«Давня історія України» — нове слово про наших пращурів»

(Із інтерв'ю для «Хроніки - 2000» (№ 49-50))

Шановний Петре Петровичу, почнемо з тем сумних і віддамо належне видатному історику Михайлові Юліановичу Брай-

чевському... Які стосунки були між вами? Що цінного Ви взяли з його досвіду?

Постать М.Ю. Брайчевського, поза будь-яким сумнівом, має всеукраїнський вимір. Він видатний історик й археолог, філософ І публіцист, невтомний захисник культурної спадщини і будитель історичної пам'яті народу. А ще — великий громадянин України. Його смерть — непоправна втрата для інтелекту нації. Ікода тільки, що, згідно з усталеною нашою традицією, усвідомлення цього приходить до нас із запізненням, тоді, коли людина уже відійшла у вічність. Віддати належне М. Брайчевському за життя, що здавалось особливо природнім в умовах суверенного нашого буття, ми, на жаль, так і не зуміли.

Для мене смерть Михайла Юліановича це і особиста втрата. Кілька десятиліть ми пройшли з ним, як кажуть, рука в руку. Для мене він був старшим товаришем і вчителем. Можливо я б не наважився атестувати себе його учнем, коли б Михайло Юліанович сам не називав мене саме так. Адже ми знаємо, що у посмертно знаменитих людей з'являється багато таких друзів і учнів, котрі за життя і добрими знайомими не були.

Наші відносини, як вчителя й учня, розпочалися ще в 1958 р., коли М. Брайчевський запросив мене і В.І. Бідзілю (студентів четвертого курсу історичного факультету КДУ ім. Т. Шевченка) до своєї експедиції. Він тоді досліджував поселення знаменитої Черняхівської археологічної культури (II—V ст. н.е.) в селах Завадівка і Черепин на Черкащині. Пізніше працювали разом у відділі археології Києва.

М.Ю. Брайчевський мав дивовижний розум, якому були підвладні практично усі сфери гуманітарних знань. Його нетрадиційні, іноді парадоксальні погляди на вітчизняну історію викликали захоплення, породжували палкі дискусії. Не всі вони витримали випробування часом, але головні — ствердження слов'янства Черняхівської культури, переддержавного рівня розвитку її носіїв, ранньої християнізації Русі (IX ст.), автохтонності державотворчих процесів у східнослов'янському середовищі та інші — стали фундаментальними надбаннями історичної науки.

Важко сказати, що конкретно вдалось запозичити з досвіду М. Брайчевського. У моїй особі він мав не лише шанувальника його яскравого таланту, але й постійного опонента. І що характерно, будучи блискучим полемістом і, в більшості випадків, непохитно впевненим у своїй правоті, він ніколи не абсолютизував свої висновки, завжди визнавав суверенне право опонента на іншу думку. Я не пам'ятаю випадку, коли б Михайло Юліанович не підтримав молодого науковця, навіть і тоді, коли той не поділяв його поглядів. Напевно саме тому до М. Брайчевського завжди тягнулась молодь. До того ж він був щедрий на ідеї.

Отже, не виділяючи щось одне, можу з упевненістю сказати, що у моєму становленні як вченого є безперечна заслуга і М. Брайчевського, за що йому довічна дяка.

Люди сприймають Вас як видатного історика, читають Ваші праці, сперечаються навколо Ваших концепцій. Які з Ваших праць на сьогодні для Вас найдорожчі?

Відповідаючи на подібне запитання, творчі працівники найчастіше порівнюють свої праці з дітьми і говорять, що всі вони їм однаково дорогі. Це справді так. Адже за кожною з них місяці, а то й роки, напруженої праці і ні з чим незрівнянне задоволення від отримання нових знань. Інша справа якість цих праць. Звичайно, не всі вони рівноцінні. Із монографічних досліджень я б виділив своєрідну трилогію з історії Київської Русі. Це — Древній Київ (1982), Давньоруське феодальне місто (1989) і Київська Русь (1996). У цих працях викладено авторське розуміння таких наріжних проблем, як: становлення східнослов'янської держави з центром у Києві, структура давньоруської державності в епоху феодальної роздробленості, етнокультурний розвиток Русі IX—XIII ст., Руська православна церква, виникнення міст і їх роль у політичному, економічному та культурному житті Русі тощо.

