"Кость Левицький. Iсторiя полiтичноi думки галицьких украiнцiв 1848-1914"

24. На переломі шістьдесятих років минулого століття.

Омелян Огоновський написав у своїй „Історії літератури руської": „Дім народний здвигав ся в гору й гору, а життє просвітнє і національне упа-

72

дало що раз низше, так що в роках 1857—1860, крім урядової часописи „ВЪстникъ" не було у нас майже ніякої часописи руської, ні літературної ні політичної"[33 „ВЪстникъ для Русиновъ австрійськой державы" зачав виходити у Відні в р. 1850.]. Тоді прокинулись Русини-народовці (українофіли) і зачали видавати свої письма. Николай Устіянович відозвав ся своїми поезіями (1860) та за ним Йосиф Федькович (1862), а за сими пішли періодичні видавництва: „Вечерниці", літературне письмо для забави і науки під редакцією Федора Заревича (1862, 1863) і „Мета", літературно-політичний вістник під редкцією Ксенофонта Климковича (1863, 1864); „Нива", науково-літературна часопись під редакцією Костя Горбаля (1863), та „Правда", письмо наукове і літературне (1867 — 1870), опісля літературно-політичне (1872—1878). Отсе були осередки нашого національного руху українського з початку шістьдесятих років минулого століття — в Галичині, звідки розходили ся нові проміння, що розбуджували політичну думку в нашій інтеліґентній суспільности. А вона утверджувала несміло свою думку національну, що одна єсть Русь, а дві руські народности, два руські язики та доказувала за Костомаровом і Мікльосічем, що язик малоруський є самостійним окремим („відрубним") язиком і народність малоруська є окрема від російської. Отсими тезами переконувало тоді наше українське громадянство тих „многих", що вже самостійність руського (українського) язика заперечували та сей язик раз нарічієм російського, раз польського язика іменували. Ось так починали нову роботу національну тодішні українофіли (народовці) в Галичині [34 Омелян Партицький, у переднім слові до свого німецько-руського словаря з р. 1867.]. А з другого боку піднялись галицькі Старорусини, між котрими найшовся Михаїл Качков

73

ський, судовий радник в Самборі, як ка ххх Филип Свистун (Прикарпатская Русь подъ владеніємъ Австріи, Львовъ, 1895): „Первьій тип ххх отверженного австроруського патріота", та да ххх на політичну Газету „Слово", що появила ся д ххх січня 1861. р. і виходила два рази в тижні. Першим редактором „Слова" став Богдан А. Дідицький, а головними сотрудниками були: Маркил Попель, Федір Заревич і Мих. Клемертович. „Слово" мало велике, але відємне значіннє в розвою політичної думки нашого громадянства в Галичині, протягом 27. років (1861 — 1887). Перший редактор: Богдан А. Дідицький, знаний мені особисто, був типом, „хитрого малороса", як сам признавав. Він спершу ніби обстоював самостійність нашої руської (української) нації, але опісля намагався звести наше громадянство на шляхи руссофільства і національного „єдинства" з народом російським. За ним пішов його наступник: Венедикт Площанський. Та отсе їм не вдалось, бо побідив живий дух нашого українського народу...

"Кость Левицький. Iсторiя полiтичноi думки галицьких украiнцiв 1848-1914"