Малорусская Народная Историческая Библиотечка | |||||||
история национального движения Украины | |||||||
Главная | Движения | Регионы | Вопросы | Деятели |
|
Недолюблювання української народньої мови збільшилося без сумніву під впливом його листування з московськими або такими вченими (Ганка), що бажали бачити московську мову мовою порозуміння Славян. І дещо промовляє за тим, що товаришування Зубрицького з людьми відмінних поглядів могло мати вплив на нього. У згадках зо свого життя подав польський революціонер Михайло Будзинський ось які цікаві вістки з 1832 р. про Дениса Зубрицького, що в його камениці винайняв помешкання: „Пан Зубрицький належав до нечисленної в Галичині партії так званих малоруських патріотів і з якимсь адвокатом Нападієвичем творив у мріях коли не окрему українську державу, то бодай злуку з Росією, навіть із прийняттям грецької (себто православної) релігії, бо унія як польська памятка гнівала їх невимовно. Доказував я цьому завзятому українському патріотові, що ця народність не має життєвої сили, що населення дуже неосвічене, а мале число освічених не утворить окремої народности, що Богдан Хмельницький, не зважаючи на звиш стотисячне військо у ворохобні проти Польщі, не бачив способу перетворити цю народність в окремий нарід і, щоб тільки не бути під Польщею, піддався під опіку Росії, а його наслідники, син Юрій і потім Дорошенко, шукали турецької опіки. І спитав я тоді, чи не краща опіка вільної Польщі від царського деспотизму, а тим більше мусульманського. І вияснив я йому нарешті останні подвиги тієї окремішної самостійности Українців під Мазепою, котра розбилася о брак елементів, щоб утворити незалежний нарід, Те все не переконало пана Зубрицького, але розярило його проти мене; й одного ранку він прийшов до мого помешкання та заявив мені, що не хоче посуватися до того, щоб денунціювати мене як польського емігранта, але просить, щоб я змінив помешкання". Якби не виглядала в дійсности розмова між Будзинським і Зубрицьким, вона дуже близько підходить до тодішніх настроїв Українців, котрі в силі були вдуматися в справу, як показують вище наведені слова листу Миколи Кмицикевича з того самого року.
І саме подібні настрої кращої частини українського освіченого громадянства в Галичині були тією іскрою, .з котрої розгорівся вогонь національної свідомости та праці гуртка львівської молоді, головно богословів, що його найвизначнішим членом і духовим провідником був Маркіян Шашкевич. В 1832 р. в осени був Шашкевич на другім році філософії (це відповідало сьогоднішній восьмій гимназійній клясі). Він живо займався українською мовою й історією України. Побачивши, що в подібнім напрямку працював і слухач першого року філософії Яків Головацький, Шашкевич заприязнився з ним, відкрив щиро перед ним те, що лежало йому на серці, сказав, що він Українець (Русин), і заявив рішуче, що молоді Українці повинні зєднатися в гурток, оправлятися в церковнославянській і українській мовах, вводити в українських кругах розмовну українську мову, відняти народній дух, просвічувати народ і, борючися з польщиною, відродити українське письменство в Галичині.
Головацького, що захопився цими думками, познайомив Шашкевич із Іваном Вагилевичем, товаришем Головацького з першого року філософії. Відтоді стали всі три найсердечнішими приятелями. Зустрічаючися постійно вдома, у викладових салях, на прогульках, усюди вони в трійку говорили, вияснювали, спорили, читали, критикували, розправляли про літературу, народність, історію, політику й ин. А що вони завсіди говорили по українськи, насміхаючися з них, товариші називали їх „руською (українською) трійцею".
