Малорусская Народная Историческая Библиотечка | |||||||
история национального движения Украины | |||||||
Главная | Движения | Регионы | Вопросы | Деятели |
|
12. Відродження Славян і пня української нації.
Уже на діячах, так сказатиб, перемиського гуртка відбився вплив відродження Славян на початку 19 віку, головно на Могильницькім, Лозинськім і Левицькім. Іще сильнішим був вплив славянського відродження на діячів, звязаних зо Львовом яко культурним осередком. Із огляду на це заходить потреба сказати дещо, бодай у найзагальніших рисах, про могутній рух між славянськими народами, що веде свій початок від кінця 18 й початку 19 віку.
На всім просторі славянського світу зродилася велика спільна думка про свій нарід, про його волю, розвиток і просвіту. Зразу ідея найбільше освічених людей - здобувала щораз ширші круги жерців і нарешті стала більше або менше свідомим змаганням цілих славянських народів. Зокрема Південна Славянщина звернула увагу Европи на себе. Свободолюбні й хоробрі Серби вибороли собі в двох перших десятиліттях 19 віку незалежність у боротьбі з Турками й заснували своє князівство, сміливі Чорногорці воювали з Турками й опиралися Французам, а короткий час істнувала Іллірія, діло Наполеона. Неменше вражіння зробило на Европу й головно на Славян видання сербських пісень, що жили серед народу. Відкриваючи перед Европою величезне багатство сербської поетичної творчости, давав знаменитий Вук Караджіч моральну опору героїчним подвигам свого народу. Вражіння краси й багатства сербської поезії відбилося на оцінці сербського народу в Европі. Та не тільки для Сербів був Вук Караджіч цілою енциклопедією етнографічного знаття про свій народ, але й у цілій європейській науці він був одним із перших письменників, що домагалися уважного досліду народносте й поважного відношення до змісту
життя народу, його звичаїв і обичаїв. Любов до свого народу піддала Караджічеві домагання, щоб книги істнували для народу й щоб тому писалися мовою народу. Таке поставлення справи потягало за собою розрив із церковнославянською мовою яко сербською літературною. А що й дотогочасний етимологічний правопис сербських книг випливав із потреб церковно-славянської, а не сербської народньої мови, Вук Караджіч зреформував і правопис, уводячи фонетику.
Навмисне ширше згадано про Вука Караджіча, бо, так сказатиб, його слідами йшов у Галичині діяч, що хоч його імя не загомоніло так по всій Европі, як Караджіча, хоч і не лишив по собі такої багатої спадщини, як Караджіч, бо й злиденне життя й короткість його стали на перешкоді цьому, але для галицької галузи українського народу має таке саме значіння, як Караджіч для сербського народу. Це мова про Маркіяна Шашкевича, що, як і Караджіч, на народніх масах опер усю свою діяльність, збирав пісні й инші твори устної словесносте, її мову вводив свідомо в письменство, на неї перекладав Св. Письмо, зложив читанку для народніх шкіл і для української літературної мови придумав фонетичний правопис на зразок зреформованого сербського.
Коли приклад Караджіча піддавав шлях Шашкевичеві, кудою іти йому, відродження Чехії не тільки стверджувало, що шлях, котрим пішов Шашкевич, одиноко доцільний, але й зазначилося сильно на самім змісті його літературної діяльности. Батьком відродження Чехії та взагалі відродження Славян і славянської філології був учений чеський ігумен Йосиф Добровський, що писав про чеську мову, чеську історію та про Славянщину. Хоч він не писав по чеськи, та не зважаючи на це, він перший раз виложив у науковій системі характер чеської мови, вказав на велику сімю славянських мов, посвятив усю свою діяльність славянській історії й філології та, звернувши своїми науковими працями увагу навіть чужого вченого світу, тим більше зробив вражіння в самій Чехії, викликуючи тут гурток наслідувачів. Вони писали книги в обороні чеської мови, видавали її граматики, займалися поезією й історією, друкували книжки для народнього читання, заходилися коло чеських газет, видавали памятки старого чеського письменства й перекладали конче потрібні чужі книги.
Не обійшлося без довгих спорів за мову та правопис, одначе палка любов Чеха до свого віднесла блискучу побіду над ворогами поступового розвитку.
