Розділ 1
Канадсько-американська націоналістична дійсність

В сьогоднішній пропаганді, ОУН щораз частіше твердить, що вона й її збройні відділи, в тому й УПА і СС дивізія "Галичина", у великій мірі спричинилися до постання незалежної України, навіть до розвалу СРСР. Тож спробуймо урухомити на хвилинку свою уяву й намагаймося дати відповідь на таке: Як сьогодні склалася б ситуація на Україні, коли б узагалі ніколи не було ОУН?

Зрозуміла річ, що ОУН постала на тлі конкретних історичних подій, в конкретних історичних умовах, зокрема в умовах розвитку фашистських течій в Західній Європі. Проте - ОУН не була тим, що мусіло постати. Адже й Західна Білорусія була в подібній до Західної України ситуації, а в ній не розвинувся рух, подібний до українського націоналізму.

Можна собі уявити такий розвиток подій:

Галичина, в якій національна свідомість українців була вища, ніж на Волині й Поліссі, об'єднала свої сили з інтелігенцією Волині, допровадивши до дійсно сильної Української парламентарної репрезентації, побудованої на базі українських демократичних партій, в яких чільне місце посіло УНДО. Ця парламентарна організація веде наполегливу боротьбу за реальні інтереси українців у Польщі - за українське шкільництво, розвиток культури, за культурну, а то й територіальну автономію. Рівночасно українські парламентаристи розвивають боротьбу за ці ж цілі на форумі Ліги Націй. Аргументи є: Західна Україна, це етнічно українські території, на яких більшість становлять українці. Лояльні по відношенні до держави українці. Контраргументів з боку польської влади не було б. Польща мусіла б визнати за українцями право до автономії. Постав би, не виключено, територіальний сейм. Постав би у Львові український університет, котрий би діяв побіч польського. Не було б пацифікації. Не було б українців у Березі Картузькій. Не було б з українського боку приводу до діяльності польської фаланги.

Під час вересневої війни 1939 року українці, як польські громадяни, спільно боролися б проти гітлерівської агресії. Багато їх попало б у більшовицькі в'язниці, але теж багато

опинилося б їх в армії ген. Андерса. Вони б у більшій кількості взяли участь у битві під Монте Касіно і в інших. В них був би аргумент перед західними альянтами: ми спільно воювали проти спільного ворога.

Не було б УПА, не було б СС дивізії "Галичина". Радянська Армія так само перемогла б гітлерівську Німеччину на східному фронті, як західні союзники на західному фронті. Коли б не було ОУН, то теж був би Тегеран, була б Ялта і Потсдам. Були б такі самі домовленості між Сталіним, Рузвельтом і Черчілем. На ці події ані ОУН, ані УПА абсолютно ніякого впливу не мали. І Західна Україна після війни опинилася б у межах Української РСР, кордон з Польщею був би, як і є, на Бузі і Сані. Але не було б, як уже згадано, трагедії лемків. Не було б масових депортацій українців з Західної України в Сибір, не було б ув'язнювання сотень тисяч українців.

В цій війні могли перемогти або західні альянти разом з СРСР, або гітлерівська Німеччина. США і Великобританія разом з Францією вирішили, що більшою загрозою для людства є гітлерівська Німеччина. Тому й склався союз з СРСР. На перемогу альянтів ОУН-УПА не мали ніякого впливу. І маємо ситуацію, яка склалася після війни. А коли б перемогла гітлерівська Німеччина, то з абсолютною певністю можна сказати, що сьогодні не було б ні незалежної Польщі, ні України, ні Литви, Латвії, Естонії і т.д. Не згадую тут про долю західних держав.

І нехай ОУН не заносить у свої списки багатьох українських героїв-патріотів, шістдесятників, дисидентів, багато з яких віддало своє життя за волю України. Вони не виховалися на ідеології ОУН. Серед них мабуть тільки один був український націоналіст - Валентин Мороз. І не без значення є, що саме з ним не бажав розмовляти, опинившись на Заході, жоден з українських дисидентів - ні ген. Петро Григоренко, ні Леонід Плющ, ні Микола Руденко. Люди типу Василя Стуса, це були дійсні патріоти України, вони з українським націоналізмом не мали нічого спільного. Це тепер їх намагаються приєднати до пантеону жертв українських націоналістів. Більшість українських дисидентів пройшла крізь ряди КПРС. Саме в цих рядах вони пізнали фальш більшовизму. Це вони, українські дисиденти, у великій мірі спричинилися, разом з дисидентами інших народів колишнього СРСР, до розвалу тієї держави.

Коли б не було ОУН, не було б серед поляків стереотипу "українця-різуна". Поляки й досі жили б в Західній Україні. Євреї не мали б до українців претензій за співдію в екстермінації німцями їхнього народу.

Але український націоналізм, що оформився в ОУН, був.

Тому, що не можна збагнути українського націоналізму, не зіткнувшися з ним на практиці, тому що не можна усвідомити собі загрози для посталої української держави, не доторкнувшись до щупальців українського націоналізму, вважаю необхідним показати суть українського націоналізму, який у закамуфльованій формі зберігся на Заході, міняючи лише деколи методи своєї пропаганди. Не говоритиму, отже, про себе, а про український націоналізм на моїх прикладах. І то тільки в короткому розділі цієї частини. Причому з огляду на розмір праці, я вимушений пропустити в ній два цікаві розділи: "Мій особистий досвід серед українців у Канаді й США", а також "Зустрічі з українськими націоналістами у Канаді і США". Про це, може, при іншій нагоді.

Тут повторюю: їдучи до Канади 1981 року, я не знав тутешнього українського середовища, я не знав суті ОУН -українського нацiоналізму - його ідеологічних основ, його практики. Я їхав з Польщі, в якій жив від 1946 року, завжди залишаючись українцем. У Польщі, з огляду на характер праці, я спілкувався з багатьма людьми - простими робітниками, висококваліфікованими робітниками, з селянами, з інтелігенцією, з представниками влади. І можу сказати, що я завжди зустрічався з людьми, з котрими можна було розмовляти - вони вислуховували мої аргументи, часто я з ними не погоджувався, часто ми розходилися, 'зберігаючи свої погляди. Але без ворожнечі. Навіть коли воєвідський прокурор у Вроцлаві - Ян Земба, заявив у своєму кабінеті, що за його урядування жоден українець не залишиться в органах прокуратури, то я йому відповів: "Те, що ви сказали - це націоналізм чистої води". І нічого. На тому ми й розійшлися. Я не виконав його домагання вийти з органів прокуратури, аж до часу, коли це мені було вигідно. Також я мав словесні сутички з представниками воєвідського комітету партії в Легніци. І теж нічого.

Мене навіть зрозуміли в воєвідській Службі Безпеки в тій же Легніци, вже після того, як перехопили частину мого протибільшовицького писання. Там тільки одного не збагнули: що я не націоналіст. Вони весь час вважали, що я -

націоналіст. Про це дав мені зрозуміти мій знайомий -колишній шеф С.Б. (польської Безпеки) з Явора, полк. І.В.

Мені дозволили легально емігрувати до Канади мабуть тому, щоб не мати зайвого клопоту зі ще одним дисидентом, цим разом з українцем.

їдучи до Канади, я не мав уяви про те, що тут українці поділяються на комуністів, згуртованих у Товаристві об'єднаних українців Канади (ТОУК), і на націоналістів, а ті знову поділені на бандерівців і мельниківців, католиків і православних, "західняків" і "східняків". Я не знав, що в Канаді серед українців немає, чи майже немає демократично думаючих людей. Тепер я знаю, що вони є, але я їх, котрих знаю, котрих пізнав за майже дванадцять років, або про котрих я чув, міг би перерахувати на пальцях двох моїх рук.

Перш за все мене вразила тут низька мовна культура українців. Не тільки в розмовній мові серед людей, не тільки у виступах, але й у писаному слові. Я з цілою відповідальністю стверджую, що понад 90% редакторів, людей, котрі вважають себе журналістами, людей з вищою (українською) освітою, ті, що покінчили у Львові Українську академічну гімназію, тайний університет, навіть письменники - не знають української літературної мови. Але багато з-посеред них має відвагу критикувати в деякій мірі зросійщений ХІ-томний Словник української мови - одне з найбільших досягнень українського мовознавства! Це мене ще більш вразило тому, що в Польщі, як правило, люди з середньою освітою послуговуються польською літературною мовою. А тут - як родзинки на великому калачі безкультурності - у США д-р Петро Одарченко й ще дві-три особи, які досконало знають українську літературну мову; в Канаді - д-р Яр Славутич і ще дві-три особи; в Європі - д-р Ігор Качуровський і ще дві-три особи. Оце і все! Навіть проф. Юрій Шевельов, прославлений мовознавець, у публікованих текстах допускається разючих мовних помилок, пишучи, наприклад, "канадійський", замість "канадський", не розуміючи семантики слова "ділок" тощо. А професор, доктор українського мовознавства, Дмитро Кислиця, випустив у світ книжку "Світе тихий" (Торонто, 1987) з безліччю разючих мовних помилок. Не згадуючи вже про те, що автор забрехався до того, що написав, що він 21.06.1941 р. був у Києві, склавши того дня аспірантські екзамени (стор. 95), а в іншому місті (стор. 174), що був у цей же час, тобто 21.06.41 р. - викладачем у Львівському університеті. Коли я написав

обширну рецензію на цю книжку - її ніхто не наважився опублікувати.

Це - професори-мовознавці. То що ж казати про пересічного інтелігента?

Малограмотні книжки випускаються тут під егідою Української вільної академії наук, під егідою Інституту дослідів Волині та інших поважних установ. За рівень мови, якою тут часто публікуються книжки, не згадуючи вже газет, учневі 4 класу початкової школи на Україні ставили б двійку.

Я з великим жалем, з великою прикрістю стверджую, що мовна культура української діаспори відстала щонайменше на кількадесят років від мовної культури польської еміграції.

Один приклад ще подам, один з-посеред десятків, сотень, але він оце, коли пишу, попав мені в руки: Письменниця, д-р Олександра Ю. Копач, виступаючи за дерусифікацію української мови, сама допускається в короткій статейці русизму: "полоса", замість по-українськи "смуга". В цій же статейці ще й такі мовні помилки: "жиє" (пол.), замість "живе"; "пів століття", замість "півстоліття"; "сокупний", замість "сукупний"; "протягом багато тисяч років", замість "протягом багатьох тисяч років". За таку мову вчителі ставлять "двійку", а тут її поміщують на сторінках газет у мовних справах.

