В крайній матерїяльній нужді, темноті й без ознак свого окремого національно-культурного життя перейшли Українці Галичини з польської неволі під панування Австрії. В другім році по прилученню Галичини до Австрії загостив до нашого краю Йосиф II й відразу запримітив, щй крім польських магнатів усе населення було дуже вдоволене із зміни, яка зайшла в його політичній долі в 1772 р. „Всі ждуть від нас справедливости - одні магнати невдоволені" - таке було в Иосифа загальне вражіння від подорожі, з яким він поділився листовно з своєю матірю Марією Тересою.

Перший губернатор Галичини ґр. Перген вручив у Львові Йосифові подрібне звідомлення зо стану краю. Між иншим зазначив тут ґр. Перген, що велику більшість сільського населення творили Українці й що між українським і польським духовенством була велика ворожнеча. Губернатор радив австрійському урядові звернути пильну увагу на економічне положення селян, щоб притягнути їх цим робом на свій бік. Не дораджуючи простягати якусь особливу опіку над Українцями, ґр. Перґен підносив, що вони все таки можуть :у разі потреби бути дуже пригожим знарядом проти польської пануючої кляси.

Що ґр. Перґен відраджував австрійському урядові виявляти якусь особливу опіку над Українцями, це не диво, бо не тільки перед галицьким ґубернатором, але й перед центральним урядом у Відні обвинувачували Поляки Українців, що це непевний елемент. Навіть щодо віри - говорили вони - Українці непевні, бо симпатизують із Росією. Тому - виводили далі - краще для Австрії підпомагати в Галичині зріст латинського обряду коштом грецького. А що Поляки уважали завсіди латинський обряд признакою польської народности, а грецький обряд признакою української народности, то замаскована чисто релігійна просьба польських магнатів і духовенства була просьбою, щоб австрійський уряд помагав Полякам винародовлювати Українців.

І в обороні українського народу перед його латинщенням і польщенням виступив енергійно львівський єпископ Лев Шептицький, найзнаменитіший із єпископів, що їх дала уніятській церкві родина Шептицьких у XVIII в. Лев Шептицький доказував перед австрійським урядом, що Українці це самостійний народ, окремий від Поляків, що Українцям належаться рівні права, тим більше, що політичне значіння Українців для Австрії велике: вона моглаб злучити всі українські землі під своєю владою.

Епископові Льву Шептицькому лежала також дуже на серці справа заснування епархіяльної семинарії. Цю справу пригадували єпископові й уряд і вороги. Коли в 1775 р. вніс він просьбу до Маріі Тереси про потвердження капітул львівської, галицької й камянецької, спротивився цьому латинський архиепископ Вячеслав Сєраковський, підсмішкуючися, що „львівський єпископ має в своїх трьох епископствах і єпархіях понад тисячу дуже вбогих парохіяльних церков, які благають у нього помочи, їм нехай поможе. Має стількиж парохів темних, без оглади й науки, котрі не вміють учити божого стада правд віри. Нехай залежить семинарії для освіти свого клиру". Не велика буде користь, коли уніятська церква одержить десятьох каноніків більше, а його парохи будуть простаками й невіжами.

Створити освічене духовенство для уніятськоі церкви лежало й у державнім інтересі Австрії. Один із ступнів австрійського уряду на цім шляху наступив у 1775 р., коли Марія Тереса утворила 14 місць для молодих Українців Галичини, по шістьох із перемиської та львівської єпархії, а два місця для василіян, в генеральній духовній семинарії у Відні, в так званім „Барбареум" від латинської назви св. Варвари, при церкві котрої й містилася згадана семинарія. 3 неї вийшла ціла низка вищих достойників уніятської церкви в Галичині й на Закарпатській Україні.

Для духовної семинарії вспів Лев Шептицький збудувати окремий будинок при церкві св. Юра, але справа заложення семинарії знову відтягнулася, а незабаром (1779р.) і помер Лев Шептицький, приготовивши все для заложення семинарії, що й наступило в 1779 р. за його наслідника на львівськім владицтві Петра Білянського.

Крім львівської єпархіальної семинарії були ще дві на просторі Галичини: галицько-крилоська й перемиська. Галицько-крилоська семинарія перестала істнувати з кінцем 1785 р., а дві инші проістнували до 1792 р.