Щоб підбадьорити земляків до пильнішої й завзятішої праці над відродженням свого народу, пригадувано, що в минулому були славні часи, була могучість, багатство, освіта, пошана в сусідів, були великі люде, полководці, письменники, святі тощо. Для прославлення давньої чеської культури й піднесення значіння сучасного чеського народу доконано вдатного фальсифікату, відомого під назвою Короледвірського Рукопису, підробленого в хвилинах захоплення. Буцім то відкрив його в 1817 р. Вячеслав Ганка, правдоподібно один із найвизначніших учасників по мистецьки довершеного підроблення. Гаряче відданий чеській народности, що їй служив усіма засобами, він став першим діяльним бібліотекарем бібліотеки заснованого в 1818 р. Народнього Чеського Музею й, посвятившися науковим зайняттям, видавав підручники, христоматії й давні памятки. До Музею прислано таємним способом другий фальсифікат, Любушин Суд, у підробленню котрого підозрівав Добровський Ганку на спілку з Йосифом Юнгманом. Для чеської мови довершив останній величезної праці, що нею займаються звичайно цілі академії, зібравши в своїм Слівнику всі відомі факти чеської мови, й дав таку саму капітальну Історію чеської літератури від найдавніших часів до своїх днів у сухім бібліографічнім матеріялі з короткими історичними увагами про політичні події, освіту, мову й літературу. Книги того роду були для Чехів і инших Славян літературними подіями. Такою подією була й знаменита чеська історія Франтішка Паляцького, що й доброю історичною методою, виробленою сучасною наукою, й прегарним мистецьким викладом, характеристичним для сильного літературного хисту автора, й теплою симпатією до предмету без зайвої сентиментальности значно перевищила подібну працю Карамзіна з російської історії. Паляцький був довгий час редактором періодичного видання Чеського Музею п. н. Часопис, в котрім Яків Головацький надрукував на початку 40 рр. опис своєї мандрівки по Галичині й Закарпаттю.
Завдяки невсипущій праці низки талановитих чеських учених стала Прага славянськими Атенами, тим більше, що тут появилися також учені котрі звязали питання власної народности з інтересами инших славянських племен. Таким загальнославянським змістом відзначалися праці Павла Йосифа Шафарика, бо так перехрещено з-українська чеську назву „Sаfаrіk". Поминаючи велику силу його праць із поля славянської старовини, філології й літератури, треба згадати, що він видав розвідку про походження славянського племени, написав історію славянської мови й літератури, видав Славянські Старовинности, що мали сильний вплив на досліди в усім славянськім світі, нарешті дав хоч короткий, але повний огляд славянської етнографії. Коли Шафарик був ученим всеславянського значіння, таким поетом став Словак Ян Колляр, що видав поему п. н. Донька Слави, під котрою розумівся і славянський світ і його любка Міна (Вільгельміна Шмідтова), батько котрої, євангелицький проповідник одного містечка недалеко Єни, по, традиції походив від славянських, насильно знімчених предків. Поема містить, звиш шістьсот сонетів і ділиться на пять пісень. Оригінально змішані тут обидва предмети любови Колляра: з оповіданням гіро свою любов до прегарної дівчини він звязує оповідання про свої мандрівки по землях Славян, згадки про їх сумну історію та пророцтва про будущину. З инших його літературних праць мала в своїм часі значіння та вплив на Славянщину брошура про літературні взаємини між ріжними племенами й наріччями славянського народу. Тут пропагував він думку, що для кращого виповнення свого завдання повинні славянські племена зєднатися як найтісніше в літературних взаєминах, себто ділитися взаїмно своїми вислідами та взаїмно улекшувати собі працю. За літературні мови признавав він чотирі мови: чеську, сербську, польську й московську. Кождий Славянин повинен на його думку знати ті чотирі головні славянські мови, щоб читати книги й розуміти розмову. Одначе він не бажав собі жадної спільної славянської мови. Свої думки мотивував небезпекою, що грозила Славянам в разі роздроблення сил і інтересів, а духова спільнота мала на меті облекшити історичне завдання Славян: вести далі цивілізацію й освіту, бо на його думку романські й германські народи закінчують уже свою ролю й роблять місце для нового діяча: Славянства. На поетичнім полі працював і Франтішек Челяковський, що в 1822 р. видав свої славянські пісні. Закінчуючи Челяковським згадки про найвизначніших представників чеського відродження, котрі мали безпосередній або посередній вплив на українських діячів Галичини, не можна не згадати про заснування в 1830 р. Чеської Матиці для видавання книг до читання широким народнім масам.
