"О. І. Бочковський. Вступ до націології"

Перший президент Чехо-Словацької республіки має величезні заслуги, як один із найголовніших попередників і каменярів націології. Ще, як професор університету, Т. Ґ. Масарик у своїх викладах завжди жваво реаґував на всі актуальні питання. Недарма він називав ці свої виклади „практичною філософією"; власне й здебільшого були вони — практичною соціологією. Для Масарика теоретична наука, відірвана від реального життя взагалі не існувала. Наука для життя, а не життя для науки, — було його гаслом. У цьому одна з головних прикмет громадського реалізму цього вченого. Цікаво, що одна з найбільш теоретичних його праць, яка трактує питання клясифікації науки, називається „Спроба конкретної логіки" (1887 p.).

Зрозуміла річ, що великий цей організатор і будівничий чеського національного життя й державної самостійности, з його надзвичайною чуйністю до кожного прояву громадських змагань сучасности, не міг не цікавитися та не реагувати на національну справу, яка відігравала активну ролю в історії Австро-Угорщини від середини минулого століття аж до її занепаду. Реаґував він на неї передовсім практично, як публіцист і політик, цікавився й досліджував він її також теоретично, як соціолог і філософ. Трактуючи всі суспільні питання конкретною методою, Т. Ґ. Масарик, як соціолог, добре розумів і передбачав, що вивченню національного питання, мусить бути присвячена окрема спеціяльна соціологічна дисципліна. Думки ці він висловлює вже у своїй попередньо згаданій „Конкретній логіці". До неї автор клясичної монографії про чеське національне відродження: „Чеське питання" (1895 p.), — вертає відтак не раз, все підкреслюючи потребу такої спеціяльної науки й з жалем констатуючи, що вона ще не постала. Навіть під час світової війни, коли національні справи цікавили його передовсім з практичного боку, а саме у політичній площині, Масарик усе має на увазі теоретичний аспект цього питання. Після М. Драгоманова, Т. Ґ. Масарик безперечно найвидатніший каменяр сучасної націології. Хронологічно він, немов, продовжував працю в цій ділянці, яку розпочав його великий український попередник.

Про Масарика, як піонера націології, слід було б говорити вже попередньо, бо його перші націологічні писання й виступи датуються ще з кінця XIX ст. Якщо присвячую йому тут окремий уступ у зв'язку з Першою Світовою Війною, то роблю це свідомо тому, що саме у цих бурхливих і кривавах роках цієї всесвітньої завирюхи найбільше та найяскравіше виявилося відношення його до національної проблеми, як практика й теоретика.

У моїй монографії: „Т. Ґ. Масарик — національна проблема та українське питання" (1930 p.), я докладно з'ясував (у розділі VI), погляди будівничого чехо-словацької держави на національне питання, ясно документуючи їх цитатами із головних творів і прилюдних його заяв. У цій праці, на дальших її сторінках, мені ще не раз доведеться покликуватися на Масарика при аналізі різних проявів моментів сучасного національного процесу. Через це тут я обмежуюсь тільки стислою характеристикою становища Масарика до національної проблеми, маючи на увазі його заслуги, як каменяра наукового трактування цього питання.

Отже й насамперед, Масарик від самого початку студіював національні справи соціологічною методою. Він розрізняв у них політичний і соціологічний бік. Вже в передмові до згаданої тут своєї праці „Чеське питання" Масарик це виразно зазначає й підкреслює в перших її рядках, кажучи: „Чеське питання" трактую тут у політичному розумінні, в сенсі політичної практики, але маю на увазі соціологічну аналізу всіх отих питань, які виринають перед тим, коли хто хоче зрозуміти сенс чеської історії, хто хоче дізнатися, чим культурно ми живемо, чого бажаємо, чого сподіваємося, як окремий нарід".

Далі Масарик слушно особливу увагу звернув на методологію націознавчих сиудій. В цьому „Чеському питанні" (§21) він формолює своїх дев'ять методологічних правил з цьоого приводу, з яких три є загальних, а останні — спеціяльні. Отже, перше в них є спеціяльно характерне для Масарика, як соціолога-теоретика, а одночасно і політика-практика. Наводжу його тут, як основне правило, на якому має базуватися наукова націологічна методологія взагалі. Ось воно:

„Народи й нарід власний можна трактувати зовсім усебічно безсторонньо, й не має потреби обожувати весь свій нарід: для мене, напр., словаки не є менше милими через те, що я пізнаю їх помилки. Не розумію, чому пізнання дійсности мало б заважати природній любові до свого люду, своєї мови, свого народу. В народи особливого призначення — не вірю. Я не потребую принижувати інші народи для того, щоб піднести свій. Я пізнаю також помилки інших народів, але вони мене так не печуть, як помилки мого народу — або мої власні. Я радо визнаю кращі прикмети інших народів, але це не має жадного впливу на мої національні почування. На мою думку, є моральним обов'язком говорити відверто про чужі та свій нарід: національне крутійство заважає власному поступу..."

