"О. І. Бочковський. Вступ до націології"

Звичайно, я не маю наміру писати тут докладної й вичерпної історії початків науки про націю. Я хочу лише пригадати загально про тих і те, ким і що було зроблено для постання новочастної націології, а одночасно коротенько схарактеризувати відношення поодиноких народів і країн до національного питання.

І. Ґ. Гердер. Хрещеним батьком націології слід уважати І. Ґ. Гердера (1744-1803), цього „архіжерця чистої людяности", що наприкінці XVIII ст. підніс проблему нації, передбачуючи майбутню ролю та значення як культурного та громадського чинника в новітній історії Европи. Нація для Гердера є природним органом людства; держава — „штучним витвором". Природа, — писав він у своїх славетних „Ідеях до філософії історії людяности", — виховує родини; найприродніша держава є також один нарід з одною національною вдачею, що в ньому заховується впродовж багатьох тисячоліть; а якщо народжений з нього володар захоче цього, то може її (національну вдачу, — Б.) дуже легко виплекати; бо нарід — це також природна рослина, як і родина, тільки що вона має більше галузів. Нічого, отже, завданню влади не є більше протирічним, як неприродне перемішування людських племен і народів під однією булавою". Гердер передбачає, що держави — з національного боку мішані — розпадуться й що ідеал всесвітньої людяности здійсниться в національних державах. Звичайно, що націософія Гердера ще дуже романтична, сьогодні його погляди вимагають ґрунтовних наукових коректур. Проте, незаперечною заслугою цього німецького філософа лишиться назавжди те, що він перший належно розрізнив націю від держави. Аж до світової війни в західній Европі науково й особливо політичне ці два поняття без потреби плуталися, особливо ж у Франції та в Англії. Подекуди й головно з політичних міркувань на цей шлях вступила й об'єднана державно батьківщина Гердера. Є зрозумілим також той величезний вплив, який мала національна філософія автора „Ідей" на пробудження й відродження всіх поневолених народів взагалі, і на слов'янські зокрема, що констатує Масарик у своїй монографії „Чеське питання", кажучи: „Був, отже, Гердер головним слов'янським учителем у добі відродження".

В Німеччині, як реакція проти спроб Наполеона збудувати універсальну монархію, прокинулося, про що вже тут була згадка, сильне національне почування. Воно виявилося більше у формі національних ідеологій, ніж теорій. Докладна історія націології мусила б узгляднити обидва ці прояви зацікавлення до національної проблеми й то тим більше, що здебільшого вони мають не чистий характер, цебто ідеологія переплітається в них з теорією (напр. у Фіхте).

Отже, щодо Німеччини, то крім Фіхте, про якого тут вже була мова, слід згадати ще Геґеля, філософії якого з її апотеозою германо-німецькою культури та духа, була впливовим причинком до модерної націології або точніше висловлюючись, до націософії. З нею зв'язані пізніше досліди над взаєминами між расою та нацією. Ґенетично з неї можна виводити німецький расизм, з його племенним месіянізмом і очевидним прямуванням до германської гегемонії в Европі. В Німеччині елементи нації та її впливів були введені в деякі спеціяльні соціологічні науки: напр.: до народного господарства Лістом і до права Савіньї (Sаvlgnу). В мистецтві взагалі, а зокрема у музиці, програмове підкреслює національний момент Р. Ваґнер, правда скоріше як ідеолог, ніж теоретик. До цього доведеться ще вернутися на дальших сторінках цієї праці.

Австро-Угорщина своєю різноманітною національною структурою була природним тереном для розвитку націологічних теорій. Тут у завзятій боротьбі зустрічалися народи державні з народами поневоленими. Тут у клясичних формах, напр., у чехів, проходив процес національного відродження. Тут робилися безнадійні спроби з боку народів-панів законсервуватися й витримати незайманим свій історичний „стан посідання". Зрозуміло, що Австро-Угорщина впродовж усього XIX ст. і на початку XX ст. була майже батьківщиною всіляких націологічних спекуляції і теорій. З боку чехів слід згадати Ф. Палацького та Масарика. З поляків науково національним питанням дуже цікавився відомий соціолог Л. Гумплович, автор джерельної монографії „Право народів і мов в Австрії" (1879 р.). З мадярів барон Еетвеш, теорія якого про націю, як „історично-політичні індивідуальності" була дуже популярною в середині минулого століття.

