Природним вислідом відродження Славян на кінці 18 й початку 19 віку була всеславянська думка, панславізм, із ціллю визволити ті славянські народи, котрі ледви животіли під чужим фізичним і моральним гнетом. Цю ідею викривили дуже швидко Москалі й Поляки: Москалі зачали прибиратися топити инших Славян у російськім морі, Поляки заходилися поробити Поляками Українців і Білорусів.

Для такої мети не цуралися Поляки жадного способу. Навіть панщизняне пекло, залежне на українських і білоруських землях головно від польських панів, зробили вони хитрим знарядом своєї пропаганди. Те панщизняне пекло перейшло з Галичиною зпід Польщі під Австрію. З своєї мандрівки по Галичині писав Йосиф II в 1773 р. до своєї матери Марії Тереси, що галицький селянин тільки фізичним життям пригадував людину. Тому Йосиф II старався своїми гуманними реформами улекшити тяжку селянську долю, а головно обмежити необмежену досі владу дідича.

І гуманність Йосифа II відчуло українське селянство. По віковім пониженню воно перший раз побачило в австрійськім уряднику оборонця своїх людських прав. Навіть польські селяне з Великого Князівства Краківського почали щиро уважати себе Австрійцями й дріжали на саму думку про відбудову Польщі. Щож говорити щойно про українське селянство?

Одначе Йосиф ІІ панував дуже коротко. Головно наслідком цього й не встоялися його реформи. По його смерти наступила реакція, що крок за кроком нищила зміст і духа реформ попереднього часу. В часі цієї реакції дідичі потрапили обернути на свою користь ті закони, котрі мали забезпечити селян від покривдження з боку дідичів. Очевидно селяне не могли не відчути такої зміни на власній шкірі. Посипалися майже від усіх громад скарги до цісаря. Але вони не принесли успіху й селяне, не хотячи закладати ярмо на свої шиї, почали ворохобитися, одначе військові екзекуції повчили їх, що марні їх золоті сни про волю.

Придивився військовим екзекуціям замолоду також Яків Головацький і згадав про них у своїх споминах: „А які трагічні сцени можна було списати на таблицях історії на рахунок законного порядку, котрий зберегали панки з військовим конвоєм у зворохоблених громадах, що боронили своїх прав перед замахами захланних панків! Урядники виїзджали в супроводі роти піхоти абр відділу гусарів чи драгонів. Десятками покладали селян або міщан по вказівкам пана, мандатора або економа. Йшла в хід палка. Били по 50, 75 і більше буків, драгони й гусари переїли в селі всю птицю, перерізали худобу, скормили увесь хліб, з стогів тягнули пшеничні снопи й кидали коням. Коли після таких екзекуцій не відрікся хто своїх прав, того заковували в кайдани й висилали до криміналу."

Пригадані жахливі сцени це один із рубців панщизняного порядку, основаного на повній суспільній нерівности, наслідком чого найтяжчі кривди спадали на українське селянство. Селянин мав буцім то поле й хату, одначе зверхню власність над усім неначе опіку мав пан, що без його дозволу не міг селянин ані продати ані заміняти ані ділити ні побільшити ні зменшити свого маєтку. Панського дозволу потребував навіть селянин, коли хотів женитися. З того дуже користали розпустні польські пани в роді графа Бонковського, що не пропускав ні одної дівчини, ні одної гарної молодиці без замаху на її жіночу честь, або сліпого Потоцького (в Бучачі), що держав цілий гарем гарних підданок. А таких Бонковських, Потоцьких, Калиновських був у бідній Галичині легіон, Головацький згадав, що про дідича Убиша зложилася приповідка й пісня: Ой, ти пане Убиш, і громаду гнетеш і сам себе згубиш." Були й такі випадки, що панки не годилися пустити дівчину під чужого пана без умови на право першої ночи. Й дівчина говорила. „Хочби прийшлося мені досидіти й до сивої коси, а не піду до двора". „Таких повістей можнаб написати цілі томи" - запримітив Головацький.