Я шукав причини такого стану, шукав відповіді - чому українська літературна мова чужа українській діаспорі? Я дійшов висновку, що, за теорією ОУН, українська літературна мова на Україні - русифікована. Тому вона тут не прийнялася. Тут - обов'язковий галицький діалект, в якому більше русизмів, ніж у сьогодні вживаній мові на Україні (воздух, побіда, послідній, окружити, всьо, напримір, прогулька й багато, багато інших). Українська націоналістична діаспора сама, добровільно відмежувалася від української сучасної літератури, боячись згубного її впливу на діаспору. Ось один з доказів: Якось я, редагуючи для Канадсько-української мистецької фундації в Торонто "Словник образотворчих митців української діаспори", зустрівся там з Любов'ю Дражевською, котра, здається, у Вільній українській академії наук займалася ділянкою української літератури. За розмовою я сказав: "Коли я дуже втомлений, я беру котрийсь з творів Михайла Стельмаха і, читаючи, насолоджуючись його прекрасною мовою -

відпочиваю". На це Любов Дражевська: "А хто це такий -Михайло Стельмах?" Я - занімів.

І що цікаво: українці з Галичини, ті з освітою, хоч не послуговуються польською мовою від десятиліть - вони знають її, і коли треба - говорять польською літературною мовою. Це саме торкається лемків, які живуть у Польщі, вони, як правило, послуговуються польською літературною мовою, але навіть не намагаються пізнати, опанувати українську літературну мову. Вони зовсім не читають літературних творів в українській мові. Краще вже зі "східняками", котрі здебільша намагаються говорити літературною мовою.

Років кілька тому я написав обширну розвідку на тему мови, її опублікував ред. Мар'ян Дальний у "Нових днях" в Торонто, але, крім декількох лайливих листів до редакції, не було на неї реакції на рівні культурної дискусії.

Я теж упродовж року, кожної неділі передавав по радіо мовні бесіди, і вони теж залишилися без жодної позитивної реакції.

А доказом мовної безкультурності української діаспори є публікація в "Нових днях" статті Степана Геника-Березовського "Мова про мову" (жовтень 1992), в якій автор дав показ тотальної безграмотності. Це той Степан Геник-Березовський, котрий, як телекоментатор, говорить: "сема година", "осьма", "трета", "витати", замість "вітати", "публика" тощо. Жах! Сором!

Я, здається мені, знаю українську, польську й російську літературні мови, я слухаю передач з Монреалю польською, російською й українською мовами. І стверджую, що польські й російські радіопередачі ведуться літературною мовою, натомість українські, за винятком радіокоментаторів, що нещодавно прибули з України (напр. Б. Михайлюк), це лише намагання говорити літературною мовою. Те саме в телепередачах у Торонто - польські ведуться літературною мовою, а українські - дуже рідко. Але загалом, нема передачі, нема інформації, щоб були вони без мовних огріхів.

Це саме з поколінням, що народилося в Канаді: Коли говорить голова СКВУ - Юрій Шимко, то обов'язково в його мові ряд мовних похибок, хоч він на тлі інших говорить гарно. А от голова польського Конгресу, Марек Малицький, говорить чистою польською літературною мовою, хоч він теж народився в Англії.

Доходжу до висновку, що й тут вина за такий стан лежить на ОУН, котра не визнавала української мови з України, котра галицький діалект ставила вище за літературну мову.

Я тут стільки написав про мову української діаспори на те, щоб показати, що вона залишилася на рівні Галичини 1930-х років. І на цьому самому рівні залишився весь спосіб думання української діаспори. Сукупність якостей української, здомінованої галицьким націоналістичним елементом, діаспори веде до абсурдального висновку: Ця дiаспора, керуючи звіддалі, йде в напрямку приєднання всієї України до Галичини!

Друге, що мене тут вразило, це абсолютний брак самокритицизму української діаспори, небажання дивитися на факти, події іншими, ніж націоналістичні, очима. Українській діаспорі притаманний отарний спосіб мислення, схематизм, несприймання спроб переосмислити минуле. Розумній, розсудливій людині притаманне сумніватися, перевіряти правильність свого міркування з міркуванням інших людей. Сьогодні навіть не надто освічена людина, вміюча читати, ігри наявності густої мережі публічних бібліотек, має змогу конфронтувати свої погляди з поглядами інших, робити висновки з прочитаного, оцінювати себе з точки зору інших. Це стосується простих, грамотних людей. А люди з освітою мають змогу запізнатися з різними філософськими, ідеологічними, політичними, релігійними тощо системами. Бібліотеки відкриті, вони безкоштовні. До розумних винятків зараховую Петра Яцика - українського мільйонера з Торонто. Винятком був теж Мих. Шафранюк.

А тим часом спосіб мислення української діаспори заморожений. "Прогресисти" думали дійсно по-московському, вони були відлунням більшовицької пропаганди. З ними, котрі на практиці не знали суті більшовицького тоталітаризму, котрі вірили в пропаганду, ніхто з українських націоналістів після війни навіть не намагався розмовляти, переконати їх у неправильності поглядів на більшовицький режим. Натомість зводили з ними часто бійки, на зразок довоєнних сільських бійок між хлопцями одного кутка з хлопцями з іншого кутка села. Кулаками хотіли переконати "прогресистів" в погрішності більшовизму й непогрішності націоналізму.

Натомість націоналістична українська діаспора на все дивилась крізь націоналістичні окуляри. Ото тільки й різниці, що це були окуляри різного націоналістичного виробництва:

бандерівського, мельниківського, а згодом ще й "двійкарського". З-за тих окулярів в натовпі ледь можна розпізнати лише по мові православного, греко-католика. Хто з-посеред молоді не бажав дивитися крізь націоналістичні окуляри, той відходив від українства, бо в ньому немає місця на інші, ніж націоналістичні, погляди.

Тож трудно було мені, котрий звик розмовляти з людьми з відкритими очима, знайти своє тут місце. Важко мені було примиритися з фактом, що нема з ким тут порозмовляти на теми літератури, не тільки, зрештою, української, на теми філософії, моралі, шляхів розвитку людства. Як правило, всі розмови тут зводяться до примітивного політикування, а радше до проявів ненависті -до більшовиків, поляків, жидів, москалів. Тут, якщо хто взагалі читає, то - бандерівці читають "Гомін України", більш заавансовані ще й "Визвольний шлях", "Національну трибуну", книжки, які видають бандерівські видавництва. А мельниківці читають "Новий шлях", дехто "Українське слово" з Парижа, "Український самостійник", теж деякі книжки мельниківських видавництв. У США переважно читають "Свободу", донедавна читали "Америку". Католики в Канаді читають "Нашу мету", а православні "Православний вісник". Деяка кількість, переважно "східняків", читає "Українські вісті" з Детройту, це, здебільша, члени УРДП, в тій газеті можна знайти деякі об'єктивні матеріали. Але й УРДП, якої органом є "Українські вісті" з Детройту, свого часу увійшла в союз з ІСНО - Ідеологічно спорідненими націоналістичними організаціями.

Я, котрий багато років читав і надалі читаю польську "Політику" з Варшави, московську "Правду", київську "Літературну Україну", "Демократичну Україну", "Дніпро", "Вітчизну", журнал "Україна", "Робітничу газету", я, котрий ще в Польщі прочитав безліч книжок польської , української, російської, західної класики й сучасних творів - я не вміщався в тутешні стереотипи, я, признаюся, не вмів і не вмію розмовляти з тутешніми українцями. Є, правда, винятки серед тих, з котрими я обмінювався поглядами. Але це -дослівно декілька осіб. Вважаю, що поважна людина не має права обмежувати свої інформації до читання газет, журналів, книжок - одного лише напрямку. В результаті впливу ОУН на західну українську діаспору, вона у великій мірі, в своїй масі, залишилася на рівні способу думання 1930-х років Галичини.

Після довгого міркування, я відступив від наміру публікувати в цій праці розділи про особисті переживання, про особистий досвід, пов'язані з зіткненням з українським націоналізмом у Канаді й США, цього вистачило б на окрему книжку. Обмежусь тільки до одного випадку.

У кількадесятій, мабуть, розмові з високопоставленою в націоналістичній ієрархії особою, моїм добрим знайомим, я звинуватив ОУН у вбивствах поляків під час війни. Той чоловік сказав: "Ну, вбивали, навіть по-звірськи вбивали. Але вбивали на українській, не польській землі!"

А Боже право каже: "Не вбивай!"( 2 Мойсея, 20:13).

А людське право каже: "Кожна істота має природне право на життя... Нікого самовільно не можна позбавляти життя" (Міжнародний пакт про громадянські й політичні права, ухвалений Генеральною Асамблеєю ООН 16.12.66 p.).

Після заяви мого знайомого я не став входити з ним у дискусію. Моралі бо не можна навчити. Мораль, це категорія вічна й обов'язкова для людства, як у минулому, так і в майбутньому. Вона - обов'язкова умова існування роду людського взагалі. Мораль можна збагнути, прийняти як Божу волю. Відходячи зi ствердження - "Правда є Бог", "Я -людина і я збагнув. Ти - людина - ти збагнеш."

Моралі навчити не можна. Але можна навчити аморальності. Вчителем аморальності був Дмитро Донцов, а тямущими учнями були творці ОУН. Котрі виправдовували аморальні вчинки: Не завагаєшся виконати найбільший злочин, якщо цього вимагатиме добро Справи (Пункт 7 "Декалогу"). А вчений інструктор ОУН-б, Петро Мірчук, пояснює: Під найбільшим злочином тут розумілося вбивство, перед виконанням якого не повинен вагатися член революційної організації, якщо воно було конечним для добра визвольної боротьби українського народу. Чи після такого, д-р Петро Мірчук не повинен "виписатися" з християнської релігії, з Греко-католицької церкви?

Це бо написав Петро Мірчук, неначе й християнин, греко-католик, наставник української діаспори. Про потребу вбивств вирішував Микола Лебедь, згодом Роман Шухевич - і тисячі їм підлеглих бойовиків С.Б., УПА. Наперед відпущення гріхів їм давала ОУН.

А Бог? А моральність? А людяність? Та що там: "Нація понад усе!" Отже й понад Бога. Нація? А чи інтереси тих, котрі ставлять собі метою бути "вождями нації"?

Це вони, творці ОУН, довели до морального занепаду десятки тисяч колись чесних українців. Ті колись чесні українці з Волині й Галичини стали продуктом діяльності ОУН.

У 1980-х роках втік з Польщі молодий українець. Разом з дівчиною-полькою. Згодом вони повінчалися. Але на початку затрималися впродовж кількох днів у рідного дядька хлопця. Колишнього вояка УПА. І той запитав хлопця: "А скільки ти поляків зарізав, заки втік з Польщі?"

