Малорусская Народная Историческая Библиотечка | |||||||
история национального движения Украины | |||||||
Главная | Движения | Регионы | Вопросы | Деятели |
|
7. Польські „носії культури" й українські „простаки".
Польські дідичі були дуже завзятими ворогами освіти українських народніх мас в Галичині. Народня освіта не тільки відобралаб була їм багато робучих рук, але й неминуче привелаб була погибіль їх становим привилеям. „Наслідком зрівняння всіх станів і допущення простого народу до всіх урядів, як також наслідком задуманої освіти народніх має потерпить перед усім рільництво - виводила польська шляхта в одній із своїх брошур (з 1790 р.). Син селянина забуде про свій стан і про те, що він сотворений для плуга; він продумуватиме, якби себе піднести". Ось чого боялося польське панство.
Коли під впливом польських поривів перед третім розбором Польщі появилася гадка, чи не датиб місце в шляхетськім галицькім соймі й селянам, „котрі несуть на своїх плечах усі тягари суспільности, котрі мають найбільше землі й взагалі всю землю управляють", вона швидко пішла в забуття, бо „булоб небезпечно в селян, що мають перевагу фізичних сил, викликати живе моральне почуття". А в тім, з огляду на невдатну польську конституцію й третій розбір Польщі не почував себе вже загроженим і австрійський уряд та зложив подібні проєкти, як думку про селянське представництво в галицькім соймі, спокійно до архіву на кількадесять літ - до 1848 р.
Ступінь за ступнем вели польські дідичі вперту й послідовну боротьбу з народньою освітою й витрівало нищили всякі українські змагання й пориви. Боротьба була нерівна й забезпечувала успіхи польським дідичам тому, що рука в руку з ними йшло латинське духовенство й усе польське шовіністичне громадянство, а розбори Польщі незвичайно розпалили польський шовінізм.
Одною із звичайних польських штучок була таки комедія. На село приїздила комісія: латинський декан і окружний комісар, котрий оповіщав громаді, що в селі має бути заложена „німецька" школа. В Австрії бо заведено три роди народніх шкіл: парохіяльні по селах, тривіальні по містечках і нормальні по містах; завданням останніх шкіл було вчити німецької мови, наслідком чого вони й називалися німецькими. Громада, не розуміючи значіння назви „німецька школа", боялася, що це певно задумують поробити дітей Німцями, й радо годилася все платити, що присудить комісія, щоб тільки в селі не було „німецької" школи. Комісія буцім-то позволяла себе довго просити, нарешті приписувала село до сусідньої „німецької" школи, на удержання котрої складало приписане село що року по 10 до 20 крейцарів від хати. И таке діялося по селах у віддаленню трьох до чотирьох миль від міста. А коли забажала котра з таких громад, приписаних до міської німецької школи, заложити в себе свою рідну українську школу та просила виписати її з приналежности до міської школи, противилися цьому всі темні духи нашого народу з латинською консисторією на чолі. „А на що школи селянинові?" питали урядники. „З чого наші діти будуть жити, коли ще й селянин навчиться читати й писати?"
Друга штучка дідичів і латинського духовенства мала на ціли загарбати Українцям і ті одробини прав, котрі полишали їм ґуберніяльні постанови. Щоб мати більшість і здобути польську викладову мову в школі, в часі комісій, що їх завданням було означити більшість учеників одного з обрядів, безсоромно виганяли учеників Українців із школи так, що в школах із дітьми обох обрядів звичайно виходила більшість учеників Поляків. На підставі такого „ствердження" діставалася школа під нагляд латинської консисторії.
Були ще й инші шляхи, котрими дідичі й латинське духовенство старалися не допустити до піднесення освіти серед українського народу. Чортківський окружний уряд зараз того самого року (1818), коли вийшли розпорядки в шкільній справі, доносив до губернії, що домінії закладають в латинських парохіях польські школи й стараються зібрати дотацію на ті школи з приписаних до польської школи (українських) громад. Тому радив, аби з цієї причини позамикати українські церковні школи, бо й так у них дяки можуть ледви навчити читати й викладають в російській мові. А не помагала ніяка штучка, віддавали домінії в рекрути дяка, що брався вчити дітей, або безправно конфіскували шкільні будинки й містили в них своїх слуг і ремісників.