Правильним і загально націологічного значення є спостереження, зазначене у другому методологічному правилі Масарика, що про характер і властивості окремих народів висловлюється здебільшого погляди поверхові й неслушні. Через це автор „Нової Европи" рішуче проти узагальнювання, як методологічного правила, в трактуванні національних питань. Саме під час Першої світової війни, коли своєрідність і відрубність окремих національних питань виявилася з яскравою наявністю, Масарик у „Новій Европі" зформулював стисло цей свій погляд:

„Кожне національне питання, — писав він з цього приводу, — є самостійною, окремою проблемою, що вимагає знання фактичних відносин. Слід звернути на це методологічне правило якнайбільшу увагу; саме під цим оглядом серед політиків і державних діячів Европи є занадто мало фактичного знайомства з мовними та національними питаннями".

Беручи на увагу заплутаність і складність національних взаємин, Масарик є тої думки, що „стільки є національних справ, скільки народів і меншостей; отже, немає одного шаблону полагодження всіх національних питань".

Політична практика щоденного життя, головно в Австро-Угорщині, з якою Масарик мав нагоду досконало ознайомитися, як посол до віденського парляменту, приводили його до попередньо наведених методологічних висновків.

Його суто соціологічне розуміння та трактування історії нації уможливлювали йому правильну орієнтацію в конкретних національних справах. Доказом цього — його виступ у віденському парляменті (1908 р.) з приводу українського питання проти галицьких москофілів, що трактуючи цю справу однобоко й виключно з філологічного становища, приходили до зовсім безпідставного заперечування українського національного руху. У своїй цій знаменитій промові, полемізуючи з ними, Масарик, доводячи виправданість українських національно-визвольних змагань, дав цікаву й правильну формулу утворювання модерної нації:

„ Річ певна, панове, казав він, — політичні, господарські та суспільні причини формують не тільки нарід, але й його літературну мову. С тому помилкова думка, що мовознавство й література творять націю; ні, панове, важнішою є політична централізація й концентрація політичних сил".

Очевидно, що всебічне ознайомлення Масарика з емпірією сучасних національних процесів з одного боку, а з другого теоретичний його інтерес, як філософа й соціолога, до нації, вказали йому правильний шлях до вивчання цього своєрідного й складного суспілного явища сучасного громадського життя. Тому є зрозуміло, що він віддавна передбачав і висловлювався за самоозначення націології, як самостійної науки про націю. Вже в 1891 р. у своєму трактаті „Політика, як наука й мистецтво", Масарик говорячи про національне питання, писав: Постає тут нова нелегка ділянка для дослідів; народність, як нова категорія суспільна та політична стає важною для зрозуміння всекультурного розвитку й організації.

Я тут попередньою цитатою з „Нової Европи" ілюстрував, як Масарик ґрунтовно трактував проблематику нації, одночасно у низці запитань про те, як нація постала, творилася, розвивалася, — накреслюючи фактично програму та зміст майбутньої націології. Резюмуючи в цій праці свої уваги з цього приводу, він вкінці так конкретизує своє становище в цій справі: „такі є, коротко кажучи, проблеми науки національної філософії, що досі ще не була уконстатована точно, як наукова дисципліна. Де є питання, якими цікавляться історики, антропологи, етнографи. Філософи історії та соціологи; засяг і глибина цих студій у XIX ст. й в нашому є дальшим доказом, що національність є загально визнаною засадою, яка охоплює все громадське життя".

Масарик, як дослідник національних справ, слушно стояв на позиції самостійного та спеціяльного наукового вивчення цього складного суспільного явища. Парцеляція (розподіл) проблеми нації поміж окремими науками його наявно не задовольняла. Через це він все підкреслював неуконсти-туовання націології, очевидно уважаючи здійснення цього завдання лише питаннями часу й дальшої спеціялізації соціології.

"О. І. Бочковський. Вступ до націології"