Одначе справжню духовну семинарію на західно-європейський лад заснував щойно Йосиф II в 1783 р. у Львові, зразу епархїяльну, а в два роки пізніше перемінив її на генеральну так, що до неї приймалися унїятські кандидати духовного стану не тільки з Галичини, але й споза неї.

В 1784 р. заложив Йосиф II у Львові також університет. Але з цього культурного добродійства не багато могли зразу користати Українці. Всі виклади на університеті відбувалися в латинській мові. Згідно з приписами повинні були виховатися найперше ученики, котрі моглиб слухати на філософії підготовних предметів у латинській мові, складати з них іспити й опісля користати з латинських богословських студій, де тільки пастирське богословє пояснювано по польськи.

Тимчасом Йосиф II потрібував зараз освічених священиків, що мали виконати в цілім краю, майже в кождім селі назначену собі задачу. Шлях через університетські латинські студії був за довгий. Та й звідки було взяти таких, котріб покінчили середню школу? З трудного положення найшовся вихід. В 1787 заснував Йосиф II т. зв. „studium ruthenum" на львівськім університеті, себто тимчасовий український філософічний і богословський інститут. Його тимчасовість, причина й ціль мотивувалися в цісарськім рішенню з 9 марта так: „Доки нема достаточного числа українських духовних кандидатів, обзнайомлених із латинською мовою та спроможних покінчити в цій мові філософічні й богословські студії в такім обємі, як вони викладаються на тамошнім університеті, без сумніву треба конче заложити "окремий тимчасовий науковий інститут в українській мові для тих, котрі знають тільки цю краєву мову".

Обсяг і час студій вихованців цього інституту мав бути такий самий, як вихованців латинських студій: „Вихованці, обзнайомлені тільки з краєвою мовою, мають нарівні з иншими вихованцями української генеральної семинарії, обзнайомленими з латинською мовою, котрі вчаться в цій мові теології на університеті, зоставатися пять літ у генеральній семинарії та вчитися там таким самим способом, як инші вихованці, всіх частин теології, приписаних для університету".

На богословські студії в українській мові можна було записатися тільки по скінченню дворічного українського філософічного інституту, бо „конче потрібно, щоб українські клирики перед допущенням їх до богословських студій приготовилися до них вивченням основних предметів філософічних студій". Таким робом кандидати духовного стану слухали наперед у генеральній семинарії теоретичної та практичної філософії на першім, фізики на другім році, а математики на обох роках. „А всі ті предмети науки на філософії й так само на теології будуть викладатися для них у краєвій мові" - стояло в цісарськім рішенню.

До українського інституту приймалися кандидати зо скінченим сімнадцятим роком життя та знанням української або польської мови. Виклади відбувалися в нім не в живій народній мові, а в тодішній українській книжній мові, зложеній із церковнославянських і народніх слів. Про початок викладів українською мовою в інституті згадав із захопленням наочний свідок Іван Гарасевич : „Перший день місяця листопада 1787 є й буде памятним у народнім життю галицького Українця, бо в той день здійснилася найвища постанова: на філософії й теології відозвалися професори „народним церковно-руським язиком"; а в домових приготуваннях три рази що місяця вправлялися наші кандидати священичого стану без виїмки в українській мові. З правдивим захопленням прислухувалися, як молоді таланти виявляли бистрість свого розуму в наукових вправах у своїй рідній мові та які знамениті поступи робили в такій важній справі освіти".

Український інститут проістнував до 1809 р. Дві причини склалися на його короткотрівалість: його тимчасовість і слабе матеріяльне забезпечення вихованців, котрі покінчили його. Хоч вихованці українського інституту виконували ті самі душпастирські обовязки, що й вихованці університетських латинських студій, їх поставлено нарівні зо священиками давнього типу (з епархіяльних семинарій, холмчаків і луцаків), без університетських студій, і вони мали тільки половину того доходу, який побирали ті духовники, котрі покінчили латинські студії. Крім того їх не допускано до ніяких вищих становищ у церковній єрархії й вони не діставали жадних кращих парохій. З таких причин проістнував український інститут тільки до 1809 р., коли вже було достаточне число кандидатів, що знали латинську мову з гимназійних студій.