Україна на шляху до демократії?

16 липня 2000 року минуло десять років від часу прийняття Верховною Радою України Декларації «Про державний суверенітет України». Серед її наріжних засад були народовладдя, творення демократичного суспільства, республіканська форма державного устрою. За історичним виміром ця вікопомна подія

відбулася не так вже й давно, але в житті українського суспільства це ціла епоха. Користуючись євангельською формулою, можна сказати, що настав уже час збирати каміння.

На превеликий жаль, урожай видався не такий щедрий, як сподівались батьки Декларації і люди, які їм повірили. Сказане стосується практично усіх сфер життя, у тому числі й народовладдя, демократизації системи управління, забезпечення прав і свобод людини.

Здавалось, після ненависного і сторазово проклятого комуністичного тоталітаризму ніщо не могло перепинити шлях України до свободи і демократії. Тим часом, поклавши руку на серце, ми не можемо сказати, що досягли бажаної мети. Поблукавши певний час демократичними манівцями, Україна все впевненіше виходить на звичну дорогу авторитаризму. Можливо, не такого брутального як раніше, добре упакованого в демократичну фразеологію, супроводжуваного деклараціями про національне і духовне відродження, але сутністю своєю мало чим відмінного від уже знайомого нашим людям.

Нещодавно один із моїх колег по Верховній Раді запитав, що таке демократія в суверенній Україні? Не чекаючи поки я зберуся з думками, сам і відповів: «Це ситуація, коли народу дозволено говорити все, що завгодно, а владі — робити все, що завгодно». Як на мене, цей афоризм не безумовний. Принаймні у своєму першому твердженні. Говорити все, що завгодно, дозволено далеко не всім громадянам України.

Щоб переконатись у цьому, достатньо переглянути наші телеканали, прослухати радіопрограми і прочитати газети. За неймовірно малим винятком, усі засоби масової інформації тільки тим і зайняті, що славословлять курс ринкових перетворень в Україні, переконують слухачів і читачів у його безальтернативності. Ні серйозного аналізу досягнень і втрат цього курсу, ні сумнівів щодо вірності обраних шляхів його реалізації в них немає. Більше того, щоб такі сумніви і не виникали, оптимістичні реляції подаються на фоні проклять минулого. На зразок: «Хоч у нас ще не досягнуто цілковитого процвітання, але за те наші діти не гинуть на полях Афганістану і Чечні». Справді, не гинуть і це прекрасно, але ж гинуть у Хорватії, Сербії й інших країнах, де ми справляємо миротворчі місії. Хіба це краще?

«Єдиномисліє» четвертої влади, скупленої оптом і в роздріб владою першою і зрощеною з нею олігархією, це злочин перед українським народом. Його погладжують по голівці, втішають, який він талановитий і багатотерпеливий, а насправді не поважають.

Свого часу я написав статтю «Політична еліта і народ в новій Україні». В ній дійшой маловтішного висновку, що еліта і народ

варті один одного. Ніхто не гірший, але ніхто, на жаль, і не кращий. Одні не вміють правити краще, інші не мають енергії хоч би обуритися недолугим правлінням. Інертність суспільства, заколисаного твердженням, що здобувши незалежність він уже виконав свою історичну місію, просто вражаюча.

За роки суверенного державного існування ми не тільки не створили громадянське суспільство і політичну націю, а навіть зруйнували ту єдність, яку мали раніше. Нові ідеологи кажуть, що міжнаціональний мир в Радянському Союзі був показний, нещирий і тримався на силі примусу. Не переконаний, що ідеологічне забезпечення дружби народів тоді було ідеальним, але ж в наш час воно ще гірше. Культивування пріоритету національних цінностей перед загальнолюдськими призвело до того, що для нас стало важливим якою мовою говорить людина, яку релігію сповідує, до якої конфесії належить, яким є її етнічне самоусвідомлення тощо. Це небезпечна тенденція, яка уже має нецивілізовані «викиди». Чого варте тільки рішення львівської влади про заборону публічного виконання російської пісні і музики. В майбутньому ми можемо мати і серйозніші міжетнічні чи міжцерковні колізії.

