ІСТОРІЯ ПОЛІТИЧНОЇ ДУМКИ
ГАЛИЦЬКИХ УКРАЇНЦІВ
1848-1914

ВСТУПНЕ СЛОВО.

Бажаючи вдоволити бажанню поставленому до мене при нагоді обходу ювилею моєї національної діяльности, — щоби молодшому поколінню дати підручник історії політичної думки Галицьких Українців на протязі минулого півстоліття, та щоби молодше поколінне брало зразки з громадянських діячів минулого часу і не помилялося вже в тих справах, в яких блудили наші батьки, я постановив зясувати важнійші події з нашого минулого, що зображують політичну думку у визвольних змаганнях Українців галицької землі. При сім стараюся використати мої спомини для прояснення відносних подій.

Таке трактуваннє нашої, неписаної досі історії — уважаю за вказане і доцільне не тільки iзза потреби освідомлення молодшого покоління в тім, що діялося в недавному часі, але й тому, щоби будучий iсторик розпізнавав і осуджував те минуле на основі провірених подій, а ніколи на підставі своїх догадів або довільних тез. Кажу се отверто і виразно, бо як раз мені довело ся почути між нами такі думки, що історія скаже те, чого захочеться історіографам...

Про минулі часи —- події і діячів свого времені скаже історія колись своє останнє слово, а сучасні очевидці мають передати все те, що діялося — вірно, щоби історія сказала слово правди.

Та доцільно нам треба прояснювати минувші події, бо нашу українську націю може обновити і скріпити тільки внутрішна перемога здорової думки політичної, а ніколи закриваннє дійсности або пособлюваннв політичній спекуляції понад головами нації...

Маючи те все на увазі, стараюся представити важнійші події з недавного часу в загальних нарисах, але предметово і без накиненої тенденції. Отсе моя провідна думка у писанню оглядів подій нашого національного відродження, що мають дати історію політичної думки Галицьких Українців, — значить причинок для історії розвитку нашої політичної думки.

А до того щиро бажаю, щоб наше нове, вирастаюче і дорастаюче поколіннє відчуло і зрозуміло змагання діячів минулого часу, що пробили шлях до нового життя нації, і у сім розважуванню мусить воно тямити, що святу любов до рідного народу можуть почувати тільки чисті душі, та що національна праця се діло трудне і буває невдячне, а проте вона вельми важна, бо від неї залежить доля нації...

На сім місци іще зазначую, що висловів: Русини, Українці, та руський, українсько-руський, русько-український і український буду уживати так, як їх у відноснім періоді у нас уживано, щоби тим способом виказати історичний процес відновлення властивої назви нашого народу і нації. Так само щодо язика, в наведених мною відозвах, промовах і заявах, буду придержувати ся відносних висловів.

Вкінці, уважаю моїм обовязком зложити щиру подяку: Вп. президентови сеніорови Юліяну Романчукови, професорови університету Д-ру Кирилови Студинському, директорови Д-ру Василеви Щуратови, радникови Айталеви Вітошинському, Д-ру Іванови Німчукови і професорови Грицеви Микетеєви — за поміч у збиранню матеріялів до сеї праці. Зачав писати у Відні, в жовтні 1924 р.

Др Кость Левицький

Дві великі події.

А на оновленій землі
Врага не буде супостата,
А буде син і буде мати,
І будуть люде на землі.
Г. Шевченко.

В половині минулого століття зайшли дві незвичайно важні події у політичному відродженню України.

В р. 1846. зібрався в Київі невеличкий гурток найбільших українських патріотів, оживлених любовю до рідного народу, що шукав шляхів, якими належалоб піти до відродження і розвою української нації. На чолі тих людей станув Микола Костомарів та в день Різдва Христового 1846. р. заснували вони політичне товариство: св. Кирила і Методія (Кирило - Методієвське Брацтво). Між членами сего товариства були Панько Куліш і Тарас Шевченко.[1 Пр. пор. Омеляна Огоновського, Історія літератури руської, Львів, 1889. р. часть II. стр. 156 і д.; Кирило-Методієвське Братство в Київї 1843-1847, Розясненнє П. Куліша, у фейлєтонах „Діла" з р. 1888, чч. 47 і д., та Михайла Грушевського, Ілюстрована Історія України, Київ-Львів, 1911. стор. 526 і д.]

Першою метою отсего товариства були: просвіта народу і гуманність. Тому думки основників ішли передусім за сим, щоби видавати книжки для народу i закладати сільські школи, відтак домагатися знесення панщини та усунення кастових привілеїв, як також свободи віри і національної рівноправности з політичним ідеалом федерації славянських народів. [2 Акад. Сергій Єфремов, Біля початків українства, в науковім трьохмісячнику українознавства „Україна", Київ, 1924, стор. 89, підносить три політичні моменти як основну фізіономію Брацтва: автономізм як самостійність культурно-державну украiнської нації, народоправство як державний принцип взагалі, на демократії побудований, і федералізм як спосіб урядження межинародних відносин.]

Благородні наміри сего товариства перших великих піонірів української ідеї осудив царський уряд як небезпечні, товариство розігнав, а головних діячів запроторив до вязниць і вислав на вигнаннє. Так тоді упорався російський уряд з ідейними змаганнями передових Українців, добачуючи небезпеку в тайнім товаристві та у свобідних думках.

Але велика подія засновання сего політичного товариства принесла нам Шевченкове „Посланіє землякам" та остала політичним заповітом Українців, що носить своє знамя і свобідної i самостійної України.

Та майже рівночасно, хоч від себе незалежно, піднимається клич національного відродження галицьких Українців, що тоді звалися Русинами.

Три молоді студенти університету у Львові: Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич і Яків Головацький злучились були в р. 1831. в постійний кружок, прозиваний „руською трійцею", що постановив собі: працювати ціле життє для добра руського (українського) народу і відродження руської народної словесности. Але діяльність їх не йшла легко і успішно, бо австрійські власти, що мали до діла з тодішним польським повстаннєм, побоювали ся українського нового руху в Галичині, а в духовних уніятських кругах, котрі виконували цензуру руських видавництв, панував тоді реакційний і неприхильний настрій навіть супроти народного напряму в письменстві.

Тому перший альманах „Зоря", уложений заходами „руської трійці" в 1834. р. — заборонила духовна цензура, а з новим збірником, зложеним з народних пісень, поезій і наукових статей, мусіла вона утікати на Угорщину, щоби виминути галицьку цензуру. Сей збірник надруковано в Пешті під наголовком: „Русалка ДнЪстровая" (Ruthenische Volks-Lieder), у БудимЪ, письмом корол. Всеучилища Пештанского 1837". Та коли книжка мала прийти до Львова, цензура обняла її конфіскатою, так що вона вийшла на світ аж в р. 1848.

Маркіян Шашкевич не видержав довго і умер передчасно, в дні 7. червня 1843. р., але його творчий дух пробудив галицьку Україну з глибокого сну до нового життя народного. Він став першим народним поетом галицької землі, та за його почином стало витворюватися у нас сторонництво народне з метою наближення до України.

Правда, що Маркіян Шашкевич полишив нам невелику письменничу спадщину, але він кинув між нас світло національної свідомости і пробудив почуттє одноцілости всього українського народу. Отсим підніс Маркіян Шашкевич українську національну ідею, та сей його заповіт під-

няли народовці з 1848. року, кладучи перші основи до національної будівлі.

Отсі спільні почування з Україною — про цвіт-долю висловив Маркіян Шашкевич у сердечній думі „Побратимови" (Николі Устіяновичеви) [3 ВЪнок Русинам на обжинки упл}в Йван Б. Ф. Головацкій. Часть первая. К пользЪ и вспоможенію галицких селян через поводень второчну подупалих. У ВЪдии. Черенками оо. Мехитаристов. 1846.].

„Як при Чорнім морі
Себе заквічає;
В степах на просторі Весело заграє;

Як в водах — Дніпрі
Змиєсь, прибереся,
Легеньким крильцем
На Дністр занесе ся:
В тихенькім Дністрі
Собі прклягне ся;
Крилоньками сплесне,
Стрясе, злопотить,
Під небо до сонця
Ген-ген полетить.."

Національне відродженнє Українців в Галичині з кінцем першої половини XIX. віку було дійсно відродженнєм політичної думки, бо розбуджені Галичане почулися частиною українського народу, окремішного від польського і російського. Отсе висказано не тільки нашими передовими людьми галицького відродження, як Маркіян Шашкевич, Никола Устіянович, Яків Головацький і инші, але також прилюдною подією проголошення в політичних маніфестах „Головної Руської Ради" у Львові в р. 1848.

Той первісний характер нашого відродження притемнювався опісля тут і там, бо тогочасні обставини політичні, міжнародні незгодини і правно-державні переміни — не допускали до устійнення політичної думки та до виповнення тих почувань відповідним змістом соціяльно-політичним. А того змісту провідної думки нації додавала животворна пісня Тараса Шевченка і вона витворила невмируче джерело відродження галицьких Українців.

ПЕРШИЙ ПЕРІОД, 1848 — 1860.

1. Як пробудилась політична думка.

В яких обставинах пробивалась у нас політична, думка — прояснює нам розправа речника незалежностй України о. Василя Подолинського п. н. „Słowo przestrogi", що появилася в р. 1848. Автор представляє, що тодішнє руське (українське) громадянство було поділене на чотири партії:

Чисто руську, значить українську; польсько-руську; австрійсько-руську і російсько-руську, та заявляє, що партія чисто українська хоче України вільної і незалежної, а змагає до неї просто, безоглядно або через Славянщину. А далі каже о. Подолинський, що ми є Українці і віримо „міцно" у воскресеннє, України, скорше чи пізнійше, бо минув той час, коли ми вагалися в куті виявити своє імя...

Відносно инших партій, про які згадує о. Подолинський, треба сказати, що під партією польсько-руською розуміється той гурток людей в Галичині, який прилучив ся до визнавання: Gente Ruthenus, natione Polonus; під партією австрійсько-руською розуміється той гурток нашої інтелігенції в Галичині, що не відчував долі рідного народу, а старав ся сліпою льояльністю супроти австрійського уряду зазначувати своє політичне становище, щоби не наражувати собі сильних „міра сего", — а під партією російсько-руською розуміється русофільський напрям, що вже тоді вказував на „єдинство" з російським народом. Сими трьома чинниками, що тоді нуртували в українськім народі галицької землі, була у нас загрожена українська нація. [4 Пр. пор. Д-ра Василя Щурата, Початок українства в Галичині, в „Ділі" ч. 64. з р. 1914, та Д-ра М. Лозинського, Галичина в життю України, у Вістнику Союза визволення України Ч. 3—4. з р. 1916, і Д-ра Василя Щурата, На досвітку нової доби, у Львові, 1919, стор. 134 і д.] З того = незвичайно

знаменного слова о. Подолинського виказуєсь, що думка політична про незалежність України вже перед р. 1848. не була чужа нашому громадянству в Галичині.

Професор Омелян Партицький згадує знова в своїх поміченнях про літературну діяльність Антона Любич Могильницького (Письма Антонія Любич Могильницького, Львова, 1885, на стор. 211), що в роках 1837 і 1838 були в Галичині три партії: виключно народна під проводом Маркіяна Шашкевича з метою: зближення з Україною; — виключно галицька під проводом Григорія Яхимовича — з метою: образувати власними силами галицьку мову при помочи церковного язика, і російська під проводом Йосифа Левицького — з метою: вживання язика Державіна або церковщини...

В таких обставинах застав рік 1848. галицьких Русинів. Отсі помічення виказують, що тоді не була іще скристалізувана у нас думка національна, вона тліла та дожидала свого часу.

2. Рік 1848. в Австрії і знесеннє панщини.

Рік 1848, званий роком „весни народів", визначився живими поривами і рухами на європейськім континенті, що захопили були також австрійську монархію. Причинами сих рухів були ось такі обставини і події: загальне змаганнє до усунення державного абсолютизму (примусового правління), пробудженнє національної ідеї і боротьба націй за здійсненне їх правно - державних аспірацій.

Революційний рух проявився був також у Відні, так званою мартовою революцією, що покінчила ся цісарською проклямацією з 15. марта 1848, яка прирекла сповнити бажання „вірних" народів, та опісля патентом з 15. мая 1848. р. розпоряджено вибір конституційного сойму державного з 383. членів, котрий вже в дні 22. липня 1848. року у Відні зібрався.

В Галичині було в тім памятнім році так, що польська інтелігенція (головно шляхта) рвала ся іти за

духом часу, щоби відновити свою польську державу, а наша руська інтелігенція (переважно духовна) ішла льояльний шляхом на зустріч Австрії, — сподіючись, що таким способом унеможливить зреалізуваннє польських намірів та сим часом позискає умови до піднесення і розвитку своєї нації в Австрії. Натомість маси нашого хлопського народу, що досі гнулись під ярмом шляхотської польської панщини, діждались свого визволення, бо несподівано, патентом австрійського цісаря Фердинанда з 17. квітня 1848. р. проголошено прилюдно:

„Ми приказуєм, — всякий род панщини или роботизни і другії подданчії повинности так ґрунтових господарів (кметів), як і халупників і комірників мають перестати з дня 15. мая 1848. года"... Ось так скасовано у нас панщину, та з вдяки за те станули по наших громадах сільських хрести з написом: „В память даної свободи 3 (15) мая 1848", і наш нарід десятками літ святкував роковини знесення панщини-неволі, котрої вже й старші люди сьогодня не памятають, а переказують за оповіданнями очевидців...

Поляки (польська шляхта) не були вдоволені з сього, що австрійське правительство знесло панщину та пятнували той акт як інтриґу Австрії, покликуючи ся на те, що вони вже передше постановили дарувати панщину. З боку Австрії був се акт самооборони, щоби приєднати собі нарід хліборобський і не допустити його до участи в польських повстаннях. Відносний патент підписав цісар Фердинанд з міністром внутрішних справ Францом бароном Піллєрсдорфом, що прийшов був до керми в Австрії по державнім канцлері кн. Меттерніхови...

Таким чином рік 1848. в Австрії приніс нашому народови дві важні передумови: отворив перші двері до конституційного життя, та покінчив тяжкий процес панщини в Галичині, що тягнув ся в Австрії від р. 1772, визволеннєм переважної частини нашого населення з під ярма не-

волі, так що весь наш нарід в Галичині дійшов до волі і слова.

3. Початок нашої національної орґанізації в Галичині.

Вістка про революцію у Відні дійшла блиском до Львова і тут найшла пригідний ґрунт у Поляків, що безпроривно піддержували революційну (повстанчу) пропаганду. Провідники сего руху взяли ся негайно до уложення „адреси до цісаря" (18 марта 1848), в котрій предложили своє бажаннє відбудувати Польщу у федерації з Австрією і поставили домаганнє, щоби цісар затвердив заснований ними „національний комітет", що мав уложитй конституцію для Галичини. Відтак зачали Поляки збирати підписи до тої петиції та закликувати Русинів, аби й вони підписували сю адресу до цісаря, а коли др. Кирило Вінковський, член Ставропигійського Інституту, іменем Русинів зажадав, щоби в тій адресі згадано також про Русинів, то Поляки піднесли крик: Тут нема Русинів! се зрадник Москаль !... [5 Пр. пор. Stefan Kaczała, Polityka Polaków wzglądem Rusi, We Lwowie 1879, стор. 286. «Gdy po raz pierwszy w Austryi zabłysło słońce swobody i ogłoszone zostało równouprawnienie narodowości, wielka radość nastała między narodowościami, również wielka była sympatya dla Austryi poza granicami tego państwa. Rok ten (1848) oblał nas, młodych polityków Rusinów, którzy na wyrozumienie же strony Polaków rachowali, lodową wodą. Nastąpiło rozczarowanie. W pierwszym adresie do tronu, do podpisania którego i Rusinów zawezwano, było napisane: „W szkołach i urzędach język narodowy polski". Rusini zażądali dodania i »ruski«. Polacy krzyknęli chórem: »Niema Rusi, tu Polska; język ruski narzecze polskiego«. Okrzyk ten dał dowód, że Polacy niczego się nie nauczyli i niczego nie zapomnieli; że polityki swej wynarodowiania Rusi zaniechać nie myślą; że dążeniem ich jest, aby na Rusi nie było Rusinów...«]

Отся подія витверезила Русинів, — що хотіли лізти у польські революційні орґанізації, — повіривши нещирим фразам про рівність і братерство.... Та Поляки заснували негайно свою „Раду народову," (15. квітня 1848), що мала взяти керму визвольного

руху в Галичині. Польська „Рада народова" звернула ся до власників більшої посілости (дворів) в Галичині з зазивом, щоби вони добровільно увільнили селян від панщини та до „руських братів" з покликом до згоди і єдности. Та у відповідь на се появив ся в Галичині згаданий вже патент цісарський з 17. квітня 1848р., що проголосив скасування панщини від 15. мая 1848. р.

Такі рухи і відрухи мусіли спонукати тодішних Русинів, щоб вони призадумали ся над своєю національною приналежністю та перейшли зі свого боку до самостійної активности. Звідсі вийшла передусім руська делегація з крилошанином о. Михайлом Куземським на чолі, що в дні 19. квітня 1848 р. подала на руки галицького намісника Графа Франца Стадіона свою петицію до монарха....

У нас увійшло в звичай, на жаль, з погордою і легковаженнєм висказувати ся про минувшину та зокрема про рік 1848. Наш сучасний письменник розважує, що рік 1848. викинув взагалі на поверхню руського життя масу мірнот, поставлених на визначні становища; що одна гучна фраза, сама фіґура та постава вистарчила, щоб з невідомого чоловіка зробити історичну особу... Так воно було, є і буде, що кождий нарід видає із себе таких людий, яких годен видати у відносних обставинах. І тому не дивуймо ся, що тоді — перед сто роками майже — по страшних і довговікових руїнах вийшло таке, а не инше поколіннє. Добре, що й таке було, бо воно всеж таки принесло нам почини нашого національного відродження... А з сеї історії має грядуче поколінне черпати науку, без відрази і знеохоти...

По сій замітці навертаю до самої справи.

До Львова дійшла перша вістка про приреченнє цісаря Фердинанда: надання конституції, в дні 19. квітня 1848. р. Тоді Поляки львівські під проводом князя Льва Сапіги вислали депутацію до Губернатора (намісника) ґрафа Франца Стадіона і вручили йому петицію до цісаря про окрему адміністрацію провінціяльну.

Того самого дня зібралися також Русини львівські і під проводом Михайла Куземського внесли на руки Губернатора петицію до цісаря, в котрій домагали ся:

а) «щоби у всіх народних школах, то є в сільських, парафіяльних, головних і окружних школах (училищах) тих округів Галичини, в котрих населеннє цілком або далеко більшою частю є руське, наука шкільна подавалася в руськім язиці;

б) щоби в округах Галичини, що є поселені Русинами, також у висших школах подавано науку в руським язиці для руського населення;

в) щоби всі краєві права, цісарські прикази і постанови всіх инших урядів руському народови в руській мові оголошувалися, бож теперішний спосіб, що права і прикази в німецькій, а навіть також в польській мові обвіщують ся, не є придатний, бо оголошення в згаданих мовах руському народови не є зрозумілі;

г) щоби урядники, поставлені в сій Русинами заселеній части Галичини, народну руську мову добре розуміли;

д) щоби грецько-католицьке духовенство так виучувалось, щоби могло своїм парохіянам науки віри і моралі в руськім народнім язиці викладати, а не так як дотепер, при виключенню образовання в руськім народнім язиці, супроти свого народу словом знемагати;

є) щоби зрівнанне духовенства всіх трьох обрядів, то є грецько-католицького, латинського і вірменського у всіх правах, привілеях і достойнствах— на ділі було, — та

з) щоби Русинам як таким всі народні уряди, як також всі міські і сільські служби були приступні". На отсю петицію з 19. квітня 1848., прийшла відповідь міністра справ внутрішних Піллєрсдорфа, з дати: Відень 9. мая 1848, того змісту [6 Подаю на підставі перекладу, уміщеного в ч. 3. „Зорі Галицкої" з року 1848.], що цісар

вислухавши свою відповідальну міністеріяльну Раду зволив видати отсі постанови:

1) У всіх народних школах тих циркулів, в котрих людність цілком або більшою частиною руська, буде шкільна наука в руськім язиці уділятися, — але в тих громадах Східної Галичини, в котрих польська людність становить більшість, мусить бути дозволено затримати в школах язик польський як викладовий „учительний".

2) Зі згляду, що руський язик на теперішнім щеблi свого розвинення до уділювання многих наукових предметів іще не зовсім успосібнений, обявлене желаннє, аби в циркулах Русинами замешканих, також у висших школах руському язикови в науках для народної руської людности відповідне далося розширенне, — в той спосіб виповниться, що у висших школах руського краю поперед катедра сего язика запровадиться, щоби учащійся молодіжі до фундаментального виучення своєї рідної мови спосібність подати, і так видосконаленне тої мови прилагодити.

3-тий і 4-тий уступ того прошення, щоби, оголошення законів в краю також і в руськім язиці діяли ся, та щоби урядники в частях краю Русинами замешканих того язика свідомі були, є вже уставним патентом з дня 25. квітня сего року згідно з желаннєм просячих розвязані.

5. Щоби грецько-католицьке духовенство в краєвім руськім язиці належито видосконаляло ся, за рівне справедливе як і за потрібне узнає ся, та для того Єго Величество приказати зволили,не тілько, аби Епископів особливу увагу і старанне виразно на те звернути, але також те наміреннє через заложеннє в семинаріях обовязуючої кождого науки тої мови і через запроваджень осібних в ній вправ по можности осягати.

6. Правне зрівнаннє всіх трьох католицьких обрядів у всіх правах, привілеях і достойнствах остро-дотримувати ся буде і не допустить ся, аби один над другий в жаден спосіб не возносився.

7. Припущенне Русинів яко таких до всіх публичних урядів, також до всіх міських і громадських по-

слуг, вже в § 24. патенту уставного забезпечено і буде предметом старанної уваги ряду"...

Отся відповідь прийшла на адресу „Головної Руської Ради" у Львові, що тим часом вже була завязалась і розвинула живу діяльність. Організація „Головної Руської Ради" не обмежувалась тільки на сам центр у Львові, а покликала до діяльности Окружні Ради в краю. Ті окружні ради були органами Головної Руської Ради. Найдіяльнійшими членами Головної Руської Ради у Львові були: о. Михайло Куземський, схолястик і Іван Борисикевич, правник та власник маєтности.

Першим редактором „Зорі Галицкої" став Антін Павенцкий, молодий правник, пізнійше нотар і власник реальности у Львові.

4. Заснувавше „Головної Руської Ради" у Львові.

„Головна Рада Руська во Львові" завязала ся дня 2. мая 1848, в салі збору консисторського у св. Юра.

О годині 6. вечером зійшло ся там більше як триста Русинів, всілякого стану і віку. Тут прийшли були також Поляки, що хотіли, щоби не допустити до заснування „Головної Ради Руської." Передусім віддано честь памяти Маркіяна Шашкевича, в тій „святій годині" і повитано Русинів, до охорони і піднесення руської народности згромаджених, - як сказано у відноснім звіті.[7 „Зоря Галицка" ч. 7, з р. 1848.]

Відтак під тимчасовим проводом о. Мих. Куземського, завязалася „Рада народна руська". О. Іван Жуковський парох церкви св. Петра і Павла у Львові говорив про потребу завязання такої Ради i ціли, котрі має ся поставити. Його промову перервав пан Сускі (імени не подано у відноснім звіті), Поляк, що прийшов у намірі, щоби перешкодити завязаннє руської Ради і зачався над сим розводити, що Русини роблять незгоду між народами побратимими. Йому відповів „сильним словом" богослов Алексій

Заклинський, що Русини самі о своє добро старати ся мусять, та з уст всіх зібраних вийшов один голос: Русини вже ніколи, ніколи до Польщі не хочуть належати. Тоді пан С. увидівши той сильний і незломний дух руський, — віддалив ся...

Учасники збору, „з радости при розході цілували ся, а старці тішили ся як діти, бо надія і ціла юність стала перед ними"...

В 1. числі часопису „Зоря Галицка" з 15. мая 1848, видаваного Антоном Павенцьким, проголосила „Рада народна руска" першу відозву до руского народу: [8 Назви «Головної Руської Ради" уживали зі змінами.]

„Браття!

Відомо вам, що Найяснійший Цісар Австрійський і Король наш надали ласкаво всім народам своєї держави і нам Русинам землі Галицької, патентом з дня 25. березня 1848 Конституцію то значить: таку фундаментальну уставу, котра цілому народови нашому через вибраних і завіреннє маючих мужів уділ в праводавстві своїм дозволяє, і тим способом свободи і добрий бит нам забезпечає.

Межи тими свободами надали нам те особливе право, що можемо збирати ся на наради над спільним добром нашим, розпізнавати потреби народа і краю нашого і такові Найяснійшому Панови предкладати.

В такім наміренню завязало ся ту в столичнім місті Львові товариство Русинів під назвою „Рада народна руска", котра порозуміваючи ся з народом, його заступати, над його потребами промишляти і над його свободами чувати буде.

Конечна потреба для нас Русинів такого збору тим явнійше ся окаже, скоро ся застановимо, чим наш нарід колись бил, в якім стані досі зіставал і яким при наданій тепер конституції бити може і повинен. Ми Русини Галицькі належимо до великого руського народу, котрий одним говорить язиком і 15 міліонів виносить, з котрого пілтреття міліона землю Галицьку замешкує. Той нарід бил колись самодільний, рівнал ся в славі найможнійшим народам Европи, мал свій письменний язик, свої власні устави, своїх власних кня-

зів, - одним словом: бил в добрім биттю, заможним і сильним. Через неприязні судьби і різні політичні нещастя роспал ся поволи той великий нарід, стратил свою самодільність, своїх князів і прийшол під чуже панованне.

Такі нещастя склонили з часом много можних панів відступити від руського обрядку отець своїх, а з ним виречися мови руської і опустити свій нарід, хоть тая зміна обрядку народности перемінити не могла, і кров руська в жилах їх плинути не перестала. — Нарід тим способом оставлений і що раз більше ослаблений, зістал завислим від довольности чужої, а все понижений, зачал во всем лишати ся і до тої прийшол недолі, що соромом било Русином називати ся.

Вправді пізнійше обіймила долю нашу лагіднійша опіка, зачали й нам признавати права, однакож попереднійший стан річей не дозвалял правдивої доступити свободи. І в тім смутнім стані зоставалисьмо аж досі.

Але як все на світі з часом ся минає, як по зимі прикрій весна наступає, так Браття! і той стан смутний нині змінил ся через Конституцію. Браття! єсть то велике право, велике добродітельство, єсть то сонце, котре як всім, так і нам Русинам засвітило і до нового нас життя пробудило. Будяться тим сонцем освічені народи далекі і сусідні, підноситься перед очима нашими на земли нашій народність польська, і о добрі і о свободах своїх скоро і живо промишляти зачала, — а миж, Браття! сини так великої руської родини, малибисьмо самі одні на світі позістати і на даль в тім нещаснім замертвінню? Ні! Пробудил ся уже й наш лев руский і красну нам ворожить пришлість. Вставайтеж Браття, вставайте з долгого сну вашого,бо уже час! Встаньте! але не до звади і незгоди! но двигнімся разом, щоби піднести народність нашу і забезпечити дані нам свободи. Пожиткуймо з тої спосібности, абисьмо не покрили ся ганьбою перед світом і не стягнули на

себе нарікання поколінь наступних/Поступаймо з другими народами в любві і згоді! Будьмо тим, чим бити можем і повиннисьмй. Будьмо народом!

Тим то чувством Наррдности напоєні і в тім наміренню собралисьмо ся ми Русини, котрим добро і щастє народу на сердци, і будем ділати в спосіб наступуючий:

а) Первим заданнєм нашим буде заховати віру і поставити на рівні обрядок наш і права церкви і священиків наших з правами других обрядків.

б) Розвивати і взносити народність нашу во всїх єї частях: видосконаленнєм язика нашого, запровадженнєм єго в школах низших і висших, видаваннєм письм часових, утримованнєм кореспонденцій з письменними так нашими, як иншими до щепу славянського належащими, розширеннєм добрих і ужиточних книжок в язиці руськім і усильним стараннем впровадити і на рівні поставити язик наш з иншими в урядах публічних і т. д.

в) Будем чувати над нашими правами конституційними, розпізнавати потреби народу нашого, і поправлення биту нашого на дорозі конституційній шукати, а права наші від всякої напасти і оскорблення стало і силно хоронити.

О тім то всім вас Браття Русини! свідомих чиним, і упоминаем, абисьте так, як досі, незломную віру заховали нашому Найяснійшому Цісарови і Королеви конституційному Фердинанду І. в тім сильнім переконанню, що під можним заступленнєм Австрії права наші і народність наша укріпити ся і сили свої розвинути могуть.

При тім вас уважних робим, що так як з одної сторони святим нашим обовязком буде права, народність нашу напротив всіх замахів так домових як чужосторонних силне і стале боронити, так з другої сторони сам Бог і право

людcкости наказує, абисьмо напротив тих, котрі попри нас также ся о своє добро і свою народність старають, жадної ненависти в сердцях наших не живили, но як щирі сусіди одної землі в згоді і єдности жили.

Абисьмо тому нашому наміренню тим скутечнійше могли відповісти, взиваєм вас наконець Браття! абисьте, як і ми во Львові Головну Раду завязали, так і ви в тім самім наміренню в поменші ради ся збирали, скоро вам спосіб до того подамо.

А тепер Браття завірте нам Русинам! і будьте переконані, що тілько на такій дорозі станемося тим, — чим бити повиннисьмо, — станемося честним, просвіщеним свободним народом!!!

Львів, дня 10. мая 1848.

Григорій Яхимович, єпископ, предсідатель. Заступники предсідателя: Михаїл Куземський, схолястик, Іоан Борисикевич, письменник. Секретарі: Михаїл Малиновський, проповідник катедральний, Теодор Леонтович, архівіст Товариства Кред".

5. Кристалізуванне політичної думки і супротивні заходи Поляків.

В українськім національнім відродженню в Австрії виступає яснійше рік 1848, памятний першими проблисками політичного життя Українців галицької землі. В сім році, як се вже сказано, наступило знесеннє панщини, значить рабства наших хліборобських мас в Австрії та в сім році виринуло питаннє конституційної перебудови австрійської держава, і з сим родиться політична думка свободи, самостійности і рівноправности націй.

Отся думка скристалізувалась в сім році, в „Головній Руській Раді" у Львові, що станула на становищі самостійности руського (українського) народу як нації, та його окремішности від народів: польського і російського.

А отсе викликало між галицькими Поляками противну акцію. Проти „Головної Руської Ради",. як першої політичної орґанізації Русинів (Українців) галицьких заложили були Поляки польонофільський комітет у Львові, званий „Руским Собором" (23. мая: 1848. р.), та заманили були до себе Івана Вагилевича на редактора такогож орґану „Дневник руский", для „удержування згоди і одности з миром сполної отчини". В такій службі польській умер Іван Вагилевич, колись руський письменник, опісля польський, — в дні 10. мая 1866. р. у Львові, та його іменем назвали Поляки одну з вулиць міста Львова. Іван Вагилевич не видержав гарту боротьби за самостійність нашого народу і марно згинув.[9 Пр. пор. Stefan Kaczała, Polityka Polaków, на стор. 289: „Rok 1848. odkrył nareszcie, i dla ruskie] narodowości perspektywę praw politycznych. Przy takiem położeniu rzeczy nie spodziewając się żadnej koncesyi ze strony Polaków, a opierając się na ogłoszonem. równouprawnieniu narodowości, Rusini zawiązują osobną radę ruską, dla pilnowania praw własnych. Ta wyrzekła, że Ruś halicka jest. częścią 15-milionowej Rusi. Ztąd osobne adressa, deputacye i t. d., bez czego prawdopodobnie byłoby się obeszło, gdyby nie postępowanie z polskiej strony. Tu powstał jeszcze większy krzyk, a ponieważ twierdzono: „że Ruś spolszczona, niema Rusi, wywołanie kwesty i ruskiej trzeba było komuś przypisać. Przypisano je rządowi. Stadion, ówczesny namiestnik Galicyi, przypatrzywszy się rzeczywistym stosunkom na miejscu, chciał równouprawnienie stosować i do Rusinów. Ztąd okrzyk: Ruś wynalazł Stadion. Język ruski nazywają ruteńskim, jakby na potwierdzienie wynalezienia Rutenów. Frazes ten, równie i drugi: Język ruski jest narzeczem polskiego, to bezsens"...] Ось так відпав один з товаришів „руської трійці"...

В таких обставинах, в моменті свобід в австрійській державі, піднимаєть ся думка про самоуправу української области в Австрії. Та се домаганнє самоуправи австрійської України виступає не як далека мрія у максимальній програмі, але як конкретне жаданнє внутрішної політики Галицьких Українців в Австрії, що мало поважні обєктивні вигляди на скоре здійсненне, бо тодішнє австрійське правительство уважало таке домаганнє як зовсім оправдане і самозрозуміле, коли прийма-

єть ся в основу державної політики: рівноправність національностей.

Цісарською постановою з 27. лютого 1847. р. було вже розпоряджене: поділити Галичину на дві ґуберніяльні области з головними містами: Львовом і Краковом та сей поділ мав перевести австрійський Губернатор Галичини граф Франц Стадіон.

Але побіч домагання самоуправи австрійської України була ненарушена максимальна програма: соборна Україна, хоча у несмілій формі: свобідна Русь.

На сій основі підняла „Головна Руська Рада" домаганнє, одиноко можливе в тогочасних обставинах, утворення з української території в Австрії: окремого краю з політичною самоуправою.

6. Поглиблювавше національної думки Галицьких Українців.

За кличем „Головної Руської Ради" у Львові відозвалися окружні Ради в краю, між котрими визначилась була Руська Рада в Станиславові. Там відбув ся в дні 30. мая 1848. р. народний руський фестин, на котрім о. Григорій Шашкевич, парох в Угринові коло Станиславова, виголосив знамениту промову патріотичну, що викликала загальне одушевленнє і підєм національного духа.

Василь Ільницький, б. радник шкільний і директор академічної гімназії у Львові, у своїх споминах згадує те незвичайне вражінне, яке зділала на ньому (тоді студентови університету) промова Григорія Шашкевича в Станиславові, якої вершком були слова: „й руский лев потрясає на ті кривди з обуреннєм свою золоту гриву"...

Ось так добувались з чистих душ тодішних Українців почування до змагань за волю і життє свого народу, та звідсі лине думка політична про самостійність нації.

Відтак у пропамятнім письмі з 9. червня 1848, до цісаря Фердинанда, поставила „Головна Руська Рада" такі домагання:

„щоб ті простори Галичини, що є замешкані Русинами, творили для себе провінцію з осідком політичної краєвої управи у Львові. Отся часть обнимає східні округи Галичини з руським населеннєм, так як ся часть краю була первісно самостійним князівством, опісля Галицьким Королівством, та вкінці червеноруським Воєвідством; — та щоб ті части краю, які замешкують Мазури, відділено від „руської провінції". Ся часть краю обнимає західну частину Галичини і має польське населеннє".

А з другої сторони, щоби до поділу Галичини не допустити, зорганізували Поляки так званий „Руский Собор", до котрого належали переважно Поляки українського походження, та отся псевдоруська Рада мала на меті параліжувати діяльність „Головної Руської Ради" [10 Пр. пор. Крівавого року, Відень 1917, стор. 19 і д., та D-r. М. Łozynskyj, Wiederherstellung des Konigreiches Halytsch-Wolodymyr, Lemberg 1918, стор. 14 і д.] До сего уживав Собор всяких способів [11 O. Софрон Витвицький, парох Раківця і Семенівки оголосив в січні 1849, визнаннє свого блуду, бо приступив був до польської „Ради Народової", та відтак переконав ся, що нерозважний крок учинив і що тая свобода рівність і братерство на пустих словах тільки стоїть, а серце їх хоче завсігди над нами старшувати і далеке від сего, щоби нам щиро сприяли. „Длятого вирікаючи ся звязку з польськими партіями, сказав він, — молю вас чесні браття усердно: Прийміть мене яко брата, кающого ся за той мій блуд!"], не виключаючи навіть переговорів з „Головною Руською Радою" , щоби погодити інтереси і змагання Українців з посяганнями Поляків, але ті заходи остали без успіху. Тоді зголосив ся був гурток визначних Поляків українського походження до єпископа Григорія Яхимовича з заявою, що вони хочуть перейти на грецько-католицький обряд. Епископ Яхимович розваживши наміри польських панів, відповів їм, що Русини не мають шляхти та її не потребують...

Супроти внесеного польського протесту проти поділу Галичини на дві части, „Головна Руська Рада" внесла другий меморіял до міністерства внутрішних справ, з 17. липня 1848, в котрім домагалась в імени всего руського народу Галичини прихилити ся до її бажання з отсих причин: [12 Пр. Пор. матеріяли Івана Кревецького, Справа поділу Галичини в рр. 1846-1850, в Записках Наукового Товариства ім. Шевченка, Львів 1910, стор, 54, і д, Т. XCIII., Т XCIV, стор. 58. і д.]

„1) Тому, що згаданий поділ Галичини на дві провінції є відголосом волі цілого руського народу, котрий заступає „Головна Руська Рада", та котрий не відступить від сеї своєї невідмінної волі;

2) Тому, що як Урядови добре відомо — у східній части Галичини є 2 1/2 міліона руського населення. Але не зважаючи на се, заходами Поляків починає вводити ся у всіх судах руської части Галичини урядова мова — польська. Та чи може що більше ранити почуваннє народу, як коли йому заперечують його найдорожший скарб — його мову. Така зневага мала би в теперішних обставинах впасти тільки на Русинів, що мають свою власну вироблену мову, яку треба тільки впровадити до шкіл і урядів;

3) Тому, що руський нарід може тільки тоді прийти до власної національної гвардії, сього сторожа народного конституційного життя, коли Галичина буде поділена, бо тепер, як се Урядови відомо, се право привластили собі в цілій Галичині Поляки.

4) Наведене висше є доказом, що народна кривда, якої руський нарід зазнавав у протязі кількох століть на своїй власній землі з боку польських заходців через угніт, пониженнє, а навіть релігійне переслідуваннє, — триває ще й тепер.

5) Русини жадають поділу Галичини не тільки наслідом признаної конституцією національної са-

мостійности, але іще більше тому, щоби увільнити себе вже раз від політичного впливу з польського боку, на що є так богато доказів, починаючи від 1831. р., що приносить тільки нещастє, — та щоби спокійно і без перешкод уживати своїх національних прав для національного розвою.

6) Бажання Русинів при пробудженню їх народного почування звертають ся до сего, щоби під охороною австрійського конституційного уряду розвивати пробуджене з найглибшого сну національне життє, — що одначе Поляки, добиваючи ся своїх, для нас зовсім чужих цілей, стараються знівечити.

7) 3 того виміреного від кількох століть проти нашого народу ворожого систему Поляки зібрали вже плоди, найшовши у спольонізованих Русинів найподатнійші наряди до повного підкопання руської народности і підпомагання польським інтересам, — які протестуючи разом з Поляками проти отсего поділу Галичини є для руського народу богато небезпечнійші, чим сама правдива польська партія.

8) Вкінці, без поділу Галичини не можна й думати про запоручений конституцією самостійний національний розвій тих двох народів, що йдуть противними дорогами.

„Вже в 1846. р. при нагоді прилучення до Галичини кусника Краківської землі уважав Уряд потрібним взяти поділ Галичини під розвагу, а виконаннє сього наміру являє ся тепер дуже важним для збереження руської народности.

„Головна Руська Рада", яка заступає руський нарід, подає сю просьбу з тим, що потрібні підписи зі всіх сторін Галичини, заселеної Русинами, пришле пізнійше.

„Супроти того отже, що в теперішних обставинах життє руської народности без поділу Галичини много потерпіло би шкоди, ц. к. Міністерство зволить поділ сей на руську і поль-

ську провінцію високосклонно перевести. Таким чином Русини, вільні і забезпечені від всіх неприхильних політичних впливів, а також від всіх покус, тим більше будуть старати ся дати дальші докази своєї незрушимої вірности і прихильности до Вис. Престола й сильно причинятися всіми народними силами до утвердження союза, що обнимає всі провінції конституційного австрійського цісарства. У Львові, 17. липня 1848. В сім дні, іще видала „Рада Руська Головна" ось яку відозву до народу: „Мир Вам Браття!

Рада Руська Головна видячи потребу і зважаючи на учинені предложення денекотрих поменших рад, аби Галичина з причини двох народностей, руської і польської, була поділена на дві провінції, на руську в руській східній, і на польську в західній части Галичини, подала давнійше о те до Його Величества прошеннє. Но понеже те прошеннє досі не є ускутечнене, а Поляки і ложно називаючий ся „Руский Собор" і ті Русини, котрі тримають з Поляками, написали прошеннє напроти сего поділу і підписи збирали, — для того Головна Рада Руська подала за тим самим поділом під днем 17. липня 1848, до Високого ц. к. Міністеріюм друге прошеннє.

Головна Руська Рада уділивши ті прошення поменшим радам у відписах желає, щоби для попирання тої просьби всюди ся руські люди підписували на осібних паперах... давши заголовіє таке по руськи і по німецьки: Ми підписані в окрузі руської поменшої ради (імя рек) приступаєм к прошенню до Високого ц. к. Міністеріюм під днем 17. липня 1848, ч. 173, від нашої Головної Ради для поділення Галичини на дві провінції поданому.

Головна Рада поручає нарід о сім ділі добре обучити, що від того поділу наша добра доля

залежить, щоби ся для того як найбільше руського народа підписувало. Потому мають ся ті підписи як найскорше сюди до Головної Ради надсилати, а вона зашле їх разом додатково до свого прошення і до своїх підписів до Високого Міністеріюм.

Від Ради Головної Руської во Львові, дня 17. липня 1848. М. Куземський, заступник предсідателя. Т. Леонтович, секретар. Що сі побоювання членів Головної Руської Ради у Львові не були безпідставні, виказуєсь з переписки д-ра Франца Смольки, котрий був польським депутованим та разом з Фльоріяном Зємялковським держали тоді у своїх руках керму польської політики.

Франц Смолька написав в своїм листі з 8. серпня 1848, до Львова:[13 К. Widmann, Franciszek Smolka, jego życie i zawód publiczny. Cz. 1. Lwów, 1884, стор. 242 і. д.]... Читаю якраз, що внесено петицію руських підданих в справі поділу Галичини на дві губернії. Вам відомо, що ми наміреному поділови Галичини, підписаному цісарем дня 19. черв. 1848.р. „brevi mami" скрутили карк, — одначе з приводу поданої петиції се питанне могло би бути відновлене і експльоатоване на нашу шкоду. Тому треба, щоби нам прислали петицію Русинів з як найбільше підписами, щоби Галичини не ділити на дві губернії. Мені здаєсь, що в сій справі вже щось робить ся; — Прошу Кабата[14 Др. Маврикій Кабат був у Львові адвокатом, відтак професором університету.], щоби пішов до Ради народової, щоб сю петицію прислали як найскорше...

Маючи на увазі ті супротивні заходи Поляків, внесла була „Головна Руська Рада" поновний меморіял до міністерства внутрішних справ з датою 28. жовтня 1848, в котрім заявила, що поділ Галичини є питаннєм життя для Русинів „Die Theilung Galiziens ist eine Lebensfrage fur die Ruthenen".

На се відповіли Поляки своїм меморіялом з 27., падолиста 1848. р.

7. Вибори до Сойму державного у Відні, 1848. р.

Вибори до першого австрійського Сойму державного (Reichstag), випали в Галичині так, що на 96 послів з Галичини вибрано 35 наших послів; 23 селян, 8 священиків і 4 зі світської інтелігенції.

Такий вислід перших виборів безпосередно по знесенню панщини є нам зрозумілий, бож маса сільського народу була іще не просвічена і політично несвідома, та національна організація не була зовсім переведена, а польська сторона була в широких верствах своєї інтелігенції і півінтеліґенції підготовлена і уживала всяких способів, щоби наш нарід відстрашити від участи у виборах. Між иншими баламучено наш нарід поширюваннєм лєґенди, що депутати (посли) у Відні мають підписати нову панщину. Тому не мож дивувати ся, що наш нарід в деяких повітах не хотів стати до виборів, наслідом чого вибрано до Відня більше Поляків.

Нашими депутованими (послами) в р. 1848, до першого австрійського сойму державного були (о скільки я міг ствердити):

Григорій Андрушак, господар зі Скільського; Кирило Блонський, священик з Яблонова; Александер Добжанський, свящ. з Сянока; Йосиф Динець, господар з Сокаля; Андрій Дзіваковський, господар з Жидачева; Іван Федорович, посесор з Тернополя; Стефан Ґой, господар з Заліщик; Мих. Гнидковський, священик з Войнилова; Василь Гармацій, господар з Микулинець; Мих, Ганкевич, свящ, з Радехова; Йосиф Григорук, господ. з Делятина; Григорій Яхимович, єпископ з Перемишля; Іван Капущак, господар з Солотвини; Панько Козар, господар з Жовкви; Іван Круховський, господар з Городенки; Стефан Лесюк, господар з Коломиї; Григорій Левицький, свящ. з Золочева; Іван Ломницький, свящ. з Турки; Матій Мазуркевич, господар зі Збаража; Григорій Ничипорук, господар зі Снятина; Гринь Петришин, господар з Тисьмениці; Константин Посацький, дяк з Рожнітова; Евстах Прокопчиць, учитель ґімна-

зійний зі Станиславова; Іван Ришко, господар з Кут; Граф Франц Стадіон, міністер, вибраний в Раві Руській; Іван Ставарський, господар з Винник; Григорій Шашкевич, священик вибраний в Монастирисках; Кирило Вінковський, фіскальний адюнкт вибраний з Яворова.

„Зоря Галицка" зр. 1849 [16 „Зоря Галицка", письмо повременне для справ народних, політичеських і церковних, словесности і господарства сільського, галицко - угорско - буковинско - руского народа, видаване А. Павенцким, Львів, 1849, ч. 3.], подаючи виказ наших депутованих, умістила ось які замітки: „Показує ся, що не дуже нарід наш руський перся при виборах за ученими Русинами, коли другі народи найученщих вибирали, — і за священиками своїми руськонародними, котрі так много мають терпіти і так много мають гризоти, що ся уймають за справою народа свого руського. Кілько то більше вибрано Поляків. Бо то люди своїм священикам не вірили і не давали ся научити, ба ще ся на них сердили, не приходили до вибору, або ся не підписували на вибір депутованого. „Селяни наші певне мають добру волю, але мало маєм учених Русинів на сеймі. Дай Боже, хто дочекає, другими разами добрих руських депутованих!"

З отсих критичних заміток виказуєть ся, що наш нарід не був іще освідомлений про значіннє виборів, та що інтелігентні верстви суспільні: духовні і світські не стояли в близьких зносинах з народом, — задля чого годі було вимагати, щоби сільський нарід розумівся на „учених Русинах". Отcе прийшло пізнійше і значно пізнійше...

8. Славянський конґрес (собор) в Празі, 1848. р.

Славянський конгрес скликали Чехи до Праги на день 2. червня 1848. р. Приводом до конгресу Славян було становище Німців в Австрії і Німеччині супроти Чехів. Німці постановили були скликати до Франк-

фурту над Меном загальнонімецький парлямент, щоби зединити у всенімецькім союзі всі німецькі території національні. До сих територій причислили вони також Чехію, Моравію і Сілезію.

Такий плян Німців незвичайно затрівожив Чехів. Вони побачили грізну небезпеку, що в разі здійснення змагань німецьких, чеський нарід розпливеться в морю германськім. Тому скликали вони славянський конґрес, щоби обеднаннєм Славян в Австрії перепинити посяганнє Німців на славянські території.

Конгрес отворив Павло Йосиф Шафарик та відчитав програму нарад: 1) познакомитися і порозумітися відносно положення і недомагань Славян в Австрії; 2) виготовити представленнє від кождої народности з її національними і конституційними домаганнями і внести від конгресу петицію до цісаря, — 3) уложити акт федерації, яким всі славянські народи Австрії зобовязують ся жити з собою в згоді, не домагати ся верховодства над другим і солідарно оборонюватися від чужинців.

„Головна Руська Рада" вислала на той конґрес до Праги трьох делегатів: крилошанина о. Григорія Гинилевича, Iвана Борисикевича і Алексія Заклинського. Коли зачались наради, явилася друга руська депутація з Галичини, вислана польонофільським „Руским Собором", та президія конгресу не знала, котру з тих депутацій узнати представницею руського народу галицької землі. Через те розпочались спори і сварки на конгресі, а вислід був такий, що зложено галицько-руську секцію з членів обох делегацій, до котрої вибрано трьох представників „Головної Руської Ради": Гинилевича, Борисикевича і Заклинського та трьох заступників „Руского Собору": кн. Сапігу, кн. Юрія Любомірского i адвоката Поглодовского, під проводом кн. Сапіги.

Кн. Лев Сапіга як провідник нарад секції не голосував і тому в секції вирішили три представники Головної Руської Ради: поділити Галичину на дві провінції, східну: — руську і західну: — польську. На се піднесли Поляки, що прибули до

Праги, страшний крик, прозиваючи кн. Сапігу зрадником і відгрожуючусь, що його убють. Тоді на просьбу кн. Сапіги згодились наші члени секції, щоби при тій постанові додати слова: „Вирішеннє сього литання полишуєть ся соймови краевому, зглядно раді державній"...

Та славянський конґрес не докінчив своїх нарад, бо в дні 12. червня 1848. р. прийшло було до крівавого бою між військом австрійським а чеською гвардією, наслідом чого командуючий ґенерал кн. Альфред Віндішґрец зачав бомбардувати Прагу і розігнав конґрес.

Надії, які покладано на сей славянський конґрес не здійснилися та делєгація "Головної Руської Ради" у Львові спільною нарадою з Поляками не принесла ніякого успіху...

Чомуж рішилась „Головна Руська Рада" вислати свою делєґацію на запросини — на славянський зїзд? Тому, що наш руський (український) нарід другим елавянським народам мало був знаний і досі то за часть польського, то за часть російського народу був уважаний. Та щоб отсе опрокинути і себе народом самостійним у світі славянськім представити — вислано нашу делегацію на славянський зїзд до Праги. А отеє завданнє поширення відродженої думки політичної виконала по змозі наша делєґація в тяжких обставинах...

Тоді прийшла черга на перший конституційний Сойм державний у Відні.[17 Пр. пор. Филипа И. Свистуна, Прикарпатская Русь подь владЪніємъ Австріи, Львовъ, 1895, стор. 280. і д.]

9. Наради Сойму державного у Відні, 1848 — 1849.

Перший австрійський Сойм державний(Reichstag) зібрався був у Відні дня 10. липня 1848. року і радив там до 1. падолиста 1848. Наслідом революції у Відні, перенесено сей Сойм до Кромерижа (на Моравії), де він радив від 22. падолиста 1848.

до 7. марта 1849, коли постановою цісаря Франц Йосифа з 7. марта 1849, розвязано Сойм державний в Кромерижі і приказано, щоби його члени зараз розійшлися [18 Verhandlungen des osterreichischen Reichstages nach der stenographischen Aufnahme, Wien, Band І—V, Hof- und Staatsdruckerei, 1848 — 1849.]

Першим президентом сего Сойму, з віку був Др. Йосиф Кудлєр, другим вибраним Др. Франц Шміт, третим Др. Антін Штробах, та четвертим Др. Франц Смолька.

З Галичини і Буковини було 108 депутованих (7. хибувало) з сих уневажнено вибір Иосифа Савки, господаря з Оборошина під Городком. Всіх депутованих було 383, але 25 депутованих не явилося.

При вступних нарадах Сойму державного зажадали наші посли селяне, щоби їм в руській мові пояснювано справи, над котрими ведуть ся наради, бо вони не знають мови німецької. Се їх домаганнє представив Евст. Прокопчиць, наш депутований зі Станиславова. Проти сего виступив німецький депутований Ганс Кудліх та сказав, що від кождого посла вимагавсь, щоби умів читати і писати, та знав по німецька. Депутат Савка виправдував, чому наші селяни не знають німецької мови. Він сказав, що наші селяни до 15. мая 1848, робили панщину, та їм пани не дали школи ані ніякої науки. Дебата тим покінчилася, що товмачів не допущено, а постановлено, що депутовані будуть своїм товаришам пояснювати предмет і стан нарад. 

Деп. Ганс Кудліх поставив дня 26. липня 1848,. внесок на знесеннє підданства зі всіми правами і обовязками, — не пересуджуючи, чи за відшкодованим чи без відшкодований. Коли при узасаднюванню свого внеску деп. Кудліх сказав, що свободи може боронити тільки чоловік вільний, а ніколи невольник(!), то саля нарад загреміла від оплесків на знак, що всі годять ся з його предложеннєм. Наш деп. Капущак вніс застереженню, що через знесеннє

панщини і всіх тягарів наші господарі і громади не можуть утратити права побору дерева з лісів домінікальних, бо се їм правно належить ся. А відносно відшкодовання панів за знесеннє панщини, то він вказав на тяжку працю, нелюдське понижуванню і терпіння панщинників, що вже сим всім окупили собі свободу, а панам полишають буки та нагайки на відшкодованнє.

Польскі посли: Дилєвскі, Махальскі і Смолька підносили, що в Галичині вже з 15. мая 1848 знесено панщину, та що помірковане відшкодованнє повиннаби держава виплатити.

У всіх нарадах першого Сойму державного, з поміж наших депутатів найбільше визначив ся вимовою, знаннєм справ і інтелігенцією о. Григорій Шашкевич. Він поставив був дня 17. жовтня 1848. по приняттю внесків Кудліха і товаришів дальший внесок, щоби в Галичині для вирішення справ: ґрунтів, лісів і пасовищ, та взагалі аграрних спорів між громадами і дворами установити розємні комісії під проводом урядника політичного (адміністраційного), до котрих мало входити дванайцять присяглих, предложених по половині позовником і пізваним. Сей внесок приняв Сойм державний і переказав окремій комісії до виготовлення відносного закону. Колиб перший Сойм державний не був розвязаний та сей закон цісарем був санкціонований, то у нас в краю були би справи так званих сервітутів (ґрунтових служебностей) зовсім инакше вирішені. Вони були би полагоджені на користь громад, зглядно громадян-хліборобів, так що господарські одиниці булиб незалежні від двора і малиб спромогу удержатись при життю....

А тим часом „Головна Руська Рада" не занедбувала національної справи. Вона внесла була петицію до Сойму державного у Відні, заосмотрену в 15.000 підписів, з домаганнєм поділу Галичини на дві провінції, заявляючи, що ми є частиною „15-міліонового руського (українського) народу", заселюючого полудневу Росію, полуднево-східну Польщу, Галичину і північну Угорщину....

Опісля прийшла в Соймі державнім до вияснення важна справа галицька, з приводу польської інтерпеляції.

На предложеннє галицького Губернатора Вацлава Залєского видало було міністерство просвіти: розпорядок з 29. вересня 1848. ч. 6117, того змісту, що в дожиданню висшого „усовершення" руського язика та заки прийде до поділу Галичини на руську і польску часть маєсь завести без проволоки язик польський в Гімназіях і в академії львівській.

Наслідом представлення і зажалення „Головної Ради руської" видало міністерство новий розпорядок, що у Східній Галичині: у всіх гімназіях, доки не буде учителів свідомих руського язика, має бути німецький язик викладовий; що у всіх гімназіях заводить ся руський язик як обовязковий, а польський як вільний предмет науки, та що у львівськім університеті задержуєть ся німецький язик викладовий так довго, доки не буде учителів до руських викладів і доки не будуть студенти спосібні до слухання викладів руських.

З сеї причини в дні 1. лютого 1849, вніс був польський депутат зі Львова Марян Дилєвскі: інтерпеляцію до всего міністерства з приводу язикового розпорядку, оголошеного у віденській Газеті урядовій з 21. січня 1849, відносно Східної Галичини.

На сю інтерпеляцію відповів міністер справ внутрішних граф Франц Стадіон дня 3. марта 1849, в Соймі державнім:

„У східній, переважаючою більшістю Русинами замешкалій части Галичини, - казав міністер, — примінює міністерство ті самі засади, якими в округах польських з особлившого згляду на народність польську руководилось, — також до народности руської, з сею ріжницею, що запровадженнє руського язика при меншім „проспіху" їх літератури тільки поволи підниматись може. До часу, коли руська народність достаточно вже розвинеть ся, має остатись так, як було, але має вже тепер руський язик як предмет науки обовязково бути запроваджений у всіх установах научних. З того становища виходячи, відпо-

відає міністерство на запити п. депутованого зі Львова.

Звідки міністерство знає, що руський нарід в Галичині більше польському як німецькому язикови є противний? Звідсі, звідки міністерство про почування і бажання кождої иншої народности довідує ся, т. є з писемних подань, через депутації і петиції. Руська народність сею дорогою свої домагання від тої хвилі обявляти не перестала, від коли розпорядком з 29. вересня 1848. в правах і жаданнях своїх дуже почулась обидженою, і в сім напрямі до міністерства зі всіх сторін дуже много зажалень і просьб вносила.

Вияснення причини, чому Русини більше проти тимчасовости польського, як німецького язика опирають ся, в сім треба глядіти, що Поляки навіть самостійність руської народности заперечують, а права до самодільного розвивання її відмовляють — а Німці віддають руській народности повну справедливість.

Як дійсно воно правдиве і як дуже сим розпорядком міністерство відповіло східній части Галичини, доказує промова, котру ректор „Magnificus" др. Тангель на чолі львівського університетського збору виголосив до нового шефа краю Ґолуховського, в якій каже:

„Університет львівський зовсім став ся инший, т. є руський і тільки в сім розумінню русько-німецький, що аж до цілковитого научного розвою руського язика, німецький язик тимчасом як язик викладовий задержить ся.

„Цілий край по сім боці Сяну підносить ся в радости з вдяки за мудрі розпорядки Високого Міністерства, бо видить здійсненне своїх справедливих бажань".

Чи правительство задержує в силі давнійше надані права для народів, замешкалих у східній части? — Якраз сим способом міністерство зберігає права народів замешкалих у східній части, що переважну більшість руської народности, котра отсю східну часть замешкує, увільнило від такого розпорядку, який права тої більшости прямо нарушує. Та що при сім

міністерство зовсім не думає нарушувати справедливих бажань в меншости там находячих ся жителів польської і німецької народности, висказало виразно в згаданім розпорядку.

На дальший запит, чи міністерство при сім думає остати, щоби в гімназіях і у всіх шкільних установах львівських та инших у Східній Галичині, де вся шкільна молодь по польськи говорить, наука викладач далась німецьким язиком з цілковитим виключеннєм польського, — треба у відповідь спростувати:

1) мовби вся молодь, яка учиться у східних частях Галичини говорить по польськи, се неправда та опрокидуєсь сим, що відносно Львова — тим ділом, що в перших місяцях коли домініканську гімназію на польську стопу поставлено, до 50 учеників опустило Гімназію і до академічної гімназії перейшло, бо польських викладів не могли зрозуміти, та що навіть поміж останними 347. учениками: 124. по части до руської, по части до німецької народности належать;

2) що міністерство не хоче у Східній Галичині польський язик в науці зовсім виключати, доказує сам розпорядок згаданий п. інтерпелянтом.

Міністерство розуміє під рівноуправненнєм народностей те, щоби одній народности те, що її належить ся, в тій самій мірі уділялось як другій, — так у відношенню до Галичини, щоб руській народности в тих округах, що нею замешкують ся, те саме і в рівній мірі дати, що польській народности в части її належній даєть ся.

А меншість одної з другою спільно мешкаючої народности не має права жадати, щоби більшість її бажанням в лад ішла, і тому мусілось розпорядок міністерський з 29. вересня 1848. назад взяти, бо ним більшости руської народности язик меншости польської в науці і урядах накидало ся. Але меншість одної з другою спільно мешкаючої народности має право жадати, щоби її наука в питомім язиці без укорочення прав більшости, була приступна, і тому силою міністеріяльного розпорядку, покликаного п. інтерпелянтом, польський язик в установах шкільних Схід-

ної Галичини як вільний предмет назначено, а на університеті виклади приватних доцентів, як в польськім так в руськім язиці призволено.

Та взагалі, наміреннєм правительства є старати ся, щоби не тільки в західній, але й у східній части краю, як в мові ділань урядів, так і в школах, не не тільки більшість, але й меншість була заступлена, як находить ся в значнім числі, та в сій справі відносно шкіл маєсь запровадити Раду шкільну..."

Цісар Фердинанд був першим конституційний цісарем Австрії, і він санкціонував предложені йому міністерством постанови Сойму державного про знесеннє підданства і патрімоніяльних відносин, та увільненнє землі (ґрунтів) від тягарів, як перший закон конституційний з 9. вересня 1848. р.

10. З'їзд руських учених у Львові, в жовтні 1848. р.

Николай Устіянович, парох Славська, піддав „Головній Руській Раді" думку про потребу скликання з'їзду „письменників і прихильників народної просвіти". Думка отся прииялась і приступлено до скликання зїзду руських учених.

Відозву з запрошеннєм учених руських на зїзд до Львова, на день 19. жовтня 1848, оголосили 1. вересня 1848: Николай Устіянович, Іван Товарницький, Мих. Малиновський, Теодор Леонтович, Іван Заржицький, Іван Слимаковський, Іван Жуковський, Лев Сосновський і Іван Борисикевич.

Завданнєм сего з'їзду руських учених було:

1) Установити для язика нашого однакі форми, та для письма нашого приймити найвідповіднійший правопис (писовню), висвітлити ріжницю мови нашої від язика старославянського, також від російського і від польського.

2) Дати ученим нашим нагоду, щоби до себе зблизили ся і получили ся до спільних праць літературних.

3) Утворити інститут народний на спосіб „Мати Чеської" як охорону нашої літератури.

В сій відозві було сказано: „Без всякої ріжницi нашого політичного пересвідчення о щастю народнім, без ріжниці iсповідання, получім ся всі Русини в тім сильнім переконанню, що правдиве щастє народови нашому тілько на підставі просвіщення зацвисти може."

Тут годі не згадати про знаменні перепони з'їзду руських учених у Львові в р. 1848, що зображує нам очевидець Стефан Качала ось якими словами (Polityka Polaków, стор. 292): „В дні отворення сього з'їзду ґраф Ґолуховські, тоді віцепрезидент намісництва, листовно остерігав о. Куземського, провідника Ради руської, щоби з'їзду не отвирано, бо його розжене Гвардія народова. В обуренню питали Русини: Чи гвардія народова провадить уряд в краю? Та коли з провінції багато зїхалось було до Львова,

треба було щось зробити і тому вислано депутацію до коменданта Генерала Гаммерштайна з запитом, чи побоювання порушені віцепрезидентом є того роду, що збори не можуть видбутися?

Головний комендант дав успокоюючу відповідь і збір відбув ся.

В часі нарад повідомлено їх провідника, що кінна гвардія народова випроваджує свої коні, але нема страху, бо Генеральна команда запорядила відповідні протиспособи.

Отсе було перше свобідне зібраннє руських учених в їх питомій батьківщині...

Наради з'їзду руських учених, при участи около сто осіб, відбували ся від 19. до 26. жовтня 1848. р. в музейній салі духовної семинарії у Львові. Нарадам проводив о. Михайло Куземський.

О. Іван Жуковський відчитав програму з'їзду і пояснив її; о. Лев Трещаковський, парох з Рудна під Львовом, виголосив промову про потребу подбати про наші справи господарські (економічні), та о. Николай Устіянович визначився своїм красномовством, висказуючи яка праця жде нас, заки дійдемо до свого відродження. Одначе, — сказав він, — ні ворожий польський табор ні жмінка його руських прихильників не може відстрашити нас від сьої праці. Осередком життя народу стане рідна мова, що у вікових боротьбах трохи не останним лишилася для нас майном. Тільки на власних підвалинах підноситься честь народу...

Як організатор літературної роботи виступив товариш Маркіяна Шашкевича: Яків Головацький. На сім з'їзді відчитав він: „Розправу о язиці южно-рускім і єго нарічіях", в котрій виказував: „мильність виображень, начеб то мало-руский язик був нарічієм польського або знов велико-руского язика..."

„Зїзд учених" поділив ся на секції та у важнійших справах відбувалися наради злучених секцій. З нарад і ухвал сего зїзду годиться згадати: піднесеннє потреби засновання господарського товариства; видання історії Руси; заведення окружних читалень; заложен-

ня історичного товариства і орґанізації шкільництва, — а найбільше часу зійшло на спорах за мову, народну чи церковно-славянську, і за правопис, між фонетиками і етимольоґами (йороборцями і йорофілами...)

Зїзд руських учених у Львові дав також почин до завязання наукового товариства „Руська Матиця" у Львові.

Перший зїзд руських учених був явною маніфестацією галицьких Українців, що вони бажають на національній основі розвивати свою народність, мову і літературу...

В отсім знамені історичнім шукаймо того західного коріння нації української, котре відживало і пускало на провесні свої живі парости.

11. Революція у Відні і у Львові, жовтень — падолист 1848.

Тимчасом правно-державні відносини в Австрії не могли наладнатись, головно з причини повстання Мадярів проти Австрії. В дні 6. жовтня 1848. р. мало відійти з Відня німецьке військо на Угорщину, щоби здавити ребелію Мадярів, а Віденці не хотіли до сього допустити і розлючена товпа народу повісила (замордувала) австрійського міністра війни графа Лятура...

Наслідом революції у Відні проклямував генерал Віндішґрец стан облоги, та Сойм державний перенесено з Відня до Кромерижа (на Моравії) — рескриптом цісаря Фердинанда з 22. жовтня 1848. р.

А у Львові, з приводу суперечки між австрійським військом а польськими Гвардійцями, в дні 1. падолиста 1848, р., станула польська Гвардія „за барикади" і не допускала війська до середмістя. Тоді головний командант австрійського війська Вільгельм Гаммерштайн казав артилерії станути на Високім Замку і бомбардувати Львів.

Від бомбардування згорів у Львові ратуш з архівом та пожар знищив іще академію (універси-

тет) з бібльотекою, головну школу нормальну, заклад технічний з музеєм, будинок старого театру з салею редутовою і кілька домів в краківській дільниці Львова.

В дні 2. падолиста 1848. р. подиктував командант барон Гаммерштайн умову капітуляції м. Львова на отсих условинах: Гвардія народна буде вибракована; зложить відзнаки орлів польських; будуть знесені барикади; наступить розброєннє лєґіону академічного і видаленнє осіб чужих зі Львова. Отсі условини приймили іменем міста Львова: Михайло Ґноіньскі, Адам Клодзіньскі і Ян Міліковскі...

Відтак проклямовано в краю воєнний стан, щоби негайно здавити польську революцію, а Губернатор Вацлав Залєскі подав са до димісії [19 Іван Франко. В наймах у сусідів, І. Львів, 1914, стор. 177: Задушні дні у Львові.]...

Опісля, від „Головної Ради руського народу галицького" вийшов дня 21. падолиста 1848. через верхи Бескидів: поклик до „Братів Русинів Угерськиха, щоби їх поінформувати про події у нас і піддержати на дусі.

12. „Головна Руська Рада" у цісаря Фердинанда.

„Головна Руська Рада" у Львові не вдоволялась тим, що досі зробила ані не здала всеї справи на депутованих, але сама докладала заходів, щоби для нашого народу здобути належне йому правно-державне становище в Австрії.

Вона вислала депутацію до цісаря Фердинанда, що пробував тоді в Оломунці. До сеї депутації були призначені: о. Мих. Куземський, і Іван Борисикевич, як також о. Григорій Шашкевич, о. Іван Ломницький, о. Григорій Левицький, Василь Гармацій і Андрій Дзіваковський.

Депутація представила ся цісареви в дні 6. падолист а 1848. р. та предложила йому адресу, в котрій поставлені були отсі домагання:

1. поділу Галичини на руську (українську) і польську провінцію;

2. допущення національної руської ґвардії;

3. впровадження руської мови в школах і всіх урядах руської (української) Галичини;

4. скасування двірських мандаторів і установлення на їх місце цісарських (державних) урядників;

5. установлення комісії для розсліду спорів за ґрунти і ліси між панами (дворами) і громадами;

6. перенесення урядників, неприхильних нашому яародови: та —

7. зрівнання всіх прав нашого грецько-католицького духовенства з духовенством латинським.

Цісар Фердинанд відповів депутації, що отсі домагання возьме собі до серця та прикаже міністерству розслідити сі справи і по змозі сповнити бажання[20 Пр. пор. „Зоря Галицка" ч. 21. з р. 1848.].

Отся адреса до австрійського монарха має своє значіннє. Вона засвідчує, що політична думка у тодішних провідників дійшла була до програмового устійнення національних домагань, — що представляють собою визвольні змагання нації: своя національна територія, національна оборона, українізація школи і урядів, правильна адміністрація, вирішеннє економічної долі селян-хліборобів (земельна справа) та рівноправність обрядів релігійних...

Польські патріоти демаґоґи, як Каспер Цєнґлєвіч і Ян Добжаньскі голосили, що „Головна Руська Рада" представляє тільки одну клерикальну фракцію, а не цілий наш нарід, і отся лєгенда перейшла до уст деяких наших істориків, — зовсім фальшиво, бо хоча провідниками нашого народу були тоді в переважній части духовники, то їх політика була не кастова клерикальна, — але в дійсности національна і українська...

13. Абдикація цісаря Фердинанда і дальші події.

В дні 2. гдудня 1848. р. відбулась в Оломунці абдикація цісаря Фердинанда, по котрім прийшов на цісаря Австрії 18-літний архикнязь Франц Иосиф.

Подія вступлення на престол нового цісаря спричинила потребу привитання молодого володаря і представлення йому домагань іменем нашого народу.

І так в дні 20. січня 1849, виправив нарід галицько-руський до Цісаря і Царя свого Франца Йосифа І. заступників своїх, щоби Йому жичити з щирого серця щасливо царствувати, — як се оголосила „Зоря Галицка" дня 24. січня 1849.

Сими заступниками були духовні і світські, учені, урядники і горожане (обивателі) міст і сіл:

1)Єп. Григорій Яхимович; 2) о.Мих. Куземський; 3) о. Іван Лотоцький; 4) о. Тома Полянський; 5) о. Еміліян Коссак; 6) Стефан Керичинський, радник магістрату; 7) Іван Товарницький, власник маєтностей; 8) Йоаким Хоминський, ґуберніяльний секретар; 9) Іван Заржицький, радник магістрату; 10) Юрій Баляк, урядник; 11) Николай Юристовський, директор державної друкарні; 12) Сильвестер Држималик, провідник магістрату коломийського; 13) Петро Головацький, сотрудник редакції „Зорі Галицкої"; 14) Мих. Барутович, докторанд медицини; 15) Андрій Шушкевич, надкомісар скарбовий; 16) Йосафат Садовський, радник кримінальний; 17) о. Яків Шведицький, декан; 18) Василь Антін Чачковський, урядник камеральний; 19) Теодор Рожейовський, магістратський урядник; 20) Лев Крушинський, правник, і 21) Амброз Яновський, доктор фільософії і учитель гімназійний.

На чолі сеї депутації станув єпископ Григорій Яхимович та її приняв цісар Франц Йосиф дня 28. січня 1849. Еп. Яхимович відчитав адресу по руськи, а потім один зі світських членів депутації ту саму адресу по німецьки. В сій адресі піднесено між иншим, що нарід руський „живить в собі переконаннє, яко Ваше Величество розпочатеє діло переображення монархії совершить, правную свободу

для общого добра забезпечить, а так Австрію свободну, нероздільну і сильну сочинить, до котрої красна Руська Галичина, яко часть невіддільна належить"... [21 В польській адресі до цісаря, котрою займали ся пп. Валєріян Подлєвскі і Мелитон Пєньчиковскі, висказано побажаннє, щоби народність галицька не була поділена, а щоби в цілім краю нашім тільки одна народність (розумівсь польська) узнана була і право мала.]

По прочитанню тої адреси приступив цісар близше до депутації і відповів: „З радістю приймаю вирази привязання, вірности і вдячности, котрими мою волю узнаєте, щоби кождому народови, кождій народности, — рівне, неперешкоджене розвиттє призволити і підмагати. Також Русини наслідом сього займуть їм належне місце між народами моїх держав"...

По сім розмовляв цісар з членами депутації. На обід до цісаря були запрошені: еп. Яхимович, о. Мих. Куземський та іще чотири свіцькі члени депутації, — на котрім також були родичі цісаря: Франц Карло отець і Софія мати. По обіді розмовляли: цісар і його родичі з членами нашої депутації та вихвалювали гідний спосіб поступовання Русинів і припоручили отcе подати до відома руського народу...

В дні 18. лютого 1849. уладили львівські Русини в митрополичій палаті у Львові: вечірну забаву в честь повернувших висланників, що іменем руського народу поздоровляли цісаря Франца Иосифа.

14. Справа поділу Галичини в конституційній комісії в Кромерижі, 1849.

Справа державного устрою, зокрема рівноправности націй, прийшла під наради конституційної комісії Сойму державного в Кромерижі, в дні 22. січня 1849.[22 Anton Springer, Protokolle des Verfassungs-Ausschusses im osterr. Reichstage (1848 — 1849), Leipzig, 1885.]

Іменем Русинів (Українців) заступав там справу поділу Галичини: єпископ о. Григорій Яхимович.

З польської сторони промовив зараз п. Зємялковскі і заявив, що він належить до польської народности, але коли винайдено також руську народність, то він мусить сказати, що він також є Русином, а саме найчистійшої повної крови! А хто домагаєть ся поділу Галичини? „Головна Руська Рада", що вислала тут петицію з 1.000 підписів. Але запитаймо нарід, і як він заявить ся за поділом Галичини, то бесідник (Зємялковскі) не буде мати нічого проти сего.

В дальшій нараді комісії в дні 23. січня 1849. поставив п. Паляцкі внесок на дві области: Польська або Мазурська Галичина, і Руська Галичина і Буковина.

Відтак промовив п. еп. Гр. Яхимович за поділом Галичини, виказуючи неустаючі боротьби обох народів в добі історичній; далі релігійні переслідування і сучасний антагонізм, та вказуючи на географічне положеннє і національні ріжниці як на обєктивні причини домагання поділу Галичини.

По нім промовив німецький адвокат з Праги: п. др. Пінкас до п. Земялковского: п. Зємялковскі представив ся тут як повної крови Русин, та зараз сказав, що національна ріжниця є винаходом Стадіона, заходить отже питаннє, чи також він (Зємялковскі) є винаходом Стадіона?..

По сім предложив п. Паляцкі, щоби утворити краєву групу польську (Галичина з Буковиною). При сім висказав він здивованнє, що Зємялковскі підніс, мов би нарід руський винайдено в минулому році. Русини є прецінь окремим народом та понад десять міліонів сего народу живе в Росії, де їх називають Малоруськими; вони мають добрі основи до розвою.

Іще промовив п. Зємялковскі, бо п. Смолька слабше говорив по німецьки і тому мало промовляв. Зємялковскі висадився на закінченнє таким нікчемним аргументом, що Росіяне прозивають Русинів псами, що Пушкин не розуміє Нестора і т. и.

До сего додав він звичайну лєґенду, що Поляки ї Русини мають спільну мову і історію, та висказав тяжкий жаль, що якби Галичину ділено, то треба би також поділити галицьке Товариство кредитове земське, — отсе одиноке добродійство від Австрії?!.

На засіданню конституційної комісії з 24. січня 1849, промовив іше п. Ріґер в нашій справі. Він сказав, що узнає Русинів самостійною нацією; що знає Галичан і їх літературу, та говорить несторонничо; що инша мова є у Поляків, а инша у Русинів... Тут зачав його п. Зємялковскі перебивати криком: Не говоріть про се чого не розумієте! На се застеріг ся п. РіГер, що він знає обі мови і може говорити, — впрочім є три міліони Русинів в Галичині та тринайцять міліонів в Росії, а такого народу не годен заперечити. Та як Русини тут не заратують ся, то найдуть поміч з иншого місця...

Але остаточно чеські посли Паляцкі і Рігер усунулися від голосування, та з комісії вийшло наслідом сего предложеннє: утворення краєвої области з Галичини і Буковини. За поділом Галичини голосували: пп. Пінкас, Ратз і Яхимович.

Ось яку пробу взаємин славянських перейшло славянофільство в Австрії, де воно мало нагоду до наладнання поспільних відносин між славянськими народами австро-угорської монархії. Такі проби і прикрі досвіди відбувались відтак далі та все послідовно без ідейної мети. На зїздах і конгресах виголошують ся гарні промови, — але діла ідуть своїми шляхами. Федерація народів славянських в Австрії не могла здійснитись, та навіть до коаліції парляментарної не могло дійти — між Славянами Австрії, бо кождий з них дивив ся за своїм інтересом у найблизшому часі, але щирости між ними не було ані зрозуміння ідеї і будучности славянства. Про справдішнє братерство Славян не думалось серіозно, як сього бажав Шевченко: щоб усі Славяни стали Добрими братами. Отеє викажуть нам дальші події визвольних змагань нашого народу.

15. Памятне засіданне „Головної Руської Ради" у Львові в дві 16. лютого 1849. р.

Засіданнє розпочалось представленнєм Раді; висланників з Буковини до цісаря. їх привитав Іван Борисикевич сердечними словами нагадуючи, як галицькі Русини з давних давен з румунським народом (Волохами) жили в мирі і любві та собі взаємно помагали, чого свідоцтвом є руська церква у Львові, котра називаєть ся волоскою; що межи волоськими князями були Русини; що руською мовою на Буковині не погорджується і що не один Русин найшов на Буковині свій захист, та закінчив, що Русини хочуть з Румунами як своїми добрими сусідами на далі в мирі і любві жити. На те відповів професор Николай Гакман, що Буковина радує ся тому, як нарід галицько-руський тою дорогою поступає, що не хоче нічиєї кривди, а тільки о те упоминає ся, що йому справедливо належить ся, та що Буковина бажає з Русію галицькою в мирі та любві жити...

Опісля Іван Борисикевич звернув увагу Ради на те, що конституційна комісія Сойму державного противить ся поділови Галичини, супроти чого вносив, щоби вибрати осібну комісію, котраб застановилася над способами, як би отсю ціль конечно осягнути. А о. Лев Трещаковський предложив, щоби в разі, як би Сойм державний не постановив поділити Галичину і утворити руську провінцію, — руський нарід відкликав своїх депутованих зі Сойму, а за „змінника" такого руського депутованого узнав, котрий би ще тоді в Соймі остав, коли руський нарід зажадав поділу Галичини над двіста тисячами голосів...

Сей хід дебати виказує нам наглядно, що домаганнє поділу Галичини стало головним політичним кличем, поширеним в народі, та великою журбою „Головної Руської Ради"... І тут виринула перша думка про сецесію послів.

В дальшій нараді вніс о. Мих. Куземський, щоби старати ся, як настануть шульрати (ради

шкільні) та як тут у Львові буде один член стерегти — прав польської мови, то щоб в Кракові був член Русин (Українець), щоб стерегти прав руської мови в західній Галичині.

Мих. Куземський поставив також внесок, щоби „Головна Руська Рада" заняла ся старанно святом народним руським дня 3 (15) мая, з приводу знесення панщини і надання закону свободи (конституції).

16. Розвязаннє Сойму державного, 7. марта 1849.

Надії на молодого цісаря Франц Йосифа, що він затвердить свободи конституційні приречені його попередником цісарем Фердинандом та їх здійснить в короткому часі, зачались затемнювати.

З початком місяця марта 1849. р. неожидано появив ся цісарський патент. Се був патент цісаря Франц Йосифа про розвязаннє Сойму державного, з 7. марта 1849. Підписали сей патент міністри: Шварценберг, Стадіон, Кравс, Бах, Кордон, Брук, Тінфельд і Кульмер. В сім патенті сказано було, що в нарадах Сойму розважувано питання з области теорії, що не тільки противилось фактичним відносинам монархії, але загалом не допускало до уладження правного стану та могло дати привід до переворотів. Тому цісар постановив з власного почування і силою своєї цісарської влади надавати права, свободи і політичні установи. А вкінці взиває цісар народи Австрії, щоби горнулись коло свого цісаря, — та конституція держави не буде мертвою буквою, бо діло є велике, але воно вдасть ся злученими силами!

Наслідом сього патенту —- кромерижський проект конституції не став законом. Рівночасно з розвязаннєм державного Сойму проголошено октройовану державну конституцію для цісарства Австрії з дати: 4. марта 1849, в котрій між краями коронними вчислено також королівства Галичини і Володимири з воєвідствами Освенцімським і Заторським

і великим воєвідством Кракова, та заповіджено, що всі коронні краї одержуть свої статути.

Граф Франц Стадіон, автор основ сеї конституції з р. 1849, взяв ся до укладання краєвих статутів. Зокрема для Галичини хотів він надати два сойми краєві: в однім Поляки а в другім Русини мали бути в більшости. А міністер Бах пішов іще далі та мав намір в Галичині впровадити три сойми. [22 Rісhard Сharmatz, Оsterreichs innere Geschichte von 1848 bis 1907, I. Die Vorherrschaft der Deutschen. Leipzig, 1911, стор. 23. Про згадані три сойми, зглядно три сонмові курії буде в дальшім близше сказано.]

„Головна Руська Рада" не залишала сеї справи, але безнастанно виступала з домаганнєм, щоби перевести поділ Галичини на два краї. Найзавзятійше обстоював сю справу заступник голови „Головної Руської Ради" Іван Борисикевич, так що у Львові була рознеслась вість про арештуванне його і видаленнє зі Львова за неприязне становище супроти правительства. А галицький Губернатор граф Аґенор Ґолуховскі, що на зверх удавав приятеля Русинів, у своїх звітах урядових поборював плян центрального австрійського правительства відносно поділу Галичини, вказуючи на те, що руський край в Австрії може стати піємонтом українським та загрожувати одноцілість Австрії і добрі відносини держави австрійської з Росією.

На сю подвійну гру Губернатора Ґолуховского вказує також перший роковий обхід свята свободи у Львові.

17. Національна Гвардія, 1848 — 1849.

З кінцем р. 1848. зачалась збирати наша гвардія в Галичині. У звітах до „Головної Руської Ради" подавали окружні орґанізації, що „руські молодці охоча приступають до руського нашого полку охотників (фрейкору), та що вже їх около 1.600 зголосило ся...

Опісля прийшло письмо цісаря Франц Йосифа з датою: Оломунець, 10. марта 1849: „Призваляю виставити баталіон руських стрільців, в сей спосіб, як баталіони охотників в Австрії долішній і Стирії тогід організували ся, — з застереженнєм обовязку до служби кінної, як також призваляю на предложений стрій національний. Орґанізованнєм має кермувати моє міністерство війни, та воно має „Головній Руській Раді" у Львові заявити за сей новий доказ її патріотичної діяльности — признаннє мойого, повного вдоволення".

Ленту до прапору руського корпусу національної Гвардії вишивала мати цісаря Франц Иосифа — архикнягиня Софія. На сій ленті умістила вона напис: "Treue fuhrt zum Siege — Sophie Erzherzogin von Oesterreich". („Вірність веде до побіди — Софія архикнягиня австрійська").

Та не так воно склалось, як колись думалось..

18. Перший обхід свята свободи, 1849.

Перший обхід народного свята свободи відбув ся у Львові дня 15. мая 1849, на Святоюрській площі, де відправлено службу Божу. Літургію відправив архимандрит Чина Св. Василія Великого, Орест Хомчинський. Перед відправою виголосив о. Лев Трещаковський привіт до народу, а опісля мав проповідь о. Йосиф Лозинський. Народу було повно на площі. Начальник краю граф Аґенор Ґолуховскі, командант генерал барон Гаммерштайн, російські генерали Чеодаєв і Сас з офіцирами були при службі Божій. Вистріли з ручного оружя через уставлені відділи військові і з гармат підносили святочність сього величавого обходу.

Коло половини другої години з полудня між повіваючими синьо-жовтими хоругвами на возі прибранім цвітами повезено шести парами волів з позолоченими рогами, в ярмах синьо-жовтих — величезний коровай і мід як дарунок народу русь-

кого для цісаря — на руки заступника губернатора, при чім музика військова товаришила сьому походови.

Заступник Губернатора з військовими нашими і російськими ожидав походу у себе і приймив дуже радо подарунок руського народу. Відтак вийшов заступник губернатора граф Аґенор Ґолуховскі на балькон і виголосив: „Слава нашому цісарю, а многая літа руському народови!..", що громогласно повторив зібраний нарід...

На закінченнє свята відбувся по полудні фестин народний, а вечером представленнє театральне в городі поєзуітськім.

По отсім святочнім обході, о. Лев Трещаковський, (парох в Рудні під Львовом) поставив внесок на засіданню „Головної Руської Ради" в дні 3 (15) червня 1849. р., щоби у Львові збудувати: Дім народний. Сей горячий патріот руський вірив у велику силу нашого народу. Засновком до потрібного капіталу на будову народного дому мали бути ті гроші, що остались з народного фестину, відбувшого ся в дні 15. мая 1849. р. [23 Омелян Огоновський, Історія літератури руської часть II, 1. відділ, Львів, 1889. стор. 35.]

Патріотичні слова убогого руського (українського) священика стали почином, що загрів наш нарід в Галичині до складок на збудованнє "Народного Дому" у Львові.

19. Часи абсолютизму в Австрії, 1850 — 1860.

В часі абсолютизму в Австрії не могла вдержатись діяльність „Головної Руської Ради" з її філіяльними організаціями, хоча як виказується — австрійське правительство у Відні, не добачувало нічо небезпечного в її діяльности і пропаганді за поділом краю. Але за те в краю робив своє діло граф Аґенор Ґолуховскі і так оточував „Головну Руську Раду" своєю бачною контролею, що вона розвязалась в р. 1851.

Отсе [24 Іван Кревецький, 3 секретів польської політики у Галичині, у Літ.-Науковім Вістнику з р. 1911.] признав сам граф Аґенор Ґолуховскі у своїм оправданню до Відня з р. 1859. кажучи: „що тикаєть ся „Головної Руської Ради", то від хвилі здавлення рухів польської революційної партії, накоїла вона правительству чимало клопотів і трудностей. Від згаданої хвилі „Руська Рада" стала виступати отверто з тенденцією — завести у східній части краю виключно руську репрезентацію і розширити до можливих границь діяльність руських товариств і інституцій. Подібно як польська Rada Narodowa, обговорює „Руська Рада" публично всі біжучі справи політичної адміністрації й то не без пристрасної експекторації..."

Тоді видано і оголошено: краєвий статут для королівств Галичини і Володимири з князівствами Освєнцім і Затор, як також великим князівством краківським з 29. вересня 1850. В. з. д. 386, як та, кож з тої дати краєву виборчу ординацію,— підписані цісарем Франц Йосифом та міністрами: Шварценберґом, Краусом, Бахом, Бруком, Тінфельдом, Шмерлінґом, Туном і Чорніхом. На підставі сього статуту, краєва репрезентація мала складатись з трьох соймових курій: з державного львівського округа (50 послів); з державного краківського округа (58 послів) та з державного станиславівського округа (42 послів). Послів до соймових курій (соймів) мало ся вибирати безпосередним правом виборчим. Одноцілість краю мала бути сим збережена, що в справах спільних рішали разом всі три сойми, та вони вибирали центральний виділ (краєвий). Отсей статут краєвий не увійшов в життє.

Опісля в ері абсолютизму повернуло було австрійське правительство іще раз до адміністраційного поділу Галичини на дві національні области, та видало відносний розпорядок з 24. квітня 1854. В. з. д. 111.

Та з тих проектів і домагань поділу Галичини полишив ся вкінці тільки поділ на дві области висших

(апеляційних) краєвих судів: львівська область зі Сх. Галичиною і Буковиною, та краківська область зі Зах. Галичиною. Виразно кажучи, львівська область обнимала етнографічні землі галицько - українські, а краківська область етнографічні области малопольські.

За часів міністерства Шмерлінґа в р. 1863. хотіло центральне правительство поділити Галичину на два намісництва, але сьому намірови станув в дорозі галицький сойм...

Та коли політичну роботу перепинено в часах абсолютизму, то була можлива робота культурна, але й вона не йшла.

В дні 13. марта 1850. р. відбув ся „другий собор общества учених; Галицко - Руска Матиця (Матица Галицька)", з котрого повстало товариство: „Галицько-Руська Матиця" у Львові. Яків Головацький, именуваний в місяці грудні 1848. р. професором руської мови і літератури у львівськім університеті, видав тоді: „Очерк основанія „Галицко-руской Матици".

Але діяльність Якова Головацького не була ні жива ні плідна. „Матиця" не розвинула визначної діяльности та попала в занепад.

Іван Франко у своїм „Нарисі історії українсько-руської літератури до р. 1890", подає ось яку причину занепаду сього товариства: „Злим духом „Матиці", що може по неволі причинив ся до її омертвлення, став Антін Петрушевич, який від р. 1853. протягом трьох літ загатив її своїм „Галицкимь Историческимъ Сборникомъ", а пізнійше довгі літа гатив своєю „Сводною ЛЪтописю" і иншими своїми „разсужденіями". Отсей погляд Івана Франка не є зовсім влучний, бо призбираннє Антоном Петрушевичем значної скількости матеріялів історичних, хоч би менше цікавих, не здержувало инших учених, як Якова Головацького у першому ряді, розвести наш літературний рух на новітному шляху. А сього не сталось, бож у людей, що тоді мали у своїх руках провід, в часах абсолютизму і реакції в Австрії — засні-

чувалась провідна думка політична та затемнювалась ідеольоґія самостійної нації...

Стереотипно відчитував свої виклади у львівськім університеті - професор Яків Головацький, на теми подані в індексі: „Руская словесность (Ruthena litteratura). R. D. Prof. Głowacki, і Рускій языкъ" (Lingua Ruthena). R. D. Prof. Głowacki", та поза давну словесність не виходив.

Ті часи ілюструє нам також подія, що галицькі Українці не годні були удержати одинокого часопису.

В році 1854. переходила „Зоря Галицька" тяжку крізу, бо протягом сього року мала трьох редакторів. З початку Богдана А. Дідицького, опісля С. Г. Шеховича, та вони оба тягнули на російський бік і називали сей орґан: „лист повременний, посвященний літературному общеполезному і забавному чтенію". Колиж „Зоря Галицька" зачала упадати, установив Ставропигійський Інститут як видавець — редактором Николая Савчинського та він оголосив, що „Зоря" скине шати і пута чужі а прибире ся, як повинна — по „руску"...

З загальною реакцією 50-тих років здержуєть ся також національно-політичне життє галицьких Українців, а слабодушні і мало утверджені національно одиниці попадають тим часом у російський панслявізм, підсунений московським професором Михайлом Петровичем Погодіном, що увійшов в близькі зносини з істориком Денисом Зубрицьким та на його руки присилав пособія для нуждаючихся Галичан в готівці і книжках. З тих „пособій" виплачував Зубрйцький „гонораріи" Головицькому, Северину Шеховичеви і иншим, і так повстає при Зубрицькім 1856р. „Поґодинская колонія Галичско-Руская"...

В тім часі замертвління зачинають продиратись через кордон безсмертні твори Т. Шевченка та заглушують буряни Поґодінської кольонії і викликують нове життє між галицькими Українцями.

Такі супротивности стрічали галицькі Українців у своїх перших змаганнях до національного відроджен-

ня, бо політична думка з одного боку заснічувалась - з другого закажувалась...

20. Політика графа Аґенора Ґолуховского а наша безсильність.

На політичнім овиді того часу виступали люде провідні та більше або менше визначні, про котрих годить ся згадувати, щоби прояснювати відносні події.

На сьому місці треба згадати про особу графа Аґенора Ґолуховского як політика, що був незвичайно спритний та критими стежками робив все можливе на користь Поляків, так що нераз не годні були його зрозуміти ні Поляки ні Українці а по його смерти польські соціяльні демократи намагали ся навіть здемолювати памятник графа Аґенора Ґолуховського у Львові, виставлений побіч поєзуітського городу.