Найсміливішим із усіх був Маркіян Шашкевич, готовий на всякий подвиг. Тому й міг зєднати багата товаришів для своїх думок. Хто вступав в український гурток, мусів подати руку й заявити словом чести, що обіцяє усе життя працювати в користь свого народу та для відродження народнього українського письменства. Щоб освятити обіцянку, члени гуртка прибрали славянські імена: Шашкевич - Руслана, Іван Вагилевич - Далибора, Яків Головацький - Ярослава, його брат Іван - Богдана, Григорій Ількевич - Мирослава, Михайло Бульвінський - Ростислава, Лопатинський - Велеміра, а крім того зявилися Всеволоди, Мстислави, Володарі й инші подібні імена. Шашкевич утворив альбом „Руська (українська) Зоря", куди вписувалися члени гуртка зо своїми віршиками або девізами українським, письмом і мовою. Шашкевич навів слова традиційної пісні: „Світи, зоре, на все поле, закіль місяць зійде", Головацький написав: „Г-ню-омега-тета-і сигма-епсілон-альфа-ню-тау-о-ню, пізнай себе, буде з тебе", Острожинський завирокував: „Час уже Ляхам, перестати, а нам Русинам зачинати"; подібним способом вписалися філософи й богослови: Покинський, Урицький, Минчакевич, Кульчицький, Охримович, Гадзинськйй, Білинський і инші.
Такі вістки про цей рух подав у 80 рр. XIX віку в своїх споминах Яків Головацький. Одначе правдивість цих вісток потверджують слова Головацького, вийняті з його статті Память Маркіяну Руслану Шашкевичу, написаної пару літ по смерти Шашкевйча. Зазначивши, що Шашкевич назвався Русланом, приобіцявши собі в душі працювати під цим іменем у користь свого народу, писав Головацький: „Живко взявся він до свого діла, зачав зберати пісні народні, випитувати за звичаї і обряди народні, шукати, Питати за стародавними рукописями і другими памятниками старовини, розберав народний язик, зрівнаючи з другими словенскими, сам без учителя учився свого язика, своєї історії і пр. Не споро іде така наука, особливо, коли у нас із рущини тілько знаємо, що з рідного дому принесемо, бо в школах нічого не прибуде; але чоловік-родолюбець, пінявши тую великую мисль, полюбивши серцем і душею свою народність, готів на все, посвятити і час дорогий і здоровлє і маєток і все для хісна свого любого народа. Що сам поняв наш Маркіян, о тім бесідовалося і голосило межи побратимами і соучениками і не чудно, що маючи за собою добриї докази та й уміючи до серця промовити, знайшлися межи молодими побратимами одномислящиї і сочувствующиї з ним, мав бо Маркіян дароване когось научити, переконати, духа в другім обудити, піднести, мав дар відкривати заумерлий талан".
Свій перший збірний доказ праці над відродженням рідної літератури дали молоді ентузіясти в збірочці віршів, що мала оцей наголовок: „Син Русі іли собраніє стихотворов в рускім язику от клєру семинарії єнеральної в Львігороді, руского краю метрополії, року 1833". Ця рукописна збірка кільканадцятьох у більшій частині під кождим оглядом слабеньких віршів стала відома щойно в новіших часах. Чисельно вибився тут на перше місце Михайло Минчакевич, що, вмішаний у процес польських конспіраторів, пересидів у львівській тюрмі й на Шпільберзі від жовтня 1838 по 1842 р. Вірші Минчакевича можуть бути цікаві з двох оглядів, поперше з огляду на звязок із старою українською лірикою, - недурно дякував Шашкевич йому в Русалці Дністровій за доставлений старого співаника, - подруге з огляду на його наївно-романтичну любов до рідної землі, висловлену залюбуванням до українського танцю:
Ідім колом днесь Русина.
Так дід гуляв і родина.
Ту зріс Русин, проживає,
отцов поля плугом крає.
І хоч автор закінчив свій „Роксолян" запевненнями, що
ту лицарі наші жили,
рускі князі ту княжили,
ту-сь рад кождий днесь ховати,
бо Русь - край наш, наша мати, -
все таки іронія долі зламала його життя не за українські, а за ворожі рідній землі ціли.
Та для нас цікавий „Син Русі" чим иншим - виступом Маркіяна Шашкевича. Він дав сюди свою Думу (пізнішу Погоню), пристаючи до романтичної течи в європейськім письменстві, що черпала теми, думки й слова з пісень, переказів і поглядів рідного народу, й оцей віршований зазив до товаришів п. н. „Слово до чтителей руского язика":
Дайте руки, юні други,
серце к серцю най припаде,
най щезают тяжкі туги,
ум охота най засяде...
Разом, разом, хто сил має,
гоніт з Руси мраки тьмаві!
Зависть най нас не спиняє.
Разом к світу, други жваві!