Цікаво, що в Австро-Угорщині була опрацьована національна програма соціяльно-демократичної партії, звідки вийшли видатні соціялістичні націологи: К. Кавтовський, К. Реннер, автор фундаментальної монографії: „Боротьба австрійських народів за державу" й особливо О. Бавер, що написав марксівською методою модерну націологію. Маю на увазі клясичний його твір — „Національне питання й соціяльна демократія" (1907 р.). Австро-Угорщину називали часто „національною лябораторією". Вона цю назву дійсно виправдала. Політична історія габсбурзької монархії від 1848 до 1918 рр. є для дослідника національних питань пракличною національною школою. Для історика початкової націології колишня придунайська монархія залишила чималу теоретичну спадщину, що вимагає свого критичного огляду й наукового усистематизування.

Не можна дивуватися, що Італія в процесі свого національного „risоgіmеntо" (відродження) в середині XIX ст., коли вона проробила величезну еволюцію від „географічного поняття", за висловом Меттерніха, до модерної державно об'єднаної нації — дала низку видатних дослідників національної проблеми й що їй належить почесне місце в історії початків націології.

Я вже тут казав, що перші ідеологи та теоретики нації, природно виходили з табору поневолених народів, які визвольні змагання своїх народів хотіли обґрунтувати й виправдати науковою методою. Саме під цим оглядом справді піонерське значення мають праці перших італійських націологів, так само, як зрештою, попередня італійська національна ідеологія мала незаперечний і великий вплив на національні рухи по всій Европі. Під цим оглядом Дж. Мадзіні (G. Маzzіnі), один із духових провідників італійської визвольної боротьби, автор містично-романтичної та яскраво месіяністичної ідеології, фундатор відомої організації „Молода Італія" (Gіоvаnе Itаlіа), заснованої у 1831 р. фактично був головним ідеологом тодішньої всеевропейської національної боротьби. По зразку „Молодої Італії" політичні емігранти та революціонери заклали на весні 1834 р. (у Швайцарському Брні) аналогічне товариство, назване „Молода Европа". В історії національних змагань по-неволених народів — ця „Молода Европа" була справжнім ідейним ферментом, що підсилювала духово закріпачені нації в їх визвольній боротьбі.

Італійська трійця. Але Італія дала Европі в цей час не тільки видатного ідеолога національної боротьби в особі Дж. Мадзіні, що був, так би мовити, втіленням національної думки. Одночасно Італія дає зразкові приклади діячів на двох інших головних відтинках національної боротьби. Дж. Ґарібальді (G. Gаrіbаldі) - це ідеал вояка на постлугах національної революції; ідеал шляхетної й святої справи національного визволення відданого революціонера; це персоніфікація національно-революційного чину. А. Кавур (Саvur) — рідкий приклад незвичайно талановитого дипломата на початку політичної кар'єри народу, що зриває пута чужої неволі. Згадана італійська „трійця" — це справді майже винятковий приклад щасливої гармонії головних чинників визвольної боротьби. В історії він майже не повторюється. Інші поневолені народи могли багато дечого навчитися з цього італійського прикладу. Як було уже зазначено, „Молода Европа" у процесі свого національного самоозначення взорувалася здебільшого на зразку „Молодої Італії" та італійської визвольної боротьби. Націологічно — з погляду не лише своєї ідеології, але й техніки боротьби, політичної тактики та дипломатії, вона мусить цікавити кожного дослідника національних рухів, хоча сьогодні вже має головно історичне лише значення.