Він був три рази іменований намісником Галичини: 1849, 1866 і 1871. рр., а в р. 1859, був іменуваний міністром внутрішних справ і в р. 1860. розвязав був краєві уряди в Кракові і Чернівцях, так що цілу Галичину і Буковину підчинив намісництву у Львові, та був автором ціс. дипльому з 20. жовтня 1860, р.

Коли цісар заіменував був першим разом графа Аґенора Ґолуховского губернатором Галичини, то Головна Руська Рада у Львові по нараді дня 29. січня 1849. р. постановила була зложити цісареви подяку за іменуваннє для краю такого спосібного і безсторонного чоловіка [25 „Зоря Галицка", ч. 9. з р. 1849.]. За те пішли пізнійше всякі доноси до Відня, щоби викликати підозріння і недовірє до Українців у центральнім правительстві.

Як умів граф Аґенор Ґолуховські маскувати свою льояльність супроти Австрії виказує голосна свого часу подія при нагоді його люстрації в станиславівськім окрузі.

Один з польських священиків в тім окрузі представився графови Аґенору Ґолуховскому і зачав до нього

говорити по польськи. Тоді ґраф Ґолуховскі не дав йому говорити і запитав ся його по німецьки: від коли він забув говорити по німецьки. На те відповів йому той священик знова по польськи, що він забув говорити по німецьки від того часу, від коли граф Ґолуховскі забув говорити по польськи...

А при нагоді святкування перших роковин знесення панщини (1849), граф Аґенор Ґолуховскі прилюдно перед нашим народним походом підніс оклик: „Слава нашому цісарю! Многая літа руському народови!.."

Під той час був у Відні о. Григорій Шашкевич радником в міністерстві віроісповідань і просвіти. Австрійське центральне правительство і цісарський двір відносили ся тоді прихильно до Русинів, та Шашкевич був там мужем довіря і через його руки переходило майже все, що відносилось до наших справ. До Шашкевича навіть був звернув ся цісар Франц Иосиф з запитом, чи він вважав би за вказане, щоби у Сх. Галичині вже запровадити руську мову як мову урядову. На те відповів Шашкевич цісареви, шо Русини з радістю і вдякою приймуть отсей доказ монаршої ласки, але він (Шашкевич) осьмілюєсь дорадити, щоб іще якийсь час підождати доки відповідно виобразуєть ся руська мова, а тим часом полишити німецьку мову урядову в Галичині...

Міністерський радник о. Григорій Шашкевич був чоловіком незвичайно чесного характеру та високо образованим і розважним, але він не був годен видержати двобою з таким політичним грачем як ґраф Аґенор Ґолуховскі, бо як сам признавав, не мав тої опори в національно освідомленій суспільносте руського народу, що мав за собою його противник в польськім народі.

Я мав іще нагоду говорити з людьми того старого покоління. Вони зі сльозами радости стрічали наші національні подвиги в рр. 80. і 90-тих минулого століття, та виправдувались, що при сьогочасному стані нашого народу самі собі не довіряли, щоб він

так скоро відродив ся з безпросвітної маси в свідому самостійну націю [26 Пр. пор. Memoriał Antoniego hr. Pergena, pierwszego gubernatora Galicyi o stanie kraju, Kwartalnik historyczny 1900; — Titus von Wojnarowskyj, Das Schicksal des ukrainischen Volkes unter polnischer Herrschaft, I. Bnd,, Wien 1921.].

Вони робили в добрій вірі і по змозі, — стараючись бути чесними супроти себе і супроти других. А се в політиці не все поплачує...

Григорій Шашкевич був в р. 1848. вибраний депутатом (так тоді називали послів) до австрійського державного Сойму та його звідсі покликано до міністерства віроісповідань і просвіти в характері міністеріяльного радника. Він провадив тут осьмий департамент: гімназії і народне шкільництво в Галичині і Кракові та цензуру польських і руських шкільних народних книжок, від р. 1849. до 1860. р.

Він був також покликаний в р. 1849, до руської секції для уложення правничої термінольоґії, та в р. 1851, видав разом з Яковом Головацьким і Юліем Вислобоцьким: першу правничу німецько-руську термінольоґію у Відні.

Коли намісник граф Аґенор Ґолуховскі мав обняти уряд австрійського міністра внутрішних справ, тоді цісарським розпорядком з 25. мая 1859, приказано зменшити персональний склад і число департаментів в міністерстві, та під сим позором мав бути усунений Гр. Шашкевич. Проти сього виступив міністер просвіти ґраф Лев Тун з рішучим представленнєм та станув в обороні Гр. Шашкевича, пригадуючи цісареви, що тогож іменуваннє мало політичне значіннє, щоби дати руському народови питомого заступника національних інтересів; що полишеннє Гр. Шашкевича в міністерстві не стратило свого значіння, бо між Русинами в Галичині є велике недовірє проти графа Аґенора Ґолуховського; що вони супроти систематичного і з наміром виконуваного гнету покладають одиноку надію на центральне правительство; та що усуненнє Гр. Шашкевича викличе некорисні наслідки політичні між руським на-

селеннєм, як не дасть ся йому иншого визначного становища для оборони нації проти польських аспірацій.

А коли цісар приказом з 7. жовтня 1859, обстоював при своїм, то міністер просвіти ґраф Лев Тун предложив цісареви 22. квітня 1860, таке вирішеннє, щоби Гр. Шашкевича поставити extra statum, доки ле прийде нагода, щоб йому дати відповідне церковне становище.

Приступ і наступ звісних духів польської політики були незвичайно сильні, щоби через особу цісаря висадити нашого чоловіка довіря.

Так протягом десяти років скінчила ся бистра ласка цісаря, але політика гр. Аґенора Ґолуховского не принесла санації Австрії, бо вже 15. грудня 1860, прийшов централіст Шмерлінґ на місце трафа Ґолуховского.

21. Давні владики: Михайло Левицький і Григорій Яхимович, 1813 — 1863.

На галицькій землі витворились були у своїм часі давні типи наших церковних достойників, та на них силою обставин спиралась доля нашого народу.

До них належить митрополит-кардинал о. Михаіл Левицький, що був від р. 1813. єпископом в Перемишлі; обняв митрополичий престол у Львові в році 1818; був заіменований кардиналом римської Церкви в дні 6. червня 1856. р. та умер дня 14. січня 1858. р. в Уневі у 84 році життя.

Він був ідейним батьком піднесення народної просвіти, та взивав духовенство відновляти парохіяльні школи, де моглиб учителювати відповідно підготовлені дяки, як також боронив права научування руською (українською) мовою. За його єпископства в Перемишлі заснувалось „Перемиське Товариство священиків", що мало на меті також справу шкільну та він підписав відносний статут дня 20. січня 1816, р. і виєднав затвердженнє цісаря,

за що Рим (Папа римський) виказав йому своє невдоволеннє [27 Пр. пор. Михайло Возняк. Як пробудилося українське народнє життє в Галичині за Австрії, Львів, 1924, стор. 35.].

В Перемишлі заложено також Дякоучительський Інститут в р. 1817, де виучувано дяків і учителів для сільських шкіл. Сим інститутом заопікував ся опісля, діяльний о. Іван Снігурський, пізнійший єпископ в Перемишлі.

В „Перемиськім Товаристві священиків" був найдіяльнійший його голова о. Іван Могильницький, що був дорадником митрополита Михайла Левицького. Ідейним змаганнем о. Івана Могильницького було

просвічувати при помочи шкіл — селян і міщан, щоб з них витворювати руську інтелігенцію.

В пізнійших часах митрополит о. Михайло Левицький не мав симпатії між своїми, а навіть йога помовляли, начеб він був в порозумінню з польськи-

ми патріотами і ділав проти народности руської. Тому о. Антін Петрушевич, його „священик придворний", оголосив в числі 14. „Зорі Галицкої" з р. 1849, „Отвіт клеветникам", в котрім на оправданий митрополита між иншим виявив, що дня 8. серпня 1848. приїхали були до Унева: князь Сапіга, Г. Васілєвскі, граф Красіцкі і Г. Батовскі та домагали ся від митрополита, щоби він підписав протест проти поділу Галичини на часть руську і польську, але він заявив їм, що собі противорічити не може, бо вже підписав з представниками народу руського просьбу до правительства, щоби руська область була розділена від польської [28 Пр. пор. Український Архив, Наукового Товариства iм. Шевченка, т. XII (листи митр. М. Левицького до еп. Івана Снігурського й офіціяльнї документи), у Львові, 1924.]...

Митрополит-кардинал Мих. Левицький у своїм віці був вже чоловіком „старої дати", що не відчував духа провесни нового часу.

Молодший думкою національною був Григорій Яхимович.

О. Григорій барон Яхимович був від року 1844, суфраґаном галицької митрополії у Львові; від р. 1849, єпископом в Перемишлі, та в р. 1860, став митрополитом галицьким у Львові і тут умер несподівано дня 29. квітня 1863. р.

Григорій Яхимович, вже в р. 1842, звертав увагу австрійського правительства у Відні на національну єдність галицьких Русинів з російськими Українцями та на можливість вихіснування сеї обставини в політиці закордонній, — що одначе вимагалоб наперед більшої прихильности австрійського уряду для культурних і національних стремлінь галицьких Русинів [29 Пр. пор. Др. Василь Шурат. На досвітку нової доби, статті й замітки до історії відродження Галицької України, у Львові 1919, стор. 135 і д.].

Як єпископ о. Григорій Яхимович мав великі симпатії і довіре у галицьких Русинів. Його вибрано провідником „Головної Руської Ради" у Львові в році

1848, та він заступав в першім Соймі державнім політичні домагання руського народу галицької землі.

Митрополит Яхимович лишив по собі притчу, якою привитав був „Головну Руську Раду" як її голова, про женця Русина, що встав пізно до роботи на полі, а як став опісля жати, то порівнався з сусідами та заки срнце заходило, він перегнав всіх женців. Таких Русинів нам треба, — казав він, — бо сонце високо та сусіди давно в полі, а чим довше ми заспали тим пильнійше берім ся до роботи, щоб вони не насміхали ся з нас і щоб ми порівнали ся з ними.

В тім часі допускали ся у нас латинські (польські) священики душехватства, значить перетягання вірних нашого обряду на латинський обряд. Щоби покласти кінець сим перетяганням і перевести очищеннє нашого обряду від латинських примішок, хотів митроп. Яхимович скликати синод. Тоді посипали ся на митрополита напасти і лайки польської преси, а державний прокуратор звернув ся до нього з запитом, чи уважає потрібним конфіскуваннє відносних артикулів газетних. На те відповів митрополит Яхимович, щоби прокуратор не конфіскував, бож звісна річ, що вуличники не кидають каміннєм на дерево, котре не родить...

По несподіваній смерті митрополита Яхимовича рознеслись були вісти, що його отруїли. Нагадую собі добре, як тоді тяжко жалував наш нарід за своїм патріотом — митрополитом Яхимовичем.

22. Оснуваннє „Народного Дому" у Львові, 1849.

Одною зі справ, якими в тім часі заінтересував ся був наш нарід в Галичині, — се „Народний Дім" у Львові.

Думку заснування „Народного Дому" у Львові піднесла „Головна Руська Рада", щоби створити захист і огнище для життя національно-культурного галицьких Українців, що тоді називали ся Русинами.

Плеканнє рідної мови та розвиток власної письменносте, питомої науки і штуки — отсе були змагання перших ініціяторів і основателів.

Наслідом того, поданнями підписаними о. Мих. Куземським, заступником предсідника „Головної Руської Ради", звернено ся до австрійського правительства у Відні, щоби воно грунти згорівшої при бомбардуванню Львова в дні 2. падолиста 1848, року академії і бібліотеки подарувало на побудованнє другої греко-кат. міської церкви у Львові, як Також на поставленнє руського національного інституту.

На сі просьби згодилися: міністерство просвіти і внутрішних справ (25. серпня 1849, ч. 227, і 11. жовтня 1849, ч. 19755), та в дні 8, падолиста 1849. р., передала делегована намісництвом у Львові комісія: подарувані ґрунти і руїни у фізичне посіданнє „Головної Руської Ради" при участи представників Русинів (Українців) міста Львова [30 В міській табулі у Львові були відносні реальности заінтабульовані на власність наукового фонду (Studien - Fond).].

Відтак з початком р. 1850, оголосила „Головна Руська Рада" відозву до всего руського народу, щоби збирав складки в краю на здвигненне „Народного Дому", котрий для всего галицько-руського (українського) народу має спільний інтересі його власністю має бути.

Коли „Головна Руська Рада" розвязалась, тоді Русини (Українці) міста Львова утворили адміністраційну комісію, що мала управляти ділами „Народного Дому" і отся комісія під проводом о. крилошанина Йосифа Кульчицького в р. 1851, обняла управу та розпочала будову головного дому у Львові (сьогодні при вул. Рутовського).

Отсей правний акт затвердив цісар Франц Йосиф в дні 18. жовтня 1851, р. закладаючи особисто угольний камінь під будову „Народного Дому" у Львові та сказавши памятні слова: „Тут я між моїми Русинами"...

Опісля комісія адміністраційна збирала далі складки, датки і всякі жертви в цілім краю і в р. 1864, викінчила головний будинок „Народного Дому" у Львові, що став почином фундації українського народу галицької землі.

Українець Василь Білозерський з Петербурга передав „Народному Дому" у Львові на незабудь власноруччя (автоґраф) українського Кобзаря Тараса Шевченка, посилаючи йому поему: Іван Гус (29. січня 1863, р.).

23. Азбучна справа, (азбучна війна), 1834—1861.

Азбучна справа, зглядно азбучна війна має свою історію. [31 До історії азбучної війни є публікація проф. Якова Головацького: "Zur galizischen Schrift-und Sprachfrage", 1860.] Вона розпочалася в р. 1834, коли о. Йосиф Лозинський, парох Яворова, захвалив був абецадло польське для нашого письменства. Від того часу війна азбучна, то притихала то піднималась — аж останний наступ виконало австрійське міністерство, висказуючи бажаннє, щоби Русини приймили азбуку латинську, бо тільки сим способом мож буде запобігчи ширенню російської пропаганди між деякими руськими письменниками.

Тоді президія намісництва у Львові покликала на підставі рескрипту міністерського з 8. мая 1859 р. комісію азбучну на день 15. мая 1859, щоби вона обдумала питаннє, чи в письменність руську можнаб ввести латинську азбуку. Членами сеї комісії були: епископ-суфраґан Спірідіон Литвинович, о. Михайло Куземський, о. Мих. Малиновський, професор університету Яків Головацький, інспектор ґімназіяльний др. Явзебій Черкавський, директори ґімназіяльні: др. Амброзій Яновський і Тома Полянський та о. Йосиф Лозинський з Яворова. Провідником сеї комісії був губернатор граф Аґенор Ґолуховскі.

З Вiдня приїхав був секретар міністерства просвіти Йосиф Ïречек. Він привіз з собою брошуру п. н. "Uber den Vorschlag das Ruthenische mit lateinischen Schriftzeichen zu schreiben" (Wien 1859), та захвалював Русинам азбуку латинську. Та всі члени комісії азбучної станули в обороні славянсько-руської азбуки, крім д-ра Черкавського, і не дали накинути нам чужого письма. Йосиф Лозинський, що давнійше (1834 р.) хвалив абецадло польське, заявив на комісії, що тепер не важив би ся виступити з тою думкою, котру захвалював перед 25. роками. А Мих. Куземський виступив з тої комісії і подав мемо-

ріял, в котрім висказав обуренне за вмішуваннє правительства в домашну справу Русинів.[32 Дебати комісії азбучної є описані в книжці: »Die ruthenische Sprach- und Schriftfrage in Galizien«, Lemberg, 1861.]

Наслідом супротивного становища комісії азбучної, правительство не накидувало вже Русинам (Українцям) азбуки латинської, але приписало новий правопис і приказало в дні 25. липня 1859. р., щоби шкільні книжки печатались кирилицею. 3 таким рішеннєм міністерства не погодилися Русини, називаючи новий правопис какоґрафією. Тоді митрополит Григорій Яхимович подав просьбу до цісаря, заявляючи бажання нашого народу: щоби усунено накинений правопис; щоби у східних округах Галичини заведено руський викладовий язик, коли руські ученики є в більшости; щоби в гімназіях східної Галичини руський язик був обовязуючим предметом науки, як бувало давнійше; щоби Русинам було вільно писати по руськи свої подання до урядів і судів, та щоби при розписуванню конкурсів на посади урядників у східній Галичині вимагано від кандидатів знання язика і письма руського.

В дні 13. марта 1861. р. відповів митрополитови міністр державний, що в справі руського правопису усуває розпорядок міністерства просвіти з 25. липня 1859. р., та що руському народови вільно самому дбати про самостійний розвій своєї мови.

Ось так закінчилася справа азбучна, що мала своє значіннє також у розбудженню нашої інтелігенції в Галичині, котра була попала в апатію від р. 1851. Та в роках 1860 і 1861. прийшли перші твори Тараса Шевченка до нас, котрий наче апостол звістив галицьким землякам братерство, свободу і волю...

24. На переломі шістьдесятих років минулого століття.

Омелян Огоновський написав у своїй „Історії літератури руської": „Дім народний здвигав ся в гору й гору, а життє просвітнє і національне упа-

дало що раз низше, так що в роках 1857—1860, крім урядової часописи „ВЪстникъ" не було у нас майже ніякої часописи руської, ні літературної ні політичної"[33 „ВЪстникъ для Русиновъ австрійськой державы" зачав виходити у Відні в р. 1850.].

Тоді прокинулись Русини-народовці (українофіли) і зачали видавати свої письма. Николай Устіянович відозвав ся своїми поезіями (1860) та за ним Йосиф Федькович (1862), а за сими пішли періодичні видавництва: „Вечерниці", літературне письмо для забави і науки під редакцією Федора Заревича (1862, 1863) і „Мета", літературно-політичний вістник під редкцією Ксенофонта Климковича (1863, 1864); „Нива", науково-літературна часопись під редакцією Костя Горбаля (1863), та „Правда", письмо наукове і літературне (1867 — 1870), опісля літературно-політичне (1872—1878).

Отсе були осередки нашого національного руху українського з початку шістьдесятих років минулого століття — в Галичині, звідки розходили ся нові проміння, що розбуджували політичну думку в нашій інтеліґентній суспільности. А вона утверджувала несміло свою думку національну, що одна єсть Русь, а дві руські народности, два руські язики та доказувала за Костомаровом і Мікльосічем, що язик малоруський є самостійним окремим („відрубним") язиком і народність малоруська є окрема від російської.

Отсими тезами переконувало тоді наше українське громадянство тих „многих", що вже самостійність руського (українського) язика заперечували та сей язик раз нарічієм російського, раз польського язика іменували.

Ось так починали нову роботу національну тодішні українофіли (народовці) в Галичині [34 Омелян Партицький, у переднім слові до свого німецько-руського словаря з р. 1867.].

А з другого боку піднялись галицькі Старорусини, між котрими найшовся Михаїл Качков

ський, судовий радник в Самборі, як ка ххх Филип Свистун (Прикарпатская Русь подъ владеніємъ Австріи, Львовъ, 1895): „Первьій тип ххх отверженного австроруського патріота", та да ххх на політичну Газету „Слово", що появила ся д ххх січня 1861. р. і виходила два рази в тижні. Першим редактором „Слова" став Богдан А. Дідицький, а головними сотрудниками були: Маркил Попель, Федір Заревич і Мих. Клемертович.

„Слово" мало велике, але відємне значіннє в розвою політичної думки нашого громадянства в Галичині, протягом 27. років (1861 — 1887). Перший редактор: Богдан А. Дідицький, знаний мені особисто, був типом, „хитрого малороса", як сам признавав. Він спершу ніби обстоював самостійність нашої руської (української) нації, але опісля намагався звести наше громадянство на шляхи руссофільства і національного „єдинства" з народом російським. За ним пішов його наступник: Венедикт Площанський. Та отсе їм не вдалось, бо побідив живий дух нашого українського народу...

ДРУГИЙ ПЕРІОД, 1861 — 1867.

1. Приверненнє конституційного ладу в Австрії.

Патентом цісаря Франц Иосифа з 31. грудня 1851 р. знесено конституцію з 4. марта 1849, як невідповідну і невикональну, почім настав був в Австрії час абсолютизму.

Але отся реакція не могла довго удержатися в Австрії і тому цісар Франц Йосиф рішив ся завернути до конституційного уладження монархії.

Та приступаючи до конституційної відбудови Австрії не вирішено тоді питання національного, значить права націй в Австрії, а поставлено в основу: право

заступництва інтересів суспільних станів (кляс) в краях і державі. На сій основі появився цісарський дипльом з 20. жовтня 1860. р., та опісля цісарський патент з 26. лютого 1861. р., щоби перевести заповіджений лад конституційний.

Отсим патентом надав цісар всім краям монархії: октройовані краєві статути і виборчі ординації до краєвих соймів, щоби, як сказано, права і свободи „вірних станів" у краях — по обставинам і потребам сучасним розвинути, перетворити та погодити з інтересами всеї монархії. Звідсі вийшли також: краєвий статут і краєва ординація виборча для королівств Галичини і Володимири з князівствами Освенцім і Затор та вел. князівством Краківським.

Тим державним актом австрійської політики злучено галицьких Русинів (Українців) і Поляків в один край, ріжнородний національними областями, а краєва ординація виборча, уложена на куріяльнім системі, поставила нас як меншість національну супроти Поляків.

А як запитаємо ся, чому воно так стало ся, то на те маємо одну відповідь. Політика Австрії не мала здорової думки політичної, що передбачувала би на дальшу мету, а тільки від часу до часу впроваджувала такі установи, щоби закрити головне недомаганнє та далі перетягнути біду. Замість в сам час приступити до вирішення права націй, що творили австрійську державу, — тогочасна політика австрійська виминає отсе питаннє, а навертаєсь до „вірних станів" і заманює їх до автономії країв. А таке поставленню справи нікого не вдоволило і з часом привело монархію австрійську до її розпаду...

Основний закон про представництво (репрезентацію) держави покликав до ради державної: палату послів, зложену з 343. членів, з котрих 85. призначено на Угорщину, яка сього не приймила — а між иншими краями на Галичину: 38 членів, котрих мав вибирати галицький Сойм краєвий. Таким чином, обісланнє Державної Ради поставлено до волі Соймів краєвих і звідсі вийшов новий спiр

між державними централістами і краєвими автономістами. Тим чином кинено нову кість незгоди між народности Австрії, і звідсі вийшла політична лєґенда: "Divide et impera!" („Розєднай і пануй").

В таких конституційних обставинах найшов ся наш нарід в Австрії.

2. Перші вибори до галицького сойму в р. 1861.

Нова конституція і виборча ординація спричинили неясні почування в нашім громадянстві. Заведені надії відносно поділу так зв. галицької території, та непевність про се, що буде далі — не могли одушевляти нашого народу. З отсими почуваннями пішли наші до виборів соймових і перебули першу кампанію виборчу з добрим успіхом.

Та по виборах соймових наступило перше пopoзуміннє між Русинами (Українцями) а Поляками, за ціну спільного (згідного) ділання в справах краєвих. Та не надіяли ся тодішні провідники політичні з нашого табору: що таке вийде з тих справ, краєвих.

Стефан Качала як очевидець і причасний, ось як представляє настрій в Галичині, в часі перших виборів і початку діяльности Галицького Сойму: „Хоча при виборах подразнений обох сторін значно піднеслось, треба признати, що в соймі по стороні польській проявилось було деяке поміркуваннє. Той ліпший настрій заманіфестувався прореченнєм рівноправности та особливе вибором руських священиків до Державної Ради, навіть із тих округів, де можна було вибрати кого иншого, під услівєм, що в краєвих справах ціла делегація буде йти разом, що о. Литвинович, тоді суфраґан, мав приречи і тому був вибраний з більших посілостей як делєґат до Державної Ради" [35 „Polityka "Polalakow wzgledem Rusi", стор. 305.].

Отсе були перші вражіння і надії.

При перших соймових виборах в р. 1861, одержали Русини в Галичині 49 послів (46 послів з вибору і 3. вірилістів) на 150 всіх соймових послів, значить вичерпали ціле число послів, яке їм призначила виборча ординація (33%), але се була у всякому раз меншість супроти 101. польських послів. З вірилістів, то значить законом установлених членів Сойму краєвого галицького, увійшли Русини: 1) Митрополит Григ. барон Яхимович, Rector magnificus львівського університету; 2) о. Тома Полянський, перемиський епископ; і 3) о. Спірідіон Литвинович, єпископ Канатейський in partibus (пізнійше львівський митрополит) [36 3 виднійших діячів були вибрані до першого Галицького Сойму: о. Мих. Куземський, о. Мих. Малиновський, о. Николай Устіянович, о. Йосиф Лозинський, о. Лев Трещаковський, Мих. Качковський, Антін Павенцький, Теодор Білоус, о. Іван Ґушалевич, Амброзій Яновський і инші про котрих в дальшім, згадаю.].

Згадане тут число руських послів в краєвім Галицькім Соймі зменшувалось в дальших періодах, так що наслідом виборчих практик чи надужить краєвих властей зійшло було до 12. згляднр 15. руських послів супроти сто кількадесять польських послів, та всю владу в краю перенимали у свої руки Поляки. Те все ішло постепенно, але безглядно, як се виказалось вже в першім періоді законодатної діяльносте краєвого Галицького Сойму.

3. Перші наради Галицького Сойму.

Перше засіданнє Сойму краєвого Галицького у Львові відбуло ся 15. квітня 1861, р. Наради відкрив іменем австрійського уряду, віцепрезидент намісництва Кароль Мош, якого називається у звіті „naczelnik rządu krajowego", та подав до відома, що цісар заіменував князя Льва Сапігу краєвим маршалком а єпископа Спірідіона Литвиновича його заступником.

Відтак віцепрезидент Мош зложив цісарський дипльом з 20. жовтня 1860. р. в трьох язиках для архіву

краєвого, та прирік виготовити пізнійше цісарські патенти з 26. лютого 1861, р. для архіву краєвого.

З наших послів промовив перший о. Гинилевич при виборі квесторів соймових: „Понеже ту суть дві народности, отже упрашаю, щоби вибрати таких котрії знають руський і польський язик". Другий пролмовив посол о. Витвицький: „...Rusin jest dobrym człowiekiem, kocha ojczyzną swoją prawdziwie, — co się stało pod względem nieporozumień, przysądzić należy tym, którzy niesnaski rozsiewają, albo dla braku oświaty... Wnoszę pojednanie i przepełnia mnie nadzieja, że będziemy się serdecznie witać"...

Епископ Литвинович сказав, що нема милости без справедливости: nou datur charitas absque justitia!

В часі вступних нарад Сойму виголосив посол ґраф Адам Потоцкі знаменну промову як сповідь польської шляхти, — в котрій сказав: „Wzywam was panowie właściciele majętności większych, ażebyście dali uroczyste oświadczenie i zapewnienie, że od czasu zniesienia prawa żądania pańszczyzny, postanowienia wasze nie zostały zmienione, — że jakiekolwiek zmiany nastą-pićby mogły w przyszłości, my pozostaniemy wierni naszym uczuciom i przekonaniom, że stosunek równości i zabezpieczonej własności włościanom niezmieniony i w niczem nienaruszony pozostać musi i pozostanie. Powstańcie panowie wszyscy na znak, że potwierdzacie te słowa moje. — a uroczystem ich przyjęciem nadajcie temu oświadczeniu znaczenie uchwały sejmowej". (Всі встали).

По сім сказав посол о. Антін Могильницький (звісний наш поет) коротку промову до Поляків, яку закінчив сдовами: „Покажіть, щосьте братя, щосьте щирі други; покажіть що в р. 1848. милость, єдность і вольность не були слова, но чини, а тогда всіх обивателей облобизаєм, чи Лях чи Русин!" Сю промову приняв Сойм голосними оплесками.

А підчас дебати про адресу до цісаря сказав був посол о. Антін Петрушевич: „Przeciw adresowi nie mam nic, słyszą jednak, że tu się mówitylko o jednym narodzie, — ja zaś i ci, których reprezentuję,

widzimy naród polski i naród ruski... (Gwar i przerywania — зазначено в протоколі).

Та при нагоді наради про вибір комісії до провірення виборів (верифікаційної) сказав посол Іван Борисикевич: „Я вірую вашим желаніям на засадах 19-го віку, але наш нарід вірить тілько фактам; — для того вношу, аби люд собі а пани собі вибирали осібно". (Голоси з лівиці: Nie! niema panów! Wszyscy równi!).

А від нашого селянства (хліборобів) доповів посол селянин Ілько 3агоройко з Буська своє слово: „Ріжність є межи нами, а панове самі суть причиною, як би панове не мали в селянйнах завірення. Тепер панове кажуть, що рада за все; але панове ще не дали всього. Тепер потверджають, що панщину даровали і на віки вже не відберуть, за що ми дякуємо, — але то щє нє всьо, бо дє пасовиска? де ліси? (Маршалок взиває до порядку). Що ґмінам то ґмінам, а що панам то панам, а тогди разом будемо". [37 Sprawozdanie stenograficzne z posiedzeń Sejmu Krajowego Galicyjskiego we Lwowie, Lwow 1861.] Відтак в дні 24. квітня 1861. р., відбулась в Соймі краєвім доволі горяча дебата в справі полагодження ґрунтових служебкостей (серві-

тутів). В сій дебаті промовляли з наших послів о. Антін Могильницький, о. Юліян Лаврівський,, о. Теофіль Павликів, Никола Ковбасюк [38 Назвищем сього сеймового посла-селянина прозивали польські вуличники Русинів згірдливо „Ковбасюками". Остап Левицький, пізнійше професор школи реальної в Станиславові, написав в р. 1863, польську поему „Uciekiniery" тa підписав ся псевдонімом Остап Ковбасюк.], Іван Борисикевич, Ілько Загоройко, Мих. Старух, о. Николай Устіянович, Федір Андрейчук, Іван Лапичак, Олекса Королюк, Юсько Кравців, Гриць Процак і Стефан Волинський, та всі вони стояли на однім становищі, що двори кривдять селян: відбираючи їм землю і не допускаючи їх до лісів і пасовиск. А щоби покласти кінець тим спорам між громадами і панами поставив п. Фльоріян Зємялковскі внесок, яким візвано Виділ Краєвий до предложення проекту закону, силою котрого всі ґрунтові спори між селянами а власниками більших посілостей мають вирішувати ся розємними судами з виключеннєм судових процесів і всяких властей. Сей внесок приняв Сойм Краєвий більшістю голосів, але відносний закон ніколи не появив ся...

Наведені тут зразки промов і дебат зображують нам те, які були наші первісні творчі чинники у змаганнях нації. Такі, на які спромоглася нація в тодішних обставинах.

Але тут в самій річи виступили два світогляди; дві провідні думки соціяльно-політичні. З одного боку польська шляхта, що тратить під ногами свій головний привілей: панщину та думає про инші способи, новійші, щоб вдержатися при пануванню над нашим народом, — а з другого боку стають обі верстви нашого руського народу: одна верхна на свободі вишколена, значить інтелігентна, і вона боїть ся нарушення свободи та рівноправности руського народу з боку польської шляхти, і друга спідна, ща ледви вийшла з неволі на свободу, та вона трівожить ся, чи не прийдуть знова часи економічного поневолення народу хліборобського. І треба признати,

що сі обі наші верстви суспільні зачали відчувати те, що готовить ся і тому зійшлись вони разом в одну нерозлучну цілість демократичного національного організму, щоб посполу бороти ся за своє визволеннє.

Правда, — польська шляхта зачала упадати, але вона полишила по собі таких демократичних наступників, що перейшли шляхту...

Перша сесія Сойму краєвого галицького не довго тривала і перейшла майже незамітно. Так само друга сесія, що була зібралась в дні 12. січня 1863. року. Тоді був намісником Галичини граф Менсдорф, та він іще попирав справу розділу Східної Галичини від Західної, — але й сим разом центральне правительство австрійське не перевело сього розділення.

Отсю сесію сеймову отворив був намісник граф Менсдорф німецькою промовою, а його заступник відчитав привіт галицькому соймови в польській і руській мові.

В сьому році понесли Поляки національну катастрофу, програннєм третого повстання і тому була між Русинами (Українцями) думка, що Поляки полагодять ся з ними. А наші соймові посли внесли в дні 13. жовтня 1864. р., просьбу до державного міністерства про адміністраційний і політичний поділ Галичини.

Так отже, політична думка про поділ Галичини знова виринає як одинокий ратунок.

4. Руська делегація в Раді державній у Відні, 1861. р.

Наша делегація, що вийшла з виборів Сойму галицького, визначилась двома членами, котрі в дебаті про розмеженнє компетенції (обсягу ділання) між Радою державною а Соймами краєвими, висказали виразно свою думку політичну.

В сій дебаті, за міністерства Шмерлінґа, звісного австрійського централіста, промовляв в палаті

послів Ради державної у Відні, в дні 25. червня 1861. р. епископ о. Др. Спірідіон Литвинович про потребу розмеження компетенції між Радою державною а Соймами краєвими в справі шкільництва і научування (Unterrichtswesen) взагалі. Він підніс був думку, щоби видати рамовий — державний закон шкільний і докладно означити обєм ділання краєвих соймів, бо передвиджував, що краєва автономія може розвинутись в гегемонію одного народу над другим. Сю промову закінчив єпископ о. Литвинович словами: „Jedem das Seine, und Keinem ein Unrecht!" („Кождому своє право, а нікому кривда").

Натомісць, польські делегати (посли) з Галичини заступали думку, щоби як найбільше прав перенести на краєві сойми, бо тільки отсі установи є спосібні доцільно вирішувати всякі справи, що торкають ся населення відносного краю, — а не парлямент державний.

Таку думку заступав також п. Шемельовський, з нашого походження (українського), але прихильник унії з Поляками. Він сказав був в сій дебаті: „Ich bin ein Russine von Geburt und Ritus"... „Wir Russinen und Polen werden als Bruder zu Hause abmachen"... Отсе був тип тогочасних Русинів, що не визнавав самостійности нашої нації, признаючи одну націю польську.

Опісля промовляв Антін Могильницький в палаті послів у Відні, в дні 27. червня 1861. р. (Stenographische Protokolle des Hauses der Abgeordneten des Reichsrates, fur die erste Session 1861 — 1862. Wien, 1862.). Отся знаменита його промова була відповідю проти атаків польських послів, що заперечували самостійність руської (української) нації. Посол Могильницький назвав себе тоді „Русином" („Russine") та сказав, що в Галичині живе три міліони Русинів („Russinen"), котрих куріяльний стиль називає Рутенцями („Ruthenen"). Він виказував, що руська мова („russinische Sprache") уже перед 800 роками була вироблена в письменстві, історії і правознавстві, — та опрокидував, начеб нашу мову винайдено в р. 1848.

Відтак в історичній части виказував він, що польські королі респектували наш нарід як окрему націю, та що Польща від тоді зачала занепадати, коли у неї запанувала політика винародовлювання нашої нації. Вкінці заявив він, що наші посли не є централістами, та що їх девізою є, щоби у свобідній Австрії наш нарід як самостійний мав рівне право побіч инших славянських народів. Отсе були тодішні бажання Русинів, та мож сказати перша наша політична програма супроти Австрії і славянських народів.

Виводи і внески єпископа Литвиновича попирав Могильницький, та закінчив свою промову цитатом: „Deprimunt nos Barbari ad marе, - repellit mare ad Barbaros; inter hoc oriuntur duo genera funorum: aut jugulamur, aut mergimur". („Тиснуть нас Варвари до моря, —- відбиває нас море до Варварів; — між отсим повстають два роди небіщиків: або нас дусять або потопаємо").

Ось які були наші тодішні „цєнтралісти", як противники краєвої автономії Галичини під польською владою. Та наших послів (політиків) того часу прозивали „централістами" не тільки Поляки, за те, що руські посли шукали у Німців помочі, — але й молоді українофіли Галицькі того часу, що не брали іще участи в політичному життю, а у своїх теоретичних розважуваннях покладали деякі надії на порозуміння з Поляками і на автономно-краєві користи для нашого народу.

5. Руський народний театр, 1864. р.

Українофільські діячі з початку років шістьдесятих зрозуміли, що сильною підоймою життя нашого народу є свій театр як пристановище драматичної штуки, пісні і музики. Та почин до здійснення сеї думки дав у нас Юліян Лаврівський.[39 Пр. пор. „Молода Русь" в роках 1860 — 66, в „Ділі" з р. 1892, ч. 26 і д.]

Він підніс був думку (1861. р.), що для орґанізації нашого громадянства з конечне: заложити у Львові руський клюб „Руську Бесіду" і народний театр. Юліян Лаврівський зібрав перші жертви на заснуванню театру; виєднав в р. 1864. призвіл правительства на виставу 40 представлень театральних, в році і зложив комітет, прибираючи до себе: Климковича, учителя Полянського і купця Товарницького.

Комітет оголосив конїурс на театральні твори в „простонароднім" язиці та стягнув з російської України театральну трупу Омеляна Бачинського.

Перша вистава руського народного театру відбулася 29. марта 1864, в салі „Народного Дому" у Львові. Тут явився намісник граф Менсдорф, та за ним світські і військові достойники, що заняли почесні місця. Коли занавіса піднеслась станув перед очима видців гурт святочно прибраних хлопців і дівчат, та зпоміж них виступив студент університету Льонгин Бучацький і виголосив святочний прольоґ, написаний о. професором д-ром Омеляном Огоновським. Опісля відіграла орхестра симфонію Вербицького, та по ній почала ся вистава „Марусі". Саля греміла від оплесків і радости не було кінця...

Побіч артистів із звання горнулась до нашого театру академічна молодь, щоби жертвувати свої сили для розвою рідної штуки драматичної. В краю було одушевленнє велике, бо тодішні Русини зрозуміли, що живе народне слово, голошене прилюдно зі сцени, причинить ся значно до оживлення духа народного, побудження до праці для народу і скоршого розвою наших народних сил.

З початку був наш театр під управою „молодої Руси" (українофілів) та всякі оповістки видавалися „кулишівкою" (фонетичним правописом). Опісля вступив до управляючого комітету на місце Климковича учитель Клим Мерунович і тоді стара партія взяла була театр в свої руки та уживала етимольоґічного правопису (знамя партійне в тім часі!). Але в недовгім часі українофіли знова взяли у свої руки „Руську Бесіду" у Львові і театр.

Тоді артист театральної трупи Бачинського — Моленцький зложив вр. 1868. нову театральну трупу, що обняла театр під управою „Руської Бесіди" та видержала до р. 1873. В сім році зорганізувала Теофіля Романович театральну трупу і улаштовувала театральні вистави в Галичині і на Буковині до р. 1879. Отсе був вандрівний театр, дійсно український. В театральній дружині Теофілі Романович були два підприємчиві артисти: Іван Гриневецький і Іван Біберович, та їм опісля віддала театр "Руська Бесіда", котрий вони знаменито провадили в рр. 1881 —1889.

До зображення настроїв в народі, — в р. 1866, може причинитись подія, яка відогралась в Соймі галицькім в дні 24. квітня 1866, при нагоді нарад над внеском п. Юліяна Лаврівського про ухваленнє краевої субвенції для руського народного театру під зарядом „Руської Бесіди" у Львові. Внесок сей попирав п. о. Лозинський, та між иншим зацитував з Мірабо: „Всьо можна простити, неконсеквенції ніколи", — бо єсли руський нарід бере участь в тягарах, то й до користей право має... Але п. Зибликевич зі страшним завзяттєм виступив проти признання підмоги на руський театр, бо, як казав, се буде жерело, до сіяння незгоди і ненависти, та закінчив свою промову словами: „Dla Rusi wszystko — jak się objawi Ruś prawdziwa, lecz dla partyi, która się dziś Rusią mieni, nic! To jest moje hasło..." Наслідом сього зголосив ся до слова селянин п. Демків та сказав у відповідь п. Забликевичеви: „Як польський театр єсть жерелом польської народности, так і руський єсть жерелом руської народности... а посла Зибликевича прошу, аби прийшов на нинішний вечір, хочбим сам мав білет заплатити, — а я єсьм певний, що посол Зибликевич, якби ходив на руський театр, Русином заразби ся став. Не дивувавбим ся, по правді сказавши тому, що декотрі панове суть Поляками родом з роду і суть противні Русинам, але дивую ся тим, котрі були Русинами, а тепер перейшли на Поляків, не тримаються нічого і проти Русинів ворогують, — то не єсть красно!"

6. Прилюдний акт руссофільства в Галичині, 1866. р.

В третій сесії першого періоду Сойму галицького виступило польське представництво вже явно зі своїми змаганнями політичними.

Польська соймова більшість хотіла обезпечити свою владу в краю і на се продумала була такий спосіб, щоби впровадити цісарське канцлєрство для Галичини і Кракова. Наші посли противили ся впроваджуванню канцлерського уряду, що мав обнимати всі справи державні з виемом справ спільних всім краям держави, — побоюючись, що сим способом Поляки возьмуть у свої руки всю власть в краю.

В дні 27. марта 1866. р. промовляв п. о. Михайло Куземський в галицькім соймі проти впроваджування канцлєрства для Галичини і Кракова. „Ваше нагле внесенне", казав п. Куземський, наміряє межи „руським" народом і монархом поставити канцлєра-родака, щоб і у Відні мати опікунство, котрого ми тут в краю хочемо позбути ся. Та дорікаючи польській автономії, сказав він, що як наші громади доходять своїх прав до ґрунтів, лісів і пасовищ, то прозиваєсь їх комуністами, —

як наших прав політичних боронимо, то найде ся зараз назва: москалі, а як хочемо боронити независимости нашої церкви, то видите в нас сейчас шизматиків!..

Але польська соймова більшість проте ухвалила 84. голосами, вислати до цісаря адресу з домаганнем канцлєрства для Галичини і Кракова, та в дні 9. квітня 1866. р. польська депутація вручила цісареви відносну адресу. Сe наближеннє Поляків до цісаря з односторонним домаганнем і злегковаженнє протесту представників нашого народу було тяжким ударом, що поважно захитав віру нашої суспільности в можливість життя в таких обставинах...

Опісля в дні 18. квітня 1866. р. прийшло під нараду галицького сойму предложеннє центрального правительства про намірений територіяльний поділ Галичини на дві адміністраційні области. Польські посли виступили проти такого поділу, обстоюючи безглядно єдність краю. Між иншими промовляв граф Аґенор Ґолуховскі і п. Грохольскі, та сей останний сказав, що він є gente Ruthenus, natione Polonus, а рух „руський" назвав теокрацією, котрої Русини виреклися через унію з Римом.

Натомісць наші посли домагали ся не тільки поділу адміністраційного, але виказували потребу політичного поділу Галичини. Зокрема, п. о. Лозинський сказав був: „Вмісто напротив себе враждувати, розділім ся по добрій воли, і працюймо кождий на своїй родинній ниві"... А п. о. Качала доказував, що без поділу Галичини нема автономії, нема рівноправности і нема свободи!.. Та п. о. Наумович полемізував з п. Ґрохольським і виказував, що сей не розуміє значіння теокрації, покликуючись на слова пророка Самуіла: „Бог і нарід", — при чім ужив таких докорів, що Чехи самих себе і Галичину найбільше Германізували, а Польщу ніхто инший не продав, як тільки Поляки. Вкінці, п. о. Павликів поставив був формальний внесок з домаганнем політичного поділу Галичини. За сим внеском голосували тільки наші посли і з Кракова п.Зайдлєр, —

та отсей внесок упав. А правительство устами комісари Поссінґера заявило було, що воно не обстоює поділу Галичини...

Се був другий тяжкий удар для нашої репрезентації...

В сім критичнім моменті звернули ся були наші соймові посли під проводом митрополита о. д-ра Спірідіона Литвиновича до тодішнього галицького Губернатора Франца барона Паумґарттена о поміч, а він заявив їм, що правительство не може нічого зділати, і що вони повинні з Поляками дома залагодити ся.

Та прийшла черга на австрійську державу. Вона увійшла у війну на два фронти: з Італією і Німеччиною, та по пораженню під Краледвором, 3. липня 1866. р., мусіла мирити ся. Рівночасно з пересправами про мир — велися у Відні наради над перестроєм внутрішнім австрійської держави. З сих нарад не сподівали ся в краю нічого доброго для нашого народу...

Чехи побачивши пруське військо в Празі — негайно заявили ся, що хочуть остати під Австрією. Поляки галицькі також добивали торгу в австрійських кругах двірських. Се був зворот у внутрішній політиці Австрії, спричинений воєнними подіями, як також новим державним міністром графом Белькреді, що був прийшов на місце старого Шмерлінґа...

Тоді львівське „Слово", в числі 59. з 8. серпня 1866. р. умістило ніби допись зі Львова п. заг. „Погляд в будучність", в котрій отсе зясувано: „Не можемо відділити ся хінським муром від братів наших

i відступати від язикової, літературної, церковної і народної звязи зі всім „русcким міром!" Ми не „Рутени" з 1848. року, ми настоящі Русскії, — но як всегда били, так єсьмо і останем в будуще непоколибимо вірні нашому августійшому австрійському монарху і світлійшій династії Габсбурґів! Зложивши таке віроісповіданнє, не будемо потребувати боятися польського канцлєрства, — не буде нам се могло закинути ся, що язик наш неспосібен

до висших училищ, — необразований до урядовання і пр., — бо язик наш і література наша „русска" — давно і далеко перестигла польську, чого нам і самі Поляки в соймі і всюди заперечити не здужають"...

Ся допись була підписана безіменним: „один іменем многих"...

Таким чином по раз перший зовсім явно і ясно висунено руссофільске обєднаннє як спосіб оборони проти посягань Польонії, а рівночасно був се акт недовіря до австрійського правительства, як також прояв зневіри у власні сили...

Тодішний редактор „Слова" Богдан А. Дідицький пустивши у світ таку майже незамітну допись, вижидав: що буде далі. Та як преса польська і німецька заговорила про сей важний зворот і центральне правительство сим занепокоєне, — зачало розвідуватись: що таке сталось і чому, — то „Слово" принесло iнформації з найпевнійшого і „найчистшого" жерела, що „провідники Русинів" не випирали ся того кроку, а заявили, що до сього примусило їх правительство, котре наміряє перевести реорганізацію Галичини по думці плянів польскої соймової більшости і віддати управу Галичини гр. Ґолуховскому („Слово" ч. 64. з 25. серпня 1866).

Тим часом зловіщі хмари нагромаджували ся на галицькім горизонті і приладжувались нові удари: польські ради повітові над громадами, краєве намісництво з графом Аґенором Ґолуховским на чолі, впровадженнє польської мови урядової, усуненнє інс-

пектора „руських" шкіл народних Східної Галичини Григорія Кульчицького, — а „святоюрські" провідники потішали ся кличем: „Твердая Русь все перебудет"!..

В австрійській пресі відозвав ся тоді майже незамітний голос Юліяна Лаврівського під заголовком „Protest der Ruthenen", що виступив був проти проголошування єдинства з російським народом...

З кінцем місяця вересня 1866. р. заіменував цісар графа Аґенора Ґолуховского намісником галицьким. Се була відповідь на польську соймову петицію о утвореннє канцлєрства для Галичини: на разі Поляк граф Ґолуховскі намісником краю — на знак передання влади Полякам. Та за се пішла опісля польська соймова адреса з 7. грудня 1866. р. до цісаря, — закінчена знаменною заявою: При тобі найяснійший пане стоїмо і стояти хочемо!..

Митрополичу капітулу принимав намісник граф Аґенор Ґолуховскі в дні 15. жовтня 1866. р. та на промову митрополита Литвиновича відповів по руськи (українськи) і просив, щоби забути давні непорозуміння, запевнюючи, що буде справедливий, а „руській" народности не станесь кривда... Але сим приреченням польського намісника ніхто не хотів вже повірити.

Митрополит Литвинович був таким становищем австрійського правительства болючо вражений і мав з жалем висказуватись, що велике нещастє спаде на наш нарід.

Про невідрадне положеннє галицьких Русинів заговорила незабаром російська преса, коментуючи становище австрійської політики супроти Поляків та висказуючи співчуття нещасним „Русским Галичанам". Отсе підхопила була європейська преса і зачала передсказувати, що ся справа може стати новим жерелом міждержавних конфліктів. Те потуряннє Росії стало піддержувати ґрупу галицьких Руссофілів. Редактор „Слова" — Богдан А. Дідицький з тріюмфом писав відтак: „Кілька слів співчуття „Велико-Руссов" — переполошило Ев-

ропу, бо Австрія підняла „вопрос польський"...

В дійсности найшлась була тоді австрійська монархія по програних війнах у скрутному положенню. Перед нею стояли три шляхи наладнання внутрішних відносин: державна централізація по думці Шмерлінґа; державний дуалізм з Австрією і Угорщиною, або федерація націй. Іще розважувано тоді думку тріалізму, — що мала бути переведена злукою трьох держав: австрійської, чеської і угорської. В сім разі, Галичина мала припасти Угорщині...

Та цісар Франц Йосиф поєднав ся з Мадярами і згодив ся на державний дуалізм, та звідсі вийшла австро-угорська монархія. Чехи не хотіли йти під владу німецьких централістів в Австрії і запротестували проти такого устрою держави, не висилаючи своїх соймових делегатів до державної ради у Відні, а Поляки погодили ся з династією Габсбурґів за ціну передання їм влади над Галичиною. Отсе був головний корінь лиха в Австрії, що викликав базнастанні боротьби національні між Чехами і Німцями, як також між нами і Поляками, та Славянами і Німцями...

Фридрих Фердинанд Байст, іменований дня 30. жовтня 186 6. міністром закордонних справ і президентом міністрів сказав був до наших послів-політиків:

„Моя рада є: завернути, щиро завернути, як добро народности лежить дійсно на серці"...

Та чи воно було щире, покажеть ся далі.

7. Четверта сесія першого періоду Сойму галицького, з кінцем 1866. р.

Отсю сесію Сойму галицького отворив граф Аґенор Ґолуховскі в дні 19. падолиста 1866. р. Він привитав сойм тільки польською промовою.

Та в тій соймовій сесії показало ся, що Поляки стративши надію на відбудову Польщі супроти забору російського — постановили в Галичині витворити гніздо своєї державної орґанізації і в сій ціли підняли заходи до поєднання з Австрією, а покинули думку порозуміння з Русинами (Українцями).

В дебаті над адресою до цісаря, в дні 7. грудня 1866. р. домагав ся п. о. Антін Добрянський: зміни ціс. патенту з 26. лютого 1861. р., щоби в соймі краєвім справи національні окремішними куріями і виділами обох народностей були заступлені. Його попирав п. о. Павликів, а п. о. Стефан Качала заявив, що він не є централістом, але думає, що попираннєм Мадярів, Німців і Поляків — не удержить ся Австрія. Тому, хто хоче сильної Австрії, повинен хотіти дійсної рівноправности всіх народностей. Та польська більшість соймова стояла непохитно при автономії краєвій...

Як перший етап до польонізації Галичини піднесли Поляки справу шкільну: краєвий закон про викладову мову в народних і середних школах та креованнє Ради шкільної краєвої у Львові з широким обемом ділання, так щоб народне і середнє шкільництво в краю перейшло в їх руки. Отсі предложення Поляків в галицькім соймі викликали голосні протести зі сторони руських послів.

Зокрема, наші посли в Соймі краєвім галицькім перебули два вельми критичні дні: 27 і 31. грудня 1866. р.

В дні 27. грудня 1866. прийшов на чергу нарад звіт едукаційної комісії про установленнє Ради шкільної краєвої. Наші посли виступили рішучо проти сього предложення. Перший промовив о. Гр. Гинилевич і поставив внесок, щоб перейти до порядку дневного над сим предложеннєм; о. Лозинський закинув, що Соймови не прислугує право компетенції рішати про Раду шкільну краєву, та о. Павликів попирав обох бесідників. А о. Іван Наумович підніс, що не добачує гарантії для руської народности; виступив проти закиду з польської сторони про некультурність нашого народу та сказав, що

в Західній Галичині є гірше з просвітою, як у нас, бо там двайцять літ тому лила ся кров братна; заявив, що по битві під Кеніґґретцом повинна Австрія загоїти ті рани, які заподіяла, — а саме вдоволеннєм всіх горожан держави, а не тільки одних, — та обстоював, що нам не мож заперечувати живучого язика, котрим наш нарід говорить і язика образованого, книжного, — але при сім підчеркнув „сходство" нашого руского язика з язиком російським.

Та при кінці дебати зложив посол о. Теофіль Павликів заяву, що наші посли усувають ся: ухвалюйте без нас, — бо проти нас!

Іще більше критичний був день 31. грудня 1866, коли в Соймі краєвім галицькім прийшло до наради предложеннє закону краєвого про викладовий язик в школах народних і середних. Звіт в сій справі предcтавив посол Евзебій Черкавський (з роду Українець!), а опозиційну промову виголосив посол о. Яків Шведзицький з ось якою заявою:

„Прибулисьмо до того дому з сумліннєм чистим, повні упованія в справедливість взаємну, — що братні народи кривди жадної собі не зді-

лають; що працювати будемо спільними силами для добра краю.

„Нині опускаємо той дім; справедливі наші ожидання не справдили ся.

„Відходим з закрівавленим серцем. А хто тому виноват — історія осудить!" Натомісць за предложеннєм промовляв на втіху Поляків: посол Жигмонт Савчинський (також з роду Українець), та чванив ся, що він так добре родився з Русина, як ті панове з противної сторони, але він переконав ся, що язик руський є невироблений і до научування непригожий, і тому він заявляєть ся проти руського язика...

Так працювали два єнічарі над погубленнєм рідного народу.

Під кінець наради промовляв іще посол о. Стефан Качала, намагаючись в останнім моменті переконати Поляків, що просвіта тільки матірною мовою народу може прийматись і розвиватись та виказуючи шкідливість предложеного закону краєвого. Він закінчив свою промову словами:

„Єсьм сином Руси; нарід руський живе, жити хоче і жити буде... Боронимо тільки права нашого, а домагати ся того права і боронити, то єсть святим обовязком кождого доброго Русина".

Вкінці счинив ся в соймовій салі крик разом з замішаннєм і збіговищем польських послів, що насилою не пускали наших послів до виходу з салі нарад та кричали до маршалка, — щоб зараз піддав під голосованнє цілий закон en bloc в другім читанню і третім читанню без читання. Посол граф Адам Потоцкі крикнув: Na złą wiarą zła wiara! Тоді маршалок дав під голосуваннє шкільний закон en bloc і ствердив, що закон ухвалений...

Так покінчилась велика траґедія в Соймі краєвім галицькім на загладу руського народу.

Аж тоді зявив ся в соймовій салі граф Аґенор Ґолуховскі, що 23. вересня 1866. р. знова був заіменований намісником Галичини, та зголосив ся до

слова. Він виступив в ґалевім австрійськім мундурі і начеб нічо діймаючого не зайшло в Соймі промовив назакінченне соймового періоду. Свою промову виголосив тільки в польськім язиці та підчеркнув, що правительство вступило на дорогу автономічного розвою; признав, що перші підвалини до ліпшого устрою краю поклав Сойм свобідно (!) — нараджуючись в часі сеймової сесії, та заповів, що зараз замикаються наради соймові, бо наближується хвиля наладження відносин держави. Натомісць про голосні протести наших послів та покиненнє нарад і відсутність наших послів в соймовій салі не згадав він ні одним словом або натяком.

Таку пращальну промову намісника Ґолуховского приймили присутні польські посли оплесками і окликами радости, чим закінчив ся перший період Сойму краєвого галицького.

8. Протест наших послів соймових, 1867. р.

По скінченню такого першого періоду галицького Сойму, тогож самого дня 31. грудня 1866. р. видали наші соймові посли пропамятне письмо, котрим звернули ся до цісаря Франц Йосифа з просьбою про охорону руського народу, вказуючи способи уладження міжнародних відносин в краю.[40 Пр. пор. Denk-und Beschwerdeschrift der galizisch - ruthenischen Landtagsabgeordneten uber die Beschlusse und Vorgange im galizischen Landtage in der verflossenen sechsjahrigen Periode (1861-1866), Lemberg 1867, aus der Druckerei des Stauropigianischen Instituts.]

В сім знаменнім меморіялі піднесено, що Русини приневолені підносити прилюдно зажалення проти Поляків по причині загроження їх природних і нерозлучних національних прав; що Поляки бажають супремації супроти Русинів і тому Русини кажуть: се не є наш сойм; що вже перша сесія, а ще більше дальші виявили ворожість Поляків, та отсе спонукало наших депутатів внести дня 13. жовтня 1864. до державного міністерства просьбу о адміністраційний і політичний поділ Галичини, — а тепер вони хо-

чуть вже раз мати вияснене, що їх нація є під австрійським правліннєм, а не під польським гнетом. Та до особи цісаря звернулися вони з ось якими проханнями:

„І. щоби обі нації Галичини постановлювали про свої церковні і національні справи в окремих краєвих заступництвах;

II. щоби петиції, поставленої в краєвім Соймі дня 27.грудня 1866, про установу Ради шкільної для Галичини, не узгляднено, бо ся установа булаб дуже погубна для руської нації та супротивна краєвому статутови;

III. щоби рішенню краєвого Сойму відносно викладової мови в народних і середних школах, яке запало серед збіговища (тумульту) і при неспосібности Сойму до піднимання важних ухвал, відмовлено цісарської санкції;

IV. щоби для руської мови і письма признано те саме право в школі, уряді і суді в руській части краю, яке має польська мова не тільки в польській, але також в руській части краю".

Але і сих мінімальних домагань не узгляднив австрійський уряд, бо не впровадив національних курій; не перепинив установлення Ради Шкільної Краєвої у Львові по думці бажань Поляків; предложив цісареви краєвий закон шкільний (22. червня 1867) до санкції, та впровадив відтак польський язик як урядовий в Галичині (1869).

Те становище неприєднане Поляків з одної сторони та хитке становище австрійського уряду з другої сторони викликали в значній части руської суспільносте в Галичині зневіру в будучність руського народу в Австрії і сей настрій був головним товчком до поширення руссофільства. Старо-руске „Слово" проголосило вже в р. 1866. явний клич „єдинства" з російським народом, не тільки в значінню політичнім, але також національнім, та староруска партія зачалась перетворювати що раз виразнійше в партію руссофільську.

„Мы не Рутены отъ 1848. года, — мы настоящіи русскіи", — голосило далі львівське „Слово" та його редактор Богдан Андрієвич Дідицький видав поученне: „Въ одинъ чась научить ся Малорусину по великорусски", — але проте він сам і до самої смерти не научив ся російської мови [41 В р. 1903. знова видали були галицькі Руссофіли: „Учебникъ русского языка", і „Руководство къ изученію русского литературнаго языка" та в сім добачували „ ...всЪтлЪйшoe будущое на нашей Руси".].

Відтак вийшла злощасна думка негайного покидання Галичини і відступлення від церковної унії та еміґрація визначнійших людей, як Маркил Попель, Лука Цибик, Яків Головацький і инших з Галичини до Росії.

Замітна і голосна була в сім часі також вандрівка невдоволених Чехів до Москви, щоби загріти ся під сонцем славянської єдности. Там чеський провідник Фр. Ріґер проповідував, що Прага підготовить ідею славянської будучности.

Але Чехи не кидали рідної землі та не вирікали ся своєї народности. Вони були і досі є політичними руссофілами, а ніколи не були і не є національними відступниками рідного народу...

Та не всі галицькі Русини так думали і в єдинстві з російським народом шукали свого спасення. Переважна часть послів політиків числила іще на поміч австрійського центрального уряду; деякі з них роздумували про угоду з Поляками, а молодше поколінне дивилось на одно і друге з недовірєм та розважувало, як би стати на дорогу власних сил. У сій трильоґії відбував ся процес кристалізації народної українофільської партії в народну українську партію. Сей процес переходив свої фази приготовні.

9. „Молода Русь", перший процес повстання народної (української) партії, 1861-1867.

Коли руська шляхта і майже вся руська інтелігенція цивільна в Галичині перейшла була в табор польський, то брак інтелігентної світської верстви в нашім народі спричинив, що національний провід справи руської у нас перейшов був у руки духовної руської єрархії, та вона була первісним чинником нашого національного відродження. Тому провідну староруську партію називано: святоюрською.

Аж около р. 1861. повстала у Львові перша руська громада „Молода Русь", що проповідувала одноцілість і самостійність руського (українського) народу супроти що раз більше проявляючої ся тенденції русофільської. Звідсі вийшли „Вечерниці", як орґан „Молодої Руси" під редакцією Федора Заревича (1862), та „Мета" під редакцією Ксенофонта Климковича (1863), як також „Нива" під редакцією Костя Горбаля (1865).

Святоюрці заборонили були навіть читати „Мету" в духовній семинарії у Львові, але проте читали її богослови потайки, а львівський купець Михайло

Димет підпомагав матеріяльно видавництва "Молодої України".

Такі „руські (українські) громади" як тайні товариства, чи там кружки, основувались також по містах в нашім краю, та я застав іще таку громаду в Станиславові в роках сімдесятих і бував на її сходинах, як ученик висшої гімназії.

„Львівська громада" відновилась оснуваннєм Товариства „Руська Бесіда" у Львові, що стало вже явним пристановищем української думки національної (1864), та в р. 1867. заложила вона науковий і літературний орґан: „Правда", що в р. 1872. став літературно-політичним орґаном і перейшов під редакцію Володимира Барвінського, та аж до часу оснування „Діла" вказував політичні шляхи молодої народної (української) партії.

Іван Франко ось як представив ставленнє перших політичних кроків нашої партії:[42 „Молода Україна", часть перша. Провідні ідеї й епізоди, у Львові. 1910, стор. 9 і д.] „Вол. Барвінський доказував конечність виступити з чистого теоретичного і літературного становища на політичне воле, хочби задля сего прийшло ся поробити концесії в дотеперішних формах. Найрозумнійший чоловік з народовської партії, Володимир Навроцький, не радив пускати ся на бистру воду політики, бачучи небезпеку в малій освіті галицько-руської інтелігенції Але гадка Барвінського переважила".

Отcе був перший приготовний процес нової думки політичної в народній (українській) партії. Володимир Барвінський був духом сміливійший і вибивав ся вперід, щоби піднести політичну думку і її утвердити в нашій інтеліґенції, щоб вона опанувала думку нації і її поширила опісля в масах народних. Та Володимир Навроцький не був політиком, і думав про піднесеннє національної свідомости нашої інтелігенції, щоб опісля виступити на політичне поле діяльности. А хто був розумнійший? Мабуть Володимир Барвінський, бож нам годі було все ждати і ви-

жидати... В політичній діяльности було вже місце, щоби галицько-руська інтелігенція вишколювалась в культурі і політиці. Та сим шляхом таки пішло наше життє національне...

10. Урядова газета „Русь", 1867.

В отсих обставинах трібував галицький намісник граф Аґенор Ґолуховскі іще раз, щоби розбити повстаннє народної (української) партії як самостійної політичної орґанізації, та притягнути її до спільної акції з Поляками, думаючи, що рух українофільський супроти русофільської пропаганди буде в Поляках шукати свого захисту.

Маючи те на увазі, галицький намісник граф Аґенор Ґолуховскі постановив був з галицьких українофілів витворити нову політичну партію, що малаб іти рука в руку з Поляками, та для переведення сього наміру заснував він коштом державним політичну Газету "Pycь". До редакції отсеї Газети дались приєднати: Федір Заревич, Кость Горбаль, Володимир Шашкевич, Остап Левицький (Драла) і Льонгин Лукашевич.

Перше число „Руси" появило ся дня 28. марта 1867. р. під редакцією Федора Заревича. Та отся газета не вдержалась навіть один рік, бо небаром зачала писати проти Поляків, а правительство (Ґолуховскі) відняло підмогу.

В сім часі (1867) перестала також у Відні виходити правительственна Газета „ВЪстникь", що понимано тоді як початок кінця „австрійського рутенізму" (австрійської ласкавости супроти нас).

А Поляки все вірили, що польонофільська партїя істнує, та що вона розібє український національний фронт. Доказом їх самодурства є хочби отся подія... В комісії конституційній Ради державної у Відні, в дні 2. жовтня 1867. р. сказав був п. Зибликевич при нагоді наради про уладження справи язикової, що Полякам удало ся створити українофільську пар-

тію, та що вона буде за сим стояти, щоби справи національні належали до соймів.

Звідсі вийшла леґенда що українофілів винайшли Поляки, та що українство се інтриґа польська. А те все, підпольні затії вдіяли, значить: Русинів видумав в Галичині ґраф Стадіон, як казали Поляки, — а Українців вишукала польська інтриґа, як казали Руссофіли. Яке їхало, таке здибало. — Політичні самодурства!.. 

ТРЕТИЙ ПЕРІОД, 1867—1873.

1. Австрійські закони основні з 21. грудня 1867. р.

По програній війні в р. 1866. мусіла Австрія виступити з німецького союза, та щоби ратувати свої питомі території, заключила угоду з Мадярами як також приступила до надання конституційних основ для остаточного уконституовання своєї держави.

Отсе доконалось австрійськими законами основними з 21, грудня 1867, що станули на становищі рівности і свободи всіх горожан та загально прорекли прінціп рівноправности всіх народів в артикулі 19: про загальні права горожан — для королівств і країв заступлених в Раді державній. Але до сього прінціпу не видано відразу виконних норм про приміненнє і виконаннє тої рівноправности в школі, уряді і життю публичнім, та в кождім краю. А сильнійші народи Австрії не були вдоволені з такої ідейної і справедливої основи правної, та намагались бічними дорогами: розпорядків, хочби й цісарських або законів краєвих, виєднувати для себе більше прав, як їм належить ся по закону рівноправности.

Але іще більше недогідний був закон основний про державне представництво з 21. грудня 1867, котрим змінено ціс. патент з 26. лютого 1861, а головно ціс. дипльом з 20. жовтня 1860, та всі краї

Австрії піддано законодатній владі Ради державної у Відні, признаючи краєвим соймам тільки обмежений круг ділання.

В отсім розходили ся інтереси Русинів з Поляками, бо майоризовані Русини в Галичині не могли попирати поширення краєвої автономії на свою загладу, а Поляки були зрозуміло за сим, та з другого боку числили Русини на те, що Рада державна прецінь не скривдить їх, але возьме в оборону перед посяганнями Поляків.

Тому наші посли в Раді державній мали голосувати за основними законами з р. 1867, а Поляків за їх тиху опозицію мало правительство гонорувати санкцією ухвал Галицького Сойму з р. 1866. Акушером того політичного інтересу або як де хто каже: шахерства мав бути австрійський державний канцлер Байст, та від нього вийшла поширена лєґенда, що о скільки Русини мають істнувати, вирішить Галицький Сойм...

2. Другий Сойм галицький, 1868. р.

По проголошенню основних законів з 21. грудня 1867, [43 При ухвалюванню основних законів державних з 21. грудня 1867, промовляв і голосував за ними з наших делегатів (послів) в Раді державній тільки один о. Іван Гушалевич. Посли: о. Баревич, Боднар і Манастирський голосували з Поляками „проти".]) розпочались наради другого Сойму краєвого галицького в р. 1868. Наші посли увійшли до сього Сойму в числі зменшенім, але за те мали за собою досвід політичний з першого періоду сеймового: установи шкільні (санкція краєвого шкільного закона з 22. червня 1867), та в дорозі: Раду шкільну краєву і урядовий язик польський.

З наших людей, які увійшли до другого Сойму треба згадати: митрополита Спірідіона Литвиновича, епископа Тому Полянського, о. Йосифа Делькевича, о. Івана Гушалевича, Василя Ковальського, Юліяна Лаврівського, Василя Маковича, Івана Манастирсько-

го, о. Івана Озаркевича, о. Теофіля Павликова, о. Антона Петрушевича, Івана Чачковського, Івана Борисикевича, і Амброзія Яновського. Перше засіданнє другої сесії другого періоду Сойму краєвого галицького відбулось 22. серпня 1868. р., яке отворив намісник граф Аґенор Ґолуховскі. Він забув вже від р. 1866. німецьку мову та не знав нашої мови, а говорив тільки по польськи.

Наші соймові посли придержувались тоді тактики сецесії. Вони були збентежені невдачами останних двох років і затрачували провідну думку політичну та ймились тактики оборонного відпору.

Коли в дні 2. вересня 1868. р. прийшла під нараду справа уживання язиків в судах і адміністрації Галичини, посол о. Іван Гушалевич зложив заяву, що наші посли виходять з соймової салі і не беруть участи в нарадах над сею справою. При сій дебаті зголосив ся був до голосу польський посол граф Александер Борковскі і поставив внесок, »źeby miasto wyrazu małoruski położyć wyraz małopolski«, (Powszechna wesołość w Izbie! — зазначено в протоколі соймовім).

Над сим тоді смішним внеском п. Борковского перейшли самі польські посли до дневного порядку нарад, значить відкинули такий внесок як неможливий і нерозумний! Але вже саме поставленнє справи виказує нам сьогодня, як вічна є правда: Nihil novi sub soli!..

Та посол Борковскі був тоді знаною фіґурою в Соймі, що при всякій нагоді голосив: »Rusi nie ma wcale; Ruś to Polska, a co nie jest Polską, to Moskwa«!..

Відтак в дні 11. вересня 1868. р. була в Соймі краєвім галицькім дебата на тему викладового язика на університетах у Львові і Кракові. При сій справі обстоював посол Юліян Лаврівський, що руському язикови належуть ся рівні права з польським язиком на університеті у Львові, а посол Василь Ковальський ставив внесок, щоб домагатись викладів в польськім і руськім язиці. Але

і тут найшов ся посол о. Тома Баревич, що покликував ся на »Ruthenische Notabilitaten« з р. 1849, котрі мали заявитись за німецьким язиком, — з чого малоб слідувати, що по двайцяти роках повинен прийти польський язик викладовий,..

А тим часом наші студенти вже були внесли в місяці лютім 1867, петицію (з 272. підписами) до галицького Сойму та в місяці червні 1868, р. петицію до Палати послів у Відні: про уладженнє, зглядно впровадженне руських викладів на львівськім університеті. Заступав там сю петицію посол о. Іван Гушалевич, та її переказано міністрови просвіти.

Невдоволені законами основними з 21. грудня 1867, та незаспокоєні протиконституційними концесіями на областях шкільництва і урядової мови підняли Поляки домаганнє державно-правного відокремлення Галичини. Отсим домаганнем занимав ся Сойм краєвий галицький на своїх засіданнях від 21-го до 24. вересня 1868. На сих засіданнях прийшли під наради: так звана галицька резолюція і адреса до цісаря, котрі заступав іменем соймової комісії посол Казимир Ґрохольскі.

Наші соймові посли побачивши безглядність з польської сторони зложили зараз на вступі нарад устами посла о. Теофіля Павликова заяву того змісту, що порівнавши нашу адресу, котрої навіть не відіслано до вглядної комісії, вони супротивляють ся, бо стоять на зовсім противних засадах, що не дають ся погодити і тому ані в дебатах ані в ухвалюванню не будуть брати ніякої участи.

По сій заяві вийшли наші посли зі Сойму, як стверджує соймовий протокол: вийшло кільканайцять послів, — а лишив ся тільки руський посол Тома Баревич і був чинний як секретар Сойму [44 Stenograficzne Sprawozdania Sejmu krajowego Królestwa Galicy i i Lodoraeryi z W. ks. Krakowskiem, 1868.]. О. Тома Баревич був гімназійним професором в Станиславові, та від того часу за зломаннє національної солідарности був він бойкотований і скоро скінчив зі своєю політикою.

В таких обставинах являють ся: адреса до цісаря і згадана резолюція — політичними актами польських послів Галицького Сойму.

Зокрема, в адресі до цісаря жалують ся Поляки на основні закони з 21. грудня 1867, що сі не ушанували індівідуальности краю, так що під конституційною формою мав би тривати далі систем централізації, а се здержує свобідний розвій краю. Тому край мусить самостійно і незалежно становити про внутрішні потреби свого публичного життя, наслідом чого ставить ся в конституційній дорозі відповідний внесок про запевненне автономного стоновиска краєви.

Отсим відповідним внеском мала бути так звана галицька резолюція. Та польські посли соймові не були між собою згідні, як мають поступити в сім ділі. Посол др. Франц Смолька пропонував, щоби візвати делєґатів до зложення мандатів до Ради державної. Проти такого поступовання виступив граф Аґенор Ґолуховскі, не в характері намісника, але як посол та сказав, що боротьбами не доходить ся до ціли. Він заявив ся був також проти предложення соймової комісії, бо — як казав — резолюція обнимає дразливі річи, що будуть цісареви неприємливі. Також кн. Володислав Санґушко не дораджував токої резолюції супроти цісаря. Але референт справи посол Ґрохольскі далі обстоював, що якраз треба цісареви сказати правду, чого хочемо!

Та остаточно погодили ся польські посли між собою і звідсі вийшла ось яка резолюція: „Сойм краєвий заявляє на підставі §. 19. краєвого статуту, що законами основними з 21. грудня 1867, витворений устрій монархії не дає нашому краєви стільки законодатньої і адміністраційної самостійности, що йому належить ся зі згляду на його історично-політичну минувшість, його окремішну національність(?!), степень цивілізації і територіяльний простір, і тому не відповідає ані вимогам національного розвою і його условинам, ані дійсним потребам краю, а довше три-

ваннє такого стану мусить погубно відділати проти розвою нашої провінції і добра цілої монархії.

„Сойм краєвий ставить на підставі §. 19. краєвого статуту отсей внесок: Королівству Галичини і Володимири з вел. князівством Краківським признаєть ся національну автономію в таких розмірах, які відповідають його потребам і окремішним відносинам краевим, — а передусім:

1. Сойм краєвий буде виключно постановляти про спосіб (modus) виборів до Ради державної.

2. Галицька Соймова делегація буде брати участь тільки в тих нарадах Ради державної, що відносять ся до спільних справ сього королівства з иншими в Раді державній заступленими частями монархії.

3. Низше означені справи, о скільки відносять ся до Королівства Галичини і Володимирії з вел. князівством Краківським мають бути вилучені з обєму ділання Ради державної, визначеного основним законом та по думці §. 12, тогож закона перейти до компетенції Сойму краєвого: а) організація торговельних палат і торговельних установ; б) законодавство про кредитові і обезпечуючі установи, банки і каси ощадности; в) законодавство про правз своїни (приналежности); г) означуваннє основ научування відносно народних шкіл і гімназій, як також законодавство про університети; д) карносудове і поліційне та цивільне законодавство, як також законодавство про гірниче право; е) законодавство про основи організації судових і адміністраційних властей; i) закони до переведення основних законів про загальні права горожан, про судейську і виконну власть і там покликані закони; ж) законодавство про ті справи, що відносять ся до обовязків і зносин нашого краю супроти инших країв монархії; з) громадське законодавство без обмежень вказаних в артикулі 4. основного закона з 21. грудня 1867, про загальні права горожан держави.

4. На покриттє видатків адміністрації і судівництва, віроісповідань і просвіти, публичної безпечности і краєвої культури в Галичині буде виділена з державного

скарбу до розпорядимости Сойму краєвого квота, яка відповідає дійсному запотребованню, та відносно детайлів ужиття буде винята зпід компетенції Ради державної.

5. Маєтности, так звані камеральні добра, належні до Королівства Галичини і Володимирії з вел. князівством Краківським, мають як власність краю бути приділені до краєвого фонду сього королівства.

6. Сільні жупи в Королівстві не будуть без призволу Сойму краєвого сього Королівства ані продажі ані замінені ані обтяжені.

7. Королівство Галичини і Володимирії з Краковом одержить власний найвисший трибунал судовий і касаційний.

8. Королівство одержить перед Соймом краєвим відповідальний краєвий уряд в справах внутрішної адміністрації, судівництва, шкільництва, публичної безпечности і краєвої культури, як також краєвого міністра в раді Корони" [45 Пр. пор. Prof. D-r Е. Bernatzik. Das osterreichische Nationalitatenrecht, Wien, 1917.].

Такий внесок поставив відтак посол Ґрохольскі в палаті Послів у Відні і сей внесок приділено комімісії, але справа стрінула тут поважні перепони, а наші посли піднимали всякі заходи в центральнім правительстві Австрії, щоби не допустити до здійснення так званої галицької резолюції. Звідсі іще надія на Reichsrat у Відні...

В тім напрямі йшла політика руських послів з конечности, щоби у віденськім парляменті і в центральнім австрійськім правительстві найти охорону руського народу супроти Поляків. Отеє була трагедія політична, бо центральне австрійське правительство собі приєднувало Поляків коштом нашого народу, а наші посли шукали у нього охорони супроти Поляків...

3. Товариство „Просвіта" у Львові, 1868. р.

Почин до завязання Товариства „Просвіта" дала руська (українська) академічна молодь. В марті 1868. р.

вибрали акедеміки (студенти) наші комітет, щоби заняв ся укладом статуту. Остаточно уложеннем статуту „Просвіти" заняли ся: др. Корнило Сушкевич, Анатоль Вахнянин і Олександер Борковський, але львівське намісництво відкинуло сей статут та наслідом відклику призволило міністерство внутрішних справ, дня 2. вересня 1868. р., заснувати товариство „Просвіту" у Львові на основі предложеного статуту.

За ціль товариства подано в §. 1. статуту: „пізнаннє і просвіта народу". Отсе був новий, а так простий і ясний клич українофілів галицьких, званих народовцями, бо вони станули на бік народу, як казало ся, - піднимаючи здорову думку національну, що до нашого національного відродження мусимо черпати силу з мас сільського і міського люду! До обновлення живого духа нації треба було культурно і національно освідомити маси народу, щоби з долини класти нові основи.

Отся молода громада Українців народовців, незражена політичними невдачами своїх батьків, приступила в дні 8. грудня 1868. р. до відбуття першого загального збору товариства „Просвіта" у Львові, в салі на Стрільниці. Рано того дня мала відправити ся служба Божа в одній нашій церкві у Львові, але її не відправили „свої" та оснувателів „Просвіти" прізвано „ляхоманами" і відсилано до костела на "Niepokalane Poczęcie..." Ось які се часи були!..

Збори відбули ся при участи 64. членів оснувателів. З краю приїхав одинокий о. Йосиф Заячківський. Голова комітету оснувателів Анатоль Вахнянин отворив збори промовою, в котрій пояснив програму товариства: „пізнаннє і просвіта народу". Опісля, зібрані вибрали провідником нарад львівського міщанина Василя Товарницького, а сей покликав на секретарів: дра Корнила Сушкевича і Володимира Ганкевича.

Кромі львівських Русинів промовив на сих перших загальних зборах „Просвіти" гість з провінції —

старший патріот о. Йосиф Заячківський, парох в Лопянці коло Долини. Промова о. Заячківського в імени „німого сільського люду" була так розумна і сердечна, що годить ся ще й сьогодня її нагадати:

„Щира охота — мовив бесідник — пізнати чесних Русинів львівських і докинути дрібненьку лепту до просвіти народу привела мене до Львова. Завізвали ви, панове і село на нинішні збори, тож і з села прийміть ласкаво голос хоть не уче-

ний, а щирий. Не загадав я відзиватися від стану духовного, до котрого й я належу, — за той можу лише сказати словами євангельськими: „сам возраст имат, сам о себі да глаголет", — але маю вам донести два слова від того, що так скажу, німого сільського народу, від котрого представителів не бачу на тім зборі. Одно слово є слово подяки для вас, панове, що в так краснім числі зібралися радити о єго просвіті.

„Правда в тім великім а чужім Львові через ті послідні століття було все від рода в род кілька щирих заступників народу, котрі як сторожі на погибельній стражи, визирали хвилі, коли їх „очи увидять спасеніє і славу людей своїх". Визирали й не увиділи, і так оден по другім угасали. Так було, аж поки не засіяв славний рік 1848-й — і воскрес нарід руський, а на чолі народу поставив себе стан духовний. Нарід узнав його за свого проводира і заступника, узнали його і чужі. Не дивож, що на нас піднялася вся вража сила, а ми не до борби поставлені, але радше апостоли мира, злякалися тої бурі, зачали оглядатися позаду себе, щоби собі плечі убезпечити і — зацафалися так далеко, що стратилисьмо з очей нарід — а нарід нас. Тож на наше місце хочете ви панове ставати і повести дальше діло просвіти народу там, де ми перестали. За то нарід вам дякує, а Бог най благословить.

„До вас же молоденькі тут притомні братчики, молодіже шкільна, маю друге слово від народу а то: прошеннє, щоби й ви пішли за прикладом старших братів ваших і не змінилися ніколи народови свому. Не гнівайтеся на мене за те слово! Нарід знає, ба й світ знає, як красне чувство огріває нині грудь вашу. Кобиж так все було! Кобисте годні опертися тому сильному напорови, що вас хоче відторгнути від вашої народности. Навіть тоту невинну літературу народну, тоту кість жебрачу,

що й найлютійший владітель лишає підупалим народам — і тую хотять вам обмерзити, указуючи на наших літератів — голодних і босих.

„На що вам кажуть — нуждатися і нове непотрібне творити? Радше беріться за готові богаті сусідні літератури, черпайте і наслаждайтеся обильно, чи з лівої, чи з правої сторони!" Боже милий! чи лиш Русин сирота має бути так темний, аби не пізнавав, що чужа література, ба й культура чужа — єсть то барва двірська, ліберія, хоть-би й золотом шита? — скоро її раз надягнеш, пращай воля! служи до віку тому, чию барву носиш.

„Дармо вас лякають самим народом, що той невирозумілий, невдячний, недовірчивий. Ба деж би вже й набралося довіря в тім біднім народі? Не кажу вже за тоті віки, о котрих сільський нарід і не знає, коли то верхні освічені верстви нарід опускали, — досить і того, що він нині видить, зачавши від того хлопчика, котрому необачний учитель при вступі до школи єго красні кучерики обстриг, так що й рідна мати не пізнала свою милу дитину, аж до того укінченого академика, що стоїть на роздорожу, з котрого указують ся єму всякі дороги. На котру будь він вступить, чим дальше піде, роздобуде собі красного хлібця, цвитучої долі. Кожда дорога поведе тебе з дому батьківського в чужу чужину, тільки тої дороги не найдеш, котра привела би тебе назад до свого народу. І звідкиж взяло би ся ще довірє у того народу, котрого так скоро опускає все, що тільки крихту підійметься?

„Ділайте-ж нині щиро, кождий в своїм заводі! Бідна Русь мати, бідні і ви сини її. Праця се ваш капітал, з котрого маєте сплатити найсвятійший довг народови. Таж ви знаєте, і нарід свідом того, що ваша нинішна наука оплачується по найбільшій части тим мізерним грошем, на котрий нарід керваво працює. А як доробитеся кусня хліба, - коби вас лиш Бог охо-

ронив від тої джуми сьогочасної, від огидного космополітизму, котрий єсть погибелю всякій народности! Видимо всі, що Русини відповідно свому числу, таки найбільший контінгент доставляють до того сумного космополітизму.

„Вконець на розході лишаю вам, чесна молодіже, малий образець, котрий остався в моїй памяти з тих часів, коли засідав я ваші шкільні лави. Ото в старій, мітичній Греції найславнійший герой Геркулес не міг побороти Антея великана, бо скоро сей ослабав, то щоби лиш ногою землі діткнувся, прибувало йому нової сили, бо земля була йому матірю. Аж коли Геркулес підніс єго від землі, тогді відобрав єму силу, тогді його задавив. Так і ви, любі братчики, хоть як тяжка булаби ваша борба, хоть як високо піднеслаби вас доля, не дайтеся відорвати від вашої матери — від народу! Тогді лише ви будете сильні в народі, а нарід вами славний! О то просить вас нарід через мої уста".

Промову сю приняли всі грімкими оплесками.

Першим головою „Просвіти" вибрано молодого тоді гімназійного професора Анатоля Вахнянина (1868 — 1870). Другим головою „Просвіти був Юліян Лаврівський (1870 — 1873).

Третим з ряду головою товариства „Просвіта" був Володислав Федорович, власник маєтности Вікно коло Грималова, що значнійшу квоту гроша дарував на зелізний фонд „Просвіти". По нім вибрано в році 1877. головою „Просвіти" професора університету д-ра Омеляна Огоновського, котрий проводив товариству до своєї смерти (1894. р.). Під проводом д-ра Омеляна Огоновського розвинулась „Просвіта", так що своїми філіями і читальнями обняла майже цілий край, та її видавництва поширилися в народних масах.

Одною з дуже знаменних справ з часу проводу Юліяна Лаврівського в „Просвіті" була справа погодження партій руських, до чого ініціятиву

підняв був в 1870. р. митрополит Йосиф Сембратович. Він запросив представників з обох сторонництв до себе на нараду, та відтак крилошанин М. Малиновський уложив тези до погодження обох сторонництв. Ті тези переслав митрополит „Просвіті" як представниці народовців і „Раді Рускій" як представниці руссофілів. Найзамітнійше з сих тез було те, щоби Русини галицькі узнали себе окремим на-

родом 3-міліоновим і признали митрополита своїм заступником не тільки в церковних, але й в народних справах. Відповідь на ті предложення рішив виділ „Просвіти" на засіданню з 17. січня 1871. р. По відчитанню присланих тез поставив був д-р Kopнило Сушкевич внесеннє: виготовити пропамятне письмо до митрополита, та в сім письмі зясувати перегляд розвою руської народности, політичних пересвідчень і сторонництв, від часу народного відродження в 1848. році, і виказати, що народне сторонництво тримає ся народної програми, постановленої „Головною Радою Руською" з 1848. року, а сторонництво репрезентоване „Радою Рускою" з 1870. року, повстало з відступників від тої народної програми, отже згода між обома партіями стане тоді, як „Рада Руска" навернеться до програми з 1848. року. Один із членів виділу був тої думки, щоби виділ узнав себе некомпетентним в тій справі, бо „Просвіта" [*) Пр. пор. Іван Белей, Двацять і пять літ Товариства „Просвіти", Львів, 1894,— з котрим я, як з моїм приятелем політичним, нераз розмовляв на теми нашого національного відродження.] є товариство літературне,а не політичне. Голова Лаврівський станув по стороні д-ра Сушкевича і доказував компетенцію виділу, бо тут — сказав — йде о справу, котра входить в круг ділання товариства наукового і літературного і тісно вяже ся з питаннєм про самостійність руської мови і літератури. Виділ ухвалив внесеннє д-ра Сушкевича з додатком голови Лаврівського, що в пропамятнім письмі має бути виражене: „Народне сторонництво аж тоді буде могло увійти в близші порозуміння з представниками противної сторони, коли „Рада Руска" вискаже на візваннє митрополита своє пересвідченнє: чи узнає самостійність 20 - міліонового народу руського як окремого від народів російського і польського. Коли „Рада Руска" притакне на се питаннє, тоді наступлять дальші переговори над поодинокими точками, — колиж вона не признать сомостійности на-

шого народу, то „Просвіта" згоду з нею мусить узнати за неможливу.

Виготовленнє пропамятного письма по думці виділу поручено д-ру К. Сушкевичеви і проф. Ан. Вахнянинови, і вони в місяці марті 1871. р. з поручення виділу доручили його митрополитови. (Се пропамятне письмо було надруковане в ч. 58. „Основи" з 2. мая 1871. р.). Тут годить ся зазначити, що автори пропамятного письма не забули „тим Русинам, що признають ся до якогось 3-міліонового народу", сказати, що о „3-міліоновім народі руськім ані історія, ані етнографія нічого не знає, а виділ „Просвіти" не може підпирати такої програми, бо она найскорше отвирає ворота до узнання тих трьох міліонів за частину російського народу". „Рада руска" на сі тези нічо не відповіла, та ціла справа скінчила ся на нічім, але стало ясно, що партія русосфільська ґрупуєть ся в „Раді рускій"...

Та в таких обставинах робота „Просвіти" не була легка, бо треба було боротись не тільки з темнотою народу, але й зі всяким упередженнєм, зневірою і лукавством старої галицької інтелігенції. Та перших народовців кріпила віра в побіду правди і вони по заснуванню „Просвіта", наче апостоли розійшлись у всі сторони рідного народу до праці над його освідомлюваннєм.

Не забуду ніколи памятних слів першої відозви „Просвіти": „Нехай всякий, хто може, жертвує для рідного народу й свою лепту..." Отсі слова були для мене благородним живчиком в моїм молодечім віці, що мені вказав перший шлях праці національної. Та я давав свою лепту по змозі. Як ученик гімназійний використовував я час свят і ферій, щоби неграмотним селянам читати книжочки „Просвіти", та пояснювати їм те, що пише ся, а грамотним (письменним) роздавати книжочки „Просвіти", щоб далі читали і людям пояснювали. Те саме робив я як студент університету і допровадив до заснування читальні, де в неділі і свята збирались найповажнійші господарі з громади та вичитували

газети і книжки. Те відбувалось під проводом мого отця Антона Левицького, місцевого пароха в Нижневі, повіту товмацького і моєї матери Костуні Левицької, що приєднувала сестриці до читальні, каси позичкової і крамниці. А по скінченню студій університетських сповнилось моє бажаннє, щоб я вступив в члени „Просвіти" (1883. р.) і міг ділати в центральнім виділі товариства „Просвіта" у Львові. Тут працював я двайцять і пять років ідейно, щоб дати мою духову лепту для рідного народу, та уступив аж тоді, коли мене покликано до важкого обовязку: проводу політичного...

4. Угодова політика Юліяна Лаврівського, 1869. р.

Тим часом стававло становище наших послів в галицькім Соймі що раз то скрутнійше, бо поміч австрійського правительства у Відні не була щира [45 Міністер Байст виправдував ся перед о. Мих. Куземським в лютім 1867. року, що не було представлень Русинів в компетентнім місці тоді, — коли ухвали Сойму галицького предкладано до санкції. Та се був нещирий і незручний викрут...]. Тодішнє австрійське правительство (централістів) прирікало охорону руського народу, але всеж таки предкладало шкідні соймові закони і постанови до цісарської санкції, не зважаючи на протести і зажалення наших послів, так що остаточно полишило галицькому Соймови з польською більшістю: вирішувати про долю Русинів (Українців).

Розваживши те невідрадне положеннє поставили були наші посли в галицькім Соймі в р. 1869. угодовий внесок Юліяна Лаврівського з домаганнем переведення рівноправности руської (української) народности з польською.

На першім засіданню третої сесії, другого періоду галицького Сойму з 15. вересня 1869. р., явив ся як шеф галицького намісництва: Людвік Поссінґер-Хоборскі та заявив, що наслідом смерти митрополита Спірідіона Литвиновича заімену-

вав цісар: радника висшого суду краєвого п. Юліяна Лаврівського заступником маршалка краєвого.

Новий митрополит іще тоді не був заіменований і тому на місце митрополиче вступив як член галицького Сойму: о. Михайло Малиновський, адміністратор гр. кат. митрополичої львівської дієцезії[46 Михайло Малиновський був ініціятором пропаґанди тверезости і засновування брацтв тверезости в нашім краю, — передше, в р. 1868. видав діло п. з. „Kirchen-und Staatssatzungen bezuglich des griechisch-katholischen Ritus der Ruthenen in Galizien", та в p. 1862. Михайла Гарасевича: „Annales ecсlesiae Ruthenae".].

На засіданню Сойму з 27. жовтня 1869. р. узасаднював п. Лаврівський свій внесок про уладженнє національних відносин в краю. Сей внесок п. Лаврівського підписали посли: Наумович, Ковальський, Павликів, Малиновський, Дзерович, Гушалевич, Коцко, Петрушевич, Минкович, Іщук, Филипів, Сич, Ковбасюк, Королюк, Керничний, Лепкалюк, Гулак, Макович, Манастирський, Дзюбатий, Боднар, Сапрука, Папчук, Зиньчак, Лавринович, Яновський, д-р Крижановськийу Кульницький і Базилевич.