У зносини з Чехами входили молоді Українці львівського гуртка при помочи самих же місцевих Чехів, напр. Запа й Кавбка, що в неодному були вчителями молодих Українців, добували для них чеські видання, доступ до чеських видавництв тощо. З Українців були посередниками між земляками й Чехами та південними Славянами головно ті, котрі опинилися у Відні для студій або в якім иншім характері. Тут напр. навязав досить широкі зносини брат Якова Головацького - Іван, знайомий між иншим особисто з Караджічем і Словінцем Вартоломеем Копітаром, цензором для славянських книг у Відні. В останній ролі мав Копітар можність ширити свої думки між українськими граматиками в Галичині, де здобув собі вірного ученика в особі Осипа Лозинського. Боронив бо Копітар не тільки права народньої мови в письменстві й науці, але й пропагував заведення латинки в українських книгах, бо яко щирий австрійський патріот хотів повести межу між Українцями австрійської й російської держави. Другий Головацький - Яків у часі своїх студій в Пешті зазнайомився з деякими Сербами та з Колляром, що його Доньку Слави перекладав Іван Вагилевич. Яків Головацький переклав панславістичний маніфест Колляра про славянську взаїмність і перекладав сербські пісні, так само й Маркіян Шашкевич, що довершив також перекладу підроблених старочеських творів: Короледвірського Рукопису й Любушиного Суду (їх підробленість виказано науково щойно геть у пізніших часах).
Взагалі зносини галицьких письменників із ріжними славянськими вченими й письменниками були живі, велося оживлене листування, пересилалися статті до видавництв, писалися книги, що більше, російські вчені відвідували Галичину, напр. Петро Кеппен, Михайло Поґодін, Ізмаїл Срезневський і инші, й особисто познайомлювалися з деким із Львовян. Звязки цього роду улекшували можливість роздобути наукові й літературні твори, що вийшли в Росії й нераз відносилися безпосередно або посередно до українських питань.
Зокрема Ізмаїл Срезневський був бажаним гостем для молодих Українців Галичини. Приготовляючися до катедри славістики, він відбув у рр. 1839-1842 наукову подорож по Славянщині. Привезений дитиною з Московщини до Харкова, він полюбив Україну неначе рідний край, тим більше, що це був час, коли романтизм всесильно запанував у письменстві й науці східно-славянських народів. З початком 1842 р. познайомився з ним Іван Головацький у Відні. Із захопленням згадував Головацький свою зустріч із Срезневським, як доказують слова його листу: „Ніколи, док життя мого, не позабуду тих хвиль, що-м із вами пересидів, перебесідував тутки; якось мені й мило і гарно було із вами укупці, та й на серці полегшало, і за свою журбу нераз чоловік забував, слухаючи ваших розговорів о Русинах, о Словенах". Видавця Запорозької Старовини взяв Головацький за Українця, як виходить із йогож вірша:
Ой, десь над Дунаєм в далекій чужині
зійшлися було люде сусідні.
- Помагайбіг! - Здоровлє всій вашій, дружині!
- А як собі живете? - Ми бідні.
- А звідки? - Знад Дніпра. - Я з низького Буга.
- І в нас та повість самая:
вже годі на світі, ні коси, ні плуга,
присіла нас нужда гіркая! -
Такую си бесіду мали краяне,
пізнавшися серцем, душею.
Такеж сильне вражіння зробив Срезневський і на Якова Половецького, що про його діяльність довідався вже у Відні від його брата Івана, а в Празі від Шафарика й Ґанки. З розмов із Срезневським вияснив собі Яків Головацький багато питань щодо славянської справи взагалі та Росії й української літератури зокрема. Свідоцтвом вражіння може послужити вірш, що його присвятив Яків Головацький Срезневському:
Руський з руським повстрічався,
руський з руським повитався,
хоть з далекой України,
хоть з далекої родини, -
вже один другому брат!
Ізвяжімся, рідні діти!
Час вже нам відмолодніти!
Свою пісню заспіваймо,
своєй сили добуваймо, та все піде в лад!
І вірш Якова Головацького доказує, що в Срезневськїм бачив він Українця, гостя з Наддніпрянщини.
Нема сумніву, що Срезневський міг тільки утвердити молодих галицьких Українців у постанові держатися в книгах народньої мови. Бож Срезневський і сам був енергійним діячем харківського гуртка й ще в 1834 р. у відкритім листі п. н. „Погляд на памятки української народньої словесности" уважав зайвим доводити, що „українська мова (або, як люблять инші називати її „малоросійська") це окрема мова, а не наріччя московської або польської Мови, як дехто доводив". „Багато людей певні, - додавав Срезневський, - що ця мова одна з найбагатіших славянських мов і, хоч іще невироблена, може вже зрівнятися з виробленими мовами щодо гнучкости й синтактичного багатства, мова поетична музикальна, артистична".