Від ідеології національно-визвольної боротьби Італія незабаром перейшла до теорії нації, до наукового обґрунтування свого "risоndіmеntо" — ренесансу. Власне з цього боку її досягнення і спадщина, як оригінальний матеріял до пренаціології, яка нас тут передовсім цікавить.

Манчіні та Маміяні. Під цим оглядом в історії початків наукового досліду нації особливе значення мав Туринський університет, два професори якого, Манчіні (Маnсіnі) а Маміяні (Маmіаni), звернули особливу увагу на націю, як об'єкт наукового досліду. Посівши в 1851 р. катедру міжнароднього права в згаданому університеті, П. Манчіні виголосив свій славетний інавгураційний виклад на тему: „Про націю, як підвалину міжнароднього права", що відтак був оголошений друком в його курсі міжнароднього права, а згодом й окремо не раз публікувався. Для Манчіні, нація — це джерело свободи та основа громадських взаємин взагалі. Це думка вченого. Але Манчіні одночасно також і ідеолог визвольної боротьби свого народу. В його ідеології нація - це „свята та божеська річ", (Sаntа е dіvіnа соsа), „як сама воля" (quаntо lа stеssа lіbеrаtа). Націологічно заслуга цього італійського вченого полягає в тім, що він у своїй теорії нації дав цікаву й досі ще актуальну аналізу та клясифікацію головних елементів нації, з якою нам доведеться ознайомитися в дальшому нарисі цієї праці так само, як з дефініцією нації цього піонера націології. Крім цього, на увагу заслуговує також те, що Манчіні в основу своєї системи міжнароднього права кладе націю замість держави. Це й тепер, після першої великої війни та відомих „14 точок" президента Вілсона й всупереч новітнім спробам модернізації міжнароднього права — все ще „музика майбутності". Колеґа Манчіні, також професор Туринського університету й спеціяліст у ділянці міжнароднього права, Маміяні, в 1859 р. у додаток о своєї праці: „Нове право вільної Европи" видає цікаву розвідку: „Про краще людське об'єднання та національну засаду", де викладає свою теорію нації, а головно подає власну дефініцію нації, на думку самого автора „ясну та стислу", й яка відтак не раз цитувалася пізнішими дослідниками цього питання. Пізніше ми подамо її серед інших зразків різних дефініцій нації. Покищо обмежимося цими матеріялами щодо ролі Італії в преісторії націології.

У зв'язку з цим треба тут у кількох словах зупинитися на Польщі, що поруч із Італією в XIX ст. відограла дуже активну ролю у національно-революційних змаганнях „Молодої Европи". Під цим оглядом однак, значення тодішньої Польщі, конкретніше, її національної еміґрації, було з одного боку ідеологічне, з другого — активно-революційне, але менш усього теоретичне у розумінні націологичнім. Ідеологічно мав вплив месіянізм польської поезії (Міцкіевіч, Словацкі, Красінскі), містична польська національна філософія. Революційно — не лише два польські протимосковські повстання (1830 і 1863 рр.), але й передовсім активна участь польських леґіонів майже у всіх тогочасних національно-революційних акціях по всьому світі, а передовсім в армії Наполеона. Теоретично поляки не внесли багато в теорію нації, їхня концепція нації — була історична. Вона жили здебільшого спогадами про колишню Річ Посполиту. Мріяли про відбудування незалежної Польщі у межах 1772 року. Але їхній революційний табір зумів органічно зв'язати справу визволення польського народу з політичними змаганнями тодішньої європейської демократії. Поляки були співфундаторами та активними членами „Молодої Европи". їм вдалося придбати для польської справи тоді повстаючий І Соціялістичний Інтернаціонал. Батько наукового соціялізму К. Маркс був здеклярованим полонофілом. Міжнародній соціялізм у своїй першій фазі наявно космополітичний і байдужий, коли просто не ворожий до національного відродження та визвольних змагань інших поневолених народів, а передовсім слов'янських (в Австро-Угорщині та на Балканах), взяв під свій захист польських самостійників і не раз активно виступав на оборону визвольних змагань польського народу. Поляки фактично перші здобули партійну автономію в лоні Соціялістичного Інтернаціоналізму, зрештою збудованого на основі державного, а не національного представництва. Щойно після неуспіху їх січневого повстання 1863 р. і в наслідок цього занепаду революційної ідеології, а поруч з тим і спроб замирення з існуючим політичним „stаtus quо", робляться з польського боку теоретичні спроби виправдання існування й „культурної нації" державно поневоленої, та навіть пошматованої. Маю на думці цікаву польську ідеологію т.зв. органічної праці. Теоретично це т.зв. „варшавський позитивізм" з відомим польським філософом і письменником Сл. Сівєнтоховскім на чолі. В основу цього світогляду була покладена відома теза Декарта: „думаю, отже існую" в її застосованню до поневоленого народу, що позбавлений політичної самостійности, проте, культурно існує і є здатний до поступового розвитку, як активний та рівноправний член людства.