Впродовж усього творчого життя я досліджую давньоруську літописну спадщину. Нещодавно завершив монографію «Давньоруські літописи і літописці X—XIII ст.», котра має вийти друком у видавництві «Алетейя» у Санкт-Петербурзі (Вийшла в світ у 2003 р.). Думаю, це буде одна з кращих моїх книг. Захоплююча подорож у світ відомих і невідомих літописців, ідентифікація їхніх текстів, зіставлення поглядів та ідей, сподіваюсь, викличе великий інтерес не лише у спеціалістів, але й у широкого читацького загалу.

У київському видавництві «Альтернативи» готується до друку монографія «Ярослав Мудрий» (Вийшла в світ у 2002 р.), котра продовжує серію історичних портретів видатних державних діячів Русі, започатковану книгою «Історичні портрети: Із історії давньоруської та європейської політики X—XII ст.», яка вийшла у 1990 р.

Що стосується суперечок навколо моїх концепцій, то вважаю це явищем швидше відрадним, ніж сумним. Гірше, коли б мої праці лишали людей байдужими. У порівнянні з часами М.С. Грушевського джерельна база з історії Київської Русі незмірно виросла. Насамперед це стосується археології, відкриття якої нерідко спричиняються до корінного переосмислення усталених поглядів на ті чи інші процеси в історії Русі. І взагалі, це нормально, коли кожне наступне покоління дослідників не вдоволь-

няється зробленим попередниками, а ставить і вирішує історичні проблеми по-новому.

На превеликий жаль, в наш час спостерігається тенденція до невиправданої актуалізації історичного минулого, а часом і відвертої його фальсифікації. Нам хочеться знайти пояснення нинішнім процесам уже в глибокій давнині і водночас компенсувати відсутність вражаючих успіхів у житті нової України розмовами про нашу колишню велич. Так званий «європейський вектор» обґрунтовується не тим, що ми досягли європейських стандартів життя, а тим, що, начебто, одвічно належали до європейської цивілізації. Прямими пращурами українців оголошуються індоарії, з нашими предками пов'язуються найвищі досягнення давньої історії, у тому числі і винайдення писемності.

У більшості випадків подібні міфи поширюють люди не обтяжені знаннями, так би мовити із патріотичних спонукань, але нерідко до цього невігластва долучаються і науковці, що мають спеціальну освіту і, навіть, наукові ступені. У гонитві за сенсаційністю вони свідомо фальсифікують історію. Достатньо назвати тут книги Ю. Канигіна «Шлях аріїв». — К., 1995., Ю. Шилова «Прабатьківщина аріїв». — К., 1995. Вважаю це непростимим гріхом і закликаю вдумливих читачів не брати на віру подібні «одкровення».

Багато палких розмов точиться навколо думки, якої Ви дотримуєтесь щодо Київської Русі як колиски трьох східно-слов'янських народів. Чи вніс час нові корективи в цю концепцію?

Визначення — «Київська Русь — колиска трьох східнослов'янських народів» є продуктом швидше наукової публіцистики, аніж академічної історичної науки. У своїх працях я вживаю інший термін: «Давньоруська народність — спільна етнічна основа трьох східнослов'янських народів». По суті він не відрізняється від першого, але менш екстравагантний.

В останні роки цей висновок, незалежно від словесної його редакції, зазнає нищівної критики і навіть глузування. Він оголошується породженням офіційної радянської історичної науки і відкидається навіть без будь-яких спроб його наукової критики. Найбільш категоричні у своїх судженнях ті науковці, які цією проблемою ніколи професійно не займалися (досліджували радянсько-партійне будівництво), глибоко її не знають, але чітко вловили зміну соціального замовлення. Так проблема давньої історії стала заручницею новітньої політики, може навіть точніше сказати політиканства. Ми чомусь думаємо, що визнання етнічної спорідненості східнослов'янських народів може загрожувати нашій незалежності. А коли скажемо, що українці сформувались ще у трипільські часи (V—III тис. до н.е.), або, в гіршому разі, в антські (V—VII ст. н.е.) і з росіянами нічого

спільного не мають, тоді державна суверенність України матиме надійне історичне підґрунтя і вже ні в кого не з'явиться бажання зазіхнути на неї.