Головацький пригадував собі в пізній старости, що цей віршик вписав Шашкевич у згаданий вище альбом, що його він знищив по поліційнім трусі.
Виступ Маркіяна Шашкевича серед гуртка львівської молоді, характер і розміри цього виступу сплітається дуже тісно з життєвими обставинами Шашкевича, без знайомости котрих не можна добре й зрозуміти його виступу. Маркіян був сином Семена Шашкевича, пароха в Княжім коло Золочева. В часі приходу на світ сина 6-го листопада 181 1 р. жила мати Єлисавета в свого батька Романа Авдиковського, пароха Підлисся. Тут і прожив Маркіян найщасливіші хвилини свого життя, очевидно в дитячих і хлопячих роках, коли дід певно нерадо відпускав свого внука від себе. Та й Маркіян більше любив лісисте Підлисся з його білою камяною горою, що підіймається високо за селом, ніж одноманітне Княже. Тому й Підлисся, а не Княже оспівав пізніше у віршику „Підлисє", велючи буйному вітрові нести його журну думку на підлиські двори на спочинок у тамошній зеленій соснині.
Там ти скаже дуб старенький
і єден і другий, як там живєм ще маленький
без журби, без туги.
Там ти скаже та соснина
й всяка деревина,
як там грало серце моє,
свитала година.
У садочку соловійчик
щебетав пісеньки,
розвивав ми пісеньками
літа молоденькі.
Там колодязь студененький,
а дуб воду тягне;
не так щастя, як той води
душа моя прагне.
Підлисецка горо біла!
Як тебе не бачу,
так ми тяжко, так ми сумно,
що трохи не плачу.
Веселая сторононько,
до серця-сь припала;
душа тебе як милого
мила забажала.
Нормальну школу скінчив у Золочеві, перші дві гимназійні кляси в домініканській гимназії у Львові, а, дальші чотирі в Бережанах. В 1823 р. бачимо підпис Маркіяна серед підписів усієї, рідні, зібраної на Великдень тогож року на святі золотого весілля й 50-літньої річниці священства Авдиковського в Підлиссю, під Вінком зичливих сердець, уплетеним із віршів у польській і мішанині церковнославянської й української мови; останні вірші мовою й змістом наслідують давні святкові вірші мандрівних студентів на Україні.
В 1829 р. в осени записався на перший рік філософії. А що Маркіян Шашкевич задумав скінчити богословє, прийнято його до семинарії. Одначе зведений чужою намовою пішов з двома товаришами на вино до шинку й гірко відпокутував свій нерозважний крок проти семинарських приписів. Духовна влада не поступила по батьківськи з нерозважним юнаком, але виключила його з семинарії 21 лютого 1830 р. До того молодечу провину пораховано Маркіянові також дошкільних обичаїв. Таким робом зневолено його на цілий рік перервати студії. Просячи дозволу дальше вчитися на кінці жовтня 1831 р. підкреслював Маркіян, що його батько наслідком грижі від року лежить на ложі недуги, а чотирі брати, майже немовлята (крім того дві сестри), вижидають його помочи. Щойно в грудні 1832 р. одержав Маркіян дозвіл продовжувати філософічні студії й протягом 1832/3 шкільного року скінчив із добрим успіхом другий рік філософії, себто сьогоднішню восьму ґимназійну клясу. Дня 30 січня 1833 р. помер згрижений батько, що відмовив синові всякої помочи . Надаремне старався син переблагати батька, вислів чого маємо у віршику, повнім елегійної сердешности. Гадка сина летить до батька, що живе в печалі.
Колиб в радости
вік тихо, весело єму проживати,
в гаразді, здоровлю, любій солодости
цвітами щастя житє огортати -
плило бажання з серця доброго сина й він в розпуці прохав вибачення:
Отче, ох, отче! сли ся мені придало
дні житя твоєго полином згірчити,
сли коли око твоє жальом запало,
слим був нещасен серце закервлити, -
прости ми, отче, прости, бач, я ся каю,
жальом серце бідне моє прозябає,
твої ноженьки сльозами зливаю.
Ах, прости синови, най не загибає.