Каталонія і Фр. Пі-й Марґаль. Від Польщі, цього тодішнього національного авангарду Европи, мусимо на момент перекинутися в західній куток Европи, бо аж у Каталонію, що в преісторію націології вписала кілька цікавих і ориґінальних сторінок, де націологія ще й досі є систематично та дуже успішно плекана.

Наполеонівська інвазія розбудила національне питання почування Еспанії й викликала стихійний опір проти спроб невгомонного корсиканця перекинути свою владу за Піренеї. Еспанський молодий націоналізм майже відразу ж пішов шляхом державного централізму. Звідки неминучий його конфлікт із новокаталонським рухом, що пізніше, в середині XIX ст. починав набувати виразно політичного забарвлення, нав'язуючи, паравда, дуже приспаних, але, проте все живих ще спогадів про колишню самостійність та автономію Каталонії, цієї транепіренейської України.

У зв'язку з темою цього уступу, мушу пригадати тут про видатного католицького діяча й політичного теоретика Ф. Пі-й-Марґаля (Fr. Рі у Маrgаll), якому припадає керуюча роля під час першої еспанської революції 1873 р. й що тоді вже робив заходи для проголошення каталонської республіки. Пі-й-Морґаль є автором джерельної монографії „Народи" (Lаs Nасіоnаlіdаdеs), написаної в 1876 р., і хоча конкретно пристосованої до політичних відносин в Еспанії але яка теоретично трактує проблему нації в цілому її засязі; тому в цій праці каталонського М. Дрогоманова належиться, без сумніву, почесне місце в преісторії націології.

Менше всього зацікавлення до національної проблеми знаходимо в той час у Франції. Це не тяжко зрозуміти й пояснити. В 1789 р. в наслідок Великої Революції Франція, перетворившись у „єдину та неподільну" (une еt іndivisiblе) республіку, пішла по лінії послідовного та безоглядного централізму. За революційною ідеологією нація стала синонімом держави. Таким чином офіційно все населення Франція уважала французьким, незалежно від його етнічного походження або рідної мови. Отже, однаково провансальці та баски, каталонці та бретонці, ельзасько-льотаринґські німці або фляманці. Французькі „аложені" (інородці) виснажені національне під час революції, що особливо дошкульно

вдарила по них, продикалися до нового життя дуже поволі. Новопровансальський та необретанський рух, що датуються від середини XIX ст., мали характер мовно-літературний, а подекуди культурний: чужі були їм національно-політичні аспірації, а тим менше якийсь автономізм чи федералізм, не кажучи вже про сепаратизм. Зрештою, вони не виходили поза місцевий провінційний масштаб. Париж політичне їх не боявся, а естетично кокетував з ними, доказом чого може бути загальнофранцузький культ великого провансальського поета Фр. Містраля, ідеолога і провідника т.зв. руху „фелібрів", цього найбільш яскравого вияву неопровансальського національного ренесансу, що знайшов згодом відгомін і серед бретонців.

