Розділ 2
Експансія украінського націоналізму на Україну

Остерігайтеся фальшивих пророків, які
приходять до вас в овечій шкурі, а все
редині - вовки хижі
Матвія 7:15

Моїм найбільш помилковим висновком до недавнього часу було те, що я вважав український наіоналізм відмираючим. Я навіть у принагідних розмовах з поляками в Канаді казав їм: Не нервуйтеся, ось ще десять, ще двадцять років, і українського націоналізму не стане, його останні носії за цей час вимруть. Це була моя найбільша в житті помилка. Український націоналізм зберігся на Заході, його залишки весь час жевріли на Україні. В час горбачовської перебудови в СРСР відновилася експансія українського націоналізму на Україну.

Першими рушили туди емісари з ОУН-з, а між ними проф. Тарас Гунчак. Вказівки в цьому напрямі дав ще 1987 р. лідер ОУН-з Анатоль Камінський під час конференції в Нью-Йорку. Тоді він казав: ... нам потрібно концентруватися передовсім на двох справах: 1) розбудувати на належному рівні штаб людей для аналізу і розпрацювання актуальної дійсності на Україні і в Радянському Союзі, для визначення конкретних цілей і вироблення практичних засобів впливу на різні ділянки життя... Найкраще для цього надається "Пролог", за умов відповідної розбудови його апарату.[1] А "Пролог" це і є Тарас Гунчак. Він і почав їздити часто в Україну, влаштувався там на посаду викладача в університеті, почав пропагувати ідеї ОУН. Ось один з прикладів його діяльності на Україні:

В "Літературній Україні" [2] проф. Тарас Гунчак опублікував обширну статтю "Українська політична думка 1920-их років: монархізм, націоналізм, націонал-комунізм." Вже самий наголовок насторожує: в статті не знайшлося місця на українську демократичну політичну думку 1920-х років, неначе вона взагалі не існувала. У статті автор розвиває погляди Дм. Донцова: ...сильніші нації повинні перемагати слабших і накинути їм свій спосіб життя. Дуже важливою тезою в ідеології Донцова є поняття "творчого насильства та ініціативної меншості", як порядкуючих сил.

Аналізуючи цей аспект чинного націоналізму, Михайло Сосновський, автор знаменитої монографії про Донцова, каже, що він відкинув ідеї демократії, лібералізму, гуманізму й соціалізму. Натомість, як основу політично-суспільної організації нації, він висунув засаду "ініціативної меншості, тобто групи людей... яка шукала влади..."

І так далі, і так далі - Тарас Гунчак пропагує на Україні донцовський "чинний", тобто інтегральний український націоналізм. Натомість в інтерев'ю для "Демократичної України"3, неначе виправдовуючись, каже, що він особисто... не поділяє поглядів Донцова. Він мав рацію лише в 30-х роках. А в журналіста не вистачило хисту, щоб запитати: А в 1940-х роках, коли ОУН-УПА вимордувала сотні тисяч мирного населення? Але це, знаючи діяльність Тараса Гунчака, не викликає сумніву. Він схвалює діяльність УПА. Адже його шефом і наставником був Микола Лебедь -співзасновник (з ким?) "Сучасності", в якій Тарас Гунчак є головним редактором.

Врешті ОУН-з перенесла свій, може й неформальний, орган - "Сучасність", до Києва. Так легше просувати ідеї ОУН-УПА. Так легше підготовляти грунт під захоплення влади.

А мене завжди цікавило - на чиї кошти багато разів їздив Тарас Гунчак і товариші в Україну, на чиї кошти організував там видавництво, на чиї кошти там вони живуть, покинувши теплі викладацькі посади в США? Адже ОУН-з не має широкої бази членства, яке б фінансувало цю діяльність. А з неба гроші не падають.

Другою вирушила на Україну ОУН-м, яка теж перенесла з Парижа до Києва свій орган "Українське слово". Там, на Україні, ОУН-м влаштувала й влаштовує різного роду теоретичні конференції, які мають на меті реабілітувати ОУН і підготовити грунт до перебрання в слушний час влади. З цією метою засновано в Києві журнал "Розбудова держави". Назва, як видно, є ремінісценцією органу "матірної ОУН" - "Розбудова нації". Співзасновниками цього журнала стали Микола Плав'юк, котрий є лідером ОУН-м, і Левко Лук'яненко, котрий є послом України до Канади. І знов цікаво - звідки кошти на заснування журналу? Невже з особистих прибутків Миколи Плав'юка і Левка Лук'яненка?

