Малорусская Народная Историческая Библиотечка | |||||||
история национального движения Украины | |||||||
Главная | Движения | Регионы | Вопросы | Деятели |
|
6. За українську мову в народній школі.
В часі великого просвітнього занепаду почався рух, щоб піднести народню освіту. Цей рух вийшов із Перемишля. Його ідейним батьком був перемиський епископ, а від 1815 р. львівський митрополит Михайло Левицький. Останній зорганізував консисторію й покликав Івана Могильницького на референта шкільних справ, а потім і каноніка. Користаючи з губерніального зазиву творити місцеві фонди на вдержування парохіяльних шкілок, видав єпископ Левицький 1815 р. велику куренду; тут пригадав, що в минулому були в нас школи в кождій парохії, хоч парохіяне не були заможними. З часом вони повпадали. Епископ взивав духовенство відновити парохіяльні школи, де моглиб учителювати відповідно підготовані дяки. А що селяне мали велику охоту до школи, що були готові навіть до жертв на засновування шкіл, про це переконався Левицький в часі канонічної візитації деканатів самбірського округа на весну 1816 р. Свою охоту до жертв робили громади залежною від того, чи будуть вчити по українськи, щоб діти розуміли богослуження.
Готовість громад складати жертви на школу збивала обвинувачення наших селян із боку панів. Як мало змінилося відношення польських панів до освіти українського селянина від часу Левицького й Могильницького показують спостереження, котрі поробив останній: „Спитаємо кого, чому наш селянин убогий, зараз чуємо: тому, що не господарь. Чому не господарь? Бо лінивий, бо піяк, бо дурний. А чому лінивий, чому піяк, чому дурний? Тоді тим,що мають користь із теперішнього стану селян, бракує справжньої відповіди". Маємо в цих словах заразом вимовне свідоцтво демократизму Могильницького в протиставленню до наскрізь аристократичної постаті єпископа Михайла Левицького.
Треба було передовсім подбати про вчителів для парохіяльних шкіл. Епископ закликав духовенство перемиської єпархії, щоб приступило до заложення дяко-вчительського інституту, де сини селян, дяків ї священиків, не маючи засобів до дальшої освіти, виховувалибся на дяків, здатних заразом бути вчителями в сільських школах. Не тільки священики, але й народні маси зрозуміли значіння такої народньої інституції й піддержали плян консисторії щедрими датками. Завдяки цьому вже в жовтні 1817 р. увійшов інститут у життя. Пізніше єпископ Іван Снігурський закупив за власні гроші й дарував на фонд цього інституту село Новосілки під Кальварією, щоб із його доходів удержувано що року 24 вихованців в інституті. Коли згадані доходи не вистарчали, постановив фундатор у своїй останній волі, щоб решту потрібної суми покрити з инших його легатів.
Про зазначені вище свої спостереження з канонічної візитації самбірського округа й повідомив у червні 1816 р. митрополит губернію, підкреслюючи, що селяне зробили жертви на школи залежними від того, чи діти будуть учитися в таких школах по українськи. На це одержав місяць пізніше відповідь, що уряд не думав заводити по селах німецької мови, але заходить немала перешкода завести українську мову, бо багато громад належить до римського та грецького обряду, отже требаб було окремої української науки. До того українська мова не вживається в письмі й ледви чи найшлибся вчителі, що моглиб учити цією мовою.