Е. Ренан. Щойно поразка Франції у війні з Прусією (1870-1871) й втрата Ельзас-Льотаринґії викликала по той бік Рейну велику й зрозумілу реакцію. Французька опінія мусила задуматися над істотою національної проблеми. З національного боку цікавим цієї реакції можна уважати славетний трактат Е. Ренана (до речі, трактат цей — вклад бретонця для культури французької): „Що таке нація? (1882 p.), в якому видатний вчений і письменник з особливим наголосом підкреслив значення національної свідомості та волі, як найосновніших ознак нації, що за його думкою, є властиво „щоденним плебісцитом", стверджуючим її непереможне бажання бути та залишитися собою. Цей твір автора славетного життєпису Христа, є найкращим французьким матеріялом до преісторії націології. Бо інші французькі праці XIX ст., що трактують неначебто національні питання, як, напр., монографії Летурно (Letoueneau) або Лебона (Le Bon) — цього останнього відома й дуже популярна розвідка про закони духового розвитку народів — більше належать до обсягу етнології, ніж націології, як науки передовсім про сучасну націю, а не наріду його давніших стадіях творення. Лише перше видання оригінальної монографії Жоане (Johannet) „Національна засада" (1908 p.), можна уважати новою спробою модерної французької націології, яка щойно під час 1-ої світової війни виявила себе більше активно. Але з погляду історії націології — Франція може бути цікава, як країна традиційного азилю для національної еміграції всієї Европи, коли не всього світу. Через це вона претендує іноді на титул доброзичливого протектора народів-кріпаків. Справді, перед Першою великою війною в Парижі головно була зосереджена інформація та пропаганда поневолених націй. Звичайно, вона також цікава, як матеріял до історії націології. Хронологічно вона припадає вже на початок цього століття, точніше кажучи, на останні кілька років перед 1-ою великою війною.

У 1912 р. у Парижі заходами литовського емігранта й видатного національного діяча Й. Ґабріса був заснований „Союз поневолених народів" (Union des Nationalites) і почав виходити спеціяльний журнал „Les Annales des Nationalites), яскраво націографічного характеру. Між іншим одне його подвійне число (ч. 3-4, 1913 р.) було присвячене українському питанню. У зв'язку з цією акцією в 1913 р. вийшов також у Парижі збірник лекцій про поневолені народи Осередньої та Східної Европи й з цікавою передмовою відомого французького історика Ґ. Сеньобо. Заголовок цієї книжки та вступ до неї — „Автономічні прямування в Европі" — характеризує зміст цієї праці, що змальовує національні рухи в Европі напередодні вибуху всесвітньої катастрофи; гарну національну аналізу національно-визвольних змагань зробив згаданий французький вчений у своєму програмовому вступі до них. Було вже зазначено, що під час Першої світової війни українці, як зрештою, по всьому світі, виявилося живе зацікавлення національною проблемою. Оглядові впливу Першої світової війни на націологічні проблеми буде присвячений окремий уступ цього нарису. Там мова й про французькі надбання на цьому полі.

Тут на прикінці цього уступу ще кілька слів про Англію з погляду преісторії націології. Щодо цього, то роля її дуже нагадує вже з'ясоване становище Франції. Коли йдеться про Англію, як великодержаву, передовсім трансконтинентальну й позаєвропейську, то це зовсім зрозуміле. Англію фактично цікавили більше расові питання; конкретно проблема гегемонії білої раси серед кольорових племен, як тубільного населення позаєвропейських її колоній.

У себе дома, але за морем, Англія, правда, мала одно дуже дошкульне питання, а саме ірляндське, а в порівнанні з європейськими національними проблемами було дуже своєрідне. В ньому переважали моменти: політичний, релігійний, господарський, суспільний, але майже жодної ролі не відігравав мовний антагонізм, що на континенті й національних суперечках є здебільшого на першому місті.

