Розділ 6
Роль церков у контексті діяльності ОУН-УПА

З теологічної точки зору - християнство, це понаднаціональна релігія. Недаром християнська церква латинського обряду називається "католицькою". "Католицький" в грецькій мові "католікос", означає головний, всесвітній. Натомість християнство східного обряду, православ'я, в грецькій мові "ортодокс", означає "правовірний", православний, і ця церква називає себе вселенською, тобто теж всесвітньою.

На жаль, християнські церкви в свій час стали використовуватися світською владою, державами. Так, на Сході Європи Православна Церква була підпорядкована інтересам Московської, згодом Російської імперії, і ця політика викликала в XX столітті реакцію у вигляді Відокремлення від неї Української автокефальної православної церкви, що сталося теж з політичних мотивів. Постання Греко-католицької (уніатської) церкви теж відбулося на політичному, а не теологічному тлі, але й та церква не постала як національна, вона була відламом, до якого таким чи іншим чином приєдналися деякі православні білоруси й українці. Українська католицька церква, це назва, яка виникла з політичних мотивів і з такою назвою, здається, примирився Рим, через що втрачає свої позиції в Білорусії.

З точки зору окремої людини - спершу вона родиться як людина, потім у православному чи католицькому обряді її хрестять (у протестантських деномінаціях хрестять Дорослих), тобто дитина стає християнином. А вже після цього вона виховується в дусі і традиціях національних. У вашому випадку стає українцем.

Отже, як з теологічної точки зору, так і з точки зору окремої людини, існує така градація вартостей: людина -> християнин -> національність (українець). Тобто: член нації-християнин не може робити нічого, чому противиться людяність, загальноприйняті вартості роду людського.

В цьому сенсі використовування світськими політичними структурами авторитету церкви є зловживанням, так само, як зловживанням є намагання підпорядкувати церкві світські, зокрема політичні структури.

Християнські церкви покликані на те, щоб проповідувати Божу благовість, Євангеліє, щоб учити любові до іншої людини без огляду на її національність тощо. В цьому сенсі християнські церкви, без огляду на їх деномінацію, у випадку загрози для християнських вартостей, повинні згуртувати свої зусилля для захисту цих вартостей. Повинні... Коли б не були під впливом світських політичних структур.

Сказане перш за все торкається священиків. Християнський священик мусить стояти вище національних ідеалів, зокрема тоді, коли вони стають урозріз з ідеалами християнства.

Кожен, хто вдумливо вчитається в писання Дмитра Донцова, яке стало наріжним каменем українського націоналізму, хто вглибиться в основоположні документи УВО-ОУН, той дійде до висновку, що ідеологія і практика цих організацій стоять у суперечності до християнства. Тому кажу з повною свідомістю: Якщо український священик є одночасно українським націоналістом, то він зраджує Ісуса Христа, він обманює сам себе.

Бо є інша площина гармонійного поєднання християнства з належністю до нації, це - патріотизм. Ідеали патріотизму не суперечать християнству, і навпаки.

Український націоналізм постав у Галичині, отже там, де в стосунку до українців пануючою була і є Греко-католицька церква, якої митрополитом довгі роки був Андрей Шептицький - людина з широким кругозором, освічена, володіюча кількома мовами, маюча величезний авторитет. У Львові, столиці Галичини, були середні й вищі греко-католицькі семінарії, в яких навчали високоосвічені священики. Українці Галичини були віддані своїй церкві.

І ось за таких умов постає і діє УВО - явно терористична українська організація, предтеча ОУН. Стали поширюватися писання Дмитра Донцова. Неможливим є, щоб все це діялося поза відомом Греко-католицької (уніатської) церкви. На Святоюрській горі мусіли читати "Націоналізм" Дмитра Донцова, читати постанови І Конгресу українських націоналістів, мусіли їх аналізувати. А в цих писаннях, в цих постановах - сама суперечність з християнством.

Вже сама поява "Декалогу" - десяти заповідей українського націоналіста, мусіла б викликати рішучу реакцію, мала б бути проведена широка акція проти цього документа, проти його сформулювань. Адже "Декалог" - суто

безбожницький маніфест. В ньому і слова немає про Бога. Натомість є "Дух одвічної стихії", стихії в ніцшеанському, а не християнському розумінні. В "Декалозі" є заклик до помсти, до підступу, до злочину вбивства.

