"О. І. Бочковський. Вступ до націології"

30. СПРОБИ СИНТЕЗИ МІЖ ДЕРЖАВОЮ Й НАЦІЄЮ

Не можна тут обминути однієї справи, дуже цікавої та актуальної саме з етнополітичного боку. Маю на увазі змагання деяких держав післявоєнної доби до витворення національної синтези або соборности шляхом вужчого об'єднання чи то досі кордонами пошматованих частин тієї самої нації, чи то споріднених близьких племен. Слід пригадати, що перед 1914 р. деякі східні й середньоєвропейські народи жили по сусідству в двох або й трьох державах. Завдяки цьому вони підлягали впливу не лише різних політичних режимів, але й неоднакових культурних, суспільних і господарських відносин. Напр., поляки були поділені між Росією, Австрією й Німеччиною; українці між Росією та Австро-Угорщиною; румуни так само, але мали ще свою державу; югославський сербо-хорватський елемент був не тільки політичне, але й національне та адміністративно дуже пошматований. Річ ясна, що ця політична вівісекція, оскільки вона тривала десятки а то й сотки років, не могла залишитися без впливу на ці народи, спричиняючи серед окремих їх частин психо-національне відчуження, яке щодо поляків, констатував на початку цього століття літературний історик В. Фельдман, й яке яскраво виявилося в молодих національно-об'єднаних державах, гальмуючи процес їхньої політичної консолідації.

Варто тому зупинитися тут на двох прикладах післявоєнних спроб такої націо-державної синтези, а саме: в Югославії та в Чехо-Словаччині, де цей процес виявився особливо яскраво.

Під цим оглядом незвичайно складною є справа юґославської держави. З історичних і політичних причин у розвитку південних слов'ян дійшло до наявної національної трипартиції, тобто внутрішнього поділу на три частини. Передовсім культурно роз'єдналися й національне розійшлися серби й хорвати, що мають одну спільну мову. У зв'язку з історією югославська етногенеза давно вже розщепилася. Сербо-хорватський дуалізм був головно зумовлений культурними різницями між цими двома народами. Звичайно, в цьому напрямі діяли географічні моменти та зв'язані з ними господарські обставини. Зрештою впливала на це дуже політична історія, що державне пошматувала сербохорватське населення. Не слід забувати, що сербів і хорватів роз'єднувала насамперед релігія: православ'я й католицизм. А це значить, одночасно, що й культурно вони належали до різних світів. Також іслям не залишився на них без впливу. Отже, з релігійного боку вони були поділені на три частини. З мовного — на дві, бо словінці під цим оглядом літературно осамостійнилися. Сербо-хорвати послуговуються двома абетками — кирилицею й латинкою, що культурно також їх роз'єднує. Але найгірше югославська єдність була перед світовою війною пошматована з політично-адміністративного боку, бо аж на 9 частин, з яких кожна жила під іншим режимом. Сербія й Чорна гора була самостійними державами. Босня й Герцеґовіна анектованими провінціями Австроугорщини. Хорватія мала автономію під Угорщиною. Далмація творила забуту переферію габсбурзької монархії, на яку зазіхали італійці титулом історичного права, Штірія та Карінтія (із словінським головно населенням) підлягали Відню й на кількох відтінках мусіли відстоювати свою національну відрубність: головно проти німців та італійців, але також проти спроби сербів і хорватів, творячи свого роду природний міст між цими двома осередками юґославської націогенези. Македонія ж виявляла наявні прямування до національного самовизначення супроти всіх балканських сусідів. Не можна отже дивуватися, що процес національної консолідації Югославії від початку зустрівся з дуже тяжкими й майже непереможними труднощами, хоча він міг спертися не лише на старших, але й на одній відносно недавній традиції. Маю на увазі т.зв. „ілліризм", соборницьку ідеологію з-перед сто років, що постала в добі національного пробудження сербо-хорватів і мріяла про об'єднання всіх південно-слов'янських племен. Проте, новочасний історичний й головно політичний розвиток південної слов'янщини не сприяв цьому. Навіть навпаки, новочасна націогенеза привела до трипартиції цієї Югославії. Бо попри сербів і хорватів, як двох народів близняків — з яких один культурно був орієнтований на схід і балканізувався, а другий — своїми традиціями зріднився із заходом, — постала ще третя югославська нація — словінці, що культурно також належали до західнього типу. Молода Юґославія поки що взяла під увагу цю національну свою трипартицію. Вона назвалася „Королівство Сербів, Хорватів і Словінців" (скорочено: С.Х.С.), визнавши так складність своєї національної структури. На жаль, молода ця держава незабаром знехтувала цю обставину, завдяки чому дедалі все більше заплуталася у своїх змаганнях до національної консолідації.