Сам отсей внесок обнимав XXXII артикули, що означували загальні постанови про рівноправність польської і руської народности; — язика, шкіл і політичних відносин. Зокрема, відносно язика уміщено тут постанову, що справи язика під зглядом граматикальним, лєксикальним, як також форми писання і правопису не є предметом законодавства; що кождому горожанинови вільно уживати язика польського або руського у зносинах зі всіми властями, а власти мають відповідати устно і писемно в тім самім язиці, але краєве намісництво і ціла адміністрація краєва (за виємом духовних і військових властей) мають уживати язика польського у внутрішній службі. Відносно шкіл, приймаєть ся, що язик польський і руський є в школах язиками викладовими в розмірах означених; домагаєть ся впровадження руського язика викладового у всіх клясах

академічної гімназії у Львові, як також в рівнорядних клясах гімназій в Перемишлі, Станиславові, Самборі, Бережанах і Тернополі; в реальних школах малиб бути оба язики краєві викладовими; в львівській академії технічній малиб бути викладані деякі предмети в язиці руськім; на львівськім університеті малиб відбуватись виклади в язиці польськім і руськім; а у політичних відносинах зглядом уживання язиків польського і руського в Соймі остають дотеперішні постанови в своїй силі, але протоколи засідань соймових мають бути відчитувані на переміну в польськім і руськім язиці; з цілого Сойму повинен бути вибраний до Виділу Краєвого один член і один заступник руської народности; при уділюванню стипендій і краєвих підмог мають бути Поляки і Русини зарівно узгляднювані; руський театр у Львові, під зарядом виділу Руської Бесiди, має побирати підмогу з фонду краєвого, за що Виділ Краєвий мавби право контролі над дирекцією сього театру, і и.

Та при узасаднюванню сього внеску сказав п. Лаврівський: „Маю нині заявити, що залишаєм давну політику, котрої трималисьмо ся до сього часу зглядом вас і вступаєм на нову дорогу", а як причину сього подав, що добро монархії як і нашого спільного краю а також і наше особисте добро жадає того, абисьмо ся примирили. В дальшім заявив він, що в теперішнім предложенню "не жадаємо поділу Галичини та узнаємо край наш як спільний, а в нім на спільній підставі хочемо далі працювати разом (оплески від польських послів), — прото жадаєм рівноуправнення нашої „возлюбленної" народности і поставлення її на рівні з народностею польською".

Вкінці заявляє п. Лаврівський. що внескодавці придержувались по найбільшій части тих засад, котрі в р. 1848. на Соборі славянськім в Празі були установлені межи Русинами і Поляками та відчитав ті головні засади в язиці польськім, аби всі зрозуміли: Zbiór słowiański w Pradze. Sekcya Polaków i Rusinów. Układy Rusinów z Polakami w Galicyi.

Отсі засади обнимають сім параграфів з ось яким змістом: Всі уряди громадські і міські уживають язика переважаючої більшости населення, але кождий краян має свободу уживати язика польського або руського в зносинах з властями, що відповідають в тім самім язиці; школи народні в язиці більшости, але меншість може мати школу для своєї народности; гімназії для народности польської і руської окремі; на університетах виклади в кождім язиці; Гвардія народна галицька вибирає більшістю: своїх начальників і становить про уживаннє команди польської або руської та буде уживати гербів обох народностей побіч себе; цілий край має спільну центральну владу і сойм спільний з язиковою рівноправністю; зрівнаннє всіх обрядів краю; конституція має оречи як найвиразнійше повну рівність між Поляками і Русинами, що має бути свята і ненарушима; — узнаннє потреби і часу поділу Галичини на два окремі округи адміністраційні належить до Сойму законодатного [47 Тому отся справа була порушувана в першім австрійськім Соймі державнім (Osterr. Konstituirender Reichstag) у Відні, де Головна Руська Рада внесла була петицію про переведенне поділу Галичини і відтак долучила іще 61.437 підписів (22. вересня 1848. року).].

До того зазначив п. Лаврівський, що від тої угоди в многім уступаєть ся, щоби уможливити порозумліннє, але жадаєть ся двох річей: „Одною є рівноправність, щобисьте нас не польонізували, а другою є, абисьте нас не деморалізували (перетяганнєм перекиньчиків).

Поляки приймили сей внесок зразу прихильно і переказали Виділови Краєвому до поставлення відповідних предложень. А Виділ Краєвий вибрав анкету з 13. членів та постановив, що до важного рішення треба присутности 11. членів і згідної заяви всіх, се значить, що рішення можуть бути тільки одноголосні, бо одно „veto" розбиває все. Наслідом такого правильника предложила анкета свої протоколи Виділови Краєвому, але в сих протоколах не було відносних

рішень. Тому Виділ Краєвий предложив ті протоколи опісля Соймови без внесків, а Сойм приймив мовчки таке предложеннє і сим чином убив справу угоди „польсько - руської", та показалось, як казав Стефан Качала — зпершу великий приклонник угоди з Поляками, — що з Поляками не мож „пактувати", себто годити ся.

Нагадую собі, як велике невдоволеннє і недовіре викликвла була угодова акція Лаврівського між Русинам (Українцями) в краю, котрі осуджували Лаврівського за те, що він здався на ласку і неласку

Поляків та сим зрадив народну справу і від тоді станула угода Лаврівського відстрашаючим прикладом польсько-руського поєднування. Але в дійсности, такий спосіб поступовання повторював ся стереотипно у всіх угодових переговорах Поляків з Русинами, що Поляки дуже радо втягали Русинів в угодові переговори, а опісля проволікали і на нічо не годили ся.

Та відносно угоди предложеної п. Лаврівським, годить ся ствердити, що се не було предложеннє особисте п. Лаврівського, але всіх наших послів, котрі тоді засідали в Галицькім Соймі краєвім, бож сей внесок підписало трийцять_наших послів, отже майже всі наші посли, а ніхто зпомiж них не заявив ся проти. Стверджую отсе тому, бо по невдачі розпинали п. Лаврівського як раз ті найбільше, що підписали його внесок, — значить, у нас не перевелись люде, що є кріпкі задним умом...

В самій річі, предложена угода, що мала наче реалізувати засади національної рівноправности Собора славянського в Празі з р. 1848, — представляє

декаденцію політичну, бо не обстоює ані не застерігає собі на будуче домагатись національного поділу Галичини, але добровільно спускаєть ся та віддає противникови всі атути зі своїх рук, хоча той противник не мав державної влади над нашим народом. Предложеннє п. Лаврівського і товаришів зриває з давною політикою та піддається рішенню польської більшости соймової, — значить, прирікає, що не буде шукати помочі поза краєм, а вдоволить ся сим, що дістане з рук Поляків.

Тому угодова акція п. Лаврівського і товаришів викликати мусіла розчаруваннє ізнеохоту між Русинами (Українцями) в краю та дати привід знова до піднесення русофільської струї, а також докорів з боку австрійських Німців, що всеж таки держали себе за „покровителів покривджених Поляками — Русинів"...

З відносних нарад комісійних треба згадати, що в р. 1870, радила іще так звана „межинародна комісія" над угодовим предложеннєм п. Юліяна Лаврівського. До неї належали: Юл. Лаврівський, о. Антін Петрушевич, о. Т. Павликів, о. Василь Ільницький, др. Ізидор Шараневич, др. Корнило Сушкевич, і Анатоль Вахнянин. Отся комісія устійнила одноголосно: 1) що наш руський нарід є окремий від польського; 2) що він є також окремий від народу російського, і 3) потребу рівноуправнення народностей: руської і польської.

Отеє був теоретичний вислід з цілої політики угодової того часу.

5. Федералістичні міністерства в Австрії, 1870 і 1871. р.р.

В Раді державній у Відні також не добре діялось, бо з причини опозиції ненімецьких делегатів (послів) до Ради державної у Відні, австрійське правительство не було в силі перевести державного устрою монархії, заповідженого грудневою конституцією з р. 1867.

Тоді граф Байст, що звав ся провидіннєм Австрії, дорадив цісареви покликати графа Альфреда Потоцкого до утворення федералістичного міністерства. І дійсно так сталось, та по довшій погоні за міністрами удалось графови Альфредови Потоцкому в дні 11. квітня 1870. р. зложити міністерство, що у своїй програмі поклало: усунути труднощі внутрішних питань і залагодити супротивности, що не допускають до всесторонного переведення прав конституційних.

В той час німецькі ліберали станули проти сього міністерства, - Чехів не вдалось йому приєднати, бо вони обстоювали своє державне право та не вдоволювались самим приреченнєм цісарської коронації в Празі.

Та навіть Поляки не хотіли попирати графа Альфреда Потоцкого, бо він не погоджувався з домаганнем відокремлення Галичини, — уважаючи жаданнє так званої галицької резолюції кроком до розірвання цілости австрійської держави...

Але проте граф Альфред Потоцкі не числив ся з ніякими перепонами та розвязав Палату послів у Відні як також Сойми краєві (з виємом чеського) і вижидав висліду виборів.

Тоді відбули ся також соймові вибори в Галичині до третого періоду Сойму краєвого, та тодішний шеф намісництва Поссінгер перепровадив сі вибори без очевидних надужить, так що число наших послів незначно зменшилось. З тих послів нового періоду годить ся згадати отсі особи: новоіменуваний митрополит о. Йосиф Сембратович (віриліст), о. Григорій Шашкевич, тоді вже член перемиської Капітули,

о. Антін Петрушевич, о. Олексій Заклинський, Амброзій Яновський, директор ґімназії, о. Іван Пелех, Теодор Білоус, директор ґімназії, Іван Боднар, Мих. Бойчук, Василь Цальківський, Мих. Демків, о. Василь Фортуна, Теодор Гайдамаха, о. Гнат Галька, о. Стефан Качала, о. Мих. Козанович, о. Йосиф Красицький, о. д-р Гавр. Крижановський, о. Йосиф Кульчицький, Петро Коциловський, Василь Ковальський, (радник судовий); о. Корнило Мандичевський і о. Іван Озаркевич.

Перше засіданнє, першої сесії третого періоду Галицького Сойму відбуло ся в дні 20. серпня 1870. Шеф намісництва Поссінґер представив Соймови заіменованих цісарем: кн. Льва Сапігу маршалка і Юл. Лаврівського заступника краєвого маршалка, та по сім предложив він до відчитання цісарський месаж, в польськім язиці і в руськім язиці, котрим цісар Франц Йосиф звертаєть ся до Сойму з жаданнєм, щоб зібраний Сойм негайно приступив до вибору делегатів (послів) до Ради державної у Відні. Отсі вибори переведено справді негайно, бо Поляки хотіли тоді ратувати Францію, що лежала вже майже побита Німцями, та намагали ся наклонити Австро-Угорщину до інтервенції за Францією.

З наших соймових послів вийшли тоді делегатами до Ради державної: Амбр. Яновський, Іван Боднар, Василь Цальківський і Мих. Демків, про що постаралась польська більшість соймова...

Та поступованнє графа Альфреда Потоцького не приєднало народів Австрії для його політики і він мусів в лютім 1871. р. уступити своє місце графови Гогенвартови, що по свому намагався вести федералістичну політику.

Щоби приєднати Поляків появилось дня 11. квітня 1871. р. цісарське письмо, котрим цісар заіменував Казимира Ґрохольского своїм міністром без портфелю, а фактично призначеним для справ галицьких. Отсе була поки що ціна для Поляків за приступленнє їх на сторону центрального правительства Австрії.

По сій концесії мало наступити відокремленне Галичини. В сій справі виготовив граф Гогенварт відносне предложеннє правительства, в котрім в дечім злагодив постанови так званої галицької резолюції, та сподівав ся, що як сим актом приєднає Поляків і Чехам забезпечить їх державно-правне становище, то діло федерації не стріне ніяких перепон... Та щоби про всіляке забезпечити собі Поляків, постановлено заіменувати графа Аґенора Ґолуховского (20. липня 1871.) третим наворотом: намісником Галичини.[48 Richard Charmatz, Osterreichs innere Geschichte von 1848 bis 1907. I. Die Vorherrschaft der Deutschen, Leipzig 1911.]

На Раді міністерській при участи цісаря вирішено змінити напрям політики в сторону славянських народів, щоб на них мож було оперти ся. На одній з таких нарад мав сказати цісар: „Es gibt kein Zuruck mehr!" Але як в чеськім Соймі відчитано цісарський рескрипт з 12. вересня 1871, про узнаннє прав Чехії і відновленнє коронаційної присяги, та як там предложено: фундаментальні артикули про державно-правне відношеннє до Австро-Угорщини, то сі наміри правительства викликали незвичайне подразненнє і трівогу австрійських Нiмцiв, так що вже 27. жовтня 1871.р. впало міністерство Гогенварта.

Цісар Франц Йосиф мусів отже за кілька тижнів взяти назад свою політику федералістичну, котрої докладно не розважив та не представив народам Австрії способів її переведення в діло. Така змінчива була політика сього монарха, що за молоду став цісарем, та не мав ані досвіду, ані знання, ані добрих дорадників.

6. Боротьба за незалежність Ради державної. 1871 — 1873.

Наслідом таких непослідовностей прийшло в дні 26. падолиста 1871, нове ліберальне міністерство з президентом міністрів князем Адольфом Ауерсперґом. Отсе правительство поклало собі ясну

і практичну програму: впровадженнє безпосередних виборів до Ради державної, щоби усамостійненнєм Ради державної здійснити австрійську державну думку.

Та Полякам хотіло правительство заплатити приняттем важнійших домагань галицької резолюції, але Поляки побачивши, що їх потребують, сказали: Або все, або нічо! Тоді правительство порозвязувало було инші Сойми крім галицького і при соймових виборах так натиснуло на федералістів, що як зібралась Державна Рада в дні 6. марта 1873, то показалась по сецесії федералістів — більшість 120,— проти 2 голосів. З наших послів голосувави „за": Боднар і д-р Яновський. Поляки перетягли струну та п. Грохольскі наперед заложив протест і покинув зі своїми товаришами парлямент, а присутна більшість за одну годину приймила основний закон про безпосередні вибори до Ради державної. В дні 23. квітня 1873, закрито останний австрійський парлямент, що був зложений з делегатів соймових.

Невдоволений п. Казимир Грохольскі вийшов одними дверми, а зараз другими дверми покликав цісар п. Фльоріяна Земялковского на польського міністра.

А наша репрезентація в Соймі галицькім і в Раді державній вийшла розбита та без провідної думки політичної.

7. Видавництво „Основи", 1870 — 1872.

Для дальшого ведення угодової політики був оснував Юліян Лаврівський в р. 1870. щоденне письмо „Основу", в якої програмі поставлено національну самостійність Русинів (Українців), заяву вірности для Австрії та признаннє „конечности прямувати на підставі сучасних державно-правних відносин до забезпечення свого народно-політичного биту і уладження своїх взаємин з Поляками як співобивателями сего краю в виді повної, законом установити ся маючої автономії обох народностей, руської

і польської в згляді народнім, політичнім і церковнім, — передовсім же до відповідного засадам справедливости рівноуправнення свого язика народного у всіх паростях життя народного, іменно в школі, суді і уряді..."

Редактором „Основи" став Теодор Леонтович, та його співробітниками: Ксенофонт Климкович і Володимир Шашкевич (син Маркіяна Шашкевича. „Основа" виходила з перервами до р. 1872. [49 Іван Франко в „Нарисі історії українсько-руської літератури", на стор. 223. каже, що „се останний раз відригнувся(!) старий панслявістичний романтизм, що життє можна уладити по „установити ся маючим" законам на підставі повної справедливосте". Та сей простий висказ не є згідний з дійсністю, бо опісля іще повторилися такі спроби...])

До тогочасних типів угодовців належав також Павло Свєнціцький (Павло Свій). Він був замітний також правописом, яким видав свій відчит під н.:

„Вік XIX. у діjах літератури украjiнськоji. Відчит П. Свjенціцкого, вчительа Академ. ґімназиjі у Львові. Підмогоjу товариства „Просвіта", 1871".

В тім відчиті сказав він між иншим, що початкова література українська проявила велику силу, доказом чого є факт зникнення української школи в літературі польській, хоч справдешні Генії її були поставили, — та другий факт, що після Гоголя ніхто не найшов ся, щоби міг скарби української мови занести до мови московської і тим скривдити Україну.

Отсе були прихильники угодової політики Юліяна Лаврівського...

8. Заснуваннє політичного товариства „Рада руска" у Львові, 1870. р.

Староруска партія приступила до політичної організації в р. 1870., заснуваннєм політичного товариства „Рада руска" у Львові, щоби таким чином взяти

у свої руки провід політичний руського (українського) народу галицької землі.

Першим виступом „Ради рускої" була петиція, яку вона внесла в дні 21. марта 1871. р. до Палати послів і Палати панів Ради державної у Відні.[50 Petition des politischen Vereines der Ruthenen „Rada ruska" in Lemberg.]

В сій петиції піднесла „Рада руска", що остаточне успокоєннє краю Галичини тільки тоді може бути переведене, як руська нація, — меншиною репрезентована в Соймі галицькім, — буде охоронена супроти політично-національного угніту від штучно витвореної польської більшости Сойму галицького. Тому поставила вона отсі конечні домагання:

1. щоби конституцію з лютого 1861. р. зревідувати, та впровадити рівномірне заступництво інтересів, відповідаюче правдивим потребам і дійсним відносинам Галичини;

2. щоби до Ради державної входили посли з безпосередних виборів, та

3. щоби для охорони національної меншини супроти натиску національної більшости, конституційним шляхом видати закон про національности (Nationalitatengesetz).

А забезпека національної меншини в Соймі краєвім мала би так перевести ся, щоби про питання, які виказують національний інтерес, відбувались спільні наради, але голосування малиб відбуватись в окремих національних куріях, так що до законної постанови вимагаєть ся більшости голосів в кождій курії...

„Рада руска" мала бути відновленнєм „Головної Руської Ради" з р. 1848, що розвязалась в р. 1851. Та в дійсности, те „общество" що раз більше перехилювало ся на бік руссофільства, так що в році 1908. стало воно: „Русско-національним" політичним обществом „Русская Рада". Діяльними провідниками в тім обществі були: о. Яків Шведзицький і о. Теофіль Павликів, опісля др Іван Добрянський і др Володимир Дудикевич...

9. Митрополит Спірідіон Литвинович, 1857—1869. р.

На сім місці належить ся згадати про особу бувшого митрополита Спірідіона Литвиновича, який по митрополитах: Мих. Левицькім і Григорію Яхимовичу також заслужив ся для нашої справи національної, йому закидували, що він покладав всі надії на Відень та говорив: „Wir brauchen nichts zu thun, die Regierung wird selbst fur uns sorgen", але ся лєґенда не зовсім вірна. Було се з кінцем пятьдесятих років минулого століття, коли прихильники церковно - славянської мови зачали піддаватись обєдинительним намаганням Погодінської кольонії та стали погорджувати народною українською мовою, а замісць неї впроваджувати в церкві і школі церковно-славянську мову і сим чином отвирали двері русофільському напрямови. Небезпеку поширення такої струї в нашім національнім відродженню зрозумів Спірідіон Литвинович і видав дня 25. жовтня 1859. р. куренду, в якій сказав: „Зроблено сумне спостереженнє, що в останних роках повстало в руській літературі змаганнє увести в ній

малозрозуміле для народу нарічіє. Се змаганнє проявило ся не тільки в пресі, що тепер хилить ся до швидкого упадку, але і численні проповідники та катехити уживають у своїх проповідях і шкільній науці церковно-славянських форм, погорджуючи народним говором, при чім ідуть за мильним розуміннєм відношення літурґічної мови до народної — декількох непрактичних молодих письменників. Таке змаганнє не тільки здержує розвиток підпираної правительством руської літератури, але шкодить також научуванню народу в церкві і школі. Митрополичий Ординаріят мусить виступити проти такого надужиття і поручити підлеглим йому органам придержувати ся строго руських язикових форм. Успіх руської народної літератури лежить в інтересі не лише самої людности, але і держави і церкви. Булоби шкідливою політикою: бажаннє опирати руську літературу на мові, далекій від духового життя нашого народу. Церковно-славянська мова належить безперечно до мертвих; піднесена насильно до ролі руської літературної мови і накинена народови на духовий чинник, здержалаб усякий його духовий розвиток і піддаючи ся неминучому розкладови під впливом народних говорів, мусілаб або знов уступити або, піддержувана насильно писменниками, довелаб до витворення продукту, що вже повстав на тій самій дорозі: до московського нарічія. Такий вислід у Русинів, пройнятих уже свідомістю окремої національної індівідуальности, рівнав би ся їх самовбійству. З тої причини Митрополичий Ординаріят приказує строго всім душпастирям і катехитам уживати в проповідях, промовах до народу і при науці релігії лишень руської народної мови і уважати на те, щоби в школах, підчинених церковній власти, відбувала ся наука на чистій народній мові" [51 Пр. пор. Володимир Гнатюк, Національне відродженнє Австро-Угорських Українців (1772 — 1880), Відень, 1916. Накладом Союза Визволення України.]...

Ось як промовляв єпископ до переконання свого духовенства, щоб воно поступало так, як сього вимагає добро і будучність народу.

Спрідіон Литвинович був р. 1861, провідником нашої соймової делегації до Ради державної; виєднав в Римі, вже як став митрополитом в р. 1864., так звану „конкордію", що заборонила перетяганне вірних з одного обряду католицького на другий, та в р. 1868. зложив у цісаря осібну деклярацію проти галицької резолюції польських послів. Він був знаменитим адміністратором дієцезії, та знав вартість і спосібности майже кождого священика.

По його смерти не допустили польські політики до заіменування митрополитом такої особи, що булаб спосібна занимати ся національними справами нашого народу. Між иншими відкинено особу міністерського радника о. Григорія Шашкевича, та на митрополичім престолі поставлено богомільного священика о. Иосифа Сембратовича...

10. Наші студентські орґанізації, від р. 1867.

Наша руська (українська) молодь зачала вчасно гуртувати ся в громади і кружки, але формальна (легальна) організація її в товариствах розпочалась аж в році 1867.

Найстаршим нашим товариством студентським є „Січ" у Відні, засноване в р. 1867. Наші студенти, що давними роками виїздили до Відня на висші студії, мали у нас молодших в краю велике поважаннє. Ми уважали товариство „Січ" у Відні нашим українським заборолом в осередку європейської культури. Та воно перебуло свої світлі і критичні часи, але удержалось при українськім національнім прапорі, під котрим досі орґанізуєть ся...

Товариство українських студентів „Січ" у Відні видало визначних людей, як Анатоль Вахнянин, д-р Юліян Целевич, д-р Іван Горбачевський, професор чеського університету в Празі; д-р Мих. Борисикевич, професор університету в Ґрацу, та Іван Пулюй, письменник і професор німецької політехніки в Празі. З „Січи" вийшли опісля:

д-р Мелитон Бучинський, адвокат і діяч народний в Станиславові; Григорій Цеглинський, деректор ґімназії і письменник в Перемишлі; Софрон Недільський, директор гімназії в Коломиї; Петро Оґоновський, професор гімназійний у Львові і визначний діяч народний; д-р Щасний Сельський, звісний лікар і предсідник „Народної Торговлі" у Львові, та д-р Остап Терлецький. 3 молодшої генерації Січовиків визначили ся: д-р Ярослав Окуневський, д-р Теофіль Окуневський, д-р Мих. Дорундяк, д-р Іван Куровець, д-р Іван Кос, д-р Кость Ікалович, д-р Евген Озаркевич, д-р Зиновій Левицький, д-р Мих. Зобків, Роман Сембратович, д-р Роман Перфецький, д-р Стефан Вітвицький і инші.

У Львові заснувано товариство „Академическій Кружокь" в р. 1870, та до нього спершу належали руські студенти без ріжниці партій.

В р. 1871. заснувано академічне товариство „Дружний Лихвяр" у Львові, як запомогове товариство. Але в недовгім часі почалась сецесія студентів народовців з „Академического Кружка" до „Дружнога Лихваря". Найдіяльнійшими провідниками у сім товаристві були: Рафал Стеблецький, Кароль Подляшецький та Володимир Ганкевич, що по скінченню студій правничих був діяльним членом центрального виділу товариства „Просвіта" у Львові, та опісля отворив був адвокатську канцелярію в Бучачи, де по кількох роках помер. По нім став душею товариства „Дружний Лихвяр", студент фільозофії Леонід Заклинський і його молодший брат, історик Корнило Заклинський, що помер передчасно. З кінцем 70-их років тулило ся се товариство при „Руській Бесіді", де дістало до безплатного приміщення півтемну комнату від подвіря. В р. 1878. був головою „Дружного Лихваря" студент прав Осип Качкенович Білинський; в р.1879. заступав голову Бронислав Старецький та в р. 1880. став головою Евген Олесницький. Зміна статуту і зміна назви академічного (студент-

ського) товариства „Дружний Лихвяр" на "Академичне Братство" у Львові, наступила в році 1881/82, коли головою був Вол. Коцовський, а секретарем Денис Партицький.

ЧЕТВЕРТИЙ ПЕРІОД, 1873 — 1879.

1. Перші безпосередні вибори до Палати послів, 1873. р.

Перші безпосередні вибори до Палати послів у Відні відбулись осінню р. 1873, так що вже 4. падолиста 1873. зібралась нова сесія Палати послів і вона тривала до 16. мая 1879. р.

У нас в Галичині перепроваджував сі вибори звісний шеф намісництва Поссінґер іще лєгально, так що наші посли добули 16, зглядно 15. мандатів. Зокрема тоді увійшли до парляменту з наших кандидатів посольських: Юліян Ґеровський, о. Гнат Галька, Теодор Гайдамаха, д-р Амброзій Яновський, о. д-р Антін Юзичинський, о. Стефан Качала (з округа Тарнів — Бохнія), Василь Ковальський, о. Йосиф Красицький, Лукіян Криницький, о. д-р Гавр. Крижановський, о. Іван Наумович, о. Іван Озаркевич, о. Теофіль Павликів, о. Антін Петрушевич, о. Яків Шведзицький і о. Олексій Заклинський.

Виборчу акцію провадила тоді "Рада руска" в порозумінню з жидівською організацією „Шомер Ізраель", але населеннє не було підготовлене до такого компромісу, та наші виборці радше ішли з Поляками як з Жидами, наслідом чого приходило до розбивання голосів на користь Поляків, як се сталось в міськім окрузі: Станиславів—Тисьмениця, де вийшов послом д-р Ігн. Каміньскі.

Та сей, в тих обставинах можливо корисний вислід виборів до парляменту значно тратить на значінню, як розважить ся, що проти наших 15-ти ста-

нуло 49 польських послів, — наслідом куріяльної ординації виборчої та наш нарід не годен був вибороти ся зі становища меншости.

Сі вибори до Ради державної пригадую собі добре. Поляки були затрівожені, бо Жиди від них відступили, та вони зрозуміли, що як Жиди підуть з Русинами, то возьмуть їм значну часть міських мандатів.

Сьогодня іще нагадуесь мені той час, як мої товариші шкільні засипували мене докорами за се, що мій дід о. Стефан Козоровський, парох Тисьмениці і визначний патріот, ішов при сих виборах з Жидами, проти Христіян! Розуміеть ся, що Поляки доказували всякими способами нікчемність сього компромісу з Жидами, але в дійсности відтак самі захопили Жидів на свій бік, щоб при їх помочі удержуватись при більшости в краю.

З нашого боку, як раз тоді піднято акцію проти піянства і лихви, щоби наш нарід ратувати від соціяльної і екоономічної руїни, та вся пропаганда звернулась своїм вістрєм проти Жидів, і се облекшило Полякам переводити процес асиміляції Жидів на жидівських Поляків.

Важне було тоді становище політичне о. Стефана Качали, котрого при перших безпосередних виборах до Ради державної в р. 1873. вибрано послом з округа: Тарнів — Бохнія [52 Невірно пише Іван Франко в своїм „Нарисі", на стор. 227, що Стефан Качала в р. 1871. був вибраний послом до Ради державної, бо в тім році не було іще виборів безпосередних до Ради державної. Про сю подію ось як писала „Правда" в р. 1873, на стор. 565: „Сором, вічний соромі Жидів вспирає Рада руска, але проти такого руського патріота, як о. Качала, каже агітувати всіми силами!" Та на стор. 599: „На сором Русинам вибрали о. Качалу послом Поляки в чисто польськім окрузі виборчім. Інтелігенція Бохні і Тарнова, складаюча ся з самих коренних Поляків, а не з руських перевертнів, задивлюєть ся справедливійше на руську справу"...]. Се значить, що його вибрали Поляки в польськім окрузі виборчім, бо він тоді обстоював помірковану програму федералістичну з Поляками, але без нарушення самостійносте руської народности. Та Старорусини (Святоюрці) не годили ся з поглядами Стефана Качали і тому „Рада руска" не поставила його кандидатури на посла до Ради державної, а Поляки вибрали.

На узасадненнє своєї політики написав тоді Стефан Качала політичні брошури: „Безпосередні вибори до Ради Державної і Русини" та „Політика Русинів", — під псевдонімом Николай Загірний, (1873).

2. „Одкритий лист з України" 1873. р.

Тоді, 31 Українців присилає: „Одкритий лист з України" до редакції „Правди", в котрім заявляє: „Публіцист федеральної партії п. Н. Загірний навіть назива свою партію українською (Політика Русинів, стор. 17). Се дає нам право, і яко гражданам Росії і яко Українцям, подати і собі голос перед галицькою громадою в ділі програм, заявлених обома галицько - руськими партіями". Відтак осуджуючи централістично-німецьку політику „Ради рускої"

— заявляють далі: „Яко Славяне і Українці, ми признаємо себе друзями федеральної системи,

— се є, не стілько федералізму коронних країв,

скілько федералізму народностей і широкого самоуправу земського і громадського, - однак же ми бачимо підставу щастя Славян у загалі і малоруського народу по части тільки у основах проґрессивних, котрі не мають нічого спільного з конкордатом і ультрамонтанством"... „Яко граждане одрубної од Галичини держави, ми ніколи не позволимо собі вказувати своїм галицьким соплеменникам подрібної програми політичної... — Хто, хоть би і признавав федералізм країв і рівноправність народностей, але при тому не держить ся у питаннях політичних і соціяльних: основ свободи і народоправства, а у питаннях культурних — свободи розуму, той хай не покликуєть ся на народ і народовців на Україні"...

Сей „Одкритий лист з України" се одиноке політичне і програмове посланіє від наших братів з великої України, що своїм змістом нагадує нам установи „Кирило-Методієвського Братства" та наближуєть ся до федералістичної політики, яку як раз заступав Стефан Качала, — перший піонір політики галицьких народовців — українофілів.

Пізнійші зносини, які хотіли навязати: Куліш своєю „Крашанкою", і Кониський реформою „Правди", не мали ніякого розважного змісту політичного та принесли більше втрати як пожитку. А тим часом на великій Україні замовкало життє політичне, та в Галичині воно піднималось з відродженнєм національним тай ішло своїми шляхами... („Правда" з р. 1873, стор. 660 — 661)...

3. Церковно-політична справа в австрійськім парламенті, 1874. р.

Одною з важнійших справ, якою займав ся парлямент австрійський, що вийшов з безпосередного вибору, було питаннє церковно-політичне. Центральне австрійське правительство хотіло замісць

конкордату з апостольським престолом в Римі, самостійно уладити зовнішні відносини правні католицької церкви в Австрії. Президент міністрів князь Адольф Ауерсперґ і міністер просвіти Штремаєр піднесли були клич, що Австрія не може бути підвладним урядом Риму і мусить висвободити ся від сьої залежносте та самостійно уладжувати правні відносини католицького духовенства. До сьої боротьби потребувало тодішнє правительство помочі наших послів, щоби відносне предложеннє перейшло в Палаті послів Ради державної.

Руські посли старались тоді о поміч центрального правительства проти Поляків, та не зважаючи на те, що переважна їх часть належить до духовного католицького стану, пішли на поміч правительству.

Та замітне становище Стефана Качали супроти инших руських послів, в парляменті віденськім, виявилось було при нагоді сих нарад над законом про уладженнє правних відносин католицької церкви. Стефан Качала був проти сього закону і сказав в дні 14. марта 1874. р. в австрійськім парляменті, що як би сей закон був предложений в львівськім соймі, то всі наші посли булиб проти нього, але що він виходить з Відня, то вони голосують за ним. Закон буде з Відня, але сі, що стануть закон виконувати — будуть в Галичині, — а він (Качала) не хоче, щоби клєр був відданий на самоволю властей в Галичині, бо предложений закон стоїть на становищи держави поліційної. Стефан Качала обстоював свободу церкви католицької та незалежність нашого духовенства, а не вязав ся безглядно сим, чого хоче центральне правительство. Він розумів конституційну свободу як обмеженнє самоволі, і так понимав він відношеннє церкви до держави. Він визначував ся тим, що кожду справу розважував предметово та говорив дуже льоґічно, спокійно і переконуючо.

З причини голосування руських послів-священиків за законом про уладженнє правних відносин католицької церкви вийшов політичний скандал, бо за се голосуваннє стрінув їх гнів о. митрополита Йосифа

Сембратовича, та отсей конфлікт допровадив відтак до парляментарної інтервенції.

В дні 25. квітня 1874. р. появилась в парляменті інтерпеляція посла д-ра Гоффера і товаришів з приводу, що митрополит Йосиф Сембратович переслідує послів священиків за їх голосуваннє в парляменті. В сій інтерпеляції, підписаній кількадесяти німецькими послами, напятнувано поступок митрополита супроти послів як ярке нарушеннє головної основи свобідної правової держави та незалежности і ненарушимости народного заступника, що в населенню викликало обуреннє і занепокоєннє.

Міністер просвіти д-р Штремаєр відповів дня 7. мая 1874. в Палаті послів на сю інтерпеляцію, та признаючи саму подію відняття функцій, наданих самим архиепископом, заявив, що правительство не допустило до відібрання відносним священикам поборів з публичних фондів, належних до тих функцій, — отже все зробило, що було законно допустиме і на будуче ужиє всіх способів проти подібних виступів...

Палата послів приймила оплесками відповідь міністра, що в дійсности понизила авторитет нашого архиепископа, богомільного вибранця польських політиків, та була початком трагедії сього чоловіка, яка розіграла ся протягом десяти років. А під зглядом політики наших послів парляментарних вказує згадана подія на те, що наші тодішні посли пішли на припоні централістичної німецької більшости в австрійськім парляменті, шукаючи там захисту і охорони супроти Поляків...

4. Концесія руських послів і політика Руссофілів, 1873. р.

Заходами руських послів виєднано у Відні концесію на упривілеєну руську установу: Общоє рольничо-кредитноє Заведеніє для Галиції і Буковини, — зване руським або крилошанським банком. Тому банкови повірив був фонд вдовичо-сиротин-

ський архидієцезії львівської половину свого маєтку, то є: 75.000 зол. р. на основний фонд, а також чеський банк „Славія" вложив був свої капітали на інтерес, але опісля їх виповів, як побачив, що інтерес не несе. Взагалі сей банк впроваджено в недогіднім часі, бо після великого краху віденського з р. 1873, що був наслідом шалу основування акційних банків і виплачування нечуваних в соліднім фінансовім світі до 80. процентових дивіденд, — що повторилось у Відні в останних роках, в іще гіршім виді.

Безпосередно перед „крахом" сказав був цісар у престольній промові про розмах національно-економічного життя та про постійне піднесеннє державного кредиту, а зараз по катастрофі вийшло жаданнє. державної помочі у висоті 80. міліонів зл. р.

Та сей банк, як виказалось, дбав про наживу для своїх „чиновників", але зовсім не мав зрозуміння для ідеї несення помочі народови...

Львівська „Правда" помістила в річнику з року 1874, під редакцією д-ра Олександра Огоновського [53 Іван Франко, в „Нарисі історії українсько-руської літератури" на стор. 225. утверджує, що Олександер Ого-новський раз-у-раз відпрошував ся від редакторства, почуваючи добре, що „Правда" не вдоволяє ані Українців ані Галичан. В дійсности так не було, бо Олександер Огоновський був чоловіком незвичайно характерним і ніколи не лукавив, щоб підписувати те, з чим не погоджував ся. Проти Олександра. Огоновського опісля пустили добрі люде таку лєґенду, начеб він умер „на нову еру", хоча самі знали, що се неправда. Отсе стверджую як безпосередний свідок його дiяльности політичної] в огляді на рік 1873, ось яку характеристику відносин партійних в Галичині: „...іще двома успіхами можуть почванити ся наші Рутенці: узискали концесію на банк рустикальний, котрий або буде або не буде, а як буде, то велике питаннє, чи принесе хосен нашому народови, як се виеказав сам о. Наумович. Другим великим успіхом наших Рутенців є, що -„Руській Бесіді" відобрали займовані нею комнати в „Народнім Домі". Але й ся радість не була, без гіркої примішки, бо не удало ся ані „Просвіту"

зафантованнєм всіх її книжок знищити, ані „Руській Бесіді" запомогу на театр відобрати! І „Бесіда" і „Просвіта" і театр ще стоять, а всі заходи і інтриґи Рутенців і Русских не довели до нічого. Ба Українофіли заложили іще власну друкарню!"

5. Товариство імени Шевченка у Львові, 1873. р.

Ініціятива до заснування Товариства імени Шевченка у Львові вийшла від кількох патріотів з російської України. Коли після урядових репресій проти українського слова в Росії при кінці 1860-тих років надії українських патріотів сильнійше звертали ся на Галичину і її молодий національний рух,[54 Пр. пор. М. Грушевського, Погляд на розвій Товариства, в ч. І. Хроніки Наукового Товариства імени Шевченка, Львів, 1900.] то на початку 1870-тих років зявила ся між ними думка: заснувати у Львові постійну інституцію для розвою українського слова. За порозумліннєм з провiдниками галицької національної українсько-руської (народовецької) партії постановлено за зібрані гроші (около девять тисяч золотих ренських) купити друкарню, що служилаб підставою літературного руху та для управи її і для розвою літературної діяльности заложено Товариство імени Шевченка у Львові.

В 1873. р. закуплено друкарню та 11. грудня тогож року галицьке намісництво приймало до відома статут Товариства „имени Шевченка" у Львові.

Оснувателями і першими дійсними членами Товариства „имени Шевченка" у Львові були: Стефан Качала, посол до Сойму краєвого і Ради державної; Михаїл Димет, купець і горожанин міста Львова; Д-р Kopнило Сушкевич, секретар прокураторії скарбу; Д-р Омелян Огоновcький, професор університету; Льонгин Лукашевич, директор асекураційної репрезентації; Махайло Коссак, горожанин міста Львова; Д-р Олександер Огоновський, редактор "Правди"; Теофіль

Барановський інжінєр - асистент, і Юліян Романчук, учитель ґімназіяльний.

Фундаторами Товариства були: Олександер Кониський, Єлисавета Милорадович, Дмитро Пильчиков, Михайло Жученко і Стефан Качала.

Першим головою Товариства вибрано д-ра Корнила Сушкевича. В статуті Товариства, поставленого під патронат найбільшого українського поета, котрого імя було окликом галицького національного відродження, — положено його метою: „спомагати розвій руської (малоруської) словесности".

Висше наведену характеристику — заснування Товариства імени Шевченка у Львові переповів я з розмислу майже дословно за професором Михайлом Грушевським, щоби опрокинути поширювану лєґенду, начеб у нас yтерло ся неправдиве переконаннє, що Галицька земля була піємонтом України в кількох десятиліттях перед світовою війною.

Друкарня Товариства імени Шевченка у Львові, заснована р. 1874, причинила ся чимало до розбудження літературного руху в Галичині, бо Товариство друкарськими кредитами та опустами підмагало популярні видання „Просвіти", одинокий тоді літературний часопис „Правду", виданнє важної

праці професора д-ра Омеляна Огоновського: „Studien auf dem Gebiete der ruthenischen Sprache" і инші, та в p. 1885. переняло від професора Омеляна Партицького: видавництво літературного часопису для руських родин „Зоря", — що було початком самостійної видавничої діяльности товариства.

Одначе доходи Товариства імени Шевченка були за слабі, щоби покривати затягані довги і біжучі видатки друкарні, так що з кінцем 80-тих років доходило вже до фінансової крізи і тоді розважувалась навіть думка, чи не булоб вказане: передати

друкарню „Просвіті". Та до сього не допустили львівські члени Товариства імени Шевченка, заратовуючи друкарню грішми, які позичали на свій довг в кредитових інституціях. До передержання тої крізи фінансової причинив ся найбільше своїми заходами професор Сидір Громницький.

А тим часом з російської України почали що раз більше висловлюватися бажання, щоби Товариство імени Шевченка у Львові взяло ся до орґанізації наукової діяльности. Речником сих бажань був професор Олександер Барвінський і він предложив на загальних зборах Товариства 1890. р., щоби Товариство імени Шевченка перетворити на наукове товариство, — що наступило з поча-

тком 1893. р. В сім ділі потрудили ся найбільше: професор Олександер Барвінський, Дамян Гладилович, д-р Юліян Целевич, і директор Кость Паньківський.

По переведеній реформі, Наукове Товариство імени Шевченка у Львові придбало матеріяльні засоби, як також людей, що заняли ся науковими працями.

6. Організаційні загони галицьких Руссофілів в сімдесятих роках, 1874—1879.

Наша народна (українська) партія переводила свою первісну, але основну організацію товариствами: „Руська Бесіда", „Просвіта" і Товариство імени Шевченка, щоби класти основи для культури і просвіти та національної свідомости нашого народу, як також розвитку новітного письменства і науки.

За сею живою струєю українською зачала підбігати староруска партія з руссофільським підложжем, щоби не втратити зі своїх рук — нашого народу.

За прикладом „Просвіти" задумав о. Іван Наумович, звісний посол соймовий, заснувати в Коломиї товариство, котре би ширило просвіту між темним народом галицьким. Плянова думка його була — піднести кличі: „моли ся, трезви ся, працюй і щади"!, щоби закрити національну думку, а вдарити у струну релігійну і господарську, щоб параліжувати провідну думку нашої „Просвіти" — в Галичині.

Та отсе товариство названо: обществом імени Мих. Качковського, бо Іван Наумович і товариші оснувателі сподівались добути фундацію, полишену Мих. Качковським на літературні ціли.

В р. 1874. відбули ся торжественно перші збори сього Товариства на замковій горі в Галичі, та по однорічній діяльности в Коломиї перенеслося товариство до Львова.

Зі Львова розвинули члени центрального виділу: д-р Евг. Миронович, В. М. Площанський і Мих. Кле-

мертович шумну діяльність, так що по їх обчисленню приєднали вони около 6.000 членів з якими 20 філіями. Пропаганду за поширеинєм общества Мих. Качковського розвинено також в гімназіях, так що катехити вплачували своїми грішми вкладки за учеників гімназійних та їм безпосередно доручували переслані зі Львова гарні грамоти членства з підписом о. Івана Наумовича як предсідателя і „изданія" общества. Отсе — знаю з автопсії — робило велике вражіннє на молодих людей, котрих такими способами заманювано на обєдинительні шляхи. А Рада Шкільна краєва попадала на сліди сеї пропаганди і казала виточувати дисциплінарні доходження, зак що центральний виділ общества у Львові мусів сатушовувати справу, щоб ратувати гімназійних учеників.

Та коли до сього возьметь ся під розвагу популяризаційний хист у писаннях Івана Наумовича, тщо проявив ся в „Науці" основаній ним для „просвіщенія народа", то стане нам ясно, що ті хитрі виступи твердих просвітителів народу мусіли заставити нашу „Просвіту" до живійшої роботи між народом, щоб не допустити до національної деморалізації народу.

В сімдесятих роках минулого століття держали між народом просвітно-орґанізаційиу роботу: тодішний професор Ол. Барвінський в Тернопільщині; проф. Евген Желехівський, д-р Мелитон Бучинський і Леонід Заклинський в Станиславівщині; Григорій Кульчицький, оо. проф. Тома Березовський і Николай Лепкий в Коломийщині, о. Сидір Єзєрський в Золочеві; о. Филемон Огоновський в Бобреччині, та д-р Вол. Ганкевич як делегат головного виділу Товариства „Просвіта", проф. Кость Горбаль і инші.

Та чим більше Общество ім. Мих. Качковського і „Наука" Ів. Наумовича у своїх виданнях відступали від народної руської мови, а зближались до російської та віддалювались від ідеї національної самотійности і сходили на обединительні манівці, тим

більше попадали в замертвліннє і тратили свою основу в нашім народі, по чім і такі визначні особистости як Наумович, Дідицький і инші з того табору тратили значінне в широких народних масах, бо національне відступництво веде завсігди і неминучо до політичної смерти.

7. Польський угодовий внесок, з 1875. р.

В році 1875. зібрав ся був галицький Сойм на нову сесію під проводом новоіменуваного маршалка краєвого графа Альфреда Потоцкого. Заступником маршалка краєвого заіменував цісар о. Івана Сатурн Ступницького, єпископа перемиського. Намісником був іще граф Аґенор Ґолуховскі,

але з причини тяжкої недуги не міг брати участи в соймових нарадах.

Тоді польський посол д-р Ігнатій Каміньскі (бурмістр Станиславова) поставив був в галицькім Соймі в дні 19. мая 1875, угодовий внесок сього змісту:

„Зваживши, що в краю нашім живуть дві народности, польська і руська; що уладженнє наших відносин національних є для спільного добра цілого краю дуже потрібне і пожадане, та що справи уладження тих відносин, піднесеної в Соймі в р. 1869. до сього часу не полагоджено, Вис. Сойм зболить ухвалити: Поручаєть ся Виділови краєвому як спеціяльній комісії, щоби розпізнав відносні обставини в краю і предложив Соймови краєвому на найблизшій сесії проект закона, зглядно резолюції до правительства, в ціли постійного і справедливого уладження відносин народностей польської і руської в королівствах Галичини і Володимирії з вел. кн. Краківським".

Отсей внесок підписали: Д-р Каміньскі, внескодавець, Чарторискі, Смолька, Вайґель, Качала, Завадовскі, Кашевко, Фецак, Гошард, Верещиньскі, Єнджейовскі, Рутовскі, Вайґарт, Тетмаєр, Замойскі, Піліньскі і Гаузнер.

З сього виказуєть ся, що той угодовий внесок п. Каміньского підписали також з наших послів: о. Качала, о. Завадовський і Кашевко. Але сього внеску не допустили Поляки навіть до першого читання, і так скінчився знов один сезон угодових переговорів з Поляками. При сій нагоді прийшло було в Соймі до суперечки між п. Каміньским а п. Поляновским, котрий сказав, що проєкт згоди межи Русинами і Поляками не є потрібний. На те пригадав йому п. Каміньскі, що те саме відповідають Німці Полякам в Познані, як сі домагають ся національних прав...

Сесія соймова з р. 1875. є замітна іще одною подією, з приводу краєвої субвенції для товариства

„Просвіта" на видавництва для народу. При нараді над сею краєвою підмогою у висоті: 2.000 зл. р. піднесли ся були з польської сторони критичні замітки (інкримінації) супроти діяльности і тенденцій „Просвіти", так як Поляки завсе присвоювали собі якесь право державної цензури над діяльністю українських інституцій. Та хоч згадану краєву підмогу для „Просвіти" ухвалив остаточно галицький Сойм в дні 26. мая 1875, в квоті: 2.000. зл. ав., то сам неприличний тон - польських інкримінацій спонукав товариство „Просвіта", що воно скликало на 27. мая 1875, загальні збори і по думці рішення зборів внесло Товариство „Просвіта" в дні 29. мая 1875, петицію до галицького Сойму з заявою, що зрікаєть ся краєвої підмоги, на популярні видавництва в квоті: 2.000. зл. ав., бо „Просвіта" має обовязки супроти свого народу, а від инших чинників не може приймати ніяких обовязків. Отсей виступ Товариства „Просвіта" супроти польських посягань незвичайно підніс значіннє товариства перед народом, бо опрокинув всякі злобні легенди Руссофілів, наче би „Просвіта" була польською інституцією. Відносне письмо підписали іменем „Просвіти": Вол. Федорович як голова і д-р Волод. Ганкевич як член виділу. Амбіція шляхтича Володислава Федоровича не могла погодитись з пониженнєм "Просвіти" перед Поляками за 2.000 зл. ав., і тому він по згаданім зреченню подарував „Просвіті" значнійший фонд на видавництва для народу...

8. Тверді посли в галицькім Соймі, 1876. р.

На день 7. марта 1876, скликано дальшу сесію галицького Сойму з новим проводом. Граф Альфред Потоцкі став вже намісником краю, по смерти

графа Аґенора Ґолуховского, а граф Володимир Дідушицкі маршалком краєвим. Отся сесія тривала до 26. квітня 1876, та в часі сеї сесії поставили пп. д-р Николай Антоневич і товариші: внесок на зміну краєвого закона шкільного з 22. червня 1867, В. з кр. 13, в тім напрямі, щоби справу викладового язика уладжено на підставі рівноправности, а п. Василь Ковальський і товариші: внесок, щоби в головній школі взірцевій у Львові, званій греко-католицькій, постепенно впроваджено руський язик викладовий. Розумієть ся, що оба ті внески застрягли в едукаційній комісії галицького Сойму.

При дебаті над справою підмоги для гр. кат. священиків, що прийшли з Холмщини, в дні 28. марта 1876. р. вивязалась була полеміка між єпископом Ступницьким а п. о. Ал. Заклинським, яка покінчилась тим, що наслідом промови еп. Ступницького рішив Сойм одноголосно признати жадану підмогу.

Остаточно отся мала сесія соймова закінчилась доволі згідно, бо на пращаннє в дні 26. квітня 1876, виголосив п. д-р Николай Антоневич іменем наших послів подяку маршалкови краєвому гр. Вол. Дідушицкому за „безсторонність і гуманність" у веденню діл соймових, та намісникови гр. Альфредови Потоцкому за „справедливе і благородне управленіє краю..." Звідки дійшло до такої сердечности і вдоволення, годі сказати, бож на зміну краєвої адміністрації у відношенню до українського народу — нічо не вказувало. А нічим не оправдане поступованнє п. д-ра Николая Антоневича проявилось було вже в часі засідання Сойму в дні 25. квітня 1876, коли п. Білоус поставив був жаданнє, щоби принятий закон будівельний був прочитаний також в руськім язиці, по думці соймового реґуляміну з 27. квітня 1866. р. Тоді вирвав ся був п. Антоневич з заявою, що жадання п. Білоуса не мож уважати як conditio sine qua non, та додав: „Ми резиґнуємо з права, котре нам і реґулямін признає, бо не хочемо стримувати

з нашої сторони так важної справи" (як закон будівельний!). Отсе були неполітичні і понижуючі залицяння в сторону Поляків, якими все визначувались тверді в словах галицькі руссофіли...

9. Царський указ з 18. мая 1876. р.

В половині 70-их років минулого століття переживала велика Україна дуже невідрадні обставини. Дня 18. мая 1876. р. заборонено царським указом в Росії: друкувати всякі наукові, популярні і перекладані твори по українськи та усунено українські театральні вистави і концерти. Се був важкий удар, якого зазнала Україна. Відтак запанував в українській суспільности настрій байдужности для розвою і піддержання української національности. Під впливом непереварених соціялістичних теорій, як признав Іван Франко, одна часть молодого покоління доходила майже до неґації всякої народности та до погляду, що розвязанне економічних питань важнійше від всіх инших. Про нечувану в світі заборону української мови дійшов був до Галичини зразу одинокий голос професора Михайла Драгоманова в „Друзі" та поширив ся тут в р. 1878 [55 Пр. пор. статтю п. з. „Платні слуги росийської жандармериї", в „Ділі" ч. 213. з р. 1907, — до історії указу з р. 1876.]...

Отся подія викликала в Галичині дуже прикре вражінне. Я переносив на собі діймаючі душевні терпіння і як ученик висшої ґімназії зачав був писати скорбні вірші та одну частину сих моїх думок післав редакції „Правди" у Львові до уміщення. У відповідь на те вичитав я під моїм псевдонімом: Ант. Р. Л., в переписці редакції „Правди" ось що: „Ваша думка" се мабуть первоцвіт молоденької фантазії. Хоч пробиваєть ся в сій думці горяча любов рідної родини, славної України, однак за надто буйно сказано, що „могила очима неба питала, — вітер задумав ся, — а старенький Дністер, шумить дуже тепер — серце його дуже плаче!" Питаєте дальше: „Довго-ж будем

ми плакати, довго сльози наші ляти, на рідній землі сумувати?" Ні, не поможе плач, не поможуть сльози, а ще менше поможе, коли й молоді люде будуть тільки „сумувати й долі дожидати"; треба праці, науки і енергії, щоб працею і наукою здобути лучшу долю".

Від того часу я перестав писати вірші, та пішов за порадою старшого громадянина.

10. Обізвались наші посли в парляменті, 1877. р.

А далі обізвались наші посли з парляментарної трибуни у Відні. Зокрема, підніс п. Василь Ковальський справу заложення одної руської школи народної у Львові, вказуючи на те, що ми вже мали у Львові головну руську взірцеву школу від р. 1860, через вісім літ, але в р. 1868. перемінено її на польську, та що ми три рази в сій справі звертали ся до Сойму краєвого, але без успіху i тому тепер звертаємось до Ради державної, бо не можемо ждати аж руська молодь у Львові винародовить ся. Шкільна комісія Палати послів постановила резолюцію з наглим зазивом до правительства, щоби воно постаралось зорганізувати у Львові більшеклясову народну школу з руським язиком викладовим. Проти сеї резолюції виступав завзято звісний п. Евз. Черкавський, котрий добачував в тій резолюції нарушеннє компетенції автономічних властей. На засіданню Палати послів 3. липня 1877, промовляли іще в сій справі пп. Ковальський, о. Заклинський і о. Наумович, що закінчив свою промову словами: Горе тобі, що ти Русин; о праві, котре з тобою зродилось, нема ніколи й бесіди!.. Резолюцію комісії приймила Палата послів 84. голосами проти 36.

Наші посли почувались вдоволеними поступованнєм правительства, бо в межичасі міністерство просвіти видало розпорядки: про запровадженнє приготовної кляси при академічній ґімназії у Львові, як також про зорґанізуваннє руської школи вправ при учительській семинарії у Львові, а тепер Палата послів ухвалила наглу резолюцію про більшеклясову народну школу з руським язиком викладовим.

Та в дні 6. липня 1877, прийшла під нараду Палати послів справа увільнення пересправ при знесенню і викупні права пропінації в Галичині від стемплевих оплат і від належитостей. Тоді п. Ґіскра предложив іменем буджетової комісії, щоби Палата послів перейшла над сею справою до дневного порядку, бо галицький закон не зносить права пропі-

нації, але якраз „корчму, місце де вилягаєть ся зараза горівчана, зубожіннє і отуманеннє сільського народу, на всі часи стабілізує"... За справоздавцем п. Ґіскрою промовляв п. о. Заклинський, що здорово переїхав ся по галицькім Соймі, — та не помогли оборонні промови п. Дунаєвского і міністра скарбу Претіса, бо Палата послів більшістю 134. голосів проти 62. голосів перейшла до дневного порядку над галицьким законом пропінаційним.

Нічим централістична німецька більшість так не допекла Полякам, зглядно польській шляхті, як сею справою пропінаційною.

Наші посли попирали в парляменті: о. Іван Наумович ухваленнє закона проти лихви — для Галичини, та о. Йосиф Красицький ухваленнє закона проти пяінства (4—8. мая 1877)...

11. Новий Сойм галицький, 1877. р.

Та вже на день 8. серпня 1877, скликано новий галицький Сойм на перше засіданнє, першої сесії, IV. періоду. Вибори до Сойму сим разом зовсім не дописали, бо не трийцять і кілька, але ледви 14 наших послів вибрано до Сойму. Тут увійшли вже в життє старостинські практики виборчі, що опісля прославились у політичнім світі, а з другої сторони руссофільська „Русская Рада" не доросла до свого завдання, бо не розвинула ніякої передвиборчої акції думаючи, що вистане тільки назначувати посольських кандидатів — не питаючи про волю народу, а наш нарід вже хотів знати: кого і чому має вибирати. В таких обставинах увійшли в р. 1877, до нового Сойму отсі наші посли: Д-р Амбр. Яновський, о. Павло Ясеницький, о. Ст. Качала, о. Мих. Коржинський, Вас. Ковальський, о. Йосиф Красицький, Денис Кулачковський, о, Корн. Мандичевський, о. Порфір Мандичевський, Ксенофонт Охримович, Петро Олійник, о. Ал. Радзикевич, Льонгин Рожанковський і Петро Купчинський.

Отвираючи перше засіданнє Сойму представив намісник граф Альфред Потоцкі нового маршалка краєвого: графа Людвіка Водзіцкого та заступника маршалка краєвого: єпископа Ступницького.

Новий маршалок краєвий виголосив привітну промову, як звичайно тільки в польськім язиці та не згадуючи, що в краю живуть два народи, а накручуючи, що селяне добровільно виреклася свого голосу в Соймі та як Сойм буде дбати про їх добро, то згинуть ті суспільні незгодний, що досі нас (розумієть ся шляхту польську) робили безвладними. На сей провокаційний висказ маршалка краєвого ніхто не відповів зпоміж наших послів.

В сій соймовій сесії, що тривала до 30. серпня 1877. р., промовляли пп. Василь Ковальський, о. Павло Ясеницький і о. Йосиф Красицький проти новелі до пропінаційного закону з 30. грудня 1875. Сю новелю предложив п. Мадейскі наслідом того, що Рада державна не признала передвиджених пільг скарбових (в дні 6. липня 1877, як висше) галицькому пропінаційному законови. Тому парляментарна кампанія перенесла ся до Сойму краєвого, але тут вже самі наші посли не годні були нічого вдіяти.

Та мабуть булиб вони ліпше зробили, як би були виступили рішучо з зазначеннєм політичного становища нашого народу супроти політики Поляків. А тим часом ні один з наших послів не уважав своїм обовязком приготовитись і гідно промовити в буджетовій дебаті, та всі ті посли не почувались до обовязку виступити з якоюсь програмою а бодай сказати: чого вони пішли до того Сойму краєвого. І тому треба паленіти, як читаєть ся нині промову посла о. Йосифа Красицького до краєвого буджету, в котрій він виправдуєсь перед Поляками за політику наших послів в австрійськім парляменті та ледви вистогнав, що наші будуть голосувати проти краєвих податків, бо вони нас гнетуть...

На сю мізерну промову відповів йому п. Зибликевич, що він знає той біль наших послів, бо від

часу як є Сойм, точить ся боротьба, а се на нічо не придасть ся, бо тут є певна програна, а програна конечно боліти мусить!.. Се діялось в галицькім Соймі в дні 29. серпня 1877. р., та воно значить очевидний занепад політичної думки у староруського покоління, без ріжниці напрямів: русофільського чи самостійницького...

12. Російсько-турецька війна, 1877—1878. р.

В р. 1877. прийшла російсько-турецька війна, подія великого значіння, що викликала в політиці заінтересованих народів і держав Европи всілякі орієнтації. Австрія, чи там Австро-Угорщина, як держава невтральна вижидала висліду сеї війни, щоби для себе дещо добути в догіднім моменті. Тодішна закордонна політика гр. Андрашіого була під рукою кн. Бісмарка. Та хоч в тій війні мала вирішитись доля турецьких Славян, котрим кождий культурний чоловік міг тільки бажати висвободження, то тут лежало глибше питаннє: чи Туреччина має істнувати, чи Росія має опанувати її области. Тому симпатії і антипатії були розбіжні.

І так, Мадяри явно демонстрували проти Росії, бо їм не було по дорозі ані скріпленнє Росії ані освободженнє балканських Славян. За Мадярами потягали Поляки, що бажали розбиття Росії і відбудовання давної Польщі. В Загребі скликано демонстраційний зїзд, котрий приняв резолюцію, що мусить упасти пануваннє Турків в Европі, коли істнуваннє христіянських народів на сході має бути забезпечене; висказав горячу симпатію для народів, що борють ся за свою волю і для Росії як аліянта Австрії,— та підніс гадку, що Австро-Угорщина не стане в обороні Туреччини, але получить Дальматію з Хорватією і займе Босну та Герцеговину.

Чехи від початку російсько-турецької війни все оказували симпатії для Росії, та коли Папа в промові до сабавдських богомольців виступив був проти Росії, студенти старо- і молодо-чеські в ночі з 2. на

3. червня 1877. на горі Жижки спалили на стосі портрет Папи, його промову і чеську газету клерикальну „Чех", Д-р Рігер виладив в імени всіх чеських послів соймових письмо до Славянського Комітету в Москві, в котрім побажав Росії всякого успіху у війні та сказав, що слава Росії буде й славою Чехії, і що нарід тішить ся, коли могучий Славянин боронить слабого Славянина!..

Наша народна (українська) партія в Галичині покладала свої надії на те, що коли царська Росія буде побіджена, тоді примушена згодить ся дати національні свободи Україні. Натомість русофільська партія заступала иншу думку. Вона не хотіла вірити в те, щоб Росія коли небудь згодилась на усамостійненнє України, а утверджувала, що в разі, як Росія буде побіджена, то над нами іще сильнійше запанують Поляки в Австрії.

Добре нагадую собі той час російсько-турецької війни, — як в хаті мого батька збирали ся наші старі патріоти та потайки сумуючи розважували те, що станеть ся з нами в Галичині, як би Туреччина побідила Росію. Для наших батьків значила тоді побіда Росії над Туреччиною побіду нашої справи, а побіда Туреччини над Росією — іще гірше закрітющенне нашого народу Поляками. Ось так стояли в тім часі дві орієнтації проти себе: батьків — політичних руссофілів та синів — безглядних українофілів. Перші вижидали приходу побідної Росії до Галичини, щоб визволити нас з польського ярма, другі бажали собі розбиття Росії, щоби визволити нашу Україну з російської неволі...

А наші народні маси (селянство) в Галичині орієнтувались своїм питомим світоглядом. Я шукав нагоди в той час, щоб про се питаннє розговоритись з нашими селянами, тоді майже безграмотними, та не мало здивував ся, як почув від них смілий і рішучий голос за Росією, бо мовляли: там є дужий цар, таки нашої, а твердої віри, та він не дасть нам загибати. А всякі мої пояснювання, що царська Росія переслідує і поневолює наш український нарід, — на

нічо не придались, бо наші селяне мали готову відповідь: те все пусте, та воно наладкаєсь, аби лиш ті Поляки вступились на бік...

Та отсе не був голос виїмковий, чи там одиничний, але, як я мав нагоду переконатись відтак у моїй безпосередній організаційній роботі, се було загальне почуваннє наших народних мас в краю. І тому треба було іще довгі роки працювати в народних масах, щоб довести до дійсного національного і політичного освідомлення та відновити ідеольоґію визволення України — в українськім народі галицької землі...

Російсько-турецька війна скінчилась побідою Росії, в інтересі балканських Славян, та при заключуванню мирового договору в Берліні [57 Перед відбуттєм мирового конгресу в Берліні поставив був п. Грохольскі інтерпеляцію в парляменті до президента міністрів, чи булоб можливе, щоби європейські держави на тім конгресі розважили не тільки положеннє Христіян в Туреччині, але також долю Поляків, що живуть під російською владою (22. лютого 1878). Президент міністрів відповів відмовно.] виступив граф Ан~ драші з конечним домаганнем окупації Босни і Герцеговини, не зважаючи на перестороги кн. Бісмарка. Отся справа, забору Босни і Герцеговини через Австро-Угррщину стала костію незгоди між Росією і Австро-Угорщиною, та опісля дала привід до звісної трагедії в Сараєві в р. 1914, як також до світової війни і до розвалу австро-угорської монархії.

13. Прояв новійших літературних змагань, 1877. р.

З наших справ внутрішних годить ся згадати, що в р. 1877. розпочав о. Ігн. Онишкевич, професор української мови і письменства на університеті в Чернівцях, видавати: Руску Бібліотеку, та видав том І., в котрім поміщені писання І. П. Котляревського, В. А. Гоголя і П. П. Артемовського Гулака. (Львів, 1877., З печатні Інститута Ставропигійського, під управленнєм Ст. Гучковського). У І. випуску ось що пише видавець: „Просьби моїх дорогих

учеників (між ними найдіяльнійший був пізнійший професор університету д-р Стефаи Смаль Стоцький), оперті на моїм власнім переконанню, споводовали мене взяти ся за повне виданнє словесних плодів всіх наших взорових писателів зачавши від Котляревського в хронольоґічнім порядку. Не буду розводити ся широко над потребою такого видання, бо мені здає ся, що всі наші патріоти, котрим сорочка близша сукмани, о тім достаточно переконані. Цілію моєю єсть, розширити як можна далеко плоди наших писателів, познакомити так більше, як і менше образовану часть народа з нашою літературою, — показати, що ми вже маєм, а чого нам єще не достає, і заохотити більше ударованих межи нами до дальших праць на так красно витиченій дорозі... В виданню самім оставляю цілу граматичну часть незмінною, бо в тім лежить характер бесіди; інакше не мало би моє виданнє в язико-словнім згляді найменшої вартости. Прото най ізвинить мене читаюча публика, що тілько там тримати ся буду видань Куліша, де иншого жерела не маю, бо Куліш видаючи письма котрогонибудь писателя поступав собі не тілько не яко фільольоґ, але часто i не совістно. Так само не могу згодити ся на Кулішів спосіб писання (так звану кулішівку) зі всіми її українськими і галицькими ніянсами, але тримаю ся правописи, і то тої, котру подав Осадца в своїй граматиці руського язика і котра в наших школах уживати ся повинна. Где Осадцова правопись не вистарчає, там очевидно від неї відступаю і пишу н. пр. вона=она"...

Том II. Рускої Бібліотеки (Писання Г. Ф. Квітки Основяненка), вийшов в р. 1878.

Тяжка недуга і скора смерть спричинили, що проф. Онишкевичеви не судилось викінчити розпочате діло, але натомісць один зпоміж його учеників проф. Д-р Стефан Смаль Стоцький прийшов до Чернівців і допровадив до політичного відродження Буковинських Українців.

Третий том Рускої Бібліотеки І. Онишкевича (Писання Маркіяна Шашкевича, Івана Вагиле-

вича і Якова Головацького) видало „Академичне Братство", в р. 1884, по смерти професора Ігнатія Онишкевича, — заходами Володимира Коцовського.

Передше, в р. 1881. видало Товариство академічне „Дружний Лихвяр" у Львові: Антольоґію руську, збірник найзнаменитших творів руських поетів, — заходами Евгена Олесницького.

14. Відрухи в студентських організаціях, 1874—1880. рр.

Общество „Академическій Кружок" у Львові видавало від р. 1874. до р. 1877. щомісячне письмо „Друг", редаговане по студентськи, в дусі руссо-

фїльськім, з котрого пробивалась і була слідна народна струя. До „Друга" писали наші студенти, як Іван Франко, Михайло Павлик, Антін Дольницький і Іван Белей, — та русофільські студенти, як Стефан Лабаш, Орест Авдиковський, Василь Давидяк, Володимир Стебельський і инші.

Натомісць виключно українофільське студентство гуртувалось в товаристві „Дружний Лихвяр", що просиджувало звичайно в комірнім і представлялось мізерно, так що я прибувши до Львова в р. 1878. — не міг найти хати сього товариства і зайшов до „Академического Кружка", де став я членом до року 1880. Там пізнав я Михайла Короля, Антона Te-

лесницького, Льва Павенцького, Стефан а Федака і инших...

Заки я прибув до Львова, виключили загальні збори „Академического Кружка" Івана Белея з товариства за те, що він протестував проти уживання російської мови. Опісля й мене мали виключити з „Академического Кружка" за злочин уживання фонетичного правопису в переписній книзі, але я сам виступив, та заняв ся з Андрієм Чайківським і Володимиром Коцовським перетвореннєм „Дружного Лихваря" на „Академичне Братство".

Товариство „Академичне Братство" (перед тим „Дружний Лихвяр") у Львові, по перетворенню 1882. р., поклало своєю метою: „дбати о наукову і матеріяльну підмогу Русинів — академиків". Та в отсім товаристві зачала збирати ся вся українська студентська молодь.

15. Нагінка проти українських соціалістів, 1877 і 1878. р.

Під той час (1877) відбувались у Львові арештування і ревізії задля соціялістичної пропаганди, так як тоді всяка соціялістична пропаганда уважалась акцією небезпечною для держави та в ній добачувано зараз нігілізм, революцію і все найгірше. Ті арештування захопили також наших студентів університету. В руській духовній семинарії відбулась два рази дуже докладна, але безуспішна ревізія [68 Наслідом сього появилась розвідка: Соціалісти межи семинаристами?! Студія на нашім церковно-народнім поли, призбирана о. Обачним (о. Данилом Танячкевичем). Накладом Микети Борецького, Львів 1877, з друкарні Товариства імени Шевченка. Автор критикує відносини в духовній семинарії та виказує потребу реорганізації семинарії. Зокрема підносить, що ані митрополит, —- впрочім чоловік правдиво побожний, але улягаючий впливам офіціяла о. Малиновського і свого маршалка (звісного Сороки), ані ті люде, котрим провід наших церковних діл повірено, не спосібні до такої реформи, і тому автор жадає щоби митрополит дібрав собі суфраґана в особі д-ра Сильвестра Сембратовича, професора доґматики на університеті і редактора „Руского Сіона" і щоб йому віддав заряд дивцезії.]. Налякана духовна власть не зважуючи на вислід ревізій виклю-

чила була з семинарії 18 питомців, та опісля їх приймила до семинарії, на підставі посвідок поліції.

Австрійські власти державні (політичні) розвідали ся були, що Михайло Петрович Драгоманів, бувший професор київського університету, пробуваючий в Женеві, занимає начальне становище в закордоннім товаристві (?) соціялістів; що діяльність його обнимає „малоруське" населеннє від Дніпра поза Карпати аж до Угорщини, та що він є головним і одиноким посередником поміж „руськими" соціялістами на Україні, а такимиж елєментами „руського" населення в Галичині.

Тодішні державні власти в Австрії не знали докладно, чи є яке тайне товариство соціялістичне, але своїм бюрократичним розумом видумали, що воно мусить бути, бо як би се могло бути, — та уважали пропаганду в цілях соціялістичних небезпечною і шкідною, і тому не могли її толерувати, тай розпочали її переслідувати. По переведених поліційних і судових слідствах карних внесла Державна прокураторія у Львові акт обжаловання в дні 10 жовтня 1877, проти Михайла Котурніцкого, Поляка родом з Варшави; Михайла Павлика, студента фільозофії у Львові; Івана Франка, студента фільозофії у Львові; Остапа Терлецького, урядника університетської бібліотеки у Відні; Івана Мандичевського, студента прав у Львові; Щасного Сельського, студента медицини у Відні, і Анни Павлик, сестри Михайла Павлика,- за те, що вони стали членами тайного закордонного товариства соціалістичного (?!) і до сього товариства старали ся приєднувати членів.

Отсе був той „тяжкий злочин", який в ті часи наробив був великого розголосу не тільки в цілій Австрії, але й поза австрійською державою. Та тодішні австрійські криміналісти, — бо тоді іще не було національних криміналістів, —- не могли найти на обжалованих острійшого параграфу, як малу провину участи в тайнім товаристві (§. 285.

австрійського закону карного). Отсе була чиста фікція правна...

З окрема, власти безпечности відкрили були, що Михайло Драгоманів був в р. 1873. через короткий час у Відні; що опісля в р. 1875. пробував він у Відні около пів року; що в тім часі був Драгоманів також у Львові і тут бував в товариствах „Просвіта" і „Дружний Лихвяр", — та ствердили, що менше більше від часу побуту Драгоманова у Львові, то є від кінця р. 1875, розпочав ся між членами партії українофільської якийсь рух в напрямі соціяльно-демократичнім, бож вона позискала була перевагу в товаристві „Академическій Кружок" та дня 6. лютого 1876. р. обняла була видавництво літературної газети „Друг", де увійшли між иншими: Михайло Павлик, Іван Франко і Іван Мандичевський... Та отсе були відкриття подій знаних, котрих ніхто не закривав...

За отсю мниму провину судив львівський суд краєвий в справах карних тих всіх обжалованих та вироком з дня 21. січня 1878, ч. 210/860, засудив, — по переведеній розправі головній в днях від 14. до 21. січня 1878: Михайла Котурніцкого на кару трьох місяців арешту і видаленнє зі всіх країв Австрії; Івана Франка на кару шести тижнів строгого арешту; Івана Мандичевського, Щасного Сельського і Остапа Терлецького на кару по одному місяцеви арешту; Михайла Павлика на кару трьох місяців строгого арешту, і Анну Павлик на кару одного місяця строгого арешту.

В узасадненню сього вироку сказано, що між обжалованими заістнував звязок з метою поширювання соціалістичних засад, - отже було тут тайне краєве товариство (!?). З окрема вирокуючий трибунал набрав переконання, що Іван Франко є членом тайного соціялістичного, краєвого товариства та що він старав ся приєднати членів для сього товариства. Так само переконав ся сей трибунал, що й Михайло Павлик був членом тайного товариства краєвого з соціялістичною метою, хоча Михайло Павлик

опрокидував, що він не є членом ніякого тайного товариства, ані краєвого ані закордонного,— та не зважаючи на те, що в дійсности такого товариства не було. Але марево того соціялізму, — отже чогось небезпечного і шкідного, витворило в уяві тодішних суддів: істнуваннє тайного товариства соціялістичного...

Та іще були ті судді ласкаві, як поглянемо на неодно недавно минуле, — бо засудили обжалованих за таку провину, що нікому не поможе тай не богато пошкодить...

Загал нашої суспільности тоді не розумів про що йде справа у тім процесі соціялістів, та не займав ся долею тих молодих людей, що були суджені і не інтересував ся ними так, як се було пізнійше коли наших діячів переслідували. Одні „страхопуди" казали, що се людці небезпечні, — наче російські анархісти, а другі брали се на лекший рахунок студентської фантазії, що зашуміла в головах молодих тай з часом вишумить ся... А головним винуватцем того карного процесу проти наших студентів пятнувала тодішна суспільність руська — Михайла Драгоманова, що збаламутив сих молодих людей і спровадив їх на манівці. Під сим осудом опінії нашого громадянства покутував Михайло Драгоманів довгі роки...

Коли я вибирав ся, якраз в той час (1878) на університет до Львова, то мене дома остерігали і благали, щоби я у Львові не вдавався з тими соціялістами, бо марне пропаду. А по моїм приїзді до Львова пішли були негайно доноси від русофільських страхопудів і злобних людей зі Львова до моїх родичів в Нижневі, що я вже заходжу ся з соціялістами та мабуть я вже й пропащий, — бо ходжу до студентського товариства „Дружний Лихвяр" і пишу фонетикою. І з сего треба було виправдувати ся життєм чесного чоловіка.

16. Сойм галицький в р. 1878.

Друга сесія IV. періоду Сойму галицького тривала від 12. вересня до 19. жовтня 1878. В її на-

радах виступила справа затягнення краєвої позички на уділюваннє дрібного кредиту для ратовання селян — хліборобів і ремісників від лихварських довгів. В сій справі промовляв з наших послів о. Качала.

Відтак, 30. вересня 1878, наші посли внесли інтерпеляцію: чому при закладанню угольного камення під будівлю Сойму списано пропамятний акт тільки в язиках: латинськім і польськім, а поминено руський язик, та заложили протест проти такого нарушення прав руського народу. На сю інтерпеляцію відповів маршалок краєвий граф Водзіцкі, що се сталось „przez zapomnienie"...

П. В. Ковальський поставив був внесок, щоби управи галицьких залізниць уживали в урядованню обох краєвих язиків: руського і польського. Отсего внеску не приймила польська більшість.

П. Павло Ясеницький промовляв проти побільшування числа послів з міст, за чим станули були польські посли.

Взагалі отся сесія вказувала на легковаженнє наших послів — з боку польської більшости соймової.

З окрема інтерпеляцію з приводу закладання угольного камення під будівлю соймову, підписали також наші вірилісти: о. митрополит Йосиф Сембратович і о. єпископ Іван Ступницький, та посол Альбін Туржаньскі. Вона є ось як виведена:

„Дня 29. вересня 1878, відчитано і зложено основну грамоту при святочнім закладанню угольного камення під будівлю соймову у Львові тільки в живім польськім і мертвім латинськім язиках. А понеже кромі польського язика в нашім краю Галичині, також руський язик як народний є краєвий, котрому рівне право з польським язиком служить, то підписані видячи через залишеннє руського язика на реченім документі народність руську в Галичині покривдженою і оскорблейою, протестують проти такого поступовання і мають честь заінтерпелювати В. Виділ Краєвий"...

17. Михайло Драгоманів, 1877—1883 рр.

На отсім місці намічую діяльність проф. Михайла Драгоманова, щоби опісля не повторюватися в сій справі.

Михайло Драгоманів виступив р. 1875, як представник нового українофільства, — радикального з програмою: критики роботи інтелігенції около піднесення люду і несення освіти на основі європейської позитивної науки.

Усунений з університетської катедри в Київі покинув Україну та опісля осів в Женеві, де від р. 1877. до 1883. р. видавав збірку „Громада" та надруку-

вав богато праць в українській, російській і француській мові.

Перше письмо Михайла Драгоманова, яке я мав нагоду прочитати, се був протест до народів культурного світа проти царського указу зр. 1876, про заборону української мови. Та я не був безглядним прихильником українофільства драгоманівського, як дехто з моїх товаришів, а розважував критично відносну діяльність.

Радикальне українофільство Михайла Драгоманова найшло було у нас в Галичині деяких прихильників, як Іван Франко, Михайло Павлик, Остап Терлецький, Андрій Koc, Олександер Колесса, Юліян Бачинський і инші з тодішкого молодшого покоління, але у національному розвою галицьких Українців не витворило воно ані перелому ані нового типу українського громадянина. Іван Франко дійшов був навіть до висліду, що тип Михайла Драгоманова є своєрідний: „Gente Ukrainus, natione Russus", — а у нас переважило національне українофільство. Так строгого осуду годі оправдати, а мож сказати, що драгоманівство асимілювалось в національнім таборі і було декуди корективою діяльности національного українства.

18. Справа університетська, 1879. р.

Декретом цісарським з 13. грудня 1848. р. заіменувано Якова Головацького, товариша Маркіяна Шашкевича, професором язика і літератури руської (української) на львівськім університеті, — по чім мало австрійське правительство завести инші катедри з язиком викладовим руським (українським).

В р. 1850. поставлено доцента для богословія пастирського і суплєнта для догматики, та в р. 1852. суплєнта для катехитики.

В часі абсолютизму приказано цісарською постановою з 22. вересня 1853. р., що державні екзаміни мають відбуватися на університетах у Львові і Кракові тільки в мові німецькій.

На виділі правничім системізувано декретом цісарським з 23. марта 1862. р. дві катедри для предметів, що належуть до судового іспиту державного та в р. 1863. поставлено двох суплєнтів: для цивільної процедури і для австрійського права карного.

В місяці січні 1867. р. усунуло міністерство Якова Головацького з посади професора університетського, по причині русофільської пропаганди, та декретом цісарським з 29. падолиста 1870. р. за-

іменовано д-ра Омеляна Огоновського професором руської (української) мови і літератури.

Д-р Омелян Огоновський виголосив першу інавгураційну промову по українськи, при отворенню научного року 1871/1872 на львівському університеті. Передше виголошувано там інавгураційні промови по латинськи або по німецьки.

Декретом цісарським з 4. липня 1871. р. постановлено, що на виділі правничім і фільозофічнім львівського університету можуть занимати катедри тільки такі кандидати, котрі є спосібні викладати в однім з обох краєвих язиків (польськім або українськім).

В р. 1878. був вибраний ректором львівського університету молодий професор економії д-р Лев Біліньскі та у своїй інавгураційній промові зазначив він національний польський характер львівського університету. Проти сього прилюдного висказу вніс професор д-р Омелян Огоновський, що тоді був деканом фільозофічного виділу, застереженню в академічнім сенаті, покликуючись на найвисшу постанову в 4. липня 1871, котрою призначено сей університет для наук в мовах обох народів, значить Русинів і Поляків. Отсе застереженнє предложено міністерству просвіти, котре автентично потвердило утраквістичний характер львівського університету.

За той виступ професора Д-ра Омеляна Огоновського не вибрано його до кінця життя ректором університету, хоч належав він безперечно до найповажнійших професорів львівського університету.

Опісля, цісарським декретом з 27. квітня 1879. р. признано польську мову урядовою в львівському університеті, - полишаючи язик руський при іспитах, як також викладах. Дальших домагань академічного сенату у Львові про поширення прав польського язика — не узгляднено.

Лев Біліньскі у своїх споминах: „Wspomnienia і Dokumenty" (Tom І. 1846 — 1914. Warszawa 1924, стор. 32) признає, що міністер просвіти затвердив

ухвалу сенату львівського університету відносно катедр з мовою викладовою польською, побіч котрих, мають бути руські катедри в мірі зголошуючихся сил наукових, та що в квітні 1879 р. надано язикови польському характер язика урядового для властей університетських.

Але проте польські професори львівського університету спинювали системізуваннє нових руських (українських) катедр, щоби фактично надати тому університетови польський характер. Аж дня 27. марта 1882. р. заіменувано д-ра Олександра Огоновського звичайним професором австрійського права приватного (цивільного)...

ПЯТИЙ ПЕРІОД, 1879 — 1890.

1. Пращаннє з централістами і посольська трійця, 1879. р.

В р. 1879. докінчувалась сесія першого парляменту, що вийшов з безпосередних виборів в р. 1873. Перед докінченнєм сесії проявилось невдоволеннє наших послів супроти центрального правительства.

Зокрема п. В. Ковальський жалується, що руської народної школи у Львові не зорганізовано, та що в шкільництві в Галичині взагалі упосліджується руську мову. Відтак о. Наумович підносить, що в урядах не уживається руського язика, ані в слові ані в письмі. А п. Заклинський заявив на пращаннє (5. мая 1879), що відчуває вдяку для більшости парляменту (німецьких централістів) за її оборону життєвих інтересів руського народу, але відносно правительства мусить ствердити отсе: знищеннє руської нації в Галичині постановив на жаль братний славянський нарід, у Львові, але оружжя до сього кується у Відні під ц. к. австрійським конституційним шравительствомі..

Отсею заявою закінчили наші посли свою вірноконституційну еру в австрійськім парляменті, та відкрили подвійну гру австрійського центрального правительства супроти нашого народу.

Та вже в дні 7. жовтня 1879, отворено IX. сесію палати послів у Відні, на підставі переведених виборів, з котрих вийшло всего трьох наших послів до парляменту: Василь Ковальський, Денис Кулачковський і о. Іван Озаркевич, — посольська трійця [59 До парляменту був тоді вибраний також Володислав Федорович дідич Вікна, — з сільських громад: Жовква, Сокаль і Рава, — але він вступив був до польського кола та відтак зложив мандат посольський. В. Федорович, бувший голова „Просвіти", був типом аристократа, що сам не знав, де мав прищалити, щоб стати великим.].

До влади прийшло на місце правительства кн. Ауерсперґа - Штремаєра нове автономістичне правительство з графом Таффе як президентом міністрів. Наслідом сего Чехи рішилися вступити до парляменту і при своїм вступі зложили вони деклярацію з дати: Прага, 23. вересня 1879, в котрій обстоюють непохитно своє державно-правне становище, та маючи на увазі добро держави ідуть за покликом свого цісаря і короля і подають руку до порозумління.

В адресовій дебаті промовив п. Василь Ковальський: Tres autem faciunt collegium! Він сказав, що наш нарід стояв і стоїть при австрійськім прапорі тай хотів вислати належне йому число своїх заступників до Ради державної, але на жаль, бруталь-

ної фалянґи видимих і невидимих сил не годен був побороти. Відтак ствердив, що з приреченої рівноправности руський нарід нічого не осягнув, але проте він не піддасться кличеви (паролі) майоризації, та мусить зєдинятись, щоби приготовитися до іще тверділої боротьби. Далі привитав він Чехів та висловив надію, що вони нам поможуть і внесуть закон про національности. Вкінці заявився проти адреси більшости, бо боїться розширення краєвої автономії, та стоїть на становищі потреби виконання державної конституції, бо вона досі є мертвою буквою і тому довірє до державних властей є у нас захитане,

Отся промова п. В. Ковальського, виголошена 29. жовтня 1879, при нагоді адресової дебати, була програмовою заявою нашої посольської трійці з переходом до опозиції супроти правительства. Опозиційно промовляв п. В. Ковальський відтак в дні 13. квітня 1880, при ухвалюванню диспозиційного фонду для правительства і тоді палата послів не признала правительству сього фонду більшістю 154 проти 152 голосів. Але президент міністрів граф Таффе не уважав тої відмови заявою недовіря і надалі лишився на своїм становищі.

В сій буджетовій дебаті, в дні 24. квітня 1880, поставив був п. Денис Кулачковський внесок, щоби в ґімназії польській Франц Иосифа у Львові викладано науку гр. кат. релігії в руськім язиці. Проти сього виступив був звісний п. Евзебій Черкавський і між иншим сказав був, що досі нема іще руських шкільних книжок для гімназій. На се зголосився п. В. Ковальський до фактичного спростовання, та заявив, що руські шкільні книжки для гімназій є вже виготовлені, а як чого іще не достає, то сьому винна є Рада Шкільна краєва, бо вона витворює замішаннє впроваджуючи „какоґрафію" замісць правильного правопису...

Та вже в дні 14. грудня 1880, заявила наша трійця в парляменті, що узнаючи критичне положеннє держави як спільної вітчини, буде виїмково голосувати за буджетовою провізорією...

2. Боротьба в „Раді рускій", 1879. р.

Рік 1879. мав своє значіннє в орґанізації внутрішній галицьких Українців. Тоді стояли проти себе в Галичині вже два національні табори: Народовці Українофіли і Старорусини Руссофіли, та поборювалися на кождому місці. А в р. 1879. прийшов був той момент, в котрім наша суспільність забажала згоди, бо її здавалось, що ріжниці між обома партіями дадуться легко усунути, так як спір йде головно про правопис, та коли станемо згідно ділати, то буде нам ліпше як в партійнім роздорі.

До угодового настрою причинилась велика невдача при виборах до Державної Ради, яку приписувано безуспішности політики попередних послів, а крім сього розєднанню наших партій.

Змагання до спільної організації в політичнім товаристві „Рада руска", що тоді було в руках Старорусинів Руссофілів, проявилось було у Львові як також в краю, найсильнійше в Тернопільщині[60 Пр. пор. Олександер Барвінський, в „Ділі", ч. 182. з р. 1924, у фейлетоні під наг.: Іван Наумович і Яків Мардарович.]. А перший акт згоди мав доконатись на загальних зборах „Ради рускої" у Львові, в дні 18. падолиста 1879, на котрих мало бути прийнятих кількадесять народовців (говорено про число 40, о скілько собі пригадую) в члени сього політичного товариства. Але отсе діло поєднання перебили львівські Руссофіли: головно редактор „Слова" Венедикт Площанський і адвокат Д-р Іван Добрянський. Виділ "Ради рускої" приняв тільки двох „благонадеждних" нових членів, а зголошення инших відкинув, та загальні збори „Ради рускої" у Львові відкинули відносний відклик, який узасаднював Юліян Романчук серед крику розярених Руссофілів. З ґалєрії салі „Народного Дому" я побачив і почув тоді по раз перший нашого „сідоглавого" Романчука та з того його достойного виступу

набрав я до нього незвичайної симпатії і глибокої пошани.[61 Як тодішні Старорусини уміли маскувати свої русофільські почування, най викаже отся мала подія. Я був прийшов до о. Теофіля Павликова як пароха у Львові з просьбою, щоби підписав мені посвідку на увільненнє від оплати чесного на університеті. Коли о. Павликів побачив мою посвідку, написану фонетичним правописом, розгнівався на мене і зачав роздирати сю посвідку, а я побачивши в тій хвилі портрет Шевченка на стіні його хати, показав рукою на сей портрет. Тоді о. Павликів здержався в розгоні і сказав до мене: Я також не є Москаль, але не зношу какоґрафії!.. Він сів і зараз написав мені посвідку своєю какоґрафіею.]

Та ціла боротьба, яка виринула з сього приводу, доставила явний доказ, що так званим Старорусинам ішло про зовсім прінціпіяльну справу: виречися самостійносте української нації на користь „обєдиненія" в один народ, та що порозумліннє з тими людьми є виключене.

3. „Батьківщина" і „Діло", 1879/1880 рр.

З тих причин народна українофільська партія відчувала конечну потребу виступити на політичній арені та в сій ціли поставити свою політичну пресу і політичну організацію. В сім напрямі не було ріжниць думок, — а тактично підносились сумніви, чи відразу вдарити на Старорусинів без розбору як Руссофілів і народних зрадників, чи злегка і зручно братись до діла, щоби з противного табору приєднати як найбільше „заблудших" і тим певнійше побороти національне руссофільство. Остаточно побідила останна, розважнійша думка і тим належить собі пояснювати сі консолідаційні навороти, які повторяються іще довгий час. Натомісць наші прінціпіялісти уважали усякі так звані консолідації шкідними для української національної ідеї.

Для розбудження політичного життя в широких верствах народних почав професор Юліян Романчук на власну руку видавити з 1. жовтня 1879, політичний популярний тижневник для народу: „Бать-

ківщина", та в ній кинув клич між нашу суспільність: до праці для всего руського народу та до згоди і єдности всіх Русинів.

„Батьківщина", газета посвячена переважно справам народа, зачала виходити у Львові, два рази на місяць, — вказуючи на сумне положенне Русинів, та стараючись побудити всіх і заохотити до згідної праці для ратовання хоч тих останків батьківського добра, які нам ще лишили ся. Вона розпочала в р. 1880. видавати: Руский правотар народний, поясняючи популярно такі справи, як: „О опікунах і кураторах", „Новий податок ґрунтовий" і т. и.

„Батьківщина" відразу сподобалась, бо була редагована дуже старанно та порушувала справи живі, що інтересували наш нарід. Іван Наумович розпочав в р. 1871. видавати в Коломиї популярну Газету „Наука", що в перших роках здобула собі велике зацікавлення серед селян. Але „Батьківщина" уже своєю появою зачала випереджувати „Науку" Івана Наумовича, та була „передтечію" — „Діла", що появилось з 1. січня 1880. р. як політичний орган партії народної, та стала виходити, так як „Слово" двічі в тиждень, що середи і суботи. Формально підписував „Діло" Михайло Коссак як редактор, але дійсним редактором і душею орґану був Володимир Барвінський та побіч нього провадив адміністрацію професор Дамян Гладилович.

Піднесена і обстоювана Вол. Барвінським гадка видавання політичного часопису, що стоявби на сторожі наших прав народних та приєднав нашу суспільність до праці для піднесення народу — найшла узнаннє у тодішних наших діячів, але не всі з тої невеликої громади передових народовців вірили, що сей орґан вдержиться. Та Вол. Барвінський не дав ся захитати недовірєм у власні сили, покинув адвокатську канцелярію і зобовязав ся на початок навіть безплатно редагувати газету. Так заснувалась перша Спілка видавництва „Діла", до котрої увійшло кілька-десять передових народовців, що вплачували уділи по 50 зл. ав. Між нами, молодшими громадянами викликала поява „Діла" незвичайну радість і одушевленнє.

Так! на „Слово" є „Діло", щоб твердим ділом показати, що живе український нарід та виборе собі кращу долю, — голосило наше молоде поколіннє і було горде тим, що галицькі Українці мають свій орґан політичний, своє „Діло". Не так легко пішло з нашим старшим поколіннєм, з нашими батьками. Тут було упередженнє і недовірє: звідки взялося „Діло", чи не за польські гроші? Треба було доказувати, спорити і пропагувати, заки наші батьки розпращались зі „Словом" і перейшли на „Діло"... „Ой „Діло"!

„Діло"! як ти нам надоїло!", — кричали наші старі, що не знали, куди дітись...

В перших статтях „Діла" під заг.: Теперішна пора а Русини, піднесено потребу оживлення народної свідомости в масах нашого народу; потребу спільного ділання нашої інтелігенції з народом, та здійснення наших реальних домагань для добра народу. Відтак появилися статті о. Стефана Качали: Про правно-політичне становище Русинів, щоб показати визначного політика, який стоїть за „Ділом", Та о. Стефан Качала був не тільки приклонником „Діла", але також матеріяльно піддержував видавництво в перших роках, значними квотами. Він був тихим, але справдішним меценатом політичного відродження галицьких Українців...

4. Міська школа ім. Маркіяна Шашкевича у Львові, 1880. р.