Вже в той час, на переломі 20-х і 30-х років, слід було Святоюрській горі відмежуватися від українського націоналізму, відмежуватися категорично й однозначно. Але Святоюрська гора не відмежувалася від українського націоналізму. Мабуть тому, що він у свою основу поклав боротьбу проти більшовизму. І можна було мати надію на поширення греко-католицизму на всю Україну.

Святоюрська гора не відмежувалася від українського, в своїй основі злочинного, націоналізму, не засудила його, не врятувала перед ним мас віруючих. Але теж не піддавалася диктатові українського націоналізму. Відомим є конфлікт Святоюрської гори з ОУН на початку 30-х років, проявом якого були події, пов'язані з організуванням акції "Українська молодь Христові". Та це були маргінальні конфлікти.

Православні українці Західної України до 1939 р. перебували в рамках Польської автокефальної православної церкви, яка охоплювала теж білорусів, росіян, чехів, отже ця церква не могла ідентифікуватися з українством. Зрештою, український націоналізм на Волинь проникав дуже поволі, на Волині радше поширювалися комуністичні ідеї й з цим мала клопіт Православна церква.

Відношення церков до "Акту 30 червня"

І так настав кінець червня 1941 р. У Львові ОУН-б проголосила "Акт 30 червня". Як його прийняли ієрархи грекокатолицької і православної церков?

Бандерівська газета "Шлях перемоги" від 30.06.1991р. подає такий текст пастирського листа митр. А. Шептицького:

З волі Всемогутнього й Всемилостивого Бога в Тройці Єдиного зачалася нова епоха в житті Державної Соборної Самостійної України.

Повідомляючи Тебе, Український Народе, про те вислухання наших благальних молитов, взиваю Тебе до вияву вдячності для Всевишнього, вірності Його Церкві й послуху для влади.

Воєнні часи вимагають ще многих жертв, але діло, розпочате в імя Боже, з Божою благодаттю, буде доведене до успішного кінця.

Карністю (дисциплінованістю - В.П.), солідарністю, совісним сповненням обов'язків, докажіть, що ви дозрілі до державного життя.

1.7.1941 р. Андрей - Митрополит.[1]

В мене немає певності щодо точності наведеного тут документа, бо на тій же, першій сторінці названої газети, є опублікований текст "Акту проголошення" з 30.06., який не узгоджується з текстом, опублікованим у перших днях липня 1941 р. в Західній Україні. Тим більше я не зовсім певний точності тексту "Пастирського листа", бо Едвард Прус у своїй книжці подає уривки того "листа", яких немає у наведеному мною тексті. Зокрема Е. Прус цитує, посилаючись на архівні документи: Непереможну німецьку армію вітаємо, як визволительку Текст зі "Шляху перемоги" каже: Узнаємо Головою Державного Правління України пана Ярослава Стецька, натомість Е. Прус подає: Визнаємо зверхником крайової влади західних областей України пана Ярослава Стецька. [2]

Не входячи, проте, в нюанси, з пастирського листа митр. А. Шептицького видно, що він не орієнтувався в розвитку подій в ОУН, він не був зорієнтований, що "Акт ЗО червня" проголосила одна фракція ОУН, фракція Степана Бандери.

Він не орієнтувався, що не було "народних зборів". Бо коли б знав про це Митрополит, то не визнав би цього Акта 30.06. Треба також пам'ятати про те, що митр. А. Шептицький в той час був уже недужою людиною, що це було зразу ж після відходу більшовиків, які для нього зовсім виправдано були тими, хто придушував християнство.

А оце опубліковане там же "Архіпастирське послання" єпископа Луцького Полікарпа до всіх українців Волині:

Мир Вам від Бога Отця нашого й Господа Ісуса Христа!

Нехай Господь милосердний допомагає тобі, народе мій, і тобі, Уряде наш, будувати Самостійну Українську Державу, а моя молитва за всіх вас перед Престолом Всевишнього буде за вами.

У цей великий час українці мусять об'єднатись, всі мусять працювати спільно, бо в єдності сила, і ту єдність мусимо показати на ділі.

Полікарп
Єпископ Луцький

Яким непоінформованим був єпископ Полікарп! Він не був свідомий того, що "Актом 30.06" було створене державне правління однієї фракції ОУН. Він не знав, що це був уряд не "наш", а суто партійний, бандерівський.

