Малорусская Народная Историческая Библиотечка
история национального движения Украины 
Главная Движения Регионы Вопросы Деятели
Смотрите также разделы:
     Деятели --> Толочко, Петр Петрович (Публицистика)

"Несповiдимi путi Украiни"

134

Закон і благодать

(Розмова з журналістом Анатолієм Величенковим)

Яким, ни Вашу думку, має бути патріот України? І що взагалі слід розуміти під цим поняттям?

Це поняття нині девальвовано. У нас патріот — той, хто найбільше кричить: «Ах, як я люблю Україну!» А насправді патріотизм — почуття майже інтимне. Це — любов до свого народу, до місця, де народився, і про це не кричать. Не кричимо ж ми: «Ах, як я люблю мою матусю! Ах, як я кохаю свою дружину!». Це кажуть тихо.

Нині в Україні з'явилося дуже багато людей, які патріотизм зробили своєю професією і стрижуть політичні дивіденди. Але патріот — поняття глибинне. Це людина, віддана своїй країні і в горі, і в радості, котра не змінює свої переконання зі зміною політичного вітру. Не той патріот, хто проклинає попередні 70 або 300 років життя України, а той, хто вважає, що над історією свого народу не можна глумитися.

Я не знаю, чи всі, хто називає себе патріотами, підуть на плаху за Україну. Як свідчить досвід, багато хто з них, отримавши тепленьке місце, одразу забувають свої попередні гасла, прилаштовуються і спокійнісінько служать тим, кого ще вчора ганьбили.

Мені здається, що поняття патріотизм не обов'язково прикладати до всіх громадян. Ступінь патріотизму, обсяг цього почуття — то суто індивідуальна справа. Коли націонал-патріоти нарікають на недостатній патріотизм своїх співгромадян, вони не розуміють, що головне — бути законослухняним. А в нас, виявляється, «патріотом» бути значно легше, аніж законослухняним громадянином своєї країни, що, зокрема, засвідчили й події останніх тижнів.

Чому Ви перебуваєте в опозиції до влади?

Це покликання інтелігенції — бути в опозиції до влади, навіть найкращої. Такої влади, котра на сто відсотків задовольняла б народ, не буває. Влада завжди винна, постійно повинна виправдовуватися перед людьми, бо вони її ставили собі на службу, а вона не завжди справно виконує свої функції навіть у тому ідеальному випадку, коли прагне це робити. Тому я в опозиції до влади, хоча й сам,як це парадоксально,являю собою певну її частину. Я завжди опоную владі, виступаю в газетах і журналах, висловлюю критичні судження з приводу її, як мені здається, неправедних дій.

Ваша оцінка нинішніх взаємовідносин церкви і влади.

Стосовно нашої нинішньої ситуації у відносинах між церквою і владою, то УПЦ КП, вочевидь, злилася з сучасним режимом.

135

А церква, очолювана митрополитом Володимиром (Сабоданом), поводиться зваженіше, хоча, звичайно, не є опозиційною до влади. Вона знайшла нормальніший модус своєї поведінки.

Якийсь час багато хто доводив, що нам потрібна національна православна церква. А я завжди зазначав у статтях, що церкви національної бути не може. Адже сказано, що для Бога байдуже — іудей ти, грек чи ще хтось. Тому церква наша може бути лише помісна, а в тій церкві можуть бути всі. Мої опоненти з так званого «патріотичного табору» завжди заявляли: «Нам потрібна національна церква!», — розуміючи під цим «державна». Але й вони нині, здається, відійшли від цих шокуючих гасел. І сам патріарх Філарет уже впевнено каже, що Україні потрібна помісна православна церква. Однак сама УПЦ КП, по суті, є державною. Але це аж ніяк не узгоджується з нашою Конституцією, де сказано, що церква відділена від держави. Бачимо майже обов'язкову, майже ритуальну присутність патріарха Філарета на всіх владних заходах. Митрополита Володимира ми нечасто там бачимо, автокефальних владик так само. Я не кажу вже про керівників мусульман, баптистів та інших не традиційних для нас релігій. Патріарх Філарет перетворився на свого роду символ нової влади. Мені здається, що таке беззаперечне, безумовне і граничне злиття з владою не принесе користі ані самій церкві, ані державі. Церкві чужа політична метушня. Вона повинна пробуджувати в людині найкращі якості душі, піклуватися про вічне. А те, що нині відбувається, далеке від цього ідеалу.