Лобова політика у цих сферах, яку демонструє останнім часом влада, неусвідомлення нею всієї делікатності міжетнічних відносин, нерозуміння історичної тривалості процесів творення нових духовних цінностей, намагання діяти силовими методами нічого, крім шкоди, не принесуть. Перефразувавши вислів відомого російського реформатора Петра Столипіна, можемо запитати: «Нам потрібна демократична і процвітаюча Україна, чи перманентні потрясіння?» Мусимо, нарешті, усвідомити, що несконсолідоване, вражене іржею національної і релігійної нетерпимості, суспільство не здатне продукувати структуротворчу енергію.

Одним із основних елементів демократичного устрою країни є парламент. Від давніх часів він покликаний обмежувати абсолютизм королів й імператорів, сприяти доступу до управління країною представників народу. На жаль, і тут нам нічим хвалитися. Так звана «оксамитова революція» 21.01.2000 р., в результаті якої було змінено керівництво Верховної Ради і створена пропрезидентська більшість, по суті, поховала парламент як самодостатній демократичний інститут. Фактично він став своєрідним продовженням президентських структур і тепер слухняно виконує всі рекомендації, що надходять із вулиці Банкової.

Об'єктивно, українська модель структуризації парламенту, яка досягнута не в результаті народного волевиявлення, а політичної змови, нічого спільного з демократією не має. Для майбутнього України це може мати вкрай негативні наслідки. Влада без внутрішніх противаг не може зберегти демократичну

форму правління і неминуче еволюціонує до авторитаризму. Волевиявлення народу, у такому разі, будуть співпадати з волею Президента (в країнах із диктаторськими режимами таке співпа-дання є абсолютним), так, як це трапилось з референдумом щодо майбутньої долі українського парламенту, а Верховна Рада залишиться суто декоративним атрибутом демократії.

Неприємно про це говорити, але нинішня політична ситуація в Україні просто аморальна. У вищих політичних колах відбувається жорстка конкурентна боротьба на ґрунті неправедної приватизації державної, а по суті, всенародної власності. Безпрецедентне цькування Верховної Ради, немислиме в цивілізованому суспільстві, швидкоплинність прем'єр-міністрів і урядів, референдумні пристрасті, ескалація критики тепер уже уряду В. Ющенка — все це незаперечні свідчення того, що Україна знаходиться в стані перманентної внутрішньополітичної війни. Вона руйнівна для країни. Припинити її може тільки «новий» Президент і хотілося б вірити, що йому вистачить на це політичної волі.

Подібний до Верховної Ради і статус Кабінету Міністрів України. Особиста трагедія прем'єр-міністрів і України в цілому полягає в тому, що вони не становлять собою самодостатньої політичної і державної фігури. По суті, прем'єр-міністр у нас — це продовження Президента, виконавець його волі і його курсу реформ, до того ж, людина, на яку можна звалювати всі гріхи невдалого реформування. Чи не через це у нас впродовж одного президентства змінилось вісім прем'єр-міністрів?

Здавалося б, з таким демократичним обличчям нам нічого і думати про європейський «калашний ряд». Ми ж не тільки думаємо, а й заявляємо цю мету як стратегічний вектор політичної орієнтації. Освічена Європа не в захваті від нашого нав'язливого родичання, але боїться різкою критикою підштовхнути Україну в обійми Росії. Я не впевнений, що таке поблажливе ставлення мало б місце, коли б ми і справді пішли на тіснішу співпрацю з Росією. Швидше за все, у такому разі, Україна розділила б участь Білорусії, Югославії, Іраку. Нині ж всі антидемократичні акції нам, як кажуть, сходять з рук і це свідчить про те, що для Заходу рівень демократії не є визначальною умовою майбутнього прилучення України до європейської співдружності націй. Як кажуть у народі в подібних випадках: «Хоч він і сучий син, але ж наш ». Українські провідники це добре усвідомлюють, а тому й не надто переймаються реакцією Заходу на свої неправедні дії.

Отже, маємо достатньо підстав для невтішного висновку, що Україна поки що не скористалась історичним шансом стати демократичною європейською країною. Важко прогнозувати зміни на краще і в майбутньому, оскільки демократія, на превеликий жаль, виявилась не запитаною нашим суспільством. Народ

усі свої зусилля спрямовує на фізичне виживання і йому не до демократичних витребеньок.

2000 р.