Той хлопець розповів мені про цей випадок. Мені в таких випадках стають перед очима мої малі колись діти, мої малі внуки. Від них б'є тепло невинного тіла, їхній подих свіжий, ніжний, незайманий. І таких вбивали, різали, рубали, кололи вилами. Але, "не на польській, на українській землі." Хай вбивці поглянуть тепер на своїх внуків. Хай прикладуть свою, колись мокру від дитячої крові, руку, до серця свого внучати. Хай заглянуть своїми, старечими вже очима, в ясні очі своїх онуків. Чи побачать у них відблиск жаху тамтих, мордованих дітей? І хай подумають про Бога. Про незабарну смерть. Про те, що гряде. У контексті з минулим.

Такі ось мої міркування з приводу канадсько-української націоналістичної дійсності. І з американської, де я продовж 8 місяців жив.

Огляд українських політичних і громадських організацій у діаспорі.

Правду кажучи, про суто громадські організації української діаспори говорити не можна - всі вони підпорядковані цим або іншим політичним організаціям. Таке - притаманна кожному тоталітаризмові риса. Навіть хоровий гурток не співає українських пісень узагалі, а лише з репертуару, що на догоду "власть імущих". Як і донедавна в СРСР.

На те, щоби відтворити дійсний і повний образ політичних і підпорядкованих їм громадських організацій української діаспори, потрібне окреме дослідження, яке б дало свої висновки в окремій великій книзі. Псевдогромадських організацій тут - безліч. їх список треба було б публікувати на кількадесяти сторінках друку. Щоб розібратися в них, потрібен неабиякий досвід. Зокрема абревіатури можуть увести в оману. Наприклад, можна зустріти абревіатуру "УВФ", яка без контексту нічого не

говорить. Це бо може бути могутня, світового масштабу, закамуфльована назва ОУН-б - Український Визвольний фронт, а може бути мельниківська організація - Український Визвольний Фонд, яка займається збиранням грошей на потреби ОУН-м.

У цій праці займуся лише головними структурами аполітичних організацій української діаспори, щоб показати як вони поставали, під якими вивісками діють. Саме під вивісками, бо в жодній телефонній книжці не знайдете назви: Організація Українських Націоналістів. Така бо легально на Заході не існує. Вона й на Україні тепер діє під різними вивісками, про що буде мова далі.

Говоритиму тут про Канаду й США.

Український націоналізм домінував не тільки в Західній Україні, зокрема в Галичині, він домінує теж у Канаді й США. Проте ні на Україні, навіть в Західній Україні, ні на Заході не можна його ототожнювати з українським народом. Найкращим доказом сказаного є опубліковані в щоденнику "Америка" дані, опрацьовані Мстиславом Дольницьким, редактором "Америки". На жаль, в мене є лише копія частини опублікованого матеріалу, а саме діаграма, котра вказує на церковну й політичну заангажованість української еміграції у США. Копію цього матеріалу я зробив сам у Скрентоні, США, влітку 1985 року, отримавши газету. Тоді я не мав наміру писати цю працю, то й не зробив копію з усього матеріалу, а навіть не зазначив дати газети, хоч з іпевністю вона походить з літа 1985 р. Підшивок газети я тут не знайшов, а сама газета від кількох років, після смерті її редактора, перестала виходити. Варто звернути увагу на те, що україномовний щоденник "Америка", це католицька газета, яка була під впливом ОУН-б.

На жаль, діаграма не бере до уваги комуністичних українських організацій, проте це не міняє образу, оскільки комунізуючі українці в Америці становлять маргінес у порівнянні до всієї української еміграції. Хоч у мене немає подібних даних щодо Канади, проте ситуація серед тутешньої еміграції складалася аналогічно до США.

Ця діаграма приведена на окремій сторінці.

З наведеної діаграми видно, що у США членів ОУН-б менше 10 тисяч, ОУН-м коло 2 тисяч, а ОУН-з менше, ніж 1 тисяча. Разом членство всіх трьох фракцій ОУН у США становить менше 15 тисяч. Це, коли рахувати, що у США живе півтора мільйона людей українського походження, лише

один відсоток. Саме цей один відсоток утворює фальшивий образ української еміграції, він контролює всі вказані в діаграмі організації, а також всі церкви. Решта українців -пасивна. В певній мірі через природну асиміляцію, а в деякій мірі, зокрема молодь, через те, що не може сприйняти як свій світогляд - український націоналізм. Адже ця молодь виросла в умовах американської демократії.

У цьому контексті слід мати на увазі те, що ОУН у жодному разі не репрезентує інтересів української діаспори в цілості; на жаль, ті, хто приїздить з України, мають на оці лише отой 1 відсоток, а не цілість українських емігрантів ї їхніх нащадків, котрі ще вважають себе українцями, або ж американцями українського походження. Вони, побувши тут деякий час, погостювавши, одержавши подарунки, вертаються на Україну і говорять неначе про українську еміграцію, а насправді вони говорять про отой 1 відсоток, про ОУН.

Постання ОДВУ і УНО

Творці ОУН були свідомі того, що їм потрібна підтримка з боку української еміграції - матеріальна і політична. Вони планували теж впливати на українську еміграцію, використовуючи її для своїх цілей. ОУН мала надію, що українська еміграція впливатиме на політичні кола в провідних країнах світу. Тому, як перший крок після І Конгресу ОУН у Відні, були назначені резиденти: Ріко Ярий - на Німеччину, інж. Євген Ляхович - на Великобританію, згодом на США; Євген Онацький - на Італію; Василь Баранецький - на Фінляндію; сотн. Іван Рев'юк-Бартович - на Литву; д-р Олександр Хмельовський - на Маньчурію; Олександр Бойків - на Францію; інж. Дмитро Андрієвський -на Бельгію.[1]

Кілька тижнів після закінчення І Конгресу ОУН у Відні (1929 р.), до США й Канади поїхав сам полк. Євген Коновалець. Для організаційного охоплення широких мас треба (було - В.П.) творити цілком окремі націоналістичні організації, самостійні й достосовані до правних вимог дотичної країни та повязані з ОУН тільки ідейно-політичними вузлами... З доручення полк. Коновальця, як голови Проводу Українських Націоналістів, створено такі ідеологічно-політичні організації з суспільно-громадським характером діяльності: Організацію державного відродження

України - ОДВУ в США та Українське національне об'єднання - УНО в Канаді. Це мали бути ті українські націоналістичні організації масового характеру, які... унапрямлювали акцію постійного залучування українського громадянства на теренах США і Канади до визвольної боротьби цілого українського народу під прапорами ОУН. Обидві ці організації гідно виконували покладене на них полк. Коновадьцем завдання - аж до другої світової війни. Згодом впливи в цих організаціях - ОДВУ й УНО - перехопила організація полк. А. Мельника. [2]

Запам'ятаймо добре, який в дійсності характер мали (й мають) ОДВУ та УНО. Це були "трансмісії" ОУН на українську еміграцію у США і Канаді, отже це не були громадські організації.

Головою ОДВУ був проф. Олекандр Грановський-Ніприцький, відомий в Америці вчений-ентомолог, поет, великий український патріот. І... не так уже далекий свояк моєї дружини. Я не вірю, щоб проф. О. Грановський дійсно був націоналістом, у розумінні визначень чільного ідеолога ОУН Дм. Донцова. Той вчений-ентомолог був великим гуманістом, що видно з його поезій. Йому, мабуть, піднесли націоналізм у патріотичній упаковці і таким чином "купили" собі О. Грановського для ОДВУ.

У Канаді, в рамках УНО, діяли - Українська стрілецька громада, в склад якої входили здебільша колишні вояки УГА - Української галицької армії, побіч неї Організація українок Канади, МУНО - Молодь українського національного об'єднання. Це були так звані "братні організації УНО". Серед них є ще згадувана вже тут організація УВФ (Фонд, не Фронт).

ОДВУ в США вдержувала контакти з осередком ОУН в Гданську, званому "Мімозівкою", і до 1935 р. встигла передати на потреби ОУН 150.000 дол. У США націоналісти контролювали щоденник "Свобода", католицький щоденник "Америка", "Народне слово" й "Україну".[3] Натомість УНО в Канаді видавало "Новий шлях", саме той, в якому я став на працю як технічний коректор.

Вихід

Друга книга Мойсеева має назву "Вихід", по-грецьки "ексодос", В ній говориться про переслідування Ізраїля в Єгипті й вихід - мандрівку з єгипетської землі, з дому неволі

в обітовану країну. Мали свій "ексодос" також українці в час і після II світової війни. Велика, дуже велика їх кількість збільшила стан української еміграції на Заході. І, як правило, вони підсилили тут націоналістичний табір.

Аналізуючи стан української діаспори в США і Канаді, шукаючи причин підсилення українською еміграцією після II світової війни націоналістичного табору, треба вернутися до причин цієї еміграції. Самозрозуміло, що вона не була однорідною. Такою, або майже такою вона стала вже тут. Які чинники цьому сприяли? Де шукати першопричин такого стану речей? Спробуймо ще раз вернутися до тих жахливих часів, коли життя людське не варте було й копійки.

Почнемо з т. зв. "дивізійників", тобто вояків СС дивізії "Галичина". Про їхній вихід з поля бою по німецькому боці й про полон на території дій британських армій, написав книжку Василь Верига.[4]

Говорячи про українську еміграцію на Захід після II світової війни, весь час треба мати на увазі той факт, що вона відбувалася вже після звісної промови Вінстона Черчіля в американському місті Фултон, започатковуючої період "Холодної війни" Заходу з СРСР. Саме на цьому тлі слід розглядати процес еміграції до Великобританії, США, Канади.

Козирною картою "дивізійників" була боротьба дивізії проти Радянської Армії. У своєму виправдовуванні перед колишніми союзниками СРСР, "дивізійники" дійши навіть до того, що твердили про репресії німців проти дивізії. В меморіалі, підписаному 90 підстаршинами і стрільцями до Головного командування таборів полонених в Італії, органу військової адміністрації Великобританії, було написано:

Тісна співпраця між УПА і дивізією існувала цілий час, чому протидіяли німці, розстрілюючи цілий ряд старшин і стрільців, закидаючи їм звязок з УПА, а багато членів УПА публично (публічно - В.П.) розстріляно. [5]

Правдами й неправдами продіставалися на Захід ті, хто був в УПА або співпрацював з нею. Всі вони, самозрозуміло, націоналісти. Але як же сталося, що майже всі "східняки" стали тут націоналістами?

Щоб дати об'єктивну відповідь на це запитання, треба вернутися до часів німецької окупації.

Літо 1941 року. Це тільки вісім років від голодової смерті коло семи мільйонів українців у наслідку штучного, на наказ Сталіна організіваного, голоду. Це тільки коло десяти років

від розкуркулювання, від фізичного нищення українського селянина, як класу куркулів і середняків, тобто найактивнішого сільського елементу. Це тільки чотири роки від єжовщини - майже поголовне винищування української, навіть комуністичної, інтелігенції.