У значній мірі завинила тут її державна політика, що не рахувалася з національною структурою Югославії й силоміць хотіла об'єднати її централістичним шляхом. За думкою Сетона-Востона, великого приятеля Юґославії та одного з найкращих знавців югославської проблеми, цей „перебільшений централізм" є головною перешкодою до переведення національної консолідації цієї держави. Англійський згаданий націолог рішуче остерігає Беоґрад від диктаторських заходів, цебто від примусової сербізації Юґославії за рахунок несербського її населення, головно хорватського й македонського. Він відкидає цей пансербський централізм, що привів нарешті до диктатури, характеризуючи режим цієї останньої, як бюрократичний абсолютизм і напівфашизм. Особливо ж він заперечує новий адміністративний розподіл Юґославії. „Дев'ять банатів (цебто провінцій. Б.) — каже він, — за винятком двох — остільки протиприродні, що є неймовірним, аби вони могли проіснувати довший час. Спроба викреслити історичні назви, як: Сербія, Хорватія, Далмація, Босня й т.д., з яких кожна тісно зв'язана з минувшиною й героїчною історією народу, зробила дуже непопулярною цю реформу, як і з наведених так із практичних причин, всупереч протилежним твердженням представників цього режиму". Сетон-Вотсон має рацію, коли закидає цьому режимові, що він під покришкою національної соборности фактично хоче перевести пансербську гегемонію в Юґославії. Автор джерельної праці: „Юґославська проблема" зауважує з цього приводу: — „Ані Австрія, ані Угорщина разом чи нарізно не були в стані розв'язати югославського питання; невдача цих їх спроб була однією з найбільших траґедій передвоєнної доби й однією з головних причин великої катастрофи, яка впала на Европу. Сербії припала ця роля й вона від самого початку мала покладати свої надії на матеріяльні сили, які незрівняно менші, за можливості колишньої габсбурзької великодержави, але лише на свої моральні й духові сили, як це робив Піемонт в Італії, граючи ролю каменяра свободи, рівности й самостійности. На жаль, впродовж 12 років (писано у 1930 р. Б.) сербські провідники засвоїли тільки методи насильства й виявили себе нездатними до переведення взаємного порозуміння... Лише відновлення вільних відносин, які будуть визнані 8 історичними провінціями, як природна основа для югославського об'єднання й відкинення існуючого тепер перенапруженого централізму, можуть запобігти остаточному розвалу.

Сербія не має жодних виглядів на успіх, коли буде послуговуватися засобами, яких намагалися вживати Австро-Угорщина. Сербія мусить знову спертися на духовну зброю, що їй допоможе всі частини нації об'єднати під її прапором".

Наведене зауваження Сетона-Востона з приводу Юґославії має ширше й загальноетнополітичне значення. Передовсім воно цікаве з погляду питання про соборність. Бачимо, що національну соборність тяжко, якщо не неможливо здійснити шляхом механічного, державаного централізму. Скоріше навпаки: адміністративний централізм є найбільшою загрозою для національного-державного об'єднання. Децентралізація ж, як повчає приклад домініяльної політики Англії, є вірнішим шляхом, що веде до державної консолідації. Відтак наведена цитата Сетона-Востона заслуговує на увагу, як осторога від адміністративної „геометрії", яка нехтує історичні й етнографічні межі країн. Клясичним зразком цього може бути революційний поділ Франції на „департаменти", що свідомо нехтував не лише історичні провінції, з яких складалася ця держава, але й геоґрафічно-природні її райони, маючи на меті цим адміністративно-механічним способом здійснення політичного ідеалу: „єдиної й неподільної" республіки.