З початком р. 1880. діждалися львівські Русини вирішення справи незабутної гр. кат. взірцевої народної школи у Львові, за котру правувались наші посли в Соймі і в Раді державній, але без успіху. Львівські Русини (Українці) підняли сю справу в тоці адміністраційних (шкільних) властей і по некориснім рішенню тих властей внесли зажалення до Державного Трибуналу у Відні, котрий по переведеній розправі в дні 19. січня 1880, орік, що заведеннєм польського язика викладового в колишній гр. кат. взірцевій народній школі у Львові нарушено артикул 19. основного закона з р. 1867. Наслідом сього оречення мусіла громада міста Львова відтак зорганізувати окрему міську школу з руським язиком викладовим. По таких боротьбах повстала у Львові міська школа імени Маркіяна Шашкевича.

5. Похвала „Просвіти", 1880. р.

У вересні 1880. р. відвідав цісар Франц Йосиф наш край та кілька днів гостив у Львові.

В „Народнім Домі" представлялись йому відпоручники наших інституцій. Там станули також відпоручники Товариства „Просвіта" під проводом тодішного голови, професора університету д-ра Омеляна Огоновськрго. Цісар розвідавшись про діяльність товариства заявив: »Das ist ein sehr nutzlicher Verein« („Ce вельми хосенне товариство"). Діялось се в дні 14. вересня 1880. р. [62 Пр. Пор. Олександер Барвінський, Спомини з мого житя, Друга часть, Львів, 1913. Накладом Галицької Накладні Я. Оренштайна в Коломиї.].

6. Оживлений рух між нашими студентами в 1880 і 1881. рр.

В дні 17. вересня 1880. р. відбувся в Коломиї перший зїзд руських академіків (студентів) з Галичини і Буковини. Тут прибули члени академічних (студентських) товариств: „Січ" у Відні, „Академическій Кружок" і „Дружний Лихвяр" у Львові та „Союз" в Чернівцях,— в числі звиш 40 учасників, щоби пізнатись і через виміну думок порозумітись до спільної праці. Зборови проводив Ярослав Окуневський, студент медицини і тодішний голова „Січи" у Відні.

Сей збір ухвалив одноголосно резолюції:

1) Приступити до видавництва літературно-наукового журнала, до котрого малиб входити тільки праці Русинів академіків (студентів).

2) Припоручити Товариствам: „Академическій Кружок" і „Дружний Лихвяр" у Львові, щоби получилися, так що „Академическій Кружок" мав би стати літературно-науковим, а „Дружний Лихвяр" запомогово-позичковим товариством для всіх Русинів академіків без ріжниці партій.

3) Внести петицію до Академічного Сенату львівського університету о відновленне катедри руської історії, та візвати руських академіків, щоби громадно вписувалися на руські виклади.

Отсей перший збір Русинів академіків викликав був корисне вражіннє в краю як початок до взаїмної згоди, але одноголосно ухвалені ним резолюції переважно не увійшли в життє.

З життя наших студентів в р. 1881. належить піднести, що на їх петицію внесену до Академічного Сенату львіського університету про основаннє катедри руської історії, відповів Сенат письмом з 28. липня 1881, що „на тепер" до реченої петицiї не може прихилити ся. Наслідом сього заявив професор львівського університету д-р Ізидор Шараневич, що вдоволяючи бажанню студентів буде викладати руську історію дві години тижнево.

Відтак, 19. падолиста 1881, відбулися перші збори „Кружка правників" на львівськім університеті під протекторатом професора д-ра Олександра Огоновського, котрий привитав збори та у своїй промові підніс потребу знання права, його історії і її розвою. Збори вибрали до виділу „Кружка правників": Костя Левицького, Андрія Чайківського, Евгена Олесницького, Андроніка Могильницького і Гната Дзеровича. Сі збори закінчились відчитом голови „Кружка правників" Костя Левицького: про значіннє теорії права. „Кружок правників" розвивав свою діяльність в напрямі поглиблення знання наших правників.

7. Перше народне віче у Львові, 1880. р.

В нашім політичнім відродженню мало своє значіннє — скликанні з нагоди Йосифинського обходу: першого народного віча Русинів, що відбуло ся у Львові дня 30. падолиста 1880. Скликуваннє народних віч мало відновити традицію давних руських демократичних установ та приєднати народні маси до прилюдних нарад, щоб таким способом доходити до пізнання думок і бажань народу, як також вишколювати як найширші круги суспільности в життю політичнім.

Ініціятором сеї думки був Володимир Барвінський, перший редактор „Діла", котрий на

отсім вічу виголосив дуже основну бесіду для узасаднення резолюцій про економічні справи, між якими на першім місці поставлено жаданне, щоби

при помочі краю і держави як найскорше здержано дальший зріст примусового вивласнювання наших селян і маломіщан з їх прадідної замлі; щоби в цілім краю, по всіх громадах були заведені громадські каси

позичкові і громадські шпіхлірі, та щоби на тій підставі при помочі краєвих фондів утворено у нас таку організацію кредитову, котраб відповідаючи кредитовим потребам цілого загалу наших селянських і маломіщанських господарств, не тільки спинила дальше обдовженнє і вивласненнє тих господарств, але заразом о скілько можна, висвободила задовжені господарства з лихварських і банкових довгів та привертаючи наш нарід до здорового стану економічного, вкорінила в наших, громадах здорові основи господарського розвою...[63 Гадку про основуваннє громадських кас позичкових підніс у нас передше о. Стефан Качала в книжочці Товариства "Просвіта": "Що нас губить, а що нам помочи може?" (Львів, 1874)]

Напрямною думкою економічного клича було: порушити народні маси такою справою, що відносить ся безпосередно до життя-буття народу, щоби відтак ставити дальші кроки до політичного визволення народу.

На сім вічу був також виголошений реферат: про державно-правне становище Русинів в Австрії — з резолюцією: „Стоїмо за повною рівноправностію всіх народів австрійсько-угорської монархії і бажаємо, щоби австрійсько-угорська монархія, вірна своїй природній завдачі, стала ся сильним на рівно-управненню і взаїмнім обезпечекню опертим союзом всіх своїх народів для їх успішного розвою.

Пересвідчені, що австрійсько-угорська монархія тільки тою дорогою може двигнутися до свого могущества і статися огнищем культурного життя і розвою своїх народів, стоїмо непоколебимо за помиреннєм всіх австрійських народів на підставі їх рівноуправнення, як і по стороні тих народів, котрі добиваються сего рівноуправнення, і хочемо подирати тільки таке правительство, котре би совістно, строго і безсторонно, зарівно для всіх народів, отже і для руського народа, переводило в життє засаду рівноправности народної. Такого довіря не можемо єще

заявити теперішному міністерству, понеже оно в своїй дотеперішній діяльности не заявило доси такої приклонности перевести в життє рівноуправненнє руського народа.

Жадаємо, щоби до крайности безвідрадний стан теперішний руського народу був як найскорше усторонений; щоби переведено повне рівноправненне руського язика і письма в всіх судах і всіх урядах руської части Галичини, і руському народови в австрійсько-угорській монархії були на ділі признані і строго обезпечені всі права самостійного народу і подані средства потрібні для плекання і розвою руської народности і руського язика; жадаємо щоби руський нарід був обезпечений против переваги (майоризації) чужих елементів і міг заняти в раді державній, в соймі, в радах повітових і в цілім автономічнім життю на своїй отвічній землі як і не менше в громаді австрійських народів становище відповідне своїй численности, а необходиме для належного заступництва, успішної оборони, плекання і розвою своєї самостійної народности і всіх своїх інтересів народних, і длятого домагаємо ся як найскоршого переведення законодательних і адміністративних реформ потрібних для осуществлення сеї ціли". Опісля реферував д-р Корнило Сушкевич про шкільні справи з домаганнями рівноправности руської народности в народних і середних школах, як також переведення рівноуправнення руського язика в науці на всіх факультетах льввівського університету.

Вкінці був також реферат про внутрішне становище Русинів, що підніс зазив до всіх Русинів, щоби самі берегли конституційних прав та на кождім кроці добивали ся належного нашому народови становища в краю і державі. Сей реферат виголосив и. Юліян Геровський.

Отеє перше народне віче було замітне не тільки значним числом духовної і світської інтелігенції, але також селян учасників, що заінтересувались

піднесеними справами, так що воно було дійсно великим почином в ділі демократизації нашої політичної роботи. Піднятою акцією заінтересував ся цілий наш край, що обізвав ся привітними депешами зі всіх сторін галицької землі. А що є тактично замітне, — тут за ініціятивою Народовців виступили разом також Старорусини Руссофіли та мусіли піддати ся команді народної партії і не посміли прилюдно зрадити ся зі своїми обєдинительними намірами, не виключаючи самого о. Івана Наумовича як учасника сього віча...

Таким способом зачала народна українофільська партія захоплювати у свої руки керму політики руського народу галицької землі.

8. Поширеннє нашої літературно-політичної діяльносте, 1881. р.

Щоб руському (українському) громадянству видерти з рук чужу книжку лихої вартости, а замісць сього дати лектуру добірних повістей, переложених на рідну мову, зачала редакція „Діла" з 1881. роком видавати в додатку: „Бібліотеку найзнаменитших повістей", та цілим рядом сих повістей не мало причинила ся до виобразування читаючої руської публики, як також до виключного уживання руської мови в наших товариських сходинах та в життю родиннім і громадянськім. Отсим виховано у нас перше дійсно читаюче і вишколене громадянство. Найліпші переклади вийшли з пера: Івана Франка, Івана Белея, Михайла Подолинського, Михайла Павлика і Александра Борковського.

Пізнійше, в р. 1884. почав д-р Евген Олесницький видавати: „Русько-українську бібліотеку", що виходила книжочками на взір німецької бібліотеки Рекляма. Ся бібліотека розходилась найбільше між учениками середних шкіл і студентами університету.

За „Ділом" зачав виходити гумористично-сатиричний часопис „Зеркало", опісля „Нове 3ер-

кало". Основником і першим знаменитим редактором сього часопису був Корнило Устіянович (син Николая Устіяновича), звісний поет і артист маляр. Він написав також цінні спомини п. з. „М. Ф. Раєвскій і російскій панславізм" (Львів, 1884). Значно пізнійше по застановленню „Зеркала" виходив якийсь час „Комар" під редакцією Івана Кунцевича.

Перед „Зеркалом" виходив у Відні, від 1864. р. гумористично - сатиричний часопис „Страхопуд" під редакцією Иосифа Ливчака. Сей часопис був дуже добре редагований, так що поміщувані в нім дотепи і сатири, переходили у нас в краю від хати до хати, та дехто виучував ся на память цілі уступи

зі „Страхопуда". Опісля, в роках вісімдесятих, відновлено видавництво "Страхопуда" у Львові, під редакцією Стефана Лабаша і Осипа Мончаловського, але без успіху...

Отся діяльність нородної партії викликала у русофільськім таборі живійшу пропаганду. Давне „Слово" під редакцією Венедикта Площанського не вдоволяло вже галицьких Руссофілів острійшого курсу і тому вони висунули Осипа Маркова, помічника при редакції „Слова", щоби покинув сю Газету і заснував новий орґан „Пролом". Опісля сей орґан задля безпрінціпности свого редактора перемінив ся був на „Новий Пролом", „Червону Русь" і т. и., та став завзятим конкурентом „Слова" у виєднуванню пособій від „русских благодітелей" — аж до успіху, значить до повалення „Слова"...

А наше „Діло" викликало було еволюцію політичної думки в нашім ширшім громадянстві, що ставало до праці з народом.

9. Оснуваннє „Руського Товариства Педагогічного" у Львові, 1881. р.

Потребу якоїсь опіки і оборони рідної школи та організації нашого шкільництва відчували галицькі Українці вже в роках сімдесятих минулого століття, коли школи народні і середні перейшли під владу Ради Шкільної краєвої, значить опинились в руках Поляків.

Та аж в році 1881. заснувало ся „Руське Товариство Педаґоґічне" у Львові. Його основателями були: Володимир Барвінський, редактор „Діла"; Володислав Бачинський, крилошанин; Анатоль Вахнянин, професор гімназії; Іван Величко, крилошанин; Димитрій Вінцковський, учитель в руській школі вправ; Роман Заклинський, учитель в руській школі вправ; д-р Франц Костек, професор університету; д-р Омелян Огоновський, професор університету; Омелян Партацький, професор учительської семинарії; д-р Омелян Савицький, професор гімназії; Александер Сте-

фанович, професор учительської семинарії; д-р Корнило Сушкевич, секретар прокураторії скарбу і д-р Амброзій Яновський, радник шкільний.

Се Товариство поставило собі завданнє: дбати про потреби народу на полі шкільництва та піддержувати всякі справи виховання публичного і домашного на основі матер ного язика. В тій ціли мало Товариство скликувати конференції членів, устроювати відчити педа-

ґоґічні, предкладати властям меморіяли в справах шкільних та видавати часопись педаґоґічну і книжки для руського шкільництва.

Свою діяльність розпочало се Товариство під проводом д-ра Амброзія Яновського, а по його смерти (1884) поставлено головою сього Товариства Василя Ільницького, директора руської ґімназії і радника шкільного у Львові. Душею товариства був тоді професор Володимир Шухевич, котрого заходом появили ся перші ілюстровані книжочки для дітей. А професор Григорій Врецьона зачав від 1. вересня 1880. р. видавати письмо педаґоґічно-наукове п. н. „Школь на часопись".

Отсе були перші почини діяльности в обороні рідної школи.

10. Інтернат Воскресенців у Львові, 1881. р.

В дні 14. вересня 1881. р. розпочалась нова сесія Сойму галицького під проводом нового маршалка краєвого д-ра Николая Зибликевича (з роду Українця). У привітній промові згадав він, що також руський язик, світла памятка Уніі Люблинської і трактату Ґородельського, — позискав рівночасно з язиком польським належне йому становище...

Та визначна була в тій сесії соймовій промова о. Стефана Качали, виголошена в дні 21. жовтня 1881. р. проти признавання субвенції краю на будову дому для Інтернату оо. Воскресенців (Змартвихвстанців), що тоді був під ректоратом о. Валєрія Калинки.

О. Стефан Качала виступив зі всею рішучістю проти сього інтернату, що мав бути новим замахом на руську народність, — та при

сій нагоді основно розправив ся зі всіми посуджуваннями Поляків супроти Русинів. На закид доносів про нашу нельояльність сказав він: „Чи ми дали причину до бомбардовання Львова в р. 1848? Чи ми висилали Бемів і Дембіньских на поміч Кошутови і Мадярам, котрі здетронізували свого короля, а вкінці зложили свої прапори у ніг царя Николая?" А на безнастанні доноси і викликування недовіря, у Відні і Римі, — покликав ся на слова луцького архипрезбітера Бродовича: „Nadarmo silisz się Rusinie na okazanie twojej wierności tronowi, jak przychylności papieżowi rzymskiemu; wierzonym nie będziesz nigdy... Polak cię zasądzi, żeś przychylny Moskwie, — Moskwa to samo uczyni, żeś unita". Та на доказ безпідставности польських утверджувань, мовби Русини уживали московського письма, покликав са на польського історика Лєлєвеля (Історія Литви і Руси, стор. 170), котрий сказав: "Kancelarya Jagiellońska wyrobiła piękny ruski skoropis i pisała nim więcej jak polskim". Та відтак виказав, що супроти польських провокацій: Росія не потребує утримувати агентів, бо самі Поляки для неї працюють так щиро і безплатно! Колиж Поляки хочуть усунути міжнародний антагонізм, — сказав бесідник, — то мають просте средство: дати рівноуправненнє, та аби Єзуїти нами не колотили! По сім він звернув ся до польських послів і сказав: Не забувайте, що Русь не кінчить ся на Збручі! Свою промову закінчив він отсим запитом: „Питаю, чи хочете здорової згоди чи гнилої, гробової. Першу дає рівноправність, — другу інтернати. Вибирайте!"

Отся промова викликала своє вражіннє в Соймі, але прото польська більшість ухвалила краєву підмогу на будову Інтернату для виховування руської молоді — польськими Єзуїтами. Та вони не винародовили нашої молоді, бо життє в народі було сильнійше, як сподівались наші опікуни. Тут годить ся признати, що з Інтернату Змартвихвстанцїв посилано учеників до руської ґімназії, а рівночасно наші „тверді" посилали учеників з бурс Ставропігійського Інституту і Народного Дому — до ґімназії німецької у Львові.

Промова п. Качали зробила своїм смілим тоном формальне одушевленне в краю, так що в нашій суспільности відразу слідний був підйом духа. Наша громада у Львові почтила достойного посла політичним бенкетом, уладженим в готелі Жоржа, а наше українське студентство подякувало йому за бодру оборону прав народу. В делєґації студентів під проводом товариша Евгена Олесницького був я також учасником та мав нагоду розмовляти зі стареньким Качалою. Він подякував нам за привіт від університетської молоді та вказав на трудне становище наших послів супроти непримиримої постави польської більшости, так що перед нами стоїть важке завданнє роботи між народом, щоб освідомити і порушити народні маси. В розмові розпитував ся про організацію та матеріяльні відносини нашого студенства і поспитав ся, чи не потребуємо грошевої помочі. Амбітні молодці відповіли йому, що наші студенти університету заратовують ся у своїм Товаристві...

11. Наші посли та прояви нової орґанізації, 1881. р.

В сім році увійшов до Сойму п.д-р Іван Добрянський адвокат у Львові, при доповняючих виборах з сільських громад станиславівського округа, та він промовляв в справі статута краєвого закладу кредитового (пізнійшого банку краєвого), і домагав ся „особенного" узгляднення „потреб селянського стану". Сей додаток відкинула польська більшість соймова.

В Раді державній підносив п. о. Іван Озаркевич справу податкового тягару та виступав проти підвисшування податків, як також в справі кривд руського духовенства. Значить, взагалі ішла політика наших послів в напрямі більшої або меншої відпорности та позитивної безуспішности.

За те відрадним проявом були почини нової політичної орґанізації в краю. В Долині завязало ся в р. 1881, перше повітове Товариство політичне. Коли руссофільська „Рада руска" у Львові

попадала вже в аґонію, а нового політичного осередка не зорґанізувано іще в центрі, то край сам зачинаєсь організувати.

Шукаючи доріг нашої політичної орґанізації засновують ся повітові товариства політичні у всіх майже повітових, зглядно окружних містах, де тільки зібрав ся гурток діяльнійших осіб. Отсе відбувалось самочинно та звідсі виходили відтак всілякі висліди. Загальний вислід був безперечно корисний, бо освідомлюваннє народних мас про сучасне політично-соціяльне положеннє народу виховувало боєві кадри між народом; наближувало до себе усі верстви суспільні та витворювало з них один національний організм. Але під зглядом одноцільної орієнтації проявлялись тут нераз: розбіжність думок, та особисті амбіції діяльних одиниць, котрі не хотіли над собою узнавати ніякого авторитету, а вибившись на верх у своїм окрузі намагались диктувати свою політику цілому краєви. Звідсі виказувалась що раз то більше потреба осередної політичної орґанізації, що кермувалаб всіми організаціями в краю.

Та треба сказати, що у нас була й така думка, доволі упрямо піддержувана, що нам не треба осередної (центральної) орґанізації народної, а вистане, як будуть повіти вести роботу між народом і від часу до часу збереть ся визначнійших людей на нараду до Львова. Такі думки змагались заки дійшло до наладження правильної організації...

Повітову „Раду Народну" в Долині заснувано заходами: о. Йосифа Заячківського з Лопянки, д-ра Теофіля Витошинського і Мих. Витвицького з Долини, та до виділу увійшли іще: о. Венедикт Ружицький, о. Ал. Бачинський і о. Хризант Колянковський. Відтак за Долиною обізвалась Турка і инші повіти...

12. Політичний процес проти Ольги Грабар і товаришів, 1882. р.

Рік 1882. зазначив ся в історії наших визвольних змагань відємною подією, викликаною руссофільською

пропагандою в нашім краю. Супроти сього зачали ся ревізії і вязнення та дійшло до політичного карного процесу проти Ольги Грабар і товаришів про головну зраду.

Приводом до сього був перехід громади Гнилички (в повіті Збаражськім) на православіє, як також приїзд з Угорщини Адольфа Добрянського, звісного патрона русофільського, його доньки Ольги Грабар і його сина Мирослава Добрянського, та викликаннє живого руху між руссофільськими діячами в Галичині.

Отсе вихіснували галицькі Поляки в інтересі своєї політики, щоби доставити доказ, що Русини є супроти

Австрії не тільки нельояльні, але навіть небезпечні, і сі заміти намагались вони ґенералізувати проти всіх Русинів.

До сього мав послужити карний процес, що розпочав ся у Львові в дні 12. червня 1882. р. перед краевим карним судом як трибуналом присяглих. Проводив трибуналові, судовий радник Лев Будзиновський; обжаловував: заступник прокуратора Ґіртлєр; боронили: дф Людвік Лубіньскі адвокат у Львові, д-р Александер Іскрицький адвокат в Сяноці і д-р Бр. Дулемба адвокатський кандидат у Львові.

На лаві обжалуваних засіли:

1) Ольга Грабар, 2) Адольф Добрянський, лицар Сачуров, радник двора і власник маєтности Чертеж на Угорщині; 3) Осип Марков, редактор „Пролома"; 4) Венедикт Площанський, редактор „Слова"; 5) о. Іван Наумович; 6) Володимир Наумович, студент університету; 7) о. Николай Огоновський, редактор „Родимого Листка" в Чернівцях; 8) Ізидор Трембицький, редактор „Приятеля Дітей" в Коломиї; 9) Апольон Ничай, редактор „Господаря і Промишленника" в Станиславові; 10) Іван Шпундер, господар в Гниличках, і 11) Олекса Залуський, господар в Збаражі.

Проти них всіх внесено обжалуванне за злочин головної зради, загрожений карою смерти, та доконаний через те, що вони в тайнім порозумінню з Мирославом Добрянським, в другій половині р. 1881, і з початком р. 1882, ділали на відірваннє Галичини, Буковини і північної Угорщини від цісарства Австрії, та між ними були: Адольф Добрянський і о. Іван Наумович провідниками і „наустителями".

Адольф Добрянський і його донька Ольга Грабар відповідали по німецьки, всі прочі по руськи, а на жаданнє суддїв присяглих по польськи.

По 33. днях головної розправи увільнив трибунал всіх обжалованих від закиненого їм злочину головної зради, а засудив за злочин забурення публичного спокою: о. Івана Наумовича на 8 місяців вязниці, В. Площанського на 5 місяців вязниці, та обох селян: Шпундера і Залуського по 3 місяці вязниці.

Негайно по скінченню процесу візвано митрополита о. Иосифа Сембратовича до Риму, та звідсі до Відня, де він на домаганнє цісаря Франц Йосифа, в дні 4. вересня 1882, зложив на руки цісаря резиґнацію з гідности галицького митрополита, не обстоюючи при жаданню переведення канонічного процесу. Митрополит о. Йосиф Сембратович не міг від разу рішити ся і аж по двох днях дав цісареви

свою відповідь з резиґнацією, а цісар висловив йому признаннє за сей „патріотичний" вчинок і заявив: „Не бійтеся нічого, — Русинам не стане ся ніяка кривда".

Так скінчив ся тенденційний політичний процес про головну зраду руського народу проти Австрії, який не міг виказати мнимої зради, а кинув пострах між галицьких Руссофілів та допровадив до усунення галицького, митрополита

о. Йосифа Сембратовича за брак енергії у поборюванню православної пропаганди, а противній стороні доставив аргумент, щоб далі піддурювати Відень і Рим про небезпеку, яка загрожує від нашого народу...

Та процес проти Ольги Грабар і товаришів, як справедливо підніс Володимир Барвінський в передовицях „Діла" під наг. „По процесі о головну зраду", був обжалуваннєм Русинів і Поляків, бо він вказав на того рака, що точить наш народний організм і тому наша суспільність мусить тверезо поглянути на своє положеннє та покинути всякі мрачні змагання, супротивні нашій ідеї народній, щоб нам присвічувала ясна свідомість власної народности. А звертаючись до Поляків вказував Володимир Барвінський на те, що тут в Галичині єсть точка Архімеда, з котрої може успішно подвигнути Русин свою, а Поляк свою національну справу, — що кривди руського народу в Галичині є кривдою цілого руського народу, та посередно для будучности польського народу...

Володимир Барвінський був тоді дійсним провідником галицьких Українців і те, що він сказав в „Ділі", було висказом народної партії українофільської, але він був здержливйй супроти русофільських настроїв і не рішив ся потоптати їх без пардону, бо розумів, що не мож всіх осуджувати без розбору і був переконаний, що прийде час до опамятання і поєднання Русинів на основі реальної праці для добра рідного народу. Провідною думкою політичною Володимира Барвінського і товаришів було те, щоби наша українська народна партія приєднала весь руський нарід галицької землі на питомий шлях українства, а не те, щоби сю партію ізолювати...

13. Панько Куліш у Львові, 1882. р.

Зимою сього року проживав Пантелеймон Куліш у Львові та по своїй „Хуторній поезії" видав тут посланіє під наг.: „Крашанка Русинам і Поля-

кам на Великдень 1882", та відтак отсю саму річ „типом другим з додатком послісловія". На отсе посланіє помістив був Володимир Барвінський різку критику історично-політичних поглядів Куліша в „Ділі". Роля Куліша і його замисли у Львові були непрояснені і викликали до нього в громаді народовців недовірє та навіть ненависть, так що з ним ніхто з наших людей не зносився, а він сам не відважився прийти на вечер в память роковий смерти Т. Шевченка у Львові, боючись демонстрації.

Натомісць мав він бути в зносинах з кн. Юрієм Чарторийським, кн. Адамом Сапігою, Фр. Смолькою і Зємялковским, та мав намір з Іваном Еміліяновичем Левицьким видавати газету „Хутір", за піддержкою Поляків.

Відтак виїхав він зі Львова до Відня і там видав брошуру: „Die Vergewaltigung der Basilianer durch die Jesuiten". Так покінчилась його трагічна роля в політиці, якою він намагався станути по стороні Поляків, не знаючи відносин між Українцями а Поляками в Галичині...

14. Після смерти Володимира Барвінського, 1883. р.

Наслідом тяжкої недуги передчасно умер Володимир Барвінський, в дні 3. лютого 1883. р. Його смерть була важким ударом для нашого громадянства, з окрема для нашої орґанізації народної у Львові як осередку краю.

По смерти Володимира Барвінського обняв був редакцію „Діла" на зверх Антін Горбачевський, „як властитель і редактор" „Діла", хоча в дійсности власником „Діла" від самого початку була Спілка видавництва „Діла". Та Спілка „Діла" по кількох тижнях установила Івана Белея редактором „Діла".

Іван Франко у своїм „Нарисі історії українсько-руської літератури" (стор. 359—362) згадує, що з початком 1881. р. з Іваном Белеєм здобувся на видаванне місячника „Сьвіт", але він не достояв навіть повного другого року, головно з вини редактора Івана Белея, що віддавши свої сили співробітництву в „Ділі", не міг як слід вести ані редакції ані адміністрації „Сьвіта". Та за се годі винувати Івана Белея, що він віддався редакції „Діла" і своєю справді тяжкою працею передержав наш політичний орґан „Діло" через кількадесять років, — бож в отсім його велика заслуга для нашого національного відродження...

15. Соймові вибори і друге народне віче, 1883. р.

Прикрий рік 1882, потряс цілою нашою суспільністю та вказав її, що нам годі тільки вижидати і терпіти, а треба самим братись до роботи, щоб здобути собі кращу долю.

На рік 1883, припали нові вибори до галицького сойму, та до них піднято приготовлення захо-

дами Головного руського комітету виборчого у Львові, зложеного з обох партій, а „Рада руска" усунулась на бік і тільки заявилась загально за тими посольськими кандидатами, котрих Комітет поставить. Сей Комітет не рішав самостійно і безглядно, як се робила передше „Рада руска", але вислухував відпоручників повітів про волю населення. Тою дорогою кандидати народної партії мали спромогу увійти до Сойму, навязуючи безпосередні зносини з виборцями. Отсе був початок демократичної орґанізації виборчої акції. В сім напрямі незвичайно замітна була передвиборча акція в Калуськім повіті, де чотирох діяльних людей: о. Ігнатій Рожанський з Хотиня, Ярослав Коритовський купець в Калуші та Мелитон Теницький і Петро Боднарчук міщане в Калуші, перевели знамениту першу організацію повіту, що заявився проти польської кандидатури і проти русофільського кандидата Дениса Кулачковського, а зажадав проф. Юліяна Романчука і його перепер при виборі до сойму.

Але в цілім краю отся первісна організація не була іще в силі перебороти польської фалянґи в злуці з правительством, і тому виборча боротьба сим разом скінчилась для нас нещасливо. Тоді трівогою ударено в дзвін вічевий і спільний комітет скликав на 29. червня 1883, друге народне віче до великої салі „Народного Дому" у Львові під кличем: Нам треба зійтись і порадитись, як ратувати руську народність від заглади!

І дійсно зібралось тоді величаве віче у Львові при дуже значній участи селян і міщан з цілого краю. На сім вічу виголошено реферати: Василь Нагірний про економічні справи; Корниль Устіянович в шкільних справах; Орест Авдиковський про відобранне переданого в р. 1882, у власть Єзуiтів монастиря оо. Василіян в Добромилі, та Наталь Вахнянин в справах правно-політичних, котрий предложив головну резолюцію:

„Високе ц. к. центральне правительство зволить в отвітній дорозі постаратись о виданнє устави,

котраби галицьким Русинам, зістаючим в меншости в репрезентації краєвій, запоручила повне рівноуправненнє у їх народно-політичнім життю і котраби на будуче творила составну часть статута краєвого"... Отсе народне віче було значно численнійше від першого віча з р. 1880, але слабше провідною думкою...

16. Крах двох банків селянських у Львові, 1883. р.

В році 1883. наступив крах так званого Банку рустикального у Львові (ц. к. уприв. галицький заклад кредитовий селянський), що був заснований в р. 1867, з правом видавання листів довжних і облігацій комунальних, як також задатків на збіже і купно господарських нарядів, як також купна і продажі недвижимостей в ціли згрошевлення їх через парцеляцію.

Лихварська діяльність того банку довела тисячі наших хліборобів до господарського занепаду і до ліцитацій ґрунтів, а легкодушна спекуляція управи допровадила сам банк до ліквідації [64 Щоб прийти в поміч задовженим в тім банку селянам завязали ми з початком р. 1884, ратунковий комітет у Львові, що безкооисно виєднував у ліквідаторів банку значні опусти і догідні речинці сплати довгів. Ліквідацію перепроваджував Банк краєвий, виплачуючи власникам листів 40% номінальної вартости.].

За Банком рустикальним пішло Общоє рольничо-кредитноє Заведеніє для Галиції і Буковини, з неограниченою порукою, у Львові. Всякі змагання русофільської партії до санації сього банку не допровадили до ціли. В остаточній потребі звернулися наші Руссофіли о поміч до Росії і там виєднали кілька міліонів на переведеннє санації, але й се не помогло, бо довірє народу було зовсім підірване [65 В „Заведенію" були льокації фондів вдів і сиріт, як також судових депозитів. Тому поміч краю, зглядно держави була вказана, щоби перевести ті виплати. Але ані край ані держава не хотіли займитися ліквідацією сього банку. Сим отворено двері для російської пропаганди, бо натомісць російський цар казав виплатити потрібну суму рублів. Отсе зразок політики австрійської.].

Та ніхто инший, як сам о. Іван Наумович, що випросив „пособія" від російського синдикату на ра-

туваннє Заведенія, остаточно про сю історію ось що написав в числі 4. часопису „Наука" з р. 1890.

„Премного повредила нам послідная історія нашого злополучного банка, когда первий раз показалось, що у нас імівших прежде самую лучшую славу честности, явились мошенники, разтративші кровавий грош народа і приведшії банк к разоренію"... Тоді під вражіннєм тих подій написав Іван Франко сатиричну поему:

„Гей, хто на світі кращу долю має, Як той, що плугом святу землю оре, Святую землю в банку заставляє, В довги впадає, як в безодне море, І поти бєся, аж послідна рація На него спаде — Грунту ліцітація..."

17. „Народна Торговля" у Львові, 1883. р.

Не зражуючись отсими подіями піднимають Василь Нагірний архитект у Львові і о. Евген Дудкевич парох в Рудні під Львовом — думку заснування першої руської установи торговельної під фірмою: „Народна Торговля", стоваришеннє зареєстроване з обмеженою порукою у Львові, з метою: корисного набування і продажі товарів, закладання крамниць, посередничення при закупні і доставі товарів та достарчування фондів до ведення торговлі.

Першими директорами „Народної Торговлі" поставлено: Василя Нагірного, Апольона Ничая і Северина Держка. Першим предсідником Управляючої Ради був о. Евген Дудкевич.

„Народна Торговля" основувалась в р. 1883. на членських уділах по 10 зл. ав, = 20. а. к., як також на вкладках до обороту. Початок її був незвичайно

трудний, бо недовірє нашої суспільности до всякої економічної роботи, по руїнах обох банків селянських, було сильно вкорінилось. Трудности були також в доборі своїх людей, що мали вишколюватись на солідних купців. Та треба сказати, що деморалізація виплекана „русским банком", почала продиратись

і до сеї молодої інституції, так що її розвій і дальше істнуваннє були поважно захитані. А щоб не допустити до сього, аби „Народна Торговля" перемінилась в „комерческую здєлку" до виманчування „пособій" з Росії, постановила народна партія викурити з управляючого совіта і з дирекції „Народної Тор-

говлі" всіх Руссофілів шкідників, та віддати її в руки людей чесних, що бажають дійсно розвитку нашої торговлі.

Отсей двобій відбувся на загальних зборах „Народної Торговлі" в дні 1. падолиста 1890, на котрих листа народовців до Управляючої Ради побідила 110 голосами проти 80 голосів русофільських. Та на ніча

не здалися всякі наклепи і грізби виниманнєм вкладок, — „Народна Торговля" стала добре розвиватись, бо в ній обняли провід люде з чистими руками.

З молодших людей вибивались тут: Ілярій Герасимович, Філярет Гладилович, Іван Петрушевич, Еміль Темницький і Микола Заячківський. З поміж них видержав на своїм становищі Микола Заячківський і став опісля директором „Народної Торговлі"...

18. Сойм галицький з 1883. р. і шкільні внески п. Романчука.

Новий (пятий) період галицького Сойму, що розпочався 15. вересня 1883, приніс зміни, зглядно новости в особах. Заступником маршалка став о. д-р Сильвестер Сембратович, адміністратор Львівськоі Митрополії, а намісником краю п. Филип Залєскі. З нових соймових виборів вийшли отсі наші посли: д-р Николай Антоневич, Теофіль Бережницький, д-р Александер Іскрицький (зложив мандат), о. Стефан Качала, Матій Кашевко, о. Тит Ковальський (вибраний Поляками), Петро Лінинський, о. Корнило Мандичевський, Ксенофонт Охримович, Юліян Романчук, о. Микола Січинський, і Тит Сінґалевич, — так що наше краєве представництво обнимало 11 послів і 2 вірилістів.

Маршалок краєвий д-р Зибликевич привитав новий Сойм патріотичною польською промовою, в котрій між иншим сказав, що нехіть сільського люду до висших верств суспільности, штучно досі піддержувана (?!), при сих виборах счезла до решти, бо наш люд сільський радо повірюєсь суспільній єрархії як природному провідникови, — а зібрані польські посли приймили сю легкодушну самохвальбу за правду, на свою потіху.

Перші розмахи наших послів при провірюванню посольських мандатів звернулись атаками проти ярких надужить властей при останних виборах і добування старостинських мандатів. Відтак п. Юліян Романчук 17. жовтня 1883, промовляв в справі народного шкільництва і його практичнійшого уладження, а п. о. Микола Січинський говорив 19. жовтня 1883, в дебаті про покриттє недобору фонду краєвого. Його промова мала вже політичну ціху. Він опрокинув маршалкови краєвому, що сей забув про своє походженнє з руської крови і в своїй привітній промові іще подразнив руських послів; — закинув Полякам, що вони не узглядняють прав руського народу, а живуть пустою мрією винародовлення

і польонізації; — згадав про недопущеннє Русина на члена Виділу краєвого, та вкінці підніс потребу реформи податкового систему в напрямі прогресивного доходового податку і збереження minimum істнувания.

В часі сесії Сойму галицького в р. 1884, поставив п. Юліян Ромaнчук свій перший внесок шкільний

в справі язика викладового в школах народних і серединх, — підписаний всіми нашими послами і вірилістами, як також двома польськими послами (з руського роду): Теофілем Меруновичем і Феліксом Біліньским, що доповнили недостаючі два підписи до 15-ти. Сей внесок з 2. жовтня

1884, домагаєть ся зміни краєвого закона шкільного в тім напрямі, щоби громада рішала, який має бути язик викладовий в народній школі, а шкільна власть краєва малаб право затверджувати; щоби в мішаних громадах забезпечено народні школи для обох народностей, та щоби в паралельних клясах всіх шкіл середних запроваджувано безпроволочно, себто негайно другий язик краєвий: руський як викладовий, на жаданнє родичів найменше 25 учеників [66 Відносно середних шкіл (ґімназій) не допускала Рада Шкільна краєва до паралельних кляс з язиком викладовим руським, та як сього зажадали родичі 25. учеників, то Рада Шкільна краєва перепроваджувала всякі доходження цілими роками, щоб до сього не допустити. Те сталось, коли я був в 8. гімназійній клясі в Станиславові. Нас Українців було в клясі 25, а Поляків і Жидів 9, Наші батьки зажадали тоді руського язика викладового, а польська кляса не малаб потрібного числа учеників та наша паралелька булаб одинокою 8-мою клясою в Станиславівській ґімназії. З сього скрутного положення вийшла Рада Шкільна краєва так, що вирішила справу аж з кінцем шкільного року, як ми вже приступали до екзаміну зрілости.].

Сей внесок вандрував зі Сойму до комісії едукаційної, з комісії едукаційної до Виділу краєвого, з Виділу краєвого до Сойму, з Сойму до комісії едукаційної, з комісії едукаційної до Сойму в р. 1885, отже більше як рік.

При отвиранню сеймової сесії в дні 25. падолиста 1885, згадав намісник п. Залєскі, що пораз перший засів тут гр. кат. єпископ станиславівський о. д-р Юліян Пелеш, — чим здійснилось бажаннє руського населення краю.

По привітних промовах маршалка і намісника зголосив ся п. Юл. Романчук до голосу та заявив з прикрістю, що ані зі сторони правительства ані президії Сойму не чуємо руського слова, а прецінь живемо на руській землі, де руський нарід є другою

головною народністю та руський нарід має конституційно признану рівноправність і тому пригадують ся, що в краю б руський нарід а в Соймі заступники того народу.

На се не обізвав ся ані намісник ані маршалок.

В дні 30. падолиста 1885, наступило знова перше читаннє шкільного внеску п. Романчука, по чім відіслано сей внесок до комісії шкільної, звідки той внесок вернув до Сойму в дні 2. січня 1886, і тоді розвинулась в Соймі велика дебата політична.

На арену виступили тут такі типи як п. Торосєвіч, якому приснилось, що оба народи в краю

становлять тепер один нарід а два обряди, та що тільки горстка нігілістів робить неспокій і тягне до шизми та до Москви. За ним пішов п. Ґолєйевскі, який закинув, що більша часть нашого клєру тягне до шизми і Москви. За сими виступив п. Малецкі з пропагандою утраквізму як одинокого способу до залагодження справи, та „проти" виступив п. д-р Мих. Бобжиньскі, що у прикрій полеміці виказав п. Малецкому його фальшиву інтерпретацію артикулу 19. основного закону з 21. грудня 1867, і між иншим сказав отсі знаменні слова: „Pozwólcie Rusinowi chodzić do szkoły ruskiej, zdobyć tam całe wykształcenie, pozwólcie mu się przekonać, że istotnie literatura ruska istnieje, że istnieje język piśmienny ruski, wprawdzie nie ostatecznie wykształcony, lecz który do tego pewnym krokiem zmierza, to jestem najmocniej przekonany, że młodzieniec tak wykształcony nie pójdzie na lep rosyjskich frazesów"...

Промовляли також наші посли, та зпоміж них виголосив Станиславівський єпископ о. Пелеш замітну промову, в котрій виступив з двома протестами. Один його протест був звернений проти висказу о. Качали, що на Руси заоктройовано унію церковну — та проти сього заявив, що унія виробила ся на підставі внутрішної „жизненної" потреби руського народу, а не октроювали її ані Єзуіти, ані Рим, ані король польський, ані шляхта... Отсю часть його промови приймила польська сторона оплесками. А відтак виступив він з протестом проти польської сторони з приводу промов послів Торосєвіча і Ґолєйевского, та сказав, що таких інсинуацій Русини не потребують обавляти ся, бо і у Відні і в Римі знають ся на лисах фарбованих. [67 Про нікчемність тих доносів пр. пор. Pamiętniki Floryana Ziemiałkowskiego, Kraków 1904.]

Вислідом сих політичних дебат було приняттє внеску кн. Адама Сапіги, щоби звіт комісії з додатковими внесками іще раз відіслати до шкільної комісії, так що друге читаннє звіту про шкільний внесок п. Юл. Романчука наступило аж 19. січня 1886.

Тоді прийшли під нараду і вирішеннє Сойму внески більшости комісії, що обнимали в переважній части зовсім відмінне поставленнє справи, незгідне з шкільним внеском п. Юл. Романчука, так що з його внеску осталась тільки змінена на гірше часть перша про уладженнє народних шкіл з другим викладовим язиком краєвим в громадах мішаних. А замісць дальших частей предложено: візвати правительство, щоби запровадило виклади в руськім язиці в рівнорядних перших чотирох клясах ґімназії в Перемишлі, та щоби Виділ краєвий з Радою шкільною краєвою розважили справу утраквізації деяких гімназій у східній части краю. З тих предложень перепала низша гімназія в Перемишлі, так що з великої наради не вимолочено зерна...

Але проте маршалок краєвий д-р Зибликевич мав відвагу сказати на Закінченнє сесії, що вона буде памятна, хоч би нічо більше не було, бо закони і рішення, які запали в квестії руського язика в школах народних і середних — вистарчають для історії наших соймів...

Та отсе було його останнє слово, бо в грудні 1886, отворив вже соймову сесію новий маршалок: граф Ян Тарновскі з Дзікова і у своїм привітнім слові докладно зазначив, що справа порозумління обох народів в краю належить до найважнійших завдань краєвої політики.

В сій соймовій сесії поставив п. Юл. Романчук знова шкільні внески: про заложеннє ґімназії з руським язиком викладовим в Перемишлі, як також таких Гімназій в Станиславові, Стрию, Коломиї, Тернополі, Бережанах і Золочеві, та про заложеннє учительських семинарій з руським язиком викладовим, як також народних шкіл з руським язиком викладовим по містах. З тих внесків вирішив Сойм 24. січня 1887, тільки резолюцію п. Бобжиньского, щоби правительство в міру доказаної потреби запровадило паралельні кляси з викладовим руським язиком в гімназії в Перемишлі. Так тяжко родилась наша гімназія в Перемишлі.

В наступаючій сесії соймовій замітний був внесок п. о. М. Сiчинського в справі зміни дорогового закону, щоби приготовити знесеннє роботи і заступленнє її додатками до податків.

Наступаюча соймова сесія тривала від 24. падолиста 1887, до 21. січня 1888.

П. Юл. Романчук знова підносить, що при отворенню Сойму не упало ані одно руське слово зі сторони маршалка краєвого і представника правительства. Маршалок граф Тарновскі відповів, що по припису соймового реґуляміну мусить урядувати по польськи. Наслідом сього поставив п. Романчук внесок: на відповідну зміну соймового реґуляміну, котрий переказано правничій комісії...

Політику наших послів в тім періоді Сойму галицького називали у нас „професорською", бо представником її був професор Юліян Романчук та майже всі домагання відносили ся до рідної школи, в імя засади: хто має школу, той має нарід! Отcе була головна політична думка того часу, — а й виступи наших послів в инших справах були смілійші, як в давнійших періодах.

19. Становище Поляків в парляменті від р. 1879.

За часів так зв. автономістичного міністерства, під проводом графа Едварда Таффе, особистого приятеля цісаря Франц Иосифа, Поляки позискали сильне становище у Відні, бо не тільки вступили до правительственної більшости в парляменті, але дістали свого чоловіка в особі д-а Юліяна Дунаєвского на міністра скарбу, котрий своєю фінансовою політикою перепровадив рівновагу в австрійськім державнім буджеті та зєднав собі велике довірє у цісаря.

Коли в р. 1882, та відтак в р. 1883. посол Денис Кулачковський намагав ся виправдувати процес карний проти Ольги Грабар і товаришів надужиттями і переслідуваннєм руського народу з боку польських властей в краю, то президент міністрів граф

Таффе коротко відповів йому дня 5. марта 1883, що на загальні нарікання правительство не може нічо зділати і тому належить предложити позитивні факти. Отсе було з одної сторони легковаженнєм супроти посла, а з другої сторони легковаженнєм самого посла, що не був в зносинах з народом та не мав в руках майже ніяких фактів надужить властей...

Іще мізернійте представлялись наші посли в новій сесії Ради державної, що розпочалась 22. вересня 1885, бо тоді п. В. Ковальський вступив до німецького клюбу графа Коронінього, а прочі посли утворили були окремий клюб під проводом о. Івана

Озаркевича, та в своїх виступах не раз розходили ся...

Наша краєва преса взивала парляментарних послів до обєднання і діяльности в обороні народу, а виділ Товариства політичного „Народна Рада" у Львові звернув ся був письмом з 9. грудня 1889, на адресу послів: о. Івана Озаркевича і В. Ковальського з представленнем потреби опозиції супроти правительства. Та як п. о. Іван Озаркевич виготовив інтерпеляцію до правительства проти систематичних надужить властей в Галичині, то не міг зібрати підписів наших послів, бо пп. Охримовича

i о. Мандичевського не було у Відні, а п. о. Сінґалевич не хотів підписати сеї інтерпеляції з 11. лютого 1890. Аж при кінці парляментарної сесії обізвались голоснійше наші посли, зокрема п. о. Іван Озаркевич виголосив в дні 24. квітня 1890, добру промову, в котрій докладно виказав цілий ряд ярких надужить і формальну систему переслідування нашого народу, державними властями в краю...

20. Реформа оо. Василіян, 1884. р.

„Нова хмара" наступає на нас, загомоніло з початком р. 1884, з приводу посягань Єзуїтів на монастирі наших оо. Василіян, зглядно з причини розпочатої реформи оо. Василіян — Єзуітами. Забір монастирів на власність Єзуітів та польонізація

і лятинізація наших оо. Василіян отсе ті чорні хмари, які нависали у почуваннях нашого громадянства.

Тому скликано на 4. мая 1884, віче львівських Русинів, на котрім д-р Мих, Король виголосив докладний реферат з протестом, по чім постановлено однодушно: вислати до цісаря депутацію проти Єзуїтської реформи оо. Василіян.

До сеї депутації вибрало віче: Мих. Димета, поважного львіського купця і о. професора університету д-ра Омеляна Огоновського, а Ставропігійський Інститут вибрав: професора університету д-ра Ізидора Шараневича і Володислава Федоровича з Вікна. Епископ Сильвестер Сембратович дізнавшись, що до депутації вибрано також священика в особі професора Омеляна Огоновського,

старав ся його наклонити, щоби не брав участи в тій депутації, та національна солідарність до сього не допустила.

Згадана депутація під проводом проф. д-ра Ізидора Шараневича дійшла до авдієнції у цісаря аж в дні 30. квітня 1885. Цісар приняв депутацію прихильно і обіцяв загально, що зарядить що буде треба, але додав, що монастир оо. Василіян передано Єзуїтам за згодою Папи і Митрополита.

Відтак була депутація у міністрів та відвідала також польського міністра Фльоріяна 3ємялковского котрий сказав, що се сталось (впровадженнє Єзуітів), приватно через намісника графа Альфреда Потоцкого, без участи правительства, а при пращанню відозвав ся до п. Ковальського: „Bądź pan pewny, ze mię ta sprawa tak samo a może więcej boli, niż pana"...

Нова хмара прояснилась в недовгім часі. В остаточнім висліді, реформа наших оо. Василіян Єзуітами не принесла нам національної втрати, бо реформатори найшли здорові сили в нашім народі, спосібні до самостійної віднови чина оо. Василіян.

21. Вибори до Ради державної, в р. 1885.

За ініціятивою наших соймових послів зложено Центральний спільний комітет виборчий до Ради державної, дня 5. лютого 1885, хоч руссофільська партія сим разом не похочувала спільного комітету, та підсувала думку абстиненції, бо мабуть мала вже інформації про плянову акцію на розбиттє руської орґанізації виборчої.

Дня 20. лютого 1885. р. заіменувано єпископа д-ра Сильвестра Сембратовича митрополитом галицьким (28 місяців був він адміністратором дієцезії по уступленню митрополита Иосифа Сембратовича). А в дні 13. марта 1885 р. став виходити єзуітсько-руський часопис: „Мир" у Львові.

Композитором тої нової музики був граф Альфред Потоцкі в спілці з митрополитом Сильвестром Сембратовичем. Вони заснували раб-

ську Газету „Мир" під редакцією о. Александра Бачинського, ректора духовної семинарії у Львові, що поклала собі за ціль в першій мірі упоратись з „Ділом", та витворити нову партію, котра малаб „зречи ся шумного знамени народного ідеалу" і допровадити до проводу людей лагідних і приємливих для високого правительства і для Поляків...

Ледви прогомоніли похвальні привіти новим владикам: митрополитови Сильвестрови Сембратовичеви і епископови Юліянови Пелешеви (26. лютого 1885. р.) а вже галицька Русь дожилась таких „перевертів", що при виборах до Ради державної в маю 1885, вимірено наступ проти кандидатів Центрального руського комітету виборчого з трьох боків: Поляків, правительства і так званих „митрополичих кандидатів", — з кліки „Мира".

З тих „перевертів" вийшов такий скандальний вислід виборів до Ради державної, що з кандидатів Центрального руського комітету виборчого вибрано послом одинокого Вас. Ковальського; з митрополичих кандидатів вибрано трьох: Ксенофонта Охримовича, о. Корнила Мандичевського і о. М. Сінгалевича, та самостійного кандидата: о. Івана Озаркевича.

Але „Мир" не здійснив ожидань своїх протекторів і в недовгім часі перестав виходити, а сі тайні затії викликали голосне недовірє в нашій суспільности до особи митрополита Сильвестра Сембратовича, який показав свій слабий характер...

22. Оснуваннє „Народної Ради" у Львові, 1885. р.

Тоді провідні діячі народної партії побачили, що так далі не може бути, та щоб вийти на чисту воду приступили до заснування політичного Товариства „Народна Рада" у Львові, і видали в дні 24. жовтня 1885, першу відозву до Русинів галицької землі і оголосили статут товариства.

Головним ініціятором був Юліян Романчук та до нього приступили зі Львова: д-р Омелян Ого-

новський, д-р Олександер Огоновський, Василь Нагірний, о. Александер Стефанович, Іван Белей і д-р Кость Левицький, та з краю: о. Стефан Качала, Іван Борисикевич, о. Йосиф Заячківський, о. Микола Січинський, Петро Лінинський, Олександер Барвінський, і д-р Мелйтон Бучинський.

В статуті „Народної Ради" подано як ціль Товариства: розвій руської народности як самостійної народности славянської, окремішної від польської і російської, — через переведеннє в діло признаної її конституцією рівноправности, оборону прав руського народу і попиранне його інтересів та змагань у всіх політичних, культурних, суспільних і економічних відносинах.

Та у програмовій відозві піднесено, що отсе Товариство є відновою давної Головної Руської Ради з р. 1848, з її програмою, що галицькі Русини є частію самостійного 15. міліонового малоруського народу; що „Русская Рада" у Львові не поставила ніколи ясної програми, ворожо виступала супроти народних інституцій, відріклась навіть руської мови та причинилась до роздору між народом, — і тому давні і молодші однодумці відновляють програму „Головної Руської Ради" та кличуть до всіх Русинів доброї волі: Ставайте до нас, горнім ся разом! А супроти инших народів сказано, що ми не хочемо нікому відбирати його справедливих прав, але хочемо посідати наші права, та як стрітимо ворогів, то за справу народу не убоїмо ся ні боротьби ні жертв!..

Основники „Народної Ради", пробуваючі у Львові, уконституовались як провізоричний виділ та під проводом д-ра Олександра Огоновського і Юл. Романчука розпочали живу діяльність у всіх справах, що відносять ся до змагань нашого народу, та аж в третім році своєї успішної діяльности скликали на 2. лютого 1888, перші загальні збори Товариства. На сі збори прибуло зі всіх сторін краю парусот членів Товариства, та їм преддожено обширний звіт з діяльности, як також першу програму політично-народного становища Русинів.

У сій програмі проголошеній д-р ом Олександром Огоновський, сказано:

„Ми, Русини галицькі, первобитні жителі сеї землі, єсьмо частиною великого 20. міліонового народу (мало-) руського, самостійного посеред громади народів славянських, окремого як від народу польського так і від російського". В дальшій части говорить ся, що ми бажаємо добути рівність з другими народами, та хочемо: „автономії країв і автономії народів, а доки не позиекаємо тої другої, не можемо одушевлятись для першої, бо без тамтої стає вона гегемонією".

Та в кінцевій части сказано: „Русини галицькі не можуть зрікати ся ідеалу патріотів Головної Руської Ради з р. 1848, та що ми мусимо наставати на поділ Галичини на дві части: руську і польську, щоби осягнути наші права"...

Сим актом покладено тривкі основи політичної організації народно-української в Галичині, хоча іще довший час уживано у нас назви: Русини замісць Українці та руський замісць український.

Від року 1888. зачало „Діло" виходити що дня. Отсе був незвичайно важний поступ, — що галицькі Українці поставили власними силами свій дневник!..

23. Рух між студентами високих шкіл, 1889. р.

З початком року 1889. став проявляти ся у Львові: живійший рух між студентами високих шкіл, обох народностей. Приводом до сього незвичайного руху руських і польських студентів був розпорядок львівської дирекції поліції, щоби всякі збори студентів, їх наради і відчити відбували ся тільки в присутности поліційного урядника. Проти сього розпорядку внесли студентські орґанізації представлена до намісника графа Казимира Баденього, але він не відкликав того розпорядку. Наслідом сього, як також за прикладом студентів в Будапешті, що відбули демонстраційне віче проти проєкту нового військового закону, постановили львівські студенти скликати своє віче. А щоби не мати до діла з поліцією, — скликав комітет польських і руських студентів: віче за поіменними запрошеннями до ратушевої салі у Львові на 9. марта 1889. р. До комітету належали: Русини Козловський і Будзиновський, та Поляк Каспарек.

Зібрані вибрали техніка Козловського провідником зборів і розпочали наради. Між зібраними явив ся ректор університету д-р Пєнтак в приватнім характері та сказав, що віче є неправне, але коли вже

зібрались студенти, то най спокійно радять. Так розпочались сі наради на тему: зближення молоді до себе, відтак про потребу часопису для академіків, про матеріяльні відносини академіків та визискування їх праці по канцеляріях адвокатських і нотаріальних, а далі промовив правник К. Трильовський, щоби академіки брали більшу участь в життю публичнім, аби пізнійше мали свою вироблену гадку. При сім предметі була вже горячійша дебата, по котрій ухвалено: обурення на ті кривди і насильства, які діють ся в останнім часі.

Опісля порушено справу розділювання стипендій і висказано свої бажання, та на закінченнє наради першого дня поставлено домаганнє про зрівнаннє політехніки з університетом.

Другого дня, 10. марта 1889, відбуло ся продовженнє вічевих нарад і докінченнє. Ректор університету д-р Пєнтак взивав студентів, щоби сеї наради вже не відбували, але вони не послухали його і зібрали ся тогож дня іще численнійше (около тисяч студентів). В дальшій нараді поставлено домаганннє, щоби власти усунули всі розпорядження, що обмежують свободу академіків. Тоді наляканий ректор політехніки Зброжек просив зібраних о спокійнійшу нараду. Та при наступаючім предметі про оснуванне медичного факультету і жидівської семинарії (рабінатської школи) у Львові була спокійнійша нарада, але зате при останних двох предметах були знова бурливі наради.

Зокрема, заложено протест проти міністра просвіти д-ра Ґавча за оподаткованнє науки (підвисшеннєм шкільньої оплати), та піднесено також протест проти проєктованого закону військового, що було найбільше прикре для австрійського уряду... Вкінці замітне є, що привіти для отсего віча прислали тільки наші студентські товариства: „Академічна Громада" з Кракова і „Січ" з Відня.

Оба згадані віча студентів: в Будапешті і Львові наробили розголосу в цілій державі та дійшли до відома цісаря. Цісар Франц Йосиф вислав 13.

марта 1889, шифровану депешу до президента міністрів графа Таффого в Відні:

„Ожидаючи звіту намісника хочу вже тепер на се звернути увагу, що тільки рішуче виступленнє являєть ся дуже конечне супроти зборів студентів у Львові, відбутих проти заборони ректора, та їх імпертинентських постанов, — коли не хочемо діждатись повторення таких проступлень у всіх високих школах. Бодай в одній половині держави мусить правительство показати рішучість, коли воно в другій (половині держави) на жаль показалось немічне до вдержання ладу". Отсю депешу з тайного архіву цісаря, оголошену 14. вересня 1924, в „Neue Freie Presse", подаю для зображення діяльности конституційного монарха.

Як би таке віче були зорганізували самі наші студенти, то булаб їх тяжко досягнула зелізна рука намісника, але тут були разом також польські студенти і тому треба було закрити цілу справу.

Виступи молодих людей в обох половинах держави австро-угорської мали свою причину і значіннє. Вони були справдішним протестом проти реакції і автократизму уряду...

24. Організація руських ремісників у Львові, 1884 р.

Заходами д-ра Корнила Сушкевича і Маркила Желехівського заснувалось було в р. 1874, — товариство рукодільників „Побратим" у Львові. Текст статуту був видрукований в двох язиках: руськім і польськім. Се товариство мало на ціли: „образованнє і матеріяльну підмогу своїх членів", а іменно через:

„1. заохочуванє до ощадности;

2. уділенє упроцентованих зворотних залічок;

3. уділенє запомог в разах надзвичайної потреби;

4. покритє коштів недуги або погребу членів дійсних і погребу їх жен;

5. вспиранє інвалідів, тож само вдів і сиріт, позісталих по дійсних членах Товариства;

6. відчити зі всяких відомостей, і забави уряджені для членів Товариства і гостей;

7. згромадженє в салях Товариства для вспільної забави і ігр товариских, з котрих виключають ся карти;

8. закладанє книгозборів." Але отсе товариство не вдержалось. Та аж в р. 1883. відозвались наші міщане львівські, як Михайло

Сембратович, Михайло Спожарський, Павло Мартинів, Григорій Івахів, Дмитро Ковальський, Лев Качоровський і инші, і запросили мене, щоб я уложив їм статут товариства та заняв ся заснуваннєм, зглядно їм допоміг до сього діла. Сею справою заінтересували ся також: Василь Нагірний і Андрій Скородинський, урядник „Просвіти", та ми допровадили до щасливого заснування першої нашої міщанської орґанізації у Львові, що поклала своєю метою: стати розсадником, з котрого відродяться давні руські ремісники і міщане.

Товариство руських ремісників „Зоря" у Львові постановило у своїм статуті: піддержувати життє товариське, образувати ся і матеріяльно підмагати членів.

В дні 27. мая 1884, уконституовав ся перший виділ товариства руських ремісників „Зоря" у Львові, вибираючи головою: Василя Нагірного, заст. голови: Михайла Сембратовича, касієром: Павла Мартинова, та секретарем: д-ра Костя Левйцького.

25. Друге віче академіків в Коломиї, 1884 р.

Перша громадна вандрівка нашої молоді відбулась в часі ферій р. 1884. Провідником сеї вандрівки був студент прав Микола Шухевич, та Іван Франко написав: "Вандрівничу літопись".

Тоді уладжено друге віче академіків Русинів в Коломиї, 7. серпня 1884, скликане товариствами: „Академічне Брацтво" у Львові, „Січ" у Відні і „Союз" в Чернівцях. На сім вічу явило ся 160 академіків (студентів).

Віче отворив Ярослав Кулачковський зі Львова, та у своїм привіті згадав слова Володимира Барвінського, що нарід руський сам собі радити повинен і шукати своєї оборони на народних вічах. Зібрані вибрали провідником віча д-ра Костя Левйцького, заступником д-ра Льонгина Озаркевича, та секретарів: Л. Жалківського з Черновець, Л. Воєвідку з Відня і М. Світенького зі Львова.

Відтак Ярослав Кулачковський узасаднив резолюції: про заведеннє руських викладів і катедри руської історії на університеті у Львові, як також гімназій і реальних шкіл з руським язиком викладовим в цілій Сх. Галичині; Богдар Кирчів: про потребу катедр з руським язиком викладовим на богословськім виділі у Львові; Вол. Кобринський: про заведеннє медичного виділу у Львові; Петро Кумановський: про обсаду катедри літератури і язика руського на університеті в Чернів-

цях; Евген Озаркевич: про матеріяльне положеннє руських академіків; Микола Шухевич: про заснуваннє літературно-наукового журнала і перепони заспокоєння сеї потреби, та Василь Подянський: про освіту нашого жіноцтва, — та потребу спроможности ширшої освіти.

По проведенню нарад і ухваленню відносних резолюцій закінчив віче провідник нарад д-р Кость Левицький, висказуючи, що наша будучність лежить в руках тої молодої громади, з грудей котрої виливались перед хвилею так поважні і чисті чувства любови і посвячення до всього, що своє та рідне.

Отсе віче, що відбулось без участи русофільських студентів, поклало перед собою і перед народом програму ширшої діяльности на будуче...

26. Організаційні змагання, в дальших роках.

В р. 1886. зачали ми наладжувати в краю: віча окружні для загального освідомлювання і орґанізації широких мас нашого народу.

Та в р. 1887. розпочало наше товариство політичне „Народна Рада" свою діяльність поширювати в краю. Заходами „Народної Ради" внесено сотки петицій з краю до Ради державної у Відні, з домаганнем основування руських гімназій і учительських семинарій в нашім краю.

В отсім часі підняла була „Народна Рада" успішні заходи у правительства проти переслідування наших читалень і економічних товариств з боку краєвих властей.

В дні 5. жовтня 1887. р. приїхав був до Львова молодий та многонадійний міністер просвіти д-р Павло Франкентурн Ґауч. Йому представилась депутація „Народної Ради" під проводом д-ра Олександра Огоновського та висказала надужиття краєвих властей супроти руського народу, зокрема на области шкільництва. Чемний міністер прирік розглянути порушені справи і по змозі узгляднити наші домагання.

В р. 1887. появив ся „Перший вінок", жіночий альманах, виданий коштом і заходом Наталії Кобринської і Олени Пчілки, у Львові [68 Дня 8. грудня 1884. р. відбуло ся в Станиславові перше віче жіноче і перші збори жіночого товариства.].

В тім році (1887), видав Василь Лукич (Володимир Лукич Левицький, тепер нотар у Винниках під Львовом) працю під наг.: „Угорська Русь, єї розвій і теперішний стан" у Львові, з друкарні Товариства імени Шевченка, — щоби галицьким Українцям нагадати їх братів, що погибають з тамтого боку Карпатів. Був час, коли Угорська Русь служила захистом для Українців, що втікали від польських панів за карпатські гори, опісля отся країна нашого народу стала занепадати, бо інтелігенція мадярщилась, а люд сільський загибав і мусів шукати нового пристанища в Америці.

З 1. лютого 1889. р, зачала виходити у Львові: „Часопись Правнича", місячник для теорії і практики. Видавці: д-р Кость Левицький, д-р Антін Горбачевський і д-р Евген Олесницький. Річник перший вийшов у Львові, 1889. р. Річник другий 1890. р. Річник третий 1891. р. під моєю редакцією. Річник четвертий, як видавництво Наукового Товариства імени Шевченка, під моєю редакцією, 1894. р. Річник пятий під моєю редакцією, 1895. р. Річник шестий, як розвідки правничі секції історично-фільозофічної Наукового Товариства імени Шевченка, під моєю редакцією, 1896. р. Річник семий 1897. Річник осьмий 1898, р. Річник девятий 1899. р. Річник десятий, також під моєю редакцією, 1900. р. Опісля переняв проф. д-р Станислав Дністрянський редакцію Часописи правничої і економічно ї, накладом Наукового Товариства імени Шевченка у Львові.

В дні 26. марта 1889. р. святкувано у Львові 25. літний ювилей русько-народного театру, та знова піднесено думку будови нашого театру у Львові.

Та в отсім році могли ми ствердити, що в Галичині загально між народом підніс ся культ Шевченка. Роковини Кобзаря святкувано у всіх головних містах і селах галицької землі. Отсе стало нам очевидним доказом поширення національної свідомосте і розуміння великої ідеї Тараса Шевченка. З другого боку ті, що не признавали самостійности руського народу попадали в лють і розпуку... „Червоная Русь" не завагалась сказати: не хочемо руських шкіл...

27. Мала подія в великим розголосом.

Для ілюстрації тогочасних відносин подаю одну подію, про котру через довший час вандрували всілякі лєґенди.

В дні 28. падолиста 1884. р. умер на Клепарові за домом інвалідів: Адольф Нарольський, вислужений концепіст скарбової дирекції. Я знав його. Він був бідний, бо мав незначні побори та почував знеохоту до людей і життя (мізантроп). Був він безконфесійний та його поховано без хреста і священика, а над його гробом, на стрийськім кладовищі у Львові, заспівали наші (українські) студенти: Ще не вмерла Україна!..

Звідсі піднялась була у нас в краю страшна хрія проти „радикальної" молоді, з проклонами на тему безбожносте і деморалізації. 3 того приводу написало „Нове Зеркало" (сатирично-гумористичний орґан):

„Землетрясці — радикали,
Як Нарольського ховали, —
Попа, правда, не взивали, —
З папіросок дим пускали!"

Отсе були хрестини назви „радикалів", та на тім закінчилась мала подія з великим розголосом тай з часом зовсім забулась...

28. Сойм галицький з р. 1889.

В р. 1889. відбулись вибори до Сойму, та виборча діяльність в краю була зорганізована під кличем

солідарности міжпартійної. Дня 17. квітня 1889.р. уконституовався Головний руський комітет виборчий, зложений руськими послами

соймовими під проводом п. Теофіля Бережницького. У передвиборчій відозві до народу з 24. червня 1889, — між иншим сказано, що від висліду виборів, залежить наша будучність: гаразд в краю, згідне спів-

життє суспільних верств та любов „межи обома народами"...

Перше засіданнє VI. періоду Сойму галицького відбулось 10. жовтня 1889, по переведенню соймових виборів. Тут виступив новий намісник граф Казимир Бадєні, що прийшов на місце Филипа Залєского та мав сильною рукою повести запущену адміністрацію краю. А наше сеймове представництво увійшло до Сойму в числі дещо збільшенім та у вiдновленім складі осіб.

Наших послів увійшло сим разом до Сойму 17, — так що з трьома вірилістами було їх разом 20. Між ними увійшли до Сойму два посли селяне: Олекса Барабаш і Йосиф Гурик, з котрих останний показав ся добрим бесідником і розумним заступником нашого селянства, Йосиф Гурик був вихованцем нашої народної орґанізації в Станиславівщині, та цінним добутком парляментарним, так що й Поляки відносились до нього з повним респектом. 3 молодшої інтелігенції нашої увійшли до Сойму: д-р Михайло Король, д-р Теофіль Окуневський, д-р Дамян Савчак і Конст. Телишевський.

Маршалок краєвий граф Ян Тарновскі у своїй привітній промові осібно привитав послів народности руської — в руськім язиці.

Посол Гурик поставив внесок з приводу елєментарних нещасть, які в останних двох роках навістили наш край, та його внесок відіслано до комісій. А п. Юл. Романчук узасаднював свої дальші внески: про закладаннє гімназій з руським язиком викладовим, про заложеннє учительської семинарії з руським язиком викладовим, і переведеннє утраквізму в істкуючих учительських семинаріях, та відтак внесок, щоби крмісійні справоздавці могли по руськи промовляти (24. падолиста 1889). Посол о. Кирило Гаморак підніс справу знесення інституції рад повітових; п. д-р Теофіль Окуневський поставив внесок про управильненнє справи доставлювання підвод; п. д-р Дамян Савчак промовляв в справі оподаткування товариств

обезпечень від огню; п. о. Микола Січинський ставив внески: про уладженнє справи належитостей з титулу будови доріг конкуренційних і в справі консумційного податку від худоби, та п. Конст. Телишевський — внески про реформу скарбових на-

лежитостей; неспорового поступовання в спадкових справах, про полекші при табулярних вписах і и.

Оживлена діяльність наших нових соймових послів звернула на себе увагу краю, натомісць руські посли в Раді державній що раз то більше тратили на своїм значінню.

ШЕСТИЙ ПЕРІОД, 1890—1895.

1. Нарада нотаблів, 1890. р.

Рік 1890. розпочав ся сим, що клюб руських послів соймових постановив скликати визначнійших діячів обох руських партій (нотаблів) на 25. марта 1890, до Львова на нараду, щоби: 1) усунути розлад між Русинами; 2) уложити ясну і всіх Русинів обовязуючу програму політичну, та 3) обдумати способи орґанізації на полі політичної, економічної і просвітної діяльности.

На сю нараду для „помирення партій“ зібралось 41 учасників, але до порозумління між ними не дійшло. Знамение є, що на сій довірочній нараді піднесено справу поділу Галичини, та що над сим раджено, чи се можливе, чи неможливе. Отсе вказує на захитаннє політичної послідовности в тодішнім проводі соймового клюб у. Вельми пожиточна і конче потрібна є орґанізація просвітної, економічної і політичної діяльности, але до того всеж таки треба мати провідну ідею. У відноснім комунікаті сказано тільки те, що тіснійший круг руських діячів зі Львова і з провінції зібрав ся на довірочну нараду, щоб приготовити реферати на зїзд, котрий має відбутись пізнійше. Та годі заперечувати, що тодішний політичний провід наслідом невідрадних обставин, що раз більше шукав за новими програмами...

2. Заснуваннє партії радикальної, 1890. р.

Опісля в дні 6. жовтня 1890, проголосили в імени присутних на зїзді: д-р Данилович Северин, Левицький Евгеній, Павлик Михайло, Франко Іван та д-р Яросевич Роман у своїм орґані „Народ“: програму русько-української радикальної партії. До тої програми дали вони такий вступець: зваживши, що теперішні економічні, політичні і культурні потреби нашого простого народа і інтеліґенції такі, що обі наші старші партії,— народовська і москвофільська,— при своїх основах і цілях, не в стані заспокоїти тих потреб,— ми, русько-українські радикали, порозумівши ся приватно в днях 4. і 5. жовтня 1890, виступаємо отсе яко нова партія під назвою: Русько-українська радикальна партія з ось якою програмою: А. Програма максімальна. „1). В справах суспільно-економічних змагаємо до переміни способу продукції згідно зі здобутками наукового соціялізму, то є, хочемо колєктивнього устрою праці і колєктївньої власности средств продукційних. 2) В справах політичних хочемо повньої волі особи, слова, сходин і товариств, печаті і сумління, забезпечення кождій одиниці, без ріжниці пола, як найповнійшого впливу на рішаннє всіх питань політичнього життя; автономії громад; повітів, країв, у справах, котрі тілько їх дотикають, уділення кождому народови можности як найповнійшого розвою культурнього. 3). В справах культурних стоїмо на ґрунті позитивньої науки, за раціоналізмом в справах віри і реалізмом в штуці, і домагаємо ся, щоби всі здобутки культури і науки стали ся власністю всего народа“.

В програмі мінімальній, в справах політичних, уміщено ось який уступ про ґрунт національний: зваживши, що розвій мас народних можливий тілько на ґрунті національнім, русько-українська радикальна партія в справах національних змагати буде до піднесення почуття національної самосвідомости і солідарности в масах усега

українсько-руського народа, через літературу, збори, зїзди, товариства, демонстрації, відчити, печать і т. и. {В передмові до третого видання „Україна-іrredentа“, Юліяна Бачинського (Берлін, 1924), порівнав Володимир Дорошенко тезу Юліяна Бачинського про політичну самостійність України з радикального програмою. Чи се порівнаннє є стійне, викаже зміст радикальних програм.}

Така програма теоретичного соціялізму з приміткою Драгоманівського реалізму, а непримінена до життєвих обставин народу,— не могла одушевити загалу нашої суспіль кости і приєднати її до нової партії,— як думали засновники радикальної партії. Тому на пізнійших зборах і зїздах сеї партії майже кождого року змінювано і доповнювано програму русько-української радикальної партії, так що вона відтак наблизилась до обновленої народної (національно-демократичної) партії.

Орґаном радикальної партії став опісля тижневник „Громадський Голос“, що з перервами виходить до сього часу...

3. Нова ера, 1890. р.

В дні 14. жовтня 1890, отворив намісник граф Казимир Бадені сесію Сойму галицького і представив нового маршалка краєвого: кн. Евстахія Санґушка, котрий у своїй привітній промові заявив між иншим, що він не відріжнює ані сторонництв ані народностей,— а запевнюючи руських послів про свої симпатії сказав по руськи: „не забуду ніколи, що мої батьки говорили по руськи“...

В часі отсеї соймової сесії наступила важна подія під знаком „нової ери“, якої змістом було наближеннє австрійського правительства, та за ним галицьких Поляків,— до народної руської партії, щоби заспокоєннєм національних домагань приєднати наш нарід до Австрії,— бо хоч галицькі Русини без ріжниці партій та при всякій нагоді проголошували свою льояльність супроти

Австрії, то австрійські політики розуміли, що ті Тирольці Сходу мусять плекати у своїй душі инші почування, коли їх не допускаєть ся до належних їм прав.

Отсе наближеннє вийшло з кругів австрійської закордонної політики, щоби на східній границі держави забезпечити собі прихильність нашого народу супроти Росії. Про се говорено вже і писано в польській пресі від р. 1885, та приписувано сю думку кн. Бісмаркови, під котрого рукою ішов австрійський міністер закордонних справ гр. Кальнокі. Також підношено, що переведеннє сеї політичної думки здержував цісар Франц Иосиф, покликуючись на свій договір з Поляками. Та остаточно, відношеннє Австро-Угорщини до Росії, що загрожувало воєнним конфліктом, як не зараз то пізнійше, спонукало австрійський уряд взяти ся за сю справу, але польською рукою. Тою рукою мала бути „зелізна рука“ галицького намісника графа Казимира Баденього.

Коли отся справа стала звісною зі всяких натяків і розмов довірочних{Посол Йосиф Гурик сказав перед виборцями дня 27. лютого 1890: „Русини мають у виділі краєвім лиш одного заступника д-ра Дамяна Савчака і то не з доброї волі більшости соймової, але з волі власти державної“.}, тоді прийшов до мене професор Олександер Барвінський і заявив, що президія „Народної Ради“ є запрошена на конференцію до намісника графа Баденього, на вечер 24. падолиста 1890, де має бути довершене порозуміннє і намісник має нам предложити важні концесії політичні, а до приняття тої угоди є одиноко компетентне наше політичне товариство. Я вірив і не вірив тим оптимістичним висказам проф. Олександра Барвінського тай не мав охоти іти до намісника, не одержавши від нього осібного запрошення, але на твердий висказ проф. Барвінського, що се справа дуже серіозна і мене там конечно треба як секретаря „Народної Ради“, я рішив ся піти вечером до намісника. Та коли я прийшов до вступної кімнати в намісництві, застав я там проф. д-ра Олександра

Огоновського, проф. Олександра Барвінського та послів соймових: о. Корнила Мандичевського і КонстантинаТелишевського, а трохи пізнійше прийшов митрополит Сильвестер Сембратович і тоді запросив нас намісник граф Бадені до конференції.

Конференцію розпочав намісник заявою, що австрійський уряд хоче і може попирати тільки таких Русинів, котрі бажають розвивати свою народність в межах Австрії та в напрямі згіднім з ідеєю Австрії,— при чім вказав на польську партію станьчиків, що не зважаючи на ніякі докори від своїх, станула льояльно на становищі династичнім Австрії і сим чином добула Полякам ті всі права, які вони мають нині в австрійській державі. З сього слідує,— закінчив намісник вказуючи на особу митрополита, що й ми повинні піти тою дорогою та під проводом князя церкви зібрати таку партію, з котрою могло б правительство удержувати зносини і порозуміватись, про домагання і потреби народу руського.

По сім слові намісника промовив митрополит Сембратович, та по етикетних фразах заявив, що він не може приймити на себе проводу в політиці, а буде попирати роботу таких людей, яких тут бачить, бо до них має довірє. Посол о. К. Мандичевський сказав без застережень, що він все поступав згідно з інтенціями високого правительства і далі буде так поступати. Посол К. Телишевський був очевидно заклопотаний заявою намісника, та хотів, щоби намісник предложив нам, які домагання нашого народу правительство думає заспокоїти, бо до порозуміння булиб вказані конкретні пропозиції,— але намісник давав виминаючі відповіди. Проф. Олександер Барвінський підніс справу заспокоєння культурних домагань руського народу; зокрема на области шкільництва. Проф д-р Олександер Огоновський був тоді вже тяжко недужий, та подражнений промовою намісника сказав, що він не розуміє: чого нас тут завізвано, бо коли правительство не має до нас довіря, як се виказуєсь зі слів п. намі-

сника, то не треба з нами переговорювати, а нам знова не іде про якісь концесії або акти ласки, бо ми жадаємо, щоби австрійське правительство на підставі обовязуючих законів виконувало супроти нашого народу те, до чого є обовязане, а до сього не треба ніяких переговорів ані вишукування якихсь нових Русинів.

В сім критичнім моменті старав ся намісник залагодити непорозуміння і заявив, що він нікого з прибутних не посуджував про нельояльність, а зі свого обовязку піддав тільки думку до полагодження справи, що нам всім лежить на серци.

Вкінці промовив я як наймолодший віком в сім синедріоні і сказав, що у нас є своє товариство політичне і своя народна програма, та про се не може бути мови, щоби ми основували якусь нову партію, і на сім становищі стоїмо, що ми маємо право заступати наш руський нарід, а ніхто инший, та ми є готові порозумітись з австрійським правительством на основі рівноправности нашого народу,— най правительство рішучо на се відповість.

Нарада закінчилась без якогонебудь приречення зі сторони намісника та якоїнебудь угоди, а тільки зазивом намісника, щоб ми розважили справу, бо вона не дасть ся відразу полагодити.

Я відпроваджував пїзним вечером проф. Олександра Огоновського домів, та він був не вдоволений сим, що нас впроваджено в блуд про якісь важні предложення правительства і втягнено в зовсім иншу розмову з намісником...

Наступаючого дня, 25. падолиста 1890, неожидано виступив перший з руських послів п. Телишевський в соймовій дебаті буджетовій з угодовим предложеннєм супроти Поляків, кажучи між иншим: Дайте щиро і отверто можність розвою народности руської в інтересі краю і держави, а я головою наложу за те, що таке порозуміннє, котре ґрунтує ся в нашім спільнім інтересі, уґрунтує і добробит краю; глядайте за тою дорогого, котра би нас, Русинів і Поляків поєднала так, щоби нарід мій, нарід українсько-

руський міг знайти запоруку, що він в будучности стане на полі просвіти національної; що він почуєть ся народом рівноправним з народом польським, а я вам ручу, що він, як єсть льояльним супроти династії і держави, станеть ся також льояльним супроти народу польського...

За п. Телишевським виступив голова руського соймового клюбу п. Ю. Романчук і проголосив програму Русинів — народовців. Програмою тих Русинів єсть (сказав він): признаваннє самостійности своєї народности і свого язика та особливша дбалість о свій язик і свою народність; — вірність для австрійської держави і пануючої династії; — вірність для греко-католицької церкви; умірений лібералізм і старанне о розвій селянства і міщанства. Далі сказав, що має іще тільки довірє до правительства і відкликуєсь до нього, щоб воно вглянуло глибше в руську справу, та відносило ся з рівною прихильністю до одного і другого народу. А супроти Поляків сказав: „Хочете згоди, то ми до згоди все готові,— коли хочете конче борби, ми підіймемо борбу!“...

У відповіли на сі енунціяції обох наших послів заявив намісник граф Казимир Баден і, що правительство бажає, щоби кожда народність розвивала ся свобідно в границях і рамах конституції, але не дасть ся заперечити, що ті наміри правительства стрічають деколи трудности, викликані браком вирозумілости або неясним поступованнєм. Маєте панове, казав далі намісник, можність розвивати народність руську як таку в Австрії, в напрямі згіднім з ідеєю державною, на основі привязання і вірности до престола і держави та на засадах сполуки з світом католицьким і цивілізацією західною. Ті засади мусять бути не лиш завсіди ясно висказані, але й ясно, щиро та з доброю вірою практиковані і для того потрібно рішучо отрясти ся і увільнити ся від всего, що, як самі констатуєте, істнує та розвоєви руської народности на основі чисто австрійській перешкаджає. Треба боротись зі всі-

ми, котрі допускають ся в тім згляді якихсь суперечностей або неясностей. Другою трудностію є прояви, виказуючі брак доброї охоти до спільного пожиття обох народностей, котрим доля присудила жити на одній землі. Ті два кличі нехай вас панове зєдинять під проводом князів церкви руської в Галичині, а рух такий знаменито улекшить правительству завдання і обовязки, до котрих воно почуваєть ся...

З промови посла о. Січинського годить ся: зазначити сей висказ: Нічого не бажаємо, тілько свобідного розвою елементу малоруського, щоб тут в австрійській Руси утворив ся центр, до котрого би ґравітувало руське тіло і руська душа, чи вона на Буковині, чи на Угорщині, чи в Галичині. чи за кордоном...

Другого дня, 26. падолиста 1890, промовив „защитник“ руссофільської партії посол Антокевич та закинув п. Романчукови і його товаришам „предательство“. Ся промова викликала заяву митрополита Сильвестра Сембратовича, котрий сказав, що проголошена п. Романчуком програма не є нічим новим, а тільки ствердженнєм тих підвалин нашого національного життя, які поклали наші патріоти в р. 1848; що всі, котрі сеї програми тримають ся, не є ренегатами або відступниками, а хто її не прийме, той не має місця на нашій Галицькій Руси...

На отсю акцію п. Романчука і товаришів накинулась найзавзятійше „Червоная Русь“, орґан руссофільської партії, та за ним радикальний „Народ“, прозиваючи Русинів-народовців руськими станьчиками, а проголошену п. Романчуком програму клерикальною і сервілістичною та закидуючи йому, начеб він занапастив руську справу,— так що в краю закипіла відтак нечувана боротьба міжпартійна.

При закінченню соймової сесії, 29. падолиста 1890, п. Романчук дякував намісникови за те, що він зробив надію на більше узглядненнє інтересів руського народу. Намісник граф Казимир Бадені

відповів, що ми собі посполу ніяких инших зобовязань і приречень не робили, як тільки ті, що ми тут отверто собі взаїмно висказали{В дійсности не заключено ніякої угоди, опертої на позитивних умовах,— ані з Поляками ані з австрійським правительством, а все скінчилось на побажаннях.}.

4. Перші наслідки нової ери.

Руський соймовий клюб розбив ся, бо посли: Антоневич, Кулачковський, Герасимович, Барабаш, о. Сірко, Рожанковський, і Король зажадали, щоби п. Романчук зложив достойнство голови клюбу, а посли: Романчук, Савчак, о. Січинський, Телишевський, о. Мандичевський, Охримович, Гурик, о. Гаморак і Окуневський постановили далі творити соймовий клюб.

По закінченню соймових нарад вислав виділ політичного Товариства „Народна Рада“ у Львові письмо до п. Юліяна Романчука з заявою повної солідарности, при чім сказано, що солідарне поступованнє Русинів народовців з елементами, непризнаючими нашої самостійности національної і права до культурного розвою нашої нації як такої,— є неможливе, бо при солідаризуванню Русинів народовців з тими елементами в політичнім діланню — національна та політична програма Руси галицької почала що раз більше затемнюватись з очевидною шкодою для всесторонного розвою руського народу...

Відтак, 9. грудня 1890. р. оголошено відозву до Русинів галицької землі, підписану епископатом, нашими соймовими послами і виділом „Народної Ради“, та на день 26. грудня 1890, скликано загальні збори членів Товариства „Народна Рада“ у Львові, на котрих однодушно одобрено становище, яке заняли пп. Романчук і товариші і вибрано п. Романчука головою „Народної Ради“...

Але на сім не скінчило ся. В краю скликувано масові віча, на котрих одобрювано ясне поставленнє руської справи в Галичині і виголошувано

признання п. Романчукови та засипувано його письмами похвальними, а з другого боку партії: руссофільська і радикальна намагались викликувати недовірє супроти особи п. Романчука та розбивати народну партію. За сим рухом проти „нової ери“ пішла була також частина нашого студентства. Зокрема, у Відні члени товариства „Січ“ під проводом Иосифа Партацького постановили відновити зносини з руссофільським товариством „Буковиною“, щоб разом валити політику п. Романчука і народовців. А відтак сі подвиги віденських „кнайп“ описувано в „Червоній Руси“ — на потіху Руссофілів... Таке то бувало у нас страшне завзятте проти своїх, хоча його не конче було треба...

Та народна партія не зважала на ті супротивности і неоправдані докори, ба навіть посуджування про зраду народу, а старалась на всіх областях життя використати усі полекші уряду, щоби добути для народу спромогу свобіднійшого розвою власними силами. Маючи те на увазі піднесено прапор національно-політичний: орґанізація у внутрі і акція на вні.

Сим часом доходила X. сесія Ради державної до кінця, а правительство графа Таффого стратило більшість в парляменті, бо старочеська партія зачалась розпадати, а молодочеська партія не допускала до переведення „чесько-німецької угоди“. Тоді відрочено в дні 20. грудня 1890, Раду державну, та в місяці січні 1891. р. її розвязано. Міністер скарбу д-р Юліян Дунаєвскі уступив та на його місце прийшов д-р Еміль Штайнбах, визначний соціяльний політик, що мав виповнити занедбання свого попередника в напрямі реформи австро-угорської валюти. В році 1892. перепровадив він устійненнє к о ронової золотої валюти в Австрії.

Заки се сталось прийшли нові вибори до Ради державної під авспіціями нової ери. Зокрема, правительство графа Таффого хотіло ратуватись сими виборами, щоби допровадити до порозумління народів.

Зараз по урядовім розписанню виборів до Ради державної оголосив Руський центральний комітет відозву передвиборчу до Русинів, з 29. січня 1891. Сей комітет зложено з відпоручників: наших послів, Товариства політичного „Народна Рада“ і князів церкви, значить з трьох груп народної партії. Головою комітету вибрано п. Юліяна Романчука. Руссофільська партія провадила акцію виборчу під фірмою „Ради русскої“ та радикальна партія також пішла окремо і поставила своїм кандидатом д-ра Северина Даниловича на Коломийський округ виборчий. Таким способом пішла акція виборча шляхом боротьби міжпартійної, при чім не обійшлось без демаґоґічних кличів, мов би руські народовці запродали правительству руського хлопа...

А вислідом виборів з 2. марта 1891. р. було те, що до Ради державної вийшло всего сімох послів з народної партії: Юл. Романчук, К. Телишевський, Ол. Барвінський, Адольф Подляшецький, Ксенофонт Охримович, о. Кори. Макдичевський і о. Иосиф Брилинський. Що такий вислід виборів не міг нікого зпоміж Русинів вдоволити, се є самозрозуміле, бо Русини не одержали навіть половини мандатів, які мали з виборів в р. 1873, та які їм належали ся на підставі ординації виборчої. Отсе було перше розчарованнє з нової ери...

5. Становище вижидаюче, 1891. p.

Перед отвореннєм Ради державної, що наступило 9. квітня 1891, відбули наші нововибрані посли нараду у Львові, та вирішили утворити один клюб, а супроти правительства заняти становище вижидаюче.

Престольна промова цісаря заповіла здійсненне рівноправности всіх народів держави. Але отсе була звичайна фраза, бо ані правительство графа Таффого ані сам цісар не думав по правді перевести рівноправність своїх народів. Прецінь в попередник сесіях Ради державної були внески: графа

Вурмбранда, Шаршміда і товаришів про уладженне відносин язикових і національних по думці артикулу 19. основного закона з р. 1867, та сею справою ані правительство ані цісар серіозно не занимались,— бо вони вже передше продали національні концесії упривілеєним народам і той гріх мусів при всякій нагоді карати Австрію.

Тому в Палаті послів Ради державної виринули думки про потребу реформи виборчої, щоби допустити до виборчого права маси населення і сим проломити пануванне всемогучої бюрократії. Під сим кличем повставала австрійська соціяльна демократія та пп. Пернерсторфер і Тільшер піднесли вже в р. 1891, домаганне запровадження загального, рівного і безпосередного права виборчого. За сим домаганнєм пішов також д-р Карло Люеґер, творець христіянсько-соціяльної партії. Наше нове представництво парляментарне заявлялось поки що за постепенним поширюваннєм виборчого права...

Та правительство графа Таффого не вийшло побідно з виборчої кампанії і не маючи безпечної більшости, мусіло шукати помочі у німецьких лібералів.

В такім положенню увійшло наше нове представництво до австрійського парляменту, в числі 7-мох супроти 56-ти Поляків.

А наша орґанізація в краю мала безпроривно вести роботу між народом, у внутрі, значить у себе дома.

До нашої преси прийшов новий товариш: урядовий орґан „Н ародна Часопись“, як видимий знак нової ери, та зачав був по думці своїх патронів піднимати голову до роблення політики, так що треба було собі випросити всякі лекції політичні зпід „кавок“. Згодом стала „Народна Часопись“ добрим орґаном інформаційним, під редакцією п. Кирила Кахникевича.

Наші посли до Ради Державної зібравшись у Відні проголосили в дні 1. червня 1891. р. програму репрезентації руського народу в Раді державній „Руський Клюб“, в котрій заявили, що будуть заступати

права і інтереси руського народу для його національного, політичного, культурного і економічного розвою як окремішної індивідуальности.

В адресовій комісії Палати послів поставив ті. Романчук запит, чи правительство є готове в дорозі адміністраційній перевести рівноуправненнє Русинів. На сей запит відповів президент міністрів граф Таффе, що бажання Русинів будуть узгляднені. Відтак в буджетовій комісії поставив п. Романчук резолюцію про заложеннє нової руської ґімназії, але по запевненнях Поляків, що вони в Соймі ухвалять заложеннє руської ґімназії, - відступив він від свого внеску.

В дні 19. червня 1891, виголосив п. Романчук в Палаті послів довшу промову політичну, в котрій виказав, що австрійські мужі державні і правительства не мають зрозуміння для руської справи, а ми ждемо на відповідні міри правительства. По нім промовив п. Барвінський та домагав ся активування руських катедр правничих і заложення катедри руської історії на львівськім університеті, одної руської ґімназії і учительської семинарії як також покликання руського висшого урядника до міністерства просвіти. А п. Подляшецький підніс у своїй промові домагання Русинів на области судівництва, як також установлення руського референта в міністерстві справедливости. Також п. К. Т елишевський представив домагання нашого народу при дебаті над міністерством оборони краєвої і над міністерством скарбу. Та загалом тодішна діяльність наших послів парляментарних була згідлива і старанна.

У вересні р. 1891. відбуло ся в Стрию перше віче „руських женщин“ з Галичини і Буковини, заходами пп. Наталії Кобринської і Евгенії Ярошинської. Головною темою нарад сього віча була справа допущення жінок до студій університетських та креовання жіночих ґімназій, за чим пішли відносні петиції на руки наших послів у Відні...

Колиж в парляменті зачала радити комісія для реформи виборчої з кінцем р. 1891, то й у нас

в краю розпочалась аґітація за заведеннєм безпосередних виборів до Сойму і до Ради державної. Сю акцію підняли насамперед: Підгірська Рада в Стрию під проводом д-ра Евгена Олесницького і Народна Рада в Турці під проводом п. К. Телишевського...

Та думка залагодження міжпартійної боротьби зачала знова виринати, а підніс її п. К. Телишевський.

Наталія Кобринська

Ольга Кобилявська

на окружнім вічу в Турці, що зажадало скликання зїзду мужів довіря зі всіх партій і поєднання. Таким чином почав витворюватись політичний хаос з кінцем р. 1891, бо одні напирали на п. Романчука, щоби перейшов до опозиції проти правительства і заключив міжпартійний компроміс до спільної боротьби, а другі наставали на те, щоби видержати на становищі вижидаючім і тим часом у внутрі скріплювати ся.