Приходять німці. З засуканими рукавами, здорові, в шкіряних черевиках, озброєні небаченою технікою. Чи мусіли, задурманені більшовицькою брехливою пропагандою, знати українці про суть нацизму? Адже українці на т. зв. підрадянській Україні не мали доступу до жодної об'єктивної інформації - ні до преси, ні до радіо.

А вслід за німцями прийшли "похідні групи ОУН". Що про ОУН могли знати українці підрадянської України? Що вони могли знати про ідеологію ОУН? Принаймні на перших порах нічого не знали.

І знайшлися українці - селяни, інтелігенція, робітники, вчені - котрі, справедливо ненавидячи більшовицький тоталітарний режим, не відаючи про суть гітлеризму й українського націоналізму, добровільно, а інколи й під примусом окупанта, ставали працювати на німців - хто в німецькій місцевій адміністрації, хто в господарських установах, хто став старостою, а то й у поліції, хоч до неї, слід це підкреслити, йшов найгірший елемент, часто людське шумовиння. Проте вирішальна більшість з-посеред тих, хто став співпрацювати з німцями, це були люди чесні, це були патріоти. Вони у своїй більшості невдовзі збагнули, що пішли не тим, що треба шляхом, та вже було запізно. Початкові успіхи німців незабаром перейшли в поразки, німецькі армії почали відступати з України. Що ж мали робити всі ті, хто волею чи неволею якимось, навіть найдрібнішим чином, співпрацював з німецькою військовою чи цивільною адміністрацією? Невже мали вони чекати приходу Радянської Армії? Адже вони знали - як більшовицька влада розправляється зо всіми, хто хоч будь-яким чином виступає проти неї.

І посунули валки втікачів на Захід. Початково опинилися вони в Західній Україні, зокрема в Галичині, де ними почала опікуватися співпрацююча з німцями ОУН-м. Це саме тому деяка кількість "східняків" попала в СС дивізію "Галичина". В ній вони, та й взагалі в Галичині, не могли демонструвати свого ставлення до українського націоналізму.

Німці відступали й відступали, а за ними цілі валки втікачів-"східняків". Всі вони опинилися на території

Німеччини, на якій вже були два мільйони українців - молоді й підлітків, вивезених у Німеччину на примусові роботи до фабрик, заводів, до "бауерів". Багато з-посеред них теж пам'ятали більшовицький режим з особистого досвіду, або з оповідань батьків, родичів. Багато з-посеред них втратили своїх близьких з рук НКВД.

Німеччина була поділена на чотири окупаційні зони: американську, британську, французьку й радянську. З радянської окупаційної зони почали втікати українці до західних зон, де творилися табори для різного роду втікачів. Табори творилися як правило за національним принципом, отже були табори для втікачів поляків, українців тощо.

В більшості українських таборів почали верховодити бандерівці, як найбільш організовані, вони часто витісняли впливи мельниківців. Про подробиці цього не говоритиму тут. В кожному разі в українських таборах для переселенців верховодили націоналісти. Часто бувало й таке, що до них не приймали українців-"східняків", які мусіли тинятися по приватних квартирах. Серед них був теж Павло Коновал -член Головної Ради Українського братського союзу, але забув про ті часи поневіряння ним. Перебуваючи в таборі, треба було коритися оунівцям. Іншого виходу не було. Це було правило, від якого були дуже рідко відхилення. Про це є обширна література, варта окремого опрацювання, за яке повинен взятися котрийсь "східняк".

Але ж вічно в таборах для переселенців жити не можна було. А тим часом по них бушували радянські репатріаційні комісії, котрі, спираючись на ялтинську домовленість Сталіна з Черчілем і Рузвельтом, мали формальне право домагатися видачі їм усіх, хто до 1939 р. був громадянином СРСР. Почалася трагедія "східняків". Вони знали - що їх чекає у випадку повернення в Радянський Союз. Були випадки самогубств. З цього приводу багато українців пішли до польських таборів. їх там, не вміючих говорити по-польськи, прийняли! Про це безпретензійно пише у своїх спогадах Антоніна Хелемендик-Кокот.[6]

В таборах для переселенців почали діяти "Скріннінгові" комісії, які вирішували - дати чи не дати дозвіл на еміграцію до США і Канади?

Не знаю, чи "східняки " самі додумалися, а чи їм "західняки" підказали, але почали "східняки" добувати документи про те, що вони - громадяни до 1939 р. Польщі. Найчастіше вони, при допомозі організованих оунівців,

добували метрики - свідоцтва про народження в Західній Україні. Допомагали в цьому й українські греко-католицькі священики. Цим вони не грішили проти людяності. Хвала тим, що помагали братам-"східнякам", котрі завдяки такій "операції" змогли емігрувати на північноамериканський континент, як народжені в Західній Україні, отже на пофальшовані документи.

Коли б на цьому закінчилося, то було б усе добре. Але люди дуже рідко коли роблять щось зовсім безкорисно, а тим більше оунівці. "Східняки", через допомогу їм бандерівцями чи мельниківцями, стали, неначе, їхніми заложниками. Вони й досі бояться того пофальшування документів, хоч про це досконало знають і американські, і канадські відповідні служби. Заложниками в цьому розумінні "східняки" залишилися й по сей день, а впродовж років вони "призвичаїлися" бути націоналістами, не знаючи чим по суті є той націоналізм.

Частина українців з таборів для переселенців, не отримавши згоди "скріннінгової" комісії на еміграцію до Канади і США, подалась на еміграцію до Аргентини, де частина їх залишилася, а частина згодом виїхала до США й Канади. Частина українців з таборів для переселенців підписала контракти на працю в копальнях вугілля в Бельгії і теж згодом вони емігрували за Океан. В Німеччині залишилася невелика тільки кількість українців.

Ось ці всі виходці з Великої і Західної України увійшли тут до складу націоналістичних організацій. Пов'язані з ОУН-м - до УНО в Канаді, а у США до ОДВУ. Натомість ОУН-б, як така, що не вміщалася в рамки канадських чи американських законів, створила Український визвольний фронт, до якого влилися всі, на кого мала вплив ОУН-б. Членом УВФ стала навіть Антоніна Хелемендик-Кокот, яку німці вивезли на роботи в Німеччину і яка ніколи не мала нічого спільного з ОУН, з українським націоналізмом. Про УВФ каже у своєму виступі в честь УПА в Києві 8.08.1992 р. Володимир Мазур, перший заступник голови Проводу ОУН-б: Внаслідок світової війни сотні тисяч українців опинилися в країнах західного світу, де з ініціативи ОУН, під проводом Степана Бандери, було сформовано організації Українського Визвольного Фронту - політичні, видавничо-пресові, молодіжні, культурницько-освітні, жіночі, економічні тощо. [7]

Другий розлам в ОУН

Цим разом він стався в лоні ОУН-б. Він почався після війни, коли, як кажуть, Микола Лебедь, як "міністр" закордонних справ УГВР (Української головної визвольної ради), почав встановлювати контакти з західними військовими, а потім розвідувальними колами, зокрема з такими колами США. Про це вже мовилося. Перейшовши на службу до американців, М. Лебедь і товариші не бажали поривати з ОУН, але їм, як видно, американці не дозволили брати участь у діяльності революційної ОУН-б. ОУН, як і більшовицька партія, не відмовляючись від мети, вміє, принаймні її частина, пристосовуватися до нових умов.

Чільний ідеолог українського націоналізму, Зенон Пеленський (не мішати з проф. Ярославом Пеленським), у листі від 25.09.1931 р. до проф. Євгена Онацького пише:

Ви допомогли б мені в одній спеціальній справі, коли б підкреслили в кількох статтях і на прикладах здібність фашизму до його тактичної трансформації, його дивну гнучкість і бездогматичність у певних фазах історичного розвитку, де він сповидно (вочевидь - В.П.) міняв віхи і тактику, залишаючись у корені речі безкомпромісово і непохитно догматичним. Йде про це, аби людям тут узмисловити (усвідомити - В.П.), що вільно міняти шлях і засоби, але одного тільки не вільно міняти - мети (підкрсл. - В.П.) [8]

Теорія, як бачимо, була. Отож обі ОУН, тобто ОУН-б і ОУН-м, опинившись у нових умовах, почали достосовувати свої програми, як тактичний засіб, так, щоби не виглядати назовні тоталітарними організаціями. Змінили, отже, тактику, не відмовляючись від мети. Не відмовились, отже, від побудови на всіх, на розсуд ОУН, українських етнічних землях української держави. Не відмовились від витоків ОУН, від її ідеології, від її постанов. Не відмовились від реалізації "повного усунення всіх окупантів з українських земель", не відмовились від "повного усунення займанців". Змінили тактику, не відмовляючись від злочинного минулого ОУН, зокрема не відмовляючись від народовбивства, вчиненого ОУН-УПА.

Швидше достосувала свою тактику до нових умов ОУН-м, про що свідчать матеріали IV ВЗУН (мельниківців) 1955 р. і наступних. Коли я відійшов з праці в "Новому шляху", я колись зустрівся у Філадельфії з Павлом Дорожинським,

головою ICHO - Ідеологічно споріднених націоналістичних організацій, і в розмові з ним сказав: "Мені відповідають сформулювання постанов ВЗУН мельниківців, але я не погоджуюся з практикою вашої ОУН."

Тугіше йшло зі зміною тактики в революційній ОУН бандерівців. Вона аж на IV Великому Зборі ОУН у 1968 році сформулювала неначе демократичну програму. Проте вже набагато раніше в рамках тієї ОУН постала фракція, яка висловлювалася за явним проголошуванням нового підходу до визвольної боротьби українців. Все, здається, почалося від створення УГВР, від контактів М. Лебедя, о. Івана Гриньоха з західними колами. Чи це була вимога західних кіл а чи тільки під впливом цих кіл, в рамках ОУН-б сформувалася течія, згідно до якої треба перейти на проголошування демократичних гасел.

Здається не варт аналізувати тут різниці, які ділять ОУН-б від посталої формально 1954 року ОУН-з, тобто Організації українських націоналістів за кордоном. Щоправда ця остання, тобто ОУН-з, створена Миколою Лебедем, Левом Ребетом і Зеноном Матлою, твердила, що під націоналізмом розуміємо почуття приналежності до нації, як найвищої культурно-політичної спільності, і що націоналістом є кожний, хто почувається до зв'язку з українською нацією і в громадсько-політичному житті керується її інтересами [9], то таке визначення слід кваліфікувати як пропагандивний засіб, за допомогою якого: а) можна притягнути в ряди ОУН звичайних українських патріотів, б) замазати, затемнити злочинне минуле ОУН, від якого ця ж ОУН-з не відмовилася, як і не відмовилася від первісної ідеології ОУН. Об'єктивно визначальною прикметою нової ОУН-з є те, що вона ніколи не відмежувалася від витоків ОУН, від її ідеології, від її злочинного минулого. І вона зберегла назву - Оганізація українських націоналістів. Ця організація постала 1929 p., і ми вже знаємо її суть, знаємо теж суть націоналізму.