Вказуючи місяць пізніше на свої заходи та працю коло побільшення шкіл, доказував знову Левицький потребу української мови в них, зокрема до науки віри, бо через це упадає релігійність між українським народом, а далі українська мова не те саме, що польська, й самі урядники бачуть потребу говорити з народом по українськи, а польської мови треба Українців учити. Коли українська наука впала, то причиною цього польський уряд і єзуїти. Також не треба буде установляти двох учителів, польської й української мови, бо далеко більша частина громад складається з самих Українців. А як що й зайшлаб де потреба, можна постаратися про вчителя, що вмітиме вчити по українськи й по польськи; до української науки можнаб ужити також дяків. Місяць пізніше відповіла губернія, що української мови не можна завести в народніх школах, бо в ній нічого не пишеться й у ній не видаються ні цісарські закони ні обіжники. Та й з української мови не мав би Українець великої користи, навпаки вона булаб тягаром у школах, але устно можна вживати української мови до науки віри. Значні трудности справляє й кирилиця, що її вживають тільки в церковних книгах. А що український селянин у Галичині розуміє по більшій частині по польськи, хай застановиться митрополит, чи не булоб краще вчити читати й писати в польській мові, щоб іще більше не піддержувати духа сепаратизму між мешканцями одного й того самого краю, одного й того самого села. Якби митрополит не згодився на це, чи не булоб краще завести для української народньої мови латинську азбуку, бо кирилиця цілком не вживається в звичайнім життю й не принеслаб народові иншої користи, як ту, що він міг би розуміти кілька молитовників.
Проти такого вирішення справи вніс митрополит зажалення до цісаря Франца І. Надвірна канцелярія зажадала ближчих пояснень від галицької губернії, котра й заявила, що вона не противилася науці віри по українськи, бо цього вимагає обряд і кождому лишається воля ісповідання віри. Одначе инша річ зо шкільною наукою. Губернія не думала допустити до неї української мови між иншим тому, що не знайдуться вчителі, бо самі українські священики вживають тільки польської мови й польська мова має письменство, а в українській є тільки катехизм і букварь, виданий заходом митрополита. От німецький нарід має багато нарічій, але в школах є одна письменна мова, якою тут є польська мова, що її розуміє й український народ. Видвигнув польський хитрун, що укладав відповідь, і російську небезпеку: „Такий просвічений, ліберальний і справедливий уряд, як австрійський, не може мати жадних політичних причин не допускати в Галичині науки польського читання й писання. Він не може ані бажати ані мати на ціли партійного духа, а як треба звернути увагу й на політичний бік, певно булоб менше відповідним ширити замісць польської українську мову, що є тільки нарічям російської мови".
Одначе віденський уряд не дуже схилявся на підшепти зо Львова. Велів губернії скликати шкільну комісію для вирішення справи й поручав запросити до неї архиепископів і верховних надзорців народніх шкіл обох обрядів. Рівночасно звелів не забороняти надалі вчити по українськи читати й писати, бо це моглоб викликати невдоволення між Українцями. В нараді взяло участь 11 губерніальних радників, архиепископ Анквіч і надзорець шкіл Мінасєвич із польського боку, а з українського боку митрополит Левицький і Могильницький.
З виїмкою обох Українців, котрі признавали краєвою мовою свою рідну українську мову, всі инші члени комісії прихилилися до погляду референта, що краєвою мовою в Галичині є польська мова. Ворожа українству більшість комісії ухвалила, що при катехизації треба вживати української мови, що парохам або їх помічникам не забороняється вчити українську молодь по українськи читати й писати, але й що в усіх народніх школах також українські діти мусять учитися по польськи, бо на думку ворожої українству більшости комісії тільки польська мова є краєвою мовою в Галичині й нею говорить монарх до народу. А коли хто хоче дати нагоду селянинові греко-католицької віри (в польських головах не було Українців чи по тодішньому Русинів у Галичині) читати свій катехизм і свої богослужебні книги, треба тільки перекласти їх на польську мову або хоч надрукувати латинською азбукою, щоб без потреби не помножувати для селян числа мов і письма.