Хоч я неоцерковлена людина, але й не войовничий атеїст. Генетично, можна сказати, я православний, і коли наших православних ображають, мене це обурює. А стояти у церкві зі свічкою в руці і без віри, що стало нині модою, не можу. Це було б нечесно.

З Ваших публікацій видно, що Ви розумієтеся на питаннях канонічності й неканонічності церков. Причому Ви наголошуєте, що канонічна — лише Українська православна церква, що перебуває під омофором патріарха Московського і всія Русі.

Гадаю, трохи розуміюся. Хоча, може, це й надто самовпевнено сказано.

Чи має для Вас поняття канонічності значення, пов'язане з благодатністю й істинністю церкви, котру не можна відокремити від інших помісних церков?

Звичайно. Але я не скажу, що глибоко усвідомлюю нерозривність понять канонічності та благодатності. Якби я був віруючий, то для мене це превалювало б. Хоча підсвідомо відчуваю, що неканонічна церква — означає не благодатна, сумнівна. Оскільки я людина традиційних поглядів і переконань, то хочу, щоб була наступність у розвитку суспільства і його різних інсти-

136

туцій. Тому на мій світський погляд здається, що церква, яка випала з цього традиційного потоку розвитку, втрачає канонічність і благодать. Втрачає вона й довіру до себе, бо перестає бути церквою, а перетворюється на своєрідний політичний департамент режиму. Це дуже погано. Ієрархи повинні усвідомити це собі. Криза православ'я в Україні значною мірою зумовлена тим, що багато хто з них почав політиканствувати, чим відштовхнув від себе віруючих. Одні із завзяттям кинулися в різні релігійно-політичні течії, інші просто відвернулися від православ'я. Тому в нас так багато розвелося нетрадиційних релігій. Тож поняття благодаті, канонічності й законності переплітаються. У Києві й народилося «Слово про закон і благодать», створене видатним церковним діячем, Київським митрополитом Іларіоном.

У Свято-Макар'ївському храмі, який належить до канонічної православної церкви, помічали на молитві й дотриманні таїнств лідери БЮТ Юлію Тимошенко. Значить, її души тягнеться до Боги?

Напевне, це так.

З другого боку, оточення Юлії Володимирівни не може не викликати побоювання у православних християн. Навколо неї згуртувалися люди, вороже налиштовині до канонічного православ'я, вони підтримують хто сектантів, хто протестантів, хто католиків. Але ж ще 1999 року газета «Вечерние вести» (рупор Ю. Тимошенко) визнали, що псевдо питріирх Філирет нині — просто пин Денисенко, ти ще й відлучений за тяжкі гріхи від церкви ( «Вечерние вести», № 086( 132) від 12 тривня 1999 року, стаття «Филарет хочет ни Голгофу? Но чтобы не больно! » ). Прокоментуйте це.

Щодо ідеологічного переорієнтування газети «Вечерние вести», це справді так. Я намагався якось вплинути на цей процес, але до моєї думки не вважали за можливе дослухатися.

Розмов з приводу релігійних переконань Юлії Володимирівни я з нею не вів. Були дискусії з приводу її дедалі визначальнішої орієнтації на західний регіон України. А орієнтація ота рано чи пізно, безперечно, внесе корективи і в її переконання духовні, релігійні. Але Західна Україна — ще не вся Україна, а лише її невелика частина, до того ж із населенням, яке сповідує переважно греко-католицьку віру. Храмів традиційної православної церкви там лишилося небагато. Чи не так?

Юлія Володимирівна — неординарна особистість, безперечно. Хоча багато хто орієнтується на Ющенка, інші — на Мороза, треті — ще на когось.

В її оточенні є різні люди, але, на мій жаль, багато й таких, хто, скажемо м'яко, не надто лояльно ставиться до Росії, а та-

137

кож і до тих традиційних проявів нашого менталітету, культури, релігії, що ми їх успадкували спільно з росіянами. Це не обов'язково ми від росіян узяли, багато і вони від нас узяли, адже ми зросли з одного кореня. Мені здається, що Юлія Володимирівна поступово починає підпадати під їх вплив. Не можу поділити таку орієнтацію. Вона начебто й суто політична, але поєднана багато з чим у житті. Я не можу зректися своїх батьків, свого минулого, нашої багатої спільної історії, періоду єдиноутробного нашого існування в лоні Київської Русі. Якщо Юлія Володимирівна піде тим шляхом, яким веде її нинішнє оточення, вона не реалізується як загальнонаціональний лідер.

