Розділ 2
Тема і автор

Я завжди звертав увагу не тільки на те що написане, але й на те хто написав. На тему ОУН-УПА, їхньої злочинності і вчинених злочинів, написано багато, зокрема ж польськими авторами. На цю тему писали також українські радянські автори, та вони звертали здебільшого увагу на антибільшовицький терор ОУН-УПА, крім цього вони у своєму писанні були обмежені вимогами партійної ідеології. Вважаю, що читач має право знати ті деталі з життя автора, які можуть кинути жмут світла на його намагання бачити події об'єктивно. Звичайно інформацій про себе не подають автори досліджень, проте в цьому випадку моя праця становить, крім зібраних писаних матеріалів та інформацій респондентів, також свого роду дослід через автопсію. Інакше виглядає справа, коли досвід з автопсії виходить від поляка, а інакше, коли про український націоналізм пише українець між іншим на підставі власних спостережень, розмов, які теж є доказом. Пишу на тему ОУН-УПА з позицій українця, котрий не є комуністом і не є націоналістом. Пишу на тему, на яку з критичних позицій ніхто з українців досі не писав. Тож читачеві, як українцеві, так і полякові, належить дати інформацію. Тим більше, що народився я з батька українця і матері польки. Подана тут інформація про автора стосується виключно національного аспекту.

У міжвоєнний час на Волині, інакше, ніж у Галичині, в мішаних українсько-польських подружжях відмінно складалися стосунки. В Галичині, з причини пануючого там серед українців греко-католицького (уніатського) віровизнання, догматично й організаційно підпорядкованого Римсько-католицькій Церкві, членами якої були переважно поляки й галицькі українці, дійсні шлюби могли відбуватися то в одній, то в другій церкві, тобто в церкві римського, латинського, або ж східного обряду, коли подружжя було мішане, польсько-українське. В такій майбутній сім'ї сини, коли йдеться про віровизнання, а навіть національність, ішли по батькові, а дочки по матері. Складалися на перший погляд дивовижні сім'ї, в яких одні діти були римсько-католиками і поляками, а інші греко-католиками й українцями. Це тому, що з римсько-католицизмом за звичаєм ототожнювалося польську національність, натомість з греко-католицизмом -

українську національність. Така панувала традиція, яка згодом коштувала трагедії багатьом у мішаних родинах.

На Волині склалася інша традиція. Там українці були, як правило, православними. Перед тим, як вінчатися, майбутнє подружжя вирішувало: йти до церкви (православної), а чи до костьола (римсько-католицького)? І хоч юридично віровизнання не пов'язане з національністю, подружжя і народжені з нього діти, коли шлюб відбувався у православній церкві - ставали українцями, натомість коли шлюб відбувся в костьолі - вся родина, тобто подружжя і діти ставали поляками. Така була традиція. Про те, в якому обряді - православному чи католицькому - мало вінчатися мішане подружжя, вирішували такі чинники, як емоціональна заангажованість, інтелектуальна перевага одного з майбутніх подруж, або його майновий стан. Всі суперечки між майбутнім подружжям і їхніми родичами щодо того, чи воно, подружжя, має стати православним українським чи католицьким польським, вирішувалися перед шлюбом. Така розв'язка, здається, була кращою, ніж традиція в Галичині, котра в самому зачатку мішаного подружжя не сприяла цілковитій консолідації сім'ї. В нормальному суспільстві це не повинно спричиняти клопотів, проте не за умов примітивно-націоналістичного ставлення до "чужинців" ідеології ОУН.

Батько мій - Варфоломій, син волинських, господарюючих на шістьох гектарах селян, закінчив середню агрономічну школу в Білокриниці, що недалеко Кременця. Мати, за хрещенням Анєля Вітковська, походила з бідної, від сотень років осілої на Волині, польської багатодітної родини. Мій дід, Ян Вітковський, був робітником без професії. Мати мала за собою лише 2 класи приходської школи. Тож не дивно, що мої батьки вінчалися в православній церкві - перед шлюбом мати перейшла на православ'я й одержала ім'я "Ніна". Цікавою може бути інформація про те, що тільки старший брат моєї матері, Антон, оженився з полькою, і то в час, коли в ході І світової війни їх, цілу родину Вітковських, з незрозумілих причин на деякий час евакуювали в Люблінщину, до міста Дубенка. Молодший материн брат, Станіслав, оженився з українкою з Кубані, ще молодший, Мєчислав, котрого всі знали, як Мітька, оженився з українкою Поліною, вони стали українцями, молодша сестра Геля вийшла заміж за українця й стала українкою, ще молодший брат Юзеф оженився з православною чешкою Нандою і стали вони українцями, і тільки наймолодша сестра

Сабіна вийшла заміж за українця, взявши шлюб в костьолі й дядько Василь став Базилім, став поляком.

