"Кость Левицький. Iсторiя полiтичноi думки галицьких украiнцiв 1848-1914"

21. Давні владики: Михайло Левицький і Григорій Яхимович, 1813 — 1863.

На галицькій землі витворились були у своїм часі давні типи наших церковних достойників, та на них силою обставин спиралась доля нашого народу.

До них належить митрополит-кардинал о. Михаіл Левицький, що був від р. 1813. єпископом в Перемишлі; обняв митрополичий престол у Львові в році 1818; був заіменований кардиналом римської Церкви в дні 6. червня 1856. р. та умер дня 14. січня 1858. р. в Уневі у 84 році життя.

Він був ідейним батьком піднесення народної просвіти, та взивав духовенство відновляти парохіяльні школи, де моглиб учителювати відповідно підготовлені дяки, як також боронив права научування руською (українською) мовою. За його єпископства в Перемишлі заснувалось „Перемиське Товариство священиків", що мало на меті також справу шкільну та він підписав відносний статут дня 20. січня 1816, р. і виєднав затвердженнє цісаря,

64

за що Рим (Папа римський) виказав йому своє невдоволеннє [27 Пр. пор. Михайло Возняк. Як пробудилося українське народнє життє в Галичині за Австрії, Львів, 1924, стор. 35.]. В Перемишлі заложено також Дякоучительський Інститут в р. 1817, де виучувано дяків і учителів для сільських шкіл. Сим інститутом заопікував ся опісля, діяльний о. Іван Снігурський, пізнійший єпископ в Перемишлі.

65

В „Перемиськім Товаристві священиків" був найдіяльнійший його голова о. Іван Могильницький, що був дорадником митрополита Михайла Левицького. Ідейним змаганнем о. Івана Могильницького було просвічувати при помочи шкіл — селян і міщан, щоб з них витворювати руську інтелігенцію. В пізнійших часах митрополит о. Михайло Левицький не мав симпатії між своїми, а навіть йога помовляли, начеб він був в порозумінню з польськи-

66

ми патріотами і ділав проти народности руської. Тому о. Антін Петрушевич, його „священик придворний", оголосив в числі 14. „Зорі Галицкої" з р. 1849, „Отвіт клеветникам", в котрім на оправданий митрополита між иншим виявив, що дня 8. серпня 1848. приїхали були до Унева: князь Сапіга, Г. Васілєвскі, граф Красіцкі і Г. Батовскі та домагали ся від митрополита, щоби він підписав протест проти поділу Галичини на часть руську і польську, але він заявив їм, що собі противорічити не може, бо вже підписав з представниками народу руського просьбу до правительства, щоби руська область була розділена від польської [28 Пр. пор. Український Архив, Наукового Товариства iм. Шевченка, т. XII (листи митр. М. Левицького до еп. Івана Снігурського й офіціяльнї документи), у Львові, 1924.]... Митрополит-кардинал Мих. Левицький у своїм віці був вже чоловіком „старої дати", що не відчував духа провесни нового часу. Молодший думкою національною був Григорій Яхимович. О. Григорій барон Яхимович був від року 1844, суфраґаном галицької митрополії у Львові; від р. 1849, єпископом в Перемишлі, та в р. 1860, став митрополитом галицьким у Львові і тут умер несподівано дня 29. квітня 1863. р. Григорій Яхимович, вже в р. 1842, звертав увагу австрійського правительства у Відні на національну єдність галицьких Русинів з російськими Українцями та на можливість вихіснування сеї обставини в політиці закордонній, — що одначе вимагалоб наперед більшої прихильности австрійського уряду для культурних і національних стремлінь галицьких Русинів [29 Пр. пор. Др. Василь Шурат. На досвітку нової доби, статті й замітки до історії відродження Галицької України, у Львові 1919, стор. 135 і д.]. Як єпископ о. Григорій Яхимович мав великі симпатії і довіре у галицьких Русинів. Його вибрано провідником „Головної Руської Ради" у Львові в році

67

1848, та він заступав в першім Соймі державнім політичні домагання руського народу галицької землі. Митрополит Яхимович лишив по собі притчу, якою привитав був „Головну Руську Раду" як її голова, про женця Русина, що встав пізно до роботи на полі, а як став опісля жати, то порівнався з сусідами та заки срнце заходило, він перегнав всіх женців. Таких Русинів нам треба, — казав він, — бо сонце високо та сусіди давно в полі, а чим довше ми заспали тим пильнійше берім ся до роботи, щоб вони не насміхали ся з нас і щоб ми порівнали ся з ними. В тім часі допускали ся у нас латинські (польські) священики душехватства, значить перетягання вірних нашого обряду на латинський обряд. Щоби покласти кінець сим перетяганням і перевести очищеннє нашого обряду від латинських примішок, хотів митроп. Яхимович скликати синод. Тоді посипали ся на митрополита напасти і лайки польської преси, а державний прокуратор звернув ся до нього з запитом, чи уважає потрібним конфіскуваннє відносних артикулів газетних. На те відповів митрополит Яхимович, щоби прокуратор не конфіскував, бож звісна річ, що вуличники не кидають каміннєм на дерево, котре не родить... По несподіваній смерті митрополита Яхимовича рознеслись були вісти, що його отруїли. Нагадую собі добре, як тоді тяжко жалував наш нарід за своїм патріотом — митрополитом Яхимовичем.

"Кость Левицький. Iсторiя полiтичноi думки галицьких украiнцiв 1848-1914"