Ваша особистість викликає повагу у православних. Тому багато кого дивує, як Петро Петрович опинився в такому оточенні. Але й Юлія Володимирівна, як православна віруюча, миє відчувати духовне відчуження серед своїх політичних соратників, яких більше влаштовує таки собі релігійни всеєдність, змішана багатоконфесійність. Пріоритет православному світогляду в духовній сфері політики «Блоку Юлії Тимошенко» не віддадуть.

Маєте рацію. Я сам відчуваю у зв'язку з цим душевний дискомфорт і мучуся ним.

Гідним прикладом для жінок-політиків могли б стити велика княгиня Ольга, котра завдяки православній вірі осягла небесну славу і залшиилася у серцях нащадків як свята і рівноапостольна.

Так, по суті, це правда. Інакше вона була б звичайною княгинею, регентшею при синові Святославі, і мало хто про неї знав би. Але Ольга була неординарна особистість, вона усвідомлювала, що Русь уже не повинна залишатися осторонь розвитку європейської цивілізації. Візит до Константинополя і хрещення поставили її серед освічених європейських лідерів.

Тому як нерозумно відмовлятися від православних традицій і не віддавати належне тій вірі, яку зберігали, захищали і за яку гинули наші славні предки!

Для мене це також неприйнятно з жодного боку.

Гадаю, Ваше перебування у фракції «Блоку Юлії Тимошенко», де Ви залишилися єдиним свідомим захисником православних традицій, — все-таки певний промисел.

Мушу сказати, що мені дедалі важче витримувати цей промисел: бути у своїй фракції у становищі не однодумної людини. Недостатній патріот, не рве тільник на мітингах, не бігає блокувати трибуну Верховної Ради, не залишає демонстративно зал. До того ж прихильно ставиться до Росії. Чомусь, дивним чином, вважає себе пов'язаним із канонічною лінією православ'я, хоча й не ходить до церкви, не б'є поклони.

138

Добре було б бачити в оточенні Юлії Володимирівни оцерковлених помічників-консультантів і привернути її увагу до православних християн, які чекають, що вони засвідчить свою православну віру у справах, зокрема і в політичній царині.

Як це зробити, важко уявити. Можливо, Вам варто зустрітися з Юлією Володимирівною і взяти в неї інтерв'ю. Хай і пояснить православним своє до них ставлення. З греко-католиками вона, здається, вже знайшла спільну мову.

У православних не викликають оптимізму й багато які деталі зовнішньої політики Юлії Володимирівни. Скажімо, фото обнявшись із Мадлен Олбрайт засмутило багатьох, у кого серце болем відгукувалося на бомбардування Югославії та інші негативні результати зовнішньої політики США, яку місіс Олбрайт представляла як держсекретар.

Юлія Володимирівна — не дипломат і, мабуть, не зважає, як відгукнуться в народі ті чи інші її вчинки на міжнародній арені. Вона надто прямолінійно демонструє свою відданість європейському виборові України, можливо, навіть на шкоду власній репутації всередині країни. Звичайно, до цього змушують її й політичні соратники, які розглядають входження України до європейської спільності як антитезу відносинам з Росією.

Західні політики здатні хитро й тонко використати у власних інтересах певну політичну постать, чи то Ющенка, чи Тимошенко, чи Мороза?

Не тільки здатні, а й успішно роблять це. Мені неприємно, що наші політичні лідери, яким я раніше довіряв, понадаються на ці наживки. На жаль, їхня мітингова активність дивовижним чином пов'язана з відвідуванням ними західних столиць.

Попри це, чи збереглися у Вас тісні відносини з Юлією Володимирівною. Скажімо, чи буваєте у неї вдома?

З мого боку, до Юлії Володимирівни завжди було і є шанобливе ставлення, що не заважає моїм критичним поглядам на деякі її дії. Вдома у неї я ніколи не бував і не вважаю це необхідною умовою відносин.

Юлія Володимирівна нагороджена Українською православною церквою орденом Святої великомучениці Варвари. Як відреагува-ло її оточення на те, що, за їхніми словами, «Московська церква » відзначила їх політичного лідера?