З обох пастирських листів видно, що греко-католицький і православний владики дивилися на розвиток подій через антибільшовицьку призму, не бачачи загрози українського націоналізму. Не знаю чи дивуватися їм, але це використала ОУН-б, поширюючи послання серед українців Західної України, чим переконували їх, що й церкви - з ними.

У конфронтації з дійсністю

Як бачимо, ієрархія Греко-католицької церкви в Галичині і Православної церкви на Волині, дивилися у вікно, крізь яке можна побачити, як ті, що прийшли з німцями, битимуть більшовиків. Натомість не дивилася вона у вікно, крізь яке незабаром буде видно, як убивають євреїв, поляків та українців.

Митрополит Андрей Шептицький був безрадний, коли бандерівці з "Нахтігалю", теж українська поліція у Львові вчинили розправу над євреями і поляками в перші дні липня 1941 р. Після арешту професора Казімєжа Бартеля, його дружина, Марія Бартельова, пішла до митрополита просити, щоб той допоміг випустити її чоловіка. Згодом вона казала: Я була в архієпископа Шептицького, але він відповів мені, що нічого не може вдіяти.[3] Сила ОУН була понад силу Митрополита.

Я не знаю, чи епископ Полікарп 1941 року дивився у вікно, крізь яке було видно, як з заходу посунули на Волинь "похідні групи" ОУН, 1942 року як з Галичини посунули на Волинь емісари ОУН з метою створення УПА, чи спостерігав він, як вони бунтують його паству, як розправляються з тими в-посеред його пастви, котрі не підпорядковувалися наказам ОУН, чи бачив він крізь те вікно як творилася УПА, як бандерівці поборювали бульбівців, мельниківців. Чи бачив він, як ОУН-УПА, керуючи місцевим населенням, отже його паствою, вчиняла масові вбивства мирного польського населення, чи бачив він, як грабували, як палили? Може й бачив, та влада його була, мабуть, мізерною у порівняні до тієї ненаврісті, до тих звірств, до яких довела ОУН. ОУН-УПА була понад Церквою. Бо ОУН зродилася як організація, противна ідеалам Церкви.

Вернуся ще раз до листа мого знайомого чеха з Чехії, в якому він пише:

Оба вони, батько і син (оба православні священники -В.П.) гостро виступали проти бандерівських жорстокостей, хоч і рискували, що їм спалять церкву й їх самих уб'ють... Такими були приходи поблизу повітового міста, де стояв німецький гарнізон Зовсім інші умови панували в таких селах, як Мощаниця або Дермань, в якому був штаб бандерівців. Там священики не мали вибору, якщо хотіли дочекатися кінця війни До таких сіл не наважувалися входити навіть гітлерівці.

Довкола - море крові, а церковна ієрархія була безрадна. Р. Тожецький пише, що за невияснених умов згинув митрополит волинсько-житомирський Олексій Громадський... можливо, що його вбили націоналісти за його вороже відношення до Шептицького...[4], натомість Олександр Матла пояснює це вбивство так: вчинили його через помилку військові відділи ОУН-м між Смигою і Судобичами, недалеко переїзду залізниці Кременець-Дубно, бо думали, що це гебітскомісар з Кременця.[5] Тепер мотив убивства вже, мабуть не буде розкритий, проте хоч відомо, що митрополит Олексій Громадський був убитий відділом ОУН.

Про вбивство єпископа Мануїла ВУКЄ була мова.

Вбивали митрополитів, єпископів, то що вже казати про священиків у сільських приходах? Були між ними, як бачимо, відважні, котрі у згоді з християнськими ідеалами таврували злочини бандерівців, а були й такі, котрі боялися за своє життя, тому й мовчали.

До винятків належить випадок, коли 28 серпня 1943 р. в селі Штунь, гм. Бережці, пов. Любомль православний священик Покровський у місцевій церкві вчинив акт посвячення ножів, кіс, серпів і сокир, як знаряддя мордів, і роздав їх своїм прихожанам, щоб мордували "ляхів". Два дні після цього селяни використали ті знаряддя для морду поляків з сусідніх сіл. [6]

27.09.1943 р. в селі Іванковичі, гм. Малин, повіт Дубно, селяни святкували насипання високої могили в честь "визволення України". Місцевий священик у проповіді з цієї нагоди казав, що з української землі треба вигнати без можливості повернення ляхів, мазурів, крижаків і покручів. [7] "Ляхи", це поляки, давні жителі Західної України; "мазури", це поляки, які поселилися в Західній Україні після І світової війни (дійсних польських колоністів у той час вже не було, їх депортували 1940 р. більшовики); "крижаки", це мішані українсько-польські подружжя, а "покручі", це діти з мішаних подруж.