Згідно з австрійськими законами селянський грунт не був і власностю пана. Селянин мав на нім жити, відроблювати з нього панщину, давати данини й платити урядовий податок, так звану урбарію. Крім 150 законних днів панщини мусіло селянство відбувати ще мало що не 150 других незаконних, а крім того обложене було шарварками й державними тягарами. В часі відбування панщини часто знущалися панські посіпакш над панщизняками. Ось одна квітка, що про неї згадав Головацький. В Червоногороді управитель панського маєтку звелів виходити на панщину досвіта, а передтим приказав розложити снопи у велике коло (так зване „польське кулко"). До них приставив шістьох молотників, щоб, поступаючи один за другим, били безнастанно ціпами по колоссю. Поки молотники обійшли кругом, уже гайдуки обернули снопи на другий бік. Молотник хоче розвязати сніп, але управитель говорить до нього: "Ні, молоти! ти на це молотник, снопи розвяжуть гайдуки". Баба принесла обід, селянин хоче пообідати, але чує слова управителя: „Ні, ще не полуднє, молоти!" І так не дав віддиху до полудня. Бий і бий ціпом! Гайдуки відгребували вибиті снопи й солому та підкладали свіжі снопи. А якеж було відживлювання нашого селянина при такій тяжкій праці? Тільки багатіші селяне їли чорний хліб разовий, змішаний з гречки, вівса, ячменю й трохи жита; бідніші не знали иншої страви як тільки бараболі, без усякої омасти- говорить один із сучасників (Кубракевич).

Панщизняний порядок був тим страшніший для нашого селянина, що дідич був першим і безпосереднім, його начальником політичним і судовим. Пан сам або через свого мандатора стягав із селян податок, ставляв рекрутів, іменував громаді війта й судив дрібніші справи. Крім того мав пан патримоніяльне (батьківське) право над селянами, себто міг їх карати на тілі. Словом - панщина віддавала наше селянство на повну ласку й неласку пана.

Вища судова влада була в руках Німців і знімчених Поляків, а нижча, найтяжча для нашого народу, в руках дідича й уповноваженого ним мандатора. В німецьких судах, кримінальних, як згадав у своїх споминах Головацький, екзекуцію відбували палка й бук, а в мандаторській управі канчук, кий і нагайка. А в тім крім пана й мандатора була ціла зграя посіпак: економів, комісарів, лісничих, гайдуків, панських козаків, отаманів і инших дрібних тиранів, що для них і повинаходив наш народ відповідні назви: ляшуги, деруни, гарапники, людоїди, кровопійці, живодери, шкіролупи й инші.

І чого не витерпіло наше селянство в руках тих посіпак? З найбільшою суворостю виконувалася панщина, підводи, толоки, шарварки, облави, варти, зажинки, обжинки, закіски, обкіски, заорки, оборки, витягалися урбари, чинші, жорнове, десятина від бджіл, мітки, осипи вівсом, буквою й жолуддям, рогове, безфожне, кури, каплуни, яйця, гриби, оріхи, малини й безмежні инші данини та здирства. Найможливіші продукти мусіли зносити селяне в ріжних порах року до панських дворів або економських домів. Даровою працею селянина користувався не тільки дідич, але й мандатор, комісар, ключник, писарь і инші подібні підпанки.

А осмілилася гдомада скаржитися на пана, дідич кликав до себе громадську старшину й, відкривши шкатулу, говорив; „Бачиш? це червінці, а то таляри, а то цванціґери. Цванціґери підуть ляндсдраґонам, що будуть палєти возити, таляри поберуть комісари за комісії, а червінці пішлю в губернію й до міністрів і моє буде право: заплачу, перекуплю всіх, а тебе буками убю на смерть, мудю, хаме!" А того, що скаржився, оббив мандатор, передержав у тюрмі, поки не загоїлися рани, прикладаючи холодні оклади, - й знову побив нагаями й знову вилічив, передержавши в тюрмі, що не можна було й виказати ран від побоїв. До чого доходила звірськість підпанків, ось один із безлічи зразок. У Турі був писарем у мандатора попович Юліян Лушпинський. Він мав дику пристрасть бити селян за що небудь. Коли з циркулу заборонено патримоніяльній владі без попереднього протоколу дати підданому більше пятьох палок, Лушпинський або, як його загально називали, Лупинський, хотячи вилляти на кім свою пристрасть, велів привязати селянина на лавці, вдарив раз канчуком або цибухом, потому сідав до стола і писав чверть години, вдарив другий раз, узяв скрипку й грав із пів години краковяка або козачка. Таким робом минула година й півтора, поки виконав екзекуцію батьківської кари пятьох палок. Таких Лупинських були тоді не десятки, а сотки - запримітив Головацький. Він запамятав, що паничі лісничого зустріли дівку в лісі за ягодами, здерли з неї всю одіж, навіть і сорочку так, що вона сиділа як Єва в кущах і тільки ніччу вернула до дому, а що з нею робили паничі, - один Бог відав. У Пужниках приказував економ жницям заходити лаву на лані не під гору, а згори вниз, і жати при самій землі так, що бідні дівчата й молодиці мусіли два рази нижче згинатися, а сам економ, ходячи за ними, ще насміхався й жартував: „Ох, які в тебе здорові литки!"