Одно нещастя веде за собою инщі. Проживши чотирі роки в журбі, зданий на власні сили, набавився Маркіян Шашкевич грудної недуги, що точила його організм і передчасно загнала в могилу. Мати небагато могла йому помогти, помагав йому дідусь із Підлисся й певно рідний брат матери Захар Авдиковський, управитель міського шпиталю Дому вбогих побіч костела св. Лазаря при вул. Копернйка у Львові. У нього якийсь час мешкав Маркіян, живучи на світі поза семинарією, бодай певно жив у нього від вересня 1830 до половини жовтня 1831 р., учачи дітей і помагаючи Авдиковському в канцелярійних справах шпитальної управи.
Тоді то й учився церковнославянської мови в Ставропигійськім Інституті. Як каже бо Яків Головацький, нещастє навчило го о себе самого дбати, дало му лучай (нагоду) оглядітися в світі, пізнати різних людей. Боровся він не з одним лихом, але сам становився певнійшим, стальшим, - розвивав свої сили. Сам зачав бажати власного образованя, закушав і засмакував у книжках, дух єго спрагнений усе дальше та дальше сягав. За короткий час познакомився добре з словесностями клясичними латинскою і німецкою, котрих в школах може лишень прихапці покушав, вивчив основно польскую, пізнав, поняв, полюбив народність і нарідную словесність". Для його спрагненого духа доставляли поживи бібліотеки: університетська, Осолінських і щирого приятеля Шашкевича до кінця життя - Тадея Василєвського, дідича в парохії батька - Княжім. Зазнайомився з граматикою церковнославянської мови Добровського, Шафариковою історією славянських літератур, творами Лінде, Раковєцького та Караджіча й „нитка по нитці дійшов до самого клубка. Тут єму створився великий світ! Словенщина з своєю поважною, величною стариною, з відмолодженими, відживаючими парістками. Все то переймала молода, повна сили і надії душа, з живим запалом молодецким слідив, іспитував, загортав цілу Словенщину і заєдно розпросторонював свої відомости".
В жовтні 1833 р. позволено Маркіянові Шашкевичеві тимчасово, а в січні найближчого року повідомлено його про дозвіл ходити на богословські студії, очевидно як екстерністові. В рр. 1834/5-1836/7 жив уже Шашкевич у семинарії. Коли був на другім році богословя, виголосив у лютім 1835 р. з приводу дня уродин австрійського цісаря Франца І по українськи в семинарії промову перед богословами й семинарськими наставниками. Попереднього бо року у вересні вийшло поручення, щоб богослови виголошували в присутности президійних урядників губернії промови про обовязки супроти цісаря. Мав це бути лік проти ширення революційної пропаганди між молоддю, очевидно цілком хибний. Згадані промови виголошувалися по польськи, німецьки й латинськи. Аж ось Маркіян Шашкевич виголосив свою промову но українськи та зробив велике вражіння, тим більше, що й прикрасив її віршом п. н. Голос Галичан, що правда, більше риторичним ніж поетичним. Цей панегирик і вийшов тоді друком.
Згадуючи в своїй старости про це, Микола Устіянович писав: „І ось ця одна ода, надрукована тільки в 250 відбитках, зробила повну зміну на землі Галича в українськім народнім життю; вона, можна сказати, збудила Русь із глибокого сну". „Ця ода задзвеніла в українських серцях неначе позавна, що закликувала мерців із гробу". А Яків Головацький написав у своїх споминах із приводу цієї чи иншої подібної промови таке: „Він (Шашкевич) написав статтю в такій мові, в якій писав свої твори, ректор апробував і вийшла блискуча промова; вся семинарія була захоплена й український дух піднісся на сто відсотків".