6. Реформа в Товаристві „Просвіта“, 1891. р.

З розвоєм Товариства „Просвіта“, котре уважалось матірю нашої народної орґанізації, ставлено що раз більші вимоги до „Просвіти“. Зокрема з кінцем вісімдесятих років зачали підноситись голоси, що за мало є ширити саму просвіту між народом, а треба йому дати способи до поліпшення його матеріяльного

биту, значить треба звернути більше діяльности на справу економічну в „Просвіті“. При тім питанню відзивались голоси за потребою такої орґанізації між народом, як мають її Поляки в товаристві „Кружків рільничих“, де приєднують і наших селян-хліборобів. Відносний внесок поставив був п. Олександер Колесса на загальних зборах „Просвіти“ в Коломиї дня 29. серпня 1890. р.

Розваживши отсі голоси і домагання предложив головний виділ Товариства „Просвіта“ у Львові надзвичайним загальним зборам членів, що відбули ся 25. марта 1891. р. „новий статут „Просвіти“, який перемінив „Просвіту“ з товариства просвітного на товариство просвітно-економічне. З „Просвітою“ злучено читальні „Просвіти“, які на підставі нового статуту, між иншим мали: запроваджувати у себе шпіхлірі зі збіжем — спільними силами членів, спілки рільничо-господарські і промислові між своїми членами, закладати крамниці на спільний рахунок; старати ся про заложеннє власної каси позичкової та каси ощадности, як також помагати своїм членам при закупні насіння, машин і нарядів господарських та вишукувати для них жерела зарібків{Пр. пop. Перший український просвітно -економічний Конґрес, уладжений Товариством „Просвіта“ в сорокліттє засновання, у Львові в днях 1. і 2. лютого 1909. року, Львів, 1910.}.

Такий статут ухвалили загальні збори членів „Просвіти“ та намісництво у Львові приймило се до урядової відомости рескриптом з 18. серпня 1891, ч. 59.616. До переведення в життє постанов нового статуту видало Товариство „Просвіта“ поученнє: Що має робити „Просвіта“ на основі нового статута, написав д-р Кость Левицький (Львів, 1892).

Одним з ідейних піонірів нашого економічного відродження був Данило Танячкевич, духовний Закомаря, засновник і голова „Закомарської Правди“ (1883. p.), що мала на меті: бідних людей у їх великій біді ратувати сим, що їм позичаєть ся на їх власні потреби, чи то домашні чи при господарстві чи

при ремеслі, і се або без проценту або за невеличким, котрий знова збираєся в користь цілої громади.

В сих касах „на лад Закомарської Правди“, мав священик місцевий з патріотизму трудитись,— та показалось, що як раз те жаданнє безкорисного труду було головною причиною упадку сеї думки...

7. Синод провінцїяльний, 1891. р.

В дні 24. вересня 1891. р. почав ся у Львові: Русько-католицький Синод. Всіх священиків було около 140. До нарад допущено також сеніора Ставропігійського Інституту: професора львівського університету д-ра Ізидора Шараневича. Тут приїхав був також делєґат папський архиепископ Чіяска.

Наради Синоду (в комісіях) були дуже бурливі ізза того, що епископи хотіли ввести в наш обряд 40 латинських святих і начатки целібату. Отсє подаю на підставі записок професора університету д-ра Омеляна Огоновського.

Всі наради Синоду були тайні і тому поширювались всякі трівожні вісти про небезпеку для нашого обряду, та енерґійна оборона нашого духовенства, зібраного на Синоді, не допустила до нарушення окремішности і самостійности нашого обряду,— при чім погребано також справу целібату...

8. Заснування Товариства „Дністер“, 1891.

Цілими роками велись у нас наради про потребу свого товариства асекураційного: вогневого і життєвого. Я був іще дитиною, як до дому моїх родичів заїздили всякі агенти асекураційних товариств: Ацієнди,— італійсько-жидівської; Славії,— чеської, та Краківського товариства взаїмних обезпечень. Кождий з тих аґентів захвалював своє товариство та доказував, що всяке инше товариство банкротує і тому тілько його товариство є безпечне і корисне для обезпечення.

По кождій такій непрошеній гостині всяких „дурисвітів“— наступало дома розважуваннє: чому всякий має нас визискувати і чому ми не маєм своєї асекурації? На се ішла відповідь, бо у нас нема своїх людей, що уміють вести таке діло та нема у нас потрібних грошей на таке підприємство, а воно є трудне, коштовне й ризиковне... І такі виправдування та роз-

Д-р Стефан Федак

важування ішли у нас десятками років, аж доки не найшлись люде сильнійшої волі і кріпкої віри у власні сили.

Заходами: д-ра Стефана Федак а, Василя Нагірного, д-ра Дамяна Савчака, Теофіля Бережницького і товаришів повстала в р. 1891. наша асекураційна інституція: „Дністер“,

Василь Нагірний

товариство взаїмних обезпечень у Львові, засноване на підставі рескрипту міністерства внутрішних справ у Відні з 7. грудня 1891, ч. 22.751.

Основане на взаїмности розвинулось се товариство у вогневім відділі в солідну і поважну інституцію, завдяки витривалій праці дирекції, зокрема умілости знаменитого технічного директора д-ра Ярослава Кулачковського.

При асекураційнім товаристві „Дністер“ заснувано в р. 1895: Товариство взаїмного кредиту „Дністер“ з обмеженою порукою у Львові, щоби подавати своїм членам матеріяльної помочі.

Життєвого відділу не провадив „Дністер“ самостійно, бо іще не мав на се концесії,— але провадив агенцію Краківського товариства взаїмних обезпечень...

9. Руссофільське віче у Львові, 1892. р.

На день 2. лютого 1892, скликала руссофільська партія своє віче до Львова, щоби задемонструвати проти Народовців. Дехто з наших громадян побоював ся тоді, що розярені „новою ерою“ Руссофіли — підбурять весь нарід проти нас. Але так не сталось...

До тої демонстрації намагалась також фракція радикалів приступити, але перший виступ п. Будзиновського на тім вічу не вдав ся.

З нарад сього віча замітна була промова о. Теофіля Павликова, котрий сказав, що їх партію творять: Русини старої історичної партії австрійських Русинів, та вони не ґравітують в політичних відносинах ні до Росії ні до якогось видуманого королівства українського,— вони вірні і льояльні для австрійської династії...

А політичний референт д-р Іван Добрянський проголосив між иншими крутійствами, що польські аґенти в р. 1863, втягнули доволі много руської молоді в „возстаніє“ та поширили поміж нею думку сепаратизму... Та в поставлених резолюціях

Д-р Ярослав Кулачковський

висказав він жаль, що п. Романчук проголосив програму не порозумівшись з соймовим клюбом і тим викликав роздор між партіями в краю,— тому взиваєсь клюб послів соймових, щоби поступав солідарно...

Впрочім руссофільська партія мала в тім році велику журбу, бо в школах запроваджувано правопис фонетичний, проти чого Руссофіли протестували всякими способами, але розумієсь — безуспішно.

На сьому скінчилась велика буря, та одинокою розрадою для Руссофілів було оповіщеннє наших Ординаріятів і Консисторій, що вони будуть держатись, як дотепер, етимольоґічно-фонетичного правопису (!?).

А митрополит Сильвестер Сембратович заборонив духовенству читати часописи: „Народ“, „Хлібороб“ і „Галицкую Русь“...

10. Прояснюваннє новоерської політики.

Сойм галицький, що протягом 1891 р. не був скликаний, зібрав ся на сесію аж в дні 3. марта 1892, котру отворив маршалок краєвий князь Евст. Санґушко та привитав також послів руської народности, як що року в їх мові і згадав про заяви руських послів при кінці попередного Сойму, котрі замінені в діло можуть благотворно вплинути на краєві відносини, як будуть служити підставою до щоденного життя.

Коли п. Антокевич і товариші поставили 11. марта 1892, внесок в справі реформи ординації виборчої до Ради державної, Сойму краєвого і Рад повітових на засаді загального права голосування, евентуально безпосередного тайного голосування в курії сільських громад, то сей внесок відразу при першім читанню відкинула польська більшість соймова, не відсилаючи навіть внеску до комісії.

Відтак п. Гурик узасаднював свій внесок про знесєнне мит дорогових і мостових, п. Окуневський про знесєнне патронату церковного, п. д-р

Д-р Дамян Савчак

Савчак про заложеннє одної ґімназії з руським язиком викладовим, та п. К. Телишевський про запровадженнє безпосередних виборів з курії менших посілостей.

Тоді зайшла замітна подія, що не тільки внесок п. Антоневича, але також внески пп. Окуневського і Телишевського відкинула польська соймова більшість від разу без приділення до комісії!

За те в дні 19. марта 1892, ухвалив Сойм майже одноголосно резолюцію в справі заложення руської ґімназії в Коломиї.

П. Романчук був тоді недужий і тому відносний внесок ставив п. д-р Савчак. П. о. М. Сочинський звернувся був у своїй промові до правительства і домагав ся від нього: консеквентного і рішучого ділання, а п. д-р Савчак при кінці тої сесії соймової прихильно розпращав ся з краєвим маршалком, польськими послами і намісником (9. квітня 1892),— значить становище наших послів було тоді прихильно-вижидаюче.

В місяці маю 1892, була депутація парляментарного руського клюбу у президента міністрів графа Таффого, щоб йому представити наші домагання, та граф Таффе відповідаючи сказав депутації наших послів, що він сподієть ся,— що остаточно й руська Справа домашна (die ruthenische Hausfrage) буде корисно розвязана...

Отся відповідь свідчить як австрійський премієр розумів нашу справу. Той висказ графа Таффого викликав некорисне вражіннє в нашій суспільности.

В сім місяці відбулась нарада наших професорів в Раді шкільній краєвій у Львові, під проводом заступника президента д-ра Бобжиньского, в справі устійнення руського правопису в школах галицьких. Покликана анкета заявилась 63 голосами проти 21 голосів, за впровадженнєм фонетичного правопису (25. мая 1892). Так покінчено у нас спір правописний, що тривав майже пятьдесять років,— хоча іще полишились були тоді деякі етимольоґічні недобитки, як Руссофіли, Ординаріяти і Консисторії...

Теофіль Бережницький

При сій нагоді треба іще згадати ореченнє Трибуналу державного у Відні з 25. квітня 1882, ч. 54, котрим висказано, що власти обовязані є на руські письма відповідати не тількі руським язиком, але також руським письмом,— чим знова покінчено спір про уживаннє латинського, зглядно польського письма в нашім язиці.

В сім часі, Група руських священиків в орґані „Душпастир“ підняла була думку, щоби наше духовенство зорґанізувати в окрему політичну партію клерикальну та над сею справою розпочались прилюдні дебати.

В парляменті вели ся в місяці липні 1892, завзяті дебати в справі предложень міністра скарбу д-ра Штайнбаха про устійненнє коронової валюти золотої, за чим також голосували наші посли, зі зглядів предметових. При сій нагоді прийшло до полеміки між молодочеським послом Вашатим а п. Барвінським. Коли п. Вашатий величав Росію та обставав за Русинами в Австрії, то п. Барвінський відповів йому: Ми Русини не є малолітні та дякуємо вам за опікунство і протекцію...

В осені р. 1892. відбулась друга сесія Сойму галицького та при створенню сеї сесії, маршалок краєвий князь Санґушко згадав про змагання до згідного пожиття з другою народністю. Намісник краєвий граф Казимир Бадені заявив іменем правительства, що рух еміґраційний в повітах: збаражськім і скалатськім не був викликаний політичною аґітацією, але зле зрозумілою квестією хліба... У своїй промові сказав він також, що на підставі найвисшої постанови отвираєть ся в сім році першу руську клясу при ґімназії в Коломиї.

В буджетовій дебаті виступив п. Антоневич з доріканнєм за впровадженнє фонетичного правопису, присуджуючи в тім вину Полякам. П. Романчук виказував, що як наша діяльність буде параліжувана політикою правительства і Поляків, то на них спаде за те повна одвічальність. Посол Окуневський виказував соціяльні недомагання нашого селянства,

що кличуть помочі для поліпшення долі хліборобського населення. А п. д-р Мих. Король у своїй промові піддав строгій критиці діяльність краєвих властей та закінчив її ось якою заявою: „Єсли правительсьто хоче, щобисьмо ся розвинули під егідою австрійської держави як самостійний нарід славянський, най змінить своє поступованнє, а я запевняю в імени моїм і моїх товаришів, що жалоби і борби наші скінчать ся, а їх місце займе спільна праця над добром того краю, котрий спільно замешкуєм“. Д-р Король належав до староруської партії, але руссофілом ніколи не був, а отся його заява з 24. вересня 1892, мала на меті приєднати всіх щирих Русинів до народної програми...

11. Збори „Народної Ради“ з р. 1892.

В дні 27. грудня 1892. р. відбули ся загальні збори політичного товариства „Народна Рада“ у Львові, на котрих устійнено „народну програму“ по думці програмових заяв Головної Руської Ради з р. 1848., перших загальних зборів „Народної Ради“ з р. 1888, та заяв наших соймових послів з р. 1890 і послів до Ради Державної з р. 1891. Справу представив загальним зборам заступник голови д-р Кость Левиць кий.

В основній народній програмі зясовано правнодержавне становище народу руського в Галичині: „як части народу русько-українського, що утративши самостійність державну, боров ся віками за свої права дєржавно-політичні,— а ніколи не зрікав ся і не зрікаєть ся прав самостійного народу,— без огляду на час і спосіб осущення своїх прав національних“. Та шляхом до здійснення сього ідеалу нації є: довести наш руський нарід до самосвідомости політичної, щоби цілий нарід руський був в силі берегчи і добувати повні свободи.

З уваги на історичне значіннє подаю дословно першу устійнену народну програму, приняту збором

мужів довіря товориства політичного „Народна Рада“ у Львові, дня 24. н. ст. марта 1892,— та опісля загальними зборами „Народної Ради“:

„Ми Русини галицькі, часть народу русько-українського висше 20-ти міліонового, маючого за собою тисячлітну минувшість історичну,— народу, що утративши самодільність державну боров ся віками за свої права державно-політичні, а ніколи не зрік ся і не зрікає ся прав самостійного народу,— як первісні жителі Руси галицької котру по розборі Польщі прилучено до Австрії, на основі давних претенсій корони угорської,— найшовши в державі австрійській, перше з волі монархів австрійских а відтак силою конституції, услівя до свобідного розвою національного,— придержуючи ся серед теперішних обставин державно-політичних заявлень програмових: „Ради народної руської“ з року 1848-го, перших загальних зборів „Народної Ради“ з року 1888-го, руських народних послів соймових з року 1890-го і руських послів Ради державної з року 1891-го,— постановляєм:

„І. Хочемо всесторонного і свобідного розвою нашої руської народности, яко самостійної народности словянської, а свідомі своєї індивідуальности національної і культурної, бажаємо успішного розвою руської суспільности, в напрямах: просвітнім, економічнім, культурнім і політичнім.

„II. Хочемо просвітою будити наш руський нарід до самосвідомости горожанської, помагати йому до дальшого розвою духового і піддержувати почуттє національне,— уважаючи нарід підставою нашої сили.

„III. Хочемо всіми законними средствами двигати наш руський нарід з упадку економічного, а передовсім — стоячи на станописку власности індивідуальної — зміною законодавства в напрямах: рівномірного і справедливого розкладу податків і всіх тягарів публичних, піднесення рільництва і промислу з особлившим узглядненнєм

інтересів нашого селянства і міщанства та взагалі робітничих верств народу, і охорони визискуваних против сильнійших, як також асоціяціею опертою на самопомочи,— і довести всі верстви народу до добробиту яко підстави розвою народного.

„IV. Хочемо освідомляти наш руський нарід з всіми здобутками здорового поступу і науки,— стоячи на основі поступово-демократичній.

„V. Хочемо образовати політично маси народу руського і довести їх до самосвідомости політичної, щоби цілий нарід був в силі добувати і берегти повні свободи політичні, зміряючи до поправи свого биту політичного дорогою самоуправи.

„VI. Бажаннем нашим єсть: в державі австрійській, поважній на вні а сильній у внутрі, згодою і задоволеннєм всіх єї народів,— на основі конституційній, законними средствами здобути народови руському таке становиско політичне, яке єму належить ся межи народами сеї держави.

„VII. Стоїмо при нашій вірі і обряді,— і жадаємо для русько-католицької церкви належних прав.

„VIII. Стоячи на становиску самостійности народу руського, що-до инших сторонництв руських в краю заявляємо, що згода і спільне діланнє можуть наступити лиш з тими, котрі своєю діяльністю не будуть виступати против інтересів справи руської.

„IX. З народом польським хочемо жити в згоді, на основі повної рівноправности народу руського,— а тої рівноправности будемо добиватись всіми силами.

„X. Від правительства жадаємо конституційної оборони прав і інтересів народу руського, і правительство, котре доложить заходів в ціли заспокоєння справедливих жадань народу руського.

— будемо підпирати.“ (Від Виділу товариства політичного „Народна Рада“ у Львові, дня 1. н. ст. мая 1892 р. д-р Кость Левицький, заступник голови, Антін Дольницький, секретар).

По приняттю всіх частей програми промовив п. Юліян Романчук як голова парляментарного клюбу, та у своїй промові зясував: ситуацію політичну в теперішній добі. Він сказав: „Народовці поставили домагання, щоб систему змінено та Русинів не уважано за елемент підрядний, але на рівні з иншими народами. Більшість Русинів була тій акції прихильна і правительство згодилось, та як би се було дійсно переведене, то успособленнє Русинів булоб змінилось на користь правительства, але ожидання не здійснились.

„При виборах до Ради державної, казав він далі, правительственні власти не поступали обєктивно, а при виборах до рад повітових і при конскрипції зовсім нелегально, так що ми відразу пізнали,— що для нас добра не буде. В парляменті станули ми на становищі вижидаючім, значить, не робимо опозиції, але й не єсьмо правительству віддані, бо акції зі сторони правительства у Відні не було слідно. Правда, в краю дещо зроблено в нашу користь, як руські написи на деяких будинках, три школи вправ при учительських семинаріях, поворот деяких заточенців з Мазурів, і корисна ухвала Сойму в справі руської Ґімназії в Коломиї. „Народна Рада“ вислала депутацію до намісника, щоби приспішено виконаннє приречених справ, з кінцем серпня 1892, та наслідом сього отворено паралельні руські кляси при ґімназії в Коломиї та оголошено установленнє катедри руської історії на університеті у Львові, а міністер судівництва вирішив справу інтабуляцій в руськім язиці.

„З приводу еміґрації наших селян з пограничних повітів до Росії появив ся рескрипт президії намісництва з неоправданими закидами проти нашого духовенства, наслідом чого вніс наш клюб в парляменті інтерпеляцію до правительства графа Таффого,

бо причиною того еміґраційного прояву є економічна недоля і невдоволеннє з поступовання уряду. Один тільки радикальний „Хлібороб“ похвалив той рескрипт.

„З того всього слідує, сказав п. Романчук, що правительство сповнило деякі постуляти Русинів, але невдоволяючо. Супроти сього мусимо скріпляти ся з долини і при кождій нагоді рішучо виказувати наші жадання. На парлямент не можемо покладати великих надій, бо там рішають сторонництва сильнійші числом як ми, а з Поляками годі порозумітись. А взагалі мож ствердити, що перед двома роками був настрій надто оптимістичний, а тепер є надто пессимістичний“.

Звіт п. Романчука з політичної ситуації приняли збори до відома та ухвалили резолюції: Івана Рудницького, з заявою невдоволення супроти правительства та п.Анатоля Вахнянина, з зазивом, щоби „Народна Рада“ уложила меморіял з зажаленнями Русинів і предложила правительству.

Як з отсего виказуєть ся, в самій народній партії виступило було невдоволенне, бо показало ся, що правительство і Поляки легковажуть руську справу. Наше політичне представництво домагалося зміни системи і рівнорядного трактування Русинів і Поляків, а Поляки хотіли задержати свою гегемонію в краю та руський нарід зацитькувати дрібними уступствами культурними і економічними. В тім лежала ціла суть непорозуміння.

12. Збираннє фонду на будову театру, 1886—1892. pp.

Почин до збирання фонду на будову народного руського театру у Львові зроблено в році 1886, а приводом до сього була подія, що інститут „Народного Дому“ у Львові відмовив ся відступати салю „Народного Дому“ на вистави руського народного театру під управою товариства „Руська Бесіда“ у Львові. Отся подія заставила наші патріо-

тичні одиниці: призадуматись про потребу будови дому на приміщеннє народного театру.

Зпершу „Просвіта“ збирала жертви на будову театру. Опісля, дня 8. грудня 1892. р. вибрано комітет до ведення справ будови руського народного театру, під проводом: о. Василя Ільницького, радника шкільного, Теофіля Мандичевського,

Володимир Шухевич

радника намісництва і Теофіля Бережницького, старшого радника судового. Та в місяці червні 1903. р. засновано вже краєвий комітет будови руського народного театру у Львові, під проводом: д-ра Костя Левицького, д-ра Евгена Олесницького і професора Володимира Шухевича.

Отсей комітет перебрав зібрані фонди і приступив дня 1. серпня 1903. р. до купна реальности

у Львові, на стоці вулиць Сикстуської і Льва Сапіги, уважаючи се місце за найбільше пригідне під будову театру. Право власности отсеї реальности (площі) заінтабульовано тимчасово на товариство „Просвіта“, котре зобовязало ся зізнати кождого часу потрібний акт правний до перенесення права власности тої реальности на хосен фундації національного українського театру у Львові. А тим часом сей комітет далі збирав фонди на будову театру, та увійшов в переговори з фірмою Фельнера і Гельмера у Відні про виконання плянів будови театру. Відтак комітет предложив маґістратови міста Львова плян парцеляції тогож ґрунту з визначеним місцем під будову театру, який одобрила Рада міста Львова рішеннєм з 10. марта 1904. р.

13. Поваленнє графа Таффого, 1893. р.

Рік 1893. довів до кінця правительство графа Таффого, що замісць залагодити справу чеську, допустило за порадою намісника графа Франца Ту на до завішення виємкового стану в Празі і околиці та до виточення великого процесу проти „Омлядіни“ за мнимі революційні змагання чеської молоді.

А з другого боку пішов граф Таффе за порадою міністра скарбу Штайнбаха і 10. жовтня 1893, вніс в Палаті послів Ради державної проєкт закону на поширеннє права виборчого в куріях: міст і сільських громад. Отсе подразнило знова консервативні групи Німців і Поляків, так що пп. Гогенварт, Пленер і Яворскі допровадили до повалення графа Таффого. В дні 11. падолиста 1893, уступив граф Таффе, що через чотирнайцять років видержав на становищи австрійського президента міністрів. Як особистий приятель цісаря від молодих літ, мав він до сього часу велике довірє, та несподівано цісар відвернув ся і не питаючись його про спосіб розвязання крізи запросив до себе клерикального посла графа Гогенварта, щоби сей обняв правительство. Граф Гогенварт відказався від сього, вка-

зуючи на свій вік. Та цісар мав відтак сказати, що до розвалення не був старий, а до поставлення постарів ся...

На місце графа Таффого заіменував цісар князя Альфреда Віндішґреца президентом міністрів, що утворив міністерство коаліційне, та намагав ся розвязати справу реформи виборчої...

14. Зелізна рука графа Казимира Баденього.

В Соймі галицькім перейшла сесія від 24. квітня до 20. мая 1893, іще спокійно.

Зокрема, п. Гурик поставив внесок, щоби провірити причини економічного занепаду селянства; п. Окуневський про креованнє жіночих ґімназій та п. Телищевський знова внесок в справі зміни ординації виборчої соймової впровадженнєм безпосередних виборів в курії сільських громад, але сей внесок і сим разом відкинула польська більшість, не відсилаючи до комісії. Маршалок краєвий князь Евст. Санґушко при закінченню соймових нарад підніс з узнаннєм, що чув додатний вплив співділання послів руської народности в роботах того Сойму,— та п. Романчук подякував князеви маршалкови за безстороннє і вирозуміле поступованнє...

Але Сойм галицький, скликаний на наради від 10. січня до 17. лютого 1894, не був вже так лагідний.

Маршалок краєвий князь Евст. Санґушко отвираючи наради підніс похвалу цісаря для краевого правительства, а намісник граф Казимир Бадені відповів, що бажає відповідати перед Соймом за все, що ділає на своїм становищи...

П. Романчук поставив був внесок на безпосередність соймових виборів в сільських громадах та побільшеннє числа послів з міст і сільських громад, та сей внесок удостоїв ся відіслання до комісії адміністраційної!...

А далі, наступила в Соймі суперечка між нашими послами а митрополитом Сильвестром Сембратовичем, з приводу жаданої ним підмоги краєвої на като-

лицькі місії в краю. В сій дебаті полемічній сконстатував п. Окуневський, що митрополит руський а світська інтеліґенція руська ріжними ступають дорогами, та історія скаже колись, хто був на правдивій дорозі...

В буджетовій дебаті виступив п. Король дуже різко проти правительства, називаючи акцію з р. 1890, утертою австрійською девізою: Divide et impera; дорікав, що через таке поступованнє розбилась солідарність руської репрезентації, і тому треба, щоб світ дізнав ся, що та сумна угода з р. 1890, розвіялась та що нема її вже! П. Романчук критикував „сильну руку“ адміністрації, що не всюди сягає та заявив, що доки система супроти нас не змінить ся, доти мусимо займати відпорне становище. Але відносно краєвого буджету сказав він, що той не вяжеть ся тісно з політикою і тому він буде голосувати за буджетом краєвим. Промовив тут також митрополит Сильвестер Сембратович і сказав, що нам всім треба непохитно стояти на своїм становищи і добивати ся своїх прав,— а нова ера є „спасительна“ для Русинів і її треба удержати, бо тільки на сій підставі мож узискати все, що хочемо...

Та на закінченнє сесії соймової, в дні 17. лютого 1894, п. о. Гаморак дякував знова кн. маршалкови за безсторонність і вирозумілість, а по нім заявив намісник граф Казимир Бадені:...

„Я ніякої ери нової не інавґурував; ніякої угоди з тими панами не заключував, а зробив тільки одно, що сказав їм приватно і повторив з сього місця прилюдно: що є потрібне, щоби моє сумлінне як намісника цісарського найшло підставу до узнання оправданих, поміркованих та актуальних змагань народу руського, в границях обовязуючих законів... При отсих засадах—з зелізною послідовністю полишу ся — або з заступниками народу руського або без них!...

Се був тяжкий визов супроти нашого народного представництва і супроти нашого народу, що

позволив собі свавільний польський пан в характері австрійського намісника.

На сю заяву намісника, зложену наслідом промови п. Короля, не відповів ніхто з наших послів і на сім закінчено сесію соймову та мабутьнову еру... Вміємо погрозити, але як хто сильнійше крикне, тоді замовкаємо...

А в краю йшли події своїм ходом. Думка політична, що нарід мусить в самім собі шукати сил до розвою і оборони своїх прав — поширювалась що раз більше та виявлялась за сим, що наші посли повинні придержуватись політики вільної руки. Та побіч сього виринули далі голоси про потребу примирення руських сторонництв, при нагоді зїзду вдовичо-сирітського фонду в Перемишлі, в січні 1893, та окружнього віча в Стрию, у вересні 1893. Поза сим розвинув ся в краю рух петиційний за безпосередними виборами до Ради державної, головно заходами товариства політичного „Народна Рада“ у Львові.

15. Пригоди митрополита Сильвестра Сембратовича, 1893. р.

Тай митрополит Сильвестер Сембратович робив своє діло. У Львові відсвяткувано ювилей папи Льва XIII. з малою перепоною, зглядно демонстрацією з причини перетягнення громади Тучапи на римсько-католицький обряд. Митрополита наділив цісар ордером зелізної корони першої кляси, та він зорґанізував відтак депутацію „путників“ до Римського Апостольського престола. Вертаючи з Риму був митрополит Сильвестер Сембратович предметом прикрої демонстрації, бо члени руссофільського товариства студентського „Буковина“ з кількома радикалами зневажили його на залізничнім двірці у Відні — обкидавши його яйцями, причім правник Роман Алексевич прозивав митрополита зрадником, що церкву руську запродав в Римі, бо хоче завести целібат ітд. (8. червня 1893). За сю демонстрацію розвязала була ві-

денська дирекція поліції товариства: „Січ“ і „Буковина“ у Відні.

П. граф Станислав Бадені підніс справу тої демонстрації в австрійській делєґації, на доказ московської аґітації, а чеський посол Пацак доповів йому: Дайте панове Поляки повне рівноуправненнє руському народови в Галичині, а москвофільства не буде...

Та вже 13. липня 1893, появилась благодать у виді цісарської постанови, котрою гр. кат. семинарію духовну у св. Варвари у Відні розвязано, та львівську гр. кат. Генеральну семинарію духовну також розвязано, а за те дозволено на утвореннє епархіяльних семинарій духовних у Львові, Перемишлі і Станиславові...

16. Перенесенне Маркіяна Шашкевича до Львова, 1893. р.

В дні 1. падолиста 1893, святкував наш нарід памятний день перенесення тлінних останків Маркіяна Шашкевича з Новосілок ліських на личаківське кладовище у Львові. Такої поважної і глибоко одушевляючої маніфестації народної — я не бачив у моїм життю. Нагадую собі той ранок під високим замком біля Підзамча — двірця у Львові, як др. Омелян Огоновський сердечно витав від „Просвіти“ і народу прибутте дорогих останків Маркіяна до Львова; як почесна сторожа академічного товариства „Ватра“ винесла на своїх раменах домовину чорну з дорогими мощами на площу перед двірцем і тут уставлено її на селянський віз, прибраний народними килимами і вінцями, до котрого запряжено три пари круторогих волів... Отсе був тріюмфальний вїзд Маркіяна до столиці Галицької землі, як побідника темряви і витязя пробудження рідного народу, якого супровожали вже тисячі проповідників ідеї живого народу...

17. Вісти з України, 1893. р.

В тім часі прийшли до нас перші вісти від молодих Українців з великої України. Сі перші вісти були недокладні, та звичайно і промовчаннем назвиск відносних орґанізаторів нового руху національного. Але й се піддержувало нас на дусі у наших тяжких змаганнях.

До таких вістей належить звідомленнє молодих Українців, що вони там зорґанізувались на народній програмі: є один українсько-руський народ; Україна австрійська і Україна російська — однако нам рідні, та бажаючи поставити нашу справу незалежно від російських обставин,— осередок нашої культурно-політичної справи переносимо в Галичину...

По довгім вижиданню повстає ширший політичний рух, а у відносних гуртках, одні кладуть більший натиск на національний, инші на соціяльний бік. Звідсі завязують ся опісля такі партії, як революційно-українська, українська соціял-демократична робітнича і народно-українська партія. А опісля найбільшим здобутком революції (першої російської) з 1905. р. був. загин царського указу з р. 1876...{Пр. пop. Володимир Гнатюк, Про Вол. Дорошенка у фейлетоні „Діла“, ч. 257, з 15. падолиста 1925.}.

18. Розбиттє руського клюбу в парляменті, 1894. р.

З кінцем р. 1893, відбулись на місце помершого посла о. Брилинського доповняючі вибори посла до Ради державної в окрузі Жовква — Рава руська — Сокаль, де вибрано послом Наталя Вахнянина, кандидата головного руського комітету виборчого проти кандидата жовківської Рускої Ради о. Николая Роздільського з Сокаля.

Так доповнив ся Руський Клюб в парляменті до первісної сімки, але за те єдність в клюбі зачала прориватись. Приводом до сього став згаданий висказ намісника графа Казимира Баденього в Соймі галицькім: 3 Русинами або без них. Сей висказ підхопив

молодочеський посол Айм в парламенті в дні 14. марта 1894, і сказав, що руським послам не пора лучитись з Поляками, бо тоді вони стають топорищем до польської сокири, та покликав ся на приповідку: Хто сам робить ся черваком, нехай не жалуєть ся, коли його топчуть...

Проти п. Айма виступив п. Вахнянині відповів, що руські посли не прилучать ся з Чехами до славянської коаліції, бо Чехи в часі ери автономічної не попирали Русинів, а тепер Русини найшли собі дорогу без славянської коаліції,— та вкінці намагався оправдувати критичний висказ галицького намісника...

Наслідом такої заяви п. Вахнянина зголосився до слова п. Романчук та сказав, що заява п. Вахнянина не опирається на ухвалі клюбу ані не є поглядом всіх членів Клюбу, а тим менше Русинів. А відносно висказу намісника, сказав п. Романчук, що проти такої заяви мусять рішучо застеречи ся всі, що мають пошану для волі народу і для конституційного устрою...

Зараз по сім парляментарнім скандалі прийшла до п. Романчука депутація від товариства студентів „Січ“ у Відні, з заявою почести за рішучу промову та оборону конституційних прав Русинів супроти звісних слів намісника.

Тою подією парляментарною Руський клюб в парляменті був уже розбитий, бо пп. Барвінський і Вахнянин тягнули далі за правительством, а пп. Романчук і Телишевський стояли все на становищи відпорнім проти правительства,— доки не зміниться система супроти Русинів...

19. Іще спроба обєднання партій, 1894. р.

Пятка послів: Романчук, Телишевський, Рожанковський, Король, і Окуневський, скликала на день 19. марта 1894, зїзд мужів довіря до Львова, щоби на основі народної програми довести до сконсолідування між всіми трьома руськими партіями, для орґанічної роботи народної.

На сі збори прибуло 120 учасників з цілого краю та розпочали наради під проводом п. Рожанковського. По рефераті п. Романчука розвинулась широка дебата при точці першій, що обнимала національну програму, та в сій точці годі було дійти до порозумління між трьома партіями, так що збори відложено на пізнійше, а покищо ухвалено вотум недовіря пп. Барвінському і Вахнянинови.

Відносну точку національної програми предложив був п. Романчук в ось якій стилізації: Стоїмо на основі національної програми „Головної Руської Ради“ з р. 1848, і хочемо, щоби наш нарід розвивав ся як самостійний нарід славянський, остаючись при вірі і обряді своїх батьків,— вірний австрійській державі і цісареви. А хитрий руссофіл п. Кулачковський предложив на се таку стилізацію: Стоїмо на основі національній і хочемо дальше на ній розвивати ся як політично самостійний нарід в Австрії... Та звідсі вийшло розбиттє консолідації.

В дні 23. квітня 1894, оголосив др. Іван Франк о, що репрезентанти радикальної партії не вірять в можність згоди руських партій і не годять ся на програму акції. Тому він виступає з комісії угодової і рівночасно складає головство товариства політичного „Народна Воля“ в Коломиї.

А приклонники так зв. нового курсу руської політики робили своє діло та в генеральній дебаті буджетовій в парлямонті заявив ся п. Вахнянин іменем своїх політичних приятелів за правительством коаліційним і за порозуміннєм з польскими представниками, при чім уважав за вказане сказати на втіху Поляків: Нехай фанатики національні називають се порозумлінннє зрадою на власнім народі, то однак ліпші мужі обох народів не дадуть ся сим наклонити до покинення вибраної дороги...

П. Залєскі, іменем кола польського, щиро урадований приняв до відома сю заяву п. Вахнянина... Отсе було вже просто понижуюче залицюваннє до правительства і Поляків...

20. Надзвичайні збори „Народної Ради“ у Львові, 1894. р.

Тоді скликано загальні збори політичного товариства „Народна Рада“ у Львові, на день 3. мая 1894, щоби прояснити сучасне положеннє, що заострювалось взаїмним тактичним поборюваннєм. Тут п. Романчук зясував відносини між нашими послами: в Раді державній та їх політику супроти правительства і Поляків,— а п. Вахнянин обстоював при. своїм, та не хотів піддати ся своїй орґанізації політичній, з котрої вийшов в посли, і заявив: Ухвалюйте опозицію, а я з обраної дороги не зійду,... бо в політиці не треба бути нервовим,— треба виждати...

По горячій дебаті приняли збори більшістю чотирох пятих голосів внески д-ра Евгена Олесницького: 1) збори заявляють ся тільки за політикою прінціпіяльно оснуваною на боротьбі за свободи конституційні; 2) похвалюють виступленне п. Романчука з Руського Клюбу в Раді державній, коли побачив, що Клюб веде політику шкідну; 3) висказують невдоволеннє з поступовання тих послів, котрі впровадили найновійший курс політики,— та заявляють, що лиш ті посли уважаються репрезентантами народного руського сторонництва, котрі підуть дорогою вказаною п. Романчуком і стануть на відпорнім становищи суправительства... Сею постановою зачалось трактувати народну справу — наче політику осіб: Романчук, чи Барвінський — Вахнянин...

21. Вистава краєва у Львові. 1894. р.

В літнім сезоні 1894. р. уладжено у Львові виставу краєву, в котрій тільки частинно взяли участь Русини, бо Поляки підносили, що се має бути польська політична маніфестація і сим позражували Русинів від громадної участи у виставі. Найбільше займав ся професор Володимир Шухевич, устроєннєм етнографічного відділу та русько-народні товариства виставили окремий павільон при підмозі Володислава Федоровича з Вікна.

На сю виставу прибув також цісар та на привіт члена виділу краєвого д-ра Дамяна Савчака, іменем руського народу, відловів: „Так, я знаю, се гарний нарід, на котрім можу спирати ся“. Цісареви були представлені відпоручники наших інституцій, та він відвідав також нашу духовну семинарію, де його привитав митрополит Сильвестер Сембратович, а хор під діріґентурою о. Остапа Нижанковського відспівав кантату, що цісареви незвичайно сподобалась.

Аранжером приняття цісаря був намісник граф Казимир Бадені і він при сій нагоді зєднав собі таке довірє у цісаря, що сей в недовгім часі покликав його на премієра кабінету...

Але проте система правительства в краю на гірше змінилась. Правительство заборонило відбуття скликаних нарад вічевих, під позором небезпеки поширення холери! Прокураторія державна в Коломиї виточила проти п. д-ра Теофіля Окуневськог о карний процес за те, що він на зборах в Коломиї назвав звісний висказ намісника при закінченню сесії соймової: бутою польського шляхтича, та візвав Русинів до пімщення тої бути.

Др. Теофіль Окуневський мав щастє до польських шляхтичів, бо з початком свого послуванння мусів відбути двобій з польським шляхтичем п. Розвадовским, в обороні чести руського народу, а тепер знова відбув кримінальний двобій з графом Казимиром Баденім перед трибуналом суддїв присяглих в Коломиї, що його зовсім увільнив...

22. Змагання орґанізаційні, 1894. р.

При доповняючих виборах до сойму з повітів: староміського і збаражського — перепали наші кандидати.

Отсе були відємні прояви найновійшого курсу політики руської.

Ап. Барвінського допустили Поляки до австрійської делєґації і тут він промовляв за тридержавним союзом, проти Росії, та підніс значінне нашого

народу для австрійської держави, та п. Вахнянин промовляв сим разом (14. грудня 1894) менше бундючно в парляменті і апелював до правительства, щоб воно взяло „скорійше темпо“ у заспокоєнню домагань руського народу.

З наших орґанізаційних змагань в краю належить згадати, що в дні 11. лютого 1894, відбули ся перші загальні збори руського товариства гімнастичного „Сокіл“ у Львові, котрі вибрали своїм першим головою Василя Нагірного. У Львові зорґанізував ся „Клюб Русинок“, заходами п. Терміни Шухевичевої. В Перемишлі заснувано перше наше стоваришення взаїмного кредиту „Віра“, на підставі статуту уложеного д-ром Теофілем Кормошем.

В дні 30. вересня 1894, відбув ся вступний виклад з давної історії Руси, виголошений професором Михайлом Грушевським в львівськім університеті. Натомісць понесла Галицька Русь велику втрату наслідом передчасної смерти д-ра Омеляна Огоновського, автора першої історії української літератури.

Партія радикальна відбула перші загальні збори просвітного товариства „Поступ“ у Львові, в дні 16. грудня 1894, та вибрала головою Михайла Павлика, але сей „Поступ“ не пішов вперед між нарід, та „Просвіта“ лишилась одиноким нашим товариством просвітним. За те „Житє і Слово“, вістник літератури, історії і фольклору, видавала Ольга Франко, у Львові від р. 1894. до 1896. В останному році виходило „Житє і Слово“ як вістник літератури, політики і науки.

23. Закінченнє Сойму галицького, 1894. р.

На закінченнє року скликано Сойм галицький на 28. грудня 1894, значить на останну сесію перед виборами. Отсю сесію привитав маршалок краєвий кн. Евст. Санґушко та звернув ся до наших послів з бажаннєм, щоби вистава краєва скріпила також добрі відносини між народностями, заселюючими край,

що свобідно будуть розвиватись побіч себе на спільній землі.

Наради сеї сесії соймової відбулись доволі спокійно. Посол Барвінський, що увійшов до сойму при доповняючім виборі на місце помершого о. Сірка, поставив зараз внесок, щоби з рівнорядних кляс утворено окрему державну ґімназію з руським язиком викладовим в Перемишлі. П. Романчук поновив свій внесок на зміну статуту і краєвої ординації виборчої, та п. Окуневський про заложеннє утраквістичної семинарії учительської в Коломиї або в Городенці. При нараді буджетовій полемізував п. Барвінський з п. Антоневичем та заявив, що незгоду міжнародну в краю завинили ті, що підносили голос: Niema Rusi, як і ті, що голосили: адін народ от Карпат до Камчатки,— тож не треба неґувати Русь, а треба щирого поєднання по обох сторонах. Вкінці сказав, що говорить іменем тих Русинів, котрі дорогою реальної праці бажають дійти до ліпшої долі народу.

На пращаннє Сойму зложив п. Барвінський подяку маршалкови краєвому і намісникови, а п. Романчук висказав жаль, що пожадана згода обох народів не наступила, та що ожидання руського народу не здійснили ся, хоч при енерґії і зручности п. намісника не було се надто трудне,— бож не відтручуваннєм репрезентантів народу, не дипльоматичними штучками і розбиваннєм орґанізації народу робить ся діло корисне для держави... А намісник граф Казимир Бадені відповів, що незручність мусіла бути по иншій стороні, а не по його... Сим закінчив ся Сойм галицький в дні 9. лютого 1895 р.

Ось так зійшла зі світа новоерщинна.

СЕМИЙ ПЕРІОД, 1895—1900.

1. Новий курс політики графа Казимира Баденього, 1895. р.

Всі надії покладані на міністерство коаліційне не здійснились, бо воно вже в місяці червні 1895, стратило більшість в парляменті, та на його місце прийшло тимчасове міністерство урядниче під проводом низшоавстрійського намісника графа Кільманзеґґя. Воно мало передержати місце для чоловіка грядучого, котрого собі цісар вибрів при нагоді львівської вистави, та котрий забажав іще перевести вибори до Сойму галицького. Сею особою, коло котрої оберталась тоді політика в краю і державі, був галицький намісник граф Казимир Бадені.

Вік закроїв акцію на широку мету, бо хотів не тільки заволодіти в центральнім австрійськім правительстві, але також далі держати Галичину у своїй зелізній. руці і тому забажав іще перевести своїм способом вибори до Сойму галицького, щоби усунути від вибору усі живійші, більше поступові і самостійні елементи. А щоб безпроривно держати свою руку над нашим краєм, то предложив він на свого наступника: кн. Евст. Санґушка, чоловіка благородного, але податливого і необізнаного з державною адміністрацією, а на маршалка краєвого: свого брата графа Станислава Баденього...

Як сей зручно заложений плян урядничої автократії виправдав ся, покажуть близькі події.

Хід політики в минулім році не міг вдоволити загалу Русинів, бо заступники народу руського були поділені в Соймі і Раді державній, не було едности ні солідарности, ані роботи, як би годило ся. Провідник нашої політики п. Романчук був випереджуваний подіями та ставав нераз безрадний і не міг здобутись на рішучість, щоб розєднюваннє в початку убити. Суд „Народної Ради“ — в справі двох напрямів по-

літики, се був голос значно переважаючої більшости народу руського, що не годить ся на політику Барвінського-Вахнянина, бо вона не відповідає дійсному положенню народу ані завданням народної політики...

2. Вибори до Сойму галицького, 1895. р.

А зараз наближив ся час виборів до Сойму галицького, при котрих мала виступити проба нашої орґанізації політичної.

Посол Барвінський і товариші постарались в дні 23. січня 1895, про зложеннє свого Головного руського комітету виборчого, що ніби намагав ся перевести вибори в мирі, без насилування і деморалізації. Туди пішов між иншими також д-р Дамян Савчак і о. д-р Стефан Юрик. Та в дні 30. січня 1895, уконституовав ся: Русько-народний независимий комітет виборчий під проводом Василя Нагірного, бо п. Романчук не хотів приймити проводу в комітеті виборчім. До сього комітету увійшли між иншими: д-р Евген Олесницький, д-р Теофіль Окуневський, К. Телишевський, Іван Белей, о. Ал. Стефанович і д-р Андрій Кос. Тай Руссофіли заснували свій окремий Русскій всенародний комітет виборчий, і всі три комітети розпочали на свій лад акцію передвиборчу, не згадуючи про радикальну партію, що не розвинула значнійшої діяльности. Натомісць став слідний в краю рух між селянством нашим, що проявив ся основуваннєм селянських комітетів передвиборчих, як в Тернопільськім і Збаражськім. Таким способом розгорів ся наш рух передвиборчий,— не зважаючи на заборону віч з боку краєвого правительства, котре висунуло польський комітет виборчий для Сх. Галичини під проводом графа Войтіха Дідушицкого, так що Галичина находилась тоді в хронічнім стані виємковім. А пп. Вахнянин і Охримович намагали ся приєднати Коло польське для своїх кандидатів посольських та виступили з промовами відповідними на бенкеті Кола польського, уладженім в честь б. міністра просвіти д-ра Мадейс-

Д-р Євген Олесницький

кого. Наша преса підхопила сей бенкет та назвала їх виступ „політикою тоастовою“...

В сих обставинах прийшов день 25. вересня 1895, в котрім відбулись ославлені баденівські вибори до Сойму галицького, що викликали крик обурення на галицькій Руси,— наслідом надужить і ярких безправств державних чинників. Наших передових людей, як Романчук, Олесницький, Король, Гурик і инші, насильствами виборчими повалено, та вийшло всего 14 руських послів з народної партії, в значній части накинених правительством, щоб піддержати новий, чи там найновійшйй курс політики руської.

Вислід сих виборів приніс повне пораженнє руссофільської партії, бо ані один з їх кандидатів не перейшов в ніякім окрузі виборчім, але вислід виборів також розчарував групу п. Барвінського і товаришів, бо центральний виборчий комітет польський ставив своїх кандидатів навіть проти так званих Барвінщуків, та взагалі поширював пекольну аґітацію проти руських кандидатів.

3. Грімкий протест, 1895. р.

Товариство політичне „Народна Рада“ у Львові видало 4. жовтня 1895, відозву до народу з зазивом, щоби цілий нарід заложив грімкий протест проти незаконних виборів, та Русько-народний независимий виборчий комітет піддав думку вибирати депутації до цісаря. По краю пішов клич, що по так переведених виборах руський нарід не може узнати нового сойму галицького за сойм вибраний легально, а домагаєть ся, щоби сей сойм розвязано та переведено нові вибори без насилування волі народу.

Відтак завязав ся Комітет руського всенародного віча і скликав те віче на 15. падолиста 1895, до Львова. На відозві вічевій були підписані: Романчук, Окуневський, Король, Олесницький, Рожанковський, о. Давидяк, Телишевський, Стефан Новаковський і Роман Бачинський. Але сі прилюдні збори

протестуючі заборонив уряд і тому відбули ся тогож дня у Львові довірочні збори при участи 600 людей, котрі запротестували проти безправно переведених виборів і узнали цілий акт виборчий неважним, та вирішили вислати в сій справі депутацію до цісаря.

Тоді був вже намісником краю: князь Евстахій Санґушко, бувший маршалок краєвий. Він приймив уряд намісника не по своїй волі або пересвідченню, а рішив ся аж по сильнім напорі цісаря станути на чолі адміністрації краєвої. З сим він не таїв ся, а вернувши від цісаря сам розповідав, що просив цісаря, щоб його увільнив від тої почести, бо він не розумівсь на державній адміністрації і не має потрібних студій правничих. Та цісар переконував його тим арґументом, що й він сам (цісар) не має правничих студій, а прецінь добре управляє цілою державою.

Новий намісник князь Санґушко запросив був до себе Василя Нагірного і представляв йому, щоби велика масова депутація не їхала до Відня, а він запевнює, що депутація з десяти членів буде принята цісарем. Василь Нагірний відповів намісникови, що він сього не може перевести.

В дні 12. грудня 1895, виїхала зі Львова велика депутація руська, окремим поїздом зелізничим, під проводом о. Івана Озаркевича до Відня, де прибула 13. грудня 1895. „Подивися цісарику, який нарід бідний!“ — отсе та сердечна і наївна пісня, з котрою виїздила наша депутація до Відня.

В сій депутації було 221 членів: 150 селян, 25 міщан, 24 священиків і 22 цивільної інтеліґенції.

Головний виноватець отсеї голосної події: граф Казимир Бадені був в сім часі вже премієром у Відні та ставив перші кроки, щоби зелізною рукою ущасливити іще инші народи Австрії.

4. Польська міністерія і масова депутація, 1895. р.

Граф Казимир Бадені став намісником Галичини 11. жовтня 1888, а 29. вересня 1895, був

заіменуваний президентом міністрів і міністром внутрішних справ. Д-р Лев Біліньскі став міністром скарбу; д-р Едвард Рітнер польським міністром, а молодий граф Аґенор Ґолуховскі був міністром закордонних справ, так що правительство Баденього називано польською міністерією.

В дні 22. жовтня 1895, представилось нове правительство Палаті послів. Граф Бадені згадав у своїй програмовій промові про давну культуру німецького народу та висказав надію, що Чехи і їх представники подадуть йому помічну руку, а як головну лінію своєї політики підчеркнув, що правительство „хоче провадити, а не датись правадити“, та вкінці злегка погрозив, що буде мусів поборювати ті струї, які хотілиб перевороту ладу суспільного.

В дебаті над програмою нового правительства промовив між иншими молодочеський посол д-р Герольд та сказав, що Молодочехи не дадуть ся провадити. Нового премієра привитав також наш посол Романчук, та отверто ствердив, що політика графа Баденього в Галичині принесла загальне огірченнє, заостреннє ненависти між народностями та ослабленнє правної безпечности, та побажав, щоби доля ласкаво охоронила Австрію від ділань такого правительства...

Німці згадували відтак сю промову п. Романчука і казали, що він був пророком.

Та сим часом дуже не в пору прибула до Відня наша масова депутація — для графа Казимира Баденього і він робив все можливе, щоби затирати її сліди. Великої депутації нашої до цісаря не допустив граф Бадені, тільки делєґацію, до котрої увійшли: о. Іван Озаркевич, о. Саноцький, Рожанковський, Окуневський, Новаковський і Ґренджола.

Делєґація великої депутації прийшла до цісаря на авдієнцію в дні 16. грудня 1895, та отсі домагання предложив її провідник о. Іван Озаркевич: провірення і устійнення безправств і насильств властей державних — через безсторонного комісаря; розвязання Сойму галицького, та приказу властям державним на

будуче — легально і безсторонно поступати при всіх виборах.

о. Іван Озаркевич

На промову провідника делєґації відповів цісар, під очевидним диктатом президента міністрів графа Баденього, що пропамятне письмо буде роз-

глянене; що приймаєть ся заяву вірносте що цісар числить на ті почування Русинів, та що руська нація є так близька серцю цісаря, як инші народи монархії; що він бажає її розвою, але зауважує, що велике число священиків виїхало зі Львова, коли якраз. там відбуваєть ся вїзд новоіменуваного кардинала архиепископа Сильвестра Сембратовича,— що значить велике заінтересуваннє папи і цісаря розцвітом руської церкви; та що за велике число депутації означує коштовну і невдатну демонстрацію,— що не є відповідним до ціли способом... also adie!

Такими словами попращав цісар делєґацію нашої депутації, а цілої маси депутації не впустила поліція до цісарського бурґу. По цісарській авдієнції зібрались разом всі члени депутації,— а п. Окуневський представив їм звіт з цісарської авдієнції. По вислуханню сього звіту настала прикра тишина, та деяким селянам станули сльози в очах...{Die Reichsratswahlen in Ostgalizien im Jahre 1897, vom Ausschusse des ruthenischen Landeswahlcomitеs, Wien, 1898.}

Загальне вражіннє з висліду цісарської депутації було дуже некорисне, хоча було зрозуміле, що монархови не вірно представлено справу депутації. З другого боку, повага депутації і її тактовне поведеннє за весь час побуту у Відні зєднали для нас симпатії Віденців, та прояснили народам Австрії положеннє народу руського в Галичині. Справу галицьких виборів соймових піднесли відтак в Палаті послів тодішні демократи: пп. Кронаветтер і Пернерсторфер.

Група п. Барвінського не уважала за вказане підносити в парляменті справу надужить виборчих, так коли п. Романчук в дебаті буджетовій згадав про масову депутацію і висказав недовірє правительству графа Баденього, то п. Барвінський назвав сю промову неполітичною...

5. Збори радикальної партії, 1895. р.

Тоді партія радикальна скликала свої збори до Львова на 29. грудня 1895, щоби змінити про-

граму в напрямі національнім. З сих нарад вийшла така постанова:

„Стоячи на ґрунті наукового соціялізму і годячи ся на всі випливаючі з сього консеквенції — так на поли політичнім, економічнім і культурнім,— заявляє русько-українська партія радикальна, що здійсненне усіх її ідеалів соціялістичних можливе при повній самостійности політичній русько-українського народу і повнім, необмеженім праві його: рішати самому у всіх справах його дотикаючих. Зокрема, в Австрії стремить вона, до утворення окремої руської політичної території з руських частей Галичини і Буковини з як найширшою автономією.“

Далі домагаєть ся: викупу землі, передовсім більшої посілости на власність народу і удержавлення гіпотечного кредиту, та вкінці, повної свободи релігійних переконань і популяризації науки...

А провідник радикалів д-р Северин Данилович зачав тоді прилюдно пропаґувати, що мають бути на Руси тільки дві партії: консервативно-клєрикальна — Барвінського, і людова поступова радикальна партія,— тай на отсім побажанню скінчилось...

Натомісць група п. Барвінського постановила: підготовляти акцію до зєднання всіх Русинів, що виразно стоять на становищи національної самостійности і окремішности руського народу,— але до тої акції не дійшло, бо діяльність групи п. Барвінського, наслідом її служби правительству, стратила була в краю марку патріотичної діяльности на добро Руси-України.

6. Новий Сойм галицький, 1895. р.

В сих обставинах скликано новий Сойм галицький на першу сесію, VII. періоду,— на день 28. грудня 1895. р.

Тут станув новий маршалок краєвий: граф Станислав Бадені, заступник маршалка краєвого; кардинал архиеп. Сильвестер Сембратович

і намісник: князь Евст. Санґушко. Нову нашу посольську репрезентацію творили: Ол. Барвінський, о. Кирило Гаморак, Модест Каратницький, Мих. Кульчицький, о. Корнило Мандичевський, о. Василь Небиловець, Стефан Новаковський, Ксенофонт Охримович, д-р Теофіль Окуневський, Дмитро Остапчук, д-р Дамян Савчак, Наталь Вахнянин, Лазар Винничук і Тит Заячківський.

Маршалок краєвий граф Станислав Бадані у привітній промові заповів Соймови енерґійну і ощадну адміністрацію, та до руських послів сказав, що можуть числити не тільки на його обєктивність, але й на попертя, бо програма, яка була принята в давнім Соймі і в краю, облегчить порозуміннє межи руськими послами а польською більшістю,— та вже давний Сойм зробив дещо для культурного розвою народности руської.

Намісник князь Санґушко привитав окремо послів руської народности та запевнив їх, що від нього можуть ожидати справедливости і попирання розвою руської народности,— але де буде стороннича намєтність, як на вічах, там він буде здержувати і дораджувати, як се було в квестії депутації до цісаря...

По наміснику виголосив п. Барвінський заяву, в котрій передусім підніс, що іменуванне митрополита Сильвестра Сембратовича кардиналом уважають руські посли виразом найвисшої волі столиці Апостольської і Корони відносно рівноправности руської церкви і народности, та приймають отсе з почуттем щирої подяки. Далі заявив, що руські посли уважають полагодженне руської справи на основі повної рівноправности, питаннєм наглячим і далекосяглим. Тому руські посли висказують глибоко відчуваний жаль з причини неприхильного становиска супроти руської народности, при останних виборах, зі сторони центрального комітету виборчого польського як виразу більшости соймової, як і нелєґального поступовання орґанів правительства при кандидатах народно-руських,— чим обмежено нашу

репрезентацію в Соймі краєвім. Вкінці підчеркнув, що як конституційні заступники народу руського в Галичині — уважають себе руські посли вповні управненими дбати про справедливе полагодженнє потреб руського народу, та застерігаються проти майоризації в справах національних руського народу, бо в такім разі мусілиб вони витягнути консеквенції що-до участи в працях соймових...

Опісля промовив п. Окуневський, в імени товаришів політичних, застерігаючись проти вмішування властей в наші внутрішні культурні справи та проти розділювання Русинів на програмових і непрограмових. Ми хочем жити своїм життєм, сказав він, та застерігаєм ся і протестуєм проти виборів і поступовання центрального комітету польського, як і проти надужить властей, які унеможливили нам відповідні сили наші тут увести, щоб спільно з панами (Поляками) працювати для добра народности і краю.

Супроти заяви п. Барвінського було застереженє п. Окуневського недостаточне і непослідовне, бо воно по свому змістови узнає легальність нового Сойму галицького, хоча перед двома тижнями ставав п. Окуневський в делєґації перед цісарем, утверджуючи, що акт соймових виборів є неуважний. Тому наше громадянство назвало було сей виступ п. Окуневського рішучою нерішучістю.

По таких заявах льояльних перейшла отся недовга сесія соймова зовсім спокійно. Посол Барвінський поставив внески: про впровадженнє в школах середних обовязкової науки обох язиків краєвих, що відступив Сойм в своїй ласкавости Раді Шкільній краєвій до роздумання,— та про запровадженнє практичних курсів науки язика руського для урядників державних і автономічних. Та п. Вахнянин представив свої внески в справі провірення причин еміґраційного руху і продумання способів запобіження сьому рухови,— та на утвореннє кляс з язиком викладовим руським в ґімназії в Станиславові,— що відступив Сойм також Раді Шкільній краєвій... А на

закінченнє сесії (8. лютого 1896) п. Тит Заячківський подякував обом достойникам краєвим, в надії, що будуча сесія соймова перемінить зичливі слова в діло!...

7. Збори „Народної Ради“, 1896. р.

На день 30. січня 1896, скликало товариство політичне „Народна Рада“ у Львові загальні збори, котрим проводив п. Окуневський, та виголосив тут патріотичну промову, щоб до борби ставати в знамя віри в силу народу. Голова товариства п. Романчук представив, що наше положеннє політично не поліпшилось, а економічно проявилось невідрадним фактом еміґрації. Тому треба нам задержати солідарність і карність в народних справах та вести безвпинну роботу орґанізаційну між народом. В дебаті на сю тему промовляв також д-р Іван Франко, котрий приступив був до народної партії.

На сих зборах виголосив проф. д-р Йосиф Олеськів: реферат про еміґрацію. Він виказував, що невідрадний стан економічний галицького рільника-хлібороба є причиною еміґрації, та що сей нарід самочинно і нездержимо виладовуєть ся до Зєдинених Держав Америки на зарібки або до Бразилії і Канади на ґрунт...

По поводу еміґрації написав Юліян Бачинський в р. 1895, працю: Україна Irredenta, суспільно-політичний скіц, інтересну в тодішних відносинах.

А тимчасом Сойм краєвий нічого не зділав для ратування безрадного галицького хлібороба, що покидав рідну землю, та Рада державка у Відні приймила закон проти несовісного і шкідного ділання агентів еміґраційних...

8. Рада державна, 1896. р.

Краєве правительство в Галичині зачало систематично заборонювати всякі народні збори та з сеї причини поставив п. Романчук в Палаті послів наглий

внесок про заборони зборів в Галичині (25. квітня, 1896). В дебаті над сим наглим внеском промовив п. Пернерсторфер, та заатакував польську шляхту словами: Дрожіть панове шляхтичі перед тою хвилею, коли нарід польський пробудить ся, бо ви не заступники, а гнобителі сього народу! Промовив також п. д-р Люеґер, який розпочав свій двобій проти правительства графа Баденього. Визваний сим наглим внеском лагідно промовив през. міністрів граф Бадені та зобовязав ся розпорядити доходження на підставі фактів предложених п. Романчуком.

Як трактував граф Бадені доходження надужить підвласних урядовців, доказує відповідь на пропамятне письмо, вручене цісареви делєґацією масової депутації в дні 16. грудня 1895. На підставі найвисшої постанови відповів намісник кн. Санґушко письмом з 22. вересня 1896, ч. 47, на адресу о. Івана Озаркевича, що в переважній части піднесені зажалення є неузасаднені, а з приводу деяких промахів видано вказані зарядження...

Щоби приєднати для себе Раду державну підняв ся граф Бадені вирішити справу реформи виборчої і негайно предложив Палаті послів проєкт закону, яким впроваджуєть ся пяту курію виборчу з 72. мандатами посольськими і загальним голосуваннєм. в сій курії: всіх повнолітних горожан. Відносно загального права виборчого не було більшости в тодішній Палаті послів і тому перейшов сей проєкт реформи виборчої як наближеннє до народного парляменту, та 14. червня 1896, одержав цісарську санкцію. Автором того проєкту був міністер д-р Едвард Рітнер, бувший професор права церковного на львівськім університеті.

Та у нас в краю, скликувані збори (віча) стрічали далі перепонои зі сторони уряду, так що замісць віч скликали наші посли свої посольські звіти, на котрих населеннє руське висказувало загальне одобреннє для політики независимих народовців. Але автократична система галицької адміністрації, вишколена графом Баденім, пішла так далеко у своїй са-

моволі, що комісар перемиського староства арештував соймового посла: Стефана Новаковського, коли сей прибув на збори до села Вишатич. Такі безправства діялись також в західній Галичині, де розпочав ся рух польських людовців, чим не мало налякалась польська шляхта.

Отсе дало привід польському послови Лєваковскому до поставлення в дні 6. жовтня 1896, наглого внеску в Палаті послів: про засуспендуваннє основних державних законів в Галичині. Се був знова удар проти президента міністрів гр. Баденього, тим більше болючий, що вийшов з боку польського. Граф Бадені намагав ся злегковажити сей внесок і до заступства правительства в сій дебаті вислав молодого секретаря міністерського Сімбнелього.

Та отсе викликало в парляменті некорисне вражіннє, що підніс завзятий п. д-р Люеґер у своїй промові, називаючи се зневагою парляменту, при чім замітив насмішливо, що справа Галичини дуже займає всіх послів, бо звідтам спроваджуємо собі наших міністрів... Але в сій дебаті вельми нещасливо виступив п. Вахнянин, в обороні правительства, нападаючи на посла Новаковського, начеб він вносив між нарід ідеї атеістичні і комуністичні. Сим тяжким блудом політичним завдав він удар своїй групі партійній та наче перечеркнув свою довголітну діяльність народну. Наслідом сього виділ товариства політичного „Народна Рада“ у Львові виключив п. Вахнянина з товариства та в прилюднім узасадненню проголосив, що він відступив від свого народу і перейшов на службу в табор противників (12 жовтня 1896)...

9. Нові партії, 1896. р.

Не зважаючи на те все скликав п. Барвінський на 14. жовтня 1896, до салі ратушевої у Львові: довірочні збори в ціли заснування політичного товариства „Католицький русько-народний Союз“, щоб на основах католицьких дбати про реліґійно-моральні, народні, політичні і економічні справи руського народу в Галичині. До комітету для

впровадження в життє сього товариства вибрано: проф. д-ра Вол. Коцовського, Володимира Лукича Левицького, о. Богдана Пюрка, о. Івана Чапельського і инших, та постановлено видавати орґан „Руслан“ для ведення політичного напряму сеї нової орґанізації, зглядно партії.

Таким способом мала повстати вже четверта руська партія в Галичині. Та іще в дні 17. вересня 1896, відбули ся у Львові довірочні збори наших робітників, заходами тов. Миколи Ганкевича, в ціли заснування русько-української соціялно-демократичної партії, так що в тім році мали ми вже пять партій політичних.

Та благословеннєм нашого кардинала о. Сильвестра Сембратовича плянувалось оснуваннє шестої партії політичної, бож для наради в справах церковно- і народно-політичних рішив митрополичий Ординаріят запросити відпоручників деканальних на довірочні конференції до Львова, на день 10. грудня 1896, щоб вирішити про потребу орґанізації духовенства руського для оборони католицької церкви і руського народу. Але зібрані відпоручники відповіли одноголосно, що делєґати духовенства всіх трьох єпархій в Галичині не видять потреби окремої орґанізації клерикально-політичної. Отсе рішенне було чемним протестом проти клерикально-політичної та офіціяльної орґанізації, що викликалаб була роздвоєний між духовенством а народом. Воно було вимірене проти поклонників політичного сервілізму...

А вечером тогож дня дало зібране духовенство ініціятиву до заложення загального комітету виборчого, щоби злучити всі сили до рішучого відпору та завзятої і однодушної оборони народної.

На сей рішучий зазив нашого патріотичного духовенства завязав ся Краєвий руський комітет виборчий у Львові та відбув в дні 28. грудня 1896, першу нараду. Головою комітету вибрано о. Івана Озаркевича; заступниками: Юліяна Романчука і Богдана А. Дідицького, та секретарями: д-ра Евгена Петрушевича і Романа Бачинського.

10. Сесія Сойму галицького, 1897. р.

При отворенню сеї сесії згадав намісник князь Санґушко про небувалий досі рух в краю у скликуванню зборів в краю, оживлений сим, що наближають ся вибори до Ради державної. Але правительство, сказав він,— уважало своїм обовязком виступати і перепинювати сей рух, о скілько він розбуджував незгоду суспільну, бо справа люду і робітників находить много непокликаних оборонців, які побуджують самосвідомість ладу і поучують про мнимі кривди,— що може підкопати засади кардинальні, на котрих суспільність мусить опиратися... Значить,— тут не говорив благородний князь Санґушко, але дух графа Казимира Баденього.

Сю урядову заповідь доповнив маршалок краєвий граф Станислав Бадєні при нагоді замикання сесії соймової в дні 15. лютото 1897, де він натякнув що побіч польських послів до віденського парляменту вийдуть з урни виборчої посли руської народности, котрі стоять на ґрунті народнім, та з польськими послами оставати будуть в приязних відносинах. Се була проґноза соціяльно-політичної боротьби при наближаючих ся виборах до Ради державної.

11. Розвязаннє парляменту і кріваві вибори, 1897.

Промова намісника кн. Санґушка дала привід до сього, що пп. Романчук і Лєваковскі, в дні 11. січня 1897, поставили в Палаті послів у Відні: два наглі внески про становище правительства при виборах. Тоді з кола польського підкинено на пульт п. Лєваковского картку зі словами: „Зрадник вітчини“. Президент міністрів граф Бадені найшов ся знова в прикрому положенню та опрскидуючи піднесені закиди заявив, що на легальне і справедливе поведеннє властей при виборах кладе найбільшу вагу. О скільки те його приреченнє було щире і правдиве — показалось при зближаючих ся виборах до Ради державної.

В дні 22. січня 1897, оголошено два цісарські патенти: одним розвязано парлямент, та другим скликано вже нову Раду державну на день 27. марта 1897.

Прийшов час боротьби виборчої між двома таборами: з одної сторони опозиційні руські партії, а по другій стороні: Поляки з Жидами і партією руських угодовців, як Барвінський — Вахнянин, та правительством... В передвиборчій акції продовжувалась „ера Баденівська“ з головною форсою на поваленнє п. Романчука як викладника опозиції проти правительства.

Львівське намісництво видало до всіх староств розпорядок: найенерґічнійше виступати всюди, де зайшлиб які розрухи або бунт. Під диктатом сього приказу зелізної руки, зараз в Черневі під Станиславовом погиб на місци від багнетів жандармських господар Петро Стасюк, та пять инших господарів тяжко ранено, без ніякої причини. Отсе на початок передвиборчої акції, щоби гайдамаки радикали не бунтувались (27. лютого 1897...)

Краєвий руський комітет виборчий у Львові вислав до цісаря велику депешу з просьбою о свободу при виборах, та оголосив відозву до руського народу, взиваючи всіх до солідарности і карности при виборах та закінчив свою відозву словами:... другі народи мусять нераз зі зброєю в руці і з проливом крови здобувати собі ліпшу долю,— ви можете її здобути картою голосовання...

В першій половині місяця марта 1897, прийшли вибори з військом, жандармерією, з проливом крови і сотками увязнених,— іще гірші як в р. 1895. Наш нарід боров ся неустрашимо, та на побоєвищи виборчім поклав свої жертви, а до парляменту увійшло з сих виборів 63 Поляків, 6 Жидів, і 9 Русинів: д-р Роман Яросевич і о. д-р Іван Гробельський з пятої курії, та Модест Каратницький, Ксенофонт Охримович, Наталь Вахнянин, Ол. Барвінський, о. Данило Танячкевич, о. Корнило Мандичевський і д-р Теофіль Окуневський, з четвертої курії,— значить трьох не-

зависимих Русинів і шістьох так зв. камеральних Русинів. А Юл. Романчук перепав в пяти округах виборчих...

Зараз по сих крівавих виборах вийшли з польської сторони дві незвичайно відрадні заяви. Одна від польських виборців в Кракові,— в отсих словах: „Polski lud ruskiemu ludowi wyraza bolesc і wspolczucie,— wspolnym wrogom wzgarde“, та друга від польської молоді поступової в Кракові, при посилці грошевої жертви на родини убитих і ранених, в сих словах: „Panowanie mniejszosci polskiej nad wiekszoscia ruska jest rzecza niemoralna і zasadniczo niesprawiedliwa, tern bardziej, ze przy rozbudzonej swiadomosci narodowej ludu ruskiego — bez pomocy wojska і zandarmeryi utrzyrnac sie nie da“...

І дійсно, наш нарід не упадав на дусі, але як раз в масах народних запанувала однодушність та розбуджена свідомість національна. Я мав нагоду наочно переконатись про настрій в нашім народі, при нагоді повиборчих процесів карно-судових, які виточували галицькі власти, щоби доказувати, начеб нарід бунтував ся проти власти.

Краєвий руський комітет виборчий у Львові вислав дня 29. марта 1897, до президії Палати послів: ґенеральний протест проти виборів, та окремі протести з доказами надужить властей висилали повітові і громадські комітети виборчі з цілого краю...

12. Нова Рада державна, 1897. р.

При отворенню нової Ради державної, в дні 30. марта 1897, відчитано заяву чеських послів та їх правно-державні застереження, а відтак відчитано протест чеських послів соціялістів, в котрім вони заявляють, що стоять на основі рівноправности всіх народностей і протестують проти відгребування перестарілих, виполовілих привілеїв... Також посли хорватські внесли свою заяву і державно-правне застереженнє відносно Дальматії.

Польський соціаліст д-р Дашиньскі зголосив наглий внесок, щоби увязненого в Решеві п. Тому Шаера випущено на волю. Отсей внесок був дуже непожаданий для правительства графа Баденього і тому коло польське хотіло, щоби сей внесок відложити, за що п. Дашиньскі різко виступив проти польської шляхти, та Палата послів рішила зараз перевести дебату над сею справою і п. Тома Шаєр вийшов на волю. Презес кола польського п. Яворскі виправдував ся формальними зглядами, та п. Люеґер використав сю нагоду і заявив, що його зворушили слова покірні презеса кола польського, бож польський селянин прийшов до слова і сього слова ніколи не утратить, а пануванне кола польського вже скінчилось. Отсе був перший наступ п. Дашиньского проти польської шляхти.

Тогож дня (30. марта 1897.) зложили пп. д-р Окуневський, о. Танячкевич і д-р Яросевич в президії Палати послів заяву сього змісту, що переведені у Сх. Галичині вибори з 8. убитими, 29. пораненими і понад 800 увязненими, переконали руський нарід, що теперішнє правительство не жахаєсь ніяких насильств, щоби не допустити послів по свобідній волі руської нації; що руський нарід в Галичині є поставлений перед альтернативу: або узнавати польську ідею державну, або мовчати, або умирати, що боротьбу за права запоручені конституцією уважаєсь з боку правительства наче злочинне повстаннє і так представляєсь на найвисшім місци,— і тому підписані ідучи за голосом всего руського населення будуть поборювати отсе правительство всіми способами, та подадуть руку тим заступникам инших народів, котрі змагаючи до розширення автономії країв подбають про охорону національних меншостей...

Президент міністрів граф Бадені побачив, що в нововибраній Палаті послів не має більшости і тому в дні 2. квітня 1897, вручив цісареви димісію цілого кабінету, але по трьох днях вирішив цісар, що не приймає димісії. Сею димісією виєднав граф Бадені згоду цісаря на виданнє чеських розпо-

рядків язикових, щоби сим чином приєднати собі голоси Чехів.

На четвертім засіданню Палати послів поставили пп. Окуневський і Дашиньскі: наглі внески на вибір парламентарної комісії до розслідження надужить виборчих. По знаменитих промовах обох внескодавців ухвалила Палата одноголосно наглість обох внесків. Президент міністрів граф Бадені виголосив велику промову в обороні галицьких урядовців, але вона не викликала корисного вражіння в Палаті, так що були всякі вигляди на негайне приняттє обох наглих внесків. Та в справу вмішав ся чеський посол д-р Странскі і предложив, щоби оба сі внески переказати комісії лєґітимаційній. Внесок п. д-ра Странского прийшов скорше під голосуваннє і перейшов. Таку прислугу зробили нам браття Чехи.

Але отсе не виратувало правительства від пораження, бо вже в дні 9. квітня 1897, внесли німецькі посли: три наглі внески з приводу чеських розпорядків язикових, виданих правительством, та домагали ся поставлення міністрів в стан обжалування.

Провідника антисемітів п. д-ра Карла Люеґера вибрано дня 8. квітня 1897, по раз пятий бурмістром Відня, та граф Бадені змяк сим разом і предложив цісареви вибір д-ра Люеґера до затвердження, щоби за се позискати для себе ґрупу клерикалів. Та Баденівські розпорядки язикові для Чех і Моравії викликали гнів у всіх Німців в Австрії, так що дійшло до формальної обструкції в парляменті. Всенімецький посол Вольф проголошував явно клич: „Germania irredenta“ та назвав розпорядки язикові свавільним атентатом на німецьку націю.

Президент міністрів граф Бадені намагав ся оправдати видані правительством розпорядки язикові та покликав ся на те, що так само було в р. 1869, коли правительство видало розпорядок язиковий для Галичини. Та п. д-р Гохенбурґер, пізнійший міністер судівництва, запитав ся Поляків, чи булоб їм приємно, як би в західній Галичині запроваджено язик руський як другий язик краєвий. Німці обсто-

ювали засаду, що тільки парламент має право уладити законом державним постанови язикові по думці артикулу 19. закону основного з р. 1867. і тому видані розпорядками міністерськими постанови язикові для Чех і Моравії уважали нарушеннєм конституції. Наслідом відкинення їх наглих внесків перейшли вони до страшної обструкції, так що від 10-го до 28. мая 1897, був парлямент видовищем диких сцен...

Посол д-р Роман Яросевич поставив був в дні 6. мая 1897, наглий внесок про делєґованнє позагалицьких судів до переведення виборчих процесів, але сей внесок не прийшов на чергу нарад. Та п. о. Данило Танячкевич поставив в дні 24. мая 1897, внесок на предложеннє адреси чину (That-adresse): закону про народности як переведеннє артикулу 19. закону основного з р. 1867,— і закону про екзистенцію для забезпечення „minimum“ екзистенції.

Але затяжна обструкція Німців загнала правительство графа Баденього до конечности замкнення сесії парляментарної в дні 2. червня 1897. Граф Бадені хотів тим часом погодити Німців з Чехами і допровадити до угоди чєсько-німецької, але до сього не дійшло, бо Німці не хотіли відступити від жадання, щоби відкликати розпорядки язикові...

Тоді граф Бадені звернув ся до клюбів послів з правиці, щоб вони ратували правні відносини в парляменті, зглядно правительство, та відносні клюби поставили свої постуляти до правительства графа Баденього. Руські посли з партії п. Барвінського вступили були до Славянсько-христіянського союза народного (Хорватів і Словінців) під проводом п. д-ра Шустершіца і разом увійшли до правиці для попирання правительства.

13. Двобій графа Баденього, 1897. р.

На підставі сих постулятових переговорів з партіями правиці скликано Раду державну на нову сесію, на 23. вересня 1897. Та зараз на першім засіданню Палати послів поставив п. антисемітський

Ґреґоріґ запит до президента Палати, чи се правда, що в Палаті мають бути перебрані аґенти поліційні. Сей запит викликав пекольний крик з боку німецьких послів та зневаги на адресу правительства і графа Баденього, як: Hinaus Badeni in die Polakei, і т. и. Найголоснійший був п. Вольф, і він мав крикнути: Badenische Schufterei. Отсе так тяжко розгнівило графа Баденього, що він постановив визивати послів у двобій,— думаючи, що сим способом відстрашить їх від обструкції парляменту, та на перший клич визвав він п. Вольфа за його зневажливі вискази на першім засіданню Палати послів.

Посол Вольф не злякав ся, приймив визов, та в дні 25. вересня 1897, явив ся зі соїми свідками пп. д-ром Лємішем і д-ром Сільвестром у військовім інституті, де прибув також граф Бадені зі своїми свідками: генералом кавалерії графом Ікскіль і полковником Решем. У двобою на пістолети, при першій виміні стрілів поцілив п. Вольф графа Баденього в праву руку так сильно, що зараз пустилась кров і наступила неспосібність до дальшої боротьби у графа Баденього. Противники вдали ся в коротку розмову і подали собі руки...

Так покінчився політичний двобій графа Баденього, що мав на меті оборону чести особистої, як також скріпленнє панування зелізної руки,— а рука не дописала. Поляки величали лицарство графа Баденього за оборону чести народу польського, а Німці величали свого лицаря Вольфа, та закидали графу Баденьому, що замість добре правити, лихо держить ся у двобою, та дехто казав, що при виборах струями потекла кров хлопська, а за те пішла дрібка крови графської.

Наші посли незалежні були в дні 26. вересня 1897, у міністра судівництва Ґляйспаха і домагались амнестії для селян позасуджуваних з приводу виборів, але з сього нічо не вийшло, бо амнестія не відповідала політиці графа Баденього.

Та по короткій перерві розпочалась в дні 13. жовтня 1897, в Палаті послів нова розправа, бо німецькі

посли поставили пять наглих внесків з обжалуваннєм: правительства трафа Баденього, наслідом чого зірвалась нова буря в парляменті.

Президент Палати послів д-р Катрайн (німецький клерикал) зложив свою гідність, бо не хотів ломити німецької обструкції...

14. Всенародне віче, 1897. р.

Тимчасом у нас в краю завязав ся комітет під президією: о. Івана Озаркевича, Юл. Романчука і Богдана Дідицького та скликав до Львова всенародне віче, на день 1. падолиста 1897, щоби перевести нараду в справах: останних виборів, політичного положення і економічних питань, але львівська дирекція поліції заборонила відбуттє сього віча, бо не хотіла допустити до політичної демонстрації. Тоді дібрали ми людей, що політикою не займали ся: д-ра Івана Літинського, Мих. Спожарського, д-ра Юліяна Ілевича і Мих. Голейка, та вони зголосили віче на день 4. падолиста 1897, і сього віча не заборонено.

В дні 4. падолиста 1897. зібралось у великій салі Народного Дому у Львові кілька тисяч народу і те всенародне віче відкрив львівський міщанин Михайло Спожарський христіянським привітом: Слава Ісусу Христу! Провідником віча вибрано д-ра Евгена Олесницького, котрий у своїм впровіднім слові сказав: Перед нами стоять факти, що наш нарід руський жертвами крови і життя дав доказ своєї зрілости.

Перший реферат вічевий виголосив д-р Кость Левицький: про хліборобську справу у Сх. Галичині. Над сим рефератом переведено дебату і ухвалено відносні резолюції, та опісля прийшов до голосу п. Юліян Романчук з рефератом політичним. Поява його на естраді викликала грімке: Слава! честь Романчукови! Та коли Романчук розпочав свій реферат і виступив проти всякого обмежування конституційних прав, комісар поліції Янкевич перервав його бесіду і розвязав віче.

Зібрані вічевики закричали: Не виходити! Підем до намісника!... так, що годі було їх успокоїти. Розяреннє учасників з цілого краю було незвичайно сильне і маніфестація зробила своє. Делєґація віча не застала намісника і вислала депеші до парляменту.

15. Поліція в парляменті і поваленнє графа Баденього, 1897. р.

В дні 10. падолиста 1897, поставив п. Окуневський в Раді державній: внесок на обжалуваннє президента міністрів графа Баденього за останні кріваві вибори і надужиття властей. При сім внеску зайшла така пригода, що п. д-р Яросевич задля особистого непорозумління з п. Окуневський вичеркнув свій підпис з його внеску. А знова пп. Окуневський і о. Танячкевич усунули ся від голосування над німецьким внеском про обжалуваннє міністрів за розпорядки язикові,— щоби не наражуватися Чехам. Такі непослідовні поступовання мусіли викликати некорисні вражіння в парляменті і краю.

При виборі нового президента Палати послів не хотіли ані клерикали ані Чехи ставити своїх кандидатів і тому вийшов президентом п. Давид Абрагамович, що зобовязав ся перевести санацію парляментаризму. Та коли укорочування реґуляміну парляментарного зі сторони президента Абрагамовича нічого не помагали, бо обструкція німецька перейшла у формальну бійку в парляменті, то більшість поставила через німецького клерикала графа Фалькенгайна в дні 25. падолиста І897, внесок на зміну реґуляміну, того змісту, щоби послів мож було виключувати з засідань, та щоби президент мав право при ужиттю орґанів екзекуційних усувати послів з салі засідань. І заки іще обструкціоністи зорієнтувались що проголошує президент Абрагамович, він піддав зараз внесок п. Фалькенгайна під голосуваннє і оголосив, що сей внесок є принятий. Отсе хитре заскоченнє президії визвало вже й соціяльних демократів

до оборони свобід парляменту, та вони станули до боротьби разом з німецькими націоналами.

Наступаючого дня, 26. падолиста 1897, обступили обструкціоністи трибуну президента і розпочалась формальна боротьба. Президент Абрагамович зачав виключувати послів, але вони не уступались та засипали його останними зневагами. Посол Дашиньскі кричав до през. Абрагамовича словами: Ти старий лотреї Надаєш ся до криміналу!... На се увійшло до салі засідань кількадесять віденських поліцістів в пікельгавбах і почали упрямих послів насильно виносити з парляменту: Вольфа, Дашиньского, Шенерера, Штайнера, Гибеша, і инших. Відтак виконував процедуру виключування послів заступник президента п. Крамарж, та його прозивав п. Козакевич словами: Ти московський поліцмайстер!

На другий день та сама музика ішла далі, та до неї прилучились вже й христіянські суспільники і тому скоро замкнено засіданнє Палати послів.

Та події в парляменті викликали бурливі демонстрації у Відні: перед парляментом, ратушем і міністерством справ внутрішних, так що поліція і військо мусіли робити лад, щоби удержати спокій.

Тогож дня, 27. падолиста 1897, вернув цісар з Вальзе до Відня та був незвичайно здивуваний, що місто обсаджене військом і він находить ся під охороною війська, чого ніколи не бувало...

Другого дня, в неділю 28. падолиста 1897, робив Відень вражіннє, начеб готовився до розруху, та д-р Люеґер як бурмістр доніс до канцелярії цісарської, що не ручить за спокій в столиці. Але граф Бадені не зважав на те все і був незвичайно вдоволений з того, що так навчить розуму Німців. Коли він ось так весело провадив розмову в колюарах парляменту, саме перед полуднем покликав його цісар до себе. Граф Бадені пішов гнеть до цісаря та був сеї думки, що мабуть старому панови треба щось пояснити,— не передчуваючи нічого злого. Станувши перед цісарем почув граф Бадені тільки один лагідний запит: чи не уважавби він за вказане в обставинах, які ви-

творились, щоб міністра д-ра Ґавча покликати на президента міністрів. Граф Бадені, як сам розповідав, не був іще в життю нічим так поражений, як сим неожиданим тяжким запитом—осудом, та ледви спроміг ся відповісти, що отсе є дуже доцільне, та що він зараз скличе раду міністрів,— а вже опинив ся за дверми цісаря.

В полудневій годині кричали товпи народу у Відні: Nieder mit Badeni!., а Бадені вже лежав. Бурмістр д-р Люеґер обїздив осередну часть міста та. викликував на успокоєннє населення, що Баденього вже нема, а поліцісти віденські розносили сю вість в дальші дільниці міста і викрикували: Der Mikado von Judenplatz ist nicht mehr da!...

Зараз тої неділі, 28. падолиста 1897, відрочив цісар Раду державну та приймив димісію цілого кабінету і поручив міністрови Ґавчєви утворити новий кабінет.

Граф Бадені упав так соромно, як ніодин з австрійських міністрів, бо політично закопав ся та фізично був від разу зломаний. Він мав перевести поєднаннє двох народів, та відтак народів Австрії,— а замісць сього допровадив він до найвисшого степення, ворогування, автократизму і профанації парляментаризму. Та на тім не скінчилось, бо граф Казимир Бадені був розжалив ся на цісаря за те, що сей не позволив йому далі правити Австрією,— і пустив у світ ревеляції про родинні відносини цісаря,— що незвичайно понизило його в опінії цісаря і всего шляхотського світа. Відтак довго заходив ся граф Бадені, заки цісар допустив його до авдієнції, на оправданий, тай отся авдієнція тривала ледви кілька мінут і „adie“. Завзятий був граф Бадені, але й завзятющий був цісар Франц Йосиф.

Те памятне „adie“ до руської депутації в р. 1895, сказане — віддав цісар його авторови...

Тут годить ся признати, що граф Казимир Бадені пізнійше роздумавши свої діла, узнавав свої великі блуди політичні. Я мав нагоду зійти ся з ним. в Соймі галицькім при нагоді нарад комісії буджето-

вої в р. 1908, і він заявив тоді, що зробило ся много блудів відносно руського народу, бо треба було дати народови те, чого домагались руські посли. І нині, сказав він, польські політики не розуміють справи руської, бож самою неґацією не мож народу приєднати... Не так думало ся, як склалося...

Новий кабінет президента міністрів д-ра Ґавча з урядовцями був переходовим правительством до наладнання відносин парляментарних.

16. Олександер Барвінський в делєґації, 1897. р.

В сім часі радили делєґації: австрійська і угорська, тап. Барвінський промовляв в австрійській делєґації і висказав признаннє міністрови справ закордонних графови Аґенорови Ґолуховском у за знаменитий провід закордонної політики і за навязаннє приязних зносин з Росією, бо хоч там 20 міліонів Русинів терпить під гнетом політичним, то може тепер покінчить ся з політичною аґітацією між руським народом в Австрії...{В р. 1898, зачав виходити у Львові „Р услан“ як орґан руської угодової партії, за підмогою міністерства справ закордонних. Сама партія христіянсько-суспільна зорґанізувалась під проводом п. Олександра Барвінського аж в р. 1911.}.

17. Знаменні збори „Народної Ради“, 1897. р.

Загальні збори політичного Товариства „Народна Рада“ у Львові відбули ся 28. грудня 1897, та осудили систему правління Баденього, що опиралась на неправді, безправности і автократії. По рефераті політичнім голови Юліяна Романчука поставлено домаганнє: розвязання парляменту, потягнення до відповідальности всіх орґанів правительства, та загальної амнестії — для засуджених в процесах виборчих. Сі збори заявились проти розширення автономії країв, а за автономією народностей і поділом Галичини на часть руську і польську.

Зокрема підчеркнено: потребу політичної і економічної независимости русько-українського народу, та щоби до сього дійти,— мусимо не тільки засадничо, але й в практичній програмі стреміти до здійснення ідеалу нашої нації: Руси України.

18. Сойм галицький під одним прапором?

В дні 28. грудня 1897, зібрав ся Сойм галицький на нову сесію, що тривала до 22. лютого 1898. На сій сесії соймовій явився: епископ перемиський о. Константин Чехович як заступник маршалка краєвого.

Головною нарадою в отсій сесії соймовій була: соймова адреса до Прес тол а, з приводу 50. літного ювилею цісаря Франц Йосифа, та польська більшість соймова мала на меті використати положеннє у віденськім парляменті і піднести значіннє соймів краєвих. Тому на предложеннє презеса кола польського п. Яворского уміщено в сій адресі, що вибух національних пристрастей допровадив до насильств і зневажливих подій в парляменті, але за те в соймах краєвих дасть ся осягнути порозумліннє, та Поляки і Русини признаючи засаду рівноправности є готові вдоволити всім потребам обох народностей і усунути все, що в краю може ріжнити.

Посли Барвінський і товариші погодили ся з такою політичною адресою, але п. Окуневський виступив дуже рішучо проти сеї адреси і заявив, що нарід руський ладить свою адресу. Колиж до порозумління не дійшло, приймив Сойм польську адресу всіми голосами проти голосів пп. Окуневського і Новаковського.

Щоби показати свою згідливість супроти таких людей як п. Барвінський ухвалив Сойм в сій сесії внесок п. Барвінського, щоби вже в р. 1898, утворити руську ґімназію в Тернополі.

Але про те не обійшлось без атаків проти Русинів з боку Поляків. Польський шляхтич п. Цєлєцкі виступив проти уділення краєвої підмоги на видав-

ництва Товариства „Просвіта“, покликуючись на підбурюючий (!) зміст книжочки про Богдана Хмельницького. Повторилась памятна історія з р. 1875. А п... Вахнянин, бувший перший голова „Просвіти“, сказав, що обіймає ся „за тою може трохи нечемною-

о. Константан Чехович

дитиною“, бо тут є вина теперішного виділу „Просвіти“, а нам треба забути про минуле, щоби будучність була ліпша. Так боронили „Просвіту“ і п. Барвінський і епископ Чехович... Та благородні Поляки, полишили на сі понижуючі просьби краєву підмогу

„Просвіті“, але під услівєм контролі змісту її видавництв для народу. Головний виділ Товариства „Просвіта“ у Львові вніс застереженнє проти тих закидів і посягань на свободу діяльности товариства, котре має безумовне право побирати підмогу з фонду краєвого, на котрий платить і наш руський нарід...

Наступило закінченнє сесії соймової в дні 22. лютого 1898, та маршалок краєвий граф Станислав Бадені у своїй пращальній промові вже скапіталізував становище наших угодових послів і сказав, що руські посли при ухваленню адреси, з виїмком двох, станули з більшістю Сойму на спільнім ґрунті і під одним прапором, та що будучність руського народу не в боротьбі і ненависти, а в неустаючім старанню опорозумліннє,— чого доказом є отся сесія соймова. Тай пан намісник князь Евст. Санґушко дещо доповів, але з иншого боку. Вік жалував ся, що трудне є завданнє правительства: удержати повагу влади, бо його заряджень не всі респектують і звідсі приходить до конфліктів з орґанами виконуючими власть... А п. Барвінський подякував за те, що Сойм поставив ся на становищи рівноправности, що має довести до заспокоєння культурних потреб руського народу.

Промова намісника князя Евст. Сан ґушка була дійсно пращальна, бо з кінцем марта 1898, уступив сей „мальований намісник“, що не полишив по собі доброї памяти, а його місце заняв граф Лев Пініньскі, муж довіря кола польського...

19. Граф Франц Тун стає премієром, 1898. р.

Президент міністрів д-р Ґавч передержав своє правліннє до 7. марта 1898, коли обняв правительство чеський февдал граф Франц Тун і на 21. марта 1898, скликав Раду державну. У вступній заяві правительства сказав граф Тун, що правительство бажає привернути нормальні відносини в парляменті; буде відносити ся справедливо до всіх народів держави, та конституційною дорогою буде вирішувати всі справи.