Найпізніше, але зате найбрутальніше рушила на Україну ОУН-б, яка почала організовувати на Україні

регіональні конференції українських націоналістів прихильників ОУН фракції Ст. Бандери. Ця ж ОУН-б влаштовує "наукові" й "теоретичні" конференції з метою реабілітувати ОУН-УПА. Відбулася теж загальноукраїнська Конференція Українських Націоналістів, яка 29.111.1992 р. звернулася до Президента України й Верховної Ради з вимогами:

1) визнати на державному рівні визвольні змагання ОУН-УПА збройною боротьбою однієї з воюючих сторін, а її членів - учасниками цієї боротьби;

2) надати їм визначених законом соціальних прав учасників війни 1941-1945 pp. ... [4]

Подібні домагання були формульовані регіональними конференціями українських націоналістів. Учасники Конгресу українських націоналістів (КУН) Подільського краю вимагали:

... відновлення доброго імені ОУН-УПА, як політичної та військової сили, що стійко несла тягар боротьби проти поневолення рідного краю, визнання боротьби українського народу в 40-50 pp. під проводом ОУН національно-визвольним рухом проти окупантів, ствердженим Віденською конвенцією 1949 р. [5]

Навіть, як видно, й тут ОУН ототожнює себе зо всім українським народом.

Чого ознакою є цей, триваючий вже від 1991 року, шум, метушня довкола визнання на державному рівні ОУН-УПА? Чи це нахабність ОУН-б, яку легковажить політична влада на Україні, а чи це ознака слабкості цієї влади?

Від пропаганди ОУН перейшла до дій. Постали партії з виразними націоналістичними програмами. З'їзд Християнсько-демократичної партії України повторює за ОУН, як за паніматкою, домагання на адресу Президента України й Верховної Ради України:

... звертаємося до вас з проханням визнати боротьбу ОУН-УПА як національно-визвольну. Ветеранів УПА реабілітувати та прирівняти в правах з ветеранами Великої Вітчизняної війни та Збройних сил. [6]

Фактичний лідер крайнє націоналістичних утворень -Української національної самооборони та Української національної асамблеї (УНСО і УНА) Д. Корчинський

Долю суспільства ще довго вирішуватимуть вояки... потрібна верства, котра наведе порядок в державі... Структури націоналістичного офіцерства, блокуючись з

націоналістичними силами з інших прошарків суспільства, створять підстави державної влади. [7]

В науково-теоретичній конференції "Роль націоналізму в процесі державотворення України", організованій ОУН-м, бере участь начальник соціально-психологічної служби Збройних Сил України ген. В. Мулява,[8] виголошує там промову, а при цій нагоді заявляє: I хочу запевнити, що в Збройних Силах є ті, хто готовий в будь-яку мить підняти ще один прапор - не білий, капітулянтський, а прапор, який в усьому світі означає боротьбу до кінця: воля або смерть. І колір того прапора - червоно-чорний. [9]

Натяк -виразний. І вказує він на міжнародний контекст. Невже існує новий фашистський Інтернаціонал?

А сказане ген. В. Мулявою - це вже не пропаганда Слави Стецько, це вже - правдива загроза для України. З боку сил українського націоналізму, який звив уже своє гніздо у збройних Силах України.

Все це - результат поїздок емісарів від усіх трьох фракцій ОУН на Україну. Хоч кривдячим було б твердити, що всі, хто їздить на Україну, несуть зі собою ідеї націоналізму. Багато їздить відвідати рідних, багато молоді їздить з дійсно патріотичних міркувань. Несуть теж на Україну збережену на Заході культуру. їздив з прекрасним співом в Україну 1991 р. оперний співак Йосип Гошуляк. їздив з поетичним словом Яр Славутич. Але це - окрема справа.