На цій мові й виросла органічно з попереднього розвитку української літератури й під подувами європейських течій, котрим підлягали європейські літератури, нова українська література з її батьком Іваном Котляревським, його продовжателем Петром Гулаком-Артемовським, із Грицьком Квіткою, Євгеном Гребінкою, Амвросієм Метлинським, Тарасом Шевченком і иншими письменниками. Складена ще на початку ХІХ в. граматика української мови Олексія Павловського, мови, що буцімто на його думку вимирала, вийшла 1818 р., одначе увесь дальший хід розвитку українського письменства був голосним запереченням мильности такої песимістичної думки. Про працю на полі збирання й видавання творів української устної словесности низки діячів, як князя Миколи Цертелева, Михайла Максимовича, Платона Лукашевича, що в 1839 р. відвідав Галичину й у Львові познайомився особисто з Яковом Головацьким, Осипа Бодянського й инших, знав прегарно Срезневський, бо сам брав у ній живу участь у Запорозькій Старовині.
І саме нова українська література пня нашого народу була тією іскрою, котра запалила призбираний в Галичині хворост. А цінне свідоцтво про ролю згаданої літератури при вході Маркіяна Шашкевича на шлях народньої літератури дав кілька літ по його смерти Яків Головацький в першій частині віденського Вінка в статтейці: Память Маркіяну Руслану Шашкевичу. Ось що пише один із найближчих товаришів плянів і праці Маркіяна Шашкевича: „Розваживши все (себто відродження Славянщини) і роздивившись, предці не знаходив (Шашкевич) ніде того, що дух єго віщий перечував, а душа так сильно бажала; все він тужив за чимсь, шукав, чого у школах не учили, чого не знаходив ні в старих ні в нових словесностях, бо він шукав своєї народної - банував за своєю родимою. Як півсонно снувалася перед умом якась нова, питома, своя народна словесність, - але не було відваги без приводу самому пуститися в незнакому путь! - Пригодою лучилась Котляревского Енеїда, малоросійскі пісні Максимовича та либонь Павловского граматика; урадований найшов тоє, за чим так давно глядів, зобачив живий приклад, переконався о можности народної рускої словесности - загадав великую гадку: утворити чистонародну словесність южнорускую і сесій гадці вірен остав до кінця.
З яким щирим захопленням зустрічав Шашкевич новинки української літератури зза Збруча, доказ цього маємо в цих словах його листу до одного зо своїх товаришів, Михайла Козловського, в 1842 р., себто в тім самім році, коли Срезневський відвідав Галичину: „Рідні, любезненькі! Несеся воздухами до вас, мої миленькиї, шпарка Ластівка (альманах, що його видав Євген Гребінка). Ой, ластівкаж то, ластівка! такої ще ніхто з роду не бачив, бо не то іно що гарно виспівує та щебече та так мов примовляє, а то ще і на зиму не ховаєся і все снуєтся і все літає і все виспівує, що забудеш і біду і горе і смуток і журбу і здаєтся тобі, що завсіда весна. Оттака то летит до вас ластівка! - При Ластівці ступає вагою сановитий, сумний, казавбись, пристарий Могила і заглядає не так, як Ластівка, весело в віконця, а ступає під землю, в могили, цілує давний порох, обнимає кости, а нагорнувши там сили у свої груди, гуляє з вітрами по степах або з вороном попід небеса. - Оттак, братчику! потішся з ними, полюбуйся, пожурись і поплач, а небавком назад їх до нас пришли". Забувши згадати в листі, додавав у дописці ще оце Шашкевич. „Основяненькових повістей другую книжку потому пришлемо. Прехороша там Маруся, окаянний пянюга Ничипір і таки живісінький на патреті Салдат; побачиш сам небавком, коли Ластівку і Могилу недовго у себе забавляти будеш, бо они чужі; вже з Основяненьком довше будеш балакав".
Хоча в Гребінчиній Ластівці було чотирі поезій Тараса Шевченка, а саме: Вітре буйний, Причинна, На вічну память Котляревському й перша глава Гайдамаків, Шашкевич не підкреслив присутности Шевченкових творів у Ластівці, хоч ширше розписався про збірку поезій Метлинського-Могили. Це тільки доказ, що до того часу Шашкевич не бачив Шевченкового Кобзаря з 1840 р.
Украинские Страницы,
http://www.ukrstor.com/ История национального движения Украины 1800-1920ые годы.
| |