А в тім, колиб українські громади хотіли залежити українські школи, удержуватимуть їх власними коштами. Українці домагалися також українських окружних шкільних надзорців. На це домагання відповіла губернія, що українські надзорці ще не на часі, бо мало є шкіл і нема священиків, що булиб до цього здатні. Коли цісарь згодився на українських шкільних надзорців, тоді комісія ворожою українству більшостю голосів ухвалила; що тільки там може Українець мати нагляд над школою, де в громаді є українська церква, а де є костел, там має бути польський надзорець. Одначе над українською наукою віри має наглядати український декан і консистор. До цих ухвал застеріг собі митрополит Левицький дати пояснення. В останніх підніс, що надвірна канцелярія ще в 1787 р. признала краєвою мовою Галичини українську мову, в котрій відбувалися навіть філософічні й богословські студії. Як що закони не писалися по українськи, то для польських доміній, котрі все таки пояснювали їх по українськи, до того саме тому, що народ не мав законів у своїй мові, знав про них мало. Галичина не польська земля. Вона була тільки під польським пануванням, але передтим було тут українське галицьке й володимирське князівство. Та й Австрія прилучила ці краї як українські. Чи тому, що Франція володіла багатьома європейськими краями, стали ті краї вже французькими? Сама Польща признавала наш край за український (руський). За самої Польщі вживали суди української мови й урядові документи писалися по українськи. Навіть є привилеї польських королів, писані по українськи. Трибунал справедливости для польських: земель у Пйотркові уживав польської мови, а люблинський для українських земель української мови. До XVII в., як свідчать акти бернадинського архиву, вживалася в Галичині українська мова. Потім настало в Галичині переслідування українського народу з боку польського уряду та єзуїтів і Польща зачала тяжко й не по христіянськи кривдити Українців. Тепер сподіваються Українці від австрійського уряду правди й визволення з такого гнету, рівности в усім. Вияснення митрополита, що обіймало 33 параграфи, протестувало також проти заведення латинської азбуки в українські книги та предкладало назначувати шкільного надзорця залежно від того, яка є більшість, українська чи польська, дітей у школі.
Не зважаючи на енергійну оборону членів-Українців комісії, ухвали губернії 1818 р. випали майже цілком некорисно для Українців: вони видали наше народне шкільництво майже зовсім на спольщення. Релігії в усіх народніх школах Галичини й Буковини мали навчати українську молодь українські священики в українській мові. В мішаних народніх школах, до котрих ходила молодь обох обрядів, мала відбуватися вся наука крім релігії в польській мові. Одначе тут додано, що „притім треба старатися, наскільки це можливе, щоб діти греко-католицького обряду вчилися також по українськи читати й писати". Додаток слів про можливість позбавляв цю у ступку для Українців усякої вартости для нашого народу. В народніх школах, щодо них ходили тільки діти греко-католицького обряду, мала вся наука відбуватися в українській мові, але діти мали вчитися читати й писати також по польськи. В громадах із мішаними школами позволяли громадянам грецького обряду заложити й удержувати цілком українську школу для своїх дітей своїм коштом, але губернія мала наглядати, щоб єпископи не заохочували української громади закладати й удержувати окремі українські шлоли понад їх сили. Над школами з дітьми тільки латинського обряду мав вести нагляд тільки латинський, а над школами з дітьми тільки грецького обряду тільки український декан або шкільний інспектор. Над мішаними школами належав нагляд до декана, того обряду, до котрого належала більшість дітей. Вислідити всі відносини мали політичні власти й установити раз на завсіди, котрий декан має вести нагляд, щоб оминути спорів. Низку покривджень українського населення кінчило ще одно. Українські школи, заложені громадами в місцевостях, де вже була мішана школа, мали по всі часи удержуватися тільки коштом громади й не мали ніякого права на якусь иншу підмогу.
Ра'зом зо своїми ухвалами видала губернія приказ окружним урядам, аби в усіх громадах із населенням обох обрядів обраховано число учеників одного й другого обряду при помочи обох священиків. На підставі такого виказу знатиме губернія, котрій консисторії поручити нагляд над школою. Крім того поручила губернія повідомляти її при переговорах над заснуванням нових шкіл, чи в громаді є латинське приходство, чи тільки українське, а при закладанню школи в місцевости з українським приходством - чи всі діти є греко-католицького обряду або чи є в селі ще й діти латинського обряду.
На жаль український нарід у Галичині мав проти себе увесь польський табор з усіма його махіявельськими штучками, як позбавити Українців найменшої одробини прав, дуже часто такиж при помочи Юд споміж власного народу - наскрізь спольщених тоді українських освічених верстов.
Украинские Страницы,
http://www.ukrstor.com/ История национального движения Украины 1800-1920ые годы.
| |