Розмірно малу увагу звернула Зоря на таку важну справу, як народня освіта. Вагу її розумів навіть український селянин. Доказ цього маємо в тім, що селянин із Камінки Волоської Іван Залужний домагався на засіданню Ради 19 мая, щоб усюди по селах позаводити українські школи, бо їх потребу відчув увесь нарід. Згадав і про захоронки для малої дітвори. В 1850 р. було 1500 народніх шкіл із українською мовою.

В поемі Панські жарти змалював Франко незвичайно симпатичними рисами священика передконституційного часу яко вчителя. Правда, рідкі були подібні священики, але були! З глибокою вдячностю треба згадати тут Степана Григоровича (вродився 1787 р.), що висвятився 1815 р. й був священиком у Залучі над Черемошем коло Снятина, де й помер у 1845 р. Він став батьком практичної освітньої діяльности в народнім напрямку. Звернувши увагу на сільську молодь, завів при її помочи 1825 р. школу, де зразу сам учив по українськи читати, писати, рахувати, релігії, біблійної історії, перекладав по народньому євангелія, вивчив гарно нотного церковного співу, а його парохіяне стояли в церкві з книжками в руках. Утомившися, поручив він це діло дякові. Одначе трьох дяків одного по другім віддав дідич до війська. Тоді знову взявся Григорович сам за навчання дітей і працював так аж до смерти. Між иншим закупив усі українські книжки, що міг їх роздобути, й велів читати їх неграмотним старшим. Домінія ненавиділа його за те, що вчив підданих читати й писати; він став в очах недругів нашого народу ворохобником, його обмовлено й очорнено перед світським і духовним урядом, переслідувано, йому роблено пакости, не давано йому челяди удержати в дому й дяка в церкві, бо їх забирано до війська. Ніхто не хотів найнятися в нього, а його мале господарство пропадало. Робила йому докори світська влада, робив і митрополит Левицький при канонічній візитації. З огірченням він оповідав про це й сум набігав на його обличчя, одначе чорна хмара швидко щезала з його обличчя й він говорив, що не треба спинятися в ділі: „творім добро, поки день; зло минеться, добро буде". Неначе слідами Григоровича йшов Йосафат Кобринський, що видав у Львові 1842 р. дуже розумний „Спосіб борзо виучити читати" й неменше важний .„Букварь новим способом уложений для домашної науки". В один і другий підручник увів уперше звуковий спосіб і гражданку.

Пізніше почали думати визначніші одиниці над заснуванням окремого освітнього товариства на зразок сербської (1828) чи чеської (1830) Матиці, що мала на діли видавати книги й часописи та загалом ширити народню освіту. Вже з березня 1847 маємо вістку про думки заснувати, таке товариство. Львівських ініціаторів спомагали своїми порадами й жертвами два Чехи, приятелі нашого народу: Яхім і Піхлер, Між ініціяторами Українцями були Іван Гуркевич, Лев Сосновський, Михайло Куземський, Іван Лотоцький і Михайло Малиновський. Подаючи нарис історії заснування „Галицько-руської Матиці", мотивував Яків Головацький ось як потребу такого товариства: „З щирої любови до спільного добра, з ревности до рідної мови й піднесення народносте загадали Українці у Львові заснувати товариство, що малоб на ціли видавати добрі й загальнокорисні книги та по можливо низькій ціні поширювати їх між народом. Немалою перешкодою в поступі нашого письменства був при малім числі читачів брак накладу на наукові твори, передовсім ширшого обєму, неодин учений не брався писати, коли не бачив можливости видати свій твір, неодин корисний твір із браку потрібних на наклад грошей лишився в рукописі без користи для народу. Цим робом і закістнювався х умовий розвиток нашої Руси. Тільки дружно подавши собі руки, можна злученими силами переламати ці перегони, помогти пийьменникам видати їх твори й прислужитися читачам, добрими, корисними й до того дешевими плодами рідної словесности".

