в'яжеться з питанням: Хто і чому почав? Та про це -в окремому розділі.

Тут, натомість, у підтвердження доказів убивств мирного польського населення на Волині покличуся на абсолютно об'єктивні джерела: на чеських авторів, колишніх жителів Волині. Чехи на Волині поселилися в другій половині XIX століття, після придушення Січневого (1863 р.) польського повстання проти царизму. Від тих поляків, котрі підтримували повстанців, від великих землевласників на Волині, царський уряд відібрав маєтки, які перейшли у власність царської казни. Саме від царської казни купили землю чехи за порозумінням російського царя й австрійського цісаря. Українці мають багато дечому завдячувати тим чехам, від них вони перейняли багато методів обробітку землі, вирощування зернових і технічних культур. Недалеко села

Липи, Лубенського району, є село Мирогоща, половина якого була Чеська Мирогоща, а половина - Руська Мирогоща. Саме від тих чехів місцеві українці, між іншим мій дід, навчилися вирощувати хміль, що дуже добре родив на волинському черноземі. Селяни почали багатіти.

Знайомий мені чех, але не з Мирогощи, в якій не жили поляки, як теж не жили вони в поблизьких до Мирогощи селах, людина поважна, полковник (батько моєї дружини - з походження чех, тож ми часто їздили після війни в Чехо-Словаччину) на моє запитання - Чи правдою є, що українці вбивали поляків на Волині? - відповів: Вбивали! Коли не вглибитись у це питання, то виглядало, що всі українці вбивали. Але це не так. Було багато таких, котрі не схвалювали вбивств. Але здебільша мовчали, бо панував терор ОУН-УПА. Багато українців заплатило життям за спротив ОУН-УПА. УПА, СБ. ОУН стероризували українське населення Волині.

Той чех вказав на ряд фактів допомоги українців полякам у формі попередження про плановий напад. Вказав теж на Василя з Козакової Долини, що неподалік Боремля, котрий ще за більшовиків казав: Прийдуть німці - буде вільна Україна. А як почали бандерівці мордувати поляків, то той же Василь сказав: Так ми Україну не збудуємо. Це чули люди. За два дні його тіло знайшли в колодязі з дротом на шиї, там теж знайшли його жінку років 24-25.

Той самий чех розповів про один випадок з С.Б. ОУН -Служби Безпеки. Один її начальник сам застрілив 18 бандерівців за те, що вони погано билися у схватці з німцями з метою відібрати в них зброю, а також, щоб захопити в них худобу. А православний священик казав: Будемо боротися за вільну Україну всілякими способами. Це було вже тоді, коли вбивали поляків.

Чехи не ворогували з українцями, бандерівці їх в основному не зачіпали.

До моїх рук попала книжечка "Волинські чехи", написана Юзефом Фоітіком та чотирма іншими авторами, предметом якої є історія поселення чехів на Волині, їхнє там життя, побут тощо. І тільки на берегах теми автори, з нагоди опису років німецької окупації, пишуть: [26]

Українська поліція спочатку охоче служила німцям, але коли окупанти не задоволили їхніх бажань, вони повтікали до лісу (стор. 13) ... Українці були вельми раді приходові німців, вітали їх, помагали їм як поліція. Таке ж було в Руських

Новосілках... 1942 p. українці почали противитися німцям, українська поліція згодом пішла в ліс, вони стали партизанами, тобто бандерівцями (стор. 42) ... Коли росіяни відійшли, постала бандерівщина - це був такий же фашизм, тільки в націоналістичній українській формі (стор. 43) ... На свято Петра і Павла, 29 червня 1943 р. пройшла крізь село ватага незнаних людей з сокирами. Наступного дня ми довідалися, що вночі напали на польську колонію Загаї і всіх її мешканців по-звірськи повбивали (стор. 50) ... В селі Рачин... 1943 р. українські націоналісти вбили польську громадянку Голяковську (стор. 63) ... 1942 р. бандерівці почали вбивати польських громадян Волині (стор. 67) ... Влітку 1943 р. бандерівці напали на Сєнкевичівку, спалили костьол, лікарню й хати, після чого втікли до лісу (стор. 76) ... Бандерівці спалили польські села: Марусю, Видумку, Марянівку і частину Скурчів. Вранці напали на молочарню, спалили будинки поляка Кільяна. Спалили будинки поляка Крупінського, а коли він утікав, його застрелили (стор. 83) ... Крім гітлерівського окупанта дошкуляли й бандерівці, котрі грабували все, за чим прийшли (стор. 89) ... Кров'ю й вогнем залита була Волинь - уночі бандерівці нападали на польські села, а вдень німці палили й вбивали українців. На Сєнкєвичівці бандерівці спалили костьол, лікарню, млин і багато інших будинків. Поляки втікали до Невчих або до Луцька.

