"О. І. Бочковський. Вступ до націології"

Коли наполеонівські походи по всій Европі будили серед пригнічених народів почуття національної свідомості та стіхійного протесту проти споконвічного утиску, протиставлячи проте, за малими винятками, національні проблеми, як політичного, конкретного домагання від віденського конгресу 1815 р. національна засада що існувала, як державнотворчий чинник, то після вибуху Великої Війни 1914 р. незабаром виявилося і це інстинктивно відчули обидва воюючі табори, що національне питання є однією з головних дієвих осіб цієї вселюдської драми що майбутня мирова конференція не зможе знехтувати засади, в ролі політичного фактора так, як це без труду могла зробити її віденська попередниця з перед сто років.

Уряди та визвольна боротьба. Цим пояснюється, наприклад, дипломатія обох ворожих таборів майже наперед прилюдно почала визнавати право поневолених народів на самовизначення; чому з обох боків дієвого фронту — було офіційно проголошено, що ця війна є війною за визволення народів.

Дипломатія й політика капітулюють, звичайно, перед непереможними фактами. Під час кривавих подій 1914-1918 pp. вони примушені були визнати політичне значення національної засади, рахуючись з наявним фактом стихійности й непереможности національно-визвольних рухів у всій Европі. Що робилося це під примусом імперат-дійсности, видко добре з того, що кожен воюючий табір конкретно мав на меті „визволення" поневолених народів, які були в ярмі ворожих держав, забуваючи чомусь зовсім про тих, що страждали під боком від свого власного утиску. Наприклад: Антанта цікавилася і підтримувала визвольні змагання австро-угорських югослов'ян, чехів, і словаків. Бльок центральних держав і особливо Німеччина виявляла велике політичне зацікавлення до східно-европейських народів, замкнених у царській „тюрмі народів" (українців, поляків, литовців, фінів і т.д.), або підтримували протианглійські змагання ірляндців. Проте, всупереч цій наявній нещирості, для якої національне питання було лише тактичним маневром чи політичною зброєю для ослаблення сил ворожого табору шляхом національної ірреденти, раз піднесена, поставлена руба й визнана урядовою національна засада, стала відтак політичним чинником, з яким довелося числитися мировій конференції, що у 1919-1920 pp. ліквідувала цю всесвітню пожежу.

Націографічна література. Нас цікавить тут балянс Першої світової війни з національного погляду. Він чималий і дуже різноманітного змісту. Отже, передовсім ця війна незвичайно поширила літературу про національні справи. Звичайно, наукова їх вартість дуже зглядна, бо ці писання в першу чергу були політичного та пропаґандивного характеру. Але серед цих писань є багато, що докладно знайомлять з історією поодиноких національних рухів та з фактичним положенням різних поневолених народів і через це мають незаперечне націографічне значення. Льозанська Централя поневолених народів (Oficce des Nationalits), на чолі якої стояв попередньо згаданий уже литовець Ґабріс, видала наприкінці світової війни цікавий каталог цієї пропаґандивної й інформаційної літератури, який можна уважати спробою бібліографічного покажчика літератури до національного питання за час Першої великої війни. Періодичний орган, що стежив головно за справами російських поневолених народів, були цитовані тут також („Les Annales des Nationalits"), який на початку війни було перенесено з Парижа до Льозанни. В Англії, за редакцією Сетона але під фактичним проводом Т. Ґ. Мвсарика, почав виходити тижневик „The New Europe" („Нова Европа"), спеціяльно присвячений національним справам у звязку з війною, але який більшу увагу звертав на положення австро-угорських недержавних народів. Націологічно і націографічно його науковий рівень був вищий за льозанський згаданий часопис, хоча й він, розуміється, не був вільний від певних політичних тенденційностей та однобокостей.

Об'єднання й конгреси поневолених народів. Перша Світова Війна була добою об'єднання й порозуміння між поневоленими народами як російським, так і австро-угорським. Виявом цього були міжнаціональні конференції або конгреси, як, напр. проектований у Берліні (в грудні 1915 р.) „Конгрес міжнародніх студій" („Congres international d'Etudes), що з технічних причин не відбувся, а на якому мали розглядатися: текст проекту „Деклярації прав народів", вироблений паризько-льозанською постійною комісією й на підставі спеціяльної анкети цієї комісії складені „максімуми" й „мінімуми" вимог поодиноких поневолених народів. Ці матеріяли оголошені були відтак (1916 р.) друком й гааґському „Збірникові звітів про різні точки програми мінімум", що вийшов заходами „Централі для тривкого миру" („Organisation Centrale pour le paix durable").

В. Вільсон. В літку 1916 p. у Льозанні відбувся конґрес поневолених народів, що пройшов під знаком славетних „14 точок" президента В. Вільсона, цього великого американського ідеаліста, що мав відвагу поставити національну проблему в цілу її природну величінь без традиційного дипломатичного крутійства, але який практично не орієнтувався в дуже заплутаних національних справах Европи та залишився осамітненим на мировій конференції зі своїми плянами, а, зрештою, був зраджений та здезорієнтований своїм народом і батьківщиною. Трагічний приклад В. Вільсона є саме клясичним прикладом того, як тяжко погодити національну ідеологію й теорію з політичною практикою.

В Льозанському конгресі поневолених народів активно брали участь також українці. Докладний звіт про нього є, звичайно, цікавим не лише як історичний, але й етнополітичний документ, бо знайомить читача з конкретними політичними домаганнями пригноблених націй і наявно демонструє поглиблення національно-визвольних змагань під впливом війни. Це ще в більшій мірі треба про римський конґрес поневолених народів (весною 1918 p.), що відбувся під егідою Антанти й де програми, головно австро-угорських поневолених народів були вже конкретно формульовані.

Ми бачимо, отже, як світова війна дійсно руба поставила національну справу. Для поневолених народів це була здебільшого непередбачена історична нагода, для поставлення своїх визвольних домагань на арену міжнародньої політики. Для великих держав, що поборювали або нехтували ці змагання, це була остання пересторога, що підкреслила реально-політичну вагу національних рухів у наш час. Все це разом має, звичайно, значення з погляду етнополітики, цебто національної політики. Але було б помилкою гадати, що зі становища теоретичної націології ввесь цей величезний матеріял не має вартости. Навпаки, він промощував природно й неминуче шлях до постання й самовизначення науки про націю. Від цієї масової омпірії був лиш один крок до націології. У моїй праці — „Національна справа", писаній у 1917-18 році, констатуючи в передмові незвичайну активність національного питання у зв'язку зі світовою війною, я, звертаючи увагу на те, що з наукового боку це питання все ще мало досліджене та з'ясоване, казав: „Націологія, як спеціяльна наука про цю справу, чекає ще на свого Челлена (цебто відомого шведського фундатора наукової системи політики,-Б.). Ця війна спричиниться до її постання, це річ певна...".

Пишучи це понад 17 роками в австрійському конфінаті, без доступу до тодішньої антантської літератури про національні справи, я не знав, що вже під час кривавих подій світової війни, були покладені перші підвалини під націологію й появилися перші наукові теорії нації. Із змістом головних із них ми ознайомилися згодом.

"О. І. Бочковський. Вступ до націології"