Приготовляючи здавна статут такого товариства, підніс Гуркевич на засіданню Ради 29 мая потребу заснування Матиці на зразок инших славянських. Рада вибрала комісію для перегляду статуту, що його прийнято 9 червня; а 16 червня проголосив голова Ради заснування "Галицко-руської Матиці". Вона мала друкувати й давати народові по найнижчій ціні добрі й корисні книжки для укріплення віри й моральности, поширення знання, розвитку красномовства, каліграфії, техніки, господарства й педагогії. До товариства могли належати не тільки поодинокі особи без ріжниці стану й віри, але також і громади та стоваришення. Вкладка виносила для товариств 100, для осіб 50 зол. рин., що їх треба було або відразу зложити або рівними частинками протягом десятьох років. Поза вкладками творили маєток дари й записи, відсотки від позичених грошей і дохід із розпродажі книжок.

Легко пішла справа з членами й матеріяльним забезпеченням. Зараз на перший зазив зголосилося в члени товариства до 50 осіб, переважно львівських Українців. Тяжче було про письменників. Треба було обрахуватися, згуртувати разом письменні сили. Цьому міг зарадити зїзд письменників і прихильників народньої освіти до Львова для спільного порозуміння. Думку такого зїзду піддав Раді Микола Устіянович два рази, в липні й серпні. Дня 15 серпня він предложив навіть точки, що їх мав зїзд вирішити, отже чи наша мова зможе в своїм дальшім розвитку вдержатися самостійно при такім великім впливи московської, польської й церковнославянської мови та якого шляху треба держатися, щоб наша мова не сплилася із одною з них. Видвигав потребу видання порівнюючої граматики та вказував на потребу означення котроїсь граматики для шкільного вжитку й виготовлення або перекладу инших шкільних книжок. Нарешті підніс потребу розпочати як найшвидче видавати народній часопис, потрібний для підєму нашого письменства. Коли мова про Устіяновича, треба зазначити, що „Галичо-руский Вістник" у 1849 і 1850рр. під його редакцією ставився прихильніше до народу й по-ступу ніж Зоря в часі народницького напрямку. Також Устіянович перший вказав українській інтелігенції на потребу популярної літератури для народніх мас не тільки про господарство й ремесло, а й про порядки серед инших народів, головно славянських, і про такі науки, як фізика, історія, географія, право тощо.

Призабуту думку Устіяновича пригадав на Раді Борисикевич. Вибрана для цієї ціли комісія уложила відозву, що запрошувала на зїзд на 19 жовтня. Найпершим завданням зїзду уважала комісія установити для нашого письма найвідповідніший правопис і вияснити ріжницю нашої мови від церковнославянської, московської й польської. Зїзд мав дати можність письменник кам зблизитися, зорганізуватися, пізнати свої сили й розділити праці поміж себе. Цікаве підкреслення у відозві, що народ горнеться до світла й любить науку в рідній мові, але на перешкоді стоїть мале число відповідних книжок. Указувала також відозва на потребу постаратися ученим, аби наша мова відповідно до свого розвитку одержала своє місце по наших школах і щоб як найшвидче зайнятися працями, подиктованими потребами школи. На зїзд закликувала комісія всіх, що в якій небудь галузи знання „підносили нашу мову з її тяжкого упадку", всіх, що працювали досі над освітою в учительськім званню, всіх, що їм на серці лежав умовий підем нашого народу, без усякої ріжниці політичних переконань і віроісповідання, тільки з переконанням, „що справжнє щастя може зацвісти нашому народові тільки на підставі освіти".

Наради зїзду відбувалися між 19 і 26 жовтня в музейній салі духовної семинарії, прибраній синьо-жовтими прапорами; вікна й стовпи були також розмальовані в народніх барвах. На синіх щитах були намальовані народні герби; „Лев, що спинався на скелю, означав силу, народню міць і ту певність, що не зважаючи на перешкоди, хоче осягнути свою мету. На все те звисока дивився наш поважний князь Лев, син Данила, будівничий цього города, що, здавалося, гордів задля своїх дітей, котрі так сміливо, так зусильно обставали за своїми правами, котрі так діяльно бралися розвивати свою народність". Цей науково-освітній конгрес відомий звичайно під назвою „зїзду сотки вчених", хоча в дійсности на з'їзд приїхало найменше 118 учасників, а булоб приїхало й більше, колиб саме в ту пору не лютувала холера.

