Щоби скріпити національного духа у своїй суспільности — обходили галицькі Поляки 50. літний ювилей свого національного повстання з 1863. р. за відзисканнє державної незалежности. У нас тоді не було такої голосної траґедії національної — в найновійшій історії наших національних змагань... Поляки уладили були тоді також виставу 1863. року...
Та східний сусід не переставав у роботі для приєднання для себе „Підяремної Руси“. Рада Товариства славянської взаємности в Петербурзі розвинула була аґітацію за підмогами для голодуючого населення Східної Галичини, та покотились „пособія“ зза кордону для пропаґанди і аґітації в краю, що австрійський цісар не дбає про „русскій народ“, а за те стараєсь „русскій цар“!... І те у нас в краю толерувала польська адміністрація, бо для Поляків все було вигідно мати під руками руссофільську пропаґанду, щоби шахувати Українців. Пішов намісник Бобжиньскі за те, що за мало опікував ся „старорусинами“ а намісник Коритовскі представляв Руссофілам, щоб були більше помірковані... І таке було у нас скоїлось, що в Галичині були два ратункові комітети: один під проводом цісарського австрійського намісника Коритовского, а другий „русскій“ під охороною тайного амбасадора російського...
Але про те святійший Синод звернув ся був до Красноярського епископа Никона, автора законопроєкту про українську мову в народних школах Росії, з домаганнєм, щоби він зложив свій мандат посольський...
Та наш нарід також розумів сю роботу і підмогами не погорджував, а своє робив...{стр.671}
Наслідом економічної крізи в двох останних роках збільшив ся був у нас також еміґраційний рух, та піднялись були голоси проти діяльности пере возового товариства „Canadian Pacific“. Наша парляментарна репрезентація домагалась в першім ряді здержувати виселюваннє наших хліборобів доцільною ратунковою акцією при обильній помочи держави, та в другім ряді взяти в охорону наших еміґрантів перед легкодушним визискуваннєм еміґраційних підприємств.