Мені важко сказати. Якось не загострював уваги на цьому. Знаю, що вона одержала цей орден, але не знаю реакції на це її нинішнього оточення. Втім, і колишнього також.

Ваша думка про виступи опозиції. Ви їх схвалюєте?

Ні, не схвалюю. Я вважаю, особливо після заяви Президента Л. Кучми (не обговорюватимемо, чому її зроблено лише на восьмому році його правління), в якій він виклав нову модель системи

139

влади в Україні, вельми близьку до сповідуваної опозицією, що в останньої немає переконливих причин для збурення спокою своїх співгромадян. Розпочинайте реалізацію заявлених пропозицій. Адже ви цього хотіли! З'ясувалося — не зовсім. Із останніх заяв В. Ющенка та Ю. Тимошенко неначе випливає, що система влади їх влаштовує, але тільки без А. Кучми. Можливо, так буде краще для України, я не знаю. Але досягти двоїстих цілей ціною ввергнення країни в хаос і сваволю — аморально. Пам'ятаєте 9 березня 2001 року, коли прорепетирували кровопускання?

Важко позбутися думки, що розігрів політичних лідерів опозиції відбувається не без впливу спецслужб деяких країн Заходу, близького і далекого. Багато кого там не влаштовує А. Кучма. Але якщо ми в результаті всіх катаклізмів одержимо керівника, який з усіх поглядів влаштовує Захід, я не переконаний, що це буде благом для України.

Потерпімо два роки і демократичним шляхом змінимо Президента і його оточення. Силове усунення законно обраного Президента може створити прецедент. Сьогодні ми, висловлюючись фігурально, винесемо на вилах А. Кучму, а завтра така сама доля спіткає інших. А кажемо, що ми європейці, прагнемо ввійти у співдружність цивілізованих країн. Але там так не чинять. Дивно, але те, що неприйнятне для Заходу, не тільки не засуджується ним стосовно нас, а й навіть заохочується. Перманентні демонстрації і багатотисячні процесії — це ще й величезні гроші. В нашій бідній країні вони могли б знайти ліпше застосування.

Ви зустрічалися з митрополитом Київським і всієї України Володимиром?

Одного разу я зустрічався з митрополитом Володимиром, коли вийшла моя книжка «Володимир Святий. Ярослав Мудрий». Я йому подарував цю книжку. Ми вели дуже цікаву розмову. Митрополит подарував мені іконку. Більше у нас зустрічей не було. Потім мені вручили орден Святого Володимира. Але вручав не митрополит Володимир, а намісник Києво-Печерської лаври єпископ Павло. Ще кілька виступів я зробив у духовній семінарії та академії у протоієрея Миколи Забуги. Ось і всі мої зустрічі та контакти.

Із розмови з митрополитом Володимиром я виніс враження, що він людина Божа, не політичний агітатор, а проповідник і вчитель. Вважаю, що його можна поставити серед найвидатніших ієрархів Руської та Української (канонічної) православних церков. У ньому я бачу не від миру сього піднесення над нашою житейською суєтою. І це гідне поваги.

Чи згодні Ви з тим, що церква — сумління народу і держави?

Це якщо в ідеальному сприйнятті... Так має бути. Але, на жаль, і в церкві є чимало негідних людей. Не треба ідеалізувати.

140

Ви намагалися наводити містки між церквою і державною владою?

Ні, тому що не прагну до політичного лідерства. В науці я хочу бути провідним, а в громадсько-політичному житті у мене немає амбіцій щось очолити, стати на чолі руху. До того ж я завжди побоююся, що на якомусь етапі мета руху чи групи, яку ти створиш або очолиш, може піти врозріз із твоїми власними переконаннями і сумлінням. Мені не хочеться зазнавати розчарувань. Містки треба будувати не між церквою і владою, а між церквою і народом. Але це — завдання церковних служителів.

Політика впливає на долі мільйонів людей, тому особливо важливо, щоб нагиі політичні лідери знаходили основу свого життя в православній вірі. Звісно, просвіта серця людини йде від Бога, але люди, часом і невіруючі, часто сприяють цьому благодатному акту.

У міру своїх сил і здібностей я готовий служити цій благородній меті.

2002 р.


"Несповiдимi путi Украiни"



Украинские Страницы, http://www.ukrstor.com/
История национального движения Украины 1800-1920ые годы.