Розділ 7
Трагедія лемків

Лемки, це етнографічна група українців, які здавна жили по обох схилах Східних Бескидів, у Карпатах, між річками Саном і Попрадом та на захід від Ужа. Особливості історичної долі та природних умов, культурно-побутові і господарські взаємовпливи з сусідніми народами - угорцями, поляками, словаками - зумовили деякі відмінності в культурі, побуті і мові українців цього регіону. Основним заняттям лемків були землеробство, скотарство, домашні промисли -ткацтво, гончарство, різьблення в дереві. Лемки - народ не багатий, але працьовитий, чесний. Лемки до II світової війни відчували свою етнічну окремість, проте національна свідомість в них, загалом, до того часу, ще не пробудилася.

Хотілося б, аби лемки, та й не тільки вони, уявили собі таку ситуацію: Не було ніколи ОУН, не було ніколи УПА. Була війна, німці трохи почали говорити про якісь окремі народи - гуралів, лемків тощо, але це минуло. Німеччина зазнала поразки. Постала Польська Народна Республіка. Лемки, через свою комуністичну чи комунізуючу інтелігенцію, домагаються від уряду культурної автономії, посилаючись на марксизм-ленінізм, внаслідку чого зростає їхня національна свідомість. Немає причин для переселення лемків ні до СРСР, точніше до Української РСР, ні на західні й північні терени Польщі. Розвалюється 1991 р. СРСР. Постає незалежна Польща, незалежна Україна. Лемки надалі живуть на своїх землях, на яких діють українські школи.

Чи не так було б, коли б не існувала ОУН-УПА? Можна бути переконаним, що саме так було б. Лемки - народ здібний, навіть за умов гноблення їх владою ПНР багато з-посеред них здобули вищу освіту, стали фахівцями в різних ділянках господарського, а навіть політичного життя в Польщі.

Але була ОУН. Була й УПА, котру, починаючи з 1944 p., почала витісняти з території України Радянська Армія. УПА в той час не мала жодних шансів на боротьбу з більшовизмом. УПА відступала. Єдиним шляхом її відступу був напрям на захід, через Лемківщину, в якій, з огляду на її населення, можна було сподіватися якоїсь підтримки -добровільної або примусової.

УПА на Лемківщині

На Лемківщині УПА нічого не творила, нічого не будувала, вона лише використовувала терен Лемківщини в дорозі-втечі на Захід.

Довоєнна полонізаційна політика Польщі не схилила лемків на свій бік, хоч були вони у відношенні до держави лояльними. А тут прийшли неначе свої, українці, котрі, неначе, борються за українську державу. Борються відчайдушно, бо вороття немає. УПА ввірвалась у Лемківщину, неначе занесена повінню. В неї не було часу на балачки. Вона розпачливо захищалася. їй з-за кордону наказували триматися до III світової війни, яка ось-ось мала б вибухнути. Між західними державами і СРСР.

УПА брутально пробуджувала в лемків національну свідомість.

А тут тисне на УПА польська влада, польська армія. На південь шлях закритий - там комуністична Чехо-Словаччина. Польська влада теж брутальна. В польській армії, в міліції на Лемківщині багато тих, котрі втратили з рук УПА на Волині й в Галичині своїх близьких.

В той час ніхто не розбирався - чи лемки підтримують УПА добровільно, а чи внаслідку терору, ніхто не думав про те - скільки лемків з доброї волі "пішли в ліс", а скільки їх примушено до цього?

І сталося: поляки - смертельні вороги українців, отже й лемків. Так вчила ОУН-УПА. Ворога треба знищувати. Знищувала ворога теж польська армія. Багато солдатів у ній мали суб'єктивне право на помсту за Волинь, за Галичину, в яких залишились поховані або не поховані рідні - батьки, малі брати, сестри. І, без сумніву, використовували нагоду до помсти. Хоч вона була скерована не проти тих, хто був винен мученицької смерті рідних на Волині й в Галичині. Вона була скерована на досі невинних лемків - здезорієнтованих, підбурених, застрашених терором УПА.

Ситуацію скомплікувало порозуміння урядів Польщі й Української РСР з вересня 1944 р. про переселення українців з Польщі і поляків з України - перших на Україну, других у Польщу. Поляки, після жаху бандерівщини, після досвіду більшовицьких порядків 1939-1941 років, майже охоче їхали в Польщу. Натомість лемки не бажали залишати рідних земель, на яких жили від віків. І це зовсім зрозуміло. Порозуміння щодо обміну населенням було зроблене понад

головами лемків, які, зрештою, не мали в той час жодного представництва. Але з ними не рахувалися - їх силою почали переселяти. І тут на боці лемків стала УПА. В УПА лемки знайшли свого захисника.

Акція "Вісла"

А потім прийшла акція "Вісла" - поголовна депортація українців, отже й лемків, на західні й північні території Польщі. І тут знову на захист лемків стала УПА. Серед лемків зродилася ненависть до польської влади, почав народжуватися серед них український націоналізм.