Правда, й у себе під боком Англія мала одну національну справу, а саме кімрійську (у Велзі), кельтсько-мовний та культурний характер якого були наявні, натомість політичний — виявився після світової війни. Недиво, що англійська наука минулого століття зробила дуже багато й була у значній мірі каменярем у ділянці етнології та фолкльору, як розуміється й етнографії. На полі націології вона виступила самостійно вже під час Першої світової війни, якщо не рахувати цікавих націографічних монографій Сетона-Востона „The Southern Slav Question" (1911 p.), „Europe in Melting Pot" (1919 p.), присвячених положенню поневолених австро-угорських народів, передовсім словаків та югослав'ян.

Правда, в дорібку англійської наукової літератури є дуже цікава публікація Бейджота (Bagehot), яка у перекладах на чужі мови відома під неточною назвою — „Про походження народів", напр., в німецькому: „Ursprung der Volker", але що має на увазі не сучасні нації, тільки давні народи у початкових фазах їх творення з племен, коли природа була рішаючим чинником, ніж занадто ще примітивне суспільство. Автор сам назвав цю працю: „Природознавство і політика. Думка про застосування природної селекції та спадщини до громадським суспільств" (1872 p.). Як видно з цього заголовку, згадана праця Бейджота є даниною у той час пануючому у наступі дарвінізму та теорії еволюції. Звичайно, історично вона може цікавити націолога, що мусить студіювати повстання та розвиток модерної нації від найстарших її прапочатків. Проте, було б неправильним зараховувати цю книгу до преісторії націології. Своїм змістом вона скорше належить до ґенетичної соціології, що досліджує початки і первісний розвиток суспільних установ, а не до націології, яку у першу чергу цікавлять модерні культурні нації.

Ми бачили, як Австро-Угорщина, завдяки різноманітному національному складу її населення, була державою, що виявила себе дуже активно на полі націологічних дослідів, вписавши не одну цінну та оригінальну сторінку в преісторію нової науки про націю.

Цікаво, що цього не можна сказати про східню сусідку габсбурзької монархії, небіжку Російську імперію, що з національного боку також уявляла з себе якийсь дуже своєрідний „етнографічний музей" живих народів, різноманітного походження, культур, мов.

Ідеологічно, Росія в національному питанні здебільшого й за дуже незначними винятками стояла на дуже космополітичних та універсальних позиціях, оскільки, бодай, йде мова про її поступові демократичні та передовсім — революційні кола громадянства. Відомий ідеолог і теоретик російського соціалізму П. Лавров у програмовій заяві (1873 р.) писав, що: „... національне питання має зовсім щезнути перед завданням соціяльної боротьби..., а взагалі, на його думку, це вже ... „преісторична засада". Ще більше різко підкреслив це інший московський революціонер П. Ткачов, доводючи, що „розумовий поступ прямує до знищення... національних особливостей..." (1879 p.). Московський соціялізм і революціонізм фактично залишився на цих позиціях увесь час. Право народів на самозначення визнавалося ним здебільшого теоретично й під примусом невмолимої дійсності. Московський революційний табір був вірним традиційному російському централізму, заініційованому ще декабристами (Пастель).

О. Герцен. Винятком, заслуговуючим на увагу з цього боку, був відомий російський публіцист О. Герцен, видавець у свій час славетного закордонного часопису „Колокол" (Дзвін), до якого з великою пошаною ставився Т. Шевченко, ознайомившись з ним по дорозі зі свого заслання до Петрограду. Герцен не був теоретиком, але скоріше ідеологом національного питання. Для нього право кожного народу на самостійне існування було громадською аксіомою. Визнавав це право він і за Україною, тавруючи безпідставні зазіхання на неї з боку Москви, так і Польщі. Герцен йшов власне далі, бо право на самозначення визнавав навіть за кожним "географічним положенням". Писання цього видатного російського публіциста, а особливо славетні його спогади: „Билое й думи" (Минуле та думки) з погляду преісторії націології дуже цікаві через те, що в них автор багато присвятив уваги й живо змалював тогочасні національні рухи, зосереджені довкола „Молодої Европи". Майстер слова, він залишив митсецькі портрети видатних провідників національне визвольних змагань (Дж. Мадзіні, Гарібальді, Кошута, Ворцеля й т.д.), одночасно плястично схарактеризувавши додатні та відємні риси національних еміграцій тієї доби.