Зїзд відкрив голова Матиці промовою, де згадав коротко про минуле нашого народу й пояснив цілй зборів: „Маємо старатися, щоб наш нарід пізнав дорогі людські права, що їх вернула йому свобода, щоб щиро любив їх і припав до них душею й тілом. Ми пізнали добре, що тепер, коли всі народи поступили в освіті, нам не випадає заложити руки та ждати божого милосердя, чей при достатку инших і нам спаде який окрух. Ми пізнали, що й нам треба працювати й працювати в дусі часу, в дусі правди та свободи й, що тільки в теперішніх обставинах можна зробити для освіти нашого народу, того підійматися скоро й радо, не щадячи праці. Школи, а передовсім так звані народні, самі ще не просвітять народу. Вони тільки устелюють дорогу до народньої освіти, а справжня освіта може поширитися тільки через видання добрих і відповідних книжок у народній мові, що їх народ читав би та з них учивбися".

Жуківський повітав зїзд від комісії, підкреслюючи, що наш нарід рветься до світла, до освіти, котрої він так спрагнений, як у гарячий день спітнілий жнець прагне холодної водиці. І коли мати умліває з голоду, не може бути ніодин інтелігент таким виродним сином, котрий покинув би свою матірь, що „викормила його своїми грудьми, вибавила власними руками, власними доглядала очима"; котрий не посвятив би всіх своїх сил на її рятунок. Щоб піднести нашу народність, аби зберігти нашу мову, щоб освітити наш народ, на це треба щирої й великої праці. Після того відчитав Жуківський програму зїзду, а парох Рудна Лев Трещаківськйй виголосив промову про потребу піднести управу ріллі в краю.

Своїм красномовством збирав лаври парох Славська Микола Устіянович. Іще сьогодні роблять сильне вражіння поетичні слова його промови: „Родимці! на широкій картині святої Славяньщини лежит земля красная, богатая, текущая медом і молоком, земля; на ко-торій віками не забракло ні хліба ні соли! Над Вислоком і Доном суть еї границі, а Бескид і море єї сторожами. Вколо неї облягли золотим вінцем красниї єї посестриці, як состави тіла средоточне серце. Тим осередком величественного дерева, тим серцем Славяньщини єсть руская земля, а на ней мешкає нарід, славний колись богацтвом і силою, но стораз славнійший судьбами своїми. Бувальщина єго записана кервою і слезами, а серце роздертеє кривдами і всякою злобою. Братняя вражда, чорниї хмари горд азіятских, томительство віри, довольство і властолюбіє втисли в чувственную грудь єго тяженькоє горе смутку і розпуки, а на уста студеную печать смерти. Гляньмо на того сина рускої землі.

„Ото стоїт він похилен яко самотная билинка на широкім поли, вержен ненавистними судьбами серед темної пітьми ночи на ігровище всяких бур і довольства, без зірнички ясної, щоби го в упадку підперла; на чолі єго видно глибокую печать довгої чорної неволі, в очох стремится студений лед недовірія і підозрілости, на лици нужда і укори; а слибись в душу глянув, знайшов бись там безодню невіжества найсвятійших прав природи, найдорожших правд Божества. Позбавлен свідущества чоловіческої чести, позбавлен, же так скажу, самостоянної волі, темний як ніч осінная, тяжкими стопами тягне він житя своє, гадав бись що приріс землею і ставляє собою образ животящого трупа і тип цілого народа долі.

„О немаш народа в Славяньщині, которий би з так високого щебля богацтва і слави, як колись Русь сіяла, так низко грянув в недолю, так глибоко запав в безіствіє! Відлучен від всего, що духа оживити, достоїнство чоловіческоє двигнути, серце розвеселити, надію піднести возможе, загирив в собі огень божества і стався німим служебником сліпоти ума і довольним, орудєм самолюбія сильнійших.

„А дно єстества єго так красноє; а душа єго так чесними питомстви обдарована! О придивімся ще і душі тій, гляньмо і на дно єстества єго, а знайдем там не єдноє золотоє зерно, котороє лиш тілько вправної требує руки, аби розсвітати ясним клейнотом заранної зріздки.