Одначе не зважаючи на страшні знущання дідичів і латинського духовенства, не зважаючи на всі їх штучки не допустити української дитини до науки, нерідко українські громади були так перейняті потребою науки в рідній мові, що закладали свої окремі школи. Таким робом із власних засобів удержував наш нарід подвійні школи: одні для Поляків, Німців і Жидів, де вчили по німецьки й по польськи, а другі для своїх власних дітей, де вчили по українськи. Ні одна ні друга школа не могла добре розвиватися. В німецько-польській школі був учитель, але мав мало що учеників; навпаки в українській школі був такий учитель, що сам ледви мало що більше знав ніж читати по українськи й побіч шкільної науки заробляв на свій тяжкий хліб ручною роботою, але він мав звичайно так багато учеників, що вони ледви могли поміститися в маленькій звичайно шкільній кімнаті. І тоді чи з зависти, чи з ненависти до всього, що українське, переганяли слуги дідича або латинського духовника українських дітей з української школи до польської, де вони марнували роки своєї шкільної науки. Бо хочби українська дитина скінчила з найкращим успіхом польську школу по чотирьох до шістьох літах, в два-три роки по виході зо школи забувала увесь крам польської й німецької шкільної науки, бо не мала жадної користи з неї ні в буденнім життю ні в церкві.
З останньою бодай лучила українську дитину рідна школа з дяком. Не було тут деколи й букваря, тільки дяк учив читати на старих церковних книгах, що вийшли з ужитку, а азбуку писав високим на стопу уставом на величезних дошках. Але за те в таких місцевостях, напр. на Лемківщині, майже в кождій церкві читали хлопці Апостола, а й багато старих читали Псалтирю або Часослови зо своїх власних книжок.
Незвичайно гарно малює справу української народ тої школи просьба селян із Залуча з 1840р. до городенського шкільного надзорця, зазначена вже в адресі: Будьте ласкаві, причинітся за нами бідними і поратуйте, аби наша наука в школі на завше наших дітей була".
А в середині була така просьба, підписана тридцять-шістьома громадянами Залуча:
„Пречестний уряду намістниче гр. кат. городенский і надзерателю школний!
„Громада наша сама поклала школу і обіцялася платити учителеви і платит, аби наші діти учив читати, співати і писати. І 15 літ ми сами школу, будинок, утримуємо і діти посилалисми. Ни знати, що ся значит, же наші теперішні дідичі ни любять на нашу школу.
1. Зараз, як прийшли В. В. П. Айвас, Григора Воєвудку, котрий в Княжу дякував, і діти зачав учити, казали зловити з рекрутами, хоц він горбатий; кричали на него, же без оповіди панскої учит діти, а же він казав, же тоє длятого робит, же му духовний каже, бив го і кайдани вковав.
2. Сего року на нашего учителя Даниїла Воєвудку, котрий 4 роки наші діти учит, післав двірских слуг з вітом в ночи до школи, запровадив в двір, а рано взяв до арешту і меже рекрутами окував. А належит, аби сес зоставився в громаді і учив діти, бо вже трох братів в жовнірах. До сего разу таке ни віробяли пани нашому учителеви, аж теперішний пан - видимо, же раді би, аби школи ни було.
3. Хлопців, котрі уміют читати, берут до плуга і насміваются, мовят: забудеш азбуку. Від плуга ни можут ходити до церкви і через тото видят сами пани, же мусят призабувати. І длятого так говорят.
4. Видимо, же ми, бідні простаки, ни вмілисмо добре отченашу, а хоц котрий умів, то забув, так тепер учинилисмо школу - хочут, аби, котрії уміют читати, і тото забували.
5. Нас, бідних простаків, відав ніколи ни допустят, абисмо хоц тілко вміли читати, абисмо Бога і царя чтити знали.
6. Чуємо, же німих і глухих учат читати, а ми ні глухі ні німі, і сами платимо за школу. Ни знаємо, що ся значит, же так ни любят нашу школу; каждому, котрий до сего разу навчився, допікают, а ми, бідні простаки, нікому нічого ни кажемо, що хто вміє.
7. Ни маємо пасовиска, до каждої худобини діти ниволимо, аби пасли. Через тото відриваются на літо від школи і богато забувают. Ни знаємо, що ся значит, же наш духовний і наш намістник снятинский на тоє мовчут. Ми видимо, же духовні видят і знают, хто перескажає, аби школи в простаків ни було. Длячого нічого ни кажут, ми того ни знаємо, - нам ся здає, же наші духовні за нами повинні ся упімнути.
Просимо покірне, будьте ласкаві, причинітся за нами до високої зверхности духовної, аби нас поратували і аби наша наука в школі наших дітей на завше була ".
Украинские Страницы,
http://www.ukrstor.com/ История национального движения Украины 1800-1920ые годы.
| |