Проте всі, мешкаючи на передмісті, за винятком багатодітної родини брата Антона, розмовляли між собою по-українськи. Навіть тітка Сабіна з чоловіком Василем, хоч i брали шлюб в костьолі, розмовляли між собою по-українськи.

Я, як і мої сестри, виховувався в українській патріотичній родині, яка, однак, не мала нічого спільного зі зневагою до поляків чи євреїв. Найближчим нашим сусідом був єврей Гершко, з котрим батько й мати розмовляли виключно по-українськи, так само, як і ми, діти, з його дітьми. Ніколи між нами не було сварки, а на єврейську пасху сусід давав нам мацу.

В нашому містечку не було української школи, отже я ходив до польської, а читати й писати по-українськи навчив мене батько. Закінчивши 1939 року сім класів, я склав екзамен до комерційної гімназії в нашому місті, проте війна й арешт батька 17 вересня 1939 року більшовиками, перекреслили плани мого дальшого тоді навчання. Всі канікули ми, діти, проводили на селі, в діда й баби. Ні від них, ні від будь-кого в селі тоді я ніколи не чув поганого слова на адресу поляків чи євреїв. Село було однонаціональне, українське, спокійне, працьовите Характерно, що ніколи, ні влітку, ні під час різдвяних чи великодніх свят, які, як правило, ми проводили у діда й баби на селі, я не бачив там пхяної людини. В моїх діда й баби на рік ішло не більш, як півлітри горілки: по малій чарці випивали дідуньо, мій батько й дядько Іван. Хати не мали замків, двері замикали кілочком, що мало означати, що нікого вдома немає. Про крадіжки ніхто не чув. Хіба, що десь з Поділля, як казали, іноді появлялися конокради, та й це було рідко. Тому стайні замикали на засови. Пишу про це, щоб дати образ спокійного волинського села, яке в час війни (не це, власне, село) стало місцем багатьох нечуваних трагедій. Про націоналізм до війни мені не приходилося чути, але багато було балачок про комуністів. Мій батько був активним українцем, боровся за ведення богослужінь українською мовою, десь у 1932 році їздив до Почаєва й там, під час якоїсь урочистості, саме він викинув з високої почаївської дзвіниці довгий, до самої землі сягаючий, український жовто-блакитний прапор. А вертався з Почаєва з православним єпископом з Луцька, заїздили до нас, мати вгощала. Саме тоді той єпископ посадив мене біля себе в авто й прокатав

мене більше кілометра. Це я вперше їхав автом. Не знаю прізвища єпископа.

Батька, як я сказав, арештували більшовики 17 вересня 1939 року, й більше я його ніколи не бачив. Одні кажуть, що вбили його в дубенській тюрьмі більшовики на наказ начальника НКВД Винокура наприкінці червня 1941 року, коли відступали перед німецькою армією, інші ж кажуть, що замучили його разом з іншими в підземеллі монастиря Бернардинів у Дубні, де останніми роками знайдено велику кількість людських останків. А решту родини, тобто матір, дві сестри й мене, більшовики депортували в дні 13 квітня 1940 року до Північноказахстанської області, за Урал. Більшість депортованих становили поляки, але й були між ними українці, євреї, білоруси.

У селі Бахмут, що в Північному Казахстані, до хати нас прийняв виселений 1930 року з Поділля Михайло Гутовський. Плати за помешкання не брали від нас, всі ми, тобто наша сім'я й бездітне подружжя Гутовських, жили в одній кімнаті, бо більше їх, кімнат, не було, в ній теж була кухня. 1941 року нас взяли на будову залізниці Акмолінськ-Картали. Жили в бараці коло 200 людей під одним дахом, без перегородок, нари біля нар - поляки, чотири родини українські, дві білоруські й одна єврейська. І, хоч жили у злиднях, хоч робота була важка, дошкуляв голод і холод - ніколи, ні одного разу не було сварок на національному тлі. Всі розуміли один одного, поляки між собою розмовляли по-польськи, українці по-українськи, крім цього як попало - раз по-польськи, раз по-українськи.

1941/1942 років багато поляків пішло добровольцями в армію ген. Андерса. Я не пішов, бож я - українець. В листопаді 1944 р. в рамках акції Союзу польських патріотів в СРСР (Ванда Васілевська, Альфред Лямпе), коли я працював у паровозному депо в Акмолінську, організовували перевезення поляків з Казахстану на Україну, тоді вже визволену з-під німецької окупації. Нас, нашої родини, не було в списках, бож ми - українці. Сестри й мати на той час працювали на залізниці під