Момент істини, чи так і будемо жити?

Навряд чи знайдеться в Україні людина, котру б не схвилювала трагічна доля журналіста Георгія Гонгадзе і його родини. На усіх нас війнуло холодком далеких і, здавалось, навічно минулих 30-х років XX ст. Усі, хто в голос, а хто про себе, задаються питаннями: «Як могло таке трапитися в суверенній Україні і хто винен у цій трагедії? Намагання отримати на них відповіді зумовило слухання «справи Гонгадзе» у Верховній Раді і навіть спричинило багатотисячні маніфестації. По суті, в Україні, здетонована політична криза.

Здавалося настав час істини і прозріння. А ще каяття і очищення від гріха. На жаль, нічого цього не відбувається і саме це змусило мене взятись за перо. Безпосереднім приводом до цього стало телеінтерв'ю трьох «ошуканих» студентів, яким, начебто, недоплатили за участь у маніфестації «Україна без Кучми». У ньому мене вразило насамперед те, що студентська молодь, виявляється, бере участь у політичних маніфестаціях не за переконанням, а за гроші. Мотивація трьох молодиків просто обеззброююча: «Ми бідні і хочемо їсти». Звичайно, голодні студенти не прикрашають нашу державу, але ж як низько впала мораль. У мої часи, також не надто ситі, ми заробляли на їжу розвантажуванням вагонів і барж з рибопродуктами, фруктами і овочами, працювали так званими «нічними директорами», тобто сторожами, кочегарили тощо. Чому ж сьогодні молодь шукає такого легкого хліба, що ладна закладати за це навіть душу?

Ким стануть ці хлопці в недалекому майбутньому? Швидше за все аморальними циніками, торгівцями совістю. Зрештою, один із них (той, що говорив російською мовою) таким уже є. Нітрохи не

ніяковіючи перед камерою, він не виключив, що і в майбутньому 'буде заробляти гроші аналогічним чином. І якщо платитимуть сповна, то, напевно, мовчатиме. Нині ж причиною обурення його і колег було не те, що їх втягнули в неправедну акцію, а те, що ошукали матеріально. Про ставлення молодих людей до ситуації, коли у вільній і, здавалось би, демократичній країні вбивають народних депутатів, журналістів, знищують опозиційні засоби масової інформації, в цьому телеінтерв'ю не йшлося.

Не ощасливила журналістка аудиторію і розповіддю про контрманіфестацію «Україна з Кучмою», яка також складалася з тієї ж студентської молоді. І ні для кого не стало секретом, що і вона була заінтересована матеріально, до того ж контрманіфестація базувалась не на волонтерстві, а на адміністративному ресурсі керівництва ряду престижних вузів Києва. Студентів знімали з лекцій ректори і декани. Можливо, і тут були ображені недоплатою «позаурочних», але хто ж їм надасть трибуну для відповідних саморозвінчувань.

Я не думаю, що усі молоді люди, які вийшли на грудневі протестні маніфестації, зробили це винятково з меркантильних міркувань, але витримати випробування на громадянську зрілість у цілому їм не вдалося. А жаль. Молодь мусила б зрозуміти, що йдеться насамперед про її майбутнє.

Ще гірше показала себе у цих подіях виконавча влада, зокрема так звані силовики і Генпрокуратура. Справа журналіста Гонгадзе, незалежно від того хто причетний до його зникнення і знищення, провадиться настільки непрофесійно, втаємничено від громадськості й сім'ї (дружині показали труп для впізнання тільки через два місяці після його знаходження), що у людей мимоволі виникає думка: «Без участі бійців невидимого фронту тут не обійшлось».

А чого варті заяви міністрів і генпрокурора у стінах Парламенту і поза ним. Один із них стверджує, що ідентифікувати обезголовлений труп, знайдений у Таращанському лісі, важко хоч би тому, що в Україні щоденно виявляється до вісьми таких трупів. Нічого собі зізнання! Інший, оговтавшись від шоку, якого зазнав у стінах Верховної Ради, раптом заявляє: «А ви самі (депутати. — П.Т.) хіба чисті?» При цьому додає, що добре знає, хто з депутатів має триповерхові маєтки тут, в Україні, й інвалютні рахунки там, на Заході. Отже зміст заяви недвозначний: «Я вас покривав, а ви мене здаєте». Третій у кращих традиціях барона Мюнхаузена розповідає громадськості байки, що до нього приходили знайомі журналіста Гонгадзе і засвідчували, що бачили його у парику вже після того, як було знайдено таращанський труп. Четвертий клянеться, що митний шмон народних депутатів вчинили бориспільські митники на свій розсуд, ніхто їм

такої вказівки не давав і тепер вони уже звільнені з роботи. Дуже швидко з'ясувалось, що це не так.

Скажіть, будь ласка, хіба можна після таких заяв займати ці ключові урядові посади? Хіба це морально? Незалежно від «справи Гонгадзе», кожне з цих зізнань тягне щонайменше на відставку. Ваші непрофесіоналізм і безвідповідальність спричинили політичну кризу в Україні, кинули тінь на Президента. Хіба цього мало для відставки?