Наші независимі посли піднимали своїми інтерпеляціями, внесками і промовами всякі заходи для усунення самоволі і надужить краєвих властей, та п. Танячкевич виступив з наглим внеском в справі уділення нового кредиту для злагодження голоду у всіх краях навіщених елементарними нещастями, а німецькі посли підносили раз по раз свої внески на обжалуваннє графа Баденього за виданнє розпорядків язикових.

П. Окуневський заступав думку, що справу язикову мож полагодити тільки в Раді державній, та що в Галичині може зарадити лиху: поділ краю на округи чисто руські, чисто польські і мішані. П. Яросевич заявив ся за розмеженнєм руської части Галичини від польської.

20. Національні маніфестації, 1898. р.

З початком р. 1898, зачало Наукове Товариство імени Шевченка видавати: Літературно-Науковий Вістник під редакцією: Ол. Борковського, Мих. Грушевського, Осипа Маковея і д-ра Івана Франка.

В сім часі зачав також виходити новий орґан політичний для народу: „Свобода“, під редакцією д-ра Костя Левицького.

В цілій Сх. Галичині уладжено святкуваннє 50 літного ювилею знесення панщини і нашого відродження народного (1848—1898), заходами комітету, зложеного з членів львівських руських товариств — разом з Руссофілами. В цілім краю відбувались повітові віча в дні 17. мая 1898, та в дні 19. мая 1898, відбуло ся у Львові на високім замку: велике всенародне віче, на котрім відновлено національну програму Головної Руської Ради з р. 1848, та проголошено самостійність руського народу, іменем всіх партій і всего народу Галицької землі.

Се святкуваннє ювилею знесення панщини і нашого народного відродження було одною з більших маніфестацій Галицької Руси за останних 50. літ.

А при сім обході не обійшлось без прикрого протесту одної групи нашої молоді, з приводу участи руссофільської партії у сім святі.

На памятку того ювилею заснувано товариство: Руська Ремісничо-промислова Бурса у Львові.

Йосафат Пендюк

Другою політичною маніфестацією в сім році було те, що галицькі Русини вислали цісареви, з нагоди його 50. літного ювилею: свою адресу від руського народу, з бажаннєм: автономії національної і поділу Галичини. Отсю адресу підписали: о. Іван Озаркевич, Юл. Романчук, Богдан Дідицький, Василь Нагірний, д-р Іван Добрянський, о. Данило Танячкевич, д-р Теофіль Окуневський і д-р Роман Яросевич.

Третою національною маніфестацією в тім році був обхід: столітних роковин відродження українсько-руської літератури, уладжений Науковим Товариством імени Шевченка у Львові, при участи всіх

Іван Котляревський

українсько-руських товариств у Львові. Се був ювилей Івана Котляревського,— епохи відродження чисто-народної літератури для всеї України — Руси, бож завдяки сій події підняв ся українсько-

руський нарід з занепаду і став пробуджувати ся до життя і розвою...

Се велике культурне і національне свято відродження нашого слова розпочалось в дні 31. жовтня 1898, святочним вечером в салі театру графа

Іван Франко

Скарбка у Львові, на котрім Лев Лопатинський виголосив великий прольоґ д-ра Івана Франка; представлено вічно молоду „Наталку Полтавку“ та виконано кантату о. Кишакевича. Другого дня, 1.

падолиста 1898, відбулась у великій салі „Народного Дому“ у Львові: наукова академія.

Обхід сього всенародного свята скріпив і поширив в кругах галицької інтеліґенції, як також селянства нашого: почуттє нерозлучної єдности з тим головним пнем нашого народу, з котрого вийшов Іван Котляревський і своїми творами вдержав Україну — Русь, заки прийшов звідсі найбільший геній народу: Тарас Шевченко.

З сим святом наступило також устійненнє в означуванню назви нашої нації: замісць „руский“, „руський“, „Русин“, „Русь“ самочинно, волею нашого народу прийшло до уживання: „українсько-руський“ „Українець“ і „Україна — Русь“, як перехід до „український“ і „Україна“. Тому і я буду в дальшім уживати останних висловів.

З приводу сього свята завязались у Львові: Українсько-руська видавнича спілка, та при ній запомоговий фонд для українсько-руських літератів імени Івана Котляревського.

21. Почин кооперативної орґанізації, 1894. р.

Творити для себе економічні установи може тільки нарід самосвідомий, а дійти до свободи національної

— може тільки нарід економічно незалежний, значить заможний.

Отсим шляхом ішли ми галицькі Українці. По підготовних заходах орґанізаційних нашої „Просвіти“ та поширенню думки про конечну потребу: ратувати ся власними силами — зачали ся у нас в р. 1894 засновувати реєстровані стоваришення (кооперативи) — для взаїмного кредиту. Перші такі кредитові стоваришення завязувались на підставі статуту, уложеного д-ром Теофілем Кормошем в Перемишлі.

Опісля дійшли ми до заснування краєвої інституції кредитово-орґанізаційної під фірмою: Краєвий Союз Кредитовий, стоваришеннє зареєстроване з обмеженою порукою у Львові,— в 1898. p., щоби

орґанізувати господарські спілки, старати ся для них про кредити і наглядати їх діяльність.

Думку оснування Краєвого Союза Кредитового у Львові підніс д-р Кость Левицький в 1896. р. та здійснив її комітет, до котрого увійшли були: д-р Ярослав Кулачковський, д-р Кость Левицький і д-р Стефан Фефак. Краєвий Союз Кредитовий поклав

Кость Паньківський

почин до орґанізації наших стоваришень (кооператив) кредитових як також торговельних і промислових.

Першими дійсними директорами Краєвого Союза кредитового були: д-р Кость Левицький, Кость Паньківський і Григорій Врецьона, опісля о. Александер Темницький. Першим предсідником Надзірної Ради

Григорій Кузьма

був старший радник: Григорій Кузьма, чоловік незвичайно чистого характеру.

Згодом Краєвий Союз Кредитовий покликав до життя: Товариство „Краєвий Союз ревізійний“ у Львові (1904. p.), щоби побіч себе створити спеціяльну установу для ревізії і орґанізування наших кооператив всіх видів.

З отсего виказуєть ся, що натиск зелізних рук не придавив нашого живчика народного, а навпаки побуджував нас до самооборони і живійшої праці.

22. Дальші боротьби в парляменті, 1898. р.

На овиді політики австрійської не прояснювався хаос, який запанував від часу графа Баденього та боротьба між Німцями і Чехами далі заострювалась. Німецькі посли Кайзер і Шенерер виступили з внеском на поставленнє міністерства графа Туна в стан обжалування за розпорядки видані на підставі §. 14. — значить з поминеннєм парляменту. В комісії лєґітімаційній приділювала більшість: реферати запротестованих галицьких виборів членами кола польського, не зважаючи на протести наших послів,— в чім визначились два посли: д-р Бик (галицький Жид) і д-р Дик (Чех){Richard Charmatz, Oesterreichs innere Gesohichte von 1848—1907, II. Der Kampf der Nationen, Leipzig 1909.}.

З приводу сварок в парляменті прийшло до нового двобою політичного між польським послом Володимиром Ґнєвошем а звісним німецьким послом Вольф ом. Мабуть п. Ґновош як вишколений фехтмістр сподівав ся пімститись за графа Баденього, але й сим разом не повело ся, бо п. Вольф тяжко порубав п. Гнєвоша. Навіть п. граф Войтіх Дідуніицкі визвав був п. д-ра Дашиньского, але сей не приймив визову, бо, як сказав,— хотів графа католика охоронити від гріху, а себе від дурниці...

Та в дні 22. падолиста 1898, поставив п. Дашиньскі наглий внесок на обжалуваннє міністрів за заведеннє виємкового стану в Західній

Галичині, з причини антисемітських розрухів,—при чім строго і безпощадно критикував шляхотську господарку в Галичині, що спричинила селянські розрухи та вже була спровадила ката з Відня. В сій справі, промовляв також п. Окуневський.

В дні відречення парляменту, 20. грудня 1898, вніс п. Танячкевич: інтерпеляцію до міністра просвіти за університет у Львові.

По смерти кардинала о. митрополита Сильвестра Сембратовича заіменував цісар, 28. грудня 1898, галицьким митрополитом Станиславівського епископа Юліяна Куіловського, що в р. 1848. був членом польської гвардії народової у Львові.

23. Нова струя еміґраційна і парцеляція, 1898. р.

Тяжкі недороди останних літ, недостаток землі і неприхильне відношенне галицьких урядів знова порушили струю еміґрації нашого сільського народу до Канади, як се зобразив наш поет Богдан Лепкий:

„Ми не кидаєм родинної стріхи,

Задля маєтків ані задля втіхи,

Але що жити не хочуть нам дати,

— Прости нам Мати!...“

Отсі невідрадні прояви безнастанних еміґраційних рухів наших хліборобів казали нам докладно застановитись над сим, щоби малоземельному населенню, дати не тільки потрібний кредит, але також землю з парцеляції більших посілостей в краю...

Поляки заложили в р. 1899, за ініціятивою д-ра Яна Дескура (демократа): Парцеляційний Банк у Львові, до котрого мали також Українці приступити, але до порозуміння не дійшло. З наших економістів, справами парцеляцій тоді занимав ся о. Тит Войнаровський, та з більших посілостей придбав много землі для наших хліборобів. А відтак взяли сю справу у свої руки наші українські адвокати та при помочі кооператив кредитових вели парцеляцію для збільшення нашого хліборобського варстату.

Більші кредити на закуп землі для наших селян давав Банк краєвий у Львові, де був директором д-р Альфред Згурскі (Поляк, чоловік нам прихильний, а заступником правним в справах пар-

о. Тит Войнаровський

целяційних д-р Тадей Соловій (Українець), чоловік незвичайно відданий нашій справі, та при його помочі розвязано цілий ряд парцеляцій для нашого народу...

24. Знова Сойм галицький, 1899. р.

Своїм звичаєм зібрав ся Сойм краєвий дня 28. грудня 1898, та мав радити дуже коротко, а що през. міністрів граф Тун не міг наладнати торговельно-політичної угоди з Угорщиною і скликати парляменту, то галицький Сойм тривав аж до 28.

марта 1899, але у своїй діяльности був сей Сойм неплідний і бездільний.

Маршалок краєвий граф Стан Бадені згадав у своїй вступній промові кріваві розрухи мазурських селян проти Жидів і не міг найти слів осудження на тих злочинних аґітаторів, що нарід підбурили,— хоча мав на думці ксьондза Стояловского. Далі підніс він потребу орґанізації кредиту для селян і заповів проєкт орґанізування кас Райфайзена під патронатом виділу краєвого.

Намісник граф Лев Пініньскі відчитав подяку цісаря за адресу з приводу його ювилею,— в двох грамотах: польській і руській. В сих однаких грамотах згадано про потребу відповідного поля для діяльности репрезентацій краєвих. При кінці своєї промови згадав новий намісник, що воля Сойму буде для нього обявом бажань цілого краю.

П. Барвінський поставив зараз внесок наглий, щоби справити портрет покійного кардинала Сильвестра Сембратовича коштом фонду краєвого і умістити в соймовій палаті.

Польська соймова більшість була в сій сесії приголомшена тяжким ударом своєї фінансової панами в краю, що проявилась крахом великих інституцій, як Галицька каса ощадности і Галицький банк кредитовий у Львові та инших по повітах, як також самоубійствами директорів: Зіми і Крижановского, посла Віктора і инших. В дебаті над справою ґарантії краю за зобовязання Галицької каси ощадности виступив п. Окуневський з різкою критикою польського господарства, та висказав ся, що родак Бадені перемінив колишну любов руського народу до Австрії в простий обовязок. Проти сього висказу п. Окуневського виголосив п. Вахнянин своє застереженнє, в котрім заперечив, мов би нарід руський був льояльний для монарха з обовязку, бо ми любимо династію і маємо для неї вдячність з переконання (17. лютого 1899.).

В сій сесії поставив п. Урбаньскі іменем шляхетської більшости Сойму внесок на заостреннє ре-

ґуляміну соймового, на взір реґуляміну парляментарного з р. 1897, бо шляхта польська не чулась безпечною в своїм Соймі. Сей внесок викликав опозицію польської лівиці і наших независимих послів, але проте більшість ухвалила в дні 27. марта 1899, зміну реґуляміну. В сій дебаті промовляв також п. Вахнянин, як генеральний бесідник „проти“ і домагав ся, щоби справу зміни соймового реґуляміну по думці внесків лівиці відослати до Виділу краєвого, а вкінці сказав, що треба би завести острійший реґулямін у вихованню людей.

З внесків наших послів, годить ся згадати, що п. Барвінський домагав ся заложення руської женської школи виділової у Львові та п. Окуневський знесення оплати мита на краєвих дорогах.

Вкінці ухвалив Сойм статут для щадничих і позичкових спілок з необмеженою порукою, як також закон про школи реальні на підставі предложення правительства та згідно зі шкільним, законом краєвим. І знова пращаннє Сойму, при чім п. Заячківський звернув ся до намісника з просьбою, щоби підвладні орґани берегли приписів зглядом уживання руського язика. Мабуть невелике домаганнє, бож соймовою резолюцією з 20. лютого 1898, стверджено, що обовязуючі приписи заспокоюють потреби населення руського і його права...

25. Безпроривні змагання орґанізаційні, 1898. і 1899. pp.

В дні 31. марта 1898. р. відбулися перші констатуючі збори товариства слухачів політехніки „Основа“, в будинку школи політехнічної у Львові, на котрих вибрано: головою товариства Володимира Дидинського, заступником голови Івана Чачковського, та писарем Ярослава Стефановича. Отсе була перша орґанізація наших студентів політехніки у Львові.

В р. 1898. завязалось було за стараннєм Василя Нагірного, Юліяна Панькевича і А. Пилиховського: Товариство для розвою руської штуки,

Д-р Евген Левицький

стоваришеннє зареєстроване з ограниченою порукою у Львові, що мало бути підприємством для розвою малярства, різбарства і золотарства,— церковного і світського. Але воно не розвинуло ся, бо не мало спромога зорґанізувати наших малярів, різбарів і золотарів.

В р. 1899, зачали були: д-р Евген Левицький, д-р Володимир Охримович і Іван Труш видавати у Львові: „Будучність“, суспільно-політичну часопись для українсько-руського народу.

В дні 23. марта 1899. р. завязуєть ся заходами о. Томи Дуткевича з Цішок, о. Теофіля Ґутковського з Ясенова, о. Юліяна Дуткевича з Дубя, о. Григорія Купчинського з Кадлубиск та господарів: Иосифа Кацалая, Иосифа Стрілецького, Мих. Миколаєва, Івана Шинґера і Володимира Івановича — товариство „Сільcький Господар“ в Олеську. З сього завязку повстало опісля краєве товариство господарське „Сільський Господар“ у Львові.

В тім часі орґанізує Володимир Лаврівський у Львові: Українсько-руське драматичне товариство ім. Івана Котляревського, для здійснення думки будови руського народного театру у Львові.

По нарадах в дні 21. мая 1899, вирішує заряд русько-української радикальної партії: не переходити в соціяльно-дємократичний табор і остати самостійною партією, наслідом чого д-р Роман Яросевич, д-р Мих. Новаковський і Семен Вітик переходять до соціял-демократів.

Група галицьких Руссофілів під проводом Осипа Мончаловського і Юліяна Яворського обходила вокально-музикальним „утром“ сотні роковини уродин Пушкина, в дні 25. червня 1899, в комнатах „Русского Касина“ у Львові.

Товариство „Просвіта“ ввело правопис фонетичний у своїх виданнях для народу, що дало нагоду Руссофілам до піднимання аґітації в краю, щоби підкопувати значіннє сього заслуженого товариства.

В дні 13. липня 1899, зібралась наша молодь академічна на віче у Львові, в справі отворення українсько-руського університету у Львові.

Сим зборам проводив Евген Косевич, та реферував Мих. Галущинський.{Пр. nop. Михайло Круш ельницьки й, Українсько-Руський університет, памяткова книжка, першого віча студентів Українців-Русинів всіх висших шкіл Австрії, в справі основання українсько-руського університету, у Львові, 1899.}

В Станиславові зажадали батьки учеників І. кляси ґімназії польської: впровадження української мови викладової,— чим виказали потребу української Ґімназії в Станиславові.

На XI. зїзд архиольоґів в Київі зголосили галицькі Українці під проводом професора Михайла Грушевського свої реферати в українськім язиці,— але української мови не допущено на сім зїзді. Московська брутальність допустила чеські і польські реферати з виємом українських!...

26. Два владики, 1899. р.

Та скоро потому, два владики засіли у нас на Престолах: старий і молодий. Старий митрополит львівський о. Юліян Куіловський і молодий епископ станиславівський о. Андрей Шептицький. Вони оба зложили в дні 12. вересня 1899, присягу в руки цісаря.

Митрополит о. Куіловський, пересяклий духом польським, віддавав ся на старости своїх літ богоміллю за відпущеннє гріхів та вирікаючись всякої політики говорив явно: Волію змовити один „Отче наш“, ніж мішати ся до політики... А молодий владика о. Андрей Шептицький покинув спольщену родину, панство і світський стан та вступив до монастиря Чина св. Василія, із звання і власної охоти: трудити ся для народу. Сей його крок всіляко у нас розважувалось та були й підозрівання про його місію, себто післанництво польонізації українського народу. Але епископ о. Шептицький як новий владика умів приєднати собі симпатії нашого народу. Зараз при нагоді привітів заявив він,— що по своїм силам буде трудитися для добра народу, та що уважає за конечне:

о. Андрей Шептицький

гармонію між владикою а духовенством і народом. Опісля сказав він про політику: справу руську уважаю за свою, та між нами не може бути дісгармонії!... Та коли старий владика став голосити, що читальні більше шкоди духовної, як користи приносять, то молодий владика в своїх посланіях заохочував до закадання читалень, захоронок для дітей і инших пожиточних для народу установ... Отcе був початок діяльности молодого владики...

27. Памятна заява п. Дашиньского, 1899. р.

Вкінці вересня 1899, відбував ся зїзд австрійської соціял-демократії в Берні, де постановлено резолюцію, що Австрія може бути тільки демократичною державою народностей, зложеною з автономних областей національних. Там заявив польський соціял-демократ Ігнатій Дашиньскі, що утвореннєм галицької провінції здавлено Українців до безнадійної меншости, та сих три і пів міліонів Українців оплачує цілу польську культуру на сході Галичини...

Часи змінились і люди стали инші...

28. Перехід до ери преміера Кербера, 1900. р.

Скоро та безуспішно зужилось правительство графа Франца Туна, бо вже в дні 2. жовтня 1899, цісар приймив уступленнє його. Язикового питання граф Тун не розвязав, хоч мав добру нагоду, та замісць наладнати відносини в парляменті, він зачав послугувати ся звісним §. 14. і розпорядками вирішувати найважнійші справи і тому вже поза парляментом провалив ся. На його місце прийшов намісник Старії граф Клярі-Аль дрінґен, що утворив міністерство ділове — покликуючи урядовців, як д-ра Кербера на міністра справ внутрішних та д-ра Северина Князьолуцького на провідника міністерства скарбу.

Першим чином сього міністерства було те, що воно знесло розпорядки язикові, видані міністерством графа Баденього та відтак дещо зла-

годжені міністерством Ґавча,— шоби промести чисту дорогу до нових переговорів. У програмовій промові в Палаті послів дня 18. жовтня 1899, сказав граф Клярі, що правительство мусіло знести розпорядки язикові, щоби усунути перепону правильних відносин. В сім місци запитав ся його п. Окуневський: А в Галичині не бачите сеї державної конечности? Граф Клярі сказав далі, що правительство буде безсторонне і невтральне, та хоче управильнити язикові відносини, як також економічно-політичні відносини супроти Угорщини.

Відносно до програми того правительства внесли наші посли: Окуневський і Танячкевич зараз предложеннє, щоби по думці артикулу 19. закону основного управильнити в законодатній дорозі язикову справу. Їх позитивний внесок домагав ся, щоби руська мова була законом узнана урядовою мовою у всіх ц. к. урядах і судах в тих частях Галичини і Буковини, де руський нарід живе в перважаючій більшости. До сього внеску прилучився також буковинський посол Сидір Винницький. Та правительству Кляріого не судилось довго жити, бо Німці виступили з обжалуваннєм міністерства Туна за надужиттє § 14. а Чехи розпочали обструкцію за знесеннє язикових розпорядків.

По графі Клярім обняв бувший міністер залізниць Віттек, провід нового міністерства, яке кілька тижнів держалось та сим зазначилось, що знесло Ґазетний і календарський стемпель...

По сих спробах наладження відносин в парляменті прийшла „ера Кербера“. В дні 18. січня 1900. р. зложилось невтральне міністерство урядниче з д-ром Пентаком, представником Поляків. Чехів заступав проф. д-р Антін Резек, що уступив в р. 1903,— та на його місце вступив професор д-р Антін Ранда... Душею і тілом сього міністерства був незвичайно роботящий урядовець д-р Ернст Кербер — новий премієр.

На привіт новому премієрови, та щоби звернути його увагу на значіннє нашої справи оголосив наш

п. о. Данило Танячкевич отверте письмо п. з. Mahnschrift an Herrn Mimisterprasidenten d-r Ernst von. Koerber...

29. Поширеннє народної партії в націонално-демократичне сторонництво, 1899. р.

Вкінці р. 1899, рознеслась у нас в краю вість, що повстає якась нова партія. Та річ не ішла про якусь нову партію, але о те, щоби розєднані наші народні сили, котрі прямують до однакої мети,— зібрати разом. Та сим разом не ішло вже про тактичну або часову консолідацію з Руссофілами, а про поширеннє народної програми, так щоб в її рами могли увійти невдоволені радикали, розчаровані угодовці і заблудші з руссофільської партії.

Отся справа підготовлювалась на сходинах двох ґруп: членів виділу політичного товариства „Народна Рада“ у Львові і групи Українців, що стояли поза „Народною Радою“. До сеї ґрупи_ належали, як ініціятори: д-р Евген Левицький, д-р Володимир Охримович, проф. Михайло Грушевський і д-р Іван Франко. По близшім порозумінню і підготовленню відбулась в дні 26. грудня 1899. р. у великій салі „Народного Дому“: довірочна нарада над новою програмою, орґанізацією і тактикою. На сю нараду запросили: виділ політичного товариства „Народна Рада“ у Львові і „Комітет львівських Русинів“, зложений з 7. осіб з поза виділу, визначнійших людей зі всіх повітів Галичини, щоби розважити справу поширення і поглиблення діяльности народної партії, що стояла на становищі народної (національної) програми з 24. марта 1892.p., та приєднання до живійшої і успішної роботи сеї партії, тих людий, переважно з молодшого покоління, які стояли поза нею,— значить бувших радикалів і нерадикалів.

Отся спільна праця національна мала зєдинитись під кличами нової програми, орґанізації і тактики партійної.

Довірочну нараду отворив голова „Народної Ради“ ті. Юліян Романчук та у своїй промові вказав на важність хвилі і значіннє справи, для якої має відбутись отся нарада. Опісля вибрано провідником наради судового радника Дениса Герасимовича,

Александер Борковський

а заступниками о. Івана Волянського і господаря Андрія Берника. На сю нараду прибуло 151 осіб з краю.

Політичну часть програми реферував д-р Евген Левицький; економічну часть Василь Нагірний; культурні справи дир. Александер Бор-

Д-р Володимир Охримович

ковський; орґанізацію партійну реферував д-р Володимир Охримович,— тактичну справу знова д-р Евген Левицький.

По довшій і основній дискусії принято з деякими змінами всі три предложення: народну програму, народну орґанізацію і тактику. Таким чином отсей зїзд мужів довіря з цілого краю був першим Народним Зїздом національно-демократичного або народного сторонництва, котре на самім вступі до народної програми проголосило ось таку декляративну постанову:

„Ми галицькі Русини, часть українсько-руського народу, що мав колись самостійність державну, відтак боров ся віками за свої державно-політичні права, а ніколи не зрік ся і не зрікає ся прав народу самостійного, заявляємо, що остаточною метою наших народних змагань є дійти до того, щоби цілий українсько-руський нарід здобув собі культурну, економічну і політичну самостійність та зєднав ся з часом в одноцільний національний орґанізм, в якім би загал народу на свою загальну користь орудував всіми своїми справами: культурними, економічними і політичними“,

„Змагаючи до тої наконечної мети, а зважаючи на нашу приналежність до австрійської держави, ставимо собі для нашої народної роботи отсю програму: в межах Австрії, в справах політичних змагаємо до того, щоби в австрійській державі територія заселена Русинами становила одну окрему провінцію з як найширшою автономією в законодавстві і адміністрації; тим самим змагаємо до знесення дотеперішних краевих статутів для Галичини і Буковини, до поділу Галичини на дві части: руську і польську і так само до поділу Буковини на часть руську і волоську, та до утворення з руських частей Галичини і Буковини одної національної провінції з окремою адміністрацією і окремим національним соймом“.

А у відношенню до тодішної російської Украї н и поставлено у сій програмі:

„Будемо піддержувати, скріпляти та розвивати почуттє національної єдности з російськими Українцями та змагати до витворення разом з ними культурної одноцільности; будемо серед російських Українців піддержувати такі змагання, котрі ведуть до перетворення російської держави з абсолютної і централістичної в державу конституційно-федералістичну, оперту на автономії народностей.“

„Та що до угорської Руси: будемо змагати, щоби серед угорських Русинів викликати подібний рух національний, який в між галицькими і буковинськими Русинами, щоби загріти їх до уживання і плекання рідної мови, до борби проти винародовлювання, та до культурної, економічної і політичної діяльности в користь угорсько-руського народу, та в тій ціли будемо навязувати з угорськими Русинами тіснїйші взаємини і будемо старати ся зблизити їх до себе“.

Сей Народний Зїзд вибрав: Тіснійший Народний Комітет, до котрого увійшли: голова політичного товариства ...Народна Рада“ у Львові Юліян Романчук — як голова; член виділу „Народної Ради“ Александер Борковський як заступник голови, Василь Нагірний, д-р Евген Озаркевич, Іван Белей, о. Александер Стефанович і о. Александер Темницький з виділу „Народної Ради“, та вибрані на зїзді: Михайло Грушевський, д-р Евген Левицький, д-р Кость Левицький, д-р Володимир Охримович, д-р Дамян Савчак і д-р Іван Франко.

До Ширшого Народного комітету увійшли: 1) Всі члени Тіснійшого Комітету; 2) посли сторонництва і редактори; 3) вибрані на зїзді: д-р Ярослав Кулачковський, д-р Щасний Сельський, Вячеслав Будзиновський, о. Тит Войнаровський, о. Николай Галущинський, Иосиф Гурик, д-р Михайло Дорундяк, o. Сидір Зельський, д-р Андрій Кос, о. Сильвестер Лепкий, Данило Мекелита, д-р Андроник Могильни-

Михайло Грушевський

цький, о. Іван Негребецький, д-р Евген Олесницький, о. Стефан Онишкевич, о. Йосиф Фолис і о. Іван Яворський.

Зачата акція новітної орґанізації нашої партії звернула була на себе від разу живійшу увагу нашої суспільности, бо хоча радикальна партія на своїм роковім зїзді рішила задержати свою дотерішну орґанізацію, то всеж таки найвизначнійші діячі виступили були з неї і вона втратила була рацію своєї окремішности. З огляду на чільнійших радикалів, що пристали до „нової“ партії, написав був „Громадський Голос“: „Помоліть ся товариші за їх грішні радикальні душі“. А вже як грім з ясного неба вдарила радикалів вість про приступленне д-ра Івана Франка до нової партії. Та проте радикальна партія видержала на своїм партійнім становищи, закликуючи своїх прихильників, щоби держали ся непохитно того радикалізму, який виробив і полишив великий учитель Драгоманів...

З другого боку „Галичанинъ“ став сумнівати ся, чи „нова партія“ буде придержувати ся так званої консолідації зі староруською чи руссофільською партією. Та нова народна орґанізація виключила постійну злуку з руссофільською партією, а допускала тільки можливість порозумління між партіями тоді, коли треба поборювати спільного противника. Отсе був Початок всякої розлуки з Руссофілами. З иншого знова боку підношено, що духовенство не буде належати до такої партії, в котрій на першій скрипці буде грати д-р Іван Франко і инші радикальні товариші...

В таких обставинах, на основі народної програми і для її здійсненення злучили ся всі її сторонники в одно національно-демократичне або народне сторонництво і взяли ся до діла, щоби перевести в цілім краю народну орґанізацію.

Коли Старорусини попавши у національну зневіру потопали що раз то більше у національнім руссофільстві, то Українофіли поклали новітні основи національної самостійности власними силами.

Та отсе був безперечно великий акт еволюції здорової части громадянства українського, що свіже, сильне і жадне нового вольного життя — згуртувалось під стягом нової програми до поважної праці в масах народних, на засадах справдішного демократизму.

А найважнійше було те, що стаючи під національним спільним прапором, члени сього сторонництва, вірили у свою національно-політичну ідеольоґію і з тою вірою радо ставали до праці, а між собою були щирі і духом зєдинені! Бо хоча в партії були найбільше праві і найбільше ліві, середущі і помірковані, то проте між членами партії не зарисувались фракції ані Групи щоб себе поборювати або розєднувати, а всі вони як однакі творили національний орґанізм, що виміною думок доходив до одної провідної думки і її придержував ся без виїмку і застережень.

Та сей момент повинен би стати у нас наукою, для грядучого покоління...

В кінці, годить ся іще одно нагадати, щоби в переломових хвилях не допускати до ігнорування наших визвольних змагань з того часу.

В дні 5. січня 1900. р. оголосив був Народний Комітет першу свою відозву до народу, в котрій докладно пояснив нашу національну ідею. Всій відозві сказано між иншим:

„...Ідеалом нашим повинна бути незалежна Русь-Україна, в якій би всі частини нашої нації зєдинили ся в одну новочасну культурну державу... Та поки осягнемо сей наш ідеал... мусимо на ґрунті теперішних відносин і в рамках австрійської держави: змагати до витворення окремої національної провінції зі своєю окремою адміністраціею і своїм національним Соймом...“

Тай отсе треба би також знати, як хочеть ся осуджувати минуле або проповідувати нові ідеї, бо з тих ідейних давнійших змагань вийшло не одно,— що відтак здійснилось і в народі воплотилось.

А „Рада Русская“ у Львові, що досі балянсувала на всі боки — проголосила в „Галичанині“ свій

„отзив“ з 3. січня 1900, в котрім прелюдно визнала: національну, племінну і культурну єдність Русинів з Великороссами — своїм прінціпом, признаючи необхідність уживання галицько-русского нарічія на галицькій Руси,— та приймила назву русско-народної парті ї.

Ось так прояснились наші відносини партійні в краю, що причинилось дуже значно до прояснення політичної думки галицьких Українців. У нас побідила політична думка не тих, що забули свій рідний нарід ані тих, що не хотіли знати України і її народу, але тих, що стали здобувати знамя української нації.

30. Боротьба проти зміни статуту „Просвіти“, 1900. р.

В році 1898. предложив був Головний виділ Товариства „Просвіта“ зміну статуту товариства, що передусім відносилась до признання рішаючого голосу на загальних зборах Товариства: відпоручникам членів і читалень „Просвіти“ з кождого повіту, щоби таким способом (репрезентаційним) всі члени, хоч би з найдальших сторін, були справедливо заступлені на загальних зборах; щоби загальні збори були дійсно найповажнійшою властію в Товаристві, та щоби доля і будучність Товариства лежала в руках загалу членів, значить народу...

Опісля відбули ся загальні збори „Просвіти“ у Львові в дні 2. лютого 1900. p., що мали приймити таку зміну статуту. Та на отсих зборах піднеслись несподівано і незаслужено тяжкі закиди проти головного виділу Товариства „Просвіта“, а найбільше проти мене, начеб впровадженнєм репрезентаційного систему пропаґувалось якийсь консерватизм sui generis. В самій річи було се незрозуміннє справи у декого, а у иншого зла воля,— бо як кільканайцять тисяч членів „Просвіти“ з цілого краю не може прибути на загальні збори, разом вести наради і голосувати, тож одиноким способом розвязання сеї справи,

— принятим у всіх культурних народів — являєсь впровадженнє відпоручників, вибираних повітовими зборами членів в цілім краю. Так зорґанізувані загальні збори представляють збірну думку членів „Просвіти“ з цілого краю. Натомість давні загальні збори „Просвіти“, на котрих бувало з краю кілька-десять членів, а зі Львова около сто членів,— давали перевагу львівським членам над членами з цілого краю,— то отсе викликувало невдоволенне зовсім оправдане між членами з краю та давало нагоду до всяких особистих порахунків. Тому моїм змаганнєм було: віддати „Просвіту“ в руки народу, а вирвати її з рук деяких людей зі Львова, що для „Просвіти“ ніякої праці не вкладали, а спричинювали заколот і незгоду. Отсе був мій консерватизм sui generis...

Але на отсих загальних зборах не помогли ніякі представлювання старших, бо молодші львівські „поступові“ уладили бучу і не допустили до ухвалення нового статуту „Просвіти“. Аж по кількох роках прийшов загал ченів „Просвіти“ до зрозуміння сеї справи та опісля відносні зміни утатуту принято мабуть одноголосно. Та як сьогодня нагадую отсе подію моїм опонентам, то вони прямо встидають ся свого нерозуму.

ОСЬМИЙ ПЕРІОД, 1900—1907.

1. Сойм краєввий, 1900. р. і здержуваннє зарібкової еміґрації.

Сей період розпочав ся новою сесією Сойму краєвого, що зачав радити 29. грудня 1899, та кинув тінь на наміри польської соймової більшости в найблизшому часі.

Маршалок краєвий граф Станислав Бадені отворив наради Сойму невідрадним привітом про потребу санації краєвих фінансів. Жерелом до поратування фонду краєвого малиб бути додатки;

до податків від пива і горівки, значить пропінація. Натомісць не хоче п. маршалок, щоби держава переняла на себе частину видатків на школи народні, бо се булоб небезпечне.

Намісник граф Пініньскі прирікає, що буде впливати на підвладних урядників, щоби поступали по засадам безсторонисти і справедливости, зокрема в справах національних, бо він хотів би мати добрі відносини між Поляками і Русинами.

Зараз по отворенню Сойму заповіли п. Ян Гупка і товариші внесок про установленнє окремих приписів для спадщин рільничих посілостей серединх розмірів, щоби впровадити хлопські майорати.

В дебаті над провізорією буджетовою, 30. грудня 1899, заявив ся п. Окуневський проти підвисшування додатків краєвих, вказуючи на невідрадні відносини економічні нашого народу, між котрим іде рух еміґраційний і тут нічого не робить ся, бо самим здержуваннєм сього руху не помагаєсь сільському населенню рільничому.

Він підніс закиди проти намісника з приводу як раз несправедливого поступовання урядів, що не допускають навіть наших священиків до урядування в язиці руськім і в сій ціли видумали новий тип урядів парохіяльних як метрикальних, щоби силувати наші уряди парохіяльні до урядування в язиці польськім.

По перерві нарад соймових, що тривала до 26. марта 1900, підніс п. д-р Тадей Пілят справу нагляду над зарібковою еміґрацією до Німеччини. Се значить, що нарід у своїй недолі пробиває собі дорогу до жерела зарібків, де може їх найти, а гегемони краю і в тім здержують рільничих робітників, щоби за нікчемну заплату робили на польських ланах в краю. Тут вже п. Вахнянин заявив ся проти обмежування часової (сезонової) еміґрації, бо нарід там зарабляє і вертає до краю з грошем.

Представники більшости шляхетської пп. Дунаєвскі і Санґушко предложили внесок на установленнє секретарів громадських, іменуваних ц. к.

староствами, для полагоджування справ припорученого круга ділання. Проти реґулямінового трактування сих внесків заложив п. Окуневський разом з мазурськими селянськими послами, в дні 28. квітня 1900, протест — з причини переступлення круга ділання Сойму та замаху на самоуправу громад,— і наміру впровадження старостинських мандаторів.

При закінченню нарад Сойму переказано петицію про заложеннє руської ґімназії в Станиславові — Виділови краєвому до поставлення внеску на сесії найблизший...

З нарад сеї сесії соймової є слідний занепад думки автономічної з боку більшости польської та страх перед утратою влади в краю,— аз боку нашого представництва виказуєсь, що Сойм галицький не є для нашого народу ніяким тілом репрезентацїйним або законодатним, а тільки трибуною, з котрої наші посли независимі протестують або застерігають ся в обороні перед дальшим нарушуваннєм прав народу, а угодові посли просять о виплату і дякують.

2. Програма д-ра Кербера, 1900. р. і перша промова п. Василька.

В межичасі, новий премієр д-р Кербер станув зі своїм міністерством в парляменті і 22. лютого 1900, виголосив програмову промову, та заявив, що після залагоди чесько-німецького спору приступить до упорядкування національних відносин в инших краях, та підчеркнув, що побіч національних справ є важні справи економічні, як інвестиції, будова нових шляхів зелізничих, піднесеннє промислу і и.

До програми нового правительства промовив по раз перший в дні 1. марта 1900, руський посол з Буковини: Николай Василько проти протеґування Румунів а помітування Русинами; він сказав, що на Буковині кориснійше бути Румуном, тому много Русинів вирікло ся своєї народности,— та приняв до відома заяву правительства, що воно буде стояти над сторонництвами...

Сей перший смілий голос посла руського з Буковини звернув на себе увагу в парляменті і в краю. Наша преса зараз піднесла, що зволощена родина Васильків вертає руському народови хоч одного свого члена. Николай Василько називав ся зпершу Старорусином і тому Руссофіли причислювали його до своїх,— але їх сподівання не здійснились, бо Василько став Українцем...

Палата послів не вернула до спокійної праці, бо хоча полагодила справу побору рекрутів, то відтак

Николай Василько

знова пішла в обструкцію, з котрої посли чеські не годні були вийти. Правительство д-ра Кербера предложило на засіданню Палати послів дня 8. мая 1900, проєкти язикового закону з циркулярними урядами в Чехії, а обструкція не переставала. Тоді президент міністрів д-р Кербер відкликав ся до Палати послів, щоб вона приступила до полагодження державних конечностей (9. мая 1900.) та неожидано замкнув сесію Ради державної. Відтак оголошено цісарський розпорядок, яким уповажнюєсь правительство побирати податки...

В місяці маю 1900, відбули ся спільні делєґації, і там цісар звернув ся до українського делєґата Вахнянина з запитом, на котрий він відповів, що належить до одинокого мирно успособленого сойму в Австрії, де полагоджують ся ріжниці в дорозі компромісовій... Отже гаразд!

3. Народні віча в краю за поділом Галичини і загальним правом виборчим.

В сім часі відбувають ся в краю народні віча і ставляють ся кличі: поділ Галичини на руську і польську часть та на злученнє руської части з Буковиною в одну цілість, як також домаганнє загального, тайного і безпосередного права голосування зі знесеннєм курій. В нашім краю було-тоді двайцять політичних товариств, повітових і окружних, та не всі вони однако провадили діла народні і тому треба було нераз накликати їх до живійшої діяльности. А деякі з них, як в Стрию, Турці і Жовкві, иноді виступали на власну руку, не оглядаючись на краєвий провід політичний. Та від р. 1900, нова орґанізація народного сторонництва переводить по повітах конституованнє повітових комітетів, і звідсі виходить в краю: одноціла і живійша робота між народом, котрою кермує Народний Комітет у Львові.

4. Справи орґанізаційні і вибір д-ра Евгена Олесницького послом соймовим, 1900. р.

„Воля“, орґан української соціяльно-демократичної партії у Львові, подав в липні 1900, перші вісти про українську партію соціялістів в Росії, що в тайній друкарні видала програму з домаганнєм: демократичної української республики.

В дні 14. липня 1900, відбулось у Львові: віче „української молодежі“, на котрім студент Л. Цегельський виголосив реферат про конечну потребу істнування самостійної „Руси-України“. По сім рефераті поновлено з торічного віча справу зало-

ження руського університету у Львові, та постановлено вислати петицію до міністерства просвіти.

В місяці серпні 1900, відбувся в Парижі: міжнародний лікарський конґрес, на котрім заступали нашу Україну: д-р Іван Горбачевський, д-р Евген Кобринський, д-р Теофіль Гвоздецький, д-р Шміґельський і д-р Володимир Сіменович з Америки.

В сім місяці виступив у нас перший масовий штрайк рільничих робітників в повітах: Борщівськім і Мільницькім, з причини низької плати на двірських обшарах. Сей перший штрайк перейшов іще досить лагідно...

При доповнюючім виборі посла соймового з округа Жидачівського вибрано в дні 4. вересня 1900, д-ра Евгена Олесницького, який вже тоді добув собі за свою визначну діяльність: симпатію і довірє між нашим народом.

5. Розвязаннє парляменту, 1900. р. і нові внбори.

По довших та безуспішних переговорах президента міністрів д-ра Кербера в ціли утворення більшости парляментарної появив ся дня 7. вересня 1900, цісарський патент, що розвязав парлямент і заповів негайне переведеннє виборів до Палати послів. Отсе мала бути останна конституційна проба, щоби удержати парлямент,— як сказав цісар.

Наслідом розвязання парляменту наступила виборча мобілізація. Вже 24. вересня 1900, оголосив Народний Комітет відозву передвиборчу, взиваючу всіх до діла! В справі збереження свободи виборів виготовлено пропамятне письмо, котре депутація під проводом Юліяна Романчука вручила намісникови графови Льву Пініньскому у Львові і президентрви міністрів д-ру Керберови у Відні.

В дні 28. вересня 1900, зібралась перша нарада ширшого Народного Комітету, на котрій депутація представила звіт з відбутих конференцій та висказала пересвідченнв про добру волю президента міністрів. Зібрані члени Ширшого Народного

Д-р Іван Горбачевський

Комітету постановили, що Народний Комітет як головний руський комітет виборчий має самостійно вести акцію виборчу. За поворотом до консолідації з Руссофілами ніхто не промовляв.

Опісля ґрупа Руссофілів в Коломії під проводом: д-ра Володимира Дудикевича зажадала від. „Русскої Ради“ і від „Народної Ради“, щоби утворити спільний краєвий руський виборчий комітет. Ширший Народний Комітет на своїй другій нараді, дня 1. падолиста 1900, відповів, що готов є порозумівати ся в справах виборчих через установлених делєґатів з обох сторін. А відносно ставлення кандидатів посольських ухвалив Ширший Народний Комітет, щo Народний Комітет як головний руський комітет виборчий буде на підставі предложень повітових комітетів і мужів довіря: затвержувати і поручувати кандидатури посольські.

Та хоч президент міністрів д-р Кербер видав обіжник до всіх намісників і президентів країв та. звернув увагу всього урядництва Австрії на обовязки новочасного урядовця супроти суспільности, то його рука не досягла здеморалізованої адміністрації в Галичині, яку піддержував намісник граф Пініньскі в інтересі польських консерватистів. Галицькі практики: і надужиття виступили знова при сих виборах, так що з пятої курії виборчої вийшов послом наш одинокий д-р Андрій Кос (13. грудня 1900), та з четвертої курії виборчої вийшли послами: Юл. Романчук, д-р Мих. Король, Василь Яворський, Ол. Барвінський, о. Корн. Мандичевський, д-р Еміль Гладишовський і д-р Іван Длужанський (17. грудня 1900),— значить чотири независимі та чотири угодові посли. Независимі посли вийшли з волі народу, а угодові з волі краєвого правительства і Поляків.

Ми іще програли сю боротьбу виборчу з двох причин. Передусім через надужиття і насильства властей, але й через те, що наші виборці в значній части не виказали зрозуміння справи виборів і дали ся перетягнути на противну сторону,

— як тоді у нас говорено: руський „хрунь“ іще великий...

6. Коротка соймова сесія і події з початком нового століття, 1901. р.

Зараз в дні 18. грудня 1900, розпочалась нова сесія Сойму галицького, щоби перед кінцем року вирішити провізорію буджетову і предложеннє правительства про побираннє додатку до державного податку від горівки. Тут виступив польський людовець Вуйцік з наглим внеском, щоби провинивших ся галицьких урядовців потягнути до відповідальности за надужиття виборчі, але шляхотська більшість сойму негайно відкинула сей внесок.

Наші посли: Окуневський і Облесниць кий внесли 21. грудня 1900, основну інтерпеляцію в справі надужить виборчих, і тогож дня відрочено дальші наради Сойму...

Так скінчив ся нам 1900. рік, останний з XIX. століття.

В дні 1. січня 1901. р. відбулось велике свято Стрийського Підгіря: посвяченнєм величавого Народного Дому в Стрию. У здвигненню того Народного Дому найбільше заслужив ся провідник стрийського Підгіря п. д-р Евген Олесницький разом зі своїми товаришами народної орґанізації: проф. Іваном Вахнянином і о. Олексою Бобикевичем.

Епископ о. Андрей Шептицький вступив 17. січня 1901, на престол галицьких митрополитів у Львові. Його привитав наш нарід надією, що він піде за прикладом своїх заслужених предків на львівськім владичім престолі: Атаназія і Льва Шептицьких, котрі боролись за права Руси і ненарушимість нашого обряду. На становищи епископа в Станиславові був о. Андрей Шептицький загально поважаний та його місії на Гуцульщині приєднали йому прихильність народу. При інтронізації у Львові сказав він між иншим: „Жадаю послуху і любови, яку з собою приношу“...

В дні 28. січня 1901, впроваджено у нас в життє першу: Жіночу спілку промислову „Труд“ у Львові,

заходами директора Василя Нагірного і п. Терміни Шухевичевої.

Ширший Народний Комітет зійшов ся на нараду і постановив, що всі чотири посли, вибрані як кандидати Народного Комітету, будуть творити одноцілу групу, та що будуть стояти в опозиції до правительства, але стоятимуть за удержаннєм парляментарних відносин. Отсе були перші політичні прикази правильно зорґанізованої партії.

Наші опозиційні посли зорґанізувались разом з п. Николаєм Васильком з Буковини в „Руський Клюб“,— вибираючи головою клюбу п. Романчука а заступником голови п. Василька. Львівський посол Ернесг Брайтер приступив до сього клюбу як госпітант. А п. Барвінський і товариші вступили до Словінців-клєрикалів під проводом д-ра Шустершіца.

7. Нова Рада державна, 1901. р.

Нову Раду державну привитав цісар Франц Йосиф престольною промовою в дні 4. лютого 1901. р. В сій промові згадав цісар, що останна сесія Ради державної була без результатів; признав, що розвязаннє питання язикового є обовязком державного резону, та що результати будуть, як репрезентація народів не буде безчинна, а вкінці сказав, що населеннє, котре оплачує податки, має право жадати, щоби побіч виконання своїх обовязків супроти держави — могло також старатися про свою будучність і добро своїх родин...

Таким твердим словом привитав цісар Франц Йосиф нову Раду державну в часі найбільшого занепаду парляментаризму в Австрії. Та в отсих невідрадних відносинах, які запанували між народами Австрії, не мало провинив ся сам цісар ідучи за голосом своїх лихих дорадників, бо в р. 1849. розігнав він перший Сойм державний і сим не допустив тоді, щоби заступники народів поклали основи конституційного ладу; в роках 1860 і 1861. надав своїми патентами широкі права краєвим автономіям без вирішення національних

відносин; в pp. 1867, 1868 і 1869. шляхом позаконституційним вирішив національне питаннє в Галичині виключно і односторонно на користь Поляків,— та відтак віддав керму держави графови Баденьому, щоби запровадив абсолютний режім протиконституційний. А те все мстилось на Австрії аж до її розпаду, бо пеани про ідею Австрії: дати охорону зневоленим народам для обезпечення їх істнування і свободи,— були про свято, а не про дійсність... Але тут годі здержатись від висказу, що те політичне безладдє в давній Австрії було чимсь ідеально добрим в порівнанню з сим, що дієсь в деяких нових державах...

Та завертаючись до отворення нової Ради державної у Відні,— наші опозиційні посли зложили на засіданню Палати послів в дні 5. лютого 1901, заяву ось якого змісту: Останні вибори до Ради державної переведено, що правда, з менше разячою брутальністю як в р. 1897, однак в спосіб так само безправний,— щоби руському народови не дати правдивих заступників. Тому застерігають ся наші посли проти сього, щоби послів вибраних безправно — уважати легальними заступниками руського народу. Наші посли возьмуть участь в позитивній роботі парляменту,— добачуючи у відповідній реформі виборчій і в справедливім національнім законі головне средство до усунення політичної крізи.

Рівночасно оголосив наш „Руський Клюб“ парляментарний свою програму з отсими домаганнями:

1) Законної адміністрації в Галичині;

2) Переведення конституційних свобід;

3) Реформи виборчої з загальним, рівним і безпосередним голосуваннєм;

4) Автономії народностей;

5) Економічного піднесення, передусім селянського і робітничого стану в Галичині і Буковині.

А відношеннє до правительства буде залежне від сього, як воно поверне ся до нашої програми...

Під вражіннєм престольної промови розпочались наради парляменту. Президент міністрів д-р Кербер

заявив, що правительство се люди праці, котрі горячо бажають, щоби як найскорше почалась правильна діяльність парляменту, та як першу справу предкладає воно нормальний буджет державний і в звязи з сим проєкти інвестиційні в інтересі населення.

Зараз в дебаті адресовій промовили наші посли: Романчук, Василько і Кос.

П. Романчук заявив ся за потребою відповіди на престольну промову, та п. Василько виголосив довшу промову, в котрій підчеркнув, що на границі Галичини кінчить ся австрійська адміністрація і аж на границі Буковини знова зачинає ся; критикував конституцію австрійську вказуючи на те, що три міліони Русинів має право вибрати 17 послів, а около три міліони Поляків має 61 послів в колі польськім, і тому домагавсь нарід руський реформи виборчої з рівним, загальним і свобідним правом голосування, та автономії народностей.

П. Кос виступив безпощадно проти панування польської шляхти, що сьогодня проклямує вже політику вільної руки, бо шляхта польська спосібна до всего, навіть до убійств і морду; вона утворила собі спеціяльних Русинів інкамерованих, вибраних таким обманством, як члени кола польського, бо за Барвінський і його компанією не стоїть ні один Русин! Далі заявив він, що національне питаннє є справою чести народної і тому мусить бути насамперед полагоджене,— та закінчив свою промову сим, що ми нічого більше не жадаєм, як тільки того, щоби в Галичині респектувано закон.

Отсі обі промови наробили злої крови між членами кола польського, так що вони відгрожувались, що сього не дарують. Полемізував також п. Барвінський з п. Косом, кажучи, що йому противні є тільки радикальні Русини, та що він стоїть при компромісовій політиці, яку заінавґурував п. Романчук в р. 1890.

В дні 20. лютого 1901, розпочала ся в Палаті послів буча проти президента Палати графа М. Феттера за те, що він зачав був цензурувати ін-

терпеляції посольські, але вже з початком марта 1901, стала Палата серіозно радити над континґентом рекрутів і ухвалила сей закон. В сій дебаті виголосив чеський посол Форшт замітну промову, в котрій сказав, що для Австрії є можливі тільки дві засади панування: абсолютизм або федералізм, і тому треба при співучасти народів збудувати нову конституцію...

А тут знова приходить наглий внесок п. Брайтера і товаришів і оживлена дискусія про галицькі вибори, та президент міністрів д-р Кербер заявляє, що мусить взяти в оборону галицькі власти перед загально висказаними закидами...

Відтак прийшли на чергу нарад предложення інвестиційні: нові шляхи зелізничі і водні, котрими правительство д-ра Кербера намагалось держати при собі більшість парляменту...

При виборах до австрійської делєґації вибрали члени кола польського як більшість галицьких послів п. Барвінського руським делєґатом, проти чого заложив п. Романчук протест іменем опозиційних послів руських і польських. З приводу сеї справи хотів п. Брайтер поставити наглий внесок на зміну закону про вибори делєґації, але наслідом представлення президента міністрів д-ра Кербера відступив від свого наміру. Ось як заходив ся д-р Кербер, щоби всякими приреченнями і успокоюваннєм удержувати парлямент при життю...

8. Народний зїзд, 1901 р. і Народний Комітет.

В краю відбув ся Народний зїзд партії національно-демократичної, скликаний до Львова на день 25. марта 1901. Д-р Кос реферував справу наближаючих ся виборів до Сойму, та на його предложеннє постановив зїзд, щоби вибори соймові по змозі переводити спільно зі всіми опозиційними руськими партіями. По рефераті д-ра Евгена Левицького переказав зїзд Народному Комітетови заняти ся справами людової преси і народного фонду. Відтак

голова п. Романчук предложив звіт з діяльности політичної, та зїзд завізвав своїх послів до рішучих виступів в обороні народу...

Коли ось так іде боротьба про національні права нації, в місяці квітні 1901. р. — знова тягнуть наші виселенці ключем — до Боснії. Нова горячка еміґраційна забрала нам около десять тисяч нашого народу...

А власти в краю не мають ліпшої роботи, як продумувати над способами фальшування конскрипції (спису населення), та при помочі так зв. язика товариського переписують кого мож на Поляків, так що побіч практик виборчих треба також галицькі методи статистично-конскрипційні зареєструвати до історії галицької землі.

Народний Комітет як начальна екзекутива народного сторонництва не був вдоволений з перших виступів наших опозиційних послів в Раді державній і тому на руки голови „Руського Клюбу“ п. Романчука представив свої домагання:

1) щоби Руський Клюб підносив в парляменті основні постуляти нашого народу, як поділ Галичини і ведучі до сього етапи: поділ Ради шкільної краєвої і намісництва, законне уладженнє справи язикової в напрямі рівноправности нашої мови в урядах і школах, заснуваннє руського університету, заведеннє загального рівного голосування, реформи податкової та викупу більшої посілости,— так як сі постуляти є висловлені в народній програмі;

2) щоби Руський Клюб виступав рішучо і демонстраційно в парляменті, аби звернути увагу на положеннє руського народу та на анархічні змагання верховодячої в Галичині шляхотсько-польської кліки;

3) щоби Руський Клюб вів рішучу і послідовну опозицію проти правительства, та щоби голосував проти так званих конечностей державних...

Супроти отсих домагань Народного Комітету з 24. квітня 1901, нарікав Руський Клюб, що наша суспільність не причинюєся своїми інформаціями до роботи послів. Тому візвано наше громадянство в краю, щоби всякі інформації про сучасні відносини в краю пере-

силало Народному Комітетови та він буде приладжувати відносні матеріяли для ужитку Руського Клюбу.

9. Рада державна і спільні делєґації, 1901 р.

В днях 29-го і 30-го квітня 1901, наступили розрухи безробітних у Львові, та депутації робітників відповів намісник граф Пініньскі, що президент міністрів не хоче допустити до державних робіт, а през. міністрів д-р Кербер заявив ff. Дашиньскому, що вже в місяці марті с. р. наказав галицькому намісництву зачати будову доріг.

Отсю суперечність вихіснував п. Дашиньскі в парляменті, в дні 13. мая 1901, в дебаті над рефератом запомогової комісії і сказав, що в Галичині „ксєндзи, князі і графи крадуть як звичайні злодії“... Наступило праннє кола польського та през. міністрів д-р Кербер признав, що повідомив львівське намісництво, щоби приступило до зужиткування кредитів на державні роботи...

В дискусії про підвисшеннє податку від горівки промовляли з наших послів: Кос і Король,— перший своїм іменем, а другий від Руського Клюбу, та п. Косови відобрав президент Палати голос, бо він не говорив до річи (14. мая 1901).

П. Романчук і товариші поставили внесок про поділ галицької Ради Шкільної краєвої на польську і руську секцію.

Та Руський Клюб вніс 23. мая 1901. інтерпеляцію в справі постріляння селян в Манастирці коло Ліська, задля спору о пасовище між польським графом Красіцким а руською громадою Манастирець.

З початком місяця червня 1901, дійшов парлямент по вирішенню справ регуляції рік і каналів, до буджетової провізорії, значить урухомив ся... В сій дебаті промовляв п. Барвінський за буджетом а п. Романчук проти буджету. При сій нагоді підніс п. Романчук, що досі не вирішено найважнійших справ, як національного питання і ординації виборчої; звернув увагу правительства на те, що в останнім деся-

тиліттю виеміґрувало з Галичини понад триста тисяч людей, а проте нічо не робить ся для піднесення стану рільничого,— та домагав ся, щоби правительство удержалось в слові і не ділало проти ніякої народности.

Поміж внесеними інтерпеляціями Руського Клюбу була замітна інтерпеляція п. Василя Яворського в справі незаконного поступовання віцепрезидента Краєвої Дирекції Скарбу у Львові д-ра Витовда Коритовского — з фінансовими урядниками руської народности, котрих переслїдуєсь за їх народність і переносить ся на Мазури.

Рівночасно з парляментом радили спільні делєґації, та в австрійській делєґації промовляв п. Барвінський і заявив, що Русинам залежить на великодержавнім становищи Австрії і тому він є за тридержавним союзом, як також за удержаннєм приязних відносин до Росії. Буковинський делєґат п. Василько протестував проти німецької гегемонії в Австрії і поза Австрією, та сказав, що тридержавний союз не є конечний...

10. Сецесія наших послів соймових, 1901. р.

В дні 11. червня 1901, відрочено Раду державну, та в дні 17. червня 1901, зібрав ся галицький Сойм на дальші наради.

Тут поставив п. Барвінський іще раз внесок про заснуваннє ґімназії з руським язиком викладовим в Станиславові. Олесницький предложив внесок з зазивом до правительства, щоби приступило до отворення у Львові університету з руським язиком викладовим, зглядно до креування при істнуючім у Львові університеті: на всіх виділах катедр з язиком викладовим руським, для всіх предметів науки. Окуневський поставив внесок, щоби правительство креувало руську секцію при галицькій Раді шкільній краєвій з анальоґічними управненнями, які має німецька або чеська секція в Чеській Раді шкільній краєвій,— чи то найвисшим розпорядком чи

краєвим законом... Та досі ішло спокійно і аж предложеннє закону про рентові господарства занепокоїло наших послів. Олесницький у своїй промові з 4. липня 1901, рішучо виступив проти сього предложення, називаючи намірене польською більшістю соймовою твореннє середних посілостей: тенденцією пруського закона кольонізаційног о, та іменем всіх руських послів заложив протест проти ухвалювання сього закону. В дні 5. липня 1901, заявив п. Барвінський, що руські посли не будуть брати участи в голосуванню при третім читанню закону про рентові господарства, що має бути ухвалений проти руського народу! А коли і се не помогло, то всі наші посли сонмові рішились на сецесію і уповажнили як раз п. Барвінського, щоби він зложив відносну заяву в Соймі, в дні 8. липня 1901. В сій заяві сказано, що мінімальних домагань, ставлених руськими послами, як заснуваннє руської ґімназії в Станиславові, не узгляднюєсь; що правительство на поставлені інтерпеляції навіть не дає відповіди, а закон про рентові господарства приймаєсь проти застереження руських послів і загальної опінії руського народу,— тому руські посли не можуть брати дальшої участи в нарадах соймових. По сій заяві, зложеній п. Барвінський, вийшли всі наші посли з Co йму...

Отсе була трета сецесія наших послів з галицького Сойму. Два рази сецесіонували наші посли в р. 1866, щоби запротестувати і здекомпєтувати засіданнє Сойму при ухвалюванню закону шкільного, та сим разом сецесія наших послів звернулась проти польської більшости і намісника. Вона прийшла зовсім несподівано та викликала вражіннє солідарністю наших послів.

Наступаючого дня, 9. липня 1901, при пращанню Сойму висказав маршалок краєвий граф Станислав Бадені свій жаль, що не може безпосередно попращатись з руськими послами і подякувати їм за попертя і прихильні відносини, та висловив побажаннє, щоби в найблизшій будучности вони найшли ся при

спільній роботі. А намісник граф Пініньскі з цинічним спокоєм заявив, що далі буде стреміти, щоби руські посли не мали реальних причин до жалів, та щоби власти краєві були обєктивні і справедливі...

Наслідом солідарної сецесії всіх наших послів соймових зарівнав ся бодай тактично той широкий провал між послами опозиційними та угодовими, а в народі відчувалось деяку полекшу та підйом духа. Але сецесія політична чи соціяльна се проява наболілої душі та її годі надуживати...

Справу сецесії і абстиненції наших послів соймових розважував Народний Комітет вже передше та дораджував, щоби іще передержати нові вибори до Сойму, але наші посли соймові подразнені поступованнєм шляхотсько-польської більшости соймової виконали той акт на передостаннім засіданню Сойму. Нашим послам соймовим не стало вже терпцю, бо вони переконали ся, що нам від галицького Сойму нема чого надіяти ся, та думали, що наша справа мусить рішити ся у Відні — насамперед. Соймова сецесія разом з угодовими послами мала здемаскувати польських політиків перед центральним правительством у Відні, як прилюдний доказ, що руська справа не є домашним питаннєм, яке полагодять Поляки порозумліннєм з деякими руськими послами. В тім лежало головне значіннє сьої важної події політичної...

Але з другого боку, задалеко вже зайшли були Поляки у своїх правах в Австрії, і тому ся справа була незвичайно трудна... Наш нарід радів і зачав був висилати заяви одобрення і признання для послів, а тут ішла нова тяжка робота...

11. Соймові вибори, 1901. р.

Зараз в дні 13. липня 1901, оголосив Народний Комітет відозву до всіх Русинів галицької землі, в котрій подав до прилюдного відома, що за почином независимих руських послів соймових і парляментарних, Народний Комітет і Товариство „Русская Рада“

у Львові постановили в спільнім порозумінню заняти ся переведеннєм сьогорічних виборів до Сойму. Важність порозуміння всіх народних сил слідувала з положення народу руського в краю, що проявилось виходом руських послів з Сойму...

Та незабаром, в дні 19. липня 1901, появив ся патент цісарський, що розвязав Сойм галицький. Нові вибори до Сойму розписано на початок місяця вересня 1901. Наші посли: Романчук і Барвінський були у през. міністрів д pa Кербера, та пояснили йому причини сецесії зі Сойму; домагали ся, щоби краєвий закон про рентові господарства не одержав цісарської санкції, як також видання приказу, щоби вибори до Сойму переведено лєґально. Д-р Кербер обіцяв, що буде старати ся про лєґальне переведеннє соймових виборів, але намісник граф Пініньскі не оглядав ся на Відень і позволив польському центральному виборчому комітетови уживати краєвих властей до всяких махінацій виборчих, щоб тільки на зверх був спокій.

По сій лінії ославлених галицьких надужить і хитрих насильств пішли й сим разом вибори соймові, з котрих вийшло тринайцять послів руських: Йосиф Гурик, д-р Евген Олесницький, Ол. Барвінський, о. Корнило Мандичевський, Ксенофонт Охримович, Антін Старух, д-р Андроник Могильницький, о. Теодор Богачевський, д-р Мих. Король, Мих. Глиджук, Дмитро Остапчук, Олекса Барабаш і о. Віктор Мазикевич. Руссофіли придбали собі при сих виборах двох останних послів.

При отсих виборах проявилась сецесія деяких наших виборців, як в Золочеві, Борщеві і Гусятині, щоби запротестувати проти безправств. Та значна часть наших кандидатів посольських іще не навчилась при виборах здобувати собі мандати.

По новій програній боротьбі знова оголосив Народний Комітет відозву, 18. вересня 1901, з покликом до народу, щоби далі вести роботу і при всякій нагоді ставати до боротьби за наше право, за наше добро, за нашу батьківщину...

12. Академічне віче у Львові, 1901 р.

Заки прогомоніли виборчі протести, скликали наші студенти: академічне віче до Львова на день 8. жовтня 1901, щоби висловити свої домагання зглядом львівського університету. Віче відбулось в університеті під проводом ст. Евгена Бурачинського при участи около 300 студентів.

Перший референт ст. Евген Косевич представив, що змаганнєм нашої молоді є самостійний українсько-руський університет, та поки що піднимає вона справу унормовання наших відносин на львівському університеті і домагавсь: системізування рівнорядних катедр з українсько-руською мовою викладовою на правничім, медичнім і фільософічнім факультеті, як також екзамінаторів до державних іспитів і риґорозів. Другий референт ст. Іван Комарийський підніс домагання про заведеннє університетських друків в українсько-руській мові для ужитку наших студентів.

По приняттю сих домагань наступив зворот у трактованию справи ось якою однодушною заявою: Ми ждемо сповнення наших бажань та сподіємо ся, що компетентні круги не приведуть нас до ужиття найрадикальнійших способів борби!

При сій нагоді чути було голоси про бойкот і сецесію... Але проте, академічне віче відбулось поважно і скінчилось спокійно. На сім вічи були наші професори: Грушевський, Дністрянський і Студинський.

13. Зміна польського курсу, 1901. р.

Сим часом наступила зміна в краєвій єрархії, бо маршалок краєвий граф Станислав Бадені уступив зі свого становища та на його місце прийшов граф Андрій Потоцкі, член краківської фракції станьчиків, чоловік необізнаний з нашими відносинами, а передусім незвичайно бутний і упрямий. Він дав ся втягнути до спілки наших противників політичних, як намісник граф Лев Пініньскі і граф Вой-

тіх Дідушицкі з Єзуполя, та сій спілці удалось знеохотити і усунути графа Станислава Баденього з крісла маршальського. Рівночасно уступив також віцепрезидент Ради шкільної краєвої д-р Мих. Бобжиньскі,— значить до польського курсу прийшли нові люде, гірші від перших...

14. Наглий внесок п. Романчука з приводу галицьких виборів.

А там у Відні зібралась Рада державна в дні 17. жовтня 1901, та послідовно п. Романчук поставив наглий внесок в справі галицьких соймових виборів і домагав ся, щоби вибрати спеціяльну комісію до розслідження на місці надужить виборчих і покарання виновників; щоби правительство внесло закон проти надужить виборчих, та щоби у відповідній дорозі утворило трибунал для провірювання запротестуваних виборів. През. міністрів д-р Кербер знова апелював до Палати послів, щоб вона приступила до полагоди державного буджету, бож се є перше право парляменту. Він був прирік полагодити національні спори, а тепер сказав, що треба на разі залишити національні суперечки, а віддати ся полагодженню економічних справ, коли побачив, що перші його заходи до вирішення спорів національних між Чехами і Німцями не досягнули своєї цілі...

А п. Барвінський поставив інтерпеляцію в справі рівноправности руської мови на львівськім університеті з приводу заборони руських вписів нашим богословам. Та п. Василь Яворський вніс предложеннє, щоби впровадити доходження проти маршалка краєвого графа Андрія Потоцького в справі укорочень податкових, як також дисциплінарного слідства проти містопрезидента Краєвої дирекції скарбу у Львові д-ра Коритовского, Італійські рівнорядні правничі катедри при німецькім університеті в Інсбруці не могли удержатись з причини демонстрацій німецьких студентів, наслідом чого італійські студенти розпочали демонстрації на університеті

у Відні, та італійський посол Мальфатті зажадав заложення італійського університету в Трієсті...

В осьяких обставинах прийшов під нараду Палати послів наглий внесок п. Романчука в справі галицьких виборів соймових,— в дні 12. падолиста 1901. Над сим внеском вивязалась довша дебата.

Президент міністрів д-р Кербер признав, що сим разом не було таких разячих насильств, як в pp. 1895 і 1897, та ексцесів було менше як передше. Він оправдував ся, що міністерство справ внутрішних звертало увагу львівського намісництва на легальне переведеннє виборів, та дораджував, щоби про злочинні надужиття власти доносити державним прокураторіям. Йому відповідав п. Василько, що польські урядові махери виборчі пішли сим разом хитрістю, бо польський комітет а правительство — се в Галичині одно й те саме. Відтак він запитав ся Чехів, чи вони допустять до угнітання славянського народу. Польський соціяліст Дашиньскі назвав польський центральний комітет виборчий комітетом виборчих розбоїв, що мож порівнати з сицилійською мафією. Тому він з погордою глядить на польську шляхту, що продає ся кождому правительству, та раз вже треба здемаскувати підлу гру станьчиків, котрі з одної сторони грають ролю польських патріотів, а з другої сторони гнуть спини перед двором. Молодочеський посол Пацак заявив, що Чехи як автономісти будуть голосувати проти наглости внеску п. Романчука. Польські посли Абрагамович і Цвікліньскі намагались відбивати атаки проти галицьких властей, перекручуючи події з останних виборів. Остаточно наглий внесок п. Романчука удержав ся тільки в одній части, відносно потреби закону проти виборчих надужить, за чим й Поляки мусіли голосувати...

15. Демонстрація наших студентів у львівськім університеті в дні 19. падолиста 1901. р.

Руський Клюб у Відні ухвалив поставити наглий внесок про оснуваннє руського університету у Львові,

— в дні 19. падолиста 1901. Зі Львова висилали наші товариства петиції про заснуваннє самостійного руського університету у Львові, щоби сим чином дати підпору жаданню наших послів. Від Русинів міста Львова вислано телеграму до п. Романчука і так само з краю висилано петиції та депеші.

В днях 12 і 13. падолиста 1901, відбули ся збори руських богословів, що постановили згідно з світськими товаришами і солідарно домагати ся як найскоршого оснування окремого руського університету, та вислали привітну телєґраму словінським студентам, що борють ся за словінський університет.

Та в ожиданім дні 19. падолиста 1901, зайшла подія: небувала демонстрація наших студентів у львівськім університеті. Около 600 студентів відбуло віче в університеті, в полудне, хоча призволене віче мало відбутись о 7. годині вечером. Зібрані ухвалили резолюції: в справі заснування окремого руського університету у Львові, а поки що переведення утраквізації істнуючого львівського університету; висказали обуреннє університетському сенатови за його поведеннє супроти руських студентів, та погорду польським професорам: Твардовскому і Фіялкови, як також постановили не допустити до їх викладів, а професорови Цвікліньскому висказали найбільшу погорду, за незгідний зі становищем ученого мужа виступ проти руського народу — в парляменті. Підчас віча пробували ректор і професори два рази добути ся до салі, в котрій відбувалось віче, але їх привитано окликами „ганьба“ і виперто з салі. По відбуттю віча рушили зібрані походом через місто, в супроводі поліції, і на сім скінчили демонстрацію.

Наші студенти вибухли, бо їх провокувало поступованнє польських професорів: декана Твардовского, що не позволив професорови Грушевському промовляти по руськи на засіданню виділу фільософічного; ректора Ридиґера, що виголосив інавгураційну промову в польськім дусі патріотичнім; декана Фіялка, що заборонив руським богословам виповнювати ін-

декси по руськи, та професора п. Цвікліньского, що виголосив в Палаті послів шовіністичну промову в обороні виборчих розбоїв...

Тогож самого дня о 7. годині вечером прийшли наші студенти на легальне віче, до призначені салі в університеті. Тут прийшли також професори університету: Кручкевич, Фінкель і Обжут. Але се віче тривало тільки кілька мінут, бо один з присутних студентів закричав: Ми вже відбули своє віче, а окроєного нам не треба! По сім забрались студенти з салі нарад...

Відтак зібрав ся сенат університетський і застановив виклади на всіх факультетах, на час неозначений.

Українсько-руські студенти зараз розпізнали, що той їх крок може мати поважні насліди і тому вони негайно відозвою з 20. падолиста 1901, звернули ся о поміч до польських студентів. Ми чужого не бажаєм, сказали вони в сій відозві, але свого права ми готові добивати ся до краю. Ми домагаємо ся самостійного українсько-руського університету у Львові, та ми переконані, що у вас стрінемо союзників в нашій боротьбі і ви дасьте доказ на те, що польський нарід се нарід свободи, а ворог насильства і угніту!

Та їх сподівання не здійснились, бо переважна часть польського студентства заявилась проти утраквізації львівського університету, та вирішила не підпирати національних домагань Русинів і напятнувала сповнені ексцеси, як також загрозила, що не стерпить заповіджених ексцесів...

Звідсі вийшов почин польської боївки проти українського університету у Львові. До сього вогню додала іще оливи польська націоналістична преса, що прізвала демонстрацію наших студентів: здичіннєм, варварством і вандалізмом.

А руссофільські студенти згодили ся, щоб жадати утраквізації львівського університету і основання самостійного „русского“ університету.

Ось як розгорілась у нас боротьба за український університет, що почалась кличем Івана Франка: До-

вершилась України кривда стара,— нам пора для України жить!

16. Справа університету в Палаті послів і осуд львівського сенату.

Тимчасом в Палаті послів поставив п. Романчук в дні 19. падолиста 1901, наглий внесок, щоби правительство предложило Палаті проєкт закону відносно оснування руського університету у Львові, та до часу впровадження його в життє творило паралельні катедри з руським язиком викладовим, як також управильнило язик урядовий в львівськім університеті.

З цілого краю посипались привітні телеграми і письма з признаннями для подвигу наших студентів, та у Відні відбулось віче українських студентів і заявилось за оснуваннєм українського університету у Львові.

В обороні наших студентів внесли пп. Романчук і Барвінський: інтерпеляцію до міністра просвіти, дня 25. падолиста 1901. На сю інтерпеляцію відповів в Палаті послів міністер просвіти д-р Гартель, в дні 29. падолиста 1901. У своїй відповіди заявив він, що на підставі одержаних інформацій видав рескрипт про найскорше і строге переведеннє слідства, та про гр. кат. богословів, які головну участь мали в тих ексцесах, візвано церковну власть, щоби предложила реляцію,— але він готов є вислухати інформації з другої сторони...

Сенат університетський у Львові скоро покінчив перше слідство і релеґував на завсігди: Евгена Косевича і Володимира Темницького, та іще трьох студентів на кілька курсів.

На другий день, 30. падолиста 1901, оголосив львівський сенат університетський відозву до молоді академічної. В сій відозві осудив він демонстрацію наших студентів як зухвальство і прояву дикости слухачів народности руської, та візвав молодь академічну, щоби разом з властями академічниму берегла поваги і чести університету, що подає науки

в обох матірних мовах та є одинокою на світі вистою школою, де є руські катедри. Рівночасно розпорядив сенат, що дня 3. грудня 1901, розпочинають ся виклади з виємом богословських.

17. Сецесія наших студентів, 1901. р.

Отсей зазив сенату до оборони Almae matris — супроти мнимої дикости визвав остаточну відповідь наших студентів. В дні 3. грудня 1901, зявила ся депутація з чотирьох: Комарянського, Барвінського, Гузара і Вовчука, в університеті та зложила в ректораті заяву, на разі іменем 440. студентів, ось якого змісту: вони виписують ся з книги горожан львівського університету, та не будуть вписувати ся так довго, доки загал русько-української молоді не сконстатує, що мож отсе зробити без пониження академічної і народної чести. Се значить, що наші студенти роблять сецесію з львівського університету.

А друга депутація наших студентів з чотирьох: Евгена Бурачинського, Володимира Темницького, Ол. Меленя і Тита Галущинського поїхала була до Відня, де в дні 2. грудня 1901, пп. Романчук і Барвінський представили їі міністрови просвіти д-ру Гартлеви. По представленню справи відповів міністер, що наші студенти за далеко пішли у пориві свого темпераменту. Про оснуваннє українського університету у Львові не дав він приречення, але заявив, що при помочі стипендій треба виобразовувати спосібних кандидатів професорських, та апелював до членів депутації, щоб успокоювали своїх товаришів і уживали легальних доріг... На домаганнє членів депутації, щоби застановлено виклади в львівськім університеті до часу залагодження справи — відніс ся міністер до Львова, та дійсно в дні 3. грудня 1901, оголошено застановленнє викладів надалі. Але в сім дні вже проголосили наші студенти свою сецесію...

На день 7. грудня 1901, скликали наші студенти загальні збори товариства „Академічна Громада

у Львові, розвязали се товариство і передали майно товариства до завідування Науковому Товариству імени Шевченка. Рівночасно, в сім дні була депутація нашої львівської інтеліґенції під проводом п. Романчука у міністра просвіти, щоби по змозі допровадити іще до залагодження справи. Міністер відповів, що робив можливі заходи в сій справі, але поступованнє студентів перебило його наміри,— най вернуть ся...

Наслідом сеї конференції вніс п. Романчук поновну інтерпеляцію до міністра просвіти в справі громадної сецесії руських студентів з львівського університету, та поставив запити, чи міністер хоче запорядити, щоби сенат академічний видав нову примирюючу проклямацію до всіх студентів,— щоби права руської мови в тім університеті були шанувані,— щоби руські катедри закладали ся, та щоби руські студенти в разі їх повороту на львівський університет не були переслідувані. На сю інтерпеляцію з 12. грудня 1901, відповів міністер просвіти д-р Гартель, що він є прихильний для справи, але передувсім домагавсь, щоби руські студенти вернули на дорогу легальну...

Отся відповідь міністра була невдоволяюча. Наші студенти не могли вже завернути і перевели сецесію всіх товаришів, в числі 600, з львівського університету. В сім ділі знаменне було становище митрополита о. Шептицького. Міністер просвіти вижидав реляції, а польський сенат думав, що митрополит не допустить до сецесії богословів. Та в дні 14. грудня 1901, вислав о. митрополит Шептицький до ректорату духовної семинарії у Львові письмом сей приказ: „З днем завтрішним семинар замикає ся. О зарядженню належить донести властям“. Питомці духовної семинарії виписались в комплєті...

До Палати послів Ради державної у Відні прийшло з краю около вісімсот петицій з домаганнєм заложення руського університету у Львові. Але руські посли відложили наглий внесок п. Романчука, бо пора була найнедогіднійша в тодішних відносинах парляментарних до сього, щоб мати вигляди на ухва-

ленне наглости нашої справи університетської. Під загрозю засистування конституції радила Палата послів над буджетовою провізорією і при сій нагоді промовляв п. Василько. Він заявив, що Руський клюб не має найменшої причини голосувати за буджетом,— можуть се робити ситі сторонництва, котрих бажання узглядняє правительство, а руську молодь спровокували польські власти університетські та міністер видав свій розпорядок на підставі неправдивих інформацій...

Та наше громадянство в краю не було вдоволене з сього, що посли відложили наглий внесок в справі університету, та підносились голоси, що через поневільне уступленнє наших студентів з львівського університету — справа не тільки не сталась безпредметовою, але іще більше актуальною, бо як раз зі своєї рідної землі вибиравсь кілька сот молодих людей в чужину — з причини невиносимих відносин, які запанували на львівському університеті...

Наша університетська молодь повандрувала на чужі університети: у Відні, Празі і Кракові, де її без перепон приняли, а тільки університет в Чернівцях відмовив приняття. Цілий наш нарід в краю постояв за своїми студентами та хоч незаможний,— громадними збірками дав спромогу їм на довший побут і студії в чужині.

У Львові заложено: комітет для запомоги академіків під проводом дир. д-ра Ярослава Кулачковського, де нарід складав жертви на своїх синів, що пішли в чужий світ...{Пр. пор: Julian Romanczuk, Die Ruthenen und ihre Gegner іa Galizien, Wien, 1902,— що було відповідею на: Die Ruthenen und ihre Gonner in Berlin von Prof. Dr. St. Smolka.}

Таким чином довершилась у нас подія, якої не бувало від часу еміґрації німецьких студентів з Праги в р. 1409.

18. Два ювилеї ваших орґанізацій, 1901. р.

Коли ось так політичні течії займали наше громадянство, то воно не забувало також про роботу

культурно-просвітну. При кінці p. 1901, відбули ся два ювилеї: 25. літних роковин оснування філій „Просвіти“ в Коломиї і в Тернополі.

Покутська Русь-Україна уладила просвітно-господарське віче та отворила бібліотеку для народу в память сього ювилею. „Народний Дім“ і філія „Просвіти“ в Коломиї — отcе було перше забороло нашої народної орґанізації на Гуцульщині, поставленої трудами давних патріотів, як дир. Теодор Білоус, інсп. Григорій Кульчицький, о. Йосафат Кобринський з Мишина, о. проф. Николай Лепкий, д-р Теофіль Дембицький, Теофіль Грушкевич і инші, що в тім часі вже перейшла була в руки молодшого покоління, як д-р Лесь Кульчицький, проф. Леонтій Кузьма, о. Николай Гриньовський, д-р Зиновій Левицький і инші.

Подільська Ру сь-Україна, що свого часу зорґанізувала давну фундацію князя Острожського в Тернополі та розвинула широку народну орґанізацію на подільських просторах, заходами: Олександра Барвінського, проф. Льва Рудницького, д-ра Волод. Лучаківського, о. Иосифа Витошинського з Денисова, проф. Петра Левицького, Юрія Ґецева і инших, обходила в сім році ювилей 25. літних роковин оснування філії „Просвіти“ в Тернополі величавим вічем господарським і людовим концертом. І тут станули до роботи вже нові діячі, як о. Іван Волянський, д-р Сидір Голубович, о. Евстахій Цурковський, Яцко Остапчук, о. Волод. Громницький, та инші.

Ось така робота була нашим постійним дорібком народним і найтривкійшою основою діяльности політичної...

19. Новий Сойм галицький, 1901. р.

Та наближив ся знова день 28. грудня 1901, в котрім зібрав ся новий Сойм галицький на три дні, щоби ухвалити буджетову провізорію.

Тут представив ся новий маршалок краєвий граф Андрій Потоцкі, та заявив, що хоче працювати і придержуватись становища предметового та безсто-

ронного і не буде виріжнювати ні партій ні народностей. Зокрема привитав він руських послів та висказав надію, що піднесеннє культури і просвіти та добробуту причинить ся до дальшого зближення обох народностей. А намісник граф Лев Пініньскі згадав про сецесію наших студентів і замкненнє духовної семинарії. Він признав, що є пожадане, аби постанови про відношеннє обох народностей на університеті були докладно означені і не давали причини до сумнівих інтерпретацій, але підніс закид, що наші студенти наслідом злих порад не порозуміли свого відношення до університетських властей,— але він не тратить надії, що ся рана заблизнить ся і студенти повернуть.

Відтак п. Олесницький як голова клюбу соймового, іменем руських послів зложив заяву, в котрій передусім ствердив, що минувша сесія соймова записалась сумними споминами на картах історії галицького Сойму, бо представники цілого народу були приневолені оставити Сойм, не найшовши в нім зі сторони більшости соймової як і репрезентанта правительства такого трактування, котре з огляду на честь народу руського не позволило їм далі остати в сій салі. Опісля заявив він, що наступивші вибори соймові, перереведені так само нелегально як попередні, були дальшим актом для усунення народу руського з публичного життя, та безпримірним потоптаннєм закону і прав а,— що квестіонує у високім степені легальність значної части вибраного Сойму. Далі сказав,— що становище заняте представниками більшости і правительства супроти домагань наших товаришів в Раді державній — дало дальший вимовний доказ, що кладуть ся в жертву не тільки згляди справедливости, але й добре зрозумілий інтерес краю та держави,— а під тим самим авторитетом скоїлись в краю найновійші події, що переняли цілу суспільність руську дрожею справжного обурення, бож ми узнаємо вагу авторитету, але першим услівєм сього є пошануваннє прав; і святих почувань національних, котрі

тут у молоді руської потоптано. Та представник правительства у своїй промові станув на становищі, що говорить до чисто польського Сойму, а не до галицького Сойму, в котрім засідають представники руського народу, покликані до участи в сім Соймі конституцією на рівні з народом польським,— і становище, яке намісник заманіфестував, уживаючи в своїй промові тільки польської мови, є незгідне з основами конституції, як також з практикою инших соймів, а ми представляємо половину загального населення краю і мусимо домагати ся від репрезентанта правительства: рівного трактування нашої народности — відповідно її історичним і фактичним правам в сім краю, котрих наш нарід ніколи і під ніяким услівєм зречи ся не думає.

В імя сих прав,— сказав він вкінці — вступаємо сьогодня до сього Сойму, хоча значна часть нашої суспільности, на основі сумних дотеперішних досвідів, покликує нас до абстиненції,— бо участію нашою в працях сеї Палати, хочемо показати щиру нашу волю спільного труду в користь краю, але жадаємо від більшости і правительства: вступлення на дорогу иншої політики супроти нас і наших постулятів; як репрезентанти цілого нашого народу мусимо уважати ся виразом бажань і поглядів не якоїсь партії політичної, але цілого народу руського, та домагатися, щоби наші постуляти політичні, економічні і культурні трактувані були достойно і серіозно як постуляти народу, та щоб в кождій справі загально-краєвій голос наш справедливо був розважений і узгляднений, і щоб не рішалось без нас а проти нас,— щоб тут положено кінець системови: уважати нас народом другорядним,— та з сього становищя не уступимо ні на крок. А коли на сім становищі стрінемо ся з неохотою і протиділаннєм сеї Палати, то не нашою буде виною, що тоді супроти безхосенности нашої участи в Соймі, приневолені будем піти за голосом суспільности і полишити сей Сойм, щоби тим сильнійше поза ним

станути в обороні наших прав, а консеквенції з сього витягне вже сам нарід руський!...

Отся заява п. Олесницького є одним з найбільше достойних виступів наших посольських представництв, що заповів послідовну боротьбу за здійсненне наших прав.

В сій соймовій триднівці поставив п. Олесницький внесок про заложеннє руського університету у Львові, та інтерпеляцію в справі надужить виборчих. П. Барвінський поставив внесок про заложеннє руської ґімназії в Станиславові, та пп. Могильницький і Король промовляли при буджетовій провізорії. Вони оба виказували причини, що викликали заяву руських послів. Перший з них п. Могильницький доказав, що лєґенда польська „вільні з вільними, рівні з рівними“,— пусті слова! Сим сповнились слова його батька о. Антона Могильницького... Другий з них п. Король нагадав про побої польських дітей німецькими учителями в Познаньщині та сказав, що нас іще більше болить серце, коли дізнаєм кривди від брата, від народу польського...

По ухваленню буджетової провізорії відрочено наради Сойму, бо президент міністрів д-р Кербер знова навязав переговори чесько-німецькі та Рада державна мала зібратись на 4. лютого 1902, а тимчасом радила комісія буджетова Палати послів. Тут промовляв п. Романчук в справах: галицьких виборів, поділу Галичини, утворення руської секції Ради Шкільної краєвої у Львові, як також заложення руського університету у Львові, та голосував проти цілого буджету державного.{Про дальші заходи в справі університетській: „О руський університет у Львові“, Львів 1904, Накладом редакції „Діла“.}

20. Вжесня тут і там.

В сім часі відповідав німецький канцлер граф Більов в Берліні на інтерпеляцію в справі Вжесні і признав, що дітей били при науці релігії, але се

спричинене було систематичним підбурюваннєм дітей проти учителів. Та в часі польських демонстрацій в Галичині проти гакати пруської, директор учительської семинарії в Станиславові: Войцєховскі заборонив був нашим дітям в школі вправ молитись по руськи...

Та коли в пруськім Соймі знова внесено предложеннє кольонізаційне, то у відповідь наступила сецесія польських послів, з причини ворожих польському народови тенденцій...

21. Дальші наради Палати послів, 1902. р.

В дні отворення нарад Палати послів, 4. лютого 1902, відбулись надзвичайні загальні збори товариства „Січ“ у Відні, де наші студенти висказали послам невдоволеннє за їхню акцію в справі університетській і візвали послів до найбільше рішучих кроків.

В Палаті послів розпочалась знова дебата буджетова, в котрій промовляв як перший бесідник „проти“: молодо-чеський посол д-р Евд. Ґреґр, та заявив, що представники чеського народу не продадуть прав свого народу за матеріяльні користи, бо вони не боять ся абсолютизму, яким грозив президент міністрів. Він назвав політику д-ра Кербера „танцем між яйцями“. По нім промовляв п. Романчук і виказував, що під теперішним правительством що раз більше упосліджуєсь Русинів, так що їм ані розвязаннє парляменту ані завішеннє конституції не може погіршити їх теперішного положення. Тому він підносить свій проєкт, щоби утворити постійну комісію для виборчої реформи і справ національних. Президент міністрів д-р Кербер виправдувався супроти піднесених закидів та признав, що є три важні справи: питаннє парляментарне, відношенне до Угорщини і національне питаннє.

Далі п. Василько жалував ся, що Русини одержують на свої інтерпеляції, відповіди редаговані сторонничо Поляками, що засіли центральні уряди і не

допускають Русинів, тай в Галичині всі власти є в руках кліки, звязаної своїми інтересами. Поляки вже давно розірвали свою державу, а тепер дали їм найбільшу провінцію в адміністрацію без контролі.

Пп. Барвінський, Кос і Король промовляли в спеціяльній дебаті буджетовій і виказували домагання нашого народу...

22. Становише наших орґанізацій супроти грядучих подій, 1902. р.

З кінцем місяця лютого 1902, прийшли до нас вісти, що на Полтавщині розкинено українські проклямації революційні, та що відтак повстали хлопські революції проти дворів на Україні.

А у нас в краю став університет майже альфою і омеґою наших національних змагань. Під проводом Наукового Товариства імени Шевченка у Львові піднесено справу заснування вільного (приватного) українського університету у Львові — через підписку! Отсе є один з доказів, як дуже лежить на серці нашому народови — справа українського університету. Натомісць виданий 29. марта 1902, рескрипт міністра просвіти про уживаннє руського язика в урядових зносинах зі студентами у львівськім університеті — не вдоволив наших студентів, бо ним тільки постановлено, що відповіди на руські письма мають даватись в язиці руськім („в язиці краєвім подання“), та що зміст викладів маєсь подавати в язиці, в якім виклад відбуваєсь. Тому українсько-руські студенти проголосили у Відні дня 10. квітня 1902, що загал українсько-руської університетської молоді не добачує по виданню згаданого рескрипту — спромоги вернути вже тепер на львівський університет, без пониження своєї національної чести.

А о. митрополит Шептицький отворив львівський духовний семинар і про се повідомив богословську молодь...,

Та Народний Комітет візвав прилюдно, 16. квітня 1902, Клюб руських послів в Раді державній

до висказання в парляменті невдоволення руського народу з причини поведення правительства в справі львівського університету, та до ведення опозиції найострійшими средствами парляментарної боротьби.

Народний Комітет утворив тоді осібну комісію для безплатної помочі правної в справах політичних, під проводом д-ра Костя Левицького. „Діло“ було тоді орґаном Народного Комітету та під редакцією д-ра Волод. Охримовича впровадило у себе правопис фонетичний (19. марта 1902.).

Наші брати з великої України, що не знали наших обставин в краю, не раз робили нам докори за те, що ми відразу не впроваджуєм правопису фонетичного в політичній пресі, та ми ішли етапами, щоб безпечно перейти...

Отсе підхопила руссофільська партія і розвела в краю пекольну акцію проти Українців, думаючи, що своїм наступом облудним побідить між народом. До сеї акції Руссофілів зачав присватувати ся намісник граф Лев Пініньскі та хотів довести до угоди між польською шляхтою і Руссофілами, котрих уважала шляхта елєментом консервативним і національно безідейним,— отже у спілці з ними задумувала вона ставити опір демократичним елєментам українським. Та сеї угоди не добив граф Пініньскі, а відтак покусив ся на неї граф Андрій Потоцкі в р. 1908, і переплатив життєм...

23. Сойм галицький, 1902. р.

Граф Андрій Потоцкі як маршалок краєвий допустив до того, що Виділ краєвий дня 28. мая 1902, відмовив „Просвіті“ виплату субвенції в квоті: 6.000 к. на видавництва для народу, з приводу політичної тенденції в книжочці під заг.: Русь-Україна і Московщина. Справа тої субвенції була предметом дебати в Соймі, в днях 10-го і 11-го липня 1902, де заступав її п. Могильницький. Він уживав всяких арґументів, щоби виказати безпідставність польської цензури та вкінці ужив арґументу найтяжшого калібру,

кажучи: ...ми домагаємо ся звороту тільки незначної части сього, що наш нарід кровицею своєю придбав і зложив; відмовилибисьте ласки, то годі вам за те докоряти, але сли задержуєте нашу власну працю,— допускаєте ся злочину присвоєння собі чужої річні По нім говорив селянський посол Гурик, та пояснив, що селяне так розуміють „Просвіту“: народів щасттє і гаразд полягає на просвіті, бо просвічені з найнизшого стану доходять до найвисшого значіння і суть найліпшими речниками свого краю і народу, і я, член „Просвіти“ від першого року її заснування, завдячую мою екзистенцію просвіті, хоч лишив ся сиротою на трьох морґах поля... Справоздавець: п... Пашковскі покликав ся на те, що п. Вахнянин в р. 1898. признав в Соймі, що „Просвіта“ зійшла на нездорову дорогу. До фактичного спростування сказав п. Барвінський:... що в тім представленню минувшости може бути річ неприємна для одних або других,— тому ми не винні, бо така була минувшість...