Названа книжка видана чеською мовою в Чехо-Словаччині, на ній нема року й місця видання. В ній немає жодної згадки про будь-які акції поляків проти українців.

Ось друга чеська книжка, авторства інж. Вацлава Шірца "Мінулость: завата часем",[27] в якій теж на берегах опису життя чехів на Волині, між іншим, сказано:

Поляки намагалися швидкими темпами полонізувати жителів Волині. Коли Червона Армія відступала в червні 1941 р... українці між собою вирізувалися з політичних причин. На Боярці вилами вбили голову сільради Пасічника та його 14-літнього сина в лісі коло Московщини. Декількох українців свої-таки застрілили... Разом з німцями вернулися додому українські націоналісти, котрі перед тим утікли до окупованої німцями Польщі, де проходили спеціальний вишкіл у школі в Кракові. В Красній Горі влаштували вони щось на зразок народного суду над радянськими активістами з 1939-1941 років. Ворожнеча пробилась з такою силою, що матір не боронила сина чи дочку, син батька, брат брата.

На стор. 45: Десь за тиждень (у липні 1941 p. - Вії.) прийшло за фронтовим військом гестапо і разом з ним українські націоналісти, вишколені в школі в Кракові: одним з них був чотар (плютоновий - В.П.) Польського Війська Дмитро Новосад з Красної Гори... Разом з німцями роззброїли поліцію (покликану поляком Антоном Якубовським, наставленим фронтовими підрозділами бургомістром у Млинові коло Дубна - В.П.), посадили їх на автомобілі, відвезли до лісу, званого Хвороща, й там постріляли. До автомобілів взяли ще з польської осади Людвікувка молодих хлопців, неначе на роботу в Німеччину, і їх розстріляли у лісі Хвороща. Без ніякого суду. В Млинові застрілили ряд польських інтелігентів - 40 поляків і 20 євреїв. Так почала діяти українська поліція "шуцмани" під начальством Дмитра Новосада... Протягом 1941-1942 українська поліція разом з гестапо влаштували декілька менших погромів в околиці.

Стор. 47: Впродовж зими 1942 аж до 1943 доходило до поодиноких, потім більших убивств поляків, перед Великоднем кинули гасло: "Усунути з України поляків і жидів", тобто вигнати їх або повбивати... Бандерівські екстремісти казали: Треба крові по коліна, щоб настала вільна Україна! Десь під кінець 1942 або на початку 1943... в Турецькій Горі невідомі вбили українця Миколу Домбровського. Він не був комуністом, але це була людина розумна, логічно думаюча, добрий приятель чехів. Він відважно проголошував погляди, які не співпадали з офіційною ідеологією бандерівського підпілля. Він не був перший , ані останній. Бандерівці терором придушили голоси розуму... Бандерівці зосередилися на спалюванні й вбивстві цілих польських родин, пізніше цілих сіл. Весна 1943 р. пройшла в суцільних пожарах. Вночі пожаром палали польські села й осади. Вдень стовпи диму йшли від пожарів українських сіл. Поляки, вигнані зі своїх сіл до міст, вступали на службу до німців, в поліцію, і відплачували українцям. Українці втікали до лісу. Декількох українців було застрілено... Бандерівці вбили в околиці декількох чехів, переважно католиків, або з родин змішаних з поляками, в Чеських Дорогостаях нікого не вбили... Польські відділи нападали вночі на родини промінентних українських націоналістів... Під зиму 1943 на шляху з Ужинців бандерівці під вечір напали на віз з польськими жінками з Каролінки, які їхали в Масленку ночувати у Полощанських, гадаючи, що

там безпечніше. Застрілили дружину Юзефа Полощанського і ще одну жінку. Крім того в польській осаді Лебендзянка бандерівці застрілили дружину й дочку Юзефа Ольшака з Масленки, коли вони були у відвідинах своїх родичів. Під кінець 1943 р. напали на мельника поляка Стеця, котрий мав за жінку українку, вбили теж її і пятирічну дочку... Під зиму 1942 р. був у Млинові погром євреїв. Йшли на смерть, як отара овець, не спротивляючись. Багато втікло, скриваючись у поляків, чехів і в окремих випадках в українців. Окупанти й українська поліція загрожували смертю за скривання євреїв, вчиняли на них по лісах і селах полювання. На подвірї Володимира Вострого з Франкова допали 14-літнього єврейського хлопця, якого гнали аж до Каролінки й застрелили без милосердя. В лісі "Графчина" недалеко Франкова застрілили 14 євреїв, які скривалися у бункері, між ними Йозефа Грінберга з Млинова. В чеському лісі коло Франкова застрілили чотирьох хлопців у віці 12-14 років.