Юґославія не консолідується національне, доки не верне до Корфського пакту (з 1917 p.), що перед постанням цієї держави забезпечував трьом національним частинам повну політичну рівноправність. Звичайно, шляхом існуючої диктатури це не до здійснення. Диктатура, як політична система є великим шкідником національного самовизначення. Юґославія скоріше чи пізніше примушена буде до відновлення конституційного ладу на демократичних засадах.

Цікавішою з націологічного боку є, без сумніву, спроба національно-державної синтези в Чехо-Словацькій Республіці. Ця молода держава об'єднує два близько споріднені народи: чехів і словаків, роз'єднаних історією вже на початку їх етногенези. Об'єктивно слід ствердити, що ця чехословацька спроба виказує чималий успіх, що заслугою політичного демократизму цієї республіки, яка зуміла досі подужати диктаторські натяки як прихильників московського комунізму, так і італійського фашизму. Оскільки йде мова про змагання до національної соборности між чехами й словаками, то з націологічного боку є спробою дискусійною, а практично питанням майбутности, хоча прихильники чехо-словакізму уважають його вже позитивно вирішеним.

У своїх спробах політично-державної консолідації Чехо-Словаччина також робила помилки. І тут гадалося напочатку, що адміністративний централізм є найкращим і найскорішим шляхом до здійснення цієї мети. Цитований англійський націолог Сетон-Востон, — знавець і приятель словаків (пор. його передвоєнну джерельну працю: „Національна справа в Угорщині"), — присвятив визволеній Словаччині критичну студію: „The New, Slovakia", в якій річево, на підставі особистих спостережень, з'ясував головні помилки празької політики супроти Братіслави, особливо ж у ділянці релігії, шкільництва й господарського життя".

Істота чехо-словацького питання не полягає в тому, чи теза, що чехи і словаки — це один нарід, або одна нація з однією спільною мовою, має рацію з об'єктивно наукового боку й виправдана життєвою дійсністю. Аджеж і наука може помилятися, зокрема в громадських справах, коли вона перебуває на послугах політики. Поки що можна говорити тільки про існування об'єднаної Чехо-Словацької держави. Чи ця держава витворить згодом чехо-словацьку націю, покаже щойно майбутність.

В чому ж криється істота цього з націологічного боку незвичайно цікавого питання? В наслідок історичних і політичних причин чехо-словацька етногенеза майже від самого початку пішла у двох напрямах; правда, рівнобіжне, а не протилежно. Історична традиція не знає чехо-словацького антагонізму в минулому. Навпаки, ціла низка фактів промовляє за сучасну ідеологію чехословакізму. Проф. А. Пражак у своїй розвідці: „Чехо-Словацький нарід" наводить силу історичних аргументів на доказ ідеології чехословацької соборности. Під цим оглядом чехо-словацькі взаємини є дуже відмінні, напр., від московсько-українських, або еспано-каталонських відносин. Новочасна чеська і словацька націогенія також ішли різними шляхами й впродовж цього процесу словацька мова осамостійнилася, як літературна й національна. Це є історичний факт, спричинений політичними обставинами, а саме потребою боротьби проти мадярських винародовлюючих змагань супроти словаків. У своїй монографії: „Чехо—Словацький розкол" (знадібки з історії словацької мови) проф. М. Годжа докладно з'ясував цю справу. Коли сучасна чеська лінґвістика формально уважає словацьку мову діялектом чеської, то фактично словацька мова існує, як жива й окрема, моючи змогу прилюдного розвитку з наукового й літературного боку. Отже, продовжується далі процес її самовизначення у зв'язку з молодословацьким післявоєнним активізмом.