Тим часом, перші особи держави демонструють у цій кризовій ситуації незбагненну нерішучість. Президент заявляє, що він готовий виконати волю Парламенту і відправити у відставку керівників силових відомств, але тільки після того, як прем'єр-міністр зробить щодо цього відповідні подання. За Конституцією, він може зробити це і самостійно. Прем'єр-міністр говорить, що подання такого він робити не буде і що це, начебто, справа особистого сумління кожного з міністрів. Якщо відчувають, що не повною мірою справилися із викликом драматичної ситуації, то мусили б самі прийняти відповідні рішення. Силовики ж, принаймні один із них, на запитання чи готовий він піти з посади, відповів: «Мене на неї поставив Президент і тільки він може з неї звільнити».

Ось і замкнулось коло кругової поруки. Усі чисті, усі благородні і ніхто не хоче брати на себе відповідальність, якщо не за трагічну долю Гонгадзе, то хоч би за політичну кризу в Україні, за її міжнародний позор.

Складається враження, що крайніми хочуть зробити лише О. Мороза і його колег-депутатів. їх звинувачують у надмірній політичній амбітності, намаганні підвищити свій рейтинг перед виборами до Верховної Ради, у розкачуванні човна тощо. Засоби масової інформації нав'язливо говорять про якусь «справу Мороза», хоч добре знають, що такої не має. Відповідні натяки робить і Генеральна прокуратура. Прикро, що до цього неправедного хору додають свій голос і деякі колеги-депутати. Це аморально, панове-товариші.

Дістається від запопадливих журналістів і нашому суспільству. Якесь не таке воно у нас, коли так неадекватно реагує на зникнення Гонгадзе і піддається провокаційній агітації деструктивних сил. Боюсь, що ми не заслуговуємо на таку журналістську атестацію. І реагуємо неадекватно, і піддаємося слабо. Це в США невинний президентський флірт може поставити на диби всю націю. Нас же і відстріл депутатів та журналістів не виводить із душевної рівноваги. Певно, саме за це влада називає свій народ розважливим та мудрим.

І все ж, сподіваюсь, що змістити акценти грудневої драми, переконати громадськість у тому, що нічого екстраординарного в

країні не відбувається, навряд чи вдасться. Адже як можна замовчати трагедію Георгія Ґонгадзе і його сім'ї, як не згадати при цьому, що подібні явища стають трагічною нормою нашого життя. Кажуть, касети, які були оприлюднені у Верховній Раді, підробні. Не знаю. Можливо. Але ж офіцер служби охорони М. Мельниченко є справжнім і з цим фактом доведеться рахуватись навіть нашій прокуратурі.

Насамкінець ще кілька слів про журналістів. Я буквально шокований поведінкою більшості з представників «четвертої влади». Трапилась страшна трагедія з вашим колегою. Здавалось, елементарна цехова солідарність вимагала від вас дружно вдарити на сполох, вимагати відкритого розгляду справи, покарання винних. Адже де гарантія, що подібне не трапиться, не дай Бог, з кимось іще. Зрештою, якщо у вас не вистачило на це власного духу, то хоч би підтримали зусилля у цьому напрямі Верховної Ради. Ви ж, за незначними винятками, навалюєтесь не на зло, а на тих, хто це зло намагається викрити. Це вам належать вислови, що слухання «справи Гонгадзе» у Верховній Раді — дешевий спектакль, що народних обранців цікавить, переважно, жарене і що заради цього, начебто, вони тільки й ходять на свої засідання, та ще й за гарні гроші. Це ви іменуєте грудневу політичну кризу просто «касетним скандалом».

Шановні журналісти, побійтеся Бога. Хіба ж можна так цинічно? Невже вам не приходить природна думка, що у Верховній Раді є люди, які щиро перейнялися трагічною долею Георгія Гонгадзе і його родини? Хіба не можете збагнути, що коли б не було Верховної Ради, то не було б і «справи Гонгадзе». Про неї давно б забули. Верховна Рада заступилась за вашу честь і гідність, а виявилось, що ці поняття вам не дуже й знайомі. Бо як же могли ви відповісти на добро такою чорною невдячністю.

Журналістка, яка брала телеінтерв'ю в «ошуканих» студентів кілька разів повторила одне запитання: «Хіба ж можна за 20 гривень продавати душу?» Інтонаційно це звучало так, що її вразив не сам факт «продавання душ», а та мізерна ціна, на яку вони спокусилися. Слухаючи це апологетичне моралізаторство, важко було відмахнутись від думки, що і сама журналістка нагадувала студентів, яких допитувала, тільки душа в неї, очевидно, значно дорожча.

Отже, ні очищення, ні прозріння не сталося. Які ж іще випробування мають бути послані на наші нещасні голови, щоб ми нарешті зрозуміли, що так жити не можна?

2001 р.