Очевидно, що в короткому інтерв'ю неможливо висвітлити цю проблему вичерпно, а тому я відсилаю читачів (і опонентів також) до моїх праць. Тут зупинюся лише на деяких її аспектах.

Кілька слів про «колиску», котра стала сьогодні об'єктом іронізування націонал-патріотів. Коли погодитись із концепцією існування єдиної давньоруської народності, тоді в уявній колисці справді колисалося лише одне дитя. Якщо ж сповідувати теорію більш раннього (докиєворуського) формування трьох східнослов'янських народів, тоді доведеться визнати, що в колисці була таки трійня. Адже Київська Русь впродовж чотирьохсот років була для всіх східних слов'ян єдиною державою. У такому разі важко зрозуміти таку нашу відразу до цієї києворуської колиски.

На більш серйозний розгляд заслуговує проблема рівня етнічного самоусвідомлення в часи Київської Русі. Ряд вчених, намагаючись знайти щось середнє між науковою концепцією єдиної давньоруської народності і сучасним її несприйняттям, пропонують такий паліатив. Етнічна спільність таки була, але, по-перше, не абсолютна, а з етнографічними і діалектними регіональними особливостями, а, по-друге, усвідомлювала цю єдність лише еліта давньоруського суспільства.

Що стосується першого висновку, то він не новий. Це одне з фундаментальних досягнень радянської історичної (і філологічної) науки. Згідно з провідними вченими-філологами (Р. Аванесов, Ф. Філін, А. Булаховський та інші) на Русі в XII— XIII ст. було близько десятка діалектних зон.

Друге твердження більш свіже, але жодного відношення до існування єдиної етнічної спільності воно не має. Спільність людей існує незалежно від усвідомлення (або неусвідомлення) приналежності до неї кожного індивідуума. В Україні ще в XIX ст. на запитання до жителів різних регіонів — «Хто вони?», етнографи отримували відповіді: «тутешні», «поліщуки», «запорожці», «русини» тощо. Тим часом говорили вони українською мовою (хоч і різними діалектами) і безперечно належали до єдиного українського етносу. Але хіба могли знати ці люди (часто неграмотні), що від часів Т. Шевченка і М. Драгоманова спільність, до якої вони належали, стала називатись українцями.

Аналогічна ситуація була і в часи Київської Русі. Це літописець Нестор і освічені його колеги усвідомлювали, що вони «русини» і «від роду руського». Новгородський чи волинський жителі, особливо з якогось глухого поліського погосту, таких мудрацій не знали. Але хіба від цього вони переставали належати до єдиної східнослов'янської етномовної сім'ї?

Літописець Нестор, характеризуючи східнослов'янські племена переддержавного періоду (насправді, союзи племен), наголошував, що кожне з них: «Имяху бо обычаи свои, и законъ отецъ своих и предания, каждо свой нрав». Але всі вони слов'яни і говорять одною мовою. Переходячи до опису сусідів східних слов'ян, він зазначив: <<А се суть инии языци... си суть свой языкъ имуще». При характеристиці полян Нестор вважав за необхідне зробити таке поточнення: «Полями же прозвани быша, зане в поли екдяху, а языкъ словенски единъ».

Чи варто спеціально доводити, що в умовах чотирьохсотрічного співжиття у складі єдиної держави східнослов'янська спільність стала ще більш сконсолідованою. Вона доповнилась єдністю правлячого князівського роду, незвичайно розгалуженого і мобільного в державних межах Русі, спільною православною вірою і єдиним церковним управлінням, що здійснювалось з Києва, єдиною літературною мовою, єдиним стилем культури («Повість минулих літ» переписувалась у кожному удільному центрі), економічною взаємодією земель і їхніх столиць тощо.

Чи достатньо названих інтеграційних чинників для існування єдиної давньоруської народності? Важко сказати, тим більше, що ми й досі не знаємо, яким критеріям має відповідати ця етнічна категорія. В останніх своїх працях я вживаю термін «давньоруська етнокультурна спільність», що можливо точніше визначає сутність інтегрованості східних слов'ян на всьому величезному просторі їх розселення.

І все ж, незалежно від визначення, я лишаюсь при переконанні, що Київська Русь відіграла вирішальну консолідуючу роль у складанні єдиної давньоруської спільності і що саме вона стала етнічною і культурною основою для нині існуючих трьох східнослов'янських народів — українського, російського і білоруського. Ми справді близькі родичі, у нас спільна історія, ми всі є правонаступниками давньоруської історико-культурної спадщини і цьому, як кажуть в Україні, немає ради.