Чехо-словацькі змагання до внутрішньої консолідації особливо цікаві тому, що тут розходиться про національну синтезу двох народів близнюків, які з мовного боку вже стали самостійними. Ця обставина не є проте перешкодою, бо згідно з конституцією Чехо-словацької держави обі ці мови є рівноправними та урядовими скрізь по всій її території. А взагалі, як зазначив це проф. К. Крофта, „в Чехо-словацькій республіці словаки так само, як і чехи, мають усі права державного народу; їхня мова є так само державна, як і чеська".

Істотна різниція між словаками й чехами полягає в чому іншому. Чехи є вповні модерною нацією, що вже перед світовою війною успішно довершила свою етногенезу. Натомість словаки, завдяки утискові з боку мадярів відстали під цим оглядом й нещодавно переступили поріг новочасної націогенези. Через це чехо-словацька дилема є скоріше суспільного й господарського характеру, а відтак також культурного й зокрема релігійного, ніж мовного характеру. Це використовує сучасний словацький автономізм, що іноді навіть кокетує з політичним сепаратизмом, хоча при своєрідній європейській політичній ситуації з гегологічних причин не має жодних виглядів на повну свою державну самостійність.

Якщо вона не буде органічним складником Чехословацької Республіки, тоді, річ ясна, стане жертвою мадярського або польського зазіхання на неї. Лише у чехословацькій державі зможе Словаччина національне дозріти й закінчити свою запізнену націогенезу. Демократична чехословацька конституція дає їй більше можливостей за територіяльне відокремлення чи осамостійнення.

Популяційне словаки мають кращі вигляди за чехів. Це зазначив д-р Е. Бенеш (див. його „Промову до Словаків" у 1934 p.) й на підставі цього він критикував автономістичне гасло: „Словаччина для Словаків!" На його думку, словаки не мають обмежуватися тільки Словаччиною, але хотіти панувати в усій Чехо-словацькій державі. Такий бо є наказ біологічно-популяційного стану речей, що матиме свої соціологічні й політичні наслідки в недалекій майбутності. Звичайно, сьогодні ще передбачити, чим закінчаться чехословацькі змагання за національну синтезу, тяжко сказати, чи приведуть вони до чехізації словаків, чи до словакізації чехів? З культурного боку ймовірніша перша можливість, з популяційного — друга. Проте найімовірнішим є припущення, що в результаті цих змагань постане новий тип політичної симбіози при дальшому затриманню національно-культурного й мовного чехо-словацького дуалізму. Словацький історик д-р Рапант гадає, що чехо-словацька національна соборність є ще спірна... Сьогодні не можна ще передбачати, чи чехи й словаки витворить цілковиту спільноту (для чого, зрештою, є всі об'єктивні передумови), чи розвиток піде в напрямі двох близькоспоріднених народів об'єднаних у спільній державі для забезпечення свого дальшого непорушного поступу (за що промовляли б дотеперішні спроби й досвід)...". На думку проф. Ал. Пражака, чехо-словацьке об'єднання є вже довершеним фактом. Д-р Е. Бенеш вірить, що чехо-словацька нація незабаром постане в наслідок існуючих біологічних й суспільних передумов. Чеський історик і дипломат проф. Крофта закінчує цікаву свою монографію: „Чехи та словаки перед їхнім державним об'єднанням" (1932) обґрунтованим припущенням, що в цій державі спільній для обох народів, потрібний і дорогий для обох, чехи й словаки розвиватимуться в напрямі до справжньої духовної єдности, підпертої певним фундаментом спільної національної свідомости, спільних національних інтересів і потреб, змагань та ідеалів, але, заховуючи, зрештою, свої відрубні ознаки". З цим передбаченням, історично й соціологічно обґунтованим, можна погодитися.

Я тут зупинився на прикладах Юґославії й Чехо-словаччини, де соборницькі змагання виявилися найяскравіше. Фактично кожна з відновлених і національне об'єднаних держав опинилася перед дуже тяжким завданням здійснення своєї національної соборности. Напр., нова Польща й Румунія мали багато клопотів на цьому ґрунті. Налагодження кращих відносин між Варшавою, Краковом і Познаню, або між Букарештом, Молдавією й особливо Трансільванією — не було легким з огляду на значні побутові та психологічні різниці в кожній з цих країн, що довший час існували окремим історичним і політичним життям.