Одначе заклекотіло між спольщеними богословами по промові Шашкевича. Польські бо конспіратори вели там свою енергійну пропаганду та здобули багато українських семинаристів для неї. Із споминів Івана Хризостома Сінкевича, котрий був у часі промови Шашкевича на першім році богословя, відомо, що в кімнаті ч. 43, названій з причини нестерпного холоду в зимі Камчаткою, жило 12 богословів. Під підлогою тієї кімнати було на один метер порожнє місце, де був склад заборонених, доставлених польськими емігрантами-конспіраторами книг, що їх богослови читали цілими ночами. Правда, управа семинарії догадувалася чогось, Камчатка була політично підозріла й її часто трусила поліція, витрясаючи навіть солому з сінників, але не находила нічого. Зносини з польськими конспіраторами удержували богослови тим способом, що виходячи на прохід, заходили до бернадинського костела буцім то на молитву, а в дійсности переходили через костел бічними дверми до монастиря, де в одній келії жив Каспер Ценґлевич, що вчив богословів теорії польського демократизму, диктував їм такі інструкції, як про ведення партизанської війни й ин., читав книги, пояснював засади соціалізму й т. д. Й польська конспіративна пропаганда мала великі успіхи. „Ми, ученики Ценглєвича, - писав Сінкевич, - до того ступня перейнялися польським фанатизмом, що наших товаришів, котрі уважали себе Українцями (Русинами), ми почали до краю ненавидіти. Приведу до цього ілюстрацію. В 1836 р. (мильно, 1834) звелів митрополит ректорові з припоручення губернії, щоб кождого місяця в четвер котрийсь вихованець мав у музею промову, де вихвалював би ласки австрійського уряду для галицько-українського народу. На таку промову приїздив завсіди митрополит із кількома крилошанами й державний комісар.
Розуміється, такі промови виголошувалися по польськи. Аж у 1837 р. (мильно, 1835) виходить назначений ректором Маркіян Шашкевич і промовляє по українськи! Це розсердило мене до того ступня, що половину року я засідався на Шашкевича, щоб кинути його в канал; колиб він був і погиб у моїх руках, то я не уважав би цього злочином, навпаки, колиб мене були й повісила за вбійство, то я уважав би був себе мучеником за святу польську справу, а вбійство заслугою, тим більше, що був би згинув один „Москаль"".
Щойно польська нахабність у 1848 р. зробила з Сінкевича-Савла Павлом, як і з багатьох инших, затуманених польською пропагандою.
Вводячи в тодішню атмосферу в українській духовній семинарії у Львові та вказуючи на труднощі, що з ними зустрічалася праця Шашкевича й товаришів, оповідання Сінкевича свідчить, як легко було семинаристам, отже й Шашкевичеві, знати зміст пропаганди Ценґлєвича. Правдоподібно з ролі Ценглєвича яко звязкового між вихованцями української духовної семинарії й польськими конспіративними кругами виробилася думка про українське походження Ценґлєвича, про що не свідчить ні його імя ні прізвище ні життеписець. А в тім були й між українськими богословами, замотаними в польські конспіративні організації, одиниці, що відчували свою національну окремішність і запротестували, коли Стоваришення польського люду не взяло в своїй назві під увагу українського народу (історик польського повстання з 1846 р. Саля).
Шашкевич задумав здобути для рідної мови право горожанства в проповіди й виголосив першу українську проповідь у семинарії перед феріями 1836 р. По феріях тогож року виголосив Шашкевич по українськи проповідь разом із двома своїми товаришами в трьох львівських церквах: Шашкевич у святоюрській, Юліян Величковський у волоській, а Микола Устіянович у пятницькій церкві. Вони обдурили семинарійний ректорат, предложивши йому для затвердження польські тексти проповідей, а виголосили їх дійсно по українськи одного й того самого дня - на Покрови. Польські тексти проповідей предложила згадана трійка правдоподібно тому, що більшість богословів четвертого року мала за собою польська течія, а не українська. Що й проповідання українською мовою не йшло гладко, свідчить факт, про котрий оповів Яків Головацький, а саме, що пасторалисти дали собі слово не говорити проповідей навіть у львівських церквах инакше, як тільки по українськи. Перший приготовив Маркіянів товариш Семен Плешкевич українську проповідь для волоської церкви. Та як же тяжко було переламати звичку! Проповідник вийшов на амвону, перехрестився, сказав церковнославянський текст і, подивившися на інтелігентну публику, не міг видобути з себе українського слова, але до краю збентежений, узяв рукопис і загикуючися, з бідою переклав свою проповідь до кінця.
