Хочби й додав Головацький чорних красок до свого оповідання про пригноблення Шашкевича, певне те, що Шашкевич мав тоді причину похилити голову. Вже тоді почала на нім здійснюватися доля веснівки з вірша під таким наголовком, написаного коло тогож часу.

Запозичивши концепцію у старовинного Анакреонта, що його поезії були тоді в моді (перекладу їх збірки уа українську мову не допустив цензор), поети часів Шашкевича й перед ним переспівували давній мотив із свого становища, але в нікого не бачимо того, що в Шашкевича: тут доля веснівки стала символом усього виступу Шашкевича для праці над відродженням галицького відломку українського народу. Переживши перше розчарування, Шашкевич угадав долю свого виступу, таку подібну до долі веснівки, прегарно схопленої в оцій його поезійці:

Цвітка дрібная

молила неньку,

весну раненьку:

"Нене рідная!

Вволи ми волю,

дай мині долю,

щоб я зацвила,

весь луг вкрасила,

щоби я була

як сонце ясна,

як зоря красна,

щобим згорнула

весь світ до себе".

- „Доню-голубко!

Жаль мині тебе,

гарная любко,

бо вихор свисне,

мороз потисне,

буря загуде:

краса змарніє,

личко счорніє,

головоньку склониш,

листоньки зрониш, -

жаль серцю буде".

В 1835 р. потиснув таки добрий мороз на веснівку Шашкевичевих заходів відродити українське письменство в Галичині. По звиш однорічних цензурних митарствах заборонено його альманах Зорю, присвячений літературному розвиткові рідної мови. Ще 4. мая 1834 р. переслав він рукопис Зорі до львівського уряду для ревізії книжок. З огляду на брак цензора до українських книг у Львові помандрувала Зоря до Відня до рук Вартоломея Копітара, що в своїй рецензії звернув увагу на політичний бік справи. Він обраховував число Українців у Галичині на два, на Угорщині на один, а в Росії на шість до сьоми міліонів і зазначував, що девять до десяти міліонів душ повіталиб радо появу Зорі друком. Але з другого боку дивилибся з завистю й ненавистю на цю до того часу неупривилейовану літературу Поляки, а так само Москалі, хоч українська мова ріжниться від московської настільки, як чеська від польської. Саме Москалі мають владу в своїх руках у російській державі. А що нова українська література може розвиватися коштом польської й московської, Копітар видвигав питання, чи може Австрія помагати літературним заходам Українців і викликувати невдоволення Поляків і Москалів, тим більше, що тільки в дуже рідких обставинах моглиб австроугорські Українці приєднати для Австрії російських, а швидче найшлиб Москалі спосіб звернути таку духову опозицію против Австрії. А в тім - додавав Копітар - українська мова не має слівника, тому, заки він висловить свою думку в справі друкування Зорі, хоче почути умотивований внесок львівського цензора. А що у Львові не було окремого українського цензора, Зоря вернула зо Львова назад до Копітара, що допустив, правда, до друку Зорю згідно з загальними правилами цензури, але рівночасно підкреслив іще раз політичний бік справи. Тому, що поява Зорі це виразний політичний факт, домагався умотивованої гадки місцевого львівського цензора, що знав би відносини бувших польських господарів і будучих українських господарів. У Львові дав митрополит Зорю до рецензії професорові морального богословя на львівськім університеті Венедиктові Левицькому. Останній побоювався, що наслідком літературного імени Шашкевича „Руслан", котре він уважав у своїй безграмотности рівнозначним із німецькою назвою Росії (Russlаnd), можуть впасти підозріння на український клир і український нарід у Галичині, що він хилиться до Росії й до православної церкви. Обидва злощасні для відродження Галичини Левицькі, цензор і митрополит були противні Зорі, бо в ній були згадки про релігійний і політичний гнет, котрий терпіло тубільне українське населення від Поляків, зокрема під цькуванням єзуїтів і лри помочи Жидів. Такі згадки моглиб викликати прикрі спомини. Для Шашкевичевих літературних зайнять повинна достарчити матеріялу в першій мірі: моральна теологія, релігійне поучення народу, біблійні досліди й історія церкви. А в тім у Зорі нема нічого солідного та взагалі вона з огляду на зміст і мову (вислови) не надається до друку - завирокували обидва Левицькі й заперли Зорі вступ до друкарні. Самого рукопису Зорі до сьогодня не віднайдено, але кілька слів про зміст (на жаль не в повноті) подав Копітар у своїй рецензії. Називаючи Зорю щодо мови, матеріялу й оброблення досить солідною, навіть тут і там багатою думками, зазначував він, що зміст Зорі творили головно українські народні пісні, далі був прозовий життєпис Хмельницького й мале популярне оповідання про нього, комічна й сатирична супліка на попа, що не розумів і не сповняв добре своїх обовязків і т. д., „все в добрій українській мові, але вже наслідком поміщення уривків пісень про козацького полководця Хмельницького вороже до Поляків". Таким, робом на зміст Зорі складалися твори, записані з уст народу й виписані зо старих збірників, і власні проби віршом і прозою Маркіяна Шашкевича, Івана Вагилевича та Головацького. Характеристична річ, що в Зорі подав Шашкевич коротке оповідання про те, що стало темою чудової Франкової поеми „На святоюрській горі"; це оповідання, як і правдоподібно поміщений у Зорі Болеслав Кривоустий під Галичем були відповіддю з боку Шашкевича польським конспіраторам, що збиралися відбудовувати Польщу також на українських землях.

Та обставина, що значну, коли не головну частину Зорі виповняли записані з уст народу пісні, відповідала загальній моді збирати пісні за часу Шашкевича й перед ним. У Галичині збирали українські пісні Українці й Поляки; тексти пісень розвідки про них і поетичні їх перерібки пера поодиноких польських поетів друкувалися по літературних часописах і альманахах.

З Українців збирав пісні Григорій Ількевич у Коломиї й Городенці і їх околицях, Іван Білинський у Бережанщині, Маркел Кульчицький у Стрийщині, Кирило Блонський у Станиславівщині й т. д. Зокрема цікава праця членів „української трійці" на цім полі. Іван Вагилевич записував пісні у Стрийщині, Станиславівщині, Чортківщині й Золочівщині. Яків Головацький мав першу збірку пісень уже в гимназії, коли позаписував пісні, шо їх співав із товаришами; це головно пісні того роду, що виспівувалися тоді в українських інтелігентських гуртах, як напр. Дай нам, Боже, добрий час;

Станьмо, браття, в коло й т. д. Записуючи пісні завсіди в часі своїх мандрівок по Галичині й Закарпаттю, мав Головацький багатий двотомовий збірник пісень, що його вислав у 1845 р. за посередництвом Шафарика Осипові Бодянському. Очевидно вже тоді втратив надію видати в Австрії свою збірку, хоч єпископ Снігурський обіцяв Головацькому надрукувати її в своїй друкарні в Перемишлі й дав йому 50 гульденів на приготування рукопису до друку (перший авторський гонорар Головацького).

Багато з пісень, що їх записав Ількевич, увійшло в збірник Вацлава Залєського, а так само правдоподібно дещо з записів Маркіяна Шашкевича, як свідчилиб його папери з такими самими текстами пісень, що надруковані в Залєського, дарма що Головацький заперечував поміч Шашкевича згаданому польському етнографові. Записи всієї „трійці" ввійшли до Зорі й пізнішої Русалки. Пізніше багато пісень видобув від них Мазур Жегота(Гнат) Павлі, що студіюючи на львівськім університеті, піддурив їх своїм славянолюбством закриваючи ним у дійсности свою конспіраторську діяльність за відбудовою Польщі. Українські пісні видав Павлі в двох томах у 1839 і 1840 рр., включивши туди в своїй незнайомости речі також пісні, що їх переписав Головацький з першого збірника Максимовича. В пізнішій чотиротомовій збірці пісень Головацького, що її видав Бодянський у Москві, знайшлося багато також і записів Шашкевича.

В околиці, звідки походив і Шашкевич і Головацький, жив батько Вацлава Залєського, що в 1833 р. видав поважну збірку українських і польських пісень. І як Енеїда Котляревського та Максимовичів збірник пісень показали шлях Шашкевичеві, так поява збірника Залєського вплинула на Шашкевича в такім самім змислі, як польські претенсії до українських земель викликували цілком протилежні думки в Українців, що потрапили вдуматися в справу.

Зложення Зорі поставив у звязок із збірником Залєського також Головацький у своїх споминах, першоряднім джерелі до Шашкевича та його часу. А саме читаємо в них: „Тоді надрукував Вацлав із Олеська (Залєський) свій збірник народніх пісень; ми гордилися тим, що Поляк ставив українські пісні далеко вище від польських щодо поетичної творчости; але ми обурювалися на те, що українські пісні надруковані мішма з польськими та що надруковані польськими буквами. Нам хотілобся мати національний збірник в роді Максимовича (з 1827 р.). Я з свого боку пишався тим, що в моїм збірнику находиться багато щиро народніх пісень, котрих нема ні в Максимовича ні в Залєського. У нас зародилася думка видати український альманах під назвою Зоря, що в нім поданоб народні пісні, писання віршом і прозою, памятники давньої народньої поезії й переклади. Сказано: досить слів, треба приступити до діла. Почали писати статті: Шашкевич написав на підставі Бантині-Каменського біографію Богдана Хмельницького, казку Олена й кілька поезій; Вагилевич Мадея і Жулина й Калину; я написав Два віночки й вибрав пісні з мого збірника, що до них Вагилевич узявся написати передмову. На тему правопису велися довгі спори. Я предкладав правопис Максимовича; мої товариші домагалися приложення (на думку Копітара й Ґрімма найлогічнішого) сербського правопису Вука Стефановича Караджіча. Я боронив української азбуки й не допускав латиського j; нарешті постановили, викинувши ъ і ы, писати, як вимовляють, замінюючи о, е буквою і, ы буквою и.

Вказуючи на аналогію сербської мови, бажав Вагилевич ввести до своїх статтей є замісць я і писати честь (чясть), тєжко (тяжко); але ми не згодилися і чясть, тяжко зосталися для всіх одноманітно; тільки в простонароднії піснях зоставили є. Поки я приготовляв рукопис до цензури, Шашкевич відніс до цензури копію малюнку Хмельницького, відрисовану одним семинаристом, і вияснивши цензорові, що це дуже заслужений чоловік і полководець, в ту саму мінуту одержав дозвіл друкувати. Не тільки на тему правопису велися завзяті спори, але й на тему мови. Як подає історик польського повстання з 1846 р.. Саля, з огляду на ріжнородність говорів народньої мови по кількох нарадах прийшло до згоди, шо треба вибрати діялект, котрий лежить по середині українських земель, положених між Київом і Новим Санчом, а саме покутський діялект (між Коломиєю й Чортковом) повинен би бути зрозумілим Українцям усіх земель між Київом і Новим Санчом.

Всі сучасні й пізніші свідоцтва стверджують повну свідомість і пляновість виступу Маркіяна Шашкевича. Не його вже вина, що сильніші від нього обставини морозили на кождім ступні його почин. Такеж сталося і з найближчим альманахом Шашкевича - Русалкою Дністровою . Головацький приніс до Львова вістки про цензуру на Угорщині. Вона була там вільніша. Й львівські ентузіясти постановили поминути львівську цензуру та надрукувати новий альманах у Будапешті. Щодо змісту Русалка Дністрова була не так новим альманахом, як краще відновленою Зорею. З неї пропущено в Русалці все те, до чого причепилася цензура, не увійшла сюди й біографія Хмельницького, котра десь затратилася у Шашкевича, а на місце цього прийшли нові речі. Головацький переписав увесь збірник для друку та з початком вересня 1836 р. він уже був у Будапешті, місяць пізніше одержав цензурний дозвіл, а в грудні вийшов із друку.

Який же стяг вивісив Шашкевич на своїм почині? Про це говорить Шашкевичева передмова й сам зміст альманаха. „Судило нам ся послідним бути - говорить „передслівє". Бо коли другі Славяне вершка ся дохаплюют і єсли не вже, то небавком побратаются з повним, ясним сонцем, - нам на долині в густій студеній мраці гибіти. Мали і ми наших півців і наших учителів, али найшли тучі і бурі, тамті заніміли, а народови і словесности надовго ся здрімало; однакож язик і хороша душа руска була серед Славянщини, як чиста слеза дівоча в долони серафима.

„Зволила добра доля появитися і у нас зберкам народних наших пісень і иншим хорошим і ціловажним ділам; є то нам як заранє по довгих тмавих ночох, як радость на лиці нещасного, коли лутша надія перемчит скрізь серце єго; сут то здорові повносильні рістки, о которих нам цілою душею дбати, огрівати, плекати і зрощати, док під крилом часу і добрих владнувателів хорошою і кріпкою засияют величею.

„Не журися, Русалочко знад Дністра, щось не прибрана в наряді, який від природи і простодушного і добросердного народа твойого приймилась, стаєш перед твоїми сестрицями. Они добрі, вибачят ти, приймут тя і прикрасят".

В наведених словах маємо ствердження, що Шашкевич ішов слідом за відродженими вже західнославянськими й південнославянськими народами, пристаючи до відродженого письменства пня українського народу, як виходить із відсилок на Енеїду Котляревського, збірник пісень Цертелева, перші дві збірки пісень Максимовича, Запорозьку Старовину, оповідання Квітки, приказки Гребінки й словарно-граматичні твори.

Далі є мова в передмові про правопис Русалки. „Хочемо зачинати, - писав Шашкевич, - проте знати нам конче, яке теперішному язикови істинноє лице; задля того держалисмося правила: пиши, як чуєш, а читай, як видиш". Таким робом Шашкевич завів фонетичний правопис, приймаючи навіть сербський знак для дж (ц). Нарешті кланялася Русалка Миколі Верещинському, що її „звелів родитися", й усім тим, що прибрали її піснями й старовиною: за пісні Ількевичеві, Білинському й Кульчицькому, за стару грамоту з 1424 р. Кавбкові, а за старий співаник Минчакевичеві. „Честь їм най буде і слава, а в руских дітех найусерднійша подяка" - закінчив Шашкевич свою передмову.

По передмові йдуть „народні пісні" з „передговором" Івана Вагилевича. Пісні поділені на „думи й думки" (числом 20), себто пісні історичного й балядового змісту, й обрядові, а між ними є 7 колядок, 4 гагілки (запису Шашкевича) й 21 ладкань, себто весільних пісень. Обидві групи розділює „леліяльна пісонька", себто колискова: Ой, ходит сон коло вікон. Далі йдуть „складання", зразу віршом: з виїмкою Вагилевичевих Мадея й казки про Жулина й Калину й Двох віночків Головацького все инше Шашкевичеве: Згадка, відома з „Сина Русі", Погоня, Розпука, Веснівка, Туга за милою й Сумрак вечерний, а прозова частина заступлена Оленою Шашкевича. По оригінальних писаннях ідуть переклади Шашкевича (б) й Половецького (2) сербських пісень і 4 Шашкевичеві уривки з Короледвірського Рукопису, а закінчує Русалку відділ старовини з поетичною статтею Шашкевича про неї, трьома піснями зо старого співаника: піснею про Пятигори, про Варну й Казав ми батенько пігнати кози, з грамотою з 1424 р., з Короткою відомостю Головацького про славянськії й українські рукописи у василіянській бібліотеці у Львові й Шашкевичевою рецензією на „Рускоє весілє" Лозинського.

Із старовини без сумніву рецензія Шашкевича й статейка перший раз зявилися в Русалці й не було їх у Зорі. Правдоподібно новинкою була тут і Шашкевичева Олена, бо Копітар не згадав ні словечком про неї. Тут справляє багатий господарь весілля, на котре запрошує молодий - Семен) пана старостича. Почувши в часі запросин щось неприємне, вирвався з двора й побіг до опришків, шо поділилися на дві групи: одна напала на замок, розграбила й підпалила його, а друга засілася з самим ватажком у ліску на пана старостича, що, вхопивши на весіллю молоду, саме вертав із нею. Опришки відобрали Олену, а його вбили. Хоч панська самоволя не минулася й за часів Шашкевича, тему свого оповідання, назвавши його казкою, переніс Шашкевич у старі польські часи, коли коло половини 18 віку розбійник Бойчук (це прізвище приходить також в Олені) нападав на панів і різав їх немилосердно.

Треба зазначити, що теми з часів гайдамаччини належали до звичайних у тодішнім польськім письменстві й що Шашкевич мав багато нагод познайомитися з неодним явищем письменського життя Поляків, а на віть був особисто знайомий із деякими молодими польськими письменниками. З польських видавництв довідувався Шашкевич деколи й про нові українські твори або такі, що торкалися України, на Наддніпрянщині й Московщині та про рух славянських народів. У 1836 р. видав Лукіян Сємєнський у Кракові свій переклад Короледвірського Рукопису; в передмові, зазначеній 1832 р., згадав він, що згаданий твір перекладає по українськи Шашкевич. Очевидно це відноситься не до цілости, тільки до уривків, що увійшли до Зорі, а звідти до Русалки. Та признаючи вплив польської літературної атмосфери на Шашкевича, в усякім разі не більший між вплив старої української лірики, зокрема пісні в устах народу, не треба шукати його там, де подібні настрої випливали з тяжких життєвих обставин Шашкевича. Торкається це передовсім сумного й навіть розпучливого настрою в низці поезій Шашкевича. Вагилевич, що познайомився з Шашкевичем 1829 р., оповів, що тоді був Шашкевич веселим юнаком і писав польські вірші. Та прийшла нелюдська кара за молодечу нерозважність, батько вирікся сина й веселий настрій Шашкевича пропав раз на завсіди або, як співає поет у Роспуці,

щастє моє, гаразд милий,

на- віки зниділо.

Особисте положення ЦІашкевича після 1830 р. можна змалювати словами з йогож Нещасного:

Лиш хто в посестру взяв тяжку недолю,

що давит серце як відьма кощава,

хто вражій нужді попався в неволю,

кому з журбами і сон і забава, -

тому ніт місця ані супокою,

нудит си світом, нудит і собою,

туга до серця як гадь ся всилила,

зїдае мисли як звізда зірочки,

ґруди зсушила, здоровля знорила,

Хліб му немилий, не терпит сорочки.

І коли в Шашкевича „сплинули радощі, як Дністер спливає", йому стало весело з музикою бурі, буйного вітру, блудних мар, як співав він у Сумраці вечернім із Русалки Дністрової. Дальші чи ближчі аналогії в чужих поетів до подібних картин могли тільки впевнити Шашкевича, що саме може щиро виплинути з глибини його наболілої душі, а не бути рубаними віршами.

Над відродженням українського письменства в Галичині почала працювати богословська молодь, що була під старанним наглядом духовної влади, котра боялася взагалі всяких нових починів. Уже в Зорі не подобалися їй ні гражданка замісць кирилиці, ні народна мова замісць якої книжньої тарабарщини, ні фонетичний правопис замісць етимології. Ще в 1844 р. заборонив цензор Венедикт Левицький передрук Квітчиної Марусі з огляду на правопис і буцім то незрозумілі Галичанам наддніпрянські слова. Цензор Левицький поклав свою тяжку руку й на Русалку Дністрову. Надруковано її в тисячці примірників із маленькою надвишкою. Понад двіста примірників пішло між люде, а вісімсот примірників, висланих із Пешту до Львова, задержано у Відні,, бо тамошня поліція зажадала ближчих пояснень і цензорської думки від львівської цензури. Таким робом дісталася Русалка в руки цензора Левицького Він передовсім винайшов у ній злочин проти моральности в перекладі сербської пісні, де в оригіналі читаємо, що

й ми також не дикі люде

і ми знаєм, де цілують:

межи очі удовиці,

а дівчата межи цицї.

Соблазнився також цензор Левицький змістом балядової пісні, де синова українського священика, Текля, вбиває свого нелюбого чоловіка Андруся, а коли за кару закопують її живцем у могилу, вона не хоче лягти в одній могилі з чоловіком, а хоче лежати з Івасем, кажучи: „Я Івася полюбила і з Івасем ляжу". Ні тут ні там не добачив жадного злочину Копітар, зазначивши в сербській пісні характер жарту, а в українській чисто людський бік справи, бо навіть іще сьогодні може пригодитися те саме попові". Занюхав цензор Левицький і поганство в таких іменах, як Далибор-Вагилевич, і згадках про Святовида, Купайла, Ладу й Коляду в Згадці Шашкевича, в котрій налякало цензора порівняння кращого минулого, коли

Києва золота глава

під небеса ся звела,

З сумною сучасності, коли тільки тужна згадка летить за Дунай і Дніпро.

Заспіваю, що минуло,

передвіцкий згану чяс,

як весело колись було,

як то сумно нині в нас! -

починав свою Згадку Шашкевич і малював сумну картину сучасности:

Понад Дністра берег крутий

гамір галич розлягат, -

там сум думку хапле лютий,

в безвість гадка пропадат.

До того в Русалці була згадка про Кульчицького і Минчакевича, заплутаних у польські конспіративні організації й засуджених, першого на рік, другого на три роки тяжкої вязниці в Шпільбергу. Такі причини зложилися, що цензор Левицький заборонив Русалку й висилку 800 примірників до Галичини задержано, не зважаючи на те, що по львівськім цензорові цензурував Русалку ще Копітар і перепустив її. За свій злочин супроти рідної культури діждався цензор Левицький і уряд подяки від Осипа Левицького, що свій по польськи написаний перший лист у справах українського письменства закінчив такою хамською подякою: „Отже хай буде дяка урядові, що уважає пильно не тільки на політичні відносини, але й на непотрібні новости та не позволив Русалці Дністровій поширюватися в тій формі, в котрій вона вийшла з рук триюмвірату".

Що торкається особи цензора Венедикта Левицького, був це шляхтич з роду, вихований у польськім дусі аристократ, котрий ще в 1848 р. не міг стерпіти, що в театрі вивели простих селян на сцену. Заборонивши в червні Русалку, переслухав Венедикт Левицький як ректор семинарії „трійцю"в днях 13-15 червня 1837 р. Шашкевич був у розпуці. Йому грозило виключення з семинарії й духовного стану. З біди вирятував його по приятельськи Яків Головацький, що прийняв на себе всю вину, заявляючи, що буцім то будучи в Пешті, побачив там можливість видати Русалку, не знаючи про те, що в Галичині є инші закони як на Угорщині. Шашкевича переслухувано 13 й 14 червня.

Він заявив, що випробовував себе в українській мові яко своїй рідній мові, котра ріжниться дуже від церковно-славянської й московської. Думав, що дасть основу до дальшого розвитку своєї мови й таким робом усуне брак української літератури. Головною ціллю його писань було помогти розвиткові української мови та причинитися до літератури цієї мови, наскільки це було а його слабих силах. А що він переконався, що українська мова дуже ріжниться від церковнославянської й московської, шукав її в устах народу, збираючи прилагідно за прикладом Вацлава з Олеська пісні й байки, щоб із них докладніше дослідити будову української мови. З свого боку причинився до видання Русалки 15 голяндськими дукатами, позиченими в свояка Івана Авдиковського, адміністратора парохії Кути, а 60 гульденів дав на видання Русалки Микола Верещинський (Маркіянових 15 дукатів рівнялося 91-24 гульденів). Вагилевич зізнав, що свої речі дав він Шашкевичеві ще до Зорі, а Головацький переніс усю справу на час свого побуту в Пешті, заявляючи, що Русалка надрукована 1836 р., а має дату рік наперід згідно з книгарською звичкою ставити дату найближчого року, коли вона появляється на книжковім ринку на кінці попереднього року.

Справа покінчилася розмірно лагідно, бо Шашкевич і Головацький одержали гостру нагану. В маю 1838 р. висвятився Шашкевич, оженившися з Юлією Крушинською, донькою пароха з Деревні, і від 9 липня 1838 р. адміністрував Гумниська, буського деканату, від 16 листопада тогож року Нестаничі, холоївського деканату, а від 3 мая 1841 Новосілки, глинянського деканату, де-й помер 7 червня 1843 р., займаючи від 12 мая 1842р. становище пароха. До самої смерти находився на списі політично підозрілих людей.

На думку Шашкевича, висловлену в його брошурі про азбуку й абецадло, література є необхідною потребою цілого народу, її ціллю є ширитиі освіту. 3 такими думками зложив він читанку длй народніх шкіл, щоби прислужитися своїй „дорогій українській нації". В руках цензора була читанка вже в перших днях грудня 1836 р. На жаль вона вийшла щойно кільканадцять літ пізніше двома виданнями, в 1850 і 1853 рр.

Багато перетерпів Шашкевич із приводу своїх виступів, але зніс терпеливо всі докори, нарікання й насмішки тих, котрі або не розуміли його або не могли піднятися до висоти його гадок. Не перестав служити літературно своїй ідеї, але більше не видавав нічого й писав для маленького круга особистих приятелів і прихильників своєї ідеї, як і Микола Устіянович, одноліток Шашкевйча, син бурмістра Миколаїва. Товариш Шашкевича Михайло Козанович признався в 50 рр., що „безсмертний Маркіян" в його грудях „зажег огонь, котрий лише гробова персть загасити може". Це торкається передовсім ролі, що її відограв Шашкевич у відпольщуванню товаришів, бо

руська мати нас родила,

руська мати нас повила,

руська мати нас любила.

Чомуж мова єй не мила?

Чом ся нев встидати маєм?

Чом чужую полюбляєм?

Колиж пригноблення охоплювало товаришів, він потішав їх:

Відкинь той камень, що ти серце тисне!

Дозволь, в той сумний тин

най свободоньки сонічко заблисне:

ти не неволі син!

Свідоцтва всіх тих, котрі знали особисто Щашкевича, стверджують згідно, що його виступи й писання робили дуже сильне вражіння щирим і сердечним тоном. Ось яке свідоцтво лишив про нього Яків Головацький: „Маркіян був чоловік середного зросту, щуплий, але меткий, волосє яснорусе, очі сині, тужниї, носик невеличкий, кінчастий, лице худощаве виражало якуюсь тугу і болість. Сам був мягкого, доброго серця, в товаристві дотепний і забавний, показував себе веселим і шаловливим. Лиш коли розговорився за рущину, народність, за рідний язик, родиму словесність і пр. тоди показалася вся сильна душа єго, котра втім слабовитім тілі жила, очі блискнули живостю і якимсь святим вотхновенєм, чоло трохи приморщилося і лице набрало якоїсь грозної поваги, - говорив сердечно, сильно переконував, бо му з серця ішло, він цілий тим духом жив і віддихав".

Грудна хороба, що вже в семинарії приневолювала Шашкевича часто виїздити на село для порятування здоровля, щораз більше точила його організм по його виході з семинарії, а втрата слуху й зору попередила його вічний спочинок. А до хороби долучувався вічний брак засобів до життя. Беручи одно й друге під увагу, легко добачити глибоко життєписний зміст його поезії Лиха доля. Остання неначе гадина переїла його щастя, розлучила його з гараздом і запустила в його душу журбу й розпуку та приневолила його зїдати своє серце. Самі чорні барви, закінчені проклоном безнадійности:

Ой, надія!... таку долю

най то громи тріснуть!

Перенести горе помагала йому сильна віра й любов, що випливала з неї. В трьох псалмах дав він одному й другому вислів, що його можна зібрати в оцих словах: „Сполошиш ми долю і проженеш щастя, день ми споморочиш і світ ми западе, ну ж до в мя вдариш - і нашлеш ми злидні, світ ми спустіє і йме ворогувати, знидіє радость і плач мя огорне, туга ми ранком і вечером журба, і ніч ми несонна і горйованє з сонцем, вирвеш ми очі і душу ми вирвеш, а не возмеш милости і віри не возмеш, а не видреш любови і віри не видреш, бо руске ми серце тай і віра руска!"

Розраду находив у письменській праці: переклав Слово про похід Ігоря, Короледвірський Рукопис і Любушин Суд, частину Євангелія Матія і в цілости Євангеліє Івана, закінчивший переклад ентузіястичним віршом Слава Богу, й ще дещо. Як із перекладів не все вийшло на яв із рук родини, напр. переклад Слова про похід Ігоря, так і багато з його оригінальних віршів невідомі або й не заховалися. З оригінальних віршів треба згадати мистецький уривок п. н. Бандурист і присвяту Устіяновичеві „Побратимови, посилаючи ему пісні українскі", себто наддніпрянські видання з піснями й віршами.