Виявилося, що державне об'єднання не означає ще маханічне й автоматичне здійснення національної соборности, що ця остання вимагає попереднього плекання, незалежно від державних кордонів (коннаціоналізм) і шо власне це є найкращим шляхом і запорукою для здійснення ідеалу політичної соборности, яка зрештою, при сучасному міжнародньому положенню, має певні свої межі. Але також історія і географія можуть бути чинниками, що коли не уможливлюють, то дуже гальмують повне переведення державної соборности. Цікаво, що й великі європейські народи не здійснили цього національного ідеалу. У Швайцарії, напр., живуть німці, французи та італійці, які, річ ясна, не думають про політичну злуку зі своїми земляками в сусідніх національних державах. Тут згадувалося вже про те, що німецький нарід політичне дуже пошматований. Політичне він є організований в двох власних державах; позатим є державним у Швайцарії, а, зрештою, розкинений ще у восьми середньо- то східньоевропеиських державах, не рахуючи майже 7-ми мільйонової еміґрації в Америці. Саме на німецькому прикладі можна добре ілюструвати питання соборности в обох її аспектах: національному й державному. Історичні й географічні причини не сприяли політичному об'єднанню німців у минулому. Краєвий і державний партикуляризм т.зв. „Kleinstaaterei" (малодержавність) є типовим явищем німецького політичного життя аж до середини минулого століття, коли Німеччина почала державно об'єднуватися. Але навіть Бісмарк, що має великі заслуги під цим огладом, не був ще соборником. Після перемоги над Австрією (в 1866 р.) він зрезиґнував з Великої Німеччини, що об'єднала б також австрійських німців, розуміючи, що гегемонія Пруссії була б загрозою з боку сепаратистичного настроєної католицької Баварії, коли число католиків зросло б ще більш з прилученням австрійських німців. Не слід забувати, що релігійне ворогування між католиками й протестантами спустошило Німеччину під час тридцятилітньої війни. Релігія була чинником, що істотно роздвоїв німецький нарід. Одночасно можна встановити їакож їхню культурну партикуляризацію, яку добре символізує традиційне змагання між Мюнхеном і Берліном, не згадуючи вже про Відень або Цюріх, як зовсім відрубні осередки німецької культури, що мала, зрештою, свої форпости також поза німецькою традицією, напр., у Празі або в Ризі. Ніколи мовні чи етнографічні межі німецького народу не покривалися з його державно-політичними кордонами. Історія й географія не сприяли цьому. Майже 15 мільйонів німецького населення поза політичним впливом Берліну є наявним цього доказом. Географічно положення Німеччини в середині Европи спонукало німецьку етнічну стихію до поширення, головно у східньопівденному напрямі. Колонізація сусідніх, переважно слов'янських теренів, є характерним явищем германо-німецької етногенези з початком другого тисячоліття. Перед тим вона шукала виходу на захід, де незабаром з різних причин німецький „Дранґ" був припинений. Політична експансія й змагання за панування в Европі є типовою ознакою німецької історії. Передовсім вона виявилася в боротьбі за опанування Італії й за утворення германської великодержави „від Східнього моря до Сипілії", що приводило до безнастанних конфліктів з папським Римом і північноіталійськими міськими громадами; другого — німецький „Drang nach Osten" намагався захопити чеські країни та Балтику, залишаючи по дорозі скрізь сліди своїх політичних прямувань. Цікаво, що ці політичні змагання німців виявилися у спробах понад-національних державних формацій. В дійсності й завдяки внутрішній боротьбі це сприяло краєвому партикуляризму й вищезгаданій політичній „еіааееі", — а водночас гальмувало мовне об'єднання німців, не зважаючи на формальну перемогу „Hochdeutsch" — після перекладу Біблії Лютером на цю мову. Фактично німці залишилися народом багатьох живих діялектів, які в щоденному житті мають перевагу над літературним „hochdeutsch".

