Григорій Шашкевич належав до найкращих виїмків щодо своєї національної свідомости. Загал українського духовенства - це була головна маса української інтелігенції - був подібний до того священика, котрий ось що оповів про свою участь у місцевій політичній організації в Жовкві: „На весну 1848 р. одержав я від знайомого мені дідича лист, Що в нім він у дуже під хлібних для мене висловах закликував мене приїхати в означений день і годину до Жовкви з метою організувати „комітет народовий". Я остовпів. Ціль листу була для мене неясна і я довго вагався, що мені робити. Нарешті, порадившися з жінкою й добрим моїм приятелем - місцевим мандатором, що переконали мене, щоб я не узброював проти себе дідича, я вирушив у дорогу не без трівоги, що ще збільшилася по дорозі з огляду на те, що Жиди-коршмарі показували неспокій. Прибувши щасливо до Жовкви, я побачив знайомих священиків і набрав відваги. В розмовах про нові події я пояснив ціль свого приїзду й показав одержане запрошення. „Ми одержали також подібне запрошення - відповідають мені мої приятелі - та приїхали взяти участь в організації народового комітету. Та ось біда - ніччу приїхав губерніальний урядник із листом від епископа й порученням організувати руський (український) комітет. Ми не знаємо, до якого комітету пристати". Очевидно розмова відбувалася в польській мові. Довго спорили; підійшли й священики, що свіжо приїхали; одні з них стояли за „народовим комітетом", бо він народній, инші стояли за українським комітетом! Та ось одному прийшла до голови оригінальна думка: „Підім до старости й порадьмося з ним!" Більшість прийняла це предложення; вибрали депутацію, що до неї і я увійшов. Ми застали старосту - це був Поляк - у великім неспокою... Коли ми оповіли йому про наші сумніви (при чім очевидно розмова велася в польській мові) й запитали, чи випадає нам узяти участь у комітетах, а коли це дозволене, в якім саме взяти нам участь, він, подумавши небагацько, відповів тихим, непевним голосом, що в справу комітетів він не вмішується й лишає нам повну волю, одначе він сам думає, що колиб був Українцем, то взяв би участь в українськім комітеті. Ці слова й стали для нас вказівкою. Ми зараз же пішли до ґуберніяльного урядника й заявили йому готовість приступити до утворення українського комітету. Але кількох із наших зосталися при народовім комітеті й від нас відокремилися".

Оце цілком вірогідне оповідання не лишає сумніву, що спізнена політична організація Українців п. н. „Головна Руська (Українська) Рада" у Львові повстала при помочи львівської губернії, отже Стадіона, що задумав менше небезпечний для Австрії український рух протиставити більше небезпечному для неї польському рухові. Не диво, що сам уряд спонукував українських священиків і світських українських інтелігентів заявляти себе Українцями.

Українська Головна Рада завязалася 2 мая, коли польська Рада Народова, завязана ще 15 квітня, покрила цілою сіттю своїх організацій Галичину з очевидною шкодою для українського народу. Тимчасом надійшов і закон про конституцію з 25 квітня, що позволяв збиратися всім мешканцям краю, оголошений три дні пізніше, в день уродин цісаря Фердинанда. Не від речі буде тут згадати, що згадані уродини відсвяткувала й львівська духовна семинарія в присутности представників духовної влади, епископа Яхимовича, визначніших урядників губернії та всіх університетських професорів. Це свято замітне тим, що тоді перший раз відспівав семинарійний хор уповні безідейну й наскрізь назадницьку пісню з початком: Мир вам, браття, всім приносим. Як ця пісня стала відтоді національним гимном рутенців і москвофілів, так її автор Іван Гушалевич, досить поганенький віршороб без більшого поетичного хисту, став героєм дня й національним поетом галицької рутенії.

А в тім 1848 рік викинув узагалі на поверхню українського життя масу мірнот, поставлених на визначні становища, що до них цілком не надавалися й мали дуже малі кваліфікації або й жадних не мали. „Вистарчила одна в пору сказана промова, - каже дуже влучно Франко, - одна гучна фраза, сама фігура та постава, щоб із невідомого нікому чоловічка зробити „історичну особу". Історія 1848 р. роїться від таких осіб, їх духова мізерність була виплодом попереднього часу меттерніхівського режіму. Їх коротка „історична" діяльність у р. 1848 була неперерваним пасмом помилок і джерелом пізнішого лихоліття". Обставини вимагали багато людей, а на них була посуха, бож 1848 р. застав Українців цілком неприготованими до громадського життя.