Начальник млинівських поліцаїв - "шуцманів", Дмитро Новосад став бунчужним - прапорщиком, він хвалився: Всю польську інтелігенцію в Млинові я винищив! Власноручно застрелив 869 жидів! Я дав собі слово, що застрелю їх тисячу!

Це написав чех. Як видно - абсолютно об'єктивно.

А ось у чеському часописі "Респект", що виходить у Чехо-Словаччині пише Павел Янко у статті "Зазнали біди, зазнали горя":

В ту пору почалися вбивства польських родин і цілих сіл. Коли українець мав за жінку польку, то її вбив, або вбили її сусіди, а його проголосили зрадником. Кожного вечора, як тільки смеркалося, видно було зо всіх сторін заграви, чути було стрілянину. Ми знали, що там були поляки, яких убивають. Коли наступного дня ми туди прийшли, всі були повбивані - чоловіки, жінки, старики, діти. Майно, все що мало вартість - забрали. Багато людей було вкинуто до колодязів. Багато поляків, йшли до німців, створили переслідувальні загони й наїжджали на українські села, кого впіймали, того застрілили, втікаючих полями стріляли як зайців. Не стріляли, однак, малих дітей, як це робили українці. Такі наїзди вони вчиняли, бо українці це спровокували. [28]

Чешка з Чехо-Словаччини пише мені: В нас не було поляків (у Мирогощі, коло Дубна), то й не вбивали нікого,

тільки завітали до п'ятьох чеських родин, наказали відчинити комори, забрали половину з того, що в них було. Наш батюшка (православний - В.П.) Федір Шумовський і його син, теж священик, просили у проповідях, щоб не робити людям зла. А її брат, лікар з Чехо-Словачини, пише мені, що таке могли дозволити православні священики в Мирогощі чи в Завалі, але не в Дермані, в селі, що було опановане бандерівцями. Натомість, - пише він, - греко-католицькі священики з Галичини були у своїй більшості пов'язані з ОУН, згодом з УПА.

Ось так помаленьку вирисовується образ подій на Західній Україні в час німецької окупації. Не всі, як здавалося б, українці мордували, не всі священики закликали до вбивств, не всі святили сокири.

Не всіх українців ОУН-УПА спромоглася стероризувати. Чи не найвиразнішим доказом цього є спогад Олександри Гловінської, родом з Горохівщини на Волині, опублікований в польській "Політиці". Ось його переклад:

СКРІЗЬ ПОВНО КРОВІ

День 16 липня 1943 р. був сонячний і теплий. В нашому господарстві робота йшла звичайним порядком. Батько з сусідами дробив збіжжя для худоби в стодолі. Мама щось робила в городі, я була біля неї. Мені тоді було 7 років. Баба була в кухні. Якось прибігла сусідка й крикнула: "Мордують!" Постала паніка, всі розгублені бігали. Мама вскочила до хати, почала упаковувати якісь речі до валізки З тією валізкою побігла до лану маку й там її сховала. Я весь час бігала за мамою. Всі разом: батьки, брат, хлопець, що в нас служив, і я побігли в напрямі лісу. З лісу вскочили в лан збіжжя. Там почули вистріли, стогін і скрикування. Ми повзали по збіжжі. Натрапили на втікаючого 12-літнього кузена, який і залишився з нами. Втікаючи, ми зустрічали різних людей, між ними ридаючу жінку з відрізаним вухом. Ми йшли далі. За деякий час постріли притихли. Чути було стогін недобитих. Сіли ми скраю лану збіжжя при дорозі. Здається, що ми мусіли перейти через дорогу до другого лану і тому тато виглянув на дорогу. В той час проходив патруль. Пролунала команда: "стій!" Запитали, чи один він