А поважився хто не послухати, за те була гостра кара. Коли селянин обізвався: „я маю право", почув: „мудю, хаме, гадюко, котюго, гайдамако, твоє собаче право слухати!" І вхопивши за чуприну, нуж обкладати селянина, чим попало: цибухом, канчуком, палкою. „До арешту бунтівника!" І посадив на два, три дні до арешту.

Прийшовши до шляхтича, держав селянин зняту шапку, поки був видний пан. Перед двором стояли селяне цілими годинами з відкритими головами в слоту, серед хуртовини, на морозі, поки пан не вислав лакея й не запитав, за чим прийшло „бидло". В передмові до збірки пісень, виданої 1833 р., писав Поляк Вацлав Залєский, що двірський гніт над українським народом, був сто разів гірший від гнету над Мазурами.

Після невдатного польського повстання в 1831. р. ще тяжчим стало панщизняне пекло для селян: насильства, захоплювання селянських грунтів і всілякі надужиття мандаторів, економів і инших посіпак почали множитися. Тверде панщизняне ярмо почало ще дужче гнести шиї українського селянства. Сильна течія польських повстанців приплила з Конґресівки до Галичини неодин із них душив наше селянство, приповідаючй: з селянина дери шкіру, як з липи, - друга наросте. Не дивно, що цілком безправним, прибитим, придавленим і темним масам і в голову не приходили питання про народність, про розбудження народнього життя. Міркою їх народньої приналежности було тільки віроісповідання.

За те дивніша думка польських революційних конспіраторів перенести на грунт панщизняної дійсности славянолюбські думки та скувати з цього зброю проти Німців ради визволення й відбудови Польщі. З пропагандою в цім дусі звернулися польські конспіратори не тільки до української молоді, а й до українського селянина. Вони сами пояснювали це ось як у своїх революційних відозвах: „В роках 1830 і 1831 билися Поляки против царови москевскому о тото, щоби були вільні, а зачинаючи війну, хотіли зрівнати всіх меже собою, але магнати, пани потому ся вмешали і не хотіли всіх рівними зробити, хотіли паньщину, неволю затримати, а з того вийшло, що хлоп підданий не вязався до війни разом против царови, а хоть вязався, то пізнав потому, що з війни для него ніщо доброго не буде, та й остиг в огни. А так лишень самі пани властиво воювали і про тото ніщо з війни. Впали Поляки, а війна тота паньская звана. А хотьби Поляки ще десіть рази пір валися на врагів, не дібются вільности, коли не зрівнают всіх з собою, панів з хлопами, а тотих, що їм не схотят рівні бути, змеже себе не виженут. Пірвутся, вірте у мою віру! Пірвутся знову Поляки до коси і топора і ручниці і шаблі против царам, але панів і магнатів змеже себе вигонят разом з царом і длятого вдасться тота війна і Польща буде, як була, вільная."

І пірвалися в 1846р. і в мазурській різні польської шляхти довідалися, якої Польщі й рівности бажав польський селянин. Що для українського селянина сама думка про поворот Польщі була страшна, про це й нема що говорити. Доказом цього була цілковита безуспішність польської революційної пропаганди серед українського селянства, що про неї з кількох причин треба тут згадати.

Поперше цікава справа мови, в котрій велася польська пропаганда між українськими селянами. Зразу вживали польські конспіратори польської мови для цієї ціли. До революційної пропаганди в українській мові намовляв їх емісар із Волині Гнат Кульчинський. Між иншим він познайомився в 1834 р. в Ріпневі під Милятином із Каспром Ценглєвичем і, прочитавши кілька його польських віршів, звернув його увагу, що такі вірші непридатні для пропаганди між українським народом: „У нас народ український - казав він - і для нього треба простої української поезії, приступної для простонароднього розуму". Писати українські вірші заохотив Кульчинський і діюрніста галицької державної бухгальтерії у Львові Юліяна Горошкевича. При трусі 1837 р. найдено в нього між подвійним дном куфра цілий літографічний апарат. На камяній плиті находився рисунок, що уявляв чотирьох узброених в коси галицьких селян, а під рисунком був український вірш такого змісту: „Доля, що її приготовили селянам царь і пани, це голод і неволя, бо селянин мусить усе своє життя з останніх сил кріваво працювати, а притім усе таки мусить терпіти голод. Його тіло покрите лахманами, коли тимчасом царь і пани одягаються в золото, неначеб один чоловік не був рівний другому. Одначе вже полетів огнистий орел хмарою до всіх народів, щоб їм оголосити, що огонь і смерть прийде на царя й панів. Отже лагодіть коси, бо кінець неволі й час щастя і гаразду вже близький, коли ви тільки на себе, а не на ваших ворогів будете працювати."