„Правий серцем і усти, доволен своїми, незнужден в праці, скорий в милости, повольний в мести, мужественний в борбі, мирний в покою, твердий в додержанію повзятого заміру, вірний в дохованю отеческих преданій, вірний церкві, незломлен свому владітелю, становит він найчеснійший тип достойного Славяньщини сина і образ тихого, безмятежного, боголюбивого обивателя краю.

„Родимці! В краснім животнім світлі душі величаєся каждая отросль славяньского велита; а серце єго, Русь красавая, той син недолі, маєж во віки гробовим сумовати сумом, во віки носити сором сліпоти на чолі, остатись потиром чужого довольства і нікогда не спізнати власної чести, власних народних прав і небесного Божества в своєй груди?

„Родимці! Европа подала світу новую бувальщини карту, а на ней золотими буквами стоїт виписано: Восскресеніе! Кождий нарід потряс підвалинами єстества свого... зачав новую жизнь, жизнь свободи і долі; а миж на тоє переболіли найтяжшую в Европі неволю, аби і надаль віддихати тяжким віддихом скону, мов під тягаром могили?!"

Тяжка праця жде Українців, заки дійдуть до свого відродження. Одначе ні ворожий польський табор ні жмінка його українських прихильників не може відстрашити їх від цієї праці. Осередком народнього життя стане рідна мова, „що в вікових боротьбах трохи не останнім лишилася для нас майном". Тільки на власних підвалинах підноситься честь народу. „Родимці! - кликав Устіянович - єсть в ріднім слові урок великий, неописаний, которому не знайдеш імене і в которім, як в найдрібнійшій частині лучі сонця, всі світа находятся барви. На голос того слова воздрожат всі состави скитальця на чужині, розвяжут в єго голоднім серцю цілий пасемник минувших дній щастя. Єсть в народі пісня, що мати дітині над колискою співає, проста і непоказьна, а звук єї товаришит нам солодкими наповидами до гробу і милійшая над всякиї согласи чудесних напівів. Тим словом нам промавляти треба, таковими піснями нам співати належит, аж нам розсвіт народної душі, аж нам жизнь Руси лежит насерцю!... Славяньщина аж занадто велика, аби помістити в ширінях своїх голос жизни 15 міліонів народа. Залишивши бесіду нашую, учинимо святокрадство найсвятійших прав чоловічества, обдирство народного престола Руси, а може, а може і цілої Славяньщини".

Зїзд поділився на девять секцій: богословську, правничу, філософії й наук природи, історії й географії, шкіл, господарства, української мови, давньої й нової української літератури й церковнославянщини. Кождий учасник міг записатися й до кількох секцій відповідно до свого зацікавлення. 3 ухвал богословської секції цікава ухвала, щоб поза щоденними молитвами та псалмами всі молитви в молитовнику були уложені з українській народній мові. Господарська секція піднесла між йншим потребу введення підручника господарства по школах і потребу заснування господарського товариства. На секції історії й географії жадав Куземський уложення в як найкоротшім часі короткої історії України для шкіл. Осип Лозинський домагався перекладу історії України Миколи Маркевича й видання її для шкільної й домової науки, а Микола Синовідський предложив плян заведення окружних читалень; перша така читальня (для інтелігенції) й повстала в 1848 р. в Коломиї. Крім того була нарада над заложенням історичного товариства, що займалобся обїздом і переглядом нашого краю та вишукувало все, що придалобся історикові рідної країни.

Наради шкільної секції не так важні ухвалами про будучу будову шкільництва, бо вони лишилися без практичного значіння, як більше ствердженням причин малого успіху українського народнього шкільництва в попереднім розвитку. Стверджено, що слабих успіхів треба шукати головно в тім, що не було засобів для учителів ні шкільних будинків ні здібних учителів, а далі й у тім, що українські священики при частих переносинах, лихім матеріяльнім стані й господарських працях не мали народнього духа. Зрештою не було потрібних до науки книжок, а як які й були, тяжко було їх спровадити. А в тім не учено таких предметів, які заохочувалиб народ і приносили йому матеріяльну користь, А вже найбільші перепони робили дідичі.