тільки. Він не міг нічого іншого сказати, бож ми зараз за ним сиділи, не було можливості того скрити. Наказали вийти і запровадити додому. Нас було шестеро, а їх двоє. Мама заслабла, не могла йти, її попихали й покрикували на неї. З протилежного боку, коли побачили, що нас ведуть, підбігли ще два бандерівці. Коли ми увійшли до хати, там все було порозкидане, понищене. У дверях з кімнати до кімнати стояв з руками під боки ватажок банди. Він був найбільш озброєний. Мама підійшла до нього й почала просити, щоб нас не вбивали. Він гаркнув: "Не говори до мене!" Мама почала плакати, роздався постріл. Я відчула, що лежу на підлозі. Лежала я тихенько. Чула, як ходять по хаті, стукотять чобітьми, розмовляють між собою. Я не відчула жодного удару чи кулі. Я знепритомніла, бо після пробудження мені здалося, що я спала. Мені хотілося пити. Хитаючись, я встала й вийшла на подвір'я. На ніщо не звертала уваги. Одне, чого я хотіла, це лягти в корито, бо думала, що в ньому є вода. Води в ньому не було, мені зробилося млосно. Пробудилася я в кориті. Все ще мені хотілося пити. Я встала й побачила відро коло колодязя. У відрі була вода. Я долонею набирала воду й пила. Вода була тепла, але я пила. Я вернулася додому й лягла в те саме місце, де я раніше лежала побита і зразу ж заснула. Коли я знов пробудилася, я почувала себе краще. Я почала ходити й роздивлятися де хто лежить вбитий. Тато лежав впоперек ліжка лицем до постелі. Його сорочка була вся закривавлена. Мама лежала побіч столу, брат за столом, кузен під ліжком. Бабуню вбили на подвір'ї. Вона з нами не втікала, заховалася у сховку з галузок коло хати, але гадаю, що вона чула що діється й вийшла, і її теж убили. Скрізь було повно крові. На мені також. Сукенка й волосся були штивні від крові. Мені чомусь захотілося переодягнутися. Я вибрала собі блузку, яка мені завжди подобалася. Тому що ліва рука в мене в лікті була пробита наскрізь, я знала, що не зможу вдягнути блузку, хоч і була вона з коротким рукавом. Я вирішила перерізати той рукав. Взяла ножиці з машини до шиття, сіла на порозі й намагалася різати. Проте я була така послаблена, що не змогла піднести ножиць, що піднесла, то рука падала вниз. Коли я так мучилась, я знову мусіла заснути, бо мені приснилося, що всі повбивані повставали й вийшли. За хвилину неначе знов приходить мама й каже, поклавши на голову руку: "Сиди тут, Олесю, сиди." В ту мить я оглянулась і побачила, що всі лежать, як і лежали, повбивані. Це вже не був сон, я точно памятаю, як, коли я

оглядалась, заболіла мені рана, яка була в мене по правій стороні плеча. Тоді вже я перестала цікавитись перетинанням, я вийшла перед хату. Я стояла й начувалася -чи чути щось в сусідів? В них була велика сім'я, але нікого не було на подвірї. Вили тільки собаки. Я вже знала, що там нема живої душі. Так я стояла й думала, що я - одна однісінька в цілому світі. Я собі уявила, що з мене візьметься друга людина і потім усе буде, як і раніше. Мені захотілося їсти. Я пішла до кухні. Насипала до тарілки трохи вишень з кошика й залляла їх кислим молоком і трошки з"їла. Я вийшла перед хату і в ту мить побачила, що з-під лісу йдуть два чоловіки. Я швидко втікла й лягла в те саме місце, де я лежала попередньо. Лежачи, в мене були відкриті очі, і я дивилася. Підійшли до вікна і один з них сказав, щоб я не боялася. Я не рухалася з місця. Увійшли всередину, подивились і вийшли. За мить один з них вернувся, підійшов до мене, взяв за руку і вивів з хати. Той другий стояв під хатою і блював. Ходили по подвірї, заглядали, чогось шукали. Питали, чи я знаю де тато щось закопав. Потім на клумбі перед хатою почали копати яму. Коли скінчили, відпровадили мене за кущ поричок і там наказали сидіти. Самі ввійшли до хати. Мене зацікавила викопана яма і я туди пішла. Через хвилину два чоловіки винесли загорнуті в щось трупи й поскладали їх у могилу Вони думали, що я плакатиму і тому сховали мене в кущі. Я не плакала. Я стояла без жодної реакції. Коли могилу засипали, взяли мене за руку й пішли в ліс. По дорозі я почала блювати тими вишнями, що я їх з їла. В лісі один з них залишився зі мною, а другий пішов. Через хвилину вернувся і сказав, що можна йти. Ми наближалися до якоїсь хати через город Якась жінка відчинила вікно і швидко всадили мене крізь нього всередину В кухні посередині стояла миска з водою. Порозрізували на мені сукенку, обрізали волосся, що ломилося від сухої крові Помили мене й пов язали рани. Було їх вісім. В двох місцях я мала розбиту голову Решта ран по правій стороні грудної клітки і ліва рука. Бандит, мабуть, помилився і тому не попав в серце. Коли мене помили, помазали йодом рани, поклали мене на соломяному матраці в комірчині. Піклувався мною здебільша той чоловік, він міняв мені пов'язки, навчив хреститися по-українськи і говорити "Отче наш". Тому що я була ослу хана з українською мовою, бо українці приходили до мого батька, я незабаром забула польську мову, я розмовляла виключно по-українськи. На моїх опікунів я

говорила "Тату" й "Мамо". В них була 17-літня дочка Настуся і син, якого в тому часі не було (кузенка каже, що він був в УПА).