Вину за це несе польська комуністична влада того часу. Це вона була повитухою українського націоналізму серед лемків. А лемки, не без впливу ОУН-УПА, необгрунтовано ототожнювали польську комуністичну владу з польським народом. Цьому сприяла диявольська політика польського комуністичного уряду, на наказ якого лемків розпорошено по кілька родин, кидаючи їх серед польське, здебільша прибуле з-за Сану й Буга, населення.

Чи можна дивуватися, що лемки стали почувати себе громадянами другої, якщо не третьої категорії? Часто брутально депортовані, отримавши поруйновані забудування, опинившись серед чужого оточення, позбавлені духовної опіки з боку церкви, в них посилювався український націоналізм, хоч вони не були свідомі його суті.

А польський комуністичний уряд наказав депортацію, користуючись прикладами в цій справі з Москви. Адже на наказ Сталіна були депортовані з рідних земель татари, чечени, інгуші та ряд інших невеликих народів. Народів, а не конкретних людей.

До лукавих слід зарахувати постанову уряду Польщі від 24.04.1947 р., в якій, між іншим, говориться:

... У зв'язку з необхідністю дальшої нормалізації відносин у Польщі, цілком дозріла справа ліквідації діяльності банд УПА, З метою виконання цього завдання Президія Ради Міністрів ухвалює:

III Державна Репетріаціяйна Комісія проведе переселенчу акцію українського населення і населення, що живе на теренах, де діяльність УПА може загрожувати їхньому життю й майну... [1]

Мета акції - неначе ліквідація УПА. Методи -депортація всіх українців, незалежно від того, чи живуть вони на території діяльності УПА, чи ні. На це вказує сформульованая: українського населення і населення, що живе на теренах, де діяльність банд УПА може загрожувати...

Не витримує критики твердження, що переселення українців у рамках акції "Вісла" було подиктоване потребою ліквідувати УПА. Згідно до авторів "Шляху у нікуди", [2] котрі посилаються на архівні дані, загалом на терені Польщі Весною 1947 p., перед початком операції "Вісла", сили УПА нараховували 2.500 добре озброєних і вишколених людей... Побіч названих відділів УПА в терені оперували боївки Служби Безпеки (коло 200 людей).

Вже наведені цифри вказують, що до "ліквідації УПА не було необхідне виселення 95.846 рсіб української національності з Ряшівського воєвідства і 44.728 осіб з Люблінського воєвідства.[3]

Дійсна причина переселення українців з Польщі на Україну, а згодом тих, що залишилися, на західні й північні терени Польщі, зводиться до того, що польська комуністична влада "забажала стати-однонаціональною державою."[4] Цієї мети польська комуністична влада не досягнула переселенням українців на Україну і тому наказала акцію депортації українців, розпорошення їх серед польського населення, що внаслідку дало б два результати: а) прискорило б асиміляцію українців; б) ліквідувало б етнічно однорідні лемківські території.

Депортація українців, зокрема лемків, була злочином комуністичного уряду в розумінні Міжнародної Конвенції у справі ліквідації будь-яких форм расової дискримінації, ухваленої Генеральною Асамблеєю ООН 21.12.1965 p., яка поняття расової дискримінації поширює також на етнічні групи:

У цій Конвенції вираз "расова дискримінація" означає всілякі різниці, виключення, обмеження або привілегії з причин раси, кольору шкіри, народження, національного або етнічного походження, яке має на меті або несе за собою... перекреслення або обмеження (стаття 1)... права вільного перебування й вибору місця проживання в рамках кордонів держави (ст. 5). [5]

Але це був злочин польського комуністичного уряду, ^якого польський народ не обирав у вільних виборах, це був Уряд, накинений Польщі Москвою. За цей злочин не несе

відповідальності польський народ, як і український народ не несе відповідальності за дії ОУН-УПА.

Освічені кола лемків повинні дати об'єктивну оцінку тому, що сталося з їхнім народом у 1944-1947 роках. Вони повинні зробити оцінку не крізь призму українського націоналізму.

Явожно

Мало хто з-посеред поляків знає, що в Явожні, недалеко Кракова, після війни продовжив своє існування заснований гітлерівцями концентраційний табір. І мало хто з лемків знає, що в цьому таборі до 1947 р. каралися поляки - противники комуністичного ладу в Польщі.

Саме цей концентраційний табір був місцем, до якого запроторювали підозрілих у співпраці з УПА лемків, зовсім довільно вихоплюючи їх з-посеред маси депортованих лемків. Та й не тільки лемків - з Кракова, наприклад, усіх відомих інтелігентів-українців теж запроторено було до цього концтабору.

Варшавська українська газета "Наше слово" №№12 і 13 за 1990 р.[6] публікує опрацювання Євгена Місила на цю тему. У публікації, між іншим, говориться:

... уперше друкуємо список прізвищ українців, які в 1947-1948 роках були вбиті та замучені в концентраційному таборі в Явожні. Внаслідок ведених протягом кількох років розшуків, встановлено досі прізвища 150 жертв. Відомо однак, що в таборі загинуло багато більше людей...

Найбільше людей згинуло в листопаді (33) та в грудні (43) 1947 року. їх, з неймовірною послідовністю тортурованих та заморених голодом, добила осіння студінь і невгамовні хвороби...