Дійсно диявольські заклики православного священика. І які ж примітивні!

Але були й інші випадки. Про те, що православний священик сповідав перед смертю католицького ксьондза, я вже згадував. А оце інший приклад: 1.09.1943 р., село Смідинь, пов. Ковельський. Була вимордована частина польської сім'ї Еумів - 4 особи. Двох братів Еумів перестеріг сусід-українець, щоб вони не йшли додому, бо там на них чекають бандерівці. Після морду місцевий православний священик хотів поховати повбиваних на православному цвинтарі, та проводирі з УПА не дозволили на це. [8]

Респонденти з Волині не пишуть про участь православних священиків у мордуванні поляків. Якщо деякі з них заохочували до вбивств, то це були винятки.

Інакше ця справа виглядала в Галичині, де пануючою була Греко-католицька церква, тобто уніатська, котра, як і Римо-католицька церква, підлягала Столиці Апостольській -Римові. Про це теж пише мій знайомий чех, котрий знав Волинь, бо в ній народився й виховувався, а Галичину знав, бо студіював у Львові й мав знайомих українців. Він пише: В Східній Галичині (воєвідства Львівське, Тернопільське й Станіславівське, тобто Івано-Франківське) уніатський клір підтримував бандерівців, тому що там ненависть до поляків формувалася протягом кількох поколінь.

Про участь греко-католицьких священиків та їхніх родин у мордах на поляках пише Олександр Корман: [9]

Отець Палагицький, парох церкви в Монастириськах, пов. Бучач, очолював терористичні групи боївок ОУН-УПА, які 28 лютого 1944 року вчинили напад на населення в селі Коростятин, пов. Бучач, Отець Палагицький брав безпосередню і діяльну участь у масовому вбивстві, під час якого, здебільша від сокир, згинуло 78 осіб - чоловіків, жінок і дітей, а 5 осіб було поранено... 20 березня 1945 р. впіймали в Коропці боївку терористів ОУН-УПА силою 350 чоловік, яку очолював уніатський священик Палагицький. Разом з ним в боївці була його дочка й українські черниц. (стор. 11);

Священик Романовський був співорганізатором масового морду в селі Бичківці в "Попєльцову" середу 1945 p., де замордовано щонайменше 63 особи і 1 поранено. Поляків мордували здебільша сокирами, вилами, душили шнурками, живцем палили, рідко вбивали з вогнепальної зброї. Після декількох років, деякі злочинці не могли перенести психічного переживання й мук совісті й самі винесли собі вироки. І так, Роман Якимишин повісився, а за його прикладом пішов теж уніатський священик Романовський (стор. 11);

В склад проводу станиці ОУН в селі Синків, пов. Заліщики, входив о. Василь Мандзюк, який брав участь у мордуванні поляків, євреїв і лояльних українців. (стор. 12).

Автор наводить ще кілька фактів участі уніатських священиків і їхніх родин у вбивствах.

З темою участі українських священиків у вбивствах поляків, або причаєності до них шляхом схвалювання таких убивств, пов'язані вбивства ОУН-УПА польських священиків. Такі факти мали місце на Волині, проте, на підставі доступних матеріалів, їх було менше, ніж у Галичині, хоч і на Волині було багато випадків мордування поляків у костьолах. Так, наприклад, 11 липня 1943 р. в колонії Октавин українські націоналісти вчинили напад на поляків під час богослужіння в костьолі. Після різанини всередині костьола, підпалено його вибухами гранатів, в тих, що втікали -стріляли.10 30.08.1943 р. в селі Острувка був убитий ксьондз Станіслав Добжанський (стор. 125).