З визначення понять "націоналізм" і "націоналіст", зробленого ОУН-з, виходить, що я теж націоналіст, бо я "почуваюся до зв'язку з українською нацією і в громадсько-політичному житті керуюся її інтересами". Але я - не націоналіст. Я - звичайний патріот України, її народу, української нації. Таких як я - мільйони. І вони - не націоналісти. Мене, й ті мільйони, різнять з ОУН-з (та й з іншими фракціями ОУН) витоки ОУН, її донцовська ідеологія, її злочинна діяльність. ОУН - злочинна організація

від самого її постання. Коли б М. Лебедь, Іван Гриньох, Лев Ребет, Зенон Матла та їх товариші дійсно перейшли на позиції демократизму, тоді б вони порвали зі своїм минулим, зі злочинами ОУН-УПА, і заснували б нову, демократичну партію. Наприклад: Демократичну партію українців діаспори. Зрештою, чи не найкращий знавець і спостерігач українського політичного життя від 1930-х років, Іван Кедрин, так написав про відокремлення від ОУН-б:

На розламі з початком 1940 року на "бандерівців" і "мельниківців" не закінчилось, бо в pp. 1954-1955 прийшло в бандерівському таборі до нового розламу з постанням "двійкарів", чи пак "угаверівців" ("Двійка " - Лев Ребет і Зенон Матла). Петро Мірчук старався в окремій 178-сторінковій книжці ("За чистоту позицій українського визвольного руху", Мюнхен-Лондон, 1955) старався доказувати, яка ідеологічна різниця між ЗЧ ОУН (бандерівцями) та "двійкарями", але, читаючи ті виводи, пригадалась московська мудрість: "Без водки не розбереш". [10]

Ось і вся суть різниць: "Без водки не розбереш!" Це бо була різниця поглядів на тактику, а не ідеологічні різниці. Це теж був результат персональних розбіжностей.

Різниця між ОУН-б і ОУН-з така ж, як і між ОУН-б та ОУН-м, про що влітку 1992 р. мали розмову на українській телепрограмі в Торонто, канал 47, два чільних представники цих організацій - від ОУН-б д-р Олег Романишин, головний редактор "Гомону України", і від ОУН-м д-р Василь Верига, генеральний секретар СКВУ. Оба вони виразно й офіційно заявили: різниця між ОУН-б і ОУН-м - у тактиці, нема, натомість, між ними різниць ідеологічних і в оцінці минулого ОУН.

Тож не треба давати себе обманювати: ОУН, всі три її фракції, однієї закваски організації. Всі вони виросли з "матірної" ОУН, всі вони донцовського кореня. Й такими вони залишилися, міняючи лише тактику.

Український політикум діаспори 1992

На 1992 рік в українській діаспорі існує одна реальна політична сила: всі три фракції ОУН. "Прогресисти", тобто комуністи з ТОУК, вже не рахуються, вони, після розпаду СРСР, намагаються перейти на націоналістичні позиції, проте, як досі, без успіху. Від них націоналісти домагаються покаяння, а вони каятися не хочуть, лавірують.

УРДП, політична організація, що складається, здебільша зі старого покоління, без допливу молоді, "східняків", не рахується на політичній арені української діаспори. Вона себе скомпрометувала формальним союзом з ОУН-м, хоч останніми роками веде самостійну політику. Забракло в ній людей типу Івана Багряного.

Гетьманці теж не рахуються на політичній арені української діаспори. їх і не багато, і відживають вони свій вік. І, хоч вони не з ОУН, проте вони не так уже далекі від її ідеології.

Постала 1954 р. ОУН-з не афішує своєї діяльності, широкі кола навіть не знають де її осідок, і чи він узагалі є. Іноді зі "Сучасності" можна довідатися про ухвали тієї фракції ОУН. Так, наприклад стало відомо, що 12.10.1987 р. в час VII Делегатської конференції ОУН-з, обрано головою її політичної ради - Дарію Ребет, вдову по Левові Ребетові. Зразу ж на думку прийшла аналогія: провідником ОУН-б після смерті Ярослава Стецька стала вдова по ньому -Ярослава (Слава) Стецько. Навіть у цьому ОУН-з не відійшла далеко від ОУН-б. Тепер ОУН-з очолює Анатоль Камінський. Відомо, що членами ОУН-з є такі діячі, як проф. Петро Потічний, що є головним редактором "Літопису УПА"; д-р Мирослав Малецький, редактор "Вістей комбатанта"; проф. Тарас Гунчак, редактор "Сучасності" та інші, на чолі (фактично) з Миколою Лебедем.

Тут годиться зауважити, що багатотомне видання "Літопису УПА" є класичною "освіченою" дезинформацією. В ньому під ключ підібрані матеріали, навіть з німецьких архівів (підбирав націоналіст - проф. Тарас Гунчак). Але не можна в цьому виданні знайти відповіді на питання, поставлені, наприклад, у цій моїй праці. А саме, що УПА реалізувала політику винищування поляків, сформульовану ще 1929 року. Нема, в цьому виданні не сказано, що тим, хто визнав, що прийшов час почати "усування займанців" з Західної Волині, був Микола Лебедь. В "Літописі УПА" не знайдете теж описів звірств С.Б. ОУН, не знайдете фактів діяльності УПА під маскою червоних партизанів, німців, а навіть поляків. А про ці факти пише учасник УПА, людина, якій не можна не вірити - Данило Шумук. Натомість в "Літописі УПА" вміщено простенькі, розраховані на примітивну пропаганду, оповідання-спогади, яким не місце в багатотомному творі під претензійною назвою "Літопис УПА". Це зовсім не літопис.

До класичної дезинформації належать теж твори винесеного тут під небеса Уласа Самчука: "На білому коні" і "На коні вороному", в яких він описує час війни на Україні, зокрема на Волині, де він, у Рівному, був редактором української газети "Волинь". Улас Самчук, їздячи "на білому коні" й на "коні вороному", взагалі не зауважив УПА, не зауважив масових мордів на поляках. А кажуть, що письменник - це сумління народу. Ним, сумлінням, напевне не був Улас Самчук. Тепер же деякі часописи на Україні показують його, як класика української літератури. Класика, котрий приховав злочини ОУН-УПА. Бо сам був націоналістом.

Інакше, ніж ОУН-з, "під шумок" розвивають свою діяльність на Україні ОУН-б і ОУН-м, борячись за впливи на Україні. Бореться, зрештою, теж, і то від перших днів, як тільки була на це змога, тобто десь від 1990 року, ОУН-з. У світовому масштабі ОУН-б діє під фірмою Світового Українського Визвольного Фронту, згуртувавши довкола себе цілу низку різного роду молодечих, жіночих, видавничих, освітніх, фінансових, а навіть господарських організацій. ОУН-б формально не існує ні в діаспорі, ні в Україні, де вона виступає під фірмою Конгрес Українських Націоналістів.

ОУН-м теж формально не існує, вона діє під фірмою ІСНО - Ідеологічно Споріднених Націоналістичних Організацій.

Щоб охопити своїми впливами якнайбільше українців у діаспорі, зокрема тих, котрі були нащадками емігрантів з-перед І світової війни, побіч УНО в Канаді (ОУН-м) і Організації Визвольного Фронту (ОУН-б), створено Комітет Українців Канади (тепер: Конгрес Українців Канади), в якому згуртовані теж культурні, професійні, а навіть релігійного типу організації. В КУК (Конгрес Українців Канади) немає лише "прогресистів"-українців. Вся діяльність КУК-у підпорядкована впливам ОУН, раз у ньому верховодять бандерівці, раз мельниківці, хоч є в ньому й діячі, котрі не є членами ОУН, це представники "старої" еміграції, які не є свідомі суті й мети ОУН. До КУК українці платять "національну вкладку" - своєрідний добровільний податок.

У США такою загальнокрайовою, неначе громадською, організацією був Український Конгресовий Комітет Америки (УККА), довший час в ньому йшла боротьба між бандерівцями й мельниківцями за впливи в ньому. Тоді, коли в Канаді КУК діє на засаді консенсусу, то у США співпраця

між бандерівцями й мельниківцями на форумі УККА не склалася. Врешті в цій організації перемогли бандерівці, а мельниківці й їхні супутники створили конкуренційну, неначе загальноамериканську, організацію - Українську Американ ську Координаційну Раду (УАКРада). Такий стан триває й досі і він є доказом того, що українські громадські організації опановані націоналістичним елементом. Наприклад, збірний член УАКРади - Український братський союз, страхова організація, заснована українськими емігрантами-вуглекопами, теж опанована націоналістичним елементом, а "старі" члени УБС, навіть не підозрюють якою є суть українського націоналізму, їм його підтасовують як патріотизм.

В інших країнах Заходу є інші "громадські" організації, контрольовані однією або другою фракцією ОУН. ОУН-з не бореться за впливи в "громадських" організаціях.

Щоб координувати в рамках українського націоналізму всю активну західну діаспору, точніше її некомуністичні прошарки, ОУН-м і ОУН-б дійшли до порозуміння й створили СКВУ - Світовий конгрес вільних українців, в якому на засаді консенсусу, раз головою є бандерівець, а генеральним секретарем мельниківець, а іншим разом -навпаки. Так, згідно з останнім "вибором" головою СКВУ є бандерівець Юрій Шимко, а генеральним секретарем мельниківець Василь Верига, колишній вояк СС дивізії "Галичина". Попередньо головою СКВУ був мельниківець Петро Саварин, а генеральним секретарем бандерівець Мирон Барабаш. До складу СКВУ входять теж представники церков - Греко-католицької й Православної, які стоять на націоналістичних позіціях, іноді не будучи свідомі цього.

СКВУ має Президію і галузеві комісії. Про ідеологічно-політичний напрямок СКВУ свідчить хоч би такий малий приклад: Декілька років тому, мабуть у 1989 році, декілька молодих українців створили культурне товариство ім. Т. Шевченка, яке ставило собі метою поширювати культурні здобутки митців України на Заході. Серед тих молодих людей були - редактор "Форум" Андрій Григорович і Микола Мороз, підприємець з Торонто й одночасно член Президії СКВУ як голова ОДУМ - Організації демократичної української молоді. Вони запросили до Канади Івана Драча й Юрія Іллєнка, влаштовуючи показ їхніх чудових кінокартин. Успіх був великий. Але Миколі Морозові в Президії СКВУ

сказали: або залишиш Товариство ім. Т. Шевченка, або геть з СКВУ!

Тож адекватною назвою для цієї світової установи була б: Світовий конгрес українських націоналістів. Це бо аж нiяк не громадська організація, в ній немає місця на інші, ніж націоналістичні, погляди.