Відтак ця експансія у минулому зумовила культурний ноліформізм (різноманітність) німецького народу. Вона поширила німецьку стихію далеко за етнографічні межі, розбиваючи південносхідні їх національні кордони. Це в свою чергу є великою перешкодою для створення соборної німецької держави. Сучасна Німеччина поставила це головним своїм національним завданням, яке хоче здійснити за всяку ціну. Вона, звичайно, претендує також і на країни своєї історичної колонізації (напр., у Чехо-Словаччині або в надбалтийських державах), де, річ ясна, зустрічається з рішучим спротивом автохтонного населення. Але серед німецької людности, напр., у Баварії, відчувається старе партикуляристичне упередження й пасивний опір супроти берлінського централізму. Також в Австрії, де після світової війни спочатку був однодушний настрій за прилучення до Німеччини, але згодом і завдяки методам, якими Берлін хоче утворити соборну німецьку державу, виявився внутрішній спротив серед значної частини німецької людности проти "Anschluss"-y та змагання за державну самостійність Австрії.

Є взагалі дуже проблематичним, чи „Gleichschaltung" (зрівнання) культури й всього громадського життя взагалі, яке Берлін примусово перевів за Гітлера по всій Німеччині й радо накинув би також усім закордонним німцям є доцільною та чи сприятиме вона дальшому піднесенню досі високого рівня німецької культури? Або чи, навпаки, вона означатиме її занепад і зубожіння? Аджеж однією з найхарактерніших ознак німецької історії була власне згадана попередньо культурна різноманітність німців, їх здібність до витворення нових варіянтів власної культури на периферії їхньої етнографічної території, а поруч з тим їх вміння синтезувати ориґінально свою культуру зі сторонніми впливами сусідніх народів. Є отже питання, чи є слід і доцільно зрезиґнувати з цього й добровільно втопитися в пруському морі, на що, немов, годиться значна частина закордонних німців (напр., прихильники Генляйна у Чехо—Словаччині), гіпнотизованих мрійною уявою Великої Німеччини, яка має бути найбільшою великодержавою й паном Европи, але здається, ціною культурної деградації німецької нації?

Як бачимо, питання соборности націологічно дуже складне. Немає ще на нього точно теоретичної відповіді або якоїсь загальної формули, яка б об'єднувала різні практичні аспекти цієї справи. Є природним і стихійним змаганням кожної свідомої нації за об'єднання всіх її живих частин, пошматованих чужими державними кордонами. Але немає ще народу, якому пощастило б здійснити цей національний ідеал. Тут показалося, що нація дуже динамічний елемент. Вона прямує до поширення своєї етнографічної території. В процесі історії кордони народів посувалися в той чи інший бік, звичайно, в напрямі найменшого спротиву. Сьогодні межі нації не є вчорашніми, а завтрашні ймовірно не будуть сьогоднішніми. Національні кордони не завжди покриваються з етнографічними. Виправляла їх історія й геогарфія; міняли господарські й суспільні відносини. Виринає питання: в яких же самих кордонах реально здійснима державна соборність? В сучасних національних чи в історично минулих? В цьому другому випадку забракло б просто землі для здійснення соборницьких домагань усіх народів? Бо на сумежні етнографічні території було б по кілька претендентів. Або цю справу має рішати сила та зброя? Досвід історії показує, що війна є дуже непевною методою для залагодження національно спірних питань. Зрештою, що робити з відламками народу, які опинилися далеко за межами своєї етнографічної території? Конкретно, з не раз дуже численною й масовою еміграцією, яка довший час є органічною частиною нації й не абияким чинником в її житті? Оце саме Третій з'їзд закордонних чехів констатував, що майже 2,5 мільйонів (20%) чехословацької людности перебуває поза межами своєї держави. В такій ситуації є майже 10 мільйонів італійців та не менше українців, 8 мільйонів поляків. Жодна соборна держава їх не об'єднає з географічних причин. Мають вони загинути для нації? Не конче. Поперше, врятувати їх можна шляхом коннаціоналізму, цебто національної соборности, що дозволяє об'єднування всіх живих сил народу без огляду на будьякі кордони. Після світової війни скрізь звертається на це велика увага й багато робиться в цьому напрямі. Подруге, нація може мати не конче одну, але дві й більше самостійних держав (напр. німці, французи, англійці). Врешті, можна творити кондомінія (співвладу) у територіях національно мішаних, забезпечуючи цим шляхом вільний розвиток кожної нації, що заселюють їх і де неможливе точне етнографічне розмежування.