Сам Кульчинський не писав віршів, тільки ширив їх між селянством. Свою пропаганду вів у 1839 р. в околицях Лопатина. Окружний комісар не встиг його арештувати, бо Кульчинський саме в хвилині, коли комісар велів розбити колодку від комірки лісничого в Смаржеві, де він укривався пізньої осени, застрілився, спаливши передтим усі свої папери.

Українські складання польських революціонерів часто страшно занечищені польськими формами, висловами та складнею однаково як у спольщених Українців, так і в Поляків. Спольщеним Українцем був і студент Михайло Попель, якийсь час голова таємного товариства, що заснувалося між самбірською гимназійною молодіжю в 1836 р., автор пропагандистичної поеми „Русин на празнику". Тут виступив автор дуже гостро проти панщини:

З давен давних во недолі
і в нещастю Русин все,
з давен давних во неволі
перед паном карку гне.
Пани в пута нас вбивают
і волочут у свих ніг,
пани в ярма нас впрігают -
і прогнівав вже сі Біг...
Відкиж панок має мати
тото право за собов:
на панщину виганяти,
нашу пити, нашу кров?
Як волами все ворати
свої ниви і свій лан?
Нас коль схоче і продати,
відкиж має тото пан?
Чи він в той світ не приходит
слабий і смертельний враз,
чи він ту ся так не родит
голий, як і кождий з нас?
Га! єму дав на папіру
міць над нами змія-царь!
Далі, браття! сучу віру
вигубити до сто мар!

Хоч пан, як і селянин, має ноги й руки, щоб працювати й заробити на хліб, а коли слабий, піти на кулях прошаком,

та він нами робит, гонит

і всьо бере і всьо дре,

потім тото пусто трвонит (пускає),

а ми бідні - в біді все.

А хоч автор голосить загладу панам, його слів не треба поважно брати, бо в нього пан „свій". Виступи проти панів і панщини були йому потрібні для замилення очей і всю біду звалив він на Німця, що йому й присвячена більшість поеми, хід гадок котрої передає висновок автора:

Витнім Німців наїздників,
а щасливих діждем віків.

Очевидно в теревенях дурисвіта Українці й Поляки жили завсіди в згоді. А в тім ця брехня потрібна була йому, щоб тим чорнішим змалювати Німця, себто Австрію що їй усе таки завдячувало селянство деяке облекшення економічного положення. Бодай жили ще люде, котрі памятали кращі часи за Австрії, заки не наступило зближення австрійської бюрократії й польської аристократії й не потягло за собою важкого ярма на селянські шиї. Й саме використовування панщизняної дійсности як агітаційного засобу за Польщею й викривлення славянолюбських думок для різкої протинімецької пропаганди творять дальші причини, чому ось тут говориться про цю справу.

Спольщений Попель робив те саме й так само, як Поляк родом із Городенки Каспер Ценґлєвич, що яко судовий практикант у Самборі належав із Попелем до того самого таємного товариства. Хоч уродився й вчився (у Самборі й Львові) на українській землі, його писання зложені страшно покаліченою мовою. Брав участь у польськім повстанню 1830-1831 р. Після того вернув до Галичини й усією душею віддався конспіраторській пропаганді. Арештований 1836 р. за неї, утік із поліційного арешту у Львові, перебрався за селянина й прожив як ковальський челядник у Деревлянах до 1838 р., коли зловив його уряд, як він спав у пасіці місцевого дідича. Й тут знову бачимо, якою щирою була протипанщизняна агітація польських конспіраторів, що ховалися по панських дворах. У часі між одним і другим арештуванйям узяв собі до помочи емігранта Петра Коткевича, що також складав українські вірші. Після другого арештування засуджено його на довголітню вязницю, що її відсидів у Куфштайні до 1848 р., коли користаючи з політичної амнестії, вийшов із тюрми. Відтоді виступав дуже ворожо против Українців.

Від Ценглєвича вийшла 1834 р. „Інструкція" або „Вказівка для вчителів руського народу", себто для пропагандистів, пять уступів, названих листами, з указанням способів, як звільна доводити українських селян до ненависти проти цісаря, дідичів і духовенства. Варто зазначити, що польські конспіратори зверталися тільки против українського духовенства, а не проти польського, що з свого боку дуже їх підпирало. В будові й укладі свого писання наслідував Ценґлєвич найголосніший твір польської революційної пропаганди, яким були Міцкевичеві Книги польського народу. Крім того написав низку поганеньких віршів, що не всі досі й відомі. До невідомих належить і вірша „Червон-Когут", такаж велика, як Попелеве складання, або й дещо більша (300-400 рядків), характеристична, як оповідають свідки, для пропаганди Ценґлевича.