Не завжди, однак, між ОУН-б і ОУН-м на форумі СКВУ панувала згідна атмосфера поділу портфелів. Оце опис атмосфери під час II Конгресу СКВУ:

В кулуарах Конгресу поширився погляд, що панове Лівицький-Стецько трактують весь СКВУ як установу, що має бути повністю підпорядкована їхньому "центрові" і не рахуються з правилами пристойної поведінки, ні з інтересами цілості української діаспори. Ідеологічною підготовкою такого ставлення була передовиця в тижневику "Шлях перемоги"..., в якій зясовано, що весь громадський сектор, отже й СКВУ, має підлягати політичному, тобто ЗЧ ОУН.[11] ЗЧ ОУН, це те саме що ОУН-б.

Не вдалося тоді бандерівцям узяти під свій контроль СКВУ. Мусіли поділитися пануванням у ньому з ОУН-м. В СКВУ обі ці ОУН панують і досі. Варто, щоб про це знали і Президент України, щоб знала про це східна українська діаспора, аби не лізла в націоналістичний невід.

Не дійшли теж ОУН-м і ОУН-б згоди щодо "державного" представництва в діаспорі. Мельниківці, міняючи свої тактичні віхи, перебрали під свій контроль Державний Центр УНР - Української Народної Республіки, тобто теоретичне продовження УНР, посталої 22.1.1918 p., a його президентом став голова Проводу ОУН (мельниківців) Микола Плав'юк. Натомість бандерівці державність у діаспорі виводили з "Акту 30 червня 1941 p.", маючи тут УДП -Українське Державне Правління. Оба ці утворення 1992 року практично припинили своє існування.

Всі три фракції ОУН і їхні супутники мали ще в діаспорі КУППО - Конференцію українських політичних партій і організацій - форум, на якому намагалися дійти згоди щодо загальнонаціоналістичних напрямків діяльності. Впродовж останніх років не чути було про цю організацію, вона, мабуть, умерла природною смертю.

Політична культура української діаспори

Про політичну культуру української еміграції можна написати окрему працю, тут немає місця на вичерпне з'ясування цього боку української діаспори. Тому обмежуся до опису лише декількох справ, які кидають яскраве світло на політичну культуру української еміграції. Спершу пригадаймо кілька фактів:

- ОУН від самого початку орієнтувалася на Німеччину, працювала на розвідувальні німецькі служби;

- Ідеологічно ОУН була (і є) тоталітаристською органі зацією, спорідненою з фашизмом і його різновидом - націонал-соціалізмом;

- В рамках гітлерівських збройних сил ОУН-б створила Дружини Українських Націоналістів - батальйони "Нахтігаль" і "Роланд", по розформуванні яких їх особовий склад підписав контракт на один рік на військову службу з метою поборювання червоних партизанів у Білорусії;

- ОУН-м була співорганізатором СС дивізії "Галичина", яка воювала на боці гітлерівської Німеччини;

- Жодне зі збройних формувань ОУН не перейшло (на зразок дивізії СС, створеної з солдатів армії ген. А. Власова - РОА) на бік союзників, тобто США, Великобританії, Франції чи СРСР;

- У війні перемогла коаліція США, Великобританія, Франція, СРСР та інші. Поразки зазнала гітлерівська Німеччина. До перемоги над гітлерівською Німеччиною в жодній мірі не спричинилися ОУН ні її збройні формування;

- ОУН в основному після війни опинилася на Заході, в державах, які воювали проти гітлерівської Німеччини, з якою співпрацювала ОУН.

Як за таких умов повинна логічно поводитися ОУН, опинившись на Заході? Слід їй, мабуть, було принишкнути, робити все, аби Захід забув про участь ОУН на боці гітлерівської Німеччини, тобто на боці ворога Заходу.

Тим часом, використовуючи стан "холодної війни" між країнами Заходу й СРСР, ОУН, обі її фракції, замасковуючись під вивісками неначе громадських організацій, відновили на Заході свою пропагандивну діяльність. Обі ОУН потворили свої, тобто їм підзвітні, комбатантські-ветеранські організації, інші організаційні прибудівки. Підшиваючись під український патріотизм, використовуючи семантичну відмінність поняття

"націоналізм" в українській і англійській мовах, також антибільшовизм західних країн - обі ОУН закріплювали тут свої позиції. Обі ОУН використовували теж, зокрема в Канаді й США, факт, що українська організована громада становить вагомий електорат. А для здобуття електорату навіть кандидат у прем'єр-міністри Канади, Браєн Малруні, приїздив на українські святкування.

Все це - результат збігу обставин.

І так, колишні "дивізійники", замість того, щоб соромитися своєї участі в армії СС, зробили з цього факту прапор патріотизму, тобто пак - націоналізму, бо "патріотизм" вийшов з лексикону ОУН і її формацій.

Контрольована ОУН преса, радіопередачі, телепередачі насаджують серед українців на еміграції вже від десятків років ідеологію українського націоналізму, через що ОУН довела до інтелектуального зниження рівня великої частини української еміграції, котра неспроможна в гурті розмовляти на інші теми, як тільки про антибільшовизм, антисемітизм, антиполонізм.

Ремінісценцією класичного українського націоналізму є поведінка еліти й великої групи української діаспори в справі Івана Дем'янюка. Вона зводиться до заповіді: Не дозволиш нікому плямити слави, ні честі Твоєї Нації (пункт 2 "Декалогу").

Примітивна українська націоналістична політична думка від самого початку ототожнила індивідуальну справу Івана Дем'янюка з честю української нації. Це так, неначе серед українців навіть теореточно не могло бути ката єврейського народу. А українці, як і в кожній нації, є різні. Українцем був Богдан Хмельницький, українцем був теж Ярема Вишневецький. Українцями були Дмитро Донцов і Микола Скрипник; Євген Коновалець й Володимир Винниченко, теж Володимир Щербицький. Серед українців є д-р Богдан Гаврилишин, котрий є членом чи не найпрестижнішого у світі клубу інтелектуалів - Римського клубу. Серед українців є видатні співаки, письменники. А є й злодії, є проститутки.

Неправдою є, що англомовна преса у зв'язку зі справою Івана Дем'янюка таврувала українців. Таке чи не першим у Торонто вигадав д-р Степан Росоха, редактор "Вільного слова", котрий на сторінках своєї газети великими буквами узагальнив: "Жиди знеславлюють українців!" І від того часу пішло, і пішло! Почали збирати фонди на захист І. Дем'янюка, зібрали декілька мільйонів. А захисник Івана

Дем'янюка, адвокат Павло Чумак з Торонто, в інтерв'ю для англомовного додатку до "Нового шляху" - "Ню-Перспектів" за квітень 1988 року (стор. 3), на запитання: чи це був судовий процес (в Ізраїлі - В.П.) проти українців? відповів: Ні, це не був процес проти українців, це був процес проти Івана Дем'янюка.

Процес триває, вироку ще немає. Але вже тепер зусиллями захисників Івана Дем'янюка неначе доказано: Не Іван Дем'янюк був "Іваном Грозним" у концтаборі Тремблінка, ним був Іван Марченко! Теж українець! То яку ж українську честь захистила українська діаспора у справі Дем'янюка? Не Іван Дем'янюк-українець був катом для євреїв, а був ним І. Марченко-українець. Для мене, як для українця, справді немає різниці - хто був цим катом - І. Дем'янюк чи І. Марченко.

Тим часом культурна політична думка повинна була б проявитися ось як: Якщо Іван Дем'янюк винен, то не смійте ототожнювати його з українським народом, бо в кожній нації є різні люди, серед євреїв теж були кати єврейського народу. Але ведіть слідство і судовий процес чесно, об'єктивно, ми за цим будем стежити. Якщо він справді винен - покарайте його і ми від нього відвернемося. Коли ж немає доказів його вини -дотримуйтесь засади презумції невинності й звільніть його з-під арешту, вибачтеся перед ним.

Довкола судового процесу Івана Дем'янюка сама українська діаспора, її керівні центри, передусім СКВУ, керовані ОУН, розбурхали нездорову атмосферу, некорисну для українців.

Коли в Канаді була створена Комісія Дешена, Конгрес українців Канади, за участю СКВУ, теж розбурхав нездорову атмосферу. Заяви, які тоді появлялися, передовиці газет, публікації Комісії прав людини при СКВУ я, пробачте, відчитав однозначно: "На злодієві шапка горить!" Адже як можна виступати проти переслідування воєнних злочинців?! Можна б тільки казати: Що ж, якщо серед нас є воєнні злочинці, то нам дуже з цього приводу прикро, але не вони творять "імідж" української еміграції. Ми від них відвернемось. У своїй масі - ми чесні люди.

Але так наша еліта не сказала. Чим кинула тінь на тисячі порядних українців.

В мене немає жодних контактів зі спецслужбами Канади й США, але я абсолютно певен: вони досконало знають минуле окремих груп української еміграції. Якій, коли

йдеться про громадську думку наших співгромадян, не додало слави "випадкове" знищення кількох тисяч іміграційних документів українців саме в час діяльності Комісії Дешена. Нам тільки здається, що про нас добре думають. На добре думання про нас треба заслужити, а ми робимо все навпаки.

Західні суспільства, незважаючи на післявоєнну "холодну війну", з пієтизмом відносяться до жертв світових воєн, вони культивують традиції воєнних союзів, включно з воєнним союзом з СРСР під час II світової війни. Про це свідчать факти частих емісій в Т. Б. кінокартин, темою яких є морські конвої зі зброєю з Америки до Мурманська. Для жителів американського континенту Сталінград був символом поразки гітлерівської Німеччини.

1991 року Міська Рада метрополітального Торонто розглядала справу встановлення братських відносин між Волгоградом і Торонто. На форумі Ради український радник Василь Бойчук розпалив війну проти такого рішення. Конгрес українців Канади відділ Торонто, на чолі з інж. Ярославом Соколиком, використовуючи контрольовані ОУН засоби масової інформації - українські газети, радіо, телебачення -мобілізував націоналістично настроєне українське населення Торонто виступати проти ініціативи встановлення братніх зв'язків Торонто з Волгоградом. На засідання Міської Ради прибули підбурені українці й вигуками протестували проти Названої ініціативи. Все це трансмітувало канадське ТБ.

Жителі Канади, з котрими я розмовляв, розуміли цю акцію однозначно: Українці виступають проти антигітлерівської коаліції з часу II світової війни, їх болить поразка гітлерівської Німеччини під Сталінградом і тому вони виступають проти Волгограда.

Що ж, Сталінград справді перекреслив розрахунки ОУН на перемогу Німеччини в II світовій війні. Але це - справа ОУН, а не українського народу, не української еміграції, в якій ОУН становить не більше одного відсотка. Проте "імідж" української еміграції змальовує саме ОУН.