З етнополітичного боку справа державної соборности має ще один важливий аспект. Треба не забувати, що процес політичного об'єднання нації здебільшого проходить у кількох етапах, а не нараз. Повчає нас про це історія минулого й цього століття. Пригадаймо собі, як формувалися балканські національні держави (Греція, Сербія, Болгарія, Румунія), де цей процес тривав майже сто років. Або візьмім ще типовіший приклад — державне об'єднання Італії, яка завдяки лише світовій війні придбала свою „ (?)" по цей бік Адріятики та від якої добровільно відпала Савоя й Ніцца (рідне місто Гарібальді), що висловилися за державну злуку з Францією. Коли б сьогодні був влаштований плебисцит серед закордонних німців та напр., у Чехо-словаччині й в Австрії, чималих відсоток їх голосував би проти злуки з сучасною Німеччиною. Питання державної соборности не є отже справою лише патріотичних почувань; її практичне вирішення залежить від багатьох обставин: історичних, географічних і не в останній мірі від міжнародньої ситуації, цебто політичної коньюнктури. Реальна національна політика мусить, брати під увагу всі ці зовніші моменти. Не завжди соборницький максималізм почуттєвого характеру є найдоцільнішим і найкоротшим шляхом до здійснення національного ідеалу кожного народу. В реальній політиці остаточно рішає організавана свідома воля, а не хаотичні пристрасті чи навіть масовий захват.

Політична суперечність між нацією, що змагає за своє повне самовизначення, та державою, яка гальмує ці прямування, досягла тепер свого історичного вершку. Післявоєнна Европа переживає на цьому тлі гостру національну кризу, виявом якої є сьогоднішній войовничий непримиримий паннаціоналізм. Чим та як закінчиться цей історичний двобій між нацією і державою? Ми чули вже, що політична історія світу, а зокрема Европи, опинилася на порозі нової доби, яку я називаю націократією, розуміючи під цим владу нації, як державотворчого чинника. Цю народжуючуся фазу історії можна назвати націоцентричною. Конкретно це значить, що держава мусить пристосуватися до життєвих потреб нації й покласти в свою основу повне самовизначення всіх народів.

Якими політичними засобами може бути здійснений цей історичний процес? Диктатурою, що прийшла до слова головно після першої світової війни, або шляхом демократії, що характеризувала попередній стан політичної історії культурного світу?

Новітній досвід і зокрема югославський, а почасти також німецький свідчив би про те, що диктатура не веде до успішного полагодження цієї справи. Натомість демократія історично є найдоцільнішою методою до розв'язання національних питань і вирішення дилеми: націа-держава.

Пригадаймо собі ще раз, що під знаком демократії народилася новочасна національна ідея. Під її захистом постали й розвинулися національні рухи в Европі.

Демократія сприяла національному пробудженню й відродженню історією приспаних або забутих народів. Лише демократія й тільки вона зможе подужати сьогоднішню кризу держав, захитаних у своїх основах національним ворогуванням. Позитивно це означає цілковите відкинення централізму й зв'язаного з ним примусового винародовлення іншонаціонального населення; відтак фактичне запевнення культурного й громадського розвитку національних меншостей; заведення доцільної та плянової децентралізації, а передовсім критичне з'ясовання політичного забобону й містичної віри в можливість „чистих" національних держав. Швайцарія може бути під цим оглядом живим зразком і повчаючим прикладом. Чим більше Европа буде політичне „швайцаризуватися", тим успішніше замирення ворожої суперечности між нацією і державою, а заразом краще виявлятиметься позитивне значення національного чинника, як державотворчого.

"О. І. Бочковський. Вступ до націології"