9. Митрополит Спірідіон Литвинович, 1857—1869. р.

На сім місці належить ся згадати про особу бувшого митрополита Спірідіона Литвиновича, який по митрополитах: Мих. Левицькім і Григорію Яхимовичу також заслужив ся для нашої справи національної, йому закидували, що він покладав всі надії на Відень та говорив: „Wir brauchen nichts zu thun, die Regierung wird selbst fur uns sorgen", але ся лєґенда не зовсім вірна. Було се з кінцем пятьдесятих років минулого століття, коли прихильники церковно - славянської мови зачали піддаватись обєдинительним намаганням Погодінської кольонії та стали погорджувати народною українською мовою, а замісць неї впроваджувати в церкві і школі церковно-славянську мову і сим чином отвирали двері русофільському напрямови. Небезпеку поширення такої струї в нашім національнім відродженню зрозумів Спірідіон Литвинович і видав дня 25. жовтня 1859. р. куренду, в якій сказав: „Зроблено сумне спостереженнє, що в останних роках повстало в руській літературі змаганнє увести в ній

малозрозуміле для народу нарічіє. Се змаганнє проявило ся не тільки в пресі, що тепер хилить ся до швидкого упадку, але і численні проповідники та катехити уживають у своїх проповідях і шкільній науці церковно-славянських форм, погорджуючи народним говором, при чім ідуть за мильним розуміннєм відношення літурґічної мови до народної — декількох непрактичних молодих письменників. Таке змаганнє не тільки здержує розвиток підпираної правительством руської літератури, але шкодить також научуванню народу в церкві і школі. Митрополичий Ординаріят мусить виступити проти такого надужиття і поручити підлеглим йому органам придержувати ся строго руських язикових форм. Успіх руської народної літератури лежить в інтересі не лише самої людности, але і держави і церкви. Булоби шкідливою політикою: бажаннє опирати руську літературу на мові, далекій від духового життя нашого народу. Церковно-славянська мова належить безперечно до мертвих; піднесена насильно до ролі руської літературної мови і накинена народови на духовий чинник, здержалаб усякий його духовий розвиток і піддаючи ся неминучому розкладови під впливом народних говорів, мусілаб або знов уступити або, піддержувана насильно писменниками, довелаб до витворення продукту, що вже повстав на тій самій дорозі: до московського нарічія. Такий вислід у Русинів, пройнятих уже свідомістю окремої національної індівідуальности, рівнав би ся їх самовбійству. З тої причини Митрополичий Ординаріят приказує строго всім душпастирям і катехитам уживати в проповідях, промовах до народу і при науці релігії лишень руської народної мови і уважати на те, щоби в школах, підчинених церковній власти, відбувала ся наука на чистій народній мові" [51 Пр. пор. Володимир Гнатюк, Національне відродженнє Австро-Угорських Українців (1772 — 1880), Відень, 1916. Накладом Союза Визволення України.]...

Ось як промовляв єпископ до переконання свого духовенства, щоб воно поступало так, як сього вимагає добро і будучність народу.

Спрідіон Литвинович був р. 1861, провідником нашої соймової делегації до Ради державної; виєднав в Римі, вже як став митрополитом в р. 1864., так звану „конкордію", що заборонила перетяганне вірних з одного обряду католицького на другий, та в р. 1868. зложив у цісаря осібну деклярацію проти галицької резолюції польських послів. Він був знаменитим адміністратором дієцезії, та знав вартість і спосібности майже кождого священика.

По його смерти не допустили польські політики до заіменування митрополитом такої особи, що булаб спосібна занимати ся національними справами нашого народу. Між иншими відкинено особу міністерського радника о. Григорія Шашкевича, та на митрополичім престолі поставлено богомільного священика о. Иосифа Сембратовича...