Та заходячися, щоб українська народня мова здобула собі права на місці польської, й думаючи про народню освіту, молоді ідеалісти почали призадумуватися над тим, що властиво знають вони про свої на родні маси, як оповів про це Яків Головацький у своїх споминах: „Ми далі розправляли, розмірковували та, спорили; перебирали всякі теорії й гипотези, - нарешті переконалися, що про народ ми знаємо тільки те, що чули від инших, а народньої мови, народнього побуту цілком не знаємо. Постановлено, що треба йти між народ, досліджувати на місці, збирати з його власних уст пісні, тисячі котрих народ зберігає в памяти, записувати його приповідки й приказки, його повісти й перекази, - словом, нам філософам (ученикам сьогоднішньої сьомої й восьмої кляси) треба йти в народ і вчитися у нього його мудрости. По таких міркуваннях стало на деннім порядку питання про те, хто готовий поконати всі перешкоди й труди такого підприємства, і я перший зважився йти в народ".
Як звичайно буває в таких разах в учеників, Головацький зголосився хорим, приготовив найнеобхідніше для пішаниці, взяв дещо гроша й вирушив у дорогу. Шашкевич і Вагилевич товаришили йому з чверть милі за стрийську рогачку. Свою мандрівку відбув через Солонку, Миколаїв, Розвадів, Надітичі, Витанє, Галич, Станиславів, Коломию, Гвоздець, Городенку, буковинські села Бабин і Сінків і звідти поворотом через Чортків, Бучач, Монастириська, Підгайці назад до Львова. Ще у Львові чув Головацький, що, в Коломиї учителює Григорій Ількевич, котрий збирає пісні з уст народу. Прибувши до Коломиї, допитався Головацький до Ількевича й разом із ним пішов до щирого Українця Миколи Верещинського, що був директором повітової школи. Верещинський спочував задумам Головацького, хвалив його наміри, любов до рідної справи й самопосвяту. А що Верещинський був високоосвіченою людиною, знав прегарно німецьку літературу, любив рідну історію, мав ясні погляди на такі питання, як питання про народність, філософію, естетику, культуру й т. ин., то в часи свого кількадневного побуту у Верещинського з розмов із ним багато скористав Головацький для вироблення свого світогляду. Відтоді щороку відвідував Головацький Верещинського, знаходячи в нього завжди заохоту й підтримку.
До Львова вернув Головацький із масою записаних пісень, приповідок і иншого етнографічного матеріялу. Тут оповів він товаришам про свої щасливі пригоди й усі з цікавостю та вдоволенням прислухувалися його оповіданню. Один Вагилевич був невдоволений, що Головацький не ширив між народом самосвідомости.
Він залишив іспити й пішов просвічувати народ, але його арештовано й відставлено до Станиславова, а відти під догляд батька, щоб не волочився по селах і не ворохобив народу. Та й Головацький наслідком тритижневої неприсутности пропустив багато. Переписавши записані пісні на чисто, взявся до науки, але через мінералогію мав іще рік лишитися на першім році філософії. Піддавшися долі, він на запросини Вагилевича пішов через Наварію, Щирець у підгірські сторони й зайшов у село Ясень, де саме прийшов на світ Іван Вагилевич у серпні 1811 р. (одноліток Маркіяна). Побувши у Вагилевича, пішов Головацький через Болехів, Долину, Боднарів, і перейшовши майже все стрийське та станиславівське підгірря, відвідав знову Верещинського в Коломиї й відти пішов через Гвоздець, Підгайці, Поморяни, Золочів до Чепелів, свого родинного села, де прийшов на світ у жовтні 1814 р. (одноліток Шевченка).
Будучи сином священика, як Шашкевич і Вагилевич, мав нагоду Головацький змалку зазнайомитися з поетичними скарбами народньої маси: від няньок чув колискові й инші пісні, наслухався казок і байок від бабусь, що постійно сиділи в пекарні, пряли лен або коноплі чи то помагали в господарстві. Зокрема подобалися йому обряди на коляду, коли застелювали стіл сіном і накривали білим обрусом, що його не здіймали через три дні Різдвяних свят; в куті ставили дідуха, сніп пшениці й сніп жита та стелили по всій долівці кімнати солому, а селянки приносили як коляду пару колачів, яблука, ліскові й волоські оріхи. Увечері перед Йорданом сільські дівчата співали щедрівки перед вікнами й він дуже тішився, коли прийшла черга заспівати щедрівку для нього: Наш паниченько перебірниченько, Ой, дзвін дзвонить, місяць сходить, Наш паниченько на конику грає або яку иншу, що її треба було щедрівницям повторити на настирливе прохання малого хлопчини.