І далі йде трагічний список 150 людей - прізвища, імена, імена батьків, дати народження, місця народження, дати смерті. Між ними - Іван Мороз, воїн Польського війська, бойовий шлях якого проліг від Сибіру, через Леніно до Берліна.

Греко-католицький священик о. Степан Дзюбина пише: Народився в селі Гладишеві на Горличчині, на Західній Лемківщині. УПА в нас не було, проте для арешту вистачало, що був греко-католицьким священиком... в товарних вагонах

із замкненими вікнами повезли мене разом з іншими до Явожна, де в часі війни був філіал концтабору Освєнцім... Прибулих загнали до лазні, всі харчі забрали, били до крові, обливали холодною, то гарячою водою?

Як правило, польські дослідники, між ними й А. Щенсняк і В. Шота, промовчують існування концтабору Явожно в контексті акції "Вісла", проте можна знайти підвердження цього факту деінде. В журналі "Військовий історичний огляд" генерал Ігнаци Блюм, описуючи акцію проти УПА, написав:

Загалом у результаті дій операційної групи "Вісла" зліквідовано 1.509 бандитів, що становило 75% стану банд з квітня 1947 р. Водночас зліквідовано всю цивільну мережу ОУН, знищивши таким чином соціальну і матеріальну базу банд УПА. До табору відокремлення вислано 2.781 активного українського фашиста. [8]

Прочитавши матеріали про концтабір у Явожні, а в цьому місті після війші я був кільканадцять разів, не знаючи про цей табір, приходить на думку порівняння табору в Явожні з концтабором у Березі Картузькій, в якому не згинув ні один українець!

За концтабір в Явожні теж не несе відповідальності польський народ. Це - справа комуністичної влади, яка взорувалася на більшовицькій практиці.

Польський комуністичний уряд використав ситуацію -присутність на Лемківщині УПА. І застосував до лемків засаду збірної відповідальності, яка суперечить законодавству цивілізованих країн.

Далеко не всі лемки співпрацювали з УПА. Про це образно пише Артур Бата у своїй книжці "Бєщади у вогні".[9] Він, між іншим, пише: Драма лемків, це один з трагічних результатів розбурханої українським націоналізмом ненависті (стор. 215). Той же автор пише, що ОУН-УПА не мала в лемках природних союзників, незважаючи на наполегливі заходи командування, на Підкарпатті вдалося створити лише одну лемківську сотню "Смирного". Як на народ, що нараховував понад 100 тисяч людей, це справді невелике досягнення (стор. 212).

Це діяльність отих двохсот бойовиків С. Б. у першу чергу спричинила трагедію лемків. Як, зрештою, і трагедію цілих сіл на Західній Україні вже після закінчення війни. Адже тільки сліпий не бачив, що немає вже жодної перспективи для УПА. Але вона "діяла".

Лемки в Польщі

Незважаючи на переселення до Української РСР, після війни в Польщі залишилося кількасот тисяч українців, здебільша лемків. Вони були активними в УСКТ

Українському суспільно-культурному товаристві, контрольованому Міністерством внутрішніх справ. Газета "Наше слово" мала "Лемківську сторінку". Були створені українські школи, в тому й два ліцеї, відкрито кафедру україністики на Варшавському університеті. На жаль, незважаючи на офіційні декларації, в УСКТ, зокрема в його низових клітинах, можна було відчувати націоналістичні настрої. І це в той час, коли ніхто з пропагаторів націоналізму не знав його суті, не читав Дмитра Донцова, зокрема його "Націоналізму". Широкі кола лемків, в яких почав формуватися потріотизм, ототожнювали його з націоналізмом, відчуваючи слушний жаль до польського уряду, ототожнюючи його з польським народом. Десятки років трактування українців, отже й лемків, як громадян нижчої категорії, посилило почуття ненависті до всього що польське. Водночас лемки, декларуючи свою українськість, за малими винятками не наблизилися до культури й мови своїх співвітчизників з України.

Серед лемків у Польщі панує, розбуджене ОУН, переконання, що Лемківщина має бути частиною української держави, а це тому, що вона є українською етнічною територією. Серед них не народилася реальна думка: домогтися створення умов для повернення лемків на Лемківщину й створення там культурної, а може й територіальної автономії в рамках польської держави. В них бо ОУН розбурхала елементи націоналізму. Тому й опинилися лемки в т. зв. патовій ситуації. До неї їх довела ОУН. Без розриву зі структурами ОУН, лемки не знайдуть в умовах польської державності жодного "модус вівенді".

Хай би лемки послухали свого розуму, то й дішли б до висновку: За їхню трагедію несе вину ОУН. УПА, яка, рятуючи себе, пробивалася на Захід. їх, із 50-тисячної УПА, на Захід пробилося Божим чудом тільки три сотні геройських оунівців.[10] Треба додати: Коштом трагедії лемків.

Сучасним лемкам і їхнім нащадкам треба примиритися з тим, що вони живуть і житимуть в рамках польської держави. Саме в цьому контексті треба їм шукати "модус вівенді".