З нарадами шкільної секції звязані комічні епізоди. Виринуло питання, чи потрібно ъ писати. Шкідливий диктатор у справах мови та правопису Осип Левицький доказував його потребу, а навпаки Рудольф Мох був за тим, щоб у письмі ъ пропускати. При голосуванню за ъ і проти нього показалася рівність голосів. На це надійшов старенький священик Величко. До нього й кинулися прихильники та противники ъ, питаючи його: „якої ви думки?" „Та я на цім не розуміюся, - відповідав старенький, - швидче міг би я дещо сказати про астрономію ніж про ъ" (він цікавився астрономією). Колиж його далі допитували, чи хоче, щоб ъ задержати, чи ні, Величко сказав: „Та най буде!" Й такий науково авторитетний голос провалив внесення Моха. Як епілог до всієї справи, вималював Мох на дверях Левицького величезне ъ. Щоб поздоровити „йороборців" із поражкою, уладили „йорофіли" Рудольфові Мохові та прихильникам його внесення: Устіяновичеві, Якову Головацькому, Теофанові Глинському й иншим, що мали нічліг у семинарії, котячу музику в ночі, а на дверях Мохової кімнати приліпили карточку з віршами:

Мох ъ прогнав;

віде приняв,

люде не хтів,

чорта би зїв.

„Віде" (в) прийняв, а „люде" (л) не хотів Мох тому, що бажав, щоб писати: напр. вовк, ходив, а не: волкъ, ходилъ. На дотеп відповів Мох більшим дотепом, а саме Плачем йорофілів:

Уви, уви нам, азбуча мати!

на тім нужденнім, лукавім світі

приходит марне всім загибати.

Вороги люті не дают жити!

Уви всім вірним, що ся тримали

хвоста старого! Ах! ъ конає!

Уви, чого ся ми дочекали!

Ворог вже вічну памать співає.

Йоре прекрасний, кривий хвостаче,

чорні на тебе круки спадают:

не дость, же люде на віде плаче,

а ту ще хвостик, ъ, відтинают.

Ах, як то було красно і мило,

хвостиком кожде кінчити діло.

Ох, ой, рахуйте, хто лиш ъ знає!

Гірка годино, хвіст відпадає!

Не виливайте гірких слез, люде!

Чи-м ся не досить ще наволочило?

Як осудили, так нехай буде,

бо мені жити уже не мило.

Назад мя всегда як дурня пхали,

всім без пожитку, мені без хвали.

На щож вас має гризти в утробі?

Ґвалту, пустіт мя, най ляжу в гробі!

А цур на тебе, невдячний сину!

Ми за тобою плакали, мліли,

з жалю музику котячу піли,

а ти нам кажеш: пустіт, най гину!

Отож пізнаймо, щосьмо робили:

за пазухою гадину гріли.

А пек му, Цур му!

Руки си даймо, де хто ъ має,

подобуваймо з кишень, з холяв повитрисаймо

і вічну память враз заспіваймо.

Наведенням оцього гумористичного віршу не понизується повага зїзду, що його характеризують такі куріозні думки, які підносили члени церковнославянської секції, а саме напр. щоб видавати книги й часописи для українського народу в церковнославянській мові. По всякій правдоподібности завзятим прихильником задержання ъ був Михайло Малиновський, один із прибічної гвардії Дениса Зубрицького, й у нього ціляв Мох, велючи з холяв повитрясати ъ, бо саме Малиновського назвали богослови „холявою" в часі його управи духовною семинарією.