XX століття створило нову наукову галузь - політологію. Політологія, це наука про політику, галузь наукових дослідів, предметом якої є факти з ділянки внутрішньої й міжнародної політики, політичної діяльності, їх джерела і наслідки, явища, пов'язані зі здобуттям й втриманням державної влади. Близькі політології є історики найновішої доби. Зі сказаного

видно, що в політології найголовнішим є факти. Політолог не може нехтувати фактами.

Тим часом, коли прослідкувати писання й інші виступи політологів, котрі належать до української еміграції, бачимо, що вони, як правило, нехтують фактами, що вони, замість досліджувати факти, їх джерела й наслідки, займаються пропагандою, або дезинформацією. Пропагандою українського націоналізму і дезинформацією в його користь. Цим вони разюче відрізняються від польських політологів, істориків, публіцистів.

Польські історики, автори праць на політичні теми, теж не без недоліків, проте їхні прогріхи стосуються недосконалого вивчення предмета, а не тенденційного допасовування чи й оминання фактів. Вкажу на деякі недоліки польських авторів. Наприклад автор праці "27. Волинська дивізія піхоти АК" Міхал Фіяліса пише: У війні в вересні 1939 р. українці виступали у багатьох площинах. Активні, крайнє шовіністичні елементи перед самою війною були інтерновані польською владою й арештовані (м. ін також один з чільних провідників ОУН Степан Бандера). [12] Факти були інші - Степан Бандера відбував покарання з двох вироків польських судів, кожен з них був замінений з покарання смертю на довічне ув'язнення. Іншим недоліком польських авторів, котрі пишуть на теми ОУН, є їх недостатнє знання української мови. Так, наприклад, почуте, повторене, мабуть, чехом, гасло ОУН-УПА "Або буде Україна, або лядська кров по коліна", майже у всіх авторів виступає у формі "Небо буде Україна, небо лядська кров по коліна". В українській мові немає сполучника "небо", немає його теж в українських діалектах, це - чеське слово. А. Щенсняк і В. Шота в праці "Шлях у нікуди" пишуть "Гріцай-Пєребійніс" згідно до російської фонетики цього прізвища (стор. 143), замість "Грицай-Перебийніс". Ришард Тожецький пише "Українська РСР у вєлікій вітчизняній війні" (стор. 16). Едвард Прус у праці "Атаманія УПА" пише, що після дій УПА назавжди зникали села і "посьолкі", хоч в українській мові немає такого слова, це - російське слово (стор. 35). У цій же праці Е. Прус, пишучи про українську, в задумі ОУН, імперію, каже про намір приєднання до України м. ін. "Красноярського краю" (стор. 140), маючи на думці "Краснодарський край".

Та це - дрібні помилки, вони не спотворюють суті. Натомість на добро польських авторів слід сказати, що вони

не оминають невигідних їм фактів. Вони говорять про Павлокому й про інші місцевості, в яких мали місце відплатні акції польських з'єднань, під час яких було вбите українське населення. Польські автори не ототожнюють ОУН-УПА з українським народом, вони не пишуть "українці вбивали", а "українські націоналісти вбивали". Всі вони підкреслюють, що ОУН-УПА завдала шкоду не тільки польському, але й українському народові. Подають вони багато прикладів допомоги українців полякам.

Натомість українські діаспор ні історики, автори на теми ОУН-УПА, політологи, як правило, пишуть і заявляють "поляки вбивали", "українці вели визвольну боротьбу" тощо, хоч мають на думці виключно ОУН-УПА. Це - тема для окремої праці. Проте тут не можна оминути одного яскравого прикладу деформації дійсності, спричиненої поширюванням українськими істориками й політологами неправди про Україну і її народ. У 22-му томі "Енциклопедія Брітанніка", cтор. 473, видання 1973 року, в рамках статті "Українська Радянська Соціалістична Республіка" є виділена тема: "Друга світова війна і після неї". Ось скорочено зміст цієї енциклопедичної інформації: Між І і II світовими війнами існувала в Польщі підпільна Українська Військова Організація і Організація Українських Націоналістів, обі під керівництвом полк. Євгена Коновальця, вбитого у травні 1938 р. в Роттердамі. Його наступником став полк. Андрій Мельник. Згодом на чолі руху націоналістів став Степан Банд ера разом з Романом Шухевичем. ОУН пов'язувала надії на утворення самостійної України з Німеччиною. Вона мала надію спровокувати українську революцію в радянській імперії. 30.06.1941 р. у Львові було проголошене "відновлення української держави", яку очолив Ярослав Стецько, маючи в плані воювати проти СРСР. Бандера, Стецько й ряд "міністрів" були арештовані. 1943 р. Шухевич організував УПА. Шухевич був убитий силами радянської безпеки 4.03.1950 р. в Білогорщі, а Бандера був убитий 15.10.1959 р. в Мюнхені радянським агентом. Внаслідку II світової війни Українська РСР значно збільшила свою територію. До складу Української РСР увійшли...

Ось така інформація про участь України в II світовій війні. Почерк показує, що стаття написана під диктант бандерівського "вченого"-історика чи політолога. Бібліографія до цієї статті посилається на П. Мірчука, Я. Білінського (не

мішати з А. Білинським), О. Підгайного - відомих українських націоналістів фракції Ст. Бандери.

Ця інформація в найпопулярнішій англомовній енциклопедії формує думку про українців у США, Канаді й інших англомовних країнах. Ця інфомація волає про помсту до неба! В ній немає таких інформацій, як те, що під час II світової війни в Німеччину було вивезено примусово понад 2 мільйони українців на рабські роботи, що українці становили 40% вивезених на роботи в Німеччину чужих робітників, що людей ловили на вулицях, у церквах. Що в час II світової війни згинуло 4.500.000 українців, що становить коло 25% всіх людських втрат СРСР, що на фронтах війни згинуло 1.300.000 українців, що українці становили 20% складу Радянської Армії. Що Україна в 50% втратила під час війни цивільне населення в стосунку до загальної цифри втрат такого населення. Що з 5.200.000 військовополонених врятувався тільки І мільйон, не враховуючи в це 800 тисяч взятих на роботи в Німеччину, і що значний відсоток цих військовополонених становили українці. Що під час німецької окупації України і внаслідку воєнних дій було знищено коло 16.500 заводів і фабрик, 400 копалень, 714 міст, коло 28.000 сіл, 900 залізничних станцій, 670 великих і середніх мостів тощо, тощо. Що серед полководців, які в значній мірі спричинилися до перемоги над гітлерівською Німеччиною, було багато українців. Що на території України діяли сильні партизанські з'єднання, котрі в значній мірі спричинилися до поразки гітлерівської Німеччини. Про це все нема мови в гаслі "Українська РСР під час II світової війни і після неї". Англомовний читач знає тільки, що були УВО, ОУН, УПА, Степан Бандера, Роман Шухевич.

З політичною культурою української діаспорної еліти, тобто всіх трьох фракцій ОУН, пов'язаний казус з публікацією й поширенням фрагментів документа, що мав би бути документом котроїсь фракції ОУН. На переклад цього документа я натрапив у польській газеті з Торонто "Глос Польські". Текст попередив "Відкритий лист" до ОУН-б, ОУН-м, ОУН-з, написаний від правління Союзу Східних Земель Польщі в Торонто.[13] З огляду на важливість порушених в цій публікації справ, наводжу тут її повністю.

Відкритий лист
До

1. Організації Українських Націоналістів - фракція Бандери
2. Організації Українських Націоналістів - фракція Мельника
3. Організації Українських Націоналістів - фракція "двійкарів"
4. Світового Конгресу Вільних Українців
5. Міністерства Закордонних Справ ПР., Департамент Преси й Інформації

До міністерства Закордонних Справ звертаємося тому, що текст цей був пересланий йому польським консульством у Львові. А якщо так, то, беручи до уваги важливість теми, Міністерство не може мовчати в цій справі й спричинятися до занепокоєння поляків, яким близькі інтереси Польщі. Тому що ми не змогли встановити адрес названих фракцій ОУН, цей лист посилаємо у формі копій на адреси: до ОУН -фракція Бандери на адресу її органу "Гомін України" в Торонто, до ОУН - фракція Мельника на адресу її органу "Новий шлях" в Торонто і до ОУН - фракція "двійкарів" на адресу керованого нею органу "Сучасність" в Мюнхені. Цей лист адресуємо також до Світового Конгресу Вільних Українців як до організації, гуртуючої, хоч і неформально, сили всіх трьох фракцій ОУН, в основному діючих в діаспорі.

З огляду на важливість справи, просимо про можливе швидке становище в цій справі.

... З посткомуністичною Польщею слід втримувати приязні стосунки на засадах взаємності. Щоб не дразнити

поляків і уряду, слід їм (полякам - В.П.) надати на Україні деякі права в ділянці віри, культури й шкільництва, слідкуючи в той самий час, аби ці поступки не пішли задалеко. Слід виключати будь-які політичні організації поляків. Передусім слід накинути полякам нашу точку бачення на історію і на польсько-українські відносини. Не допустити до заяв, що Львів, Тернопіль, Станіславів, Кременць та інші будь-коли відогравали роль польських осередків культури. Завжди це були осередки української культури. Поляки не відогравали в них хоч би найменшої ролі, а те, що про них сьогодні говориться, слід зарахувати до польської шовіністичної пропаганди.

Віддачу полякам костьолів поставити в залежність від віддачі українцям у Польщі церковних об'єктів, передусім передачу поляками для Української католицької церкви греко-католицької кафедри у княжому граді Перемишлі. Не помішає поєднати цей факт з поверненням полякам костьола св. Єлизавети у Львові, а також церковних об'єктів у Тернополі й Станіславові. У жодному разі не можна допустити реактивації польської ієрархи, тобто повернення на наші землі польських єпископів. Це могло б означати в майбутньому небезпечне відродження в (Західній) Україні небажаної польськості й польського шовінізму з політичними амбіціями. Латинський обряд на Україні слід підпорядкувати ієрархії Української католицької церкви і її патріархові з осідком на Горі св. Юра у Львові.

Підготовити й систематично поповнювати списки поляків, що живуть в Україні, а передусім в Західній Україні. Ці списки й адреси служитимуть справі чіткого контролю їхньої діяльності Знаючи історію й конспіраційні спроможності поляків, не можна виключити, що в майбутньому вони захочуть конспірувати проти самостійної України. Не можна також виключити, що в Польщі знайдуться ревізіоністські сили, які забажають відібрати українцям Львів. їм у допомогу можуть стати власне конспіруючі поляки. Тому в найближчому майбутньому, коли Україна позбудеться власних комуністів, виявлені поляки мають скласти присягу на лояльність і вірність самостійній Україні. Це ж мають зробити польські священики, ченці й черниці.