Однак у наслідку діяльності емісарів ОУН на Україні в націоналістичну дуду почали грати деякі часописи на Україні. З українського політичного лексикону зникло слово "патріотизм", його заступило слово "націоналізм". Це не випадкова підміна цих двох понять. До омани народу залучаються всі сили. Поет Ростислав Братунь, той, що десятиліттями гавкав на ОУН, в інтерв'ю "Робітничій газеті" каже: ... націоналізм - вища форма патріотизму...[10] Багатьох можна підозрювати, що вони дійсно не знають суті українського націоналізму, але цього не можна сказати про Ростислава Братуня. Він прекрасно знає про що говорить. Він свідомий всієї злочинності українського націоналізму. І він свідомо, вчиняючи злодіяння, підмінює поняття "патріотизм" поняттям "націоналізм".

Годі дивуватися суто націоналістичній львівській газеті "За вільну Україну", але ідеї українського націоналізму поширюють такі газети, як "Літературна Україна", "Молодь

України", журнал "Україна". Цей останній фінансований тією ж особою, котра фінансувала "похід" Степана Хмари, члена Секретаріату КУН (Конгресу Українських Націоналістів, тобто відміни ОУН-б) на Крим з кількомастами націоналістів.

Дмитро Павличко, якого я довгі роки вважав сумлінням українського народу, голова комісії у закордонних справах Верховної Ради України пише текст марша війська України, в якому є слова про наступність УПА в традиціях українського війська. А Президент України Леонід Кравчук, під час зустрічі зі своїми представниками, говорячи про постання УПА, каже: Цю дату треба відзначити саме як історичну, подобається це комусь чи не подобається. [11] Цю думку Президент підтверджує у промові на урочистих зборах з нагоди Дня незалежності 22.08.1992 р. Референдум став справжнім всенародним, багатоголосим вічем, багатомільйонною Радою славних лицарів Війська Запорізького, героїчних оборонців Української Народної Республіки, солдат і партизанів Другої світової війни, героїв і мучеників Української Повстанської Армії. [12]

Діяльність емісарів ОУН приносить результати. Збройні Сили України, маючи такого начальника соціально-психологічної служби, як ген. В. Мулява, через свої пресові органи, явно поширюють ідеї українського націоналізму. Як пише львівський кореспондент газети "Правда" Віктор Дрозд, газета Прикарпатського Військового Округу "Армія України", з нагоди 50-ліття УПА опублікувала матеріали, які є просто калькою ідей ОУН, а навіть умістила карту етнічних українських земель, які повинні стати частиною української держави. Ця карта така ж, як і публіковані вже в цій книжці.[13]

До експансії українського націоналізму з Заходу на Україну спричинилися у великій мірі вояжі політиків з України - в Канаду, США, Австралію, де їх угощали на банкетах і поза банкетами, звідки везли подарунки.

Була (є) й інша форма експансії. Оце "Літературна Україна" поскаржилася на своїх сторінках на фінансові труднощі, а орган ОУН-б - "Гомін України" зразу ж відгукнувся, провів збірку грошей, до дня 30.09.1992 р. вислано "Літературній Україні" 14 тисяч доларів. А відомо -хто дає, той має право вимагати. Та й без вимог "Літературна Україна" зразу ж після подачки назвала "Гомін України" "братнім тижневиком".

Історичний досвід показує, що час імперіалізму типу "поширення території" (Великобританія, Франція, Голландія, Бельгія, Італія, Іспанія, Португалія) давно минув, а український націоналізм ще й досі не може цього збагнути. Як і російські шовіністи. Тепер сила в того, хто економічно панує, диктує (США, Японія, Німеччина).

Загрози для України з боку українського націоналізму не бачать деякі київські газети й журнали. їхнє писання, а також підтримка ОУН-УПА з боку таких діячів, як Дмитро Павличко, Іван Драч закрили роти тим українцям, котрі постраждали від бандерівців, які втратили своїх близьких. Люди знов почали боятися ОУН, як і 50 років тому. Навіть такі газети, як "Демократична Україна" не б'ють на сполох, теж "Робітнича газета" лише час від часу, неначе на берегах, публікує листи спротиву ОУН-УПА.

Редакції "Літературної України", "Молоді України" не те, що не бачать загрози з боку ОУН, вони її не хочуть бачити. Я звертав їхню увагу на цю небезпеку, писав листи до українських інтелектуалів, але ніколи не одержав відповіді. Тільки для прикладу наведу фрагменти одного з моїх листів у Київ:

Брамптон, 3 червня 1991 р.

