1. Спадщина по Польщі.

При першім розборі Польщі в 1772 р. перейшла Галицька земля до Австрії. Українську націю творив тоді темний селянин і священик. Не було ні маєтного міщанства ні багатих торговців і купців; ремесла стояли низько, а торговля була в жидівських руках.

Одинокою українською інтелігенцією було духовенство. Але його освіта не була висока. Дуже часто не було й звідки роздобути її. Матеріяльне випосаження парохів було дуже погане. Звичайно випосаження української парохії рівнялося грунтові двоспряжного селянина й на цім грунті сиділи нераз іще сини та вдови по попередниках, крім того й церковна служба. Невідрадному матеріальному положенню товаришила страшна темнота. В 1783 р. ствердив австрійський референт для справ Галичини, що один на тридцятьох священиків мав які-такі студії, а багато з них не вміло навіть писати. Вони не були в силі говорити проповідей ні вчити дітей катихизму. Стиснені кліщами вбожества й темноти, видобували парохи потрібні до життя засоби від своїх іще більше вбогих і ще більше темних парохіян-селян. Звідти й походили вічні нарікання селян на високі побори й вічні скарги до староств, що й закінчилося виданням так званого Йосифінського патенту з докладними приписами, скільки за що міг брати парох від парохіянина.

Ще 1777 р., пять літ по прилученню Галичини до Австрії, відчував австрійський уряд потребу видати заборону гнати священиків на панщину та вживати їх до всяких двірських робіт: Не диво, що сільське духовенство не могло цікавитися вищими духовими й народніми справами, не могло повести народніх мас за собою. „Сільський священик мало й чим різнився від селянина щодо фізичної освіти та звичаїв. Жив у нужденній хатині, як селянин, орав, пив, бідував, як селянин... На селі нераз можна було бачити, як священик у подертій одежині, з обойчиком на шиї, з люлькою в роті, з батогом у руках ішов коло своїх коней або волів".

Аби стати священиком, треба було тільки вміти по польськи та читати й писати кирилицею. В перемиській дієцезії приходили кандидати духовного стану до єпископів, що проживали у Валяві. Тут, як могли, містилися по селянських хатах, помагали вдень селянам молотити, а вечорами вчилися „пацуру й казусів", поки владика не висвятив їх на священиків. У найкращім випадку вимагали познайомлення з книжкою п. з. „Богословія нравоучителная или собраніє припадковъ (згадані казуси!), духовнымъ особамъ потребноє". Сусідні єпископи в Холмі й Луцьку просто продавали рукоположення. Перший ліпший дячок або писарь, що навчився читати кирилицю й заплатив сто золотих, одержував висвячення. І довго ще під австрійським пануванням їздили неуки й недоуки до Луцька чи Холму, висвячувалися там і вертали назад, щоб обняти в Галичині парохії. А коли тутешні єпископи були невдоволені, що луцький і холмський єпископи насилають їм неприготованих неуків, відповідав єпископ Порфир Важинський: „Всякоє дыханіє да хвалитъ Господа!"

Правда, коло єпископа було по кількох освічених вищих духовних осіб, але кілька осіб не творило ще інтелігенції. До того й вони не мали жадних виглядів. У 1773 р. писав, розуміється по польськи, львівський консисторський офіціял Левинський до архидіякона Левинського у Варшаві ось що; „Я вже цілком зжився з думкою, що швидче Русь згине, ніж ми чим будемо. Шкода велика..., що ми вчилися чогось, бо колиб ми були так, як наші батьки, нічого не вміли й не знали, ми не відчувалиб і тих кривд, котрі терпимо невинно, й не тільки це пониження не булоб для нас таке прикре, але й відбування підвод так, як наші батьки їх відбували, а нарешті й наказ робити панщину не бувби для нас такий прикрий, як теперішня недоля. А колиб нам надозолили панщина й підводи, то яко православні селяне легко моглиб ми найти опіку в Московщині... І певно швидче ми найшлиб її там ніж у Римі... Шкода, що конфедератам не повелося; булиб нас може вже вирізали й тим би успокоїлися, а так бють нас, бють, а не повбивають!"