Незабаром я з ними подалася в Люблінщину. Там мене знайшла моя тітка - сестра моєї мами. їй вдалося втікти з Люлювки з 6-літньою дочкою. Найстарша тітчина дочка, 17-літня Йоланта, 6 днів просиділа в збіжжі. Зовсім охляла, вона спромоглася дійти до села, в якому і я перебувала, й там, на подвірї українців впала знепритомніла. Українець надав їй допомогу й відвіз до Горохова, де вже була її мати. її сестра, 12-літня Аліна з 3-річною Крисею два дні сиділи в збіжжі. Тій малій сестричці вона давала їсти зерна з колосків, пили росу, зібрану з листя. Довше вона не втерпіла й пішла в напрямі українського господарства. Йшла дорогою, їй було вже все одно. Заборонила тільки малій відзиватися подольски, щоб не зрадити, що вони польки. Аліна ходила з

українцями разом у школу й тому досконало розмовляла по-українськи Над'їхав віз з декількома бандерівцями. Затримались. Почали питати, куди вони йдуть. Сказала, що до тітки. Коли питали малу, та мовчала. Один хотів зійти з воза, скерував до них карабін, крикнувши: "То поляки!", хотів стріляти, але інший сказав, щоб він заспокоївся, вдарив по конях і поїхали. Дійшли до першого господарства. Якась українка побачила їх, почала верещати, однак дала напитися і кусок хліба. Показала дорогу, якою можна дійти до Горохова, де були втікачі. Обі щасливо дійшли й там знайшли матір. їхній брат був замордований, це той, що перебував разом з нашою сім'єю. їхнього батька вбили на полі. Десь 1945 року віднайшлася й моя тітка - батькова сестра, вони вернулися з Німеччини, куди їх вивезли на роботу цілою родиною. Вона взяла мене до себе, бо тітці-вдові було важко з громадкою своїх дітей. У тієї тітки я скінчила школу й відокремилася, стала самостійною.

Весною 1977 року, по 34-ох роках, я отримала вістку, що моя "українська мама" від багатьох років розшукує мене. Розпитувала, де тільки можна було, всіх, хто приїжджав туди з Польщі, питала - чи не знають - де я? Так щасливо трапилося, що питала вона й одного чоловіка, котрий знав де живе моя тітка. Таким чином я одержала їхню адресу. Живуть там, де й колись жили. Я багато разів мала охоту поновити контакт з ними, але мені відраджували, щоб, бува, не пошкодити їм, тоді на ці справи дивилися по-різному. Я негайно написала до них листа. У відповідь я зразу ж одержала запрошення, яке оформила мені особисто вже 82-річна "мама". Я полагодила формальності й поїхала з чоловіком і дочкою. Приїхали на вказану адресу. На подвірі перед новою хатою привітала мене жінка, зовсім схожа на мою "маму" - це була Настуня. За хвилинку вибігла з хати 80-літня бабуня, і це була моя "мама". Звернулася до мене, називаючи імям моєї мами - їй бо здавалося, що це вона, а не я, я ж схожа на маму Схопила мене за руку, посадила на лаві перед хатою і почала розглядати мою голову, шукала в волоссях. Аж коли побачила шрам на голові, тоді схопила мене за руку, обняла і, плачучи, повторювала: "Тепер я вірю, що це ти, Олю." їй трудно було повірити, що це я. Востаннє вона бачила мене як 7-річну дитину, а тут стояла перед нею 41-річна жінка. Перебуваючи там, я дізналася, що коли "мама" мене відвезла до Бужан, вдома застала вона вбитого чоловіка. Вбили його, неначе, руські. Боялися говорити на цю

тему їдучи туди, я мала в плані піти туди, де могила моїх близьких. Поїхали ми туди разом з "мамою", Настунею, чоловіком Насту ні і внуками Настуніними. На місці, де колись стояла наша хата, де була могила моїх найближчих, шумів лан збіжжя. Затримали коні під лісом. Я хотіла зійти з воза, вклякнути в тому місці. Але я чомусь не відважилася. Може іншим разом. [29]

Цей спогад, вважаю, є найправдивішим образом того, що діялося під час війни в Західній Україні. Одні українці -бандерівці, вбивали, інші - рятували, наражаючись на смерть. Навіть, як видно, серед бандерівців були різні - один хотів застрелити дівчаток, а інший не допустив до цього. Батьки рятували польську дитину, а син був в УПА. І рятівника, без жодного сумніву, вбили за те, що рятував польську дитину.