Я - постійний читач "Літературної України". Я її виписував, коли ще 10 років тому жив у Польщі, проте тоді я не читав її з таким зацікавленням, як тепер... Я - противник всякого тоталітаризму, в тому й лівого - більшовицького, і правого - фашистського, отже й українського (донцовського, інтегрального) націоналізму. Я з занепокоєнням спостерігаю в українській, що на Україні, пресі деякі матеріали, які починають глорифікувати ОУН, УПА, їх "вождів". Так ось мене вразила інформація про те, що в Тернополі головну вулицю "Леніна " перейменовано на "Степана Бандери" Це -наруга з демократичних тенденцій України. Треба було замінити вулицю Леніна на, скажімо, Івана Франка, Лесі Українки, Володимира Винниченка, Михайла Грушевського тощо. Адже Степан Бандера, це провідник радикальнішого відламу ОУН, що створив УПА, організацію, якої треба соромитися українцям ще впродовж багатьох років. І, зверніть увагу, я кажу "УПА", а не члени УПА, бо в тій організації було багато чесних українців, котрі в неї попали таким чи іншим чином.

Але - чому я пишу до Вас? Привід до цього - інтерв 'ю з Дмитром Штогрином. Я не проти інтерв я> з самим Бандерою, коли б він жив, але я проти поширювання в публікованих Вами матеріалах дезинформації. Я не знаю причин появи саме в такій формі інтерв'ю з Дмитром Штогрином, але підозрюю, що це сталося з причини невміння брати інтерв'ю. Той, хто бере інтерв'ю, має обов'язково знати про особу, від якої бере інтерв'ю, а також про її діяльність, погляди, досягнення тощо (див. Барбара Волтерс).

У звязку з цим посилаю Вам копію частини гасла про Україну з "Енциклопедія Брітанніка". З надісланого побачите, що під час Другої світової війни Україну неначе репрезентували тільки відділи ОУН-УПА. Навіть не згадана там мельниківська дивізія СС "Галичина". І, як виходить зі статті, без сумніву підготованої такими "науковцями", як Дмитро Штогрин, не було взагалі мільйонів українців, які полягли в боротьбі проти гітлерівської Німеччини, не було

мільйонів солдат-українців, не було українців-офіцерів, генералів, маршалів, не було мільйонів погиблих, не було мільйонів калік, не було мільйонів сиріт, вдів, зболених матерів. Не було, бож вони воювали проти тих, хто організував українські оунівські відділи, що боролися поруч з німцями. І ще. А чи ота школа для офіцерів, що була організована в Закопаному, польському місті, то це було що? - невже підпільна організація проти німців? Це не була колаборація? А "допоміжна поліція"?

Віктор Поліщук

Повторюю: Ні на цього листа, ні на багато інших я відповіді не одержав. Мій голос був голосом "волаючого на пустині". Україну заливає націоналістична пропаганда, наіоналістична ідеологія.

Від пропаганди - до дій. Така логіка розвитку подій. І оце вже появилася перша націоналістична квітка. Навіть у РУХ-ові (львівському, найактивнішому) дійшло до розламу, вже не вірять ні В. Черноволові, ні М. Гориневі. Наверх випливає новий націоналістичний лідер - Валентин Мороз, котрий заявляє:

... порятунок у націоналістичній революції. Ми ще несемо на собі тягар колоніальної залежності і націоналізм - це якраз той динаміт, який остаточно підірве і поховає навіки цю

систему... Ресурси демократичного відродження вичерпано, відбувається поворот до диктатури і ми не можемо з цим миритися... Націоналістичний літак вже в повітрі. Зупинити його не можна, можна лише збити. РУХ піднесе свій авторитет тільки спираючись на націоналістичний рух. І обвинувачувати нас в нацизмі не треба. [14]

Валентин Мороз не є громадянином України, він -громаданин Канади. Але його, всупереч Статутові РУХу, вибрали співголовою львівської крайової ради РУХу. Це його люди силоміць, на зрозок фашистських боївок, розігнали легальні збори РУХу під головуванням ВячеславаЧорновола, б'ючи вікна, застосовуючи фізичну силу. Той же Валентин Мороз, в інтерв'ю для української телепрограми 47 в Торонто, 14.11.1992 р. не забажав дати відповідь на кількаразово повторюване запитання: То ж як ви хочете "взяти владу"? Зрозуміла річ, коли б його "хлопці" мали намір дійти до влади демократичним шляхом, то про це сказав би В. Мороз, а його уникання відповіді означало одне: Владу братимемо силою, як і годиться українським націоналістам. У згаданому інтерв'ю В. Мороз допустився теж блюзнірства, твердячи: "Бандера, це Шевченко ХХ-го століття!" Це так, коли б Геббельс сказав: "Гітлер, це Христос ХХ-го століття".