По проголошенню конституції зійшлося кількох представників вищого духовенства: епископ Яхимович,. крилошане Куземський і Лотоцький та професори богословя Яків Геровський, що яко парох церкви св. Миколая говорив там проповіди по українськи, й відомий із сумного минулого Венедикт Левицький і врадили зробити збори Українців 2 мая в салі консисторських нарад у Юрі та заснувати Головну Українську Раду. Вона малаб на меті кермувати політичним і національним рухом Українців, при помочи петицій подавати до відома уряду бажання українського населення, виступати в його імени, кермувати виборами до парляменту й т. ин.

І ось 2 мая о 6 год. увечері зібралося звиш триста Українців ріжного стану й віку. Нарада почалася відомою вже Згадкою за Маркіяна Шашкевича. Тимчасовий голова Куземський сказав коротко про способи й ціли Ради, а ширший виклад на таку тему дав петропавлівський парох Жуківський. На салі зявилося також багато Поляків, що стояли гуртами й вели гарячі спори з Українцями, намовляючи їх усякими способами не розривати „польсько-національної єдности" й не основувати окремої Ради, а вступити до польської Ради народової. Коли Жуківський зачав говорити про збереження й піднесення української народности, на салі повстав шум, і крики. „Не потрібні дві Ради у Львові, - кричали Поляки, - один край і один нарід, Українці це частина польського народу, українська мова це тільки наріччя польської". Щоб покінчити з хаосом, згодилися збори вибрати двох промовців, польського й українського, Поляка Суського й Українця Олексія Заклинського, богослова четвертого року. Суський нарікав, що Українці, завязуючи свою Раду, роблять між „братніми" народами незгоду. Тоді Заклинський вказав на польську нещирість і хитрість і підкреслив, що Українці повинні самі дбати про своє добро. Тепер щойно відкрив Суський, про що йому ходило: Поляки хочуть відновити Польщу в давніх межах і бажають, щоб Галицька Україна належала до Польщі. Це до живого обурило зібраних Українців, що з усіх боків відповіли: „не може бути Польща в давніх межах; Русини (Українці) вже ніколи, ніколи до Польщі не хочуть належати". Тоді пан Суський, програвши вже передтим справу заведення латинки в українські книги, винісся, побачивши сильну й непохитну волю Українців, а за ним забралися й всі инші Поляки, що прийшли на збори тільки з метою не допустити до завязання окремої української Ради. Тоді вибрали зібрані Українці споміж себе з усіх станів і кляс львівських мешканців 30 членів до Головної Ради, постановили попросити єпископа Яхимовича на голову, врадили видати відозву до українського народу та скрізь тільки по українськи говорити.

Австрія впевнилася вже щодо щирого австролюбства Яхимовича, На вістку, що Поляки хочуть у Львові окликати польську республіку й мають зажадати від святоюрських крилошан згоди й підписів, приказав Яхимович, аби ніхто з крилощан не важився підписати такої заяви, доки на це не позволить митрополит. Знав Яхимович, що за відмову підпису грозить йому смерть, тому написав завіщання, одначе своєю рішучою поставою успокоїв сильно затрівожених крилошан.

На найближчім засіданню Головної Ради зявився її голова Яхимович і, вітаючи Раду, оповів ось що в приложенню до Українців: „Літо було, самі жнива. Я вийшов трохи в поле, як уже ранішня роса висохла. Сонце стояло високо. Бачу, всюди пильно роблять, бо це гарний час. Аж там стоїть кількох разом і чогось дуже сміються. Йду до них і питаю, що сталося. Кажуть вони: глянь, там Українець іще спить тепер у час роботи, а на знак, що він добрий жнець, положив серп при собі. Прикро стало мені дуже, що з Українця сміялися, приступив я й торкнув його легенько. Збудився, протер очі, аж за серце стиснуло його, що вже сонце так високо, що так довго спав сьогодні. І зібрався, перехрестився, ухопив за серп і вже жне. Оглядаються сусіди й говорять собі: переспав найкращий час, не догонить він уже нас. Українець не вважає на це, завсіди пильно жне та жне, що поступить, шагне серпом, уже сніп лежить готовий. Піт ллється, нема часу обтерти його. Аж нараз усміхнувся. Щож думає собі? що пригадав собі? Я вам скажу: подумав над тим, що йому давно снилося. А сон був дуже милий. Десь там Українців хвалили. Часом також боком гляне та зітхне собі легенько, бо там сусід і сват, що вчора запросив його на гостину і не дав йому цілу ніч спати, до того ще сміється тепер із нього, що він устав так пізно.