Із сказаного видно, що «час» не вніс у мої погляди суттєвих коректив. Він взагалі не повинен впливати на наукові концепції. Корективи до них можуть внести нові джерела, але з цієї проблеми за роки нашої незалежності нічого нового не з'явилося.

Українська археологічна наука була однією з провідних у світі. На її рахунку десятки епохальних відкриттів і десятки досліджень, знаних далеко за межами України. З 1987 р. цей передовий загін нашої науки очолюєте Ви. Що можна сказати про останні досягнення української археології?

Українська археологічна школа завжди була однією із провідних не лише в межах Радянського Союзу, але й у світі. її творили такі видатні вчені, як М. Біляшівський, М. Макаренко,

П. Єфименко, М. Рудинський, С. Бібіков, В. Довженок, О. Тереножкін, М. Брайчевський і багато інших. Коли ми говоримо про епохальні відкриття археологів, то маємо на увазі переважно здобутки польових досліджень. В останні десятиліття вони справді вражаючі. Відомими всьому світу стали срібна з позолотою чаша з ґайманової могили (В. Бідзіля), знаменита золота пектораль з Товстої могили (Б. Мозолевський), скарби Братолюбівського і Рижанівського курганів (А. Кубишев і С. Скорий). Справжній переворот у традиційні наші уявлення про Трипільську культуру внесли відкриття поселень-гігантів на Черкащині (М. Шмаглій, В. Круц), площа яких сягає 200—400 га, а кількість населення, що в них проживало, — 10—15 тис. чол. В новітню археологічну літературу вони увійшли під назвою трипільських протоміст. Цілком по-новому визначився образ стародавнього Києва після сенсаційних розкопок на Подолі, які відкрили квартали зрубних будівель X—XIII ст. (П. Толочко, Г. Івакін, М. Сагайдак та інші).

Я сподіваюсь, що мої колеги-археологи з розумінням поставляться до цього короткого пасажу, оскільки у мене немає і найменшої можливості згадати тут усі відкриття і назвати прізвища їх авторів. Адже це не звіт про досягнення української польової археології за останні десятиліття, а лише своєрідне нагадування читачам про те, з чим вони мали неодноразову нагоду познайомитись в музеях, на сторінках наукових та популярних видань.

Археолог завжди виступає в двох іпостасях: як відкривач предметів старовини і як дослідник стародавньої історії. Друге завдання більш складне, але крім нього виконати його не зможе ніхто. Адже тільки археологу під силу проникнути у світ стародавніх речей і відтворити життя тих людей, які їх створили.

Усвідомлюючи це, колектив науковців Інституту археології HAH України поставив перед собою велику і можна сказати, амбіційну мету, написати стародавню історію України. Вона досягнута. Нині з друку вийшла фундаментальна тритомна праця «Давня історія України», обсягом 160 д.а., а також однотомна «Етнічна історія давньої України», обсягом 24 д.а. Без перебільшення, вона увійде в золотий фонд вітчизняної історичної науки. Це найновіше слово про наших давніх пращурів, засноване на величезній джерельній базі і строго науковому її осмисленні. Жодної сенсації читач тут не знайде. Автори передусім дбали про правду історії і професійну відповідальність перед своїми читачами.

Авторський колектив сповідував правило, згідно з яким виключалась можливість пошуку єдиного народу — предка для сучасних українців. Ми не можемо вибирати в давній історії, що є кращого, й оголошувати своїм, а на решту явищ не звертати уваги або великодушно уступати іншим народом. Все, що відбувало-

ся в межах України впродовж тисячоліть, є «наше» і, так чи інакше, генетично успадковане українським народом. Водночас мусимо усвідомлювати, що Україна — це лише невелика частина Європи, і її сучасні державно-політичні межі ні до чого не зобов'язували давні народи. В усі часи, населення території України мало своїх співродичів в інших регіонах, часом і досить віддалених.

Як керівник авторського колективу і один із співавторів цієї праці, вважаю її найважливішим досягненням української археологічної науки за останні десятиріччя (У 2002 р. названі праці були удоcтоені Державної премії України.).

2002 р.