2. В нас є багато добрих прикладів з минулого спільної українсько-польської боротьби проти комунізму. Ці добрі традиції слід культивувати, зміцнюючи звязки з тими організаціями, в яких реальний підхід до українсько-польських стосунків. Доказувати, що у спільній боротьбі з комуною українці були активною й інспіруючою стороною. Інакше кажучи, щоб поляки визнали керівну роль українців. Елімінувати будь-які спроби, які йдуть у напрямку засудження УПА за неначе її знущання над поляками. Доказувати, що УПА не тільки не знущалася над поляками, але навпаки, брала їх під захист перед гітлерівцями й більшовиками. Поляки також були в УПА. Морди, яких не можна заперечити, були справою совєтських партизанів або неорганізованих банд, з якими УПА не мала нічого спільного.

Применшування визвольної ролі УПА в європейських масштабах - недопустиме. Всіма силами намагатися, щоб у різних наших контактах з поляками, польська сторона визнавала, що це були приклади палення українських сіл і мордування українців вояками А.К., показувати схожість між УПА і А.К., підкреслюючи вищість під кожним оглядом УПА над А.К. Примушувати поляків признаватися до антиукраїнських акцій, щоб вони самі засуджували пацифікацію й ревіндикації до війни й ганебну акцію "Вісла" після війни. Всі ці акції завдали українському народові багато терпінь, коштували багато крові. Підкреслювати це в комунікатах, які обов'язково мають публікуватися чужими мовами, зокрема англійською, німецькою, іспанською й російською.

3. Сучасна Польща переживає добу свого нового відродження, рушійною силою якого є знаний у світі рух, що його називають Солідарність. Цей рух здобув собі міжнародну славу, як той, що розбиває комунізм у світі. Ця думка про Солідарність кривдить нас і вона нам не потрібна. Наша пропаганда повинна йти в напрямку доказування, що

Солідарність не була тією рушійною силою, нею була УПА, яка інспірувала антикомуністичні сили до діяльності. УПА боролася з більшовизмом понад 10 років і її дух живе, він ніколи не вмер. Дух УПА запліднив Солідарність до дії. Так повинен міркувати кожен українець, так само повинен міркувати світ, і ми маємо в цьому допомогти, бо інакше знову нашу хвалу заграбастають собі поляки.

Пайпильнїше завдання на найближче майбутнє: довести до того, щоб польська влада в односторонньому порядку визнала (склала деклараці), що у відношенні до України не висуває і не висуватиме в майбутньому ніяких територіальних претензій, чим відмовиться від всіляких претензій до втрачених в результаті інвазії на окуповані Польщею території України у вересні 1939 р. Якщо буде така заява, то її слід міцно розпропагувати в різних мовах. Це дуже важливе для наших майбутніх кроків. Зі свого боку ми визнаємо правильність такого становища, заявляючи, що проблема кордонів, які склалися без нашої участі (тобто Польщі і України) внаслідку ялтинської угоди (не згадувати про чию кривду йдеться) буде вирішена в майбутньому урядами двох суверенних держав - України і Польщі. Натомість коли таке станеться, то цю односторонню заяву ми відчитаємо і приймемо ось як: так, у вас немає територіальних претензій, і мати їх не можете, натомість у нас вони є. Адже поляки здають собі справу з того, що досі

окупують частину історичних і етнографічних українських земель, а не навпаки Отже для українсько-польського поєднання буде справедливим повернення українцям земель, які українці називають Закерзонням. Тоді, коли ці два факти порівняємо з собою, то світ визнає рацію за нами, а не за Польщею.

Під сучасну пору важливим є також ставити на порядку денному т. зв. акцію "Вісла". Намагатися, щоб вона була розглянена на форумі польського парламенту і щоб самі поляки засудили її як народовбивчу Ініціатором справи не може бути Мокрий (український посол до польського парламенту - В.П.), тільки хтось з поляків. Призначити на це 15-20 тисяч американських доларів. Коли це вже станеться, то вісті про це з відповідним коментарем в чужих мовах повинні обійти весь світ. Заініціювати мітинги, на яких засудити польські злочини вчинені на українському народові, щоб це засудження вийшло від різних закордонних організацій.

Притишувати все що нас розділяє, в тому й негативні погляди на УПА. Наголошувати також, що на таких же позиціях стоїть Папа і доказувати, що коли б було інакше, то не признали б Мокрому нагороди ім. Івана-Павла II за скріплювання дружби між польським і українським народом. Пригадувати надання українцеві нагороди за статті, вміщені на сторінках "Тигодніка Повшехнего" і "Знак", а у світовій

пропаганді заявляти, що вони репрезентують найздоровіші сили польського народу, на які повинна орієнтуватися Європа. В цій пропаганді завжди має знайти своє місце проблематика революційної ОУН - авангарду українського народу. Проголошувати правду про більш знані історичні події (Грунвальд, Відень, Варшава 1920, Монте-Касіно), підкреслюючи, що одержані там перемоги були головним чином справою українців, а не поляків. Поляки відіграли в них другорядну роль.

Підтримати політично, морально і фінансами Фонд їм. св. Володимира Хрестителя, заснований у Кракові Мокрим.

Ролі Мокрого не висувати, щоб не утруднювати йому парламентської діяльності. Нас цікавить точка зору програми Фонду, котра говорить про збирання доказів злочинів поляків, вчинених на українському народові в час останньої війни і в перших роках після війни (Акція Вісла). В нашій пропаганді доказувати, що основу Фонду становить дар Ватикану, переданий святійшим Отцем на душпастирську діяльність греко-католицьку. Якщо буде спротив з боку деяких українських чи польських середовищ, то тоді на весь світ проголошувати, шо поляки - це псевдокатолики і що діють вони всупереч бажанням Папи. Послуговуючись ім'ям Папи поступово допровадити до перетворення Фонду в Український інститут, а згодом на базі того інституту -заснування Українського університету в Кракові.

Сучасна Польща не повинна бути занадто сильна, але теж не може бути зовсім слабкою. В обличчі цілковитого послаблення мережі польської контррозвідки, з якої уряд

Солідарності повиганяв усіх фахівців родом з номенклатури, слід відбудувати тайну мережу ОУН і почати контролювати всі галузі життя Речі Посполитої.

Гурток львівян в Чікаго

Прочитавши ці матеріали, я потелефонував до підписаного під листом Януша Сьмігельського й попросив у нього пояснення: чи отримали вони від котрогось з українських адресатів відповідь? Він мені заявив, що відповіді не було ні від фракції ОУН, ні від СКВУ.

З "Відкритого листа" видно, що його автори не орієнтуються в сучасній політиці фракцій ОУН, бо коли б орієнтувалися, то адресували б свого листа виключно до ОУН Бандери. Фрагменти опублікованої ухвали Крайового проводу ОУН - це абсолютно виразний почерк бандерівців. Ще той почерк, коли ОУН-б ще не стала проголошувати "демократичні" гасла, шо сталося після проголошення незалежності України. Такий почерк сьогодні властивий тим з ОУН-б, яких очолює Степан Хмара. Але й мовчанка ОУН-м та ОУН-з, а також СКВУ - теж промовиста.

Проаналізувавши текст фрагментів "ухвали", сконфронтувавши його з іншими публікаціями, я дійшов до висновку, що "Ухвала", радше її фрагменти, є оригінальною ухвалою ОУН-б. На це вказує зміст ухвали, який є адекватний до стратегії, політики й ідеології ОУН-б. Текст "Ухвали" є віддзеркаленням ментальності провідних кіл ОУН-б. Доказом цього є публікація Романа Кричевського, що торкається спору в ділянці тактики між ОУН-з і ОУН-б. В ній автор каже:

Інакше дивився на ці справи Бандера і ті, що були з ним. Посилаючись на твердження опозиції, що ідеологія і програма ОУН не витримали проби життя в зустрічі з настроями цілого українського народу, Бандера заперечив її погляди як невірні і на тому тлі розвинув теорію подвійної політичної програмовості ОУН - одна програма, за його твердженням, мала б бути призначена для членства і прихильників націоналізму, а друга для сторонніх чинників. Перша повинна бути основним вірую Руху і базою для виховання кадрів та в основному мала б залишитися незмінною незалежно від зовнішніх обставин. Бандера уважав, що таку програму ОУН вже створила, має її і вона не потребує ніяких змін ні доповнень. Друга програма повинна існувати для зовнішнього вжитку. Вона може мінятися залежно від обставин і міжнародного положення. Вона повинна узгляднювати передусім моменти тактики і їх широко пропагандивно використовувати [14]

Наведену тут цитату повинні двічі, тричі прочитати ті польські діячі, які й досі вірять у співпрацю з ОУН. Співпраця деяких військових польських кіл з УПА під час війни і навіть після її закінчення була співпрацею з ворогом. ОУН ідеологічно ніколи не вважала поляків партнерами до розмов. Добре було б, коли б ті польські діячі, котрі й сьогодні співпрацюють з ОУН-б, наприклад на форумі АБН, зрозуміли - ОУН тільки в рамках тимчасової тактики може розмовляти з поляками. Можна зрозуміти, що їх єднає спільна ненависть до більшовизму, але більшовизм уже належить до минулого. Але різнять їх інтереси Польщі й інтереси ОУН, яка не репрезентує інтересів українського народу. З наведеної вище цитати видно, що ОУН-б в політиці застосовує подвійну мораль.

Добре було б, аби все це усвідомили собі теж ті діячі в Україні, котрі вірять у солов'їний спів емісарів ОУН - всіх трьох фракцій ОУН.

Ще раз треба пригадати: Коли б у котроїсь ОУН дійшло до перегляду основ інтегрального, тобто тотального, донцовського націоналізму, то це мусіло б тягнути за собою відмежування від злочинного минулого ОУН, засудження її злочинів. Тим часом, як бачимо, всі три фракції ОУН змінили свою тактику, підфарбували свою лексику під демократію, а в дійсності прямують до одного: до побудови української держави, як тоталітарно-націоналістичної, чого яскравим

виразом і є опубліковані фрагменти "Ухвали" ОУН. Цікаво було б почитати весь її текст.

Саме в цьому контексті, в контексті подвійної моралі ОУН, слід розглядати наведену тут "Ухвалу". Нема сумніву, що це є ухвала ОУН-б.

Симптоматичним є брак відповіді на "Відкритий лист". В цьому видно стратегічну солідарність усіх трьох фракцій ОУН, а також їх виразника - СКВУ. Автори "Відкритого листа" не виключили провокації, а навіть висунули сугестію спільних пошуків джерела провокації. Тепер, мабуть, і в них нема сумніву, що документ - автентичний. Саме крізь його призму слід оцінювати кроки ОУН.

Така ось політична культура української націоналістичної діаспори.