Про допомогу українців полякам і євреям багато пише згаданий вже автор ксьондз Вацлав Шетельницький, котрий оповів провинищування євреїв у Теребовлі. Зокрема описує він допомогу євреям з боку д-ра Олександра Дейницького, українця, директора шпиталя в Теребовлі. [30]

Лондонське польське видавництво публікує опрацьовані Єнджеєм Гертрихом реляції свідків бандерівських мордів. На 41-ній сторінці дрібного друку подано коло ста реляцій, читаючи які, треба дуже напружити нерви, щоб не розридатися. Автор публікує також відзиви українців. В одному з листів-реляції написано: Хочу пояснити, що 10.10.1944 р. бандерівці замордували 55 українців, а не поляків, за винятком кількох римсько-католиків. У тому часі в Малопольщі вбивали тих, які виходили на працю в колгоспах, бо бандерівці хотіли голодом виморити більшовиків. Біда в тому, що сини сільських багачів були в лісі, як бандерівці, а сільська бідота вмирала з голоду без "трудоднів", не могла вижити, то й мусіли йти робити у колгосп. Це була боротьба бандерівців, членів УПА, за втрачені в користь колгоспу морги, а не за Україну. [31]

Пише П. Фальковська з Бразілії: Між Луцьком і Рівним було село Пальчі... У 1942-1943 роках бандерівці замордували 18 осіб з родини її чоловіка... тортурували, виривали язики, понад 80-річного коваля покраяли живим на куски... один українець мав жінку польку, то бандерівці наказали його братові вбити його. Родина втікала з Котова до Пальч, по дорозі напали на них бандерівці, між ними був той брат. Вбили всю сім'ю - батька-українця, матір-польку і дітей. В

селі Звірів бандерівці повбивали цілу родину, згодом поляки знайшли живе немовля, яке ссало грудь вбитої матері.[32]

Не треба, мабуть, продовжувати описи бандерівських злочинів. А їх можна, на підставі матеріалу, що в моєму посіданні, продовжувати на сотнях сторінок. Проте не було б виправданим, коли б я зовсім не згадав про хоч би деякі докази, що походять з українського боку. Про них - коротко.

Спершу дещо скажу на підставі джерел родом з ОУН. Я спромігся натрапити на номер бандерівського журналу "До зброї": № 6 (19) за серпень-вересень 1950 рік. В ньому багато цікавого матеріалу в рубриці "З бойових дій УПА і збройного підпілля на українських землях під московсько-большевицькою окупацією". Перш, заки процитую деякі повідомлення з цього джерела, треба сказати таке: Кожна держава має свою поліцію чи міліцію, щоб втримувати лад і порядок на місцях, щоб боротися зі злочинністю. В СРСР міліція входила до складу відомства, яке називалося Міністерство внутрішніх справ, по-російськи абревіатура: МВД. Саме тому оунівці міліціонерів називали "мвд-истами". Про них найбільше говориться у згаданому джерелі. Ось винятки з нього:

1.1.47 р. в с. Калинів (р-н Самбір, Дрогобицька обл.) боевики ОУН зліквідували (вбили - В.П.) лейт. МВД Мельникова, участкового на село.

23.3.47 р. в с. Дороговище... повстанці зліквідували насланого партійця - голову сільради, який намагався заложити в селі колгосп...

І так далі на чотирьох сторінках. УПА, як видно, вбивала міліціонерів та активістів. Робила це скритно. А відповідали за все це спокійні селяни. А знали ж бандерівці якою є більшовицька влада. Вони не усвідомлювали того, що не в силі нічого вдіяти, крім того, що принесуть нещастя

спокійним селянам. З більшовизмом не такими методами можна було боротися. Такі методи нічого не давали.

А оце випуск 14 (7) "До зброї", в якому, між іншим, подається:

2.4.48 р. повстанці спалили міст вузькоколійної залізниці між сс. Спас-Луги (р-н Рожнітів, Станисл. бл.)...

знищили телефонну лінію... понищили приміщення сільрад... знищили документи та знищили телефонні апарати... застрілили організатора колгоспу... спалили будинки, призначені для колгоспу... спалили міст вузькоколійки... зліквідували механіка Долинської автобази... знищили клюб... знищили кіноапарат... знищили клюб... здемолювали приміщення сільради... разом з приміщенням згоріло збіжжя, призначене більшовиками на засів. . . знищили сільраду, клюб і молочарню... двох вислужників убито... знищили кінопересувку... застрілили голову колгоспу... застрілили большевицького вислужника... спалили колгосп... спалено хату голови сільради... виконали атентат (вбили - В.П.) на завідувача райкультвідділом... спалили колгосп... спалили колгосп... знищили кінопересувку... виконали атентат на завідуючого торфозаводом... знищили приміщення сільради... знищили клюб... важко поранили завідуючого клюбу... покарали смертю через повішення секретаря первинної комсомольської організації... спалили МТС і 4 молотарки... спалили колгосп... спалили молочарню... зліквідували в день фінагента... В літі 48 р. повстанці перевели масові акції проти колгоспів в Волинській області... зліквідовано большевицьких вислужників-активістів...