М. Бакунін. Його приятель і земляк, революціонер з фаху, М. Бакунін є другим білим кругом серед москалів, оскільки йде про їхнє ставлення до національних питань. Він також не був великим теоретиком у цій ділянці, але зате невтомним практиком. У поневолених народах М. Бакунін добачав природного союзника революції та ворога держави, яку він заперечував, ідеологічно стоючи на позиціях анархізму. Він активно брав участь у всіх тодішніх акціях поневолених народів, спрямовуючи їх у бік революції. Така його роля була на 1-му слов'янському конґресі (на Зелені Свята) в 1848 р. у Празі, що під його впливом закінчився вибухом відомої револьти. У 1849 р. він разом з Р. Ваґнером виступає активно у саксонській революції, стараючись, зрештою марно, зреволюціонізувати лужицьких сербів. М. Бакунін встряває також у підготовчі заходи до польського січневого повстання 1863 року. Відтак (1864-69 pp.) він закладає таємне революційне „Міжнародне Братерство", де скупчені були представники різних народів, що боролися за своє визволення (італійці, поляки, німці), або проти політичного абсолютизму (французи, скандинавці).

М. Бакунін був революційним слов'янофілом. Московське слов'янофільство, як відомо, у своїй історії було течією консервативною, коли не просто реакційною, — в кожнім разі антиевропейської орієнтації, що відкидало західний демократизм та конституціоналізм. Національна засада в цьому світогляді була одним із головних ідеологічних складників, але політично вона розумілася зовсім реакційне й немала нічого спільного з революційно-визвольними змаганнями поневолених народів. „Визвольна" роля царської Росії на Балканах, серед тамтешніх православних народів, у світлі фактів виглядає зовсім прозаїчно, без традиційного сержанку слов'янофільської романтики, в яку ці події були звичайно одягнені для приваблення симпатії ширшого загалу.

Писання російських слов'янофілів, що здебільшого були ідеологами повстаючого московського націоналізму, як Хомякова, Аксакова, особливо ж Леонтьєва, чи зрештою, московського націоналіста Достоєвського, звичайно, цікаві, як матеріяли до історії початків націології. Цікаві так само, як писання ідеологів німецького пангерманізму, багато зі становища взаємин між нацією та расою. З цього боку на особливу увагу заслуговує свого часу дуже голосний твір Н. Данілевського: „Росія та Европа", що уважався євангелією молодого російського націоналізму, науково, зрештою, праця мало оригінальна, бо здебільшого залежна від своїх німецьких зразків (головно, й оскільки йде про теорію „культурно-істричних" типів, запозичену від німецького історика Рюккерте), а до того ще й реакційну, поскільки вона стояла на протиеволюційних, антидарвіністичних позиціях.

Проф. П. Мілюков, що у своїй, попередньо фитованій, теорії нації, докладно аналізує споби російських національних ідеологій, слушно відокремлює А. Градовського, як чи не єдиного московського дослідника, що науково цікавився проблемою нації, правильно зрозумів їх істоту та оцінив її значення, як „ідеї нової, що належить до нашого століття".

А. Градовського та В. Соловьйова, автора спеціяльної розвідки про націю, доводиться з російського боку зарахувати до тих піонерів, що поклали свої цеглини під фундамент майбутньої націології. З приводу нації висловлювалися також інші російські вчені, напр., П. Струве або Бердяєв. Але їх трактування нації суто містичне та метафізичне (П. Струве дивиться на націю, як на „істоту понадрозумову та нерозумну"), — і через те я свідомо цих дослідників не зараховую до піонерів націології, бо такими вони в дійсності не були.