Ксьондз Вацлав Шетельницький, у книжці "Забутий львівський герой ксьондз Станіслав Франкль"[11], наводить багато прикладів смерті римо-католицьких ксьондзів з рук ОУН-УПА. Ось декілька з них:

- Парафія Баворів, пов. Тернопіль. Ксьондза пароха Кароля Процика 2.09.1943 р. витягнули з парохії, вбили, прокололи багнетом (стор. 118);

- 13 лютого 1944 р. був убитий українськими націо налістами ксьондз Владислав Жигель з парохії Бєнява, пов. Підгайці (стор. 118);

- 14.03.1944 р. під час нападу бандерівців на село Бобулинці, пов. Бучач, був застрілений ксьондз Юзеф Сущинський, адміністратор парафії (стор. 118);

- 13.11.1943 р. бандерівці забрали з села Библо, пов. Рогатин, ксьондза Антоні Вєжбовського й місцевого вчителя Врубля. їх замордували біля лісничівки на т. зв. Подолянці (стор. 121);

- В ніч на 3 лютого 1945 р. бандерівці напали на Червоноград, пов. Заліщики, під час нападу вмер від розриву серця ксьондз Стефан Юраш. У присілку Нирків бандерівці вбили в місцевому монастирі дві черниці (стор. 121);

- В ніч на 2.04 1944 р. був напад на село Землянка, пов. Калуш, під час якого українські націоналісти живцем спалили ксьондза Блажея Губу. Загалом згинуло тоді 65 осіб, село з костьолом спалене (стор. 122);

- Парафія Фрага, 5 лютого 1944 р. був замордований українськими націоналістами о. Віталіс Борсук, 19 лютого 1944 р. мученицькою смертю згинули: о. Йоахім Шафанєц, чернець Рох Салек (стор. 122).

І так далі - на тридцяти сторінках книжки. Доля не оминула теж греко-католицького священика, пароха Белжця, пов. Рава Руська, якого замордували "люди з лісу" в середу перед Вербною неділею 1944 р. Разом з ним замордували його сестру, кревну й 6 молодих українців. Поховав їх місцевий римо-католицький парох (стор. 118).

Часопис "Квартальнік Кресови" з Лондону [12] на двадцяти сторінках подає приклади нападів на парохії й вбивств бандерівцями римо-католицьких ксьондзів. Ось деякі з них:

- 24 або 25.08 1944 р. бандерівці замордували ксьондза Мар'яна Кльоновського (стор. 161);

- 21.08.1941 р. ксьондза Мар'яна Босака з парафії Маріяпмоль, пов. Станіславів, українські націоналісти підступом викликали з хати й по-звірськи вбили на дорозі до Дубовиць (стор. 164);

- 12.10.1943 р. бандерівці напали на хату ксьондза Тадеуша Стронського, село Скоморохи Старі, й вбили його.

І так далі, і так далі.

Автори подають, що внаслідку акцій українських націоналістів і частково німецьких, у Львівській архідієцезії вчинено напади в 123 парафіях, вбито під час них 48 ксьондзів, 4 було пропалих безвісті, вбито 8 черниць, 7 ченців, спалено 6 костьолів, знищено 7 (стор. 179).

Де, в чому шукати причини такої дикої поведінки ОУН-УПА? Адже все це відбувалося між християнами!

Причина одна: ідеологія українського націоналізму, обгрунтована науково Дмитром Донцовим. Адже, згідно з ним, отже й згідно з ідеологією ОУН: В національному фанатизмі велика зброя великих народів ("Націоналізм", стор. 218); Суттю фанатизму є те, що він у відношенні до конкретного спустошуючий і руйнуючий (стор. 265); Мораль, про яку тут говорю, відкидала ту людяність, яка забороняла шкодити iншим (стор. 268); Ненавистю й підступом прийматимеш ворогів Твоєї Нації (заповідь 8 "Декалогу" - заповідей українського націоналіста). Не завагаєшся виконати найбільший злочин, якщо цього вимагатиме добро Справи (заповідь 7).