І так далі, і так далі на восьми сторінках великого формату журналу. З наведеного видно чим займалася УПА після війни. Таке тривало до 1950 року. А тепер галасують, що більшовики вивезли в Сибір кожного десятого жителя Західної України. Ця діяльність була злочином проти мирного населення Західної України, бо воно потерпіло, а не бандерівці.

Я не посилатимуся тут на писання таких авторів, як Яросав Галан, щоб не зустрітися з закидом тенденційності. Я не посилатимуся на явно під диктат пишучих істориків та пропагандистів більшовицького періоду. Тут пошлюся лише

на описи фактів, які кореспондують з писанням чільних і визначних сьогодні письменників. Оце натрапив я на вірш Дмитра Павличка зі збірки його поезій "Бистрина", Київ, 1959, стор. 138, в якому є такі рядки:

Будеш, Україно,
Довго пам'ятати...
Виколені очі,
Очі зоряниці.
Будеш пам'ятати
Дерманські криниці!

Що ж це за такі, оті "Дерманські криниці"? Пише про це Юрій Мельничук у книжечці "Вирване серце", Київ, 1966, стор. 147-157:

Горобиної ночі в районі Острога бандерівська банда "Держача" вчинила звірячу розправу над сім'єю Івана Гаєвського. Йому самому звязали руки, на шию наділи петлю з телефонного кабеля, вдарили прикладом по голові, повісили, а для певності вирішили ножем пронизати серце...

В селі Малому Мидську Степанського району... вбили стару матір і сина,... в родині Олексія Романцева закатували жінку і чотирьох дітей. Повідрубували їм руки і ноги, порозпорювали животи. Ці страхіття описує Ольга Романцева, яку бандити теж жорстоко мучили, вирвали їй язик і вона тепер німа..

Борис Харчук у книжці "Слово про Дермань", Київ, 1959, стор. 7-11, пише: ... Не знявши Марію з жердини,

кровопивці понесли її через замети і кинули живцем у темну криницю, куди вже раніше запроторили її чоловіка.

Не одна Марія, яка колись брала живу воду з тієї криниці... І дітей-немовлят, і старих матерів кидали бандюги в криницю, засипаючи їх гострим камінням... криниця стала криницею смерті.

Таких описів фактів - з назвами сіл, з прізвищами, датами скоєних злочинів - в українській літературі дуже багато. Цю діяльність ОУН-УПА так підсумував нестор української літератури, Олесь Гончар:

Історія знає багато прикладів того, як носії фальшивих людиноненависницьких доктрин неминуче скочувались у болото виродження, деградації, з "борців за ідею" перетворювались у звичайних бандитів, катів, убивць, заплямованих незліченними злочинами перед своїм народом і людством... націоналістичні дітовбивці, мордувальники, котрі щодалі більше деградували в своїх жорстокостях, у садизмі, втрачали остаточно подобу людську й не зупинялись ні перед чим, не визнаючи ніякої моралі, ані закону, ні права, окрім права ножа й багнета... ("Людської крові не змити", Київ, 1970, стор. 3-4).

Ось таке діялося в Західній Україні, зокрема на Волині, зокрема в Дермані, звідки родом Улас Самчук - редактор газети "Волинь" під час окупації, той, котрий "не бачив" тих злодіянь, бо не позволяла йому на це ідеологія українського націоналізму. Про ці страхіття не написав він ані слова.

Не бачив злодіянь Улас Самчук, але й сьогодні не хочуть їх пригадати собі на Волині. Більше того, в доповіді під час конференції в Луцьку 8-10 жовтня 1992 р. Л. Степанов та Л. Степанова кажуть, що "Спомини Уласа Самчука становлять історичне джерело" (Минуле і сучасне Волині... Тези доповідей..., Луцьк, 1992). З такою тезою виступили названі автори в Луцькому педінституті. Так, мабуть, навчають тепер майбутніх вчителів: Не було злочинів ОУН-УПА, адже про них не писав Улас Самчук...

