Провокація чи здоровий глузд?

На черговому пленарному дні Верховної Ради України 25.11.2003 р. було нарешті поставлено на голосування проект по-

станови депутатів П. Толочка, С. Правденка, О. Ременюка про включення до порядку денного парламентського дня уряду питання про вивчення російської літератури як спільної духовної спадщини східних слов'ян. Тривалий час це питання не могло бути розглянуто, оскільки опозиція блокувала роботу Верховної Ради.

Несподівано для мене, як співавтора проекту постанови, вона викликала бурхливу і неадекватну реакцію народних депутатів із стану «Нашої України». Деякі з них добалакалися навіть до того що П. Толочко вчинив своєрідну провокацію, зумовлену винятково політичними міркуваннями напередодні президентської виборчої кампанії. Це ж треба так марити президентськими виборами, щоб річна дистанція до них здавалася їх передднем, а все, що відбувається у Верховній Раді, сприймалося винятково через їх призму.

Дати відповідні пояснення на засіданні Верховної Ради я не міг, оскільки перебував за межами України, а тому змушений зробити це тепер через засоби масової інформації. Цього вимагає не лише парламентська етика, а й повага до тих наших співвітчизників, кого хвилює ця проблема і хто напевне розчарований рішенням Верховної Рали.

Отже, давайте разом поміркуємо, чого насправді хотіли автори цієї постанови. Бо, послухавши шановних добродіїв Мовчана, Жулинського, Юхновського й інших про якусь «політичну провокацію Толочка», необізнані громадяни можуть подумати, що ми подали на обговорення Верховної Ради щонайменше проект закону про надання російській мові статусу другої державної в Україні. Насправді в постанові йшлося лише про обговорення проблеми вивчення російської літератури як духовної спадщини східних слов'ян на одному із днів уряду у Верховній Раді. Здавалося, що тут поганого. Проблема є, і її треба обговорювати. З'ясувалося, що наші націонал-патріоти, які, до того ж, називають себе ще й демократами, так не думають. Втративши здоровий глузд, вони в стилі польських парламентаріїв часів Речі Посполитої енергійно заявили «не позволяй».

Учора не дозволяли вам, сьогодні не дозволяєте ви, але треба думати і про те, що буде завтра. Російська мова і література справді не є для українців іноземними. Такі визначення багатьом, і не лише етнічним росіянам, цілком природно здаються нерозумними і навіть образливими. Наведу принагідно слова відомого українського літературознавця, академіка HAH України І. Дзюби: «Варто сказати про нерозумність новомодного українського патріотичного стереотипу про російську мову як «мову іноземної держави»: адже це рідна мова багатьох українських громадян, вона змалку знайома майже всім українцям, подобається це кому чи ні, і тому її нинішній статус не можна порівнювати із статусом англійської чи будь-якої іншої».

Ми не були настільки «сміливі», як І. Дзюба, щоб назвати російську мову і літературу рідними, але віднесення їх до духовної спадщини східних слов'ян, як то кажуть, є медицинським фактом. Чому ж цей наш цілком прийнятний компроміс, котрий зняв би напруження в суспільстві, позбавив душевної рівноваги націонал-патріотів?

Хіба ви, шановні добродії, не знаєте, що російську мову і літературу створювали в тому числі і наші знамениті пращури — від Мелетія Смотрицького до Володимира Короленка, а пізніше — багато українських діячів культури радянських часів? І, напевно, вам відомо, що російською мовою послуговувалися Тарас Шевченко, Марко Вовчок, Михайло Драгоманов і ще багато інших знаменитих українців. Для Миколи Гоголя вона була справді рідною, мовою його геніальних літературних творів. Тож невже і їхню творчість ми вивчатимемо в програмах іноземної чи зарубіжної літератури?

Та й ви, шановні опоненти, які так беззастережно звинуватили нас у політичній провокації, були не тільки споживачами російської культури, а й її творцями. Особливо тоді, коли одні з вас страждали за український народ, довго проживаючи в Москві та Ленінграді, а інші писали свої немеркнучі наукові праці російською мовою тут, в Україні.

Прикро, що, наважуючись на полеміку щодо обсягів східнослов'янської духовної спадщини, мої опоненти навіть не розуміють різниці між східними слов'янами і чехами, словаками чи поляками, які належать до сім'ї західних слов'ян, або болгарами, які разом із сербами, македонцями, словенами й хорватами становлять сім'ю південних слов'ян. І внесок їхній у російську культуру зовсім не співмірний з внеском українців чи білорусів, а отже, російська література не є для західних і південних слов'ян спільною з росіянами спадщиною.

Я погодився б з пп. Мовчаном, Юхновським, Жулинським та іншими депутатами щодо їхнього сприйняття російської літератури, скажімо, як англійської, коли б вони змогли довести, що внесок українців у її розвиток аналогічний їхньому внеску в розвиток російської літератури.

Я не наполягав би на образливості віднесення російської мови (і літератури) до іноземної, коли б в Україні не проживало (навіть за останнім переписом) 8,5 млн. етнічних росіян. Цілком очевидно, що вони є такими ж громадянами України, як і етнічні українці. Тим часом, кваліфікуючи їхню рідну мову як іноземну, ми ставимо під сумнів і їхній громадянський статус в Україні. Невже це так важко збагнути?

Я сприйняв би нетерпиму позицію націонал-патріотів щодо російської мови в Україні, коли б вони не захищали (цілком справедливо) аналогічних прав етнічних українців — громадян Росії.

Немає і найменшого сумніву в тому, що з таким ставленням до російської мови і літератури, а, зрештою, і до своїх співгромадян, нам важко буде консолідувати наше суспільство в єдину українську політичну націю. Перефразувавши відомого російського реформатора, мушу сказати: «Вам, шановні добродії, потрібна вічна боротьба з воріженьками України, нам потрібна мирна і процвітаюча Україна».

Закінчити цю репліку хотів би все ж на оптимістичній ноті. Наш проект постанови зібрав 210 голосів, але це той випадок, коли не скажеш «тільки 210». Адже проти проголосували всього 17 депутатів, а 208 — не взяли участь у голосуванні. Серед останніх, хоч як це дивно, і більшість тих, хто так палко виступав проти проекту постанови і навіть навішував на його авторів політичні ярлики. Отже, не впевнені у своїй правоті, зважають на громадську думку, а це вже дає надію, на те, що нам вдасться-таки досягти порозуміння.

2003 р.