Але те все нічого не помогло, бо польська більшість соймова перейшла до порядку дневного над справою краєвої підмоги для товариства „Просвіта“.

В комісії шкільній промовляв о. митрополит Шептицький за оснуваннєм руської ґімназії в Станиславові, а польська більшість проте не хотіла згодити ся та з сеї притоки заносило ся вже на нову сецесію наших послів соймових...

Маршалок краєвий граф Андрій Потоцкі відрочуючи сесію соймову в дні 12. липня 1902, заповів, що як Сойм знова збере ся, то прийдуть дві справи підготовлені: бюра посередництва праці і справа заложення ґімназії в Станиславові,— а вкінці дорікав, що міністерство війни відкладав опорожненнє замку на Вавелі в Кракові, що є призначений на дар ювилейний для цісаря.

Так перейшла мала буря в Соймі галицькім. Зате в парляменті відбули ся горячійші дебати на тему подій в Галичині.

24. Крівавий день 2. червня 1902. р. у Львові.

З приводу штрайку будівельних робітників прийшло у Львові до розрухів, та намісник граф Лев Пініньскі зажадав війська, щоб зробило лад на улицях міста. Завізвані мадярські гузари не жартували, а на площі стрілецькій уладили стрілянину до людей, так що отся траґедія скінчила ся кількома трупами і кількадесяти раненими. Крівавий день 2. червня 1902. р. — у Львові, став предметом наглого внеску п. Дашиньского, що питав ся правительство, чи галицький намісник дістав власть мордувати спокійних горожан. Тут правительство не могло вже найти ніяких викрутів та внесеннє ухвалено. По сім поставили пп. Романчук, Дашиньскі, Кремпа і товариші наглий внесок про виплачуваннє громадам в Галичині додатків від доходового податку за виконуваннє права пропінації— фондом пропінаційним. І знова посипалися тяжкі закиди на адресу польської господарки „святою корчмою“, та сам внесок перейшов.

25. Штрайки рільничі, 1902. р.

Досі зривали ся у нас громади чорноробів — селян і від часу до часу тягнули за море, в світ за очи. В сім році пішла боротьба сих чорноробів, безземельних хліборобів иншим шляхом. Хлопські штрайки рільничі піднялись у нас в ріжних сторонах краю, та отсей ширший масовий рух штрайковий впровадив у нас нову фазу суспільної і національно-політичної боротьби. Нечувані лихі умови праці наших сільських робітників та неприхильні відносини політичні стали приводом до сього, щоб сказати народови, що штрайк є законом дозволений. Польська шляхта і жидівські арендарі, заскочені сею подією в самі жнива, зажадали помочі державних властей, щоби насильно убивати штрайки,— пішли старостинські доходження і військові експедиції, але нарід держав ся спокійно і поважно. Штрайк розпочав ся

в селі Чижикові, львівського повіту та відтак перейшов на повіти: Тернопіль, Перемишляни, Бібрка, Скалат і инші. Пригадались наші робітники також п. Цєлєцкому за його виступи проти „Просвіти“. Та в значно переважаючій части покінчились ті рільничі штрайки корисно для наших селян, бо плата сільського робітника піднеслась у двоє або й висше.

Рільничі штрайки дали привід нашим студентам до скликання українсько-руської молоді університетської на нараду до Львова, щоб вирішити: що далі?... Наради відбулись в днях 25, 26 і 27. липня 1902, під проводом Теофіля Меленя, та приймили предложення референта Евгена Косевича. Тут стверджено, що сецесія наших студентів не повернула справи університету так, як мож було сподівати ся. Тому постановлено справу університетську перенести на ширше поле політичної і соціяльної боротьби мас народних проти польських шляхетських верховодів, та перервати сецесію. Маючи на меті боротьбу проти сили і власти постановила наша молодь вести її разом зі зорґанізованими масами народу, та проголосила, що ніякі публичні причини не стоять на ререпоні до вписів на львівськім університеті.

Систематична праця між народом, зосібна при рільничих штрайках, покликала у нас і молоде поколінне на шлях соціяльно-національної самооборони.

Та коли Народний Комітет, як виконуючий орґан національно-демократичної (народної) партії візвав цілу нашу суспільність до солідарности і піддержування рільничого штрайку в інтересі народу, то польська шляхта звернула ся до намісника графа Пініньского і до правительства у Відні о поміч та рішучу інтервенцію. За польськими дворами заявилась руссофільська „Русская Рада“, та видала безуспішний маніфест до народу проти штрайків, а намісник граф Пініньскі візвав дня 1. серпня 1902, населеннє, щоб заховувалось спокійно та поступало законно, бо в противнім разі наступлять виємкові зарядження. Але вже в сім часі сотки селян запроторено у вязниці та польська преса накликала суди до строгого

покарання бунтівників. При отсім не обійшлось без жертв — в людях.

Наш нарід, не зважаючи на всякі супротивности, видержав сю першу фазу штрайкової боротьби та остаточний білянс штрайковий був економічно корисний для селянства.

Ширший Народний Комітет зібрав ся в дні 29. вересня 1902. р. та на підставі предложених звітів узнав, що штрайки є корисні для нашого народу, рішив утворити окремий фонд штрайковий і орґанізувати далі хліборобські штрайки. Рівночасно візвав він послів сторонництва, щоби вели найострійшу опозицію проти польської більшости соймової; ствердив, що центральне правительство є відповідальне за се, що дієсь в краю і візвав послів парляментарних, щоби ужили найострійших средств парляментарної боротьби.

В сім часі видав був о. митрополит Шептицьк и й: замітний лист пастирський, змісту політичного. Він сказав у сім посланію, що в товариськім життю духовенства партійні роздори політичні — не повинні находити приступу,— значить, що наше духовенство не має політикувати, а займати ся своїм покликаннєм. Далі закинув о. митрополит, що наша молодь своїми різкими виступами впливає на напрям політики, та що в нашім політичнім проводі рішають „молоді вожди“. Отсі вискази мали свою причину в сецесії наших студентів та в акції штрайковій, з котрою о. митрополит не погоджував ся, а уважав за кориснійше, щоби дорогою порозуміння залагоджувати аґрарні справи. Також не був він за сим, щоби поборювати руссофільську партію, бо — як казав — там є також люде чесні і спосібні, та не треба їх відтручувати від спільної праці. Се було непорозуміннє о. митрополита з нашим політичним проводом,— та воно не викликало шкідних наслідків, бо о. митрополит не брав своїх помічень за горячо і безглядно, а наш провід політичний приписував сі погляди недокладному обізнанню з нашими фактичними відносинами.

А як галицькі Руссофіли відплачували ся о. митрополитови за його охорону, показуєсь з висказу крил. о. Антона Петрушевича перед російським кореспондентом М. Сукенниковим, що тоді був в Галичині, щоб поінформувати ся про відносини національні в нашім краю. Старенький о. Петрушевич сказав йому: „Нами рядить митрополит, митрополитом Єзуіти, Єзуїтами Папа,— та все йде у нас спокійно і тихо“...

Справа рільничих штрайків нашого народу стала голосна в Австрії і поза кордоном.

26. Дебата в Палаті послів.

Як зібрав ся парлямент, приступлено в дні 21. жовтня 1902, до дискусії над наглим внеском п. Романчука в справі заснування руського університету у Львові. З польської сторони промовив п. д-р Старжиньскі і заявив, що Поляки в засаді не противлять ся оснуванню руського університету, але поки що Русинам не треба університету, бо їх наука іще не розвинула ся. Міністер просвіти д-р Гартель хвалив руських студентів за їх пильність і працю, але не признав наглої потреби руського університету, бо руські академіки можуть без перепони студіювати на инших австрійських університетах тай на львівськім університеті. По промові п. Барвінського і внескодавця п. Романчука, Палата послів не ухвалила наглости внеску на оснуваннє руського університету у Львові.

По сім наступила дебата в справі наглого внеску п. Романчука про рільничі штрайки у Сх. Галичині і поступованнє краєвих властей. В сій справі промовив президент міністрів д-р Кербер і на підставі одержаних інформацій від галицького намісника графа Пініньского признав, що рільничі штрайки у Сх. Галичині мали також підклад політичний і були наслідом свідомої орґанізації „Народного Комітету“,— а правительство мусить обстоювати спокій і безпечність населення. З його промови виказало ся, що

він стає в обороні польських власників більшої маєтности, щоби при помочи голосів кола польського ратувати державні конечности. Найзавзятійше виступив проти нас в сій справі польський народний демократ п. д-р Ґломбіньскі. Він сказав, що руське радикальне (!) сторонництво намагає ся перенести до Галичини ірляндську боротьбу штрайками і бойкотами, та загрозив, що Поляки не допустять до розірвання свого національного орґанізму. Йому відповідав п. Василько та напятнував його клеветником і фальшівником подій, і заявив, що доки не забезпечить ся законам належного значіння і пошани, то ніяка сила не здержить вульканічного вибуху заворушення руського народу. П. Брайтер (незалежний соціяліст) попирав внесок п. Романчука та виказував надужиття галицьких властей в обороні самоволі і визиску польських дворів. А п. Дашиньскі доказував, що рільничі штрайки у Сх. Галичині мали підклад виключно соціяльний і тому він є обовязаний стати в обороні робучого люду проти власників великих обшарів землі, та всякі економічні викрути п. Ґломбіньского на користь польської шляхти уважає науковим бляґерством. По переведеній дебаті ухвалила Палата послів резолюцію, якою зізвала правительство: перевести доходження про рільничі штрайки у Сх. Галичині і їх причини та предложити звіт Палаті послів.

При нагоді сеї дебати виявило ся, що наш нарід у своїх політичних змаганнях не може числити на поміч польських демократів. Та польські обшарники не могли успокоїти ся від появи хлопського штрайку у Сх. Галичині. їм привиджувалась гайдамацька партія, що іде на їх знищеннє, та щоби сей наступ параліжувати вони наблизились до людовців з Західної Галичини і предложили корисне набуваннє двірських ґрунтів для кольонізації мазурами під кличем: Похід на Русь!{Тоді видавав Михайло Петрицький: тижневник „Гайдамаки“, а польсько-шляхоцька орґанізація зачала видавати ґазетку „Руский Селянин“ для параліжування акції штрайкової.}

Тоді наш публіцист Роман Сембратович написав розвідку п. з. Polonia irredenta, щоби розкрити перед світом всю галицьку дійсність і суть аспірацій польської шляхти, що перетворила ся у польську гакату супроти руського народу в Галичині.

Наші економісти, зокрема о. Тит Войнаровський,— піднесли думку: оснування нашого банку парцеляційного, бо засоби „Краевого Союза Кредитовогз“, „Дністра“ і руссофільської „Защити Землі“ не вистарчали на приспішений викуп більших посілостей до парцеляції між наших селян-хліборобів. Але сього діла не вдалось негайно здійснити...

27. Народний Зїзд, 1902. р.

З кінцем року скликано на день 26. грудня 1902, Народний Зїзд народного сторонництва, на котрий прибуло 373. делєґатів з краю, щоби вирішити тактику сторонництва. По оживленій нараді над рефератами: д-ра Евгена Левицького, Вячеслава Будзиновського і д-ра Костя Левицького, постановив Народний Зїзд:

I. Народний Зїзд узнав політику масової самооборони і рішучої опозиції проти галицько-польської адміністрації і проти піддержуючого її центрального правительства,— ведену Народним Комітетом, зглядно цілим народним сторонництвом під проводом тогож Комітету — за узасаднену і як таку апробує.

II. Народний Зїзд узнає за конечне перевести орґанізацію праці і уложити відповідний плян.

III. Орґанізацію штрайків узнає ся за пожадану там, де є визиск праці рільничого робітника.

IV. Зпоміж членів Ширшого Народного Комітету покликуєсь орґанізаторів-делєґатів до переведення орґанізації цілого краю.

V. Засновує ся бюро поради правної при Народнім Комітеті у Львові (Народна Канцелярія).

VI. Академічний фонд сецесійний передає ся до розпорядимости Народного Комітету.

Народна (національно-демократична) партія взяла у свої руки керму нашої політики — від сьогочасу...

28. Закінченнє Сойму галицького, 1902. р.

На закінченнє року зібрав ся Сойм галицький дня 29. грудня 1902, щоби ухвалити буджетову провізорно. В комісії буджетовій промовляв п. Олесницький проти підвисшування оплат від пива, а заявив ся за податком від предметів збитку.

В буджетовій дебаті промовляв п. Король. Він зачав від сього, що нині нема нікого на цілій Галицькій Руси, щоб бодай на хвилю вірив іще в добрі інтенції пануючої в краю всемогучої партії шляхоцько-польської,— тому не дивуйте ся, що ми проти вашої заборчої політики боронити ся мусимо! Відтак перейшов він до останних подій і заявив, що головною причиною сьогорічних штрайків рільничих були недостатки і нужда сільського населення та мала плата робітника,— а з другої сторони були і мотиви чисто політичної натури, і те все з елементарною силою попхнуло населеннє до самооборони, бо ви визиваєте нас до боротьби на життє і смерть! А тепер майже всі польські партії подали собі руки, щоби винищувати руський нарід. За п. Королем промовив п. Гурик і виступив проти п. Абрагамовича, котрий сказав, що центральне правительство було за лагідне для штрайкуючих. Але п. Абрагамович не видів того знущання жандармів і війська над бідним народом ані безправности старостів,— що він видів на власні очи,— бо обїздив повіти, в котрих були рільничі штрайки, та власти краєві навіть не допустили, щоби сі помічення оголосити в пресі. Свою промову закінчив п. Гурик словами: Підвисшіть плату робітникам, а не буде штрайків! П. о. Богачевський виголосив довшу промову, в котрій виказував сторонниче поведеннє властей супроти штрайкуючих і ворожі тенденції по стороні польській. Колиби ті штрайки робили Мазури, казав він,— то се вас не дивувало

би, бо там бачилисьте різню в р. 1846. і недавні погроми жидівські,— але се вас дивує, що той руський нарід, котрий досі давав собі кілки тесати на голові, нагло сказав: досі, а не далі! Се вас страшить...

Тут уважав за вказане промовити також намісник граф Пініньскі і заявити, що штрайки викликало ліве крило української партії народної та сим заподіяло народности руській велику кривду, бо власники більшої власности мусіли боронити ся спровадженнєм машин і робітників з инших сторін. Вкінці заявив він, що проти скрайних і шовіністичних проявів патріотизму народного, руського і польського — треба сміло виступити... Вкінці промовив п. Могильницький. Він представив образ недолі: Тепер батьки по криміналах гниють, їх діти пухнуть з голоду, а ми сенатори зїхались шумно на те, аби наплести великих слів велику силу, і більше нічого... Тут нужда економічна і політичний утиск, а ви те все хочете звести до самої аґітації. Ми вас не атакуємо, сказав п. Могильницький, але будемо боронити ся, як зуміємо...

Справоздавець буджету краєвого п. граф Станислав Бадені зручно підхопив непослідовности наших послів та сконстатував, що не хоче впирати в послів народности руської, мов би причини штрайкового відруху були політичні і народні, але противно ствердив з вдоволеннєм, що ті панове сього випирають ся, та підчеркнув, що сим способом мож зломити колос пшениці, а не тих, котрі стоять на иншім становищі... Та на се не було відповіди з нашого боку.

29. Мобілізація сил, 1902. р.

В краю була слідна в тім часі мобілізація в польськім таборі зі зловіщим покликом до нищення нашого народу. „Мобілізує ся ворожа сила,— орґанізуймо ся і ми“! Се був твердий зазив „Народного Комітету“. А наші Руссофіли кричали:

„Спасаймо Русь святую перед Українцями пайдократами!“ „Хлопська Правда“ в Коломиї, видавана д-ром Кирилом Трильовським заповідає реорґанізацію радикальної партії; Яцко Остапчук в Збаражчині намагавсь перевести соціяльно-демократичну орґанізацію між селянством, та з Перемишля Семен Вітик проголошує поклик: іти на руське село! Отсе був горячковий рух, прозиваний тоді фракціоманією.

„Діло“ під редакцією д-ра Евгена Левицького напирало на „Руський Клюб“ у Відні, щоби руські посли у всіх справах, а передусім при державних конечностях, піддержували безглядно обструкцію.

30. Наші посли проти правительства д-ра Кербера, 1903. р.

При першім читанню державного буджету виголосив п. Романчук, 11. марта 1903, промову політичну, що звернула на себе увагу парляменту і правительства. Він вказав на невдоволяючі відносини в політиці внутрішній і заграничній Австрії. Дуалізм австро-угорський виходить на шкоду Австрії, бо Угорщина зі спільности тягне користи, а проте бажає відірвати ся від тої спільности. А у внутрішній політиці неполагоджені спори національні підривають Австрію. Відтак підніс він, що Австрія потребує німецької мови для посередництва, не нарушаючи через те прав других ненімецьких народів. Отсе не має бути привілеєм Німців, та вони мають бути першими між рівними народами Австрії. Далі заявив він відносно Русинів, що система німецького централізму при кінци шістьдесятих років минулого століття віддала управу Галичини в руки верховодячої польської партії, та отсе довело нас до положення безправних гельотів, бо під австрійською фірмою веде Польща свою вікову політику екстермінаційну супроти Русинів.

Президент міністрів д-р Керберу своїй відповіди уважав за вказане дораджувати нашим послам, щоби вони щиро і отверто предложили свої дома-

гання перед галицьким Соймом, а тоді він буде нам помічний. При тім згадав він про штрайки, яких мож сподівати ся,— але підчеркнув, що звязана з ними політична аґітація накликує до осторожности і оборони.

Польські посли оплескували сі вискази президента міністрів д-ра Кербера, а руські посли прямо відкинули ті новоерські пропозиції.

В справі торговельно-політичної угоди з Угорщиною промовляв п. Василько, в дні 21. марта 1903. р. З причин річевих заявив ся він проти торговельно-цлової єдности з Угорщиною, бож ані в Галичині ані на Буковині нема упромисловлення та не переведено навіть торговельної комунікації, і тому з угоди з Угорщиною будемо мати угорську конкуренцію. Відтак виступив він дуже рішучо проти деклямації през. міністрів д-ра Кербера на тему угоди з Поляками в галицькім Соймі, та дав незвичайно остру відправу п. Ґломбіньскому за його напасти і посуджування,— називаючи його агентом провокаційним.

Чим близше було до пільних робіт, тим більше горячкові заходи робились з боку шляхоцько-польського, щоби не показав ся опир рільничого штрайку. Та промова през. міністрів д-ра Кербера була якраз під диктатом польських верховодів, що за ціну залишення соціяльної політики хотіли відіграти іще одну штуку комедії в галицькім Соймі. Але на сі запросини не пішов сим разом ніхто з наших політиків...

31. Наладнаннє сезонових робіт в Німеччині, 1903. р.

„Народний Комітет“ виконуючи постанову останного Народного Зїзду про орґанізацію праці, постарав ся, що Німці (Прусаки) зобовязали ся брати наших селян на сезонові (літні) роботи, на корисних умовах, так що з весною р. 1903. розпочалась еміґрація наших людей до Німеччини. Народна Канцелярія у Львові стала фактично централею

посередництва праці, а доповнювали її експозитури в Катовицях і Мисловицях. Галицькі староства намагались безправно обмежувати свободу зарібкової еміґрації, щоб віднимати нашому селянству спромогу зарібків поза границями Галичини, але сі перепони усунули наші посли у Відні і так легальним способом прорубалось вікно нашому селянинови, щоби добре зарабляв та з грішми, добре відживлений вертав домів... І тут вже не загасило сього руху соціального ні руссофільське шумовиннє ні відгребуваннє новоерщини.

32. Граф Андрій Потоцкі намісником Галичини, 1903. р.

Під сей час розпочалась кріза в галицькім намісництві. Намісник граф Лев Пініньскі показав ся неспосібним до ведення адміністрації та своїм поступованнєм нікого собі не міг був приєднати, а стратив плечі шляхоцькі. Польська шляхта звернула свої очи на особу графа Андрія Потоцкого, по котрім надіялась, що він здавить соціяльний хлопський рух у Східній Галичині. Та справа не була легка до вирішення. З одного боку не хотів граф Пініньскі уступати зі становища галицького намісника, бо як казав, тяжко і жаль йому було розставати ся з великою владою цісарського намісника. А з другого боку граф Андрій Потоцкі зажадав необмеженої влади в краю, так щоби центральні власти австрійські не сміли змінювати його рішень і розпорядків в краю.

Через те кріза в галицькім намісництві протягнулась аж до 8. червня 1903, коли цісар рішив ся заіменувати графа Андрія Потоцкого ц. к. намісником Галичини. Відтак, 26. червня 1903, іменував цісар графа Станислава Баденього знова маршалком краєвим...

33. Український рух в краю і за кордоном, 1903. р.

Майже рівночасно з рухом штрайковим в Галичині вдарив живійшим темпом живчик українського

руху за кордоном. Там проявлявсь замітно мужицька револьта, викликана українськими діячами. А відтак весною 1903. р. маніфест царя Николая II. заповідає віротерпимість (толєранцію) для неправославних віроісповідань та деякі реформи аґрарні, як улекшеннє рільничих кредитів і впровадженнє прибічних економічно-адміністраційних рад...

Щоби піддержувати заінтересуваннє чужинців нашою справою та добути трибуну перед форум Европи — порозумілись: Руський Клюб у Відні з Народним Комітетом у Львові та заложили руський часопис в німецькій мові під назвою: Ruthenische Revue у Відні. Сим видавництвом заняли ся посли: Василь Яворський, д-р Андрій Кос, Юліян Романчук, о. Теодор Богачевський і д-р Андроник Могильницький,— та Роман Сембратович як редактор, так що в місяці маю 1903, зачав сей орґан виходити.

Та в нашім краю знова слідний живійший рух. „Сільський Господар“ в Олеську, „Просвіта“ у Львові і „Спілка для господарства“ в Перемишли скликали економічний Зїзд до Львова, що постановив товариство „Сільський Господар“ перенести до Львова, щоб створити питомий центр рільничої орґанізації, та вишукати для неї відповідні форми.

Наші гімнастичні товариства: „Соколи“ і „Січи“ основують ся одні за другими, та д-р Кирило Трильовський, орґанізатор „Січей“, уладив „Січове свято“ в Коломиї.

Літом 1903 р. ширять ся далі рільничі штрайки і виборюють кориснійші умови праці. Новий намісник граф Андрій Потоцкі звернув ся був до перемиського епископа о. Константина Чеховича з зазивом, щоби здержав штрайкову аґітацію наших священиків, але священики не покинули своєї роботи.

В дні 15. серпня 1903. р. відбув ся у Львові: Зїзд руських послів парляментарних і соймових з Галичини і Буковини, під проводом п. Юл. Романчука. Отсей Зїзд видав деклярацію про становище всіх Русинів в краю і державі. В сій заяві під-

несено, що причиною невідрадного політичного положення австрійської держави є політика австрійських правительств в користь народів пануючих, яка противиться справедливости і рівноправности всіх народів.

Дружина руського народного театру з р. 1901.

держави. Супроти сього є конечне: перетворити державу на основах автономій народів з виключеннєм майоризації. Далі заложено в сій заяві протест проти всепольського проєкту відокремлення Галичини на основі розширеної автономії краєвої,— та постав-

лено домаганнє реформи всіх ординацій виборчих на підставі загального, рівного, безпосередного і тайного голосування. В сій деклярації зійшли ся разом всі наші посли.

Російська Русь-Україна святкувала в Полтаві велике свято памяти Івана Петровича Котляревського, відслоненням памятника, в дні 12. вересня 1903. р. До Полтави виїхали були на те свято визначні діячі народні з Галичини і Буковини та вернули домів одушевлені, бо побачили там, що українство пробиває ся...

А в дні відкриття памятника Івана Котляревського в Полтаві,— оголосив Екзекутивний Комітет будови руського народного театру у Львові відозву до руського народу галицької землі, щоби складав датки на будову театру. З членів сього Комітету іще живуть: д-р Кость Левицький, Ілярій Огоновський, о. Александер Стефанович, д-р Стефан Федак, д-р Микола Шухевич, д-р Михайло Коцюба, і Осип Шухевич.

В переїзді на маневри військові вступив був цісар Франц Йосиф до Львова та приймаючи депутацію від краю сказав до п. Барвінського, що намісник і маршалок краєвий тай Відень є за оснуваннєм руської ґімназії в Станиславові і тому він надієсь, що в Соймі стрінемо ся з прихильним настроєм... Се було в дні 14. вересня 1903. p., коли Сойм галицький зібрав ся на дальші наради.

34. Дальші наради Сойму галицького, 1903. р. і несподівана сецесія.

Отвираючи Сойм — привитав маршалок краєвий граф: Станислав Бадені послів руської народности і просив їх, щоби йому не відказували свого довіря та заявив, що у нього найдуть тепле зрозуміннє культурних і народних потреб руського народу. Намісник граф Андрій Потоцкі промовив кілька речень по руськи, при чім зазначив, що є готовий попирати народний, культурний і економічний розвій

народу руського, так само як польського, але не завагаєсь виступити проти обявів ненависти суспільної чи народної.

Отсими заявами представились оба достойники краєві. Маршалок граф Станислав Бадені заявляв прилюдно, що ніхто з розумних польських політиків не вірить в те, щоб можна дійти до спольонізування Русинів, та був приклонником політики угодової супроти Русинів народовців, а рішучим ворогом руссофільства. Намісник граф Андрій Потоцкі був політиком менше виробленим та завзятим консерватистом і чоловіком вдачі абсолютної, а перехилював ся до галицьких Руссофілів, бо Українці своїм радикалізмом не підходили під його консервативні почування.

Під авспіціями сих двох мужів розпочалась осінна сесія Сойму.

Заступником маршалка краєвого заіменував був цісар: о. митрополита Андрея Шептицького.

Посол Олесницький поставив внесок на зміну статуту краєвого і соймової ординації виборчої, на засадах: заведення в громадській курії виборів безпосередних та утворення нової курії для тих, що на полі прав публичних до сеї пори були видідичені. Сей внесок перейшов до комісії для реформи виборчої,— значить, що шляхотсько-польська більшість зачала вже погоджуватися з конечністю реформи виборчої.

Опісля, супроти внеску п. Стапіньского, з польської людової партії, о запровадженнє язика польського у внутрішній службі і переписці всіх урядів в Галичині, відповів п. Олесницький в дні 19. вересня 1903. p., що ми наших прав язикових на точці язика урядового в сім краю ніколи не зречемо ся,— але нині, коли є поставлене внесеннє, щоби права істнуючі на користь польського язика розширити, то ми не ставляємо позитивного внесення в сім напрямі, а тільки наше становище зазначити мусимо. Думаю, закінчив він свою промову,— що гармонія в краю в добрий спосіб здійснить ся, як управнення наші будуть в дійсности пошановані.

Отсей мінорний тон промови голови Клюбу соймового вказував на те, що є тенденція: лагідним способом виєднати згоду польської більшости соймової на узглядненнє домагань ставлених нашими послами в інтересі політичнім руського народу. Над галицьким Соймом зависла атмосфера якогось дивного вижидання та в осередку сього положення була справа оснування руської ґімназії в Станиславові. Сею політикою не був вдоволений „Народний Комітет“ та в „Ділі“ виказував потребу обструкції, щоби нищити Сойм краєвий, бо там не добудемо заспокоєння наших домагань...

Тим часом зайшла нова демонстрація наших студентів на львівськім університеті, з приводу вибору звісного професора кс. Фіялка ректором університету.

Наші студенти запротестували проти сього вибору і зажадали, щоб кс. Фіялек уступив, бо він дразнить їх почування,— та в дні 17. жовтня 1903. р. обкидали його на університеті гнилими яйцями. З сього вийшла хрія університетська. Сенат університетський зараз виключив руських студентів — демонстрантів з університету і віддав справу самого нападу прокураторії державній до урядування, а всепольські студенти заняли вхід до університету і постановили не впускати руських студентів до університетського будинку.

Через сей менше розважний крок наших студентів знова заострилась польсько-руська боротьба. Всепольська молодь уладила нічний напад на руську духовну семинарію, а наша молодь хотіла приступом брати університет. В сій справі звернули ся: о. митрополит Шептицький і ректор духовної семинарії о. Хомишин до центрального правительства у Відні, та остаточно польська молодь мусіла залишити бльокаду львівського університету. Між польськими студентами найбільше відзначились у сій боротьбі: студенти Дубанович, Мончевскі, і Строньскі...

Та заки притихла боротьба на львівськім університеті — галицький Сойм вдруге став видо-

вищем сецесії заступників руського народу. Справа оснування руської ґімназії в Станиславові була одним з тих актів, котрим польські верховоди переповнили чашу терпеливости наших послів. „Коло польське“ ухвалило, що поки — що не годить ся на заснуваннє руської ґімназії в Станиславові та рішучо застерігає ся проти сього, щоби без ухвали Сойму вставляти до державного буджету квоту на удержаннє ґімназії. І в сім не помогли представлення, маршалка краєвого і намісника, ані цісарські слова!

В дні 29. жовтня 1903. р.{Руський Клюб соймовий оголосив дня 28. жовтня 1903. р. в пресі, що пп. Михайло Глиджук, член Виділу краєвого і Ксенофонт Охримович перестали бути членами Клюбу. Опісля виявилось, що вони зломали солідарність.} поставлено справу руської ґімназії в Станиславові на чергу нарад Сойму. За негайним оснуваннєм руської ґімназії в Станиславові промовляли посли: Барвінський, Король, Могильницький і Олесницький, але польська більшість соймова не далась переконати і відкинула відносний внесок. Отcе було знаком побіди всепольських думок в польській суспільности і сим чином виявилось, що польські національні демократи є гірші для нас як польська консервативна шляхта.

По такім вирішенню справи зложив голова руського соймового Клюбу п. Олесницький заяву такого змісту, що по виборах в 1901. p., Народний Зїзд припоручив руським послам на останну пробу іще раз вступити до Сойму, та в разі, колиб політика соймової більшости вчинила їх положеннє неможливим в Соймі, виступити з Сойму і відкликати ся до руської суспільности; що помимо політики крайно льояльної з боку руських послів найшли ся вони в неможливости дальшого співділання в Соймі, котрий відкинув мінімальне домаганнє нашого народу — в імя одного тільки мотиву: ненависти і змагання до знищення культурного розвитку руського народу, а дволітний досвід пересвідчив їх, що в тім Соймі не буде для нас справедливости,— тому покликуючись на

свою деклярацію з 30. грудня 1901. р. лишають руські посли Сойм і оставляють представникам польського народу в Галичині відповідальність за приневоленнє їх до сього кроку, та підносячи всенародний грімкий протест проти тяжкого насильства ідуть вони в той народ, котрий їх тут вислав, а дальше вже належить до нього...

По сій заяві складали наші посли свої мандати посольські. Тоді маршалок краєвий граф Станислав Бадені зворушений промовив, що він і більшість соймова мають жаль з приводу зложення мандатів зі сторони руських послів, бо він мав надію спільних і пожиточних праць,— та висказав бажаннє, щоби звязь з руськими послами навязалась на ново для добра краю і обох народностей.

А щоби перед світом оправдати сю незвичайну подію політичну,— другого дня виступив в Соймі п. Давид Абрагамович з польською деклярацією, в котрій намагав ся ложними подіями виказувати, що руському народови в Галичині не дівсь ніяка кривда, та що сецесія руських послів була тільки кличем до боротьби проти Поляків...

35. Становище нашого громадянства супроти сецесії послів соймових.

Дня 30. жовтня 1903. р. зібрали ся Русини міста Львова на нараду під проводом п. Романчука та висказали своє признаннє Руському Клюбови соймовому, як також подяку руським вірильним членам Сойму, спеціяльно о. митрополитови Шептицькому, за те, що щиро і вірно стояли при руськім народі, та заявили, що польський Сойм не може тепер уважати ся репрезентацією галицького краю.{Пр. пop „Zur polnisch ruthenischen Frage in Galizien. Ein Beitrag anlasslich der Verhandlung im galizischen Landtage uber den Antrag auf Errichtung eines ruthenischen Gymnasiums in Stanislau“. Lemberg, 1904. Verlag von Mychajto Petryckyj}.

Друга отся сецесія руських послів соймових стала знова зворотною подією в полі-

тичнім життю нашого народу. Вона мала розпочати нову фазу боротьби за національну екзистенцію під кличем: відкинути компроміси і мирні полагоди, бо будучність наша не в чужій ласці, а у власнім труді, діланню і праці. Отже до діла, бож нам треба добути нашу самостійність політичну, та до неї шляхом змагання до поділу Галичини — мож дійти. Та наш нарід знова проклямує на вічах беззглядну боротьбу!

Се проява питома всім невиробленим громадянствам, що живуть потрясаючими подіями і елементарними відрухами, а не годні іще поступати постійно і витривало за одноцільним ідейним змаганнєм до своєї будучности...

А тут не поможе кинути закляттєм Панька Kyліша: Народе без пуття, без чести і поваги..., але треба совісно, по правді і розумі політично вишколювати ті маси народні, щоби вщіпити в їх кров і кість: необхідність постійних змагань і діл.

Руссофільський „Народний Савєт“ у Львові дораджував хопити ся тактики цілковитої абстиненції думаючи, що на руську суспільність прийшов час зневіри національної. Та сього голосу ніхто вже не послухів.

Руські радикали, що були заснітились, скликали свій зїзд на 21. падолиста 1903. p.; заявили признаннє руським послам соймовим за їх сецесію, та відновили управу партійну.

А Народний Зїзд національно-демократичного сторонництва одобрив сецесію руських послів соймових зі зложеннєм мандатів; візвав орґанізації, щоби доложили заходів до поновного вибору тих самих послів, та поручив руським послам Ради державної, аби ужили найострійших cредств парляментарних супроти польських верховодів і австрійського правительства для висказання крайного невдоволення руського народу з його правно-політичного положення, як також ставили жаданнє національної автономії на руських землях Галичини...

36. Палата послів знова радить, 1903. р.

Та в дні 18. падолиста 1903. p., по соймах краєвих, зібрав ся австрійський парлямент, що хоч від ряду років не виконував як слід законодатного уладжування життя народів Австрії, то всеж таки був політичним форум для народів Австрії.

Президент міністрів д-р Кербер, котрому не повелось залагодити спір німецько-чеський, вказав на велике значіннє угоди австро-угорської, якої він добив ся. А далі сказав він, що по всіляких екстремах всі партії бажають собі удержання держави, щоби тут свобідно розвивати ся, та свобідний розвиток народностей є допустимий, оскілько він не переходить в боротьбу проти других.

В дебаті над заявою президента міністрів промовив п. Романчук і звернув увагу на сумний стан, який виказали останні сесії соймові, де народи слабші здані на ласку дужших і протеґованих правительством,— наслідом чого в соймах краєвих запанували: обструкція, абстиненція і сецесія. Зокрема, в Галичині є неможливе порозумліннє з другою нацією, з Поляками, бо Австрія переняла політику колишної Польщі, і правительство повинно з сього витягнути науку та чим скорше змінити свою політику в Галичині. Як способи заради невідрадним відносинам предложив п. Романчук: усунути спори між народами виданнєм закону національного та рівночасно перевести реформу виборчу, якою усунулосьби систему привілеїв...

Президент міністрів д-р Кербер відповів п. Романчукови і заявив, що руський нарід повинен поступати з поміркуваннєм і спокоєм, бо тільки в такім разі правительство буде могло заспокоювати його домагання. Д-ру Керберови відповідав п. Барвінський та здемаскував галицький Сойм з його мнимою прихильністю для Русинів; відкинув пораду д-ра Кербера з відсиланнєм до галицького Сойму, та підніс домаганнє національної автономії. Отсе була справді регабілітаційна промова п. Барвінського.

Відтак молодочеський посол д-р Форшт поставив внесок на перестрій Австрії у федерацію самостійних країв, а п. Романчук і товариші, в справі вибору комісії для виготовлення законів: про народности, реформу ординації виборчої і установленнє трибуналу виборчого. Ні один ні другий внесок не вдержались в Палаті послів...

Також в австрійській делєґації, дня 19. грудня 1903, підніс молодочеський посол Д-р Крамарж справу перестрою Австрії у федерацію автономічних країв, та проти нього виступив тут посол Василько дуже рішучо. Він сказав, що в Австрії є не тільки чеська справа, але іще більше неполагоджених справ національних. Зокрема, положеннє Русинів є невиносиме, бо Галичина є вже нині державою в державі. Тому цілий руський нарід безглядно противить ся перестроєви Австрії у федерацію автономних країв, а домагавсь автономії народів. Тоді буде вдоволений руський нарід стояти на сторожі сходу Австрії,— за котрим живе 25 міліонів його, братів в сусідній державі. А тепер австрофільські симпатії серед російських Українців давить ся польською рукою... Ся промова п. Василька викликала корисне вражіннє в нашім народі,— так що п. Василько добув собі значіннє розумного політика і смілого оборонця інтересів руського народу...

37. Свято в честь Миколи Лисенка у Львові, 1903. р.

Серед таких змагань політичних відбуло ся у Львові, в, днях 7-го і 8-го грудня 1903. p., величаве музичне свято галицької і буковинської України в честь першого поета народної пісні: Миколи Лисенка, В салі львівської Фільгармонії витав наш нарід, що тисячами прибув зі всіх сторін краю,— сердечною пошаною Ювилята, в 35. роковини його діяльности для розвою нашої народної музики. Ювилят прибув на се свято до Львова, в товаристві проф. Вовка та пп. Єфремова і Чикаленка. На перший концерт прийшов був маршалок краєвий

граф Станислав Бадені, та сказав до членів: комітету ювилейного: „Що ви є, те я знав, але що вас така сила є, сього я не знав...“

Микола Лисенко

38. Наші змагання орґанізаційні, 1903. р.

В сім році зачали видавати нові часописи в краю: Д-р Лесь Кульчицький „Поступ“ в Коломиї

і д-р Сидір Голубович „Подільський Голос“ в Тернополі, як орґан народної орґанізації. В Станиславові виходила „Нова Січ“.

Те безнастанне піддержуваннє наших визвольних змагань було ліком проти всякої зневіри і національного занепаду. Тим росла наша праця і енерґія, та прибували животворні сили до нашого орґанізму.

Омелян Саєвич

Сей час визначуєсь змаганнем до витворення дальших інституцій для доповнення кооперативної орґанізації економічної. Тут вступає до праці: „Краєвий Союз ревізійний“ у Львові, оснований на статуті з 24. грудня 1903, що поклав своєю цілею: орґанізувати стоваришення заробкові і господарські,

переводити ревізії сих стоваришень (союзних), виєднувати кредити та берегчи інтересів союзних спілок Орґаном сеї орґанізації став місячник „Економіст“ під редакцією директора Костя Паньківського. В діяльности сеї орґанізації визначив ся директор ОмелянСаєвич.

Відчуваючи потребу краєвої інституції господарської, перенесено до Львова: Товариство „Сільський Господар“, з цілею: піднесення рільництва, огородництва, садівництва і пасічництва. Розвиненнєм діяльности сеї інституції заняв ся д-р Евген Олесницький.

39. Япансько-російська війна, 1904. р.

З початком лютого 1904. р. зайшла важна подія: Япанія виповіла війну Росії, з приводу манджурсько-кореанського спору, та у перших боях вийшла побідником. Звідсі вийшли сподівання і комбінації, що нагадували війну російсько-турецьку. Наші сподівали ся свобід для великої України, коли Росія ослабить ся програннєм війни. Чехи молили ся, щоб Росія побідила.

Справа япансько-російської війни розважувалась в австрійській делєґації, і тут промовив до військового буджету п. Василько, в дні 19. лютого 1904. р. Він заявив, що ми не можемо хилити ся на сторону Япанців, хоч знаємо, що наші земляки в Росії надіють ся полекші в разі нещасливого кінця війни для Росії. А у внутрішній боротьбі, сказав він, російський уряд мусить з часом упасти супроти народу, та до сього не треба нам Азіятів...

З початком марта 1904. р. зібрав ся знова австрійський парлямент. Тоді вже виказалось наглядно, що правительство д-ра Кербера не полагодить спору чесько-німецького ані не допровадить до вирішення національної справи в Австрії. Чехи вели далі свою обструкцію, перепинюючи відчитуваннєм внесків і інтерпеляцій та голосуваннями — всякі наради в Палаті послів. Та наш Руський Клюб

приступив до обструкції парляментарної, щоби почислити ся з правительством і показати, що не вільно переходити до порядку дня над життєвими інтересами руського народу. Причиною сеї обструкції наших послів було поступованнє правительства та невиносиме положеннє руського народу в Галичині.

40. Указ намісника Потоцького проти зарібкової еміґрації.

З краю тимчасом їдуть люде на зарібки до Прус, масово,— хоча польська преса в інтересі загрожених дворів поширює видумані вісти, що Німці

Осип Кузьмич

не приймають на роботу. З початком квітня 1904. р. видав був намісник Потоцкі „указ“, щоби здержувати еміґрацію зарібкову зі Східної Галичини, але сим нічого не вдіяв, бо „Народний Комітет“ постарав ся, що наші люде мали забезпечені місця роботи, на корисних умовах, та нарід при посередництві наших відпоручників виходив на зарібки сезонові до

Німеччини. В сій зарібковій еміґрації були помічні: директор Микола Заячківський, о. Володимир Ганицький і діяльний директор „Народної Канцелярії“ Осип Кузьмич.

Відтак митрополичий Ординаріят у Львові поручив духовенству: опіку і поміч зарібковій еміґрації, та намісник Потоцкі відкликав свій „указ“, виправдуючись непорозумліннем.

41. Польська нервоза чи самоволя.

Та Поляків захопила була тоді нервоза політична і страх перед орґанізацією українською. З Коссова розпущено неправдиві вісти про бунт Гуцулів, так що туди спроваджено жандармів і військо, а коссівський староста Заградник розвязав кільканайцять „Січей“ та казав приарештувати о. Івана Попеля з Довгополя і кількадесять Гуцулів, без дійсної причини. Головним виновником сих видуманих бунтів мав бути д-р Кирило Трильовський. В Копичинцях здержував комісар староства: церковну процесію при посвячуванню угольного каменя „Народного Дому“. Подібні гонення відбували ся в Минуличині, Букачівцях і инших. У всіх тих справах виступали наші посли парляментарні в обороні населення і домагали ся від правительства, щоби поклало кінець польській самоволі.

42. Вислід сецесії послів соймових, 1904. р.

В дні 14. червня 1904. р. відбули ся доповняючі вибори до Сойму, на місце тих послів, що наслідом сецесії зложили свої мандати. При сих виборах впровадив наш нарід девять послів сецесійних на ново до Сойму,— десятий п. Барвінський не вдержався супроти руссофільського кандидата о. Теодозія Еффиновича. Поляки не могли простити п. Барвінському сього, що він покинув угодову політику з ними. Се признав виразно намісник Потоцкі, заявляючи п. Олесницькому, що ні Поляки ні

уряд не мають інтересу попирати п. Барвінського... В імя народної солідарности годилось поновно вибрати й п. Барвінського, але не стало сили, а може й доброї волі... Отсі нелегкі вибори доставили нам прилюдний доказ, що сецесії зі зложеннєм мандатів годі надуживати...

Та проте дух народний кріпшав. В дні 18. липня 1904. р. відбуло ся у Львові: перше віче руських учителів і учительок з Галичини і Буковини, під проводом о. професора Александра. Стефановича. Наше учительство вступило на новий шлях солідарної праці в обороні руської школи і народних інтересів. Воно дало почин до заводових: установ нашого учительства.

В 1904. р. розпочав Юліян Романчук видавати бібліотеку руських клясиків, себто твори найзнаменитших наших писателів, під назвою „Руска Письменність“, маючи на оці ціль наукову, щоби дати текст критично провірений, в пляновім розкладі. „Руска Письменність“ вийшла накладом товариства „Просвіта“, в 25 томах. Останні томи появили ся під назвою „Українське Письменство“ (1923. p.).

43. Привіт д-ру Керберови у Львові, 1904. р.

Літом р. 1904. прийшла з Відня сензаційна вість, що президент міністрів д-р Кербер вибирає ся в інспекційну подорож до Галичини, щоби провірити відносини адміністраційні в сім краю. Опісля виказалось, що цілего сеї небувалої вандрівки австрійського премієра було щось инше. Становище правительства д-ра Кербера було в парляменті дуже захитане,— і тому він стрібував відвідати польську шляхту, щоби сим чином приєднати для себе голоси кола польського.

На привіт д-ра Кербера скликала „Народна Рада“: всенародне руське віче до Львова,— щоб сам нарід прилюдно і отверто промовив про своє положеннє в краю і свою долю. Се віче скликано на

день 31. серпня 1904., в котрім мав приїхати до Львова д-р Кербер. Кілька тисяч народу зібрало ся у великій салі Фільгармонії для маніфестації руського народу супроти представника австрійського правительства, а рівночасно руська депутація під проводом п. Романчука була принята президентом міністрів д-ром Кербером в намісництві. П. Романчук вказав у своїй промові на хиби галицької адміністрації та на видаваннє руського народу на поталу його противникам, що є шкідне інтересам держави і несправедливе,— тому остерігав він правительство перед продовжуваннєм такої політики. През. міністрів д-р Кербер відповів, що тепер правительство поставило таку програму, щоби всі народи Австрії були вдоволені,— та що він має довірє до намісника, який поступає по думці програми правительства.

Віче вислухавши відповіди д-ра Кербера на заяву руської депутації, проголосило одноголосно, що програма правительства не заслугує на віру, та висказало своє обуреннє з сього приводу, що шеф правительства уважав за вказане скрити ся за плечі польського намісника.

А по відбуттю віча наступила демонстрація вічевиків коло намісництва, щоб політичною серенадою розпращатись з президентом міністрів д-ром Кербером. Демонстраційний похід з окликами: „Проч з Кербером!“ — здержувала кінна і піша поліція, при чім не обійшлося без бійки, проливу крони і арештувань таки на очах д-ра Кербера... Ось так відбулась всенародна політична маніфестація проти австрійського премієра і польської адміністрації краю, та се був один з іспитів нашої політичної зрілости.

Вечером тогож дня, 31. серпня 1904. p., пішов п. Романчук зі мною на равт до маршалка краєвого, щоби там переконатись, чи д-р Кербер докладно зрозумів привіт руського народу. Як ми тільки увійшли до головного сальону, в сій хвилі доглянув нас д-р Кербер та покинув розмову з польськими достойниками і прийшов до нас. Перед нами

він став жалувати ся, що його посуджує ся про заговір проти Русинів. На се відповів п. Романчук, що тут підносить ся пануючий систем проти руського народу. Тоді д-р Кербер почав вмовлювати в нас, що ми спокійно дійдемо до ціли. Сі успокоювання. зробили на мене вражіннє політичного крутійства...

44. Нова сесія Сойму галицького, 1904, р.

По такій музиці зачалась нова сесія галицького Сойму, в дні 30. вересня 1904. р. Маршалок краєвий граф Станислав Бадені сердечно витає послів руської народности та висказує надію, що розстрій зникне при спільній праці.

Намісник граф Андрій Потоцкі згадує про шість нових польських шкіл середних та про проєкт одної руської ґімназії, а голова Руського Клюбу соймового п. Олесницький виголошує заяву того змісту, що руські посли ідучи за покликом народу вступають в Сойм скріплені новим вибором,— апробатою нашого народу; що вони займуть різке і виразне становище опозиції, поки більшість соймова не змінить своєї політики і не буде трактувати наших послів як рівнорядних представників рівноправного народу,— та що на соймову більшість спаде відвічальність, коли нарід руський утвердить ся, що тут нема для нього ні права ні справедливости.

В сій сесії вступив до галицького Сойму новоіменований епископ станиславівський о. д-р Григорій Хомишин. Його привитав нарід бажаннєм, щоб побіч інтересів нашої церкви, не менше горячо заступав справи нашого поневоленого народу.

Відтак, 1. жовтня 1904. р. п. граф Войтіх Дідушицкі зложив іменем більшости соймової деклярацію, в котрій висказав приємність, що руські посли рішили ся приступити в Соймі до спільної праці, але заявив, що соймова більшість однако старала ся о добро Поляків і Русинів а з відразою відсувала від себе думку несення кривди братному руському народови.

Ось так покінчились компліменти політичні та прийшла черга на діла. Наші посли приступили до спільної праці в Соймі, ставили розумні внески і виголошували краснорічиві, повні змісту, промови, а польська більшість соймова використовувала слабу сторону тактики наших представників.

Польська більшість знала, що наші посли не зроблять іще раз сецесії, як також знала, що вони конче бажають добути руську ґімназію в Станиславові,— та при помочі сих двох атутів добула для себе зовсім спокійно те, чого хотіла. І так, не зважаючи на застереження і протести руських послів ухвалила польська більшість закон про рентові господарства, як проєкт шляхоцько-польської кольонізації, а руські посли вдоволили ся сим, що 31. жовтня 1904. р. відбулось трете читаннє сього закону в неприсутности представників руського народу. Та п. Гупка подякував руським послам за те, що вони, річево поводили ся і причинили ся до швидкого полагодження сього важного закону.

А за кілька днів прийшов під ухвалу Сойму: закон про орґанізацію Ради шкільної краєв о ї, бо цісарський розпорядок з року 1867., на котрім опиралась ціла польська влада над шкільництвом в краю, міг би бути скасований иншим розпорядком, а правильний закон такої долі не боїть ся. Тому польська більшість поспішилась доконати те, чого ніколи не сподівалась перефорсувати. В дні 5. падолиста 1904. р. заявив п. Король іменем Руського Клюбу соймового, що нарід руський устами своїх заступників домагає ся розділу Ради шкільної краєвої на дві осібні секції: польську і руську під проводом намісника,— а коли панове Поляки на ті наші постуляти не хочуть згодити ся, то полишаємо їм судьбу того закону і відповідальність, якби з того закону яка шкода для нас вийшла... Отсе діялось дня 5. падолиста 1904. р.

Таким способом основний закон шкільний краєвий про орґанізацію Краєвої Ради шкільної перейшов чим скорійш без дебати і великого спротиву пред-

ставників руського народу! Се значить спільна праця в опозиції мериторичній.

Зараз по сім прийшла справа руської ґімназії в Станиславові, та референт п. Цєлєцкі заявив, що соймова більшість робить Русинам дарунок в імя братної згоди...

Далі пішла дебата буджетова, в котрій промовив п. Король на тему нашого політичного білянсу, а п. Олесницький виголосив світлу промову проти п. Ґломбіньского, що був назвав нас „щепом“ та галицьку землю — польською землею. П. Олесницький закінчив свою промову кличем: То наша земля, а не ваша! Знайте, що тої землі не дамо собі нікому вирвати!... Та сим потішив ся руський нарід.{До добродійств більшости соймової супроти руського народу мала належати краєва субвенція на будову народного руського театру у Львові, але на предложеннє п. графа Льва Пініньского поставив Сойм такі условини сеї субвенції, що Комітет будови народного руського театру відкинув її (11. май 1905).}

В дні 8. падолиста 1904. р. відбув ся у Львові другий зїзд парляментарних і соймових послів з Галичини і Буковини. На сій нараді стверджено, що Сойм сягає у сферу компетенції держави — на обезсиленнє руського народу, та повторено домагання автономії народів і реформи виборчої.

45. Рішуча опозиція наших послів в парляменті.

На першім засіданню знова скликаної Ради державної, 17. падолиста 1904. р. през. міністрів д-р Кербер намагає ся приєднати Палату послів до ухвалення буджету державного узасаднюваннєм своєї політики, щоби борбу о власть в державі спровадити на правну дорогу. Та сим разом політика правительства д-ра Кербера стрінулась з невдоволеннєм значної більшости Палати послів. В дебаті над заявою президента міністрів промовляв також голова Руського Клюбу п. Романчук і виказував, що Сойм галицький і державна адміністрація стремлять до здержування

культурного та економічного розвою руського народу; що така політика, щоби національні потреби одного народу заспокоювати тільки за згодою другого народу, віддає одну національність на поталу другої, та що галицький Сойм, до котрого правительство відсилає. Русинів, показав ся цілком неспосібним до розвязання руської справи. Проти такого правительства, сказав п. Романчук, мусять руські посли станути в рішучій опозиції та побажати, щоби нове правительство з новим парляментом перевело відновленнє Австрії, для добра народів.

Політика „безпристрасної витривалосте“ д-ра Кербера ставала без виходу, та посередництво кола польського не помагало.

Дня 9. грудня 1904. р. прибула до Відня депутація: наших студентів, та під проводом пп. Романчука і Василя Яворського предложила міністрови д-ру Гартлеви домаганнє: утворення при львівськім університеті правничого виділу з руським язиком викладовим.

Міністер Гартель, признаючи в засаді те домаганнє оправданим — відповів, що брак фондів не призволює на разі заспокоїти сю культурну потребу руського народу.

Якраз тогож дня радила комісія буджетова над предложеннєм про угюважненнє правительства до емісії позички, та значною більшістю голосів відкинула відносне жаданнє правительства. До сього причинились також наші члени комісії буджетової: Романчук і Барвінський... Доля правительства д-ра Кербера була вирішена і воно мусіло уступити з кінцем р. 1904.

46. Народний Зїзд 1904. р.

Як звичайно при кінці року відбулись 26. грудня 1904. р. загальні збори політичного товариства „Народна Рада“ і Народний Зїзд у Львові, що виробив ся був у нас в справдішний народний Сойм, бо в нім були заступлені відпоручники всіх повітів нашого краю. Головним предметом нарад була справа

тактики нашого соймового Клюбу, котрому закидувано непослідовність і дуже умірковану опозицію супроти польських верховодів. На підставі політичного реферату д-ра Костя Левицького приняв Народний Зїзд отсі резолюції:

1. Сконстатував, що наше теперішнє положеннє є невідрадне та запротестував проти поведення центрального правительства, що здає нас на волю краєвого Сойму і краєвого правительства.

2. Висказав признаннє і довірє руському соймовому Клюбови, зокрема голові п. Олесницькому, але супроти безуспішности мериторичної опозиції та грози хвилі — вказав на потребу ужиття найострійших средств парляментарних.

3. Приказав, що в сім лютім времени не вільно нам попадати в зневіру будучности або вижидати добутків з гори, та що всі орґанізації народні мають вести інтензивну акцію до культурного, економічного і політичного піднесення народних мас.

47. „Народний Дім“ в Перемишлі, 1904. р.

Та сей рік 1904. закінчив ся величавим святом Перемиської Руси: посвяченнєм „Народного Дому“. Колишна мертвота, що панувала в княжім городі під руссофільським покровом, щезла завдяки діяльности гуртка ідейних і енерґійних людей, як директор Григорій Цеглинський, д-р Теофіль Кормош, проф. Олекса Ярема і товариші, котрі знаменито уладили: Руський Інститут для дівчат в Перемишлі, та власними силами перемиської орґанізації поставили гарний „Народний Дім“ в Перемишлі. В сім місци належить признати, що у відродженню Перемиської України був діяльний перемиський епископ о. Константин Чехович.

48. Міністерство барона Ґавча, 1905. р.

Саме з 1. січня 1905. р. прийшло нове міністерство та на його чолі станув знова барон Ґавч, муж

довіря цісаря. В дні 24. січня 1905. р. зібралась Палата послів та барон Ґавч виголосив свою програму. Він заявив, що тільки діяльний парлямент буде мати змогу користати зі своїх прав і свого впливу на формуваннє справ публичних, та інтереси Австрії не будуть загрожені другою державою. Тоді Палата послів буде мати условини, щоб приступити до розвязання правдиво австрійської політики, а правительство як кабінет урядничий буде стояти супроти всіх народностей на становищі повної безсторонности.

Д-р Теофіль Кормош

Президент міністрів барон Ґавч натрафив на кориснійші відносини в парляменті, бо Палата послів була вже перемучена обструкцією і хотіла приступити до праці. Тому наш Руський Клюб мусів також розважити в сих обставинах: що далі?

Депутація руських послів під проводом п. Романчука предложила през. міністрів бар. Ґавчеви меморіял з домаганнями та він приобіцяв розслідити. В дебаті над буджетом державним, 14. лютого 1905, заявив п. Романчук, що в теперішних обставинах

є урядниче правительство найвідповіднійше, але воно не може попирати одного сторонництва, як се робив д-р Кербер, що їздив до галицької Каносси; також чеської справи не повинно правительство полагоджувати окремо, а разом з иншими національними спорами, та до сього треба покликати національну комісію,— зосібна, гнет в Галичині може мати такі прикрі наслідки, як угнітаннє меншостей на Угорщині, бож Галичина є краєм бюрократичної самоволі, супроти Русинів, і тому у відношенню до нового правительства буде мати значіннє для Русинів: основна зміна системи. А при справі континґенту рекрутів домагав ся п. Король скорочення служби військової до двох літ, та вкінці заявив, що руські посли будуть голосувати „проти“, бо не мають іще довіря по теперішного правительства. З сього вика-зуєсь, що Руський Клюб придержував ся тактики вижидання супроти правительства барона Ґавча.

49. На всі боки обганялись.

В краю взивав Ширший Народний Комітет до орґанізації всіх народних сил: орґанізуймо ся далі! А орґан радикальної партії „Громадський Голос“ накликував хлопів: получити ся в одну хлопську всекраєву орґанізацію і взяти руську політику у свої виключні руки. Соціяльно-демократична „Воля“ і „Гайдамаки“ Михайла Петрицького виступили були проти „Діла“, мов би воно не піддержувало національно-політичного ідеалу: державної самостійности Руси-України,— та звідсі вийшла загальна полеміка в нашій пресі на тему: ідея а політика.

Далі вийшов спір о. митрополита Андрея Шептицького, зглядно митрополичої Капітули з Галицко-русскою Матицею, з сього приводу, що загальні збори тогож общества викинули зі статуту постанову, силою котрої: гр. кат. львівський митрополит, зглядно адміністратор для справ духовних був „покровителем“ общества, і мав відносні права.

У відповіди совіта общества і відкритім письмі звісного Богдана А. Дідицького виправдувались Руссофіли виступом б. митрополита о. Сильвестра Сембратовича, що грозило „вторженієм“ фонетики в область церкви, та вони „спасались наступленія єще худших времен“. Россофіли закопались були в трьох замертвілих інституціях: „Галицко-русская Матица“, „Народний Дом“ і „Ставропигійський Інститут“, та не хотіли там допустити навіть .митрополита, щоб не втратити свого останного заборола,— але проте просили: благослови нас владико!...

Та з боку польської преси і краевої адміністрації знова піднимаєть ся війну проти руської еміґрації зарібкової до Прус, що своїми розмірами значно поширила ся та спричинила піднесеннє ціни робітника в краю. Говорить ся і пише ся про „chiopskie ofiary hajdamackiej polityki“, про страшну недолю руських робітників в Найберуні, а шовінізм польський доходить до такого степення, що деякі стації зелізничі не продають руським селянам карт їзди.

Пруський міністер Райнбабен заговорив в німецькім парляменті про сумне положеннє Русинів під польською владою в Галичині, а австрійський міністер закордонних справ граф Ґолуховскі вніс урядове застереженне проти вмішування німецького уряду у внутрішні справи Австрії. Та наші посли парляментарні протестують проти оборони надужить польських властей в краю.

Для виправдування насильств, які діють ся в краю супроти нашого народу, виточують державні прокураторії політичні процеси проти основників українських „Січей“: д-ра Кирила Трильовського, Юри Соломійчука і товаришів, під позором захвалювання заборонених вчинків та ширення ненависти до Поляків і Жидів...

Ось як треба було на всі боки обганятись. Та наш нарід сим не зражувався, але у боротьбі що раз більше гартував ся і вишколював ся у визвольних змаганнях та добув із себе нові сили до дальшої боротьби.

За антикерберівську демонстрацію відповідали перед карним трибуналом у Львові: студент Мстислав Січинський, Олена з Січинських Левицька, о. Лев Сілінський, о. Олекса Пристай, д-р Володимир Загайкевич і Михайло Петрицький. А наші адвокати ставали радо і безкорисно до оборони у всіх політичних процесах.

На спомин про Михайла Петрицького, бувшого редактора „Гайдамаків“ та пізнійшого посла парляментарного, згадую його слова, висказані опісля перед Большевиками в обороні нашої інтеліґенції.

Наш бувший посол Михайло Петрицький (М. Петрицький а більшовики, ч. 9. „Українського Скитальця“ з 1921, p., Иозефів),— в останній своїй промові сказав знаменні слова:... „Що до інтеліґенції, то й тут звертаю увагу бесідникам, що інтеліґенція інтеліґенції нерівна. Російська інтеліґенція або польська повстала головно зі збіднілої шляхти і міщанства,— прото на загал має вигляд і психольоґію шляхти. Вона є консервативна і шкідлива для поступу. Українська галицька інтеліґенція є витвором найновійших часів. Це сини хлопів і робітників, котрі в більшій части, густо-часто фізичною працею здобували собі средства до дальших студій. _ Они жили з народом так, як жиє син з батьком, брат з братом. Українська галицька інтеліґенція тішилась здобутками свого народа, бо се були її здобутки,— сумувала горем народа, бо се було її горе. Она ніколи не лишала свого народа, а поносила з ним всі труди, які поносив нарід. Далеко перед війною так інтеліґент, як селянин або робітник заповняв польсько-австрійські тюрми. В часі війни, побіч робітника або селянина вішано й інтеліґента, а навіть священика, що було у инших народів виключене. В боротьбі о волю стояв інтеліґент, селянин і робітник в одній лаві. Они й лежали побіч себе повалені тифом, однаково покривала їх сира земля“...

При сій нагоді не від річи буде подати, що пруське міністерство внутрішних справ у відповідь на перепони ставлені руській еміґрації зарібковій галицькими

урядами,— заборонило у себе принимати польських робітників з Галичини. Та мабуть отсе поділало, що галицький намісник Потоцкі прилюдно заперечив, мов би він видавав якісь зарядження для здержування зарібкової еміґрації.

Наша молодь безпроривно підносила справу університетську. На 14. мая 1905. р. скликано: віче Русинів — академіків, слухачів львівського університету, в справі руських катедр на правничім виділі. По рефераті Стефана Барана постановлено, що русько-українська академічна молодь, не зрікаючи ся боротьби за оснуваннє повного університету русько-українського у Львові, домагає ся скорого системізування правничого виділу та іменування Русинів членами комісії для правно-історичного іспиту. В дні 22. червня 1905. р. проголосили наші студенти застереженнє проти енунціяції сенату, начеби львівський університет був виключно польським університетом.

А тим часом починає розвіватись тьма неволі народної на великій Україні. Воєнні події викликують конституційний фермент і кріваві подвиги революційні в Росії. Там відбуваєсь: всеукраїнський, зїзд і появлявсь правно-державний меморіял України на зївді земців в Москві, в дні 18. липня 1905. p., що домагавсь: самостійної автономної репрезентації, щоби Україна була в російській державі як автономна область на основах федерації. Та в дні 19. серпня 1905. р. появив ся маніфест царя Миколи II. до народу Росії, котрим заведено „государственну думу“...

50. Загальне право виборче в Австрії, 1905. р.

Отся історична подія ободрила австрійських політиків до приспішеної акції за загальним правом виборчим. Президент міністрів барон Ґавч заступав думку, що треба наладнати вперід справу національну, а відтак приступити до поширення права виборчого. Натомісць Палата послів заявилась за сим, щоби

негайно приступити до впровадження загального виборчого права в Австрії.

З початком місяця жовтня 1905. р. поставили наглі внески в справі загального, рівного, безпосередного і тайного права виборчого: Пацак, Шустершіц, Хоц, Брайтер. Романчук, Дашиньскі і Ебенгох, та Палата послів заявилась значною більшістю голосів за сим виборчим правом. Тоді президент міністрів барон Ґавч пішов за духом часу і приєднав цісаря Франц Йосифа для загального виборчого права.

Заведеннє загального і рівного права виборчого стало ліком на державну неміч в Австрії і Угорщині.

Та инакше до сеї справи поставив ся галицький Сойм, що зібрав ся дня 10. жовтня 1905. р. Отвираючи перше засіданнє Сойму згадав маршалок краєвий граф Станислав Бадені, що цісар відновив свій дозвіл, щоби Вавель перемінено коштом краю на його резиденцію, та коли польські посли повстаннєм з місць заявляли за те подяку цісареви,— руські посли не встали зі своїх місць. А по отворенню Сойму зложив п. Олесницький іменем руських послів: д еклярацію з про тестом проти письма цісарського в 30. мая 1905. p., в котрім сказано, що урядженнє цісарської резиденції на Вавелі є сповненнєм бажання краю,— бож се бажаннє вийшло тільки від послів польської народности! Тому руські посли протестують проти санкціонування претенсій польського народу до Східної Галичини.

Отся заява руських послів соймових викликала велику констернацію між польськими послами а у декого навіть фурію.

Опісля п. Олесницький понаглював справу свого внеску про зміну ординації виборчої для Сойму краєвого, як також поставив внески: на заснуваннє руської ґімназії в Бережанах і на усуненнє несправедливих постанов краєвого закону з 22. червня 1867, про язик викладовий в. середних школах, та

п. о. Богачевський поставив внесок на заснуваннє руської реальної школи в Долині.

Узасаднюючи свій внесок про язик викладовий в середних школах сказав п. Олесницький, що є два наші головні домагання, від котрих не відступимо за ніяку ціну: загальне право виборче до Сойму і знесений виємкового та неважного закону краєвого з 22. червня 1867, про мову викладову в школах середних.

Але польська більшість соймова не хотіла чути про загальне право виборче до галицького Сойму ані про узглядненнє культурних домагань руського народу. Вона виступила з предложеннєм, щоби Сойм взяв у свої руки унормованнє парцеляції; переведеннє закону про рентові господарства та бюра посередництва праці. Проти сеї політики Поляків виступив п. Король, дня 18. падолиста 1905. р. і заявив, що вони старають ся горячково переводити свої пляни кольонізаційні, бо тайна їх пановання лежить в зависимости руського хлопа від польського двора,— але най уважають, що нарід приходить до свідомости і перейде до самооборони... Та п. Олесницький, промовляючи за реформою виборчою, заповідав, що руські і польські маси обезправнені зметуть сей Сойм упривілеєних!... А шляхоцько-польська більшість проте постановила задержати засаду куріяльної репрезентації і прямувати до відповідного розширення виборчого права. Се значить, що галицький Сойм не рушив вперед...

По закінченню соймових сесій зібралась Рада державна, та президент міністрів барон Ґавч проголосив в обох Палатах, що правительство піднимаєсь перевести реформу виборчу з загальним голосуваннєм до Палати послів Ради державної. Заява президента міністрів викликала одушевленне між населеннєм. У всіх краях держави австрійської відбулись демонстраційні віча, в дні 28. падолиста 1905. p., за загальним голосуваннєм.

Цісар Франц Йосиф, як явний приклонник реформи виборчої до парляменту, став дійсним паном

ситуації в державі. Навіть розважний провідник соціялістів австрійських п. д-р Віктор Адлер висловив признаннє правительству за те, що воно узгляднило волю народу. Невдоволені були тільки групи консервативні і коло польське. В дні 1. грудня 1905. р. промовляв п. Романчук і заявив, що Русини є вдоволені проєктом реформи виборчої, бо досі були вони одним з найбільше покривджених народів Австрії,— але вони домагають ся, щоби основою при розділі мандатів було тільки число населення і його національний характер. В тій ціли треба у всіх краях завести національний катастер, так як се стало ся в Моравії, а Жиди мають бути узнані за окрему національність. Відтак п. Василько виступив проти Поляків з кола польського за те, що вони роблять заходи, щоби не допустити до реформи виборчої, та зосібна проти графа Льва Пініньского, котрий в Палаті панів атакував правительство за реформу виборчу...

51. Вічева аґітація про загальне право виборче в pp. 1905 і 1906.

Тоді „Народиий Комітет“ видав зараз: зазив до повітових орґанізацій в краю, щоб уладжували віча і демонстраційні збори за загальним голосуваннєм, аби масовим виступом поперти справу виборчої реформи. А відтак Ширший Народний Комітет проголосив в краю: маніфест до всіх Русинів Галицької землі, щоби у сім історичнім переломовім моменті гуртували ся до завзятої і рішучої боротьби, бо за волею монарха має бути скасоване старе право, а на його місце має прийти нове право неволеного люду!

В дні 25. грудня 1905. р. зібрався у Львові: Народний Зїзд і Народна Рада. В сих нарадах наше селянство брало участь в більшім числі, як звичайно, бо народні маси заінтересували ся живо політикою. По нараді над справою виборчої реформи і відносної політики, на підставі рефератів: д-ра Ко-

стя Левицького і д-ра Евгена Левицького, рішено між иншим вислати депутацію до президента міністрів барона Ґавча, щоби йому представити домагання руського народу в справі реформи виборчої, а в критичнім моменті скликати всенародне віче до Львова.

Цілий наш край горів вічами і народними зборами, до котрих приставало все, що жило в нашім народі та заінтересовувалось питаннєм кращої будучности і вишколювалось у політичнім життю, пориваючи всі партії до одноцільної акції.

В „Н ароднім Комітеті“ у Львові утворилась лябораторія матеріялів статистичних з виказами числа мандатів посольських, які належать ся руському народови в Галичині на підставі загального і рівного права виборчого, щоби доставити сі матеріяли нашій парляментарній репрезентації у Відні...

52. Просвітні і економічні орґанізації в краю, 1905. р.

В році 1905. зачав виходити: Перший „Артистичний Вістник“, місячник посвячений музиці і штуці. Видавцем був „Союз співацьких і музичних товариств у Львові“. За редакцію відповідав: Олександер Бережницький. Редакторами були: для музики наш композитор проф. Станислав Людкевич, для штук плястичних наш артист маляр Іван Труш. Та отсе цінне своїм змістом видавництво не могло довго удержатись, бо заінтересуваннє нашого громадянства було мінімальне, хоча були свої сили до ведення тогож видавництва.

Щоби наш народний гріш служив потребам свого народу та поширити в масах народних значіннє національної ощадности, піднесли представники наших економічних інституцій гадку про заснуваннє своєї каси ощадности. Наслідком їх заходів, попертих руськими епископами, заснувано: „Руську Щадницю“ в Перемишлі, на підставі призволу міністерства справ внутрішних з 14. грудня 1905, ч. 36093,— та десять союзних стоваришень зложило вимаганий фонд ґа-

рантійний. „Руську Щадницю“ оснувано в Перемишлі, а не в осередку краю, у Львові, хоча ми сього хотіли і домагали ся, але намісник граф Андрій Потоцкі

Іван Труш

не допустив до оснування нашої щадниці у Львові,— бо Поляки побоювали ся, що ми ослабимо Галицьку касу ощадности у Львові.

В дальшій орґанізації фахових союзів виступає: Краєвий Союз господарсько-молочарський, що розпочав свою діяльність в 1905. р. як окремий відділ при філії товариства „Просвіта“ в Стрию, заходами д-ра Евгена Олесницького, котрий в сій справі найбільше заслужив ся.

Д-р Юліян Целевич

В тім часі орґанізує Микола В. Левитський: хліборобські спілки, так звані артелі на Україні.

У нас в Сокалі відчинено святочно: „Народний Дім“ філії „Просвіти“, заходами д-ра Евгена Петрушевича, та в Жидачеві відкриваєсь 33-та філія Товариства „Просвіта“, заходами тамошних міщан.

53. Рівнобіжна діяльність по обох боках кордону, 1905. р.

Мрачним заревом зійшов був рік 1905. та зі своїм заходом приніс він відрадні моменти для відродження українського народу сьогобіч і тогобіч Збруча. Тут таке політичне движеннє мас народних, якого Галичина іще не бачила,— там зїзди, віча і українська преса піднимаєть ся...

Родить ся нова віра в життєві сили і в будучність українського народу. Ювилейне віче львівських Русинів, зібране 12. падолиста 1905. р. в честь великого гетьмана України Богдана Хмельницького, переказує братам на Україні: слова радости з причини заповіди свобід конституційних. Та у Львові видаєсь „Самостійна Україна“, орґан Української Народної Партії саме в той час, коли царська Росія перебудовуєть ся, щоби здійснити право нашого народу на його свобідне національне істнуваннє...

54. Депутації до Відня в справі реформи виборчої, 1906. р.

З початком р. 1906. почали Поляки розпускати напасливі вісти, мов би Русини викликали аґітаціями, грізний рух проти польського населення в краю,— очивидно в тій ціли, щоби перепинювати справу реформи виборчої. Щоби опрокинути ті затії та представити на найвисшім місци волю нашого народу — виїхала до Відня наша руська депутація.

В дні 22. січня 1906. р. приняв цісар вузшу депутацію, до котрої увійшли: о. митрополит Андрей Шептицький, п. Романчук, оо. епископи: Чехович і Хомишин і п. Король. Митрополит Андрей Шептицький промовив до цісаря, висказуючи бажаннє, щоби Східна Галичина і руський нарід були трактовані однако з иншими краями, та щоби наш нарід, одержав в реформі виборчій таке число мандатів, яке відповідає величині краю і числу населення. На се= відповів цісар: Можете панове бути певні, що ре-

форма виборча узгляднить також ваш нарід, як належить ся,— але старайте ся, щоби не приходило до роздражнюючих маніфестацій і обявів безпідставного недовіря, бо згідливий настрій двох народів зарівно близьких мому престолови, улекшить переведеннє виборчої реформи... В розмові з учасниками депутації згадав цісар, що з деяких віч прислано йому безпосередно депеші з невідповідним текстом. П. Романчук запевнив цісаря, що в краю є спокій, та що а нашого боку нема проявів ворожої акції...

Тогож дня приїхали до Відня делєґати „Народного Комітету“ зі Львова: д-р Кость Левицький, д-р Евген Левицький, д-р Стефан Федак, проф. д-р Ст. Дністрянський, проф. д-р Олександер Колесса і Микола Заячківський,— щоби разом з членами депутації предложити правительству наші домагання відносно реформи виборчої. Президент міністрів барон Ґавч приняв нашу делєґацію прихильно та вислухавши відносні домагання відповів нам, що правительство руководить ся обективними засадами при укладанню проєкту реформи виборчої та старає ся вдоволити Русинів. Міністер внутрішних справ граф Біляндт вказував на трудности при укладанню виборчої ординації, які треба буде усувати дорогою компромісів.

Вислід нашої депутації і конференцій у Відні був для нас корисний, бо розвіяв всякі ложні вісти про посередні вибори в Галичині і виємкове трактуваннє нашого краю, та ми мали нагоду виказати неправдивість краєвих реляцій про бунти у Східній Галичині, а безпосередно поінформувати центральне правительство австрійське, що наш руський нарід стоїть рішучо за впровадженнєм загального і рівного права голосування. Та важне для справи було й те, що наші духовні владики станули разом з народом і за права народу,— за що польська преса прізвала їх провідниками гайдамаків... Але треба було наш нарід держати, щоби не дав ся вивести з рівноваги і не пішов на свідомо підставлену провокацію.

55. Всекраєве народне віче у Львові, 1905. р.

Щоби однодушно підперти заяви нашої депутації і домагання наших послів, скликало товариство політичне „Народна Рада“: всекраєве народне віче на день 2. лютого 1906. р. під отвертим небом, на площі високого замку у Львові.

На се віче зїхав ся нарід зі всіх сторін нашого краю, наймаючи окремі зелізничі поїзди, так що на означену годину 2. лютого 1906. р. явилось у Львові около пятьдесять тисяч учасників,— переважно наших селян, підбадьорених і свідомо одушевлених. На заклик „Народної Ради“ станули в сім дні у Львові члени всіх руських партій, не виключаючи навіть Руссофілів, що мусіли доскакувати за нами, бо за нашими кличами пішов весь руський нарід.

Сі величаві збори отворив голова „Народного Комітету“ д-р Кость Левицький промовою привітною, в котрій сказав між иншим: „Як по там-тій стороні Збруча встали міліони поневоленого українсько-руського народу до борби за волю, так тут міліони галицько-руського народу підняли один могутний клич: Дайте нам загальне, рівне, безпосереднє і тайне право виборче!... Найжеж нинішний дзвін вічевий, той воскресший дух народний пробиває гори і скали супротивностей,— най котить у перед сили долі народної, щоби луч нового життя чим скорше зійшов нам,— днем сонця волі народної!...“

На сім вічи проводив д-р Кость Левицький та як його заступники були помічні: о. Стефан Городець кий, парох з Вербиловець коло Рогатина і Іван Прибила, господар з Романова коло Бібрки. Референти і бесідники промовляли рівночасно з чотирох трибун: п. д-р Евген Олесницький, Семен Вітик, д-р Кирило Трильовський, і о. Стефан Онишкевич, і инші. По однодушнім вирішенню резолюцій в справі загального, рівного, безпосередного і тайного права виборчого,—хор під батутою о. Остапа Нижанківського загремів: Ще не вмерла! Весь зібраний нарід співав разом...

Коло намісництва і палати польського архиепископа стояли цілий день сконсигновані: поліція і військо до атаку, щоби наші вічевики не ішли походом через місто. Але наш нарід розійшов ся у взірцевім порядку та сей історичний обхід скінчив ся поважно і без пригоди... Такий був намісник граф Андрій Потоцкі.

Він розпочав був саме в той час інспекцію старости у Східній Галичині та при сій нагоді поширював свої погрози. Коли наша депутація селянська в Бучачи жалувалась перед ним на самоволю старости, то він відповів, що порядок мусить бути, а на жаданнє старости пришле військо і баґнетами приверне спокій,— хоча неспокою не було...

Згадуючи всекраєве народне віче з 2. лютого1906. р. нагадуєсь мені один момент, який я схопив принагідно. Сього дня відбували також Руссофіли в „Народнім Домі“ у Львові своє віче в справі виборчої реформи. Коли я в ранці переходив побіч Народного Дому стрінув я гурток наших селян, що ішли на віче та до них приступив старий жид з довгою сивою бородою і запитав: що се таке? Але селяне гуторили між собою і не зважали на допити сього жида. Тоді відлучилась від сих людей селянка молодиця, приступила до сього жида і до нього заговорила: я вам скажу,— тут зїхались люде, бо має вийти таке право, щоби всім людем добре було. На сі слова похитав жид головою тай склазав: Ну! ну!,— але такого іще не було на світі і не буде...

Як я се почув, то мені станули перед очима два світи. Один світ, се відроджуючий ся український нарід, що жити хоче вірою в справедливість і кращу будучність. Сей світ зображала мені отся селянка-молодиця, що простим а привітливим словом висказала чужому чоловікови, як понимає загальне і рівне право виборче. А другий світ се той старозаконний жид, що вже пережив ся, але гаразду не зазнав і не вірить в справедливість того світа...

В краю наступила політична мобілізація до переведення народними зборами всесторонної ор-

ґанізації — в ожиданню дальших подій. Ми зробили все, що було можливе та нашою остаточною зброєю стали маси освідомленого народу.

56. Перший проєкт реформи виборчої.

В дні 22. лютого 1906. р. предложило правительство барона Ґавча перший проєкт реформи виборчої до Ради державної з 445. послами. Для Галичини призначено в сім проєкті: 88 мандатів, з сього 27 для Русинів, та для Буковини 11 мандатів, з сього для Русинів 4. В сім проєкті була нерівність округів виборчих на шкоду Східної Галичини, як також утворено двомандатові округи виборчі для меншостей національних. Тому треба було домагати ся, щоби кривдні постанови змінено на нашу користь.

Президент міністрів барон Ґавч був свідомий сього, що підняв ся трудного діла і тому заявив в парляменті, що особи уступають, але ідеї лишають ся, та реформа виборча не упаде, хоч би він мав уступити.

Наради в справі виборчої реформи перегородив крівавий бенкет в селі Ляцьке, повіту бучацького. Там прийшло дня 27. лютого 1906. р. військо з жандармами, щоби арештувати людей, котрі були на вічи в Нижневі, повіту товмацького. Військо стріляло у товпу людей, що були обступили арештованих, та на місци убило трьох і тяжко поранило кільканайцять людей. В інтерпеляції руських послів до центрального правительства було сказано: „Кров пролита в Ляцькім спадає на того, хто або не вміє або не хоче прикоротити повітових розбишак. А ним є намісник граф Потоцкі...“

57. Кріваві події на львівськім університеті, 1906. р.

За кілька днів,— дня 2. марта 1906. р. прийшло до крівавої події на львівськім університеті. Наші студенти просили ректора університету д-ра Ґлюзіньского про відступленнє салі на відбуттє віча,

та він заявив, що не розуміє по руськи і казав собі окремому товмачеви перекладати їх слова,— а вкінці сказав, що на університеті є польська мова урядова. На се відозвалась частина польських студентів з признаннєм для ректора за його виступ проти Русинів, та наслідом сього дійшло до крівавої бійки на коритарях університету, між руськими і польськими студентами, що були уставились у двох ворожих барикадах...

Супроти сеї події видав Ширший Народний Комітет: прилюдну заяву того змісту, що прикрі події на львівськім університеті викликані зістали поведеннєм ректора і одної части польської молоді супроти руської молоді, та що отсі тяжкі відносини на львівськім університеті не переведуть ся, доки не буде даний руському народови самостійний університет і тому сього мусимо домагати ся від центрального правительства.

58. Дальші наради парляменту, 1906. р.

В дні 5. марта 1906. р. прийшли під наради парляменту: три наглі внески: Романчука, Брайтера і Дашиньского в справі крівавої події в Ляцькім. Польська адміністрація мусіла станути перед судом парляменту. Романчук виказував, що се є система ворожого поступовання краєвих властей супроти Русинів. Брайтер казав, що сьому винні володарі краю, котрі при помочи ц. к. старостів розпочали контрреволюцію проти виборчої реформи, а Дашиньскі пророчив, що аж реформа виборча покладе кінець могучости шляхти і польського кола! Палата послів ухвалила внесок п. Романчука з зазивом переведення слідства і покарання виновників та відшкодовання родин — жертв крівавої події в Ляцькім...

Дня 7. марта 1906. р. приступила Палата послів до першого читання предложень виборчої реформи. П. Романчук домагав ся переведення змін несправедливих постанов предложення та жадав, щоби, розділ мандатів був доконаний не на підставі

територіяльних, але національних округів виборчих. А консервативно-всепольська більшість Кола польського виступила у похід проти реформи виборчої, ставляючи домаганнє ревізії конституції для розширення автономії краю. Та на диво, до Поляків приступили Всенімці: Шенерер і Вольф і поставили наглий внесок на відокремленнє Галичини, щоби сим способом позбути ся послів з Галичини та дійти до німецької більшости в австрійськім парляменті. Сей внесок перепав. Також не вдержав ся наглий внесок чеських послів: д-ра Герольда і товаришів про реформу конституції в ціли управильнення відносин національних.

При кінці місяця марта 1906. р. вибрано комісію для реформи виборчої, зложену з 49. членів. Руський Клюб назначив до сеї комісії п. Василька, бо як сказано, „там не так буде ходити о арґументуваннє, як о дипльоматизуваннє...“ З сею думкою не погоджував ся „Народний Комітет“ та був невдоволений, що п. Романчук не хотів приймити вибору до сеї комісії у так важнім моменті...

Ширший Народний Комітет у Львові видав дня 30. марта 1906. р. знова маніфест до руського народу,— щоби скликав віча і на них домагав ся поправлення хиб реформи виборчої та своєю непохитною поставою перебив хитрі замисли наших противників,— бо права здобувають лише ті, котрі мають силу і за свої права вміють бороти ся до загину

Народний Комітет заступав становище, що правительство барона Ґавча сповнило своє зобовязаннє о стільки,— що предложений проєкт ординації виборчої оперло на загальнім, безпосереднім і тайнім праві виборчім, але рівночасно допустило до нерівности репрезентаційних прав руського народу супроти польського народу і тому нам треба домагати ся відносної зміни ординації виборчої для Галичини.

Та Поляків не вдоволяла реформа виборча барона Ґавча і вони шукали за союзником, щоби повалити правительство барона Ґавча. Польське коло було та-

кож зневажене бароном Ґавчем, бо коли презес кола польського граф Войтіх Дідушицкі покликував ся на те, що Поляки удержували Австрію голосуванням: за конечностями державними, то барон Ґавч відповів, що Поляки за свою згоду на конечности державні — казали собі платити... Мабуть сього не могли Поляки забути та злучили ся з Чехами, щоби позбути ся барона Ґавча. Чехи нагадали собі тепер справу внутрішної мови урядової і другого чеського університету,— тож поваленнє смілого премієра було їм по дорозі. Та барон Ґавч не завагав ся додержати слова, шоб своєю особою не перепинювати великого діла і подав ся до димісії. Цісар розпращав ся з бароном Ґавчем відручним письмом, в котрім заявив, що його імя назавсігди злучене з великою реформою животних основ держави.

59. Князь Конрад Гогенльоге, небувалий премієр.

Дня 2. мая 1906. р. був вже заіменований князь Конрад Гогенльоге, намісник Трієсту,— президентом міністрів. Отсей аристократ був знаний під іменем „червоного князя“, задля своїх демократичних почувань, та в дійсности був одною з найбільше симпатичних осіб в Австрії. Він був передше президентом Буковини та про нього висказували ся наші товариші з Буковини, з найбільшим признаннєм.

Він хотів зараз взятись до справи реформи виборчої, але цісар поручив йому, щоби вперід перевів переговори з угорським президентом міністрів Векерлєм про заключеннє торговельно-економічної угоди, при чім сам цісар означив точки найдальше ідучих концесій для Угорщини, поза котрі правительство не може поступити.

Сим пояснюєть ся, що новий президент міністрів князь Гогенльоге аж в дні 15. мая 1906. р. представив парляментови свою програму. Його програма була коротка і ясна: головним і першим завданнєм правительства є переведеннє реформи виборчої, на засадах загального і рівного виборчого права;— ре-

форма виборча у всякому разі буде переведена, бо се відповідає заповідям соціальної і політичної справедливости,— та сильна свідомість національна дасть ся погодити і получити з свідомістю і вірністю державною.

Відтак предложив він комісії для реформи виборчої два проєкти: проєкт Ґавча, скореґований після домагань кола польського з побільшеннєм числа мандатів з Галичини на 102, і свій проєкт, в котрім загальне число мандатів підніс на 495, та Полякам 77, а Русинам 35 мандатів призначив.

Але несподівано, в дні 28. мая 1906. р. повідомив князь Гогенльоге президію парляменту про свою димісію з приводу спору про уладженнє справи торговельно-економічних відносин з Угорщиною. Сей знаменний епізод характеризує політику цісаря Франц Йосифа супроти Угорщини. Князь Гогенльоге придержував ся витичних ліній, устійнених самим цісарем, та обстоював спільну тарифу цла для обох частин монархії, а правительство угорське покликалось на те, що цісар згодив ся на самостійну угорську тарифу цлову. Переконавшись про таку роботу цісаря поза плечима правительства і парляменту, князь Гогенльоге пішов до цісаря і зложив в його руки димісію. Цісар не хотів приймити до відома уступлення князя Гогенльоге та успокоював його, що так не раз треба робити в політиці. На се сказав князь Гогенльоге цісареви тверде слово: „За мого цісаря можу дати своє життє, але моєї чести не можу кинути під ноги Мадярам...“

60. У перерві нарад про реформу виборчу.

Неожидане уступленнє князя Гогенльоге спричинило перерву нарад в справі реформи виборчої. В сій перерві хочу згадати про инші події.

День 10. мая 1906. р. памятний першим засіданнєм парляменту в Росїі: Палати Думи державної і Палати Ради державної. Та „Громадська Думка“ донесла, що в Думі державній уконституовав ся

Український Клюб з 36. послів,— за приводом: Максима Ковалевського, Шемета, Шрага, Чижевсько-го і 32. селян...

А у нас, на галицькій землі, привитали ми роковини десятилітної наукової діяльности професора Михайла Грушевського, що видав монументальну „Історію України-Руси“,— основу української історичної науки і жерело національного самопізнання.

Зїзд мужів довіря народного (національно-демократичного) сторонництва збиравсь у Львові на нараду та заявляєсь проти проєктів реформи виборчої, що укорочують репрезентаційні права руського народу і проти жаданого Поляками розширення автономії краєвої, та взиває послів парляментарних до найострійшої форми протесту,— хочби навіть зложеннєм мандатів...

В краю далі піднимають ся народні віча і маніфестації, хоча краєві власти усякими способами намагають ся здержувати рух політичний між нашим народом: заборонами зборів, кйданнєм пострахів, арештуваннєм і виточуваннєм карних процесів. Під сим страхом рішив Совіт „Народного Дому“ у Львові: не давати салі на політичні збори.

До сього прийшли іще рільничі штрайки{Пр. пop. Івана Кревецького: „Аґрарні штрайки і бойкоти у Східній Галичині в 1848—49. pp.“ в „Ділі“ з 1906 р, ч. 135. і д.}, що сим разом мали переважно мету політичну, щоби економічно слабити польських верховодів та присилувати їх до податливости в справі виборчої реформи. А намісник граф Потоцкі брутальною силою, станув в обороні польських дворів. Він насилав в ті сторони, де були рільничі штрайки, жандармів, комісарів і військо, щоби давили рух штрайковий безглядно і сим відстрашували других. Нагадую собі ті часи, як наших селян з підгаєцького повіту: закованих в кайдани і повязаних разом провадили пішки до тюрми в Бережанах,— оточених військовою кінницею...

Та народу не зломали. Він закусив зуби та терпів і вижидав слушного часу... Але граф Потоцкі розгуляв ся, та перед Віднем оправдував ся, що він мусить робити порядок і спокій...

61. Макс Володимир Бек став преміером Австрії, 1906. р.

В парляменті у Відні запанувало немале здивуваннє, що новим президентом міністрів став д-р Макс Володимир Бек, шеф секційний в міністерстві рільництва,— котрий досі політикою не займав ся. Але він був знатоком справ австро-угорських, зокрема відносин торговельно-економічних і тому цісар заіменував його президентом міністрів, щоб угоду з Угорщиною чим скорше покінчити. Та барон Бек показав ся опісля чоловіком енерґійним і політично зручним. Він дібрав собі свого товариша з давних літ: д-ра Витовда Коритовского (віцепрезидента краєвої дирекції скарбу у Львові) на міністра скарбу; Молодочеха д-ра Форшта на міністра торговлі, та трьох міністрів — краянів: графа Войтіха Дідушицкого, д-ра Пацака (Чеха) і Прадог о (Німця),— Щоб йому помагали в справах: реформи виборчої і угоди з Угорщиною. Таким способом зложив він міністерство на пів парляментарне і дня 7. червня 1906. р. представив нове міністерство Палаті послів.

У своїй вступній промові сказав барон Бек, що нове правительство є концентрацією робітних сил, в части з великих сторонництв а в части з урядничого стану; — що правительство піде тою дорогою, котрою поведе його парлямент; — вказав на потребу парляментарного трактування австро-угорської угоди, та заявив, що правительство зробить все для прискорення парляментарного полагодження виборчої реформи, бо отсе причинить ся до облекшення національного мира. Вкінці підніс він апель до обєднання правительства, парляменту і народів держави...

В комісії для виборчої реформи виринули супротивности між сторонництвами і національними представниками країв, так що барон Бек мусів ладнати сі супротивности дорогою компромісів, щоби допровадити до можливого порозуміння. Зокрема, Поляки з кола польського іще намагались розбити виборчу реформу внеском п. Хтаржиньского на розширеннє автономії Галичини, та домаганнєм плюрального права виборчого, покликуючись на висшість культури і висоту оплачуваних податків.

Наші посли боронили ся проти сього всякими можливими арґументами та видали до парляменту поклик з узасадненнем свого становища за загальним і рівним правом виборчим{„Die galizischen Ruthenen an das Wiener Parlament und die Sffentliche Meinung Oesterreichs“,— се був той поклик. Від 1906 р. виходила у Відні »Ukrainische Rundschau« під редакцією д-ра Володимира Кушніра, заміcць »Ruthenische Revue«.}. Тоді п. Ґломбіньскі предложив комісії реформи виборчої, щоби для Галичини побільшити число мандатів на 110, а Поляки погодять ся відносно підвишки з Русинами. На се відповів п. Василько, що він згодив би ся на побільшеннє числа мандатів для Галичини, але жадає 35 мандатів для Русинів,— та компромісово згодив ся відтак п. Василько на 102 мандати з Галичини, з котрих для Русинів мало припасти 27 мандатів.