Та й взагалі на зїзд фатальний вплив мала присутність львівських рутенських псевдоаристократів із св. Юра й Ставропигійського Інституту, бо наслідком холери й инших перешкод багато розумних людей не явилося на зїзді, напр. Антін Могильницький. Зокрема жаль, що не було на зїздї такого щирого патріота, як Микола Верещинський. Перед зїздом він удався до Ґоловацького, знаючи про авторитетність його голосу на зїзді, й заклинав його "во імя розуму чоловіческого, аби не творено нового ученого язика, аби народний язик зостав ненарушений і був подставов нашого письменництва. Для народа нашого шукаємо світла і гаразду, най же буде язик єго органом, котрим до него говорити, єму одвічні правди уділяти маєм... Ми вже вступили на злу дорогу, ми аккомодуємося вже до церковного, вже до польского, вже до російского язика, і другим Славянам невелику прислугу робимо, а собі шкодимо. Тото 8 (Ляхов), одказує (місто: відказує), ходилъ (місто: ходив) серце мині роздирає. Почитаю ви-соко Кирила нашого і єго азбуку, узнаю її заслуги, але тим одннакож не грішу, же ъ викидаю на віки і пишу, як мовю. Любителі древности, котрі для почтеній заслуг високих мужів не важутся відступити від правил, ними установлених, сут ідолослужителі, білше бо люди й ніж Бога, которий єст найвисішим розумом, поважают. Наша словесность єст народна, не даваймо прото історичному праву приступу до неї, будьмо чистими демократами, то єст за розумом, за натуров і за правдов ідім".

Справою, що нею так турбувався Верещинський, зайнялися злучені секції української мови та старої й нової української літератури. На спорах за мову та правопис зійшли всі засідання. Щодо мови одні дули за живою народньою мовою, инші навіть за церковно-славянщиною. Так само й щодо правопису було велике число фонетиків, а инші, етимологи, по найбільшій частині держалися сліпо церковнославянщини. З оґляду на велику розбіжність думок поручено Іванові Жуківському виготовити проект правопису. Його реферат п. н. „Розправа о писовни рускій" з проєктом фонетичного правопису відлітоґрафовано, роздано членам і ухвалено правопис, опертий на правописі Михайла Максимовича.

Яків Ґоловацький не завів надії Берещинського на зїзді. На спільнім засіданню відчитав він свою „Розправу о язиці южнорускім і єго нарічіях", прийняту гучними оплесками, бож був це науковий гимн у честь української народньої мови. Його становище соборницьке, як свідчить оця дослівна виписка з його розвідки: "Нарід, заселяющий Южну Русь, Галичину і сіверо-восточний закуток угорского королівства в вишеописаних гряницях, говорит одним і тимже язиком, котрий називався у себе і у сусідів українским, малоруским (южноруским) або таки руским (руським)".

Коли нововибраний голова Матиці Куземський покінчив урядово зїзд, не покінчили його ще учасники. "Розентузіязмований Українець не вдержав в так урочистій хвилині свого глибокого почування". Один за другим виступали промовці: Осип Левицький викидав переслідування укіраїнської мови й українського патріотизму з боку самої консисторії, Устіянович у гарній промові бажав викресати в учасників силу волі й віру в свої сили, промовляли Мох, Гушалевич і Лозинський, нарешті сьомий з черги виступив на мовницю, як написав у сівоїх записках Василь Ільницький, „красний молодець з лицем білим, румяним, з чолом високим, ясним, вдохновений щирим незвичайним чувством висшим, одітий в сину шемровану чамарку. Говорив він з жаром красним україньским язиком" про великість, великі здібности й велике політичне значіння українського народу в будучині серед семї славянських народів. Свої виводи опирав на географічнім положенню, на українських піснях, думах, казках, переказах і приповідках, де малюється ясно геній українського народу, на історії козачини, що боролася за волю й славу, й заключив із цього, що Українці мусять відограти колись у славянськім світі світлу й першу ролю, групуючи довкола славянські народи. Ця промова цікава поперше тим, що в останнім тоні можна бачити відгомін думок Кирило-методіївців, а по друге вражінням, котре зробила

вона на учасників, що прийняли її довгими гучними оплесками, й на автора записок Ільницького, що закінчив своє звідомлення з його промови ось чим: "Старі сідоголові священики, окужаючі мене, били оживлено в долоні. Лиш оден св. Юр затревожився. Бачивєм виразно, як поблідли. От. Малиновский відозвався тихцем до от.Жуковского: "А то що за оден?.. не треба єго було сюда пускати!" Був то Українець, поет, котрого назвище призабувєм" (Генрик Яблонський).