Вже сусіди посідали відпочивати на полудне, сонце пече, спека велика, а наш Українець жне та жне. Як похилилося сонце, порівнявся з сусідами, а заки ще заходило, вже перегнав усіх женців. Таких Українців нам треба. Бо сонце стоїть високо, бо сусіди давно в полі, а чим довше ми заспали, тим пильніше берімся до роботи, щоб вони не насміхалися з нас і щоб ми порівнялися з ними".

Вітаючи таким робом Раду, Яхимович ішов не тільки за привичкою проповідника користуватися притчею й порівнянням, але й за поширеною модою в 1848 р. уживати прозових і віршованих притч, байок, алегорій тощо в прйложенню до політичних відносин.

На другім засіданню Ради вибрано окрему комісію, що мала уложити статут Ради й відозву до українського народу. Тій самій комісії доручила Рада постаратися, щоб як найшвидче почав виходити український часопис. Статут Ради відчитав Іван Борисикевич на третім засіданню Ради. Постановлено, щоб голова, два його заступники та два секретарі були незмінні. Засідання Ради відбувалися без ладу, тому й відчитано нічим незамітний вірш Гушалевича (Слова ангела), а на таємнім засіданню розбиралася відозва до народу, що її ухвалено надрукувати в часописі й відбиткою в українській, польській і німецькій мовах.

Відозва має дату 10 мая. Згадавши про надання конституції, що дала спроможність „збиратися на на ради над спільним добром нашим, розпізнавати потреби народу й краю нашого" й подиктувала заложення Української Народньої Ради, відозва виводила: „Ми, Русини галицкі, належимо до великого руского народу, котрий одним говорит язиком і 15 міліонів виносит, з котрого півтретя міліона землю Галицку замешкує. Той нарід бив колись самодільний, рівнався в славі найможнійшим народам Европи, мав свій письменний язик, свої власниї устави, своїх власних князів; одним словом: бив в добрім битю, заможним і сильним. Через неприязниї судьби і різні політичні нещастя розпався поволи той великий нарід, стратив свою самодільність, своїх князів і прийшов під чуже панованє. Такі нещастя склонили з часом можних панів відступити від руского обрядку отец своїх, а з ним виречися мови рускої і опустити свій нарід; хоть тая зміна обрядку народности перемінити не могла і кров руска в жилах їх плинути не перестала. Нарід, тим способом оставлений і щораз більше ослаблений, зістав завислим від довольности чужої, а все понижений, зачав во всім лишатися і до тої прийшов недолі, що соромом било Русином називатися". Тепер по прикрій зимі наступила весна й сумний стан може усунути конституція. „Браття! - стояло далі - є це велике право, велике добродійство, є це сонце, що як усім, так і нам Українцям засвітило й до нового нас життя пробудило. Будяться цим сонцем освічені народи далекі й сусідні, підноситься перед очима нашими на землі нашій народність польська й про добро та свободи свої скоро й живо продумувати зачала. А чиж ми, браття, сини так великої української родини, малиб самі одні на світі позістати й на далі в цім нещаснім замертвінню? Ні! Пробудився вже й наш український лев і гарну ворожить нам будучину. Вставайтеж, браття, вставайте з довгого сну вашого, бо вже час! Встаньте! але не до сварки й незгоди! тільки двигнімся разом, щоб піднести народність нашу й забезпечити дані нам свободи. Пожиткуймо з цієї нагоди, щоб ми не покрилися ганьбою перед світом і не стягнули на себе нарікання наступних поколінь. Поступаймо з иншими народами в любві та згоді! Будьмо тим, чим ми бути можемо й повинні. Будьмо народом!

„Цим саме почуванням народности напоєні та в цім намірі зібралися ми, Українці, котрим добро й щастя народу лежить на серці, й будемо поступати таким робом:

а) першим нашим завданням буде заховати віру й поставити обряд наш і права церкви й священиків наших нарівні з правами инших обрядів;

б) розвивати й підносити нашу народність у всіх її частинах: видосконаленням нашої мови, заведенням її в нижчих і вищих школах, видаванням часописів, удержуванням кореспонденцій як із нашими письменниками, так і з иншими славянського племени, поширенням добрих і корисних книжок в українській мові та всесильним старанням впровадити й нарівні з иншими поставити нашу мову в публічних урядах і т. д.;

в) будемо пильнувати наших конституційних прав, пізнавати потреби нашого народу й шукати поправи нашого буття на конституційній дорозі й наших прав перед усякою напастю й нарушенням постійно й сильно хоронити".