Сей компроміс викликав невдоволеннє в краю та „Народний Комітет“ вислав мене до Відня, щоб я заявив нашому парляментарному Клюбови, що орґанізації в краю є невдоволені з такого компромісу і жадають, щоби Клюб відкинув той компроміс. П. Василько виправдував ся, що його внески відкинула комісія виборчої реформи і тому він про свою особу мусів згодити ся на таке число мандатів, щоби не розбивати реформи виборчої,— а впрочім Клюб буде робити іще заходи, хоч він не має надії на значне поліпшеннє справи{Нашу національну статистику опрацював був Богдан Рожанський.}.

Наслідом сього стану справи „Народний Комітет“ проголосив дня 8. липня 1906. р. заяву, якою запротестував проти насильного накинення руському народови тільки 27. мандатів супроти 75. польських мандатів,— та коли в комісії реформи виборчої відкинено всі предложення п. Василька на зміну проєкту реформи виборчої, то дальше полишеннє п. Василька в тій комісії уважав „Народний Комітет“ за неможливе і візвав руських послів парляментарних, щоби сей замах політичний відперли найострійшими средствами парляментарними...

В дальшім ході нарад комісії виборчої реформи піднесено число мандатів з Галичини на 106, з чого на Русинів малоб припасти 28 мандатів. На сім перервано дальші наради комісії до сесії осінної.

В межичасі радили делєґації, та в австрійській делєґації промовляв п. Романчук при буджеті закордонних справ, і при сій нагоді висказав ся, що булоб пожадане, як би Австро-Угорщина порадила Росії, щоб вона дала свободи українському народови. Сей висказ п. Романчука не припав до вподоби нашим молодшим політикам, що стояли на иншім становищі. Вони заступали як раз противну думку,— що зріст української політичної сили над Дніпром додасть галицьким Українцям сили в боротьбі, яку їм накинено по сей бік Збруча...{Пр. пop. Dr. Wladimir Kuschnir, Die Ukraine und ihre Bedeutung im gegenwartigen Krieg mit Russland, Wien 1915, стор. 31.}

62. Парляментарні ферії, 1906. р.

На сім місци треба згадати, що дня 29. червня 1906. р. відбулось у Львові свято „Просвіти“, посвяченнєм памятника Маркіяна Шашкевича на передовім місци личаківського кладовища, щоб дух Маркіяна пригадував народови:

„Відкинь той камінь, що ти серце тисне!

Най свободоньки сонічко заблисне:

Ти не є неволі син!“

В дні 15. липня 1906. р. відбув ся Зїзд руської молоді висших шкіл австрійських у Львові, в справі дальшої боротьби за руський університет у Львові.

Завдяки ініціятиві професора Михайла Грушевського і щедрій матеріяльній помочи з російської України станув у Львові: величавий: „Академічний Д і м“, та рівночасно завязало ся нове товариство „Руська академічна Поміч“, що переняла „Академічний Дім“ у свій заряд...

63. Докінченнє нарад в справі реформи виборчої.

По парляментарних феріях відбулись дальші наради в справі виборчої реформи. Правительство барона Бека не згодилось на розширеннє компетенції соймів, але приймило внесок п. Старжиньского на докладнійше розмеженнє компетенції Ради державної і соймів краєвих. Домаганнє консерватистів на впровадженнє плюрального права голосування не вдержалось, але на жаданнє: Поляків заявилась більшість виборчої комісії за петрифікацією поділу округів виборчих, так що до зміни відносних постанов приписано кваліфіковану більшість.

Проти такого предложення виборчої реформи виступив Руський Клюб парляментарний та розважував питаннє: повалення сеї реформи через обструкцію в Палаті послів. В краю збирають ся окружні віча та протестують проти покривдження Русинів постановами реформи виборчої. А Ширший Народний Комітет оголосив в дні 1. падолиста 1906. р. протест Русинів Галицької Землі проти несправедливих постанов виборчої реформи, головно проти поділу виборчих округів, петрифікації сього поділу округів, та посередного поширення автономії краєвої.

Та справа виборчої реформи перейшла в Палаті послів як нагле предложеннє більшістю 227. голосів проти 46. голосів. Наші посли переконали ся, що

супроти такої великої більшости не вдіють нічого своєю обструкцією і тому в дні 22. падолиста 1906. р. зложив п. Романчук в Палаті послів: заяву іменем руських послів з протестом проти рабунку прав руського народу. Він заявив, що руські посли, не будуть брати участи в дальших нарадах над виборчою реформою та відносних ухвал не узнають законом. По сій заяві вийшли всі руські посли демонстраційно з салі нарад...

64. На закінченнє сецесія наших послів.

І знова одна сецесія. Руська репрезентація опустила австрійський парлямент в почуванню насильства, завданого руському народови,— на що вона не могла дати своєї згоди. Але поза сею сецесією скривалась думка що представництво руського народу в иншім числі і складі небавом знова верне до парляменту, щоб внести у новий парлямент невирішену справу руського народу в Австрії...

Відтак відбулось: народне віче у Львові в дні 2. грудня 1906. p., на котрім п. Романчук представив всі заходи руських послів в справі виборчої реформи. По рефераті п. Романчука поставив д-р. Володимир Охримович резолюцію, що віче солідаризуєсь з заявою руських послів з 22. падолиста 1906. p.; висказує бажаннє, щоб також руські члени Палати панів зложили подібну заяву, та взиває руську суспільність до згідної і енерґійної акції виборчої.

Та підчас промови Льонгина Цегельського упали так досадні оклики на адресу держави і корони, котрі не сповняють своїх обовязків супроти руського народу,— що комісар поліції розвязав віче. На сім вічи посипались також закиди проти наших послів парляментарних і „Народного Комітету“, як начальної управи народної (національно-демократичної) партії,— як раз зі сторони тих партій, зглядно людей, що найменше причиню вали ся до акції за виборчою реформою.

Тоді „Діло“ умістило було статтю під заг. „Політика очайдухів“,— в котрій виступило проти пустої демаґоґії та висказало думку, що від нашої суспільности маємо право жадати, аби в критиці був політичний розум{„Діло“ підписували тоді: д-р Володимир Охримович як видавець і д-р Льонгин Цегельський як одвічальний редактор.}.

65. Барон Еренталь міністром справ закордонних.

Заки іще довершилась виборча реформа, уступив любимець цісаря: “граф Аґенор Ґолуховскі, що був через одинайцять років міністром закордонних справ. Йому закидували інтриґантство проти угорського правительства, як також проти виборчої реформи. Та сього було вже за богато самому цісареви, і він розпращав ся з польським графом. Наступником графа Толуховского заіменував цісар, дня 24. жовтня 1906. р. барона Еренталя.

66. Закон про виборчу реформу санкціонуваний 26. січня 1907. р.

В дні 1. грудня 1906. р. залагодила Палата послів цілу виборчу реформу. Щоби приєднати Палату панів для реформи виборчої, ухваленої Палатою послів, згодило ся правительство і цісар на те, аби забезпечити ненарушимість Палати панів сим способом, що число її членів може бути підвисшене до 180. Тим чином усунено опозицію Палати панів, та 2 6. січня 1907. р. одержали закони про виборчу реформу — цісарську санкцію... До сього часу радив іще давний парлямент куріяльний, та остаточно уступив місце новому парляментови загального голосування.

В політичнім життю Австрії проявилось нове оживленннє а в нашім краю змагає ся вічевий рух і наради повітових орґанізацій як приготовна стадія до передвиборчої акції.

67. Наради партійні.

На закінченне сього періоду конечно згадати про наші наради партійні.

Народний Зїзд делєґатів народного (національно-демократичного) сторонництва радив два дни і:

Михайло Павлик

25. і 26. грудня 1906. p., в новім домі „Дністра“ у Львові,— щоби застановити ся над виборчою, кампанією і установити провідні вказівки для орґанізацій в краю. Реферували: д-р Кость Леви-

цький, голова Народного Комітету, про нашу політичну діяльність; д-р Володимир Охримович про виборчу тактику; о. Ал. Стефанович про справу посольських кандидатур, та д-р Льонгин Цегельський про справу виборчого фонду і справу аґрарну.

Сей Народний Зїзд висказав домаганнє, щоби при виборах до Ради державної всі верстви і стани руської суспільности в Галичині: селянство, духовенство і цивільна інтеліґенція поступали згідно і солідарно, та щоб при веденню виборчої акції наступило порозуміннє з иншими руськими сторонництвами, як також з опозиційними жидівськими і польськими сторонництвами, на основі компромісів. Народне сторонництво буде ставити і попирати тільки тих кандидатів, що належуть до сторонництва і зобовяжуть ся вступити до одноцільного независимого руського Клюбу парляментарного. Центральним Комітетом виборчим сторонництва буде Ширший Народний Комітет.

Зїзд українсько-руської радикальної партії, що відбув ся в днях 22 і 23. грудня 1906. р. постановив вести акцію виборчу самостійно, але не виключаючи можливости злуки з демократичними партіями. Сей Зїзд заявив, що нова виборча постанова доказала до решти, що нашому народови нема що довго попасати у Відні, і тому партія буде попирати тільки таких кандидатів на послів, які дають запоруку, що поможуть народови до виборення економічної і політичної незалежности австрійскої України від Відня і від галицької Польщі,— а найпершим обовязком буде, аби протягом шестилітної сесії допровадити до сього, за всяку ціну, щоби всі ґрунти: панські, державні і церковні попалися в руки селян. Вкінці зїзд бачить будуччину нашого народу виключно в єдности його з українським народом в Росії, та в наконечній ціли тої єдности,— українській републиці...

68. Оживленне нації.

Від коли наш нарід український в Росії одержав змогу розпочати національну роботу, вступив новий дух також в частину українського народу на галицькій землі,— що дальший розвиток нації і освободженнє з чужої неволі залежить від

Петро Огоновський

нас самих,— свідомих Українців по обох боках кордону.

В Київі основуєсь нове „Українське Наукове Товариство“, котрого статут підписали: В. Антонович, І. Лучицький, П. Житецький і В. Науменко.

У Львові орґанізуєсь при товаристві „Просвіта“ : господарсько-промислова комісія під проводом нового голови Петра Огоновського, як також видавнича комісія під проводом заступника голови д-ра Олександра Колесси.

Заходами Михайла Грушевського наступає нова фаза в розвою Літературно-Наукового Вістника, що з 1907. р. розширюєсь на цілу Україну, без огляду на державні кордони. А там Київська „Рада“, одинока щоденна ґазета російської України, заходами її видавця Евгена Чикаленка. і товаришів, обновлюєсь на рік 1907. як ґазета безпартійна і міжпартійна та освітлює громадське і духове життє у всіх частях української території.

Та зі зміною виборчого права до австрійського парляменту, що у всякому разі розширило управненнє до голосування на всіх повнолітних горожан, отже допустило широкі народні маси до участи в управі держави,— вступили ми галицькі Українці з роком 1907. в нову державну еру наших визвольних змагань.

Тоді стали ми вже важним чинником в державі австрійській, та наші національні кадри приступили до реалізування прав нації. Національно свідомі маси народу були нашою основою на долах і підставою нашої сили на верхах, а нашими верхами не були ані вельможі ані ціпкі буржуї, але демократичні провідники народу. Загальне право виборче, добуте поки що до парляменту, стає нашим живим заборолом до здійснення ідейних змагань нації української.

ДЕВЯТИЙ ПЕРІОД, 1907—1911.

Реформа виборча до парляменту та перші вибори до парляменту загального голосування, а відтак діяльність нових послів загального голосування,— отсе завдання політичні, якими зачав ся рік 1907.

Та коли наш нарід на цілім просторі краю радив над отсими питаннями і шукав відповіди, як би тут стати, щоби на добре вийшло,— то на львівськім університеті прийшло до незвичайно бурливих подій, в дні 23. січня 1907. р.

1. Заворушення на університеті і арештування наших студентів.

Спровоковані українсько-руські академіки побили секретаря університетського д-ра Віняржа, та за приводом студента з України Павла Крата кинули ся на університетську авлю і зруйнували її, а відтак поклали барикади на коритарях та вивісили синьо-жовтий прапор на університетськім будинку. Наслідом сього, ректор університету д-р Ґризєцкі впустив поліцію в мури університету,— та вона відставила около 100 академіків до арештів...

„Нічим Русини не могли собі більше пошкодити, як сим нападом“,— казали Поляки, а наші відповідали льогікою фактів. Маловаженнє законів зі сторони державних орґанів та незаспокоюваннє потреб народу, а безнастанне подражнюваннє його — викликують „гайдамацтво“ і „вандалізм“...

Та у сім скрутнім положенню помогли нам Поляки своїм розгоном. Шовіністична часть Поляків та за ними мабуть намісник граф Потоцкі стали напирати, щоби строго покарати руських студентів і під сим напором увязнив львівський суд карний близько сто наших студентів, без розбору вини, та нічим неоправ-

даним придержуваннєм їх у слідчій вязниці завернув симпатії не тільки цілого руського народу в краю, але також народів Австрії і поза Австрією на бік нашого студентства. На припорученнє послів і Народного Комітету інтервеніював п. Василько в центральнім правительстві та інспірував віденських публіцистів в користь увязнених студентів...

В дні 10. лютого 1907. р. відбуло ся у Відні віче студентів славянських і німецьких в справі масових арештувань українських студентів у Львові, та запротестувало проти такого поступовання і зажадало їх увільнення. В дні 12. лютого 1907. р. відбули ся віча: львівських Русинів у Львові і буковинських Русинів у Чернівцях, котрі висказали симпатії нашим студентам в їх боротьбі за права української мови на львівськім університеті і напятнували провокаційне поступованнє Поляків та краєвих властей. На всіх народних зборах і вічах в справі виборчої акції підносить ся однодушний голос в обороні нашого студентства,— та оснуваннє українського університету у Львові приходить в найтіснійшу звязь з політичним визволеннєм нашого народу...

2. Справа в Соймі галицькім.

На першім засіданню передостанної сесії галицького Сойму, в дні 14. лютого 1907. р. ставляють руські соймові посли внесеннє в університетській справі, щоби візвати правительство до признання конечяости оснування окремого руського університету у Львові,— та заки се наступить,— щоби отворило потрібне число катедр з руським викладом і забезпечило національні права професорам та студентам Русинам,— як також, щоби карне поступованнє проти руських студентів як найскорше було покінчене, згідно з постановами законів. Сей внесок підписали на першім місци: п. д-р Евген Олесницький і о. митрополит Андрей Шептицький. В узасадненню сього внеску виступив ш. Олесницький дуже острими словами проти

політики Поляків, що здержують культурний розвій руського народу. Цілий останний рік, сказав він, се епоха великого погрому руської нації в Галичині, а наша дорога, безперечно легальна і законна, не довела нас до ніякої ціли!...

3. На три фронти.

В сім моменті мусіли ми обганятись на три фронти. З одного боку треба було ладитись до першого бою виборчого на підставі нового закону про загальне голосуваннє. З другого боку треба було відбивати польські атаки з приводу подій на львівськім університеті, та з третого боку підступав галицький Сойм, щоб перед своєю смертію добувати як найбільше прав на закріпленнє польського панування...

Вибори до парляменту на підставі загального права голосування розписано на місяць май 1907. р. Ширший Народний Комітет збираєсь на нараду 21. лютого 1907. p., щоб на підставі предложень повітових орґанізацій затвердити перші кандидатури посольські та устійнити відношеннє до инших партій.

Тогож самого дня розпочинають увязнені студенти Генеральну голодівку. Львівський суд карний зачинає випускати наших студентів на волю, та вони держуть ся солідарно і аж 24. лютого 1907. р. виходять всі разом, походом до „Народної Гостинниці“, при величезнім здвизі народу Там з балькону ідуть промови побідні. На закінченнє говорить студент Ярослав Весоловський: „Ми зробили те, що було нашим обовязком,— нехай всі роблять так, а скоро буде лад. Нехай всі сповнять свій обовязок, так як ми. Тож не величайте нас як героїв, але будьте всі героями!...“{Процес карний, який опісля, з початком вересня 1907. р.) відбув ся перед делегованим віденським трибуналом, хоча скінчив ся засудом кількох наших студентів, то всеж таки відкрив перед світом темні сторони польського правління в Галичині. А в межичасі Павло Крат утік, наслідом чого наша орґанізація фінансова стратила зложену за нього кавцію: 15.000 а. к.}

А в галицькім Соймі п. Олесницьки й предкладає проєкт реформи ординації виборчої до Сойму, на засаді загального голосування. Він ставить також внески: про зміну краєвого закону о язиці викладовім в школах середних, та про заснуваннє руських

Ярослав Весоловський

ґімназій в Бережанах і Стрию. Та п. Бобжиньскі поставив два внески: про зміну закону о Раді шкільній краєвій і реформу учительських семинарій. За те маршалок краєвий граф Станислав Бадені проголошує, що Виділ краєвий приготовив проєкт соймової реформи виборчої, який допускає загальне голосуваннє в додатковій курії загальній та намісник

граф Потоцкі завідомлює про отворенне русько-польських паралєльок ґімназійних в Бережанах... Отсе благодать польських верховодів, а за се належить ся відплата.

Негайно приходить друге читаннє предложення про зміну закону о Раді шкільній краєвій, бо панам Полякам спішно стало, щоб іще поширити обєм ділання сеї установи шкільної, яку держуть у своїх руках. П. Могильницький виступає проти сього предложення, бо воно дає Раді шкільній краевій безглядну власть над цілим шкільництвом в Галичині. Посол Король виказує, що проєкт п. Бобжиньского се перший крок до розширення краєвої автономії, та до усунення Галичини зпід власти центрального правительства. Далі промавляють посли:

о. Богачевський і Олесницький проти сього предложення, та застерігають ся і протестують, але се не помагає,— польська більшість соймова ухвалює відносний закон краєвий, в другім читанню.

Наслідом сього зложив п. Олесницький, в дні

1. марта 1907. p., іменем руських послів соймових: заяву з протестом, по чім всі наші посли вийшли з салі соймової. В сій заяві піднесено, що ухвалитись маючий закон про розширеннє компетенції Ради шкільної краєвої є виломом в законодатній компетенції Ради державшої, та новим способом обезсилення і обезправнення руського народу,— тому руські посли, стоячи засадничо за розділом Ради шкільної краєвої на руську і польську секцію, закладають рішучий і грімкий протест, та не возьмуть участи в третім читанню...

Іще одна сецесія,— та вона перейшла без вражіння і значіння,— бо свого часу легко перепустили наші посли закон краєвий про орґанізацію Ради шкільної краєвої.

За сим приходить на чергу нарад галицького Сойму друге предложеннє п. Бобжиньского про реформу учительських семинарій, та польська більшість соймова відкидає мінімальне домаганнє руських послів про допустимість засновування руських семи-

нарій учительських. В сій справі промовляли з наших послів: Олесницький Могильницький, о. Іван Яворський і Гурик.

Для доповнення автономічної трильоґії предложив п. Давид Абрагамович проєкт закону краєвого о урядовім язиці автономічних властей. В тім проєкті вставлено таку постанову, що урядовою мовою автономічних властей є та з краєвих мов, котра буде в хвилі оголошення краєвого закону, та зміна урядової мови може наступити тільки на підставі ухвали кваліфікованої більшости відносної установи.

В дебаті над тим предложеннєм сказав посол о. Іван Яворський, дня 13. марта 1907. р. отсі знаменні слова: „Ми не повинні були так легко дати вам ухвалити закони екстермінаційні... Ми вийшли; ми зле зробили; нас повинні були винести з тої палати...“ І сей закон переперла польська більшість в галицькім Соймі.

По безгляднім переголосуванню всіх руських внесків і поправок, в дні 19. марта 1907. р. відрочено-галицький Сойм до осінної сесії...

4. Польський наступ на львівський університет.

Та на львівськім університеті не успокоїлось, але як раз з польської сторони наступив вже явний наступ на наших студентів. В дні 4. марта 1907. р. напали слухачі університету польської народности на зібраних в салі викладовій руських богословів, насильно викинули їх із салі та заступили руським студентам вхід до університету. Під університетом счинилась бійка між нашими а польськими студентами, та сенат мусів замкнути університет.

Всепольські оборонці польського володіння завзяли ся доказати, що спільне пожиттє Поляків і Українців у львівськім університеті є неможливе, та своїм чищеннєм університету памятного дня 4. марта 1907. р. вони се дійсно доказали. Отся подія вказала Українцям: добивати ся як найскоршого розділу

теперішного університету, се значить вилучення українських катедр і безпроволочного формування українського університету у Львові.

У відповідь на заяву польських професорів, що львівський університет є чисто польський, а не утраквістичний, заявили дня 13. марта 1907. р. руські професори університету у Львові: Іван Бартошевський, Мих. Грушевський, Ст. Дністрянський, Іван Добрянський, Йосиф Комарницький, Ол. Колесса, Тит Мишковський, Петро Стебельський і Кирило Студинський, що домагаються виділення єствуючих руських катедр в окреме автономне тіло і безпроволочного доповнення їх системізуваними новими катедрами,— в ціли зорґанізування руського університету у Львові.

Задля сеї справи виїхала до Відня: руська депутація, котру творили професори університетські: Горбачевський, Комарницький, Смаль-Стоцький, Дністрянський, Колесса і Студинський, як також посли: Романчук і Василько. Ся депутація була дня 4. квітня 1907. р. у президента міністрів барона Бека і міністра просвіти Мархета, та у міністра скарбу Коритовського, щоби пояснити події на львівськім університеті і домагати ся окремого руського університету у Львові. Відповідь двох перших міністрів була такого змісту, що справа руського університету може бути трактована в звязку з иншими домаганнями про заснуваннє висших шкіл, але сим часом може наступити засновуваннє нових катедр, доцентур і суплєнтур з руською мовою викладовою. Кориснійшу відповідь дав міністер Коритовскі, бо він просто сказав, що державний скарб має гроші на руський університет...

Українська академічна молодь не була вдоволена з відповіди центрального правительства, та на своїм вічи дня 15. квітня 1907. р. у Львові заявила, що ся відповідь не дає запоруки сповнення невідкличної культурної потреби українського народу. Присутний на сім вічи п. Василько просив, щоб українська академічна молодь по змозі здержала ся

від виступів, що моглиб кинути на неї некорисне світло, як також, щоб дала правительству час сповнити приреченнє...

5. Виборча аґітація в краю.

Виборча аґітація в краю безпроривно поширювалась. Небувалий у нас рух вічевий доходив в найдальші сторони і опановував маси нашого народу, та зділав се, що сі маси прозріли політично. У вир сеї аґітації кинулась також наша молодь університетська, бо вона відчувала і розуміла, що від вибору як найбільшого числа вишколених діячів до парляментарної репрезентації залежить здійсненнє домагань народу.

В нашій пресі і в орґанізаціях розважувалось питаннє: якої нам треба репрезентації у Відні? Дехто дораджував, щоби вибрати послами кількох інтеліґентів до роботи в парляменті, а прочих, щоб тільки були солідарними послами при голосуваннях. Та перемогла думка, що ми повинні вибрати на послів сам цвіт нашої інтеліґенції,— людей спосібних, котрі не уступали би перед репрезентантами инших культурних народів,— бо кваліфікація на аґітатора не є іще кваліфікацією на посла.

Предметом наших передвиборчих нарад було також питаннє про потребу компромісу з руссофільською партією, бо хоч вона не мало втратила на значінню, то всеж таки мала іще звязки з діячами старої дати, та заходила небезпека розбиття голосів на користь Поляків. Але більшість „Народного Комітету“ вирішила, щоб вже раз зірвати всякі неприродні компроміси з руссофільською партією та іти при виборах самостійно, а по змозі порозумівати ся з українськими партіями.

Натомісць навязано зносини з партією Жидів-сіоністів, щоби відорвати переважну часть Жидів від спільної акції з Поляками. Ми поставили тоді Жидам отверту альтернативу: Союзник мого ворога, мій ворог,— ворог мого ворога, мій союз-

ник! Жиди-сіоністи рішились піти з нами... Расові і конфесійні моменти уступили.

В дні 19. квітня 1907. р. видав „Народний Комітет“ головну виборчу відозву до Русинів галицької землі, щоби виконали як належить загальне і безпосереднє право виборче, аби здобути конечні овочі нового права виборчого та вислати до парляменту сильну фалянґу оборонців прав і інтересів українсько-руського народу. Метою політичної діяльности наших народних заступників мусить бути,— сказано у сій відозві,— боротьба в імя: народної самоуправи, горожанської свободи, господарської независимости і питомого культурного розвою українсько-руського народу в Австрії. Головно мали нові посли дбати про оборону наших селян хліборобів, та добивати ся земельних (аґрарних) реформ, як викуп державою великої посілости щоби відтак відступити землю безземельним і малоземельним хліборобам.

Инші українські партії: радикальна і соціяльно-демократична розвинули також аґітацію виборчу. А партія христіянсько-суспільна не підняла виборчої акції, та в своїм орґані „Руслан“ заняла становище критичне. Руссофільська партія зі своїми „юношами“ рушила на повіти, бо ні компроміс з нами ні з Поляками, сим разом її не вдав ся.

Всі українські партії мусіли боротись проти правительства краєвого, що фальшуваннєм виборчих лист і терором форсувало польських кандидатів. Наслідом зобовязання центрального правительства, котрим намісник граф Андрій Потоцкі став ся абсолютним паном краю,— урядництво польське не оглядалось на Відень і добирало всяких способів, щоби показати, що воно й загальне право виборче є в силі зломити. Побіч такого правительства підносив голову польський комітет виборчих розбоїв та корупцією і підставлюваними палочниками поправляв виборчу аґітацію. За сими двома атлетами політичними ішли недобитки руссо-

фільської партії, що по „крайній мірі“ оперували несподіваними нападами „юношів“ та клеветами.

Отсе довело в селі Горуцьку коло Мединич до крівавих виборів, де упало чотири трупи і около двайцять ранених...

6. Вислід перших виборів загального голосування, 1907. р.

Але про те все наш український нарід пішов сміло і свідомо до урни виборчої та добув побіду! Попівмісячних тортурах-голосуваннях, видуманих авторами ґеометії виборчої,— добув наш нарід в Галичині: 27 мандатів, та на Буковині: 5 мандатів, разом 32 мандати посольскі.

На 28 мандатів, призначених австрійсько-польською ординацією виборчою — Русинам в Галичині, виборов наш нарід 27,— значить один мандат видерли нам Поляки. За те ми видерли Полякам два. мандати, перекидуючи наші голоси на Сіоністів-жидів: д-ра Генрика Ґабля і д-ра Артура Малєра. Перед вибором сих обох сіоністів, намісник граф Андрій Потоцкі запросив мене до себе і став мені, як голові „Народного Комітету“, представляти, що се не буде добре, як наші виборці кинуть свої голоси на Жидів і тому він просить мене, щоби я на „Народнім Комітеті“ перепровадив рішеннє, що наші виборці усувають ся від сього голосування. Та як я йому відповів, що се є виключене з причини ворожого становища Поляків супроти нашого народу,— то він, той бутний граф Андрій Потоцкі,— став мене іще раз просити своїм іменем, кажучи, що його відношеннє до польської репрезентації буде прикре, коли Поляки не одєржуть навіть стільки мандатів, що їм належить ся на підставі ординації виборчої. На се я йому заявив, шо і ми не одержимо стільки мандатів, що нам належить ся... Апель намісника остав без успіху, та я по відході від нього нагадав собі той момент, як я з о. митропо-

литом Шептицьким перед двома роками просив його, щоб він згодив ся на заснуваннє нашої Каси ощадности у Львові,— а він без ніякої рації відповів нам суворо: Ні! Не згоджу ся!...

Тут стало мені ясно,— що значить сила народу, яку ми по довголітній тяжкій праці показали по раз перший...

Загальне голосуваннє і безпосереднє тайне голосуваннє зробили своє діло, та руки польських верховодів були за короткі, щоб те перебити. Поляки перечислились у трьох напрямах. Ми побідили, бо наш нарід в дуже значнім числі станув до виборів та в значно переважаючім числі станув при кандидатах посольських українсько-національної програми,— чим дав він доказ своєї свідомости політичної і національної карности. Ми не втратили ні одного мандату через розбиттє голосів наших,— на користь Поляків, та руссофільська партія вийшла побита тільки з пятьма мандатами, при чім її проводир д-р Володимир Дудикевич перепав, хоч на його карту поставила була руссофільська партія кілька округів виборчих. Сього всего не сподівались Поляки.

Вони перечислились, бо їх ґеометія виборча основувалась на фальшивій статистиці, ними спрепарованій, що виказувала їм таке велике число польського населення у Східній Галичині, якого там ніколи не було,— та отсе завело їх в надії, що нам зрабують значну часть мандатів — наших...

Вкінці, польські кодифікатори зле перевели конструкцію виборів пропорціональних, бо допустили окремі вибори послів з меншости, при котрих му сіла рішити більшість, а не меншість...

Тому відрадне і ясне почуттє свідомости сили і надії огорнуло кождого Українця, коли кинув оком на перебуту кампанію виборчу,— з котрої вийшли отсі посли до Ради державної: з Буковини: Николай Василько, Єротей Пігуляк, Ілля Семака, Антін Лукасевич і Николай Спинул,— всі з національно-демократичної, української партії. З Галичини: Юліян Романчук, д-р Евген Олесни-

цький, д-р Кость Левицький, д-р Теофіль Окуневський, Григорій Цеглинський, д-р Евген Петрушевич, д-р Олександер Колесса, д-р Станислав Дністрянський, д-р Володимир Охримович, д-р Евген Леви цький, о. Тит Войнаровський, д-р Данило Стахура, о. Стефан Онишкевич, Вячеслав Будзиновський, о. Йосиф Фолис, Михайло Петрицький і Тимотей Старух,— з національно-демократичної партії; д-р Кирило Трильовський, д-р Лев Бачинський і д-р Микола Лагодинський,— з радикальної партії; Семен Вітик і Яцко Остапчук,— зсоціяльно-демократичної партії, та д-р Михайло Король, о. Василій Давидяк, Володимир Курилович, д-р Димитрій Марков і д-р Николай Глібовицький,— з руссофільської партії.

Негайно, в дні 6. червня 1907. р. відбулась нарада Ширшого Народного Комітету національно-демократичного (народного) сторонництва у Львові, в справі утворення одноцілого національного руського (українського) клюбу в парляменті. Тут знова виринула справа, чи завязувати Спільний клюб з руссофільськими послами.

Таке поставленнє справи викликало невдоволеннє між нашими українськими студентами і вони з сього приводу проголосили різкий протест проти сполуки з людьми, що заперечують істнуваннє української нації.

Тогож дня 6. червня 1907. р. оголосив „Народний Комітет“ відозву з подякою і признаннєм всім виборцям за світлий результат виборчої кампанії...

7. Скликаннє нової Ради державної, 1907. р.

Тоді появив ся цісарський патент, що скликав нововибрану Раду державну на 17. червня 1907. р. Та саме в сім моменті, коли у нас міліони поневолених надіями добра народів стрічали перший народний парлямент, зза кордону прийшла вість, що царським маніфестом з 16. червня 1907. p. розвязано другу Думу, бо, як сказано у сім маніфе-

сті,— значна часть Думи не взяла ся до праці з чистим серцем для скріплення держави, а ужила признаних її прав на те, щоб помножити неспокій і причинити ся до розладу...,

Руський (український) Клюб у віденськім парляменті — по дводневних нарадах завязав ся як одноцільний клюб з 30. послів, бо оба соціял-демократи: Вітик і Остапчук вступили до спільного соціял-демократичного клюбу. Се значить, що до нашого клюбу приступили: українські національні демократи з Буковини і Галичини, українські радикали і так зв. руссофіли. Вони признали істнуваннє малоруської нації та приймили своїм завданнєм: заступство і оборону інтересів малоруської нації для її самостійного розвою. При енунціяціях клюбу мало уживатись терміну малоруський або український{У Відні виходила в р. 1907, „Ruthenische Korrespondеnz“. Опісля рішили українські посли до Ради державної заснувати редакційний комітет до дальшого ведення місячника „Ukrainische Rundschau“.}.

Такий клюб під проводом п. Романчука зорґанізувано більшістю голосів, головно заходами п. Василька, котрий виказував, що клюб з. 30 послів буде мати сильнійше становище в парляменті і супроти правительства, та руссофільські посли будуть нам в клюбі менше шкідливі як поза клюбом.

Сим штучно зліпленим ділом зробили посли своїй суспільности велику, хоча неприємну несподіванку. „Діло“ зараз написало: лишає ся нам надіятись, що наші посли для пятьох Руссофілів не схотять торгувати чистотою нашої національної ідеї. А руссофільський орґан „Галичанинъ“ закричав, що становищє руссофільських послів вважає: зрадою „русской народной идеи“. Професор Михайло Гру шевський написав відтак в „Ділі“, що сформуваннє українського клюбу у віденськім парляменті булоби маніфестацією новочасного руху українського, єдности і солідарности українства австрійського і російського.

Я був противний сій новій консолідації з руссофільськими послами, бо знав я добре, що з сього

не вийде нічо доброго та жалував, що ми втратили цілі два перші дні в парляменті на пусту драчу з Руссофілами, замісць приготовитись до роботи в парляменті...

Тому негайно по сих двох пекольних днях поспільного обдурювання уложив я за порадою з найблизшими товаришами, дня 19. червня 1907. р. державноправну заяву, щоб її внести в останнім речинци, дня 20. червня 1907. р. На сю заяву зібрав я підписи всіх членів клюбу, та подав її в свій час. Сей важний політичний акт подаю в цілім тексті:

„Заява руських послів Ради державної в справі Державно-правного стиновиска руського народа в Галичині і Буковині (відчитана на засіданню Палати послів Ради державної у Відні дня 20, червня 1907. і втягнена до протоколу 2. засідання XVIII. сесії Палати послів Ради державної).

Підписані руські посли з Галичини і Буковини при нагоді отворення нової Палати послів Ради державної, вибраної перший раз на основі загального права виборчого, стверджують, що руське королівство Галичини з Володимирією, ревіндиковане в році 1772. на підставі приналежности до угорської корони, наслідом найвисшого декрету з 2. серпня 1848. мало разом з сумежною Буковиною бути сполучене в окрему руську провінцію та на підставі конституції з 4. марта 1849. мало одержати окремий сойм краєвий.

Сей природний напрям провідний до автономії руського народа нарушено тим, що сполучено руські провінції Галичини і Володимирії з князівствами Аушвітц і Затор, належними до чеської корони та з великим князівством Краківським і витворено невластивий стан сполукою історично і національно зовсім ріжнородних областей краєвих з просто суперечними змаганнями правнополітичними в одну провінцію монструального обєму та в насліді руський нарід в супереч постановам всіх основних законів видано під

безглядне верховодство галицького сойму краєвого.

Отсим способом зломано ціле руське населеннє на його питомій землі, до чого австрійське правительство іще значно причинило ся наданнєм виємкового становиска галицького намісника, санкціонованнєм виємкових законів для Галичини, креованнєм польського міністра і безкарностію галицьких урядників адміністраційних.

Також при запровадженню нового права виборчого до Ради державної осібними постановами для Галичини вкорочено Русинів у їх праві, так як майже до половини зменшено число належних їм мандатів.

Помимо рішучого протесту руських послів з 22. падолиста 1906. року постановлено іще розширити компетенцію галицького сойму краєвого у Львові, зменшуючи круг ділання австрійської Ради державної.

Вкінці нові вибори до Ради державної переведено в Галичині тенденційно і протизаконно та тим іще зменшено мінімальне число мандатів, припадаюче Русинам.

Отсі події наказують нам, заступникам галицьких і буковинських Русинів, як частини руської нації, що ніколи не зрікла ся своєї самостійности,— прилюдно заявити, що ми, змагаючи до національно-територіяльної автономії в австрійській державі, застерігаємо ся проти неприродного, на ніяких історичних правах неосновуючого ся лучення, зглядно розлучування нашого народа дорогою краєвої автономії, та протестуємо проти розширення краєвої автономії, проти виємкових законів для Галичини і проти зменшування нашого заступництва протизаконним переводженнєм виборів.

З отсим застереженнєм вступаємо до Палати послів і заявляємо, що усіх сил доложимо, аби усунути кривду, що тяжко давить Русинів та привернути наші національні і політичні права.

Відень, 20. червня 1907. Д-р Кость Левицький, Цеглинський, Пігуляк, Николай Василько, Лукасевич, Н. Спинул, В. Курилович, д-р Лагодинський, Будзиновський. д-р К. Трильовський, д-р Бачинський, д-р А. Колесса, Фолис, д-р В. Охримович, Ілія Семака, д-р Петрушевич, Тит Войнаровський, Тимотей Старух, д-р Глібовицький, Романчук, д-р Окуневський, д-р Дністрянський, д-р Стахура, Онишкевич, Петрицький, Олесницький, д-р Евген Левицький, В. Давидяк, д.р Король, д-р Д. Марков“.

В часі отворення віденського парляменту загального голосування приїхав був до Відня галицький намісник граф Андрій Потоцкі та відбув нараду з „Колом Польським“, в справі приєднання польських людовців, та при сій нагоді говорив в колюарах парляменту з нашими послами, переважно з п. Олесницький як головою соймового клюбу... Він хотів поєднати ся з нами на підставі реформи виборчої до галицького сойму, але не погоджував ся на загальне і рівне право голосування, а предкладав поширеннє виборчого права на додаткову курію тих, що досі не мали права безпосередного голосування, та прирікав нам 30 до 40. мандатів. Сі свої предложення повторював він кількома наворотами, але ми обстоювали домаганнє загального права виборчого до сойму, бо думали і були переконані, що по впровадженню загального і безпосередного права виборчого до парляменту, мусить прийти черга на запровадженнє такогож права виборчого до галицького сойму...

8. Галицькі дні в Палаті послів.

В новім парляменті приступлено до нарад і зараз зачались відбувати: галицькі дні,— значить піднесено тяжкі закиди проти самоволі галицьких урядів,— безпощадно критикуючи намісника графа Потоцкого.

Перша нагода до демонстраційного виступу наших послів прийшла при виборі п. Старжиньского

другим віцепрезидентом Палати послів. Проти його вибору заложив п. Романчук протест, покликуючись на те, що він все виступав проти оправданих домагань наших, і тому наші посли не мають довіря до його безсторонности. А коли проте, п. Старжиньского вибрала Палата послів більшістю голосів другим віцепрезидентом, то наші посли не допустили його, щоб він подякував за вибір, вибухаючи безпроривним криком: ганьба! проч!... Сей перший конфлікт залагоджено в той спосіб, що п. Старжиньскі зобовязав ся не президувати в часі промов наших послів...

Відтак предложило правительство, як звичайно, буджетову провізорію та при сій нагоді президент міністрів барон Бек виголосив програмову промову, в дні 27. червня 1907. р. В сій промові заповів він нову соціяльну політику в користь широких мас народу, та заявив, що політика заможних кляс мусить набрати змісту, який бувби тіснійше звязаний з добром народних мас. Та як підчеркнув він, що соціяльна демократія вийшла на денне світло парляментарної рівности,— то соціяльно-демократичні посли зачали переривати його промову кличами, що він не хотів би тут бачити соціял-демократів... На се відмітив з місця президент міністрів барон Бек, що він як раз видить їх радше в Палаті, чим поза Палатою, коли мечуть каміннєм у вікна парляменту. Тоді в одну мить успокоїлись соціяльно-демократичні посли та на моїх очах успокоював їх розважний провідник д-р Віктор Адлєр, щоби не робили дурниць... Я розпізнав в тім моменті незвичайну притомність ума і політичну зручність барона Бека та розвагу голови союза австрійських соціял-демократів д-ра Віктора Адлєра. Свою промову закінчив барон Бек словами апелю: гуртуйте ся, панове, коло правительства і його програми! Його політика є: чесних цілей, чесних способів і простої дороги...

А далі прийшли наглі внесення. Ґесман (христіянський-соціял) і товариші поставили спільне нагле внесеннє в справі трівкої санації краєвих фі-

нансів. Сю нагоду вихіснував д-р Рєннер (соціял-демократ) і поставив додаткове нагле внесенне, щоби правительство приготовило для соймів: реформу виборчого права на засадах: загального, рівного, безпосередного і тайного голосування, бо як держава має дати гроші краям, то вона мусить знати: в чиї руки підуть ті гроші. На се заявив міністер внутрішних справ Бінерт, що правительство не годить ся на таке ставленнє справи, а годить ся тільки на те, щоби досі виключеним від виборчого права признати відповідний вплив на склад сойму,— бо що иншого є загальний державний парлямент, а що инше — сойми! Отся неожидана заява правительства сподобалась краєвим автономістам, але за те прикро вразила поступові партії, зокрема наших послів і соціял демократів. На салі зчинив ся крик протестів, так що міністер Бінерт зачав ся трясти і ледви відчитав до кінця коротку заяву.

Тут виявилось, що правительство зробило експеримент з загальним виборчим правом до парляменту, але не хотіло пускати соймів краєвих на бистру воду і хотіло мати давні куріяльні (станові) сойми. Та коли правительство і автономісти станули проти, то відносний наглий знесок не міг вдержатись.

Зараз за сим пішов наглий внесок про покараннє трьох скарбових урядовців у Відні за виборчу аґітацію. При сім внесенню промовив п. Будзиновський і без пардону представив, як у нас трактуєсь урядовців руської народности, котрих без найменшої причини викидаєсь на Мазури: за Сян з Русинами!

Відтак прийшло наше нагляче внесенне в справі галицьких надужить виборчих і крівавих виборів в Горуцьку, яке заступали і промовляли пп. д-р Окуневський і о. Вас. Давид як...

Дізнавшись про розвязаннє другої Думи в Росії, вислали наші посли з парляменту віденського: привіт для б. послів першої і другої Думи, що між точки своєї програми вставили автономію України,— та висказали їм бажаннє, щоби наспів чим скорше

час, коли український нарід зможе конституційною дорогою добивати ся своїх прав...{Найдокладнійші вісти з України приносила нам: „Рада“, ґазета політична, економічна і літературна, видавана Евгеном Чикаленком під редакцією М. Павловського, в Київі.}

У відповідь на сей привіт з 4. липня 1907. р. обізвав ся до нас Ілля Шраг з Чернигівщини, що був душею першої української парляментарної громади, та переказав нам щирий привіт з України...

Та наші наглі внесення проти виборчих надужить в Галичині не одержали вимаганої більшости в Палаті послів, наслідом чого наші українські посли самочинно, під проводом п. Василька, заложили протест відспіваннєм національних гимнів: „Ще не вмерла Україна“ і „Не пора!“ — в парляменті. Занепокоєні міністри вийшли з салі нарад парляменту, а здивовані посли инших націй не знали, що мають робити. Се був протест-спів поневоленої душі українського народу, котрого не зрозумів перший парлямент загального голосування. Що „Коло Польське“ не поперло наших наглих внесень, се було нам зрозуміле; що п. Люеґер з великим клюбом христіянсько-суспільним забув про нас, се мож було вияснити,— але що брати Славяне: Чехи, Словінці і Хорвати нас опустили, се було для нас новим причинком до науки про славянофільство...

Колиж п. Крамарж побивав ся за допущеннєм чеської мови та відтак за допущеннєм славянських мов до бесід, внесків і інтерпеляцій в парляменті, то я ось як відповів славянським послам в дні 19. липня 1907. р. в Палаті послів: „В останних часах наші товариші Чехи підняли голос в обороні язикових прав народів славянських в Раді державній, та за отсі їх змагання ми заступники руського народу заявляємо їм подяку. Але як маєсь на меті дійсну оборону інтересів народів славянських, то виявляєсь іще важнійше питаннє про охорону і попираннє розвою сих народів — ділами! Нам не поможуть гарні слова про ідею славянства, коли в дійсности одні ґрупи славянські гуртують ся у ворожий похід на

знищенне других слабших народів славянських. Змагаймо чинами нашими в життю публичнім до переведення в діло рівноправного розвою усіх народів славянських, а тоді сповнить ся правдива ідея славянства, та тоді вольний русько-український народ подасть руку живому славянству!...“

9. Програма нашої праці в парляменті, 1907. р.

На засіданню руського (українського) парляментарного Клюбу з 5. липня 1907. р. принято програму праці наших послів, та означено тактику: Клюб буде стояти на опозиційнім становищі супроти кождого правительства, доки воно не рішить ся сповнити наші домагання для самостійного розвитку руського (українського) народу.

Тогож дня промовляв п. Романчук в парляменті про необхідність усунення куріяльної системи при соймових виборах та домагав ся, щоб сойм став приступний для широких мас народних. Він закинув правительству непослідовність і заявив, що наш нарід з цілою енерґією домагавсь загального голосування до сойму.

Президент міністрів барон Бек запросив нашу комісію парляментарну до себе на конференцію. В сій першій конференції брали участь пп. Романчук, Василько, д-р Кость Левицький, д-р Кирило Трильовський і о. Давидяк. Президент міністрів заявив нам, що він бажав познакомити ся з нашою репрезентацією і її бажаннями. На сю тему відбулась отся вступна конференція.

10. Кінець руссофільської комедії.

А руссофільські посли не годні були з нами працювати у спільнім парляментарнім клюбі та зачали з нього вибиватись. Початок зробили два Аякси: д-р Марків і д-р Глібовицький. Д-р Марків відбув зараз в дні 9. липня 1907. р. свій „общерусскій“ дебют, бо зачав говорити в парляменті по росій-

ськи, та на протести наших послів відібрав йому голос перший віцепрезидент Палати послів д-р Жачек (Чех). Другий Аякс: д-р Глібовицький пожалував ся президентови Палати послів д-ру Вайскірхнерови та утверджував, що вони є вибрані послами через російську орґанізацію в Галичині і тому мають право говорити на російській мові. На се відповів йому президент Палати, що віцепрезидент мав право відібрати голос п. д-ру Маркову, бо російська мова не належить до краєвих язиків в Австрії.

Так покінчив ся перший акт руссофільської комедії, по чім відбув ся зїзд мужів довіря руссофільської партії у Львові, в дні 15. липня 1907. p., що приказав своїм послам: „вибить изъ клуба русскихъ сепаратистовъ“, як також запротестував проти непризнання російського народу в Австрії і російської мови краєвої в Галичині...

Галицьке руссофільство вступило на новий шлях. Воно покінчило з „рутенщиною“, під котрою скривалась „россійщина“, а натомісць зачало проголошувати, що в Галичині є два руські народи: український і російський („русскій“). Таке ставленнє справи з боку Руссофілів облекшило нам видвигнути сміло українську ідею між народом, а не оглядати ся на ніякі консолідації з явними відступниками народу...

11. Перша буджетова дебата, 1907. р.

Тим часом приступила Палата послів до буджетової дебати. Перший з наших послів промовляв п. Олесницький в дні 9. липня 1907. р. У довшій гарній промові виказав він, що ми мусимо домагати ся строгого переведення рівноправности та жадати, щоби всі закони рівну мали силу і для нас. В комісії буджетовій говорив п. Романчук та заявив, що будемо голосувати проти буджетової провізорії, бо правительство далі піддержує ворожу нам систему адміністрації в Галичині. При другім читанню буджетової провізорії я промовляв іменем Клюбу та

виказував потребу знесення самоволі адміністраційних і судових властей, так щоби всяка урядова власть служила для добра суспільности без ріжниці народностей або кляс суспільних. Та як основне наше домаганнє підніс я: національну автономію на наших областях Галичини і Буковини (19. липня 1907.). В буджетовій дебаті промовляв також п. Трильовський і представив безправні переслідування „Січей“ польськими властями в Галичині та закінчив свою промову кличем: Проч з шляхтою! Проч з її наймитами!

В дні 22. липня 1907. р. відбула ся друга конференція нашої парляментарної комісії з президентом міністрів бароном Беком, на котрій він дуже докладно інформував ся про наші найпильнійші домагання, які правительство має змогу здійснити. Між сими домаганнями поставили члени парляментарної комісії на першім місци: жаданнє привернення правного стану в Галичині, замісць дотеперішної самоволі галицьких властей,— домагаючи ся покарання політичних урядників за виборчі надужиття. Наслідом сього барон Бек звернув ся зараз до намісника графа Потоцкого, щоб перевести слідства в справі виборчих надужить. До сих найпильнійших домагань належали іще: справа повороту урядовців скарбових (фінансових) руської народности, заточених на Мазури, як також залишення переслідувань „Січей“. Відносно инших домагань предложено президентові! міністрів меморіял, а він прирік нам дати відповідь по парламентарних феріях{По довших перепонах з боку намісника Потоцкого — входить в життє: Товариство українських наукових викладів Імени Петра Могили у Львові,— засноване за почином і заходами професора д-ра Олександра Колесси.}.

Нова Палата послів радила через пять тижнів та перебула першу пробу своєї праці. Більшість поступово-демократична іще не порозумілась між собою і не зложилась до згідної праці законодатної. Але вже на вступі виявилась головна перепона діяльности сього народного парляменту: неуладжен-

нє національних відносин між народами Австрії...{Соціяльний демократ д-р Карло Реннер, під псевдонімом Rudolf Springer, підносив тоді думку уконституовання народів Австрії в національні парламенти.}

12. По повороті а Відня.

Перші народні віча, скликані по повороті наших послів з Відня, заговорили в краю виразною мовою народних мас. Вони зажадали, щоби правительство серіозно трактувало постуляти нашої репрезентації як домагання руського народу, та візвали наш парляментарний Клюб до рішучої політики. Наш нарід зажадав виборчої реформи для сойму, на підставі загального і рівного виборчого права. Не менше рішуче становище заняли народні віча у відношенню до руссофільства. Національна зрада глибоко вразила наш нарід. Він осудив і напятнував виступ руссофільських послів, що виреклись рідної мови і свого народу. Та сей клич пішов у маси народні. Справа руссофільська перейшла з теоретичних „дебат політичних в практичні руки народу. Він почув себе народом українським: і підняв ся боротьби проти ренегатства руссофільського...

Наші посли не відпочивали в часі ферій парляментарних, але ставали перед народом зі своїми звітами в найдальших закутинах, де безкритичну віру находили крутійства руссофільські,— щоб почути голос народу...

13. Сесія Сонму галицького, 1907. р.

На осінну сесію галицького Сойму полишила собі шляхоцько-польська більшість справу реформи соймового права виборчого. Та осінна сесія соймова зібралась дня 16. вересня 1907. p., а в соймовій комісії для реформи виборчої запанувало повне безголове. Демократичні польські ґрупи видумують

всякі проєкти соймової реформи виборчої та ніхто не знає, яких основ держати ся. Се використовує консервативна більшість галицького Сойму, щоби відрочити на пізнійше справу виборчої реформи, а тим часом приладжує собі инші реформи, як нову реформу соймового реґуляміну — супроти тих нових послів з опозиції, що мають колись увійти до Сойму; намагаєсь виєднати адміністрацію державних домен і лісів, тай про охоту стрілецьку треба було подбати і реформу ловецького закону перевести. Посол Олесницький і товариші обстоюють засадниче становище наших селянських мас, щоб полишити кождому свободу розпоряджування звіриною на своїм ґрунті, але обшарники оборонюють завзято свого інтересу,— щоби селянин кормив дику звірину, а пан стріляв і споживав...

Та в отсій проволоці відбувавсь поспільне кокетуваннє між руссофільською а польсько-шляхотською партією і вже доходить до якогось порозуміння.

При соймовій розправі буджетовій виголосив посол Король промову до польської більшости, та відозвав ся до неї тими словами: „Ми повинні подати собі руки, бож перед нами спільний ворог, котрий не знає народности,— котрий зарівно грозить так Русинам як і Полякам, а той спільний ворог, то радикалізм,— котрий ширить ся в застрашаючий спосіб...“ Тому апелює він до більшости соймової, бо покласти кінець радикалізмови може тільки та більшість соймова, котра є при власти,— а тут всяка проволока грозить неминучою катастрофою...

Отсе була явна оферта руссофільська на нову еру,— та на нуту польських консерватистів, що радикалізм українських партій уважали перепоною порозумління польсько-руського, та загалом причиною всего лиха в краю. До сеї гри дав ся ужити п. Король, котрого ми поважали за його чесний характер. А тиха спілка „Дудикевич і Лісковацький“ зарекомендували сю оферту польській „Раді Народовці“, щоб повезла далі...

Се діялось в дні 8. жовтня 1907. р. На 16. жовтня 1907. р. скликано парляменті тому закінчено наради галицького Сойму з надією, що Сойм буде скликаний іще сього року до полагодження виборчої ординації...

Д-р Михайло Король

14. Наші переговори з бароном Беком, 1907. р.

Президент міністрів барон Бек вніс на першім засіданню Палати послів: австро-угорські угодові предложення, на час десяти років, та зачав перего-

ворювати зі сторонництвами парляментарними, інформуючись про настрій супроти сих предложень. Він: не поминув нашої комісії парляментарної і відбув з нею конференцію дня 15. жовтня 1907. р. в справі австро-угорських угодових предложень, а відтак більше конференцій в справі поставлених до нього домагань.

До нашої комісії парляментарної належали: тоді пп. Романчук, Василько, д-р Кость Левицький і д-р Лев Бачинський. В сих конференціях брав участь також міністер скарбу д-р Коритовскі, а один: раз також галицький намісник граф Потоцкі і міністер просвіти Мархет. Рівночасно відбували пп. д-р Колесса і д-р Дністрянський конференції з міністром просвіти Мархетом в справі університетській.

Зокрема, в справі австро-угорської угоди відповіли ми, що за відносними предложеннями не можемо голосувати, бо се є державні конечности, а як держава не виконує своїх обовязків супроти нашого народу, то й ми не маємо обовязку супроти держави,— але можемо приречи, що не будемо ставити обструкційних перепон. В справі соймової реформи виборчої предкладав президент міністрів барон Бек, щоби всі соймові сторонництва порозуміли ся між собою, а центральне правительство буде старати ся улекшити те порозумліннє. В сій справі переговорював барон Бек з „Колом Польським“ безпосереднє, як також через намісника графа Потоцкого і міністра Коритовского, та прирік довести до порозумління Поляків з Русинами (Українцями) {Поміж намісником графом Потоцким а членами нашої комісії парляментарної дійшло було до дуже прикрого виговору з причини самоволі галицьких властей, що приписувано самому намісникови.}

Відносно дальших домагань, поставлених нашою комісією парляментарною, відповів президент міністрів барон Бек. в дні 26. жовтня 1907. р. На вступі сеї конференції заявив він: „Центральне правительство признав, що досі не знало руського питання, але тепер узнає те питаннє і хоче ним зани-

мати ся, як належить ся та робить перші кроки, даючи завдаток у приреченнях, які складає на руки парляментарної комісії Руського (українського) Клюбу“.

Відтак слідували зобовязання правительства. В справі зміни адміністраційної системи зобовязало правительство галицького намісника графа Потоцкого і він видав обіжник до властей, з 20. жовтня 1907. р. ч. 20077/пр., в котрім виразно візвав їх до обовязку обєктивного і однакого трактування обох націй і всіх кляс суспільних. Центральне правительство прирікає розслідити зажалення з приводу виборчих надужить в Галичині та провинивших ся урядовців перенести на инші місця, в дорозі дисциплінарній. Правительство унормує язикове питаннє у львівськім університеті, так що формула спонзії академічної буде латинська, та наші студенти будуть вписуватись по українськи як також будуть переслухувані в українській мові. Для підготовлення нашого університету будуть креовані нові катедри на виділах: фільософічнім і правничім. В справі ґімназій, будуть в разі перепон зі сторони Сойму впроваджувати ся паралельні кляси. Правительство залагодить справу урядової мови в громадах і переведеннє правильних виборів громадських. Концесія на заснуваннє Земельного банку гіпотечного у Львові буде прихильно полагоджена. Товариство „Просвіта“ буде державою субвенціоноване. Уконституованнє фундації „Народного Дому“ у Львові — розважить правительство. Також буде розважена справа покликування наших урядовців до центральних урядів у Відні.

На підставі тимчасового порозумління в тих справах списано відтак відносний протокол і приречено посполу приязні відносини до осені 1908. р.

Наш Клюб парляментарний вислухавши звіту комісії ухвалив дня 28. жовтня 1907. p., що не вдоволяє ся уступками правительства і лишає ся при опозиційній політиці так довго, аж будуть домагання виконані,— але узнає добру волю правитель-

ства і добачує перший крок у поведенню його супроти нашого народу, та буде звертати пильну увагу на дальше поведенне правительства і до сього притінювати свою тактику...

Тут годить ся зазначити, що барон Бек був першим державним політиком Австрії, що розпізнав значіннє нашого народу для австрійської держави і підняв ся поважних заходів, щоби по змозі допровадити до рівноправности обох народів в краю і державі. Він стрінув ся з тяжкими занедбаннями попередних правительств; з широкими повновластями твердого намісника графа Потоцкого та з розвельможненим „Колом Польським“ і те все мав він усувати по дорозі... А за те дали ми йому одиноке приреченнє: не розбивати парляменту загального голосування, обструкціями — бодай через один рік. Се умова — майже самозрозуміла...

Та проте не всі в краю були вдоволені з сеї тактичної політики нашої репрезентації,— бо нарід не мало натерпів ся і завзято боров ся та політично зголоднів і бажав від разу все осягнути, а не радо розважував, що політика се діло трудне, неплідне і невдячне...

В Палаті послів розпочалась дискусія над австроугорською угодою. Від нашого Клюбу промовляв п. д-р Евген Левицький. Він сказав, що через дуалізм австро-угорський віддано немадярські народи в жертву мадярській гегемонії, а по угоді з Мадярами — зроблено угоду з Поляками і видано Русинів польській шляхті,— але Австрія повинна бути огнищем вільних народів, або мусить згинути. Відтак заявив він, що наш Клюб з мотивів політичних і економічних не може голосувати за угодою,— а руський нарід мусить обстоювати, щоб як найшвидше розвязати національну квестію в Австрії. По нім говорив п. д-р Теофіль Окуневський та відповів п. Абрагамовичеви, що Поляки мають не лиш все, чого потребують, але й крім сього мають право давити Русинів, і тільки тому вони голосують за державними конечностями. Ми хочемо Австрії, казав він далі, але

опертої на нових основах: справедливости і національної автономії,— а дорога до відокремлення Галичини веде тільки через наші трупи!...

15. Обнова міністерства барона Бека, 1907. р.

Узглядняючи домагання христіянських суспільників (антисемітів) під проводом п. Люеґера, як також чеських аґраріїв, що увійшли до парляменту в переважаючім числі,— приступив барон Бек, в місяці падолисті 1907. р. до обнови свого кабінету. Тоді дістали христіянські суспільники міністра рільництва: д-ра Ебенгоха, міністра Ґесмана для зорґанізування нового міністерства праці і міністра краяна Пешку, а Чехи міністра торговлі: д-ра Фідлєра і міністра краяна Карла Прашека (аґрарія). Тай Поляки при сій нагоді подякували графови Войтіхови Дідушицькому, який був для них за мало енерґійний, і висунули п. Давида Абрагамовича на свого міністра краяна.

При бурливім акомпоніяменті відбулось представленнє нових міністрів в Палаті послів. Від нашого клюбу вийшов окремий привіт міністрови Абрагамовичеви. Голова клюбу п. Романчук виголосив в Палаті послів застереженнє проти іменування міністром п. Абрагамовича і запротестував проти сього, щоби в Раді міністрів і корони міністер Абрагамович мав бути заступником краю Галичини, отже і нашого народу,— котрому належить ся там мати свого заступника...

Тут виступили Українці по раз перший з домаганнєм свого міністра та з прилюдного заявою, що міністра Поляка для Галичини уважають тільки міністром для Поляків.

По заіменуванню п. Абрагамовича міністром вибрало Коло Польське по раз перший своїм презесом не шляхтича, а національного демократа (всеполяка): д-ра Ґломбіньского.

Новий презес Кола Польського п. Гломбіньскі запрезентував ся дня 28. падолиста 1907. р. в Палаті

послів: протестом проти пруських замахів на природні права польського народу, а український соціял-демократ п. Семен Вітик прилучив ся до сього протесту, але рівночасно запротестував проти угнітання українського народу пануючою клясою в Галичині.

Наші посли: Олесницький і товариші поставили нагле внесеннє про державну підмогу для рільників, що понесли великі втрати наслідом браку паші і зарази худоби. Відтак відбула делєґація нашого Клюбу: конференцію з міністром рільництва д-ром Ебенгохом про наглячі потреби госпадарські рільничого населення в Галичині.

16. Австро-угорські угодові предложення, 1907. р.

В дні 11. грудня 1907. р. розпочалось друге читаннє австро-угорських угодових предложень. Іменем нашого клюбу говорив п. Василько та заявив, що Русини непохитно стоять на становищи національної автономії і так довго не будуть могли голосувати за державними конечностями, доки в Галичині держава не приверне правного стану для руського народу. Як другий бесідник промавляв п. Дністрянський та виказував, що національно-політичні відносини по обох боках австро-угорської границі є причиною становища нашої репрезентації, бо з одної сторони є національний гнет Русинів на Угорщині а з другої сторони безправний стан руського народу в Галичині під польсько-шляхоцьким правліннєм.

Польський людовий посол Ян Стапіньскі, що до недавного часу боров ся проти панування польської шляхти, став тепер єднати ся з Польським Колом та нам дорікати за „руську агресивність“. Значить, що й польські демократи не согірші від своїх панів...

17. Крівава імматрикуляція у Львові, 1907. р.

А ректор львівського університету д-р Дембіньскі спричинив в дні 14. грудня 1907. р. кріваву

імматрикуляцію, бо замість розпорядженої міністерством латинської роти приречення відчитав її у своїй промові по польськи, та як наші студенти зачали проти сього протестувати, то всепольські студенти кинулись на них і тяжко покалічили.

Сей напад всепольських студентів викликав демонстрацію наших послів у віденськім парляменті. Українські посли внесли в дні 16. грудня 1907. р. інтерпеляцію до правительства з приводу тої події і домагали ся від президента Палати послів д-ра Вайскірхнера, щоби зарядив відчитаннє сеї інтерпеляції зараз з початком засідання. А коли президент Палати відмовив сьому домаганню і зарядив відчитаннє інтерпеляції з кінцем засідання, та наші посли на знак невдоволення, стали стукати пультами і кричати до президента та п. д-р Лев Бачивський з пересердя кинув відломком пульту і влучив ним поневольно словінського посла д-ра Бенковича...

18. Українська демонстрація в Палаті послів, 1907. р.

Ся українська демонстрація викликала в парляменті величезне вражіннє, але на жаль — некорисне для нас, Христіянсько суспільні посли кинулись були на нас з пястуками та соціяльні демократи помогли нам їх відперти. Голова клюбу п. Романчук мусів зложити заяву, що хоча обуренне руських послів ізза подій на львівськім університеті є природне і зрозуміле, то одначе того роду події є найменше бажані, і тому просив, щоби їх не класти на рахунок клюбу,— та просив Палату о вибаченнє, що один із членів нашого клюбу, хоч без наміру, викликав сю подію.

А президент Палати послів, при остаточнім залагодженню сеї події проголосив, що сього роду вчинки не є під охороною ненарушимости посольської...

Та сей елементарний вибух проминув, а некорисне .вражіннє значно злагодилось, як міністер просвіти

у відповіди на нашу інтерпеляцію признав, що ректорат львівського університету не поступив по інтенціям міністерства.

Австро-угорські предложення угодові приняла Палата послів в дні 17. грудня 1907. p., в другім і третім читанню, та правительство барона Бека віднесло по реформі виборчій — другу велику побіду.

19. Буджетова провізорія, 1907. р.

Відтак приступила Палата послів до другого читання буджетової провізорії, при котрій промовляв п. Цеглинський. Він представив систему

Ґригорій Цеглинський

галицької адміністрації, що довела наш нарід над беріг пропасти і сей занепад економічний та культурний викликує велике невдоволенне в народних масах. Держава займає ся, казав він, тільки державними конечностями, а ми примушені приступити до політики народних конечностей. Бесідник взиває Поляків, щоб увільнили нас від своєї опіки, так щоби наш нарід міг самостійно розвивати ся. Тому нашим жаданнем є поділ Галичини на часть західно-польську і східно-руську з руською частиною Буковини.

По нім промовляв п. Колесса, котрий звернув увагу на справу анальфабетів, що є природним наслідком недостачі руських народних шкіл. Він підніс домаганнє поділу Ради шкільної краєвої на дві секції: польську і руську; розказав про події на львівськім університеті і з притиском промовляв за заснуваннєм українського університету, що є бажаннєм всіх кругів нашого населення. Також промовляв український соціял-демократ п. Яцко Остапчук, та представив прикре положеннє селянства в Галичині, що не має помочі ні від краю ні від держави, і як головні домагання українського населення Галичини поставив: реформу всеї адміністрації краю, заложеннє самостійного українського університету і відповідного числа народних і середних шкіл...{Як раз тоді підняло було товариство „Просвіта“ у Львові заходи в справі отвирання курсів для анальфабетів, а Старорусскі фарисеї подвизали ся: „О признаніе правъ гражданства за русскимъ литературнымъ языкомъ“, та висилали петиції до міністерства. Значить: піп у дзвін, чорт у клепало...}

В другій половині місяця грудня 1907. р. закінчилась друга сесія австрійського народного парляменту, як раз в сороколіттє австрійської конституції з 21. грудня 1867. р. Український нарід в Галичині, котрому „весна народів“ в р. 1848. заповідала національно-теріторіяльне визволеннє зпід панування Поляків — не дійшов до здійснення сього конечного домагання і мусів безнастанно бороти ся за своє визволеннє, бо австрійський основний закон з р. 1867. заповів, але не перевів рівноправности всіх народів Австрії...

20. Народний Зїзд, 1907. р.

З кінцем р 1907. відбули ся річні загальні збори „Народної Ради“ і великий Народний Зїзд національно-демократичної партії у Львові, в днях 25 і 26. грудня 1907. p., на котрих предложено звіти з цілорічної діяльности. Зокрема, д-р Кость Левицький предложив звіт з діяльности Народного

Комітету; п. Романчук з парляментарної діяльности, та п. Олесницький з діяльности соймової. Над сими звітами розвинулась широка дебата, в котрій замітний був голос критичний проф. Михайла Грушевського. Він закиду вав нашим послам, що вони за мало виступають перед світом як Українці, та наче скривають ся під назвищем Русинів. Не погоджував ся з тим, щоби вперід старати ся про наукові сили на університет,— а сказав, щоби посли вибороли університет, а ми постараємо ся о сили наукові,— та дорікав послам, що вони є дуже дразливі супроти гадок суспільности і преси.

При сій нагоді треба піднести, що в році 1892. зреформувано Товариство імени Шевченка у Львові в Наукове Товариство імени Шевченка, головно заходами професора Олександра Барвінського, та воно приступило до видавання наукових записок. Але великого діла довершив опісля наш учений проф. Михайло Грушевський, що незвичайним вкладом енерґії і знання зорґанізував людей до наукової роботи і поставив Наукове Товариство імени Шевченка у Львові на степени української академії наук{Пр. пop „Denkschrift an die Reichsratsabgeordneten in Sachen der Sicherung der Sevcenko-Gesellschaft der Wissenschaften in Lemberg“, в справі матеріального забезпечення товариства.}.

Народний Зїзд одноголосно ухвалив тоді по дводневих нарадах: похвалу діяльности Народного Комітету; одобреннє діяльности наших послів соймових та повне довірє і признаннє парляментарним послам національно-демократичного сторонництва...

У всякому разі закінчили галицькі Українці рік 1907. корисним білянсом національно-політичним. Менше корисний білянс вийшов на Великій Україні, де вибори до третої Думи, з причини октройованого виборчого права, не дали Україні національного заступництва, та нова реакція стала загрожувати пробудженій Україні...

21. На переломі, 1907. р.

В останних роках навязала наша молодь, особливо з львівської духовної семинарії, зносини з угорськими Русинами, та наукові подорожі п. Володимира Гнатюка по угорській Руси, і прогульки співацького хору — не остали без наслідків для розбудження національних почувань наших братів на Угорщині.

Не забули про свій матірний пень і ті наші земляки, що їх доля загнала в заморську Америку, щоби у новім світі шукати свого, пристановища. В злучених державах орґанізують ся наші брати, щоби удержати і розвивати свою народність. Вони діждались вже свого епископа о Сотера Ортинського. А наші фармери в Канаді закладають свої школи...

Літературно-науковий Вістник, місячник літератури, науки й суспільного життя, в р. 1907. виходить у двох виданнях: львівськім і київськім. За редакцію львівську відповідає Володимир Гнатюк. та за виданнє київське відповідають: як видавець Михайло Грушевський, як редактор Фотій Красицький.

На переломі р. 1907. станула перед нами боротьба за реформу виборчу до галицького Сойму. До порозуміння з польською більшістю галицького Сойму в справі соймової реформи виборчої не дійшло. Кожда соймова сесія була доказом безсильности Руського Клюбу, що останними роками в числі 13. послів ставав до боротьби проти 135. зєдинених польських послів. Поляки намагались, щоби центральне правительство скликало іще додаткову соймову сесію на ухваленнє соймової реформи виборчої. Наша парляментарна репрезентація спротивила ся сьому плянови та зажадала розписання нових виборів до галицького Сойму і лєґального переведення сих виборів під кличем соймової реформи виборчої. Ми не могли вдоволятись першою побідою, яку ми віднесли, при виборах до Ради державної, а мусіли старати ся, щоб скріпити наше положеннє в галицькім Соймі.

22. Вибори соймові, 1908. р.

Центральне правительство згодило ся з нашим жаданнєм, бо період галицького Сойму кінчив ся: з кінцем р. 1907., та на 25. лютого 1908. р. розписало нові вибори до галицького Сойму, з сільських громад. Наш рахунок політичний основував ся на сім, що вибори до Сойму в теперішних обставинах і відносинах наших до правительства, відбудуть ся легально і ми добудемо більше число наших послів та наслідом сього зможемо також добути кориснійшу виборчу реформу до галицького Сойму. Та поза нами були іще два важні чинники: польські орґанізації та польський намісник з цілим апаратом урядовим, що при давній куріяльній ординації виборчій до Сойму і посередних виборах має велике значінне...

Народний Комітет як начальна управа національно-демократичного сторонництва зараз оголосив відозву, що вибори послів на Сойм краєвий розписані; що сі вибори відбудуть ся під кличем виборчої реформи до нового Сойму, та що боротьба про будучий Сойм є боротьбою за нашу силу в краю...

Та ледви почали ся урядові приготовання до соймових виборів, а вже з усіх сторін краю прийшли вісти про надужиття сих орґанів власти, що мали переводити сі вибори. Руссофіли за всяку ціну заключують з польською „Радою Народовою“ пакт на здавленнє небезпечного українського руху, та проклямують „къ Галицкой Руси возваніе ея верховнаго народнаго правленія „Русской Рады“ въ Львов?“,— дня 29. січня 1908. р. А польсько-шляхоцька „Рада Народова“ через свого презеса п. Цєньского заходить ся коло намісника графа Потоцкого, щоби він сей пакт одобрив і при виборах соймових перепровадив...

В дні 6. лютого 1908. р. полила ся крові Член Ширшого Народного Комітету: Марко Каганець, господар в Коропци, повіту бучацького, заколений жандармами з приводу передвиборчої акції.

По Чернієві і Ляцькім прийшов Коропець... нова стація мученичого походу українського народу, та нова жертва на визвольнім престолі... Убито одного з найсвідомійших провідників села, щоб велику громаду стероризувати на користь графського кандидата...

Президія нашого парляментарного Клюбу у Відні представила президентови міністрів баронови Бекови, що положеннє в краю є грізне, а намісник граф Потоцкі успокоює свого зверхника, що в краю є спокій і все в порядку. Сам маршалок краєвий граф Станислав Бадені остерігав намісника графа Потоцкого перед союзом з руссофільською партією та вказував на небезпечні наслідки такого кроку,— наче передчував якесь нещастє. Але граф Потоцкі не дав ся відвести від свого наміру і відповів свому приятелеви маршалкови Баденьому, що вже за пізно, бо він дав слово „Раді Народовій“...

Намісник граф Потоцкі хотів зробити політичний експеримент, щоб Українців присмирити та відтак їх присилувати, щоб вони з ним поєднали ся, а не шукали помочи у віденського правительства проти польського намісника. Се була подвійна і останна гра польського намісника проти австрійського правительства.

По уложеному пляну пішла кампанія виборчих надужить насильств і розбоїв. Вибори з сільської курії до галицького Сойму, переведені в дні 25. лютого 1908. p., виріжнювали ся від цілого ряду попередних виборів тим, що всякі надужиття і розбої виборчі були звернені виключно проти Українців, а під опікою краєвого правительства станули Руссофіли. Старости одержували від намісника устні прикази, щоб українським кандидатам стинати голови...

У сій страшній боротьбі вибороли ми всеж таки 12 послів Українців, а Руссофілів обдарили польські шляхтичі 8. мандатами під проводом ославленого д-ра Володимира Дудикевича...

23. Польсько-руссофільський лик, 1908. р.

Той сам намісник, що своїм розпорядком особисто запоручив був зміну ворожої системи супроти нашого народу,— при першій нагоді зломив дане прире-ченнє та забув на свої обовязки ц. к. намісника австрійського,— щоби утвердити свою власть і пану-ванне Поляків...

Посол Василько зараз виступив в буджетовій комісії Палати послів у Відні та назвав „пі длим“ те поступованнє намісника,— та п. Романчук, в австрійській делєґації вніс застереженнє супроти фальшивого інформовання цісаря про відносини в Галичині.

По переведених виборах соймових запанував в краю „польсько-руссофільський лик,— а у декого виступили повиборчі рефлексії... Наш український табор стояв і вижидав, перетравестовуючи слова Шілєра: Die fremden Herrscher kommen und gehn,— Wir aber beharren und bleiben stehn!...

В масах нашого народу слідне було незвичайне розяреннє проти намісника як шефа краввого правительства, що мав тепер відповісти за те перед центральним правительством...

В дні 6. марта 1908. р. відбули ся у Львові конференції наших послів, парляментарних і соймових, щоби розважити ситуацію політичну, витворену галицькими виборами соймовими,— та розрахунок з центральним правительством за безправства графа Потоцкого.

Русько-український Клюб парляментарний сконстатував однодушно, що правительство, не зважаючи на своє приреченне (розпорядок галицького намісника з 20. жотня 1907, ч. 20077/Рг.), не змінило ворожої системи супроти нашого народу,— допускаючи до дуже ярких надужить. Тому Клюб виска-зує з причини такого поведення правительства: своє обуреннє,— та постановив відповідно до сього — примінити свою дальшу тактику...

Того самого дня зібрали ся нововибрані українські посли соймові та під проводом п. О лесниць-

Наші посли соймові з р. 1908.

кого уконституовали ся під назвою : Українсько-руський соймовий Клюб. До нього приступили: д-р Евген Олесницький, д-р Кость Левицький, д-р Іван Куровець, Захар Скварко, Тимотей Старух, Антін Старух, Іван Кивелюк, Михайло Содомора, Лазар Винничук, та д-р Іван Макух, Павло Думка, і Іван Сандуляк.

Наші посли соймові ствердили, що сі вибори соймові остаточно мусіли кождого переконати про наглу конечність реформи соймової ординації виборчої, на засадах: загального, рівного, безпосередного і тайного виборчого права...

24. Галицька адміністрація.

Галицька адміністрація станула перед віденське форум,— бо п. Романчук підніс її в комісії буджетовій Палати послів,— та домагав ся, щоб потягнути до відповідальности почавши від намісника всіх галицьких урядовців за їх провини при соймових виборах. Міністер внутрішних справ Бінерт оборонював намісника графа Потоцкого, називаючи його чоловіком чести. На се відповів польський соціяльний демократ п. д-р Діяманд, що граф Потоцкі є чоловіком чести, бо додержує рабівничі виборчі договори. Навіть новий презес Кола Польського п. Ґломбіньскі признав неправильности галицької адміністрації, а п. Василько дуже сильно вдарив на невиносиму систему галицької адміністрації, та підчеркнув, що намісник граф Потоцкі через одну ніч створив російську націю в Галичині...

Тоді наступив наглий виїзд галицького намісника графа Потоцкого до Відня, бо його становище стало захитане наслідом дебати в буджетовій комісії. Президент міністрів барон Бек піднимаєсь акції ратункової пана Потоцкого, щоб його поєднати з Українцями. Як намісник граф Потоцкі вернув з Відня, зараз поїхав автом до п. Олесницького в Стрию, зайшов до його хати і став з ним перего-

ворювати на тему наладнання своїх відносин до Українців. Він предкладав п. Олесницькому як голові нашого Клюбу, що предложить його до заіменування заступником краєвого маршалка, та відтак постарає ся про заіменуваннє Українця другим віце-президентом Ради шкільної краєвовї, як також про уневажненнє кількох руссофільських мандатів соймових і піде нам на зустріч у заспокоєнню наших культурних і економічних домагань. Посол Олесницький не дав йому на се рішучої відповіди та заявив, що з позитивними предложеннями мусів би звернутись до своєї орґанізації{В дні 18. марта 1908. р. застав я дома ось який лист від п. Олесницького: „Львів, 18/3 908. Високоповажаний Товаришу! Пишу се в Вашій канцелярії. Нині в полуднє був у мене в Стрию Потоцкий, зробив мені візиту і при тій нагоді запропонував, щоб я преймив уряд заступника маршалка в Соймі. Уряд сей можу приймити без членства Виділу краєвого, если хочу заховати мандат парляментарний і зовсім независиме становиско в Клюбі. Дав мені час до намислу — до суботи рано,— він їде завтра до Відня і я єму маю зателеґрафувати до Відня в суботу, чи рішусь. Колиб я не рішив ся, має запропонувати Короля, бо вже по мені трудно іти до епископів. Я зараз поїхав до Львова, щоб з Вами порадитись, але не заставши Вас,— прошу, щоб Ви зараз порозумілись з пп. Романчуком і Васильком і зараз мені телеграфували що маю робити. До Відня в тій хвилі прибути не можу, бо маю заступство при регуляції Стрия — наших громад. До Василька пишу окремо. Вижидаю від Вас вісти. Ваш Е. Олесницький“.}.

Тим часом Народний Комітет оголосив в і дозву до краю, шоби скликувати віча і ставати до боротьби о загальне, рівне, тайне і безпосереднє виборче право до Сойму.

25. Нова сесія парляментарна, 1908. р.

Ав парляменті у Відні збирають ся на спільні наради: Українці, Словінці, Хорвати, Італійці і Румуни, як кооператива менших націй, щоби поставити резолюцію в справі університетській. З тих нарад вийшла загальна резолюція словінського посла Корошеца, та міністер просвіти Мархет заявив дня 27. марта 1908. р. в буджетовій комісії, що прави-

тельство розслідить условини креовання руського університету, а поки що буде основувати нові катедри з руською мовою викладовою.

При сій нагоді виринув п. д-р Лев Біліньскі, що був справоздавцем відносної части державного буджету, та сказав, що має до Русинів „слабість“ та з найбільшою охотою буде з ними переговорювати...

Коли відтак Чехи стали домагати ся уладження язикової справи в Чехах, то посли Василько і Король поставили домаганнє до міністра судівництва д-ра Кляйна: видання язикового закону для всіх народів Австрії...

Ось так доходили до кінця наради буджетової комісії, та в дні 2. квітня 1908. р. зібрав ся парлямент на нову сесію{В дні 6. квітня 1908. р. зложив п. д-р Володимир Охримович свій мандат посольський, а на його місце прийшов його заступник Василь Стефаник, наш письменник.}.

Наша політика станула перед дилєммою: дати народови реальні, хоч би не великі добутки — політикою утилітарною, або стреміти до висших добутків та давати народови поки що вдоволеннє з боротьби політичної. Наш Клюб парляментарний приладив у всякому разі наглі внесення: п. Цеглинського про галицьку адміністрацію і д-ра Евгена Петрушевича про соймові вибори.

В новій сесії парляменту прийшло передусім нагле предложеннє в справі побору континґенту рекрутів. До сього предложення промовляв п. Окуневський, та підносив закиди, що у нас армія не служить до охорони свободи, але для охорони гнету, бо в Галичині нема виборів без війська. Адміністрація обовязана боронити права усіх, а не тільки охоронювати могучих... Та Палата послів ухвалила жадане правительством підвисшеннє континґенту рекрутів, але за те виторгувала відшкодованнє для родин резервістів, покликаних на військові вправи...

А в нашім парляментарнім Клюбі ішла рада в раду, як би до опозиції і обструкціі станути, щоб скорійш добути значіння і сили в парляменті

та покласти кінець самоволі польських верховодів. Осуджуєсь правительство, обвинувачуєсь презідію Клюбу тай вже не вірить ся комісії парляментарній. Така тяжка нарада нашого Клюбу відбувалась цілий памятний мені день 9. квітня 1908. р. Тоді п. Василько продумав таку штуку, щоби президент міністрів барон Бек запросив до себе всіх членів Клюбу на конференцію та їм всім безпосередно представив становище правительства супроти наших домагань. Баронови Бекови сподобав ся той спосіб і наступаючого дня 10. квітня 1908. р. наші, посли заповнили кабінет президента міністрів. Сей заявив зібраним, що від договору з нами не відступає і далі працює, щоб вдоволити нашим домаганням,— а хто має йому щось закинути, зволить зараз до очей сказати. При пояснюванню відносних справ представив він діяльність нашої комісії парляментарної, та сказав, що всі справедливі домагання нашого народу буде попирати, хоч би ми навіть перейшли до обструкції парляменту. По такім докладнім представленню справи не промовив ніхто з наших товаришів послів, що не були членами комісії парляментарної, і найбільші опозиціоністи, що звичайно найменше робили,— зовсім успокоїлись...

26. День 12. квітня 1908. р.

Але сей спокій довго не тривав, бо уже в дні 12. квітня 1908. р. зайшла страшна подія: У Львові в намісництві, підчас звичайних авдієнцій, студент львівського університету Мирослав Січинський — убив вистрілами з револьверу: намісника Галичини графа Андрія Потоцкого. Січинський дав ся арештувати без опору, та на поліції заявив, що доконав убійства з політичних мотивів,— сам на власну руку...

Наші українські партії в Галичині не признавали політичного терору між засобами політичної боротьби. Колиж несподівано заговорив бровнінґ, то стало ся те, чого відгуки доходили до нас з царства Росії.

Намісник граф Потоцкі згинув не як приватний чоловік, а як державний муж,— з політичних мотивів, та у воздусі гомоніли слова: за кривди руського народу; за вибори; за смерть Каганця...

Та сей незвичайний вибух викликав велике вражіннє в краю, в державі і в цілім світі. Ми почули се від разу, як польська преса пустила клич і як зачались погроми на Українців у Львові...

Президія Русько-українського Клюбу парляментарного оголосила заяву, що причиною замаху на намісника графа Потоцкого є пануюча в Галичині політична система: довголітний гнет і нестерпна самоволя адміністрації, що викликали небезпечне роздразненнє народу. Але той страшний акт насильства осудила вона як найострійше.{Отся заява самої президії, з дня 14. квітня 1908. р. викликала була невдоволеннє між нашими студентами у Львові як також в краю. Головний мотив ненависти Українців до графа Потоцкого лежав в тім, що він форсував: впровадити до Сойму репрезентацію так званих Росіян...}

Опісля вийшла від Русько-українського Клюбу парляментарного заява з 30. квітня .1908. p., в котрій сказано, що вчинок розпуки Мирослава Січинського можна уважати єдино за наслідок невиносимого положення руського народу в Галичині. Се мало бути злагодженнєм попередної заяви президії Клюбу.

А наші владики з о. митрополитом Шептицький видали соборне посланіє до вірних гр. кат. обряду, в котрім виступили проти політики „без Бога“ та проти думки, що справі народній мож служити закрівавленими руками... З иншого боку підношено посланія до наших владик з приводу перетягання вірних гр. кат. обряду на римо-католицький обряд, та прогульки „галицко-русскихъ крестянъ“ до Почаєва...

27. Новий намісник д-р Бобжиньскі.

Незабаром, бо вже в дні 29. квітня 1908. р. іменував цісар новим намісником Галичини: д-ра Ми-

хайла Бобжиньского. Його привитала наша суспільність неприхильно, нагадуючи його становище як віцепрезидента Ради шкільної краєвої і посла соймового супроти домагань нашого народу. Але новий намісник д-р Бобжиньскі не одержав з Відня тих широких повновластей, які мав його попередник, та приймив ся обовязку: перевести санацію галицької адміністрації. На привіт своїм урядовцям в львівськім намісництві, в дні 6. мая 1908. p., сказав він, що адміністрація повинна бути супроти населення: безсторонна, справедлива і прихильна, без огляду на народність, віру і суспільне становище,— та додав, що головне значіннє має не репрезентація власти, але добра адміністрація... Се мав бути новий курс краєвої адміністрації.

До сеї програми нового намісника не привязувала наша суспільність великої ваги, бо вже не раз чули ми гарні слова польських намісників, але не бачили їх діл.

Відношеннє між Поляками і Українцями, наслідом атентату на графа Потоцкого, стало вельми заострене та відбилось на політиці нашої репрезентації у Відні.

28. Боротьба в Палаті послів, 1908. р.

Палата послів приступила до другого читання предложення про підвисшеннє континґенту рекрутів краєвої оборони. З наших послів промовляв п. Петрицький та представив траґічний случай з 12. квітня с. р. як вислід психольоґічної консеквенції поневолення народу, бо ми стратили віру в Австрію, а се є наслідом польської адміністрації в Галичині,— та як рівноправности не дасть ся Тирольцям сходу, то дасть ся її революціонерам сходу. По нім промовив п. Лукасевич і заявив, що Русини є проти предложення, бо не можуть згодити ся на більше обтяженнє селян, коли правительство не узглядняє наших домагань. Далі закинув він, що Австрія є державою, де одні народи живуть коштом других, і тому одинокою дорогою до уладження відносин між народами держави є автономія народів.

Наслідом опозиції наших послів перейшло предложеннє про континґент рекрутів ледви двома голосами кваліфікованої більшости. Відтак прийшло предложеннє про запомоги для родин резервістів,— при котрім промовляв п. Семака.

Опісля, по довгім вижиданню прийшло в дні 20. мая 1908. р. на чергу нарад парляменту: нагле внесеннє нашого Клюбу в справі галицької адміністрації, котре узасаднював п. Цеглинський. Він висвітлював всі недомагання галицької адміністрації та фактами пятнував самоволю галицької оліґархії, під котрою стогне наш нарід. Презес Кола Польського п. Ґломбіньскі намагав ся виправдувати поступованнє Поляків супроти Русинів. Зараз прийшов до голсу п. Остапчук та виказував шкідну діяльність польської політики в Галичині і заявив, що акту Січинського не тяжко зрозуміти, бо з розпуки народу, котрому замкнено всі шляхи ратунку, мусять родити ся такі вчинки...

Відтак промовив п. Глібовицький („Ніколай Павловіч“), щоби відповісти на закиди з боку Українофілів (і), та його провокуючу промову, замовлену Поляками, грімко перебивали наші посли, так що ледви деякі речення мож було почути,— як те, що він признає культурне єдинство всіх російських племен; що вони мають деякі дрібні порахунки з Поляками та бажають вирівнати їх мирно, без револьверу; що Українофіли се штучно викормлена гадина... В Палаті повстає крик обурення: фельонія! Ефіяльт! Польський наймит!... А Коло Польське бє оплески і ґратулює свому наймитови...

Міністер внутрішних справ Бінерт стараєсь залагодити справу та прирікає переведеннє доходжень новим намісником д-ром Бобжиньским і заявляє, що в Галичині конечне є побільшеннє адміністраційних урядів. По нім говорив п. Дністрянський та заявив, що безличні вискази п. Глібовицького не заслугують на відповідь з нашого боку, та виключно занимав ся виказуваннєм безпідставности виводів презеса Кола Польського. Іще промовляв п. Дашиньскі

остерігав Поляків перед царофільською політикою у Східній Галичині. Він осуджував вчинок Січинського, але заявив, що се не лежить в інтересі обох народів, щоби його голову віддавати катови...

В кінцевій промові підніс п. Цеглинський, що міністер внутрішних справ являє ся співвиновником того всього, що дієсь в Галичині, бо він за кождим разом боронить галицьку адміністрацію. А відносно польсько-руського питання заявляє, що воно може бути розвязане між руськими і польськими послами,— але всякі наймити російсько-польські є від сього виключені...

Наглість нашого внеску не удержалась в Палаті послів, бо за ним крім українських послів голосували тільки соціяльні демократи і деякі німецькі посли, а з послів славянських майже одинокий п. Масарик!...

Зараз зачала ся дискусія над другим нашим наглим внесеннєм в справі надужить при останних соймових виборах. Перший бесідник п. Петрушевич відкликав ся до народного парляменту, щоби дав доказ своєї спосібности до праці не тільки для сильних, але передусім для тих, що кличуть о поміч держави, бо наш нарід загартував ся у мартирольоґії і тепер жадає свободи. А крівавий чин з 12. квітня с. p.,— се грізне memento, що наша чаша терпінь вже переливає ся... По нім п. В і тик виказував пануюче в Галичині розворушеннє з причини переведення останних соймових виборів, бо померший намісник створив у виборчій кампанії нову націю і надав її офіціяльний характер руського народу. Ми шануємо російський нарід, сказав п. Вітик, але не можемо позволити, щоби нас російщити. Бесідник надієсь, що соціяльна демократія виборе для обох народів ліпшу будучність.

А тепер дали собі духа два наші посли найострійшого тону: Будзиновський і Трильовський. Посол Будзиновський сказав, що провідники так званих галицьких Росіян се звичайні шпіони; що Поляки систематично працюють над сим, щоби руський нарід пхнути до революції, та що вся вина в сім ділі

лежить у Відні, а саме у габсбурськім орлі! Посол Трильовський виказував, що центральне правительство було безсильне, бо граф Потоцкі уважав

В. Будзиновський

себе володарем, а Січинський хотів тільки пімстити кривду руського народу, бо кождий нарід має право до революційної тактики. В дальшій промові виступив він проти становища митрополита Шептицького в сій

справі, та вкінці сказав, що смертельна куля була вже тоді відливана, коли сказане було страшне слово: Adie!...

29. Дві знаменні промови.

Відтак виголосив міністер Бінерт знаменну промову. На вступі сеї промови заявив він, що правительство з одної сторони приймає запевненнє льояльности бесідників Русско-народного Клюбу, але з другої сторони: національної програми сього сторонництва вже з тої причини не може попирати, бо досі не стверджено, щоби в Галичині і Буковині жило російське населеннє. А далі звертаючи ся до пп. Будзиновського і Трильовського сказав, що обі ті промови скріпили у нього переконаннє,— що тенденції радикального крила руського національно-демократичного сторонництва є справді такі, як кажуть Поляки...{Підчас промови міністра Бінерта відозвав ся був п. Марків,— як почув, що правительство не узнав русско-народної партії,— словами: ми се знаємо! Се значило тоді, що правительство барона Бека не приймило оферти сеї партії. Опісля по розпаді Австрії, в р. 1921. заявив п. Марків перед президентом Української Національної Ради д-ром Евгеном Петрушевичем, що його партія була в блуді утверджуючи, наче би в Галичині жили „два рускі народи“,— бо там в тільки один нарід руский, котрий називають одні малоруским, а другі українським. Сим мабуть покінчилась російська пропаґанда в Галичині...}

З промов инших послів незвичайно замітна була промова чеського реаліста п. Масарика. Він заявив, що Чехи повинні у боротьбі між Русинами і Поляками ділати успокоюючо. Тому буде він і сим разом голосувати за наглістю внесення. Він не годить ся з проявою анархістичного терору і не може похвалити вчинку Січинського. Відносно нас висказуєсь, що сторонництво руських послів виказує добрі прикмети, але має воно також деякі хиби. Членам сторонництва, що в короткім часі через добру орґанізацію і аґітацію дійшло до такої сили, не легко