Експорт українського націоналізму з Заходу на Україну вже дає, як бачимо, перші плоди. А чільні діячі на Україні і досі, мабуть, не розуміють, що дійсного українського "лоббі" не існує ні у США, ні в Канаді. Владні структури Заходу досконало знають про суть українського націоналізму в його абсолютно негативному сенсі.

Здається, що деякі діячі в Україні надіються на економічну допомогу української діаспори. Якщо так, то вони помиляються, такої можливості не існує, коли брати до уваги потреби України. Не тільки український діаспорний капітал неспроможний допомогти Україні, але й не допоможуть їй суттєво багатомільйонні асигнування Заходу. Західна Німеччина впродовж трьох років витратила 50 міліардів доларів на піднесення економіки Східної Німеччини після її воз'єднання з ФРН, і це ще не дало бажаного результату. А Україна ж, це не Східна Німеччина і населенням, і простором. І в ній трудова дисципліна нижча у порівнянні до Східної Німеччини. Захід, якщо й допомагає, то виключно у своєму інтересі. Що й зрозуміло. Україна мусить розраховувати на

свій потенціал, на мудрість і трудолюбність свого народу, на мудрість своєї, не імпортованої націоналістичної, еліти.

І ще: Захід, це не український націоналізм, а український націоналізм, - це не Захід.

Треба остерігатися фальшивих пророків в овечій шкурі. В них тільки одне на думі: Взяти владу! Ростислав Огірко ясно вже питає: "Хто повинен взяти владу?" Вже сама постановка питання - "взяти владу", а не кому народ довірить владу - насторожує, тхне українським націоналізмом. Автор відповідає: У нашій історії такою оригінальною формою об'єднання народу в умовах жорстокої війни на виживання була УПА. [15] Далі автор закликає до створення Народного Фронту України, побудованого на зразок УПА. Отже - влада в руки ОУН!

А ОУН діє. ОУН-з діє, так би мовити, на інтелектуальній ниві. ОУН-м на Україні трансформувалася в Українську Республіканську Партію. Коли ОУН-б розібралася в цьому, коли не вдалося їй підпорядкувати собі УРП, стався розкол. Від УРП відокремилися явні бандерівці зі Степаном Хмарою на чолі, створивши виразно бандерівського напрямку партію. ОУН-б не обмежилася до влаштування "наукових" і "теоретичних" конференцій, вона знайшла вже методи реального створення своїх структур. На Україні вже діє Конгрес Українських Націоналістів (КУН) -формальна партія бандерівців. Вже постають клітини цієї партії на місцях: У Борщеві на Тернопільщині відбулися районові конференції РУХу та УРП. На конференціях було вирішено розпустити рухівські та уерпівські осередкі та на їхній базі утворити районову організацію Конгресу Українських Націоналістів. В ухваленій заяві-зверненні конференції до всіх свідомих українців зазначено, що її учасники вбачають необхідність переходу їхніх організацій на націоналістичні засади... народ можливо обУєднати лише на одній засаді, нею є ідеологія українського націоналізму. Борщівський КУН став спадкоємцем всього майна районового РУХу та УРН. [16]

До насаджування на Україні українського націоналізму підключилися теж деякі українські "вчені". Пишу "вчені" в лапках, бо справжній вчений ніколи не піде на дешеву пропаганду. Прикладом такої примітивної, але ж неначе "наукової" пропаганди, є опублікована поважним журналом "Вітчизна" стаття кандидата історичних наук Віктора Коваля під багатомовним заголовком "Під червоно-чорними

прапорами".[17] Вже сам заголовок свідчить про пропагандивність публікації у користь ОУН. Цим разом виразно в користь ОУН фракції Ст. Бандери. Стаття написана з нагоди 50-ліття УПА. І вона - повна не тільки націоналістичної, не спертої на фактах, пропаганди, але на ряді нісенітниць. Видно, що автор чув (від якогось бандерівця) дзвін, та не знає - де він?

