"Кость Левицький. Iсторiя полiтичноi думки галицьких украiнцiв 1848-1914"

25. Штрайки рільничі, 1902. р.

Досі зривали ся у нас громади чорноробів — селян і від часу до часу тягнули за море, в світ за очи. В сім році пішла боротьба сих чорноробів, безземельних хліборобів иншим шляхом. Хлопські штрайки рільничі піднялись у нас в ріжних сторонах краю, та отсей ширший масовий рух штрайковий впровадив у нас нову фазу суспільної і національно-політичної боротьби. Нечувані лихі умови праці наших сільських робітників та неприхильні відносини політичні стали приводом до сього, щоб сказати народови, що штрайк є законом дозволений. Польська шляхта і жидівські арендарі, заскочені сею подією в самі жнива, зажадали помочі державних властей, щоби насильно убивати штрайки,— пішли старостинські доходження і військові експедиції, але нарід держав ся спокійно і поважно. Штрайк розпочав ся

370

в селі Чижикові, львівського повіту та відтак перейшов на повіти: Тернопіль, Перемишляни, Бібрка, Скалат і инші. Пригадались наші робітники також п. Цєлєцкому за його виступи проти „Просвіти“. Та в значно переважаючій части покінчились ті рільничі штрайки корисно для наших селян, бо плата сільського робітника піднеслась у двоє або й висше. Рільничі штрайки дали привід нашим студентам до скликання українсько-руської молоді університетської на нараду до Львова, щоб вирішити: що далі?... Наради відбулись в днях 25, 26 і 27. липня 1902, під проводом Теофіля Меленя, та приймили предложення референта Евгена Косевича. Тут стверджено, що сецесія наших студентів не повернула справи університету так, як мож було сподівати ся. Тому постановлено справу університетську перенести на ширше поле політичної і соціяльної боротьби мас народних проти польських шляхетських верховодів, та перервати сецесію. Маючи на меті боротьбу проти сили і власти постановила наша молодь вести її разом зі зорґанізованими масами народу, та проголосила, що ніякі публичні причини не стоять на ререпоні до вписів на львівськім університеті. Систематична праця між народом, зосібна при рільничих штрайках, покликала у нас і молоде поколінне на шлях соціяльно-національної самооборони. Та коли Народний Комітет, як виконуючий орґан національно-демократичної (народної) партії візвав цілу нашу суспільність до солідарности і піддержування рільничого штрайку в інтересі народу, то польська шляхта звернула ся до намісника графа Пініньского і до правительства у Відні о поміч та рішучу інтервенцію. За польськими дворами заявилась руссофільська „Русская Рада“, та видала безуспішний маніфест до народу проти штрайків, а намісник граф Пініньскі візвав дня 1. серпня 1902, населеннє, щоб заховувалось спокійно та поступало законно, бо в противнім разі наступлять виємкові зарядження. Але вже в сім часі сотки селян запроторено у вязниці та польська преса накликала суди до строгого

371

покарання бунтівників. При отсім не обійшлось без жертв — в людях. Наш нарід, не зважаючи на всякі супротивности, видержав сю першу фазу штрайкової боротьби та остаточний білянс штрайковий був економічно корисний для селянства. Ширший Народний Комітет зібрав ся в дні 29. вересня 1902. р. та на підставі предложених звітів узнав, що штрайки є корисні для нашого народу, рішив утворити окремий фонд штрайковий і орґанізувати далі хліборобські штрайки. Рівночасно візвав він послів сторонництва, щоби вели найострійшу опозицію проти польської більшости соймової; ствердив, що центральне правительство є відповідальне за се, що дієсь в краю і візвав послів парляментарних, щоби ужили найострійших средств парляментарної боротьби. В сім часі видав був о. митрополит Шептицьк и й: замітний лист пастирський, змісту політичного. Він сказав у сім посланію, що в товариськім життю духовенства партійні роздори політичні — не повинні находити приступу,— значить, що наше духовенство не має політикувати, а займати ся своїм покликаннєм. Далі закинув о. митрополит, що наша молодь своїми різкими виступами впливає на напрям політики, та що в нашім політичнім проводі рішають „молоді вожди“. Отсі вискази мали свою причину в сецесії наших студентів та в акції штрайковій, з котрою о. митрополит не погоджував ся, а уважав за кориснійше, щоби дорогою порозуміння залагоджувати аґрарні справи. Також не був він за сим, щоби поборювати руссофільську партію, бо — як казав — там є також люде чесні і спосібні, та не треба їх відтручувати від спільної праці. Се було непорозуміннє о. митрополита з нашим політичним проводом,— та воно не викликало шкідних наслідків, бо о. митрополит не брав своїх помічень за горячо і безглядно, а наш провід політичний приписував сі погляди недокладному обізнанню з нашими фактичними відносинами.

372

А як галицькі Руссофіли відплачували ся о. митрополитови за його охорону, показуєсь з висказу крил. о. Антона Петрушевича перед російським кореспондентом М. Сукенниковим, що тоді був в Галичині, щоб поінформувати ся про відносини національні в нашім краю. Старенький о. Петрушевич сказав йому: „Нами рядить митрополит, митрополитом Єзуіти, Єзуїтами Папа,— та все йде у нас спокійно і тихо“... Справа рільничих штрайків нашого народу стала голосна в Австрії і поза кордоном.

"Кость Левицький. Iсторiя полiтичноi думки галицьких украiнцiв 1848-1914"