Як і Попель, малював Ценґлєвич панщизняну недолю селян. Ось що віршував він у пісні п. н. Затужім:

Ой, ролеж, бідна кервавизно моя, чому ти не моєю?

За тебе роблю, за тебе плачу, не зову тя своєю.

Панський лан що день, тебе що тиждень гірким потом зливаю,

за тебе що рік, за тебе ввесь вік як віл ярмо впрєгаю,

За тебе мій отець, я ще молодець, за тебе-сь ми мучили,

за тебе мій дід, за тебе мій прадід як воли все робили.

І я тягну як віл, що но маю сил, - ані тя відробити!

І подушне даю і плачу, що маю, - ані тя відкупити.

Ой, панеж мій, пане, колиж того стане, колиж тому годі?

Пусти нас з панщини, пусти нас з данини, пусти нас в свободі!...

Як і Попель, звертався Ценґлєвич проти панів і царів, а головно Німців. В одній пісенці завзивав він ось як:

Далїй, браття, в руки коси!

Лях нам красний приклад дав.

Вже вольности брнят (гомонять) голоси -

довго Русин, довго спав!

Далій, хлопці, на врага!

Гурра - га! Гурра - га!

Ми ся цілий день мозолим,

ти податки від нас дреш;

лиш як ми тя ту підголим,

то, плюгавий Німче, вздреш!

Далій, хлопці, і т. д.

Руска земля наша мати,

а наш отець со небес:

всі Славяне суть нам брати,

тілько Німець то є пес.

Далій, хлопцї, і т. д.

Не забереш нас в рекрути,

не поженеш в чужий край,

бо ми вмієм коси кути, -

утікай же, утікай!

Далій, хлопці, і т. д.

Лях нам хоче братом бути,

з Ляхом, браття, з Ляхом враз!

А не буде навіть чути,

що пси Німці були в нас.

Далій, хлопці, і т. д.

Український народ відповів на зазиви революційної пропаганди за відбудовою Польщі тим способом, що не тільки не вхопив за коси, але й не рушив пальцем. Навідворіт заклики Поляків викликували впрост протилежні думки в Українців. Невідомий автор передробив Ценглєвичеву революційну пісню за Польщею на поклик до крівавої розправи з Поляками, бо

руска земля наша мати, отец наш во небесах,

і Мазури наші братя, токмо оден Лях єсть враг!

Далеко цікавіший і цінніший инший відгук Ценглєвичевої революційної пісеньки. Свою пісеньку зложив він на зразок пісні, що повстала в часі польського повстання на Волині 1831 р. та співалася в полку Ружицького (Гей, козаче, в імя Бога, вже голосит в церкві дзвін). На зазиви Ценґлєвича до братерства, звернені в бік Українців, відповів і Шашкевич 1834р. віршем: Болеслав Кривоустий під Галичом 1139. Свої думки прибрав Шашкевич у легку історичну заслону, відносячи їх буцім то до 1139 р., коли Українці побили під Галичем польського короля Болеслава Кривоустого (це не є історичним фактом), але сучасні Українці, що читали або чули вірш Шашкевича, певно розуміли вірно його оцей текст:

Не згасайте, ясні зорі,

не темніте, красні звори,

не вій, вітре, з низ Дністра,

днесь, Галиче, честь твоя!

Бо, хто Русин, підлітайте

соколами на врага,

жваво в танец заспівайте

піснь веселу: гурра - га!

Побарися, облак тьмистий,

ще годинку, ще постій;

тобі прийде розповісти

славний руский з Ляхом бій.

Од Бескида аж до моря

піснь весела загула,

від запада, аж де зоря,

чути голос: гурра - га!

Покрай Дністра край бистрого

ясний сокіл там жене:

Ярополка Києвского

скоропадний кінь несе.

Гей, хто Русин, за ратище,

в крепкі руки меч ясний,

шпарка стріла най засвище!

Гордий Ляше! день не твій.

Не оден ти город красний

лютим мечом розметав,

руки не оден нещасний

по родині заломав.

Нині щезла пуста слава,

скверний розірвавсь вінец,

сороквосьма крвава справа

гидкий дала ти конец,

Бач, Болеслав гордовитий

поклоном низеньким впав,

враг, напастник сановитий

на чужім кони втікав.

Радость, радость, Галичане!

Не загостит більше враг.

Греми, Дністре, шуми, Сяне!

Не прискаче вовком Лях.