І Головацького, що виріс серед атмосфери, де панувала вповні народня мова, дуже вдарила зміна на гірше, коли його віддано до шкіл до Львова, як виходить із оцих його слів із часу, коли приготовляв до друку альманахи та збірку пісень, записаних із уст народу: "Братя любезниї! чи тямите літа молодости, літа дитинячі! Ох! бо я їх добре тямлю. Пригадайте, як вам було, коли вас привезено до великого міста із рідкого села меже чужі люде, а молоденька дитина вирвалася із словом руським, як всі сипнули на тебе, як шершуни: а фе! по хлопськи! хлоп! хлоп! І перший раз, брате, зарумінивєсься за свій рідний язик, личко твоє спаліло, а оченята слізьми залялися. Від тої хвилі чи раз треба було слухати посмівки і поруганя за народність від твоїх подругів, чи раз гірке слово прослухати від старших, чи раз знести треба було при кладку та докладки у світі висшім? Ох, істинно, брате, треба твердої руської душі, аби із сего заблуженя винести свою народність, не скалявши, треба горячого аби не погас огонь народний, аби не перейти того Цигана, що богато слабосильних і слабодушних, що упадают на сій тяжкій дорозі або подрані переходять через тото колюче терне. Молодий молодче, надіє родини! коли перебродиш щасливо через тую повінь, коли перенесеш твою народність цілу і любов ко ней, храни святий огонь!"
Коли в 1832 р. вступив Яків Головацький на перший рік філософії, новий рух між молоддю захопив його так дуже, що першого року філософії не скінчив він і по двох роках. Щоб не зустрічатися зо знайомими, сидячи третій рік на тім самім курсі, вибрався Головацький по феріях 1834 р. зо Львова через Городок на Сянік до Кошиць, де скінчив перший піврік, а звідти знову пішов до Будапешту, де скінчив другий піврік злощасного першого року філософії. Можливе це було тому, бо тут і там відбувалися виклади в латинській мові. В Пешті зайшов до Колляра, що поставився дуже приязно до нього, давав йому читати книги й познайомив його з иншими вченими Словаками, Хорватами й Сербами. Зокрема поміж сербськими студентами найшов Головацький приятелів, що пізніше стали в пригоді при виданню Русалки Дністрової. По скінченню курсу вирушив через Закарпаття до Коломиї, де відпочив у Верещинського, й новим шляхом через Бучач, Микулинці, Тернопіль вернув у своє рідне село.
По феріях 1835 р. записався Головацький на другий рік філософії знов у Львові й знов опинився між давніми приятелями. „Вагилевич був той самий гарячий ентузіяст, - оповів у своїх споминах Головацький, - з широкими плянами й повний мрійних ідей. Навпаки, відвідавши Шашкевича в семйнарїї серед музейного шуму, я застав його, як він цілком упав на дусі; він називав усі наші вигадки дитячими забавками, марними мріями, що їм ніколи не сповнитися; він вірив в якісь недалекі реформи й надіявся на прихильність Німців. Нарешті він таємно признався, то його закликував директор поліції на обід, розпитував про бажання молодих Українців (директор поліції Сахер Масох жив у близькик зносинах із. Зубрицьким, що доставляв деяких книг Ташкевичеві), обіцяв усе, тільки щоб ми не вязалися з Поляками. Я засоромив Шашкевича, що він настільки легкодушний і спускається на Німців, тоді найбільших противників Славян, а Вагилевич сказав просто: „Бережися! Шашкевич уже на тім шляху, щоб записатися в поліційні шпіони. Він уже відкрив їм наші пляни". Та я не вірив цьому й мої слова піддержали Шашкевича, що вже почав тратити надію. Мої оповідання про Славян на Угорщині, про їх непохитність у боротьбі з ворогами вернули йому давню енергію й відновили у нього давнє захоплення до української словесноти. Він знову почав писати вірші, читати семинаристам, захоплювати їх і через тиждень або два перечитав мені кілька вдатних поезій і представив їх автора, Миколу з Миколаїва" (Устіяновича).
Украинские Страницы,
http://www.ukrstor.com/ История национального движения Украины 1800-1920ые годы.
| |