Ідеологія українського націоналізму наперед відпускала Всі гріхи, про які говорить християнство - Десять Заповідей Божих. Гляньмо що у цій справі пише отець Федорів. [13] Пригадаймо, що описувані о. Ю. Федорівим події відносяться до передвоєнного періоду, у в'язниці Вронки в Польщі, де автор та українські націоналісти відбували покарання як політичні в'язні:

Після вбивства Пєрацького, Івана Дж. та інших привезено до Вронок... Йому передусім важко було довідатись, чи справді це національний злочин ходити в костьол, наприклад у в'язниці, і взагалі як тепер з церквою, вірою. Чи треба в те все вірити, чого його батько-мати навчили, чи вже інша віра на світі настала? Бо він змалку в Церкву ходив, по-християнськи вірив, знав, що має душу... а оце тепер - показується не те. Показується, що все це були "попівські видумки", пережитки, що всі ці пережитки Провід (ОУН - В.П.) покасує, як лише прийде до влади...

Ніколи я раніш про такі радикальні погляди на релігію не чув. Правда, в 1933 р.... в Академічному домі й поза ним нападали... на церкву, ієрархію, на священиків... Не подобалося їм це й те у Святому Письмі, що там, мовляв, рекомендується приймати ляпаси, і що там не заперечується "вбогі духом", і забагато написано про любов і всякі "сентименти", що не годяться революціонерові...

Тому я звернувся з простим питанням... хто вас такого навчає?

Зараз після польсько-німецької війни по націоналістичних гуртожитках, де були "малі" й "великі" (прості націоналісти й вожаки ОУН - В.П.), відбувались ранні й вечірні "молитви". Ставили вряд "малих" і, замість молитви, проказували "Декалог"... Це був життєвий стиль, практичний вияв "метафізичного" світогляду, але рівночасно й практичне поганьблення елементу релігійного культу -молитви!

Порівняймо сказані тут українським священиком слова зі змістом "Декалогу". Тут і є відповідь на сумніви щодо відношення ОУН, її ідеології, до християнства.

Чи знала про все це ієрархія Православної церкви в Західіній Україні, Греко-католицька церква в Галичині? Принаймні ця остання - знала! Але Святоюрська гора воліла дивитися у вікно, крізь яке можна було побачити поборювання Організацією українських націоналістів більшовизму. І водночас не бажала дивитися в друге вікно, крізь яке явно було видно розходження ОУН з християнством. Загроза більшовизму засліпила церковну ієрархію.

А тим часом стосунок цієї ієрархії мав бути однаковий -як до більшовизму, так і до українського націоналізму, як різновиду фашизму.

Правда, митр. Андрей Шептицький проголошував пастирські листи, в яких таврував гріх убивства, він навіть писав: Ми були навіть свідками жахливих мордів, скоєних молодими людьми, може й навіть з добрими намірами, але зі згубними наслідками для народу. [14] Це вказувало б на те, що Митрополит добре розуміє - що діється, розуміє, що діється велике лихо.

В той час пастирські листи - це було рішуче замало. І -запізно! Святоюрська гора ще 1930 року повинна була відмежуватися від українського націоналізму, накласти анафему на лідерів ОУН, на всіх, хто практично вводить у життя злочинні ідеї ОУН. За одну тільки книжку "Націоналізм" Дмитра Днцова треба було відлучити від Церкви.

Цього не зробила Греко-католицька церква, чим доказала свою безсилу перед ОУН. Толерування Святоюрською горою факту офіційної співпраці з ОУН деяких священиків, навіть ієрархів - доказ того, що Греко-католицька церква не виконала покладеного на неї Святим Письмом завдання: вчити любові ближнього.

Треба сказати, що ситуація в Греко-католицькій церкві не була однозначна, в ній ішла боротьба різних течій, а митр. А. Шепицький в тридцяті роки був уже тяжко хворий, на нього мали вплив не тільки світські, але й деякі церковні кола. Чи не міг, а чи не хотів за таких умов Митрополит визначитися проти українського націоналізму?

Проф. Євген Онацький, резидент ОУН у Римі, котрий мав широкі зв'язки з ватиканськими колами, пише про ці справи.[15] Він наводить листа від Є. Коновальця з 31.03.1931 p., в якому автор гостро засуджує пастирський лист єпископа Григорія Хомишина: Що ви скажете про пастирський лист єпископа Хомишина ? Це просто документ ганьби і божевілля... Як би мені не хотілося зачіпатися з нашими католиками, то все ж я думаю, що ми, націоналісти, мусимо дати рішучу й різку відповідь на цього листа (стор. 43).