А злодіяння були. Були страшні злодіяння. Чи це -справа рук українського народу? Відповідь на це запитання дає український сучасний філософ, Мирослав Попович:

Український народ мирний, врівноважений, доброзичливий. Та і в його історії бували страшні сторінки. I не тому, що українці раптом звіріли, а тому, що на авансцену в силу різних обставин виходили люди без моралі, без совісті, люди, якими керувало тільки прагнення до влади. А такі

люди в кожному суспільстві є завжди. І, не дай Боже, щоб час викликав їх! (журнал "Україна", Київ, 1992, №35, стор. 8).

Додатковою інформацією про майже безвихідну ситуацію українців в Західній Україні під час війни і після неї (бож мордування поляків не припинилося з закінченням війни), може бути опис М. Назаркевича в "Нових днях", щомісячнику в Торонто. Батько автора, вже після закінчення війни, був вимушений переховуватися, скриватися перед бандерівцями, бо "не хотів іти вбивати, хотів мати чисте сумління." Він ховався перед бандерівцями, а в той же час НКВД підозрювало, що він в УПА, і катували його матір, щоб сказала - де чоловік. Непросто було українцям.[33]

З реляцій свідків та інших матеріалів, можна відтворити такий образ подій на Волині й в Галичині в 1941-1945 роках:

- Заздалегідь підготовлена ОУН, одночасно з просуванням німецьких військ на схід, через своїх членів організувала допоміжну (німцям!) поліцію;

- ОУН послала на Волинь своїх емісарів, котрі пропагандою і терором приневолили багатьох українських селян Волині брати участь у грабунках і жорстоких убивствах мирного населення;

- Українська допоміжна поліція брала участь у винищуванні єврейського і польського населення Західної України;

- Частина українського населення не брала участі в убивствах, помагала полякам і євреям;

- Українців, котрі відмовлялися від участі в убивствах, найчастіше знищували;

- Вбивства мали жорстокий характер, вони мали на меті фізичне винищення (екстермінацію) польського населення в Західній Україні;

- Винищування не оминуло мішаних польсько-українських родин;

- Винищування мало організований, заздалегідь запланований характер, на що вказує одночасний перехід української допоміжної поліції до лісу;

- На організованість і плановість винищування вказує також географія злочину народовбивства: почалося воно з північного сходу Західної України, просувалося на південний захід, завершившися в Галичині. Це на наказ ОУН - УПА робила свою чорну роботу, неначе з Галичини весною 1943 року замахнулась величезною мітлою, почавши замітати від Сарн, через Рівенщину, Луччину, Здолбунівщину, Дубенщину,

Кременеччину, Володимирщину, Горохівщину, щоб 1944 р. досягнути Галичини.

- Мордування поляків почалося восени 1942 p., спочатку це були морди окремих людей, сімей, згодом цілих сіл;

- Мордування продовжувалося також після приходу в Західну Україну Радянської Армії. Це останнє зайвий раз доказує, що метою ОУН-УПА було не вигнання поляків з "українських етнічних земель", а їх винищення, "щоб не вернулися";

- Мордування поляків охопило тільки ті території України, на яких мала впливи ОУН. Про це свідчать факти, що мордовані поляки втікали в Житомирщину, шукаючи і знаходячи там порятунок в українців;

- Мордування поляків було справою не українців, як членів нації, а. ОУН, як української націоналістичної злочинної ідеології і політики.

А тим часом на Україні 1992 року йде повним ходом кампанія за реабілітацію ОУН-УПА, за визнання її "геройства", до цієї кампанії включилися (мабуть небезкорисно) деякі українські історики, зроблено кінокартину про "геройство" УПА, систематично промовчується справа винищування поляків.

Левко Лук'яненко, амбасадор України до Канади, у дні 15.11.1992 р. виступаючи з нагоди 50-річчя УПА в Гамільтоні, Канада, каже: У нас на Україні про УПА довго поширювалися різні байки 3 приходом демократії, з можливістю говорити і поширювати правду наш народ зміг заново відкрити для себе і перечитати ці славні сторінки української історії Від імені народу і Президента України я вітаю вояків УПА в Канаді із святом і пишаюся вашим внеском у боротьбу за національну незалежність. [34]

І дивно робиться, читаючи ці рядки: Чи Л. Лук'яненко справді таке сказав від імені народу України і від імені Президента України? Чи він справді говорив, як амбасадор України до Канади? А чи він говорив лише як голова Української Республіканської партії, яка ідентифікується з ОУН Мельника? Якщо він не мав уповноваження від Президента України вітати УПА, то він зловживає своїм становищем.

Невже бо можна "пишатися внеском у боротьбу за національну незалежність" тим, що зробили ОУН-УПА з родиною Олесі Гловінської, з нею самою?

Хтось з нас неграмотний в історії - або я, або амбасадор Левко Лук'яненко. Щоб дати відповідь на це запитання, подивімося як дійшло до подій, що мали місце в Західній Україні в роки війни.