Звичайно, царська Росія, як жива, мовляв, лябораторія національних рухів, з погляду початкової націології є дуже цікавим джерелом. Але під цим оглядом історик націології автентичний матеріял та теоретичне його розроблення скоріше знайде серед національних ідеологів та теоретиків „інородчеського" походження, ніж серед росіян, що реально політичну вагу національної проблеми для імперії царів почали розуміти щойно після першої революції (1905-1906 pp.), а небезпеку її відчули аж після жовтневої революції (1917 p.), коли Російська імперія, цей „велетень на глиняних ногах" фактично вже завалився. Націографічно багатий матеріял до історії національних рухів у передвоєнній Росії, а також у Німеччині та в Австрії, був зафіксований в дуже цікавому збірнику А. Й. Кастелянського: „Формы національного движенія в современных государствах" (1910 p.), якому, звичайно, належиться почесне місце в бібліографії націознавчої літератури.

Українці та націологія. Оскільки в Австро-Угорщині чехи були піонерами національних дослідів, то в царській Росії ця роля припала українцям. Мотиви зацікавлення національною справою в обох цих випадках були ті самі: наукова теорія мала підсилити й виправдати національно-визвольну практику й змагання цих двох поневолених народів, що у XIX ст. національно прокинулися й були втягненні у вир всеевропейського національного ренесансу. Властиво майже кожен з українських вчених, що працювали для воскресення свого народу, фактично більше чи менше працював також, як каменяр майбутньої націології. Це доводиться однаково сказати як про М. Костомарова, так і про В. Антоновича.

М. Драгоманов. Але коли у цих українських вчених націологічний інтерес був побічним, то М. Драгоманова досліди на полі національних рухів й національної проблеми взагалі органічно входили в програму його наукової діяльності. У XIX ст. в Европі не багато було вчених, ім'я яких більш заслужено може бути вписане на сторінках преісторії націології, ніж ім'я автора „Чудацьких думок про українську національну справу" й „Історичної Польщі та великоросійської демократії", щоб обмежитися лише двома зі становища науки про націю, без сумніву, найцікавіших праць великого українського європейця, авторитет якого сучасний здезорієн-тований український націоналізм дарма намагається принизити, не розуміючи понадчасового в писаннях Драгоманова й політичне полімізуючи з ним у площині вузько-сучасного політичного реалізму.

Великі заслуги М. Драгоманова, як одного з найвидатніших каменярів націології, безсумнівні для кожного, кого проблема нації цікавить з наукового, а не виключно політичного або лише тактичного боку.

На II конгресі німецьких соціологів в Берліні (1912 p.), спеціяльно присвяченому науковому з'ясуванню істоти нації, значення цього українського дослідника національних рухів зокрема підкреслив відомий німецький вчений М. Вебер: „кожному, хто всебічно хоче зрозуміти велике значення правного утворювання міжнаціональних взаємин, то для того найголовнішим джерелом могли б бути писання Драгоманова..." Також Т. І. Масарик — у своїй цінній монограції про марксизм („Суспільне питання"), звертає увагу на М. Драгоманова, як на критика національного шовінізму Лясаля. М. Драгоманов справді має великі заслуги, як безоглядний критик того революційного соціялізму, що по суті був замаскованим лише державним націоналізмом представників пануючих народів та який прикривався абстрактним інтернаціоналізмом для поборювання реальних визвольних змагань поневолених народів. Для автора тези „космополітизм у цілях, націоналізм у засобах" між розумним інтернаціоналізмом і здоро творчим націоналізмом не було і не могло бути суперечне. М. Драгоманов добре розумів, що це лише два, один другого доповнюючі, громадські процеси. Через це М. Драгоманов був послідовним оборонцем усіх плебейських народів новочасних національних рухах він слушно добів поступову силу історії. Його національні й націографічні писання — це наріжні камені в будинку науки про націю, преісторія якої на все буде в першу чергу зв'язана з іменем цього трагічного українського вигнанця, якого доба переслідувала не лише за життя, але не залишає в спокої навіть після смерти. На цьому можна закінчити увагу з приводу преісторії націології перед світовою війною, але національне питання політичне поставила на чергу дня і одночасно викликала до нього теоретичне зацікавлення.

"О. І. Бочковський. Вступ до націології"