Так ось автор з пальця виссав і подає, що УВО -Українська Військова Організація, предтеча ОУН, наприкінці 1921 р. організувала рейд Ю. Тютюнника з Галичини на Радянську Україну. Автор, недочувши що йому каже бандерівський інформатор, каже, що ОУН ще за Євгена Коновальця утворила ряд організацій поза Західною Україною, між ними "Українське націоналістичне об'єднання" в Німеччині і "Українське націоналістичне об'єднання" в Канаді. Це правда, що названі організації були націоналістичними, проте, для маскування їхньої суті, вони називалися "Українське національне об'єднання". В. Коваль пише теж, що після Є. Коновальця провід ОУН обійняв полк. Андрій Мельник. Та з початком війни його становище похитнулося, а невдовзі було й зовсім втрачене. Пов'язане це було з ім'ям Степана Бандери. Далі автор пише, що була лише ОУН-б, а тим часом ОУН-фракція Мельника існує й досі, вона активно діє в Україні, видає там "Українське слово" і "Розбудову держави", а її лідер Микола Плав'юк розмовляв з президентом Леонідом Кравчуком в Марийському палаці. Віктор Коваль, хоч неначе історик, проте пише навіть такі нісенітнеці, як ось, що засудженого польським судом до страти Степана Бандеру під тиском масових протестів польські власті змушені були замінити кару на горло довічним ув'язненням. Автор, як видно, ще й досі не позбувся "радянської" ментальності, він і досі, хоч і історик, вважає, що й в довоєнній Польщі суди діяли "під тиском масових протестів". Автор, вказуючи на пов'язання А. Мельника і Ст. Бандери з німецькою військовою розвідкою, пише, що А. Мельник мав в тій розвідці кличку "Консул - І", і тут же каже, що Ст. Бандера не мав клички в тій розвідці, хоч сам повинен здогадатися, що раз був "Консул-І", то мусів бути й "Консул-П", а ним саме був Степан Бандера. Автор без ніякого сорому пише, що з "Нахтігаля" і "Роланда" німці утворили поліцейський батальон 201 й відправили його до Білорусії на охорону тилових комунікацій вермахту. Це вже не звичайна пропаганда, а свідоме фальшування історичних

фактів. Відомо бо всім, хто займається цією темою, що батальйон 201 був направлений на придушення червоних партизанів, чого не заперечують навіть бандерівці. А як вони це робили, хай би автор прочитав поданий тут опис з листа українки, опублікований газетою "Робітнича газета". Автор, не посилаючись на жодні джерела, повторює за бандерівцями брехню, що А.К. палила українські села,вбивала українських селян. Автор виправдовує ОУН-УПА за вбивства українців, пишучи: Про жорстокість бандерівців написані мільйони сторінок Та цю жорстокість було спрямовано тільки проти тих, кого ОУН вважала національними зрадниками. І це пише людина з вченим званням, історик, отже спеціаліст з гуманітарних наук. І ще: У лютому 1944 р. УПА змусила Армію Крайову укласти угоду про взаємне визнання правомірності боротьби обох народів на незалежність. Підсумовуючи статтю, В. Коваль наголошує на "героїзмі ОУН-УПА". Взагалі стаття, це панегірик на адресу ОУН-УПА.

Чи сказане тут не становить реальної загрози для України? Адже ОУН, це, попри декларації про демократизм, тоталітарна, вождівського типу, тобто фашистська організація, це загроза війни за "етнічні українські землі", за "поширення території української держави". Це - знову море крові, не море - океан крові! Це загроза не тільки для України, але й для всієї Європи, для всього світу!

Чи бачить цю загрозу українська еліта? - Іван Дзюба, Микола Жулинський, Іван Драч, Дмитро Павличко? Чи бачить цю загрозу Президент України?

Щоб будувати правову державу, треба позбутися ідеологічного баласту, базованого на злочинах, слід позбутися скверни. Більшовизму не слід поборювати націоналізмом, а лише демократією.

Український націоналізм, котрий робить усе, аби "взяти владу" - це виразна загроза для сусідів України, для Європи. Хто сіє вітер, той пожне бурю! А про це, власне, згідно до вчення Дмитра Донцова, йдеться ОУН.

Власне з метою перестерегти розумних тієї частини світу, яка є моєю Батьківщиною, написана ця книжка. Блю на сполох!