Український інститут на львівськім університеті заснував Иосиф II, щоб „із стану упадку підняти наш народ". Він бо, мандруючи по краях своєї держави, побачив упадок українського народу, „которий чрез нісколко столітій в глубоком невіжестві погружен бити принуждашеся". Тому український інститут став неоціненим скарбом для нашого народу - таке писав у передмові до свого перекладу тодішнього підручника морального богословя Петро Лодій, родом із Закарпаття. І Лодій і перекладчик двотомової історії церкви, вживаної як підручник в українськім інституті, Хведір Захаріясевич просили в передмовах до своїх книг вибачення в читачів, що вжили в своїх перекладах тут і там „вираженій простих", себто народніх слів, що їх певно частіше мусіли вживати вчителі інституту в устних викладах.
Щира вдячність для австрійського уряду пробивається з передмов і Лодія і Захаріясевича, що називає Иосифа II „многолітне достопамятним" і гідним безсмертної слави. Обидві передмови були висловом українського австролюбства, що зродилося зразу серед українського духовенства. Й не диво. Воно порівняло своє недавнє безправне становище й теперішнє життя в культурній державі й це порівняння на кождім полі вливало вдячність і прихильність для австрійського уряду.
Зокрема куди покращало за Австрії матеріяльне забезпечення українського духовенства. Львівський єпископ Лев Шептицький звернувся до Марії Тереси з виясненням тяжкого матеріального положення українського духовенства. На початку 1774 р. одержав єпископ повідомлення, що цісарева поставилася дуже зичливо до його внеску й що під цим оглядом будуть пороблені відповідні заходи. Зросла також повага й моральна сила українського духовенства за Австрії. В липні тогож року зявився на віденськім дворі єпископський уповноважений канонік Іван Гудз зо скаргами на кривди й утиски, котрі терпіло українське духовенство з боку польського, жаліючися рівночасно на перетягання Українців на латинство. За кільканадцять днів, із небувалою швидкостю, дістав уповноважений відповідь; в ній австрійський уряд прихилився в цілости до його просьби й латинські єпископи мали поучити своє духовенство, щоб ставилося з любовю й по приятельськи до українського клиру, котрий надалі мав називатися не греко-уніятським, а греко-католицьким; як у приватних, так і в урядових зносинах мали українські священики титулуватися так само, як латинські, а заборонено називати їх попами; Українцям відкрито доступ до посад нарівні з Поляками.
А коли додати до того заходи арстрійського уряду коло освіти українського духовенства, легко пояснити тон і зміст промови крилошанина Михайла Гарасевича на синодальнім зїзді українського духовенстйа 1806 р. „Ото бачимо, - говорив він, - що наше світське духовенство було в найбільшій темноті, що парохи ледви вміли читати й писати та жили в загальнім пониженню. І дійсно, яку пошану могло мати священство у світських людей вищих верстов, коли воно ледви одягом різнилося від простонароддя? Який вплив воно могло мати на нього, коли само ледви знало перші основи релігії?... А подивімся на теперішнє положення священства!
Переконаємося, що воно ніколи не стояло так високо. А звідки це походить? З ласки найлагіднішого австрійського уряду. Бо відколи ми прийшли під розумний, справедливий і лагідний австрійський уряд, що кермується ліберальними думками, відтоді з нами поводяться по батьківськи нарівні з иншими; ми вільні від усякого гнету, признана рівність нашого обряду з иншими, признані наші привилеї та права, зроблено все, що потрібне для відповідної освіти й нашого удержання... І колиж наше священство було таке освічене, щоб його члени могли бути публичними професорами на університеті, щоб мали стільки нагоди й засобів для освіти в науках, як тепер?... І які обовязки лежать за те все на нас? О! наші обовязки це: незломна вірність, привязаність і любов до найліпшого монарха. Ці обовязки сповнимо найкраще тоді, коли... повірений нашій опіці народ виховаємо нашими науками та власним прикладом на добрих христіян і горожан. Отже будьмо, дорогі браття, вірні... та при кождій нагоді впоюймо в наш народ, що послух найвищим приказам і бажанням... конче потрібний".
Вислів „незломної вірности, привязання й любови до найліпшого монарха" дав згаданий синодальний зїзд українського духовенства тодіж в адресі до нього, в котрій стояло: „Найласкавіший монархо! Не маючи можливости явитися у твого трону, ми стоїмо перед твоїм образом і заявляємо врочисто, що твої ласки й добродійства, учасниками котрих ми стали, ніколи не затруться в наших серцях, що український народ і український клир, завсіди вірні своїм володарам, мають до тебе й твого трону любов і вірність, що ми яко вчителі народу й батьки родин, як досі, так і надалі вживатимемо всіх наших зусиль, щоб при кождій нагоді впоювати в наших земляків і духовних дітей незмінну вірність, послух, любов і привязаність до твого святого трону, одним словом - чистий і справжній патріотизм, і що ми в усякім часі та при всіх обставинах постараємося дати безсумнівні докази, що австрійський дім у своїх широких державах не має нікого вірнішого від українського клиру й українського народу в Галичині". Чотирі роки пізніше в 1810 р. професор політичної економи Рорер впоював в українське громадянство в академічній промові до вчителів і учеників теорію сліпого послуху, коли закінчував її ось як: „Ви пригадуєте собі, мої панове, що тоді, коли наш цісарський двір відобрав цей край, дві третини населення, а саме цілий український народ був без усяких наукових і шкільних заведень; ба, навіть кандидати на українських священиків були такі нещасливі, що мусіли у Валяві, в нужденнім селі коло Перемишля, закватировуватися по курних селянських хатах, де їх висвячували, вивчивши кілька догматичних приписів. Як це змінилося під австрійським пануванням!"...
| Украинские Страницы,
http://www.ukrstor.com/ История национального движения Украины 1800-1920ые годы.
| |