Пригадаймо, що єп. Гр. Хомишин був прихильником лояльності в стосунку до легальної польської влади і виступав проти діяльності ОУН. Натомість єпископ Іван Бучко був прихильником ОУН. Митр. А. Шептицький виступив проти єп. Гр. Хомишина, про що пише Євген Онацький: Бучко привіз страшний лист до Папи проти Хомишина. Не пожалував в ньому ні перцю, ні солі... Взагалі, чим більше я взнаю митр. Шептицького, тим більше його шаную. Твердий чоловік. І завзятий націоналіст! (стор. 73, підкресл. - В.П.).

І єпископ І. Бучко рвався до влади: Говорили ми з ним про Шептицького. Йому останнім часом покращало. Але взагалі погано, кажуть, що він вже спаралізований на один бік. Тепер усіма справами митрополита завідує єп. Бучко, і кожний рік його праці підносить там його шанси на митрополичий престол, хоча мало виглядів, щоб на його кандидатуру погодився польський уряд (стор. 311). 26.03.1932 р. Євген Онацький пише в листі: Щодо становища в Галичині, то там існує тепер не дві церковні партії, як колись - Митрополита Шептицького і єпископа Хомишина, а більше, бо митрополит з'єднався з о. Сліпим, який не користується

симпатіями націоналістичної молоді, і разом з ним допікають Бучкові... (стор. 343).

Ситуація, як бачимо, дійсно не була однозначна. Але переміг, здається, погляд єп. Івана Бучка.

Я неспроможний зрозуміти - чому поляк з роду графа Фредри, митр. Андрей Шептицький став українцем? Що ним керувало? Доручена місія Ватикану? З метою поширювати католицизм на Схід? На це українці не дають відповіді.

Немає теж досі заяв про відношення Греко-католицької і Православної церков до того, що накоїла ОУН-УПА в час війни в Західній Україні. Не сказав виразно свого слова у цій справі ні митр. Андрей Шептицький, ні кардинал Йосип Сліпий, ані теж кардинал Мирослав-Іван Любачівський. Не сказав теж свого слова патріарх Мстислав, котрий, як Степан Скрипник, був у горезвісні роки на Волині, мусів бачити що там діялося. Шкода.

Досліджуючи злочинність ОУН і злочини УПА, іноді приходить на думку: чи були б можливими такі масові й індивідуальні вбивства, такі, гірші за звірські, злочини, коли б в Західній Україні 95% селян становили євангельські християни, а не православні й католики? Коли б маса віруючих взагалі належала до протестантських церков? Здавалося б, що такі страхіття були б неможливими. Що серед протестантів не поширився б український, антилюдський, по суті безбожницький націоналізм. Чи цим я закликаю до протестантизму? Аж ніяк! Мені тільки хотілося б, щоб усі церкви займалися одним: Благовістю. Щоб не були вони знаряддям у руках політиків і політики.

Щоб не ходив між українськими націоналістами анекдот: Українець пішов до сповіді Отче, - каже він сповідальникові, - колись я убив енкаведиста (а могло б бути теж: одного, багатьох поляків - В.П.) ... Священик перериває його: Сину мій, спершу говори про гріхи, а вже потім про заслуги. [16]

Жарт? Але ж який він промовистий!

Самозрозуміло, що між православними й греко-католицькими священиками були й є різні люди. Одні підсилювали ненависть, отже й заохочували до мордів, інші обурювалися на таке, вгамовували свою паству, а ще інші не мали змоги протиставлятися злу, не ризикуючи своїм життям.

Це коли йдеться про тих сящеників, котрі були там, в Західній Україні у той час. Декотрі з них залишилися на рідних землях, їх більшовики піддавали репресіям, інші ж

емігрували на Захід, щоб замовчувати тут злочини, які коїлися на їхніх очах.

Від них треба відрізнити ту плеяду українських православних і греко-католицьких священиків, котрі тут, на Заході, народилися, або ж приїхали на Захід надовго перед II світовою війною, і вони, не попадаючи в суперечність з вірою, є одночасно українськими патріотами, і котрі, на жаль, не збагнули суті українського націоналізму. Вони мали підстави не вірити тому - що каже про український націоналізм більшовицька пропаганда. Вони повірили українським націоналістам з різних фракцій ОУН, які показували й надалі показують фальшивий образ українського націоналізму. Я абсолютно переконаний в тому, що про суть українського націоналізму не знає православний торонтський єпископ Юрій Каліщук. Він - просто український патріот.