Повідомляючи просце український нарід, закликувала відозва до вірности австрійському цісареві, до згоди з сусідами одної землі й до закладання менших рад на провінції. Відозва про спосіб зявязування таких рад читалася на шостім засіданню Ради в одній із музейних саль духовної семинарії, де відбувалися дальші засідання Ради. При кінці липня було місцевих рад 34; де не було відповідної салі на засідання, вони відбувалися в церкві. Закладання місцевих рад виплинуло з того, що зразу тимчасова „Головна Руська (Українська) Рада" перемінилася в постійну, про що окрема депутація Ради повідомила губернатора 13 мая.

Тодіж відчитано запросини на славянський зїзд у Празі. Цією справою займалася Рада на трьох засіданнях і, поінформувавшися у Стадіона, що зїзд дозволений, ухвалила вислати до Праги заступника голови Ради Івана Борисикевича, перемиського крилошанина Григорія Гинилевича й окінченого богослова Олексія Заклинського. Вислати свою делегацію уважала Рада тому за відповідне, що „наш нарід руский другим славяньским народам мало є знаний і доси від чужосторонних то за часть польского, то за часть російского народа неправо був уважаний", отже „аби від несприяющих рускій справі, котрі на той собор з Галиції мали їхати, инакше не булисьмо виставлені, як правда вимагає". Участь української делегації в славянськім зїзді в Празі не принесла Українцям найменшого практичного значіння. На засіданню 2 червня говорив Іван Борисикевич, що хоча досі не було українського народу навіть на папері, але це самостійний нарід, котрий домагається для себе всіх свобід і прав, що їх мають инші народи, і жадає гарантії всіх славянських народів для своєї самостійности й волі. Наразі положення українського народу сумне, бо гнетуть його самі Славяне - говорив Борисикевич.

Все таки деяке теоретичне значіння мав для Українців славянський зїзд у Празі, перерваний революційними подіями. Славянський світ довідався про Українців у Галичині та їх тяжку працю над своїм відродженням наслідком перешкод на кождім ступні з боку Поляків. Колиб було виїхало велике число Українців, булиб бодай навчилися вони любити так рідну справу, як любили її Чехи. Гинилевич писав у листі,, що багато треба попрацювати Українцям, щоб воня дорівняли Чехам. Тому взивав земляків вправлятися в українській мові, говорити по українськи, призвичаювати діти до рідної мови. Гинилевич щойно в Празі за короткий час привик до рідної мови, отже взивав і земляків, щоби в їх хатах не було чути иншої, мови крім української, „між славянськими найгарнішої мови". „Хай жаден день не мине, щоб ваші діти не зробили поступу в українській мові; не говоріть инакше до них як тільки по українськи, щоб призвичаїлися до цієї мови... Не тільки Поляки закидали нам, але й Чехи дивуються нам, що ми так занедбали нашу мову. Я бажав би собі, щоб усі наші, особливо священики, були в Празі, щоб навчилися шанувати й любити свою народність, як тут любить свою народність кождий із славянських народів, хоча ні так історичних ні так великих - пятьнадцять міліонів! (сьогодні сорок кілька!). Серб, Хорват, Словінець і ин. не питає, чи його розуміє Чех або Українець, він говорить тільки своєю мовою, хоча має нагоду й иншою мовою порозумітися з иншим. Чому тільки наші Українці не лише з Поляком, але навіть самі з собою розмовляють по польськи або по німецьки?"

Становище української делегації на славянськім зїзді було дуже трудне не тільки тому, що вона мала проти себе польську делегацію, але й тому, що для параліжування українських заходів спровадили Поляки на зїзд до Праги делегацію так званого „Руського Собору". Його духовим батьком був відомий уже читачам Каспер Ценґлєвич, що в Празі дуже завзято боронив „тісного звязку українських інтересів із польськими", буцім то подиктованого як історією, так і оглядами на будучину, зводячи український рух до царського впливу на Українців (себто москвофільства), до заходів Стадіона (буцім то „винахідника" Українців), а головно Яхимовича, що став на чолі „штучно утвореної" Української Ради. Ще коли львівські Українці внесли свою петицію з 19 квітня, станув Каспер Ценґлєвич на чолі комітету, котрий зорганізували Українці, що вже покинули свою народність і віру. За ініціативою Ценґлєвича вніс цей польський комітет для розбивання української справи зо свого боку „адресу Русинів" (того роду, що графи Дідушицькі, Ценглєвич і подібні) з заявою: „Миж уважаємо край, що його замешкуємо, спільною батьківщиною з Поляками, а Поляків за наших братів, і тільки з ними бажаємо ділитися долею цієї нашої спільної батьківщини".

Колиж Полякам не вдалося розбити Головної Української Ради, згаданий комітет став завязком так званого „Руського Собору", заснованого 23 мая 1848 р. Дня 8 червня видав Собор" відозву до „братів Русинів", де закидав Головній Раді, що вона складається по найбільшій частині зо священиків, коли до Собору належать не тільки священики, але також люде всіх инших станів. Обіцюючи „не минати також праведного наміренія рускої Ради", для чого видаватиме Собор свій часопис, відозва ставила собі за ціль „утримовати всіми силами згоду і єдність з народом вспільного нашого отечества". Закид у перевазі духовенства в Головній Раді цілком не перешкодив Соборові звернутися до українського духовенства з окремою відозвою, котра, задеклямувавши про христіянську любов, закликувала їх „в духу доброї віри, блаженної на дії і братної милости затягати підвалини народного храма, гримючаго піснями згоди і милости братніх народів, Русинів і Поляків". „На жизних нивах нашої премилої вітчини взрісло дерево народовости в два пресильні конарі, - стояло далі, - бо єдним конаром єст нарід руский, а другим нарід польский. Пуста то вже робота тотиї два конарі від спільного пня відчепити" й т. д.

Ясніше писали польські газети про ціль Собору „не тільки підпомагати загальні змагання народні (очевидно польські), але крім того нищити всяке роздвоєння". Автор цих слів (Супінський) сподівався, що настане „стоплення в одну масу братніх діялектів одного племени" й що Українці приймуть польську мову й латинську азбуку й тим самим це буде „першим ступнем до того, що цілком зіллються два братні племена".

Довідавшися про висилку української делегації на празький з'їзд, вислав і Собор від себе делегацію, котру представляв відомий уже Ян Добжанський яко справжніх заступників українського народу в Галичині в протилежносте до клерикальної святоюрської кліки, як він охрестив делегацію Ради. Прийшлося Борисикевичеві й Заклинському вияснювати справу, при чому останній сказав: „Відколи за часів панування Польщі наші бояре перейшли на латинський обряд ізза матеріяльних оглядів і покинули свій нарід, бони ні разу не заявили охоти вернути до свого рідного обряду й репрезентувати свій нарід. Ми булиб дуже раді цьому й щасливі. Може бути, що сьогоднішній славянський зїзд пробудив цю спасенну думку в душах наших вельмож". По цих іронічних словах запропонував Заклинський, шоб обидві делегації злучилися. Таким робом українське представництво Галичини в Празі складалося з трьох делегатів Ради і трьох делегатів Поляків: князя Сапіги, князя Любомірського й адвоката Поглодовського. В цій комісії мали Українці тільки тому більшість, що князь Сапіга був її головою.

Собор видавав і свій орган кирилицею й латинкою п. н. „Дневник Руский". Доказувалася тут на всі лади необхідність „удержуваня згоди і одности з миром сполної отчини". Цього першого польського часопису українською мовою вийшло всього 9 чисел (перше 30 серпня, останнє 25 жовтня 1848 р.). На редактора Дневника заманили польські пани Івана Вагилевича обіцянкою визначити йому 1200 золотих ринських річно за редакцію та платити йому до смерти пенсію в квоті 600 зол. рин., колиб часопис перестав виходити. Колиж Вагилевич вагався взятися за редакцію з огляду на те, що консисторія не дасть дозволу, тоді польські пани порадили йому „плюнути на консисторію", бо Австрія незабаром розпадеться й панами стануть Поляки, а не українська консисторія. Легковірний Вагилевич покинув адміністрацію капелянії Нестанич, став редактором і зостався без шматка хліба, коли головний комендант львівського корпусу Гаммерштайн збомбардував 2 листопада Львів, наслідком чого розвязано польську Раду Народову та її причіпку „Руский Собор" і закрито видавання польських газет і їх сестри - Дневника. Вагилевич бажав вернути на свою капелянію, одначе митрополича консисторія хотіла наперід побачити його каяття й поправу на реколекціях. Настрашений польськими приятелями, не прийняв Вагилевич кари, перейшов на протестантизм і в тяжкій нужді провів життя, закінчене в маю 1866 р. Так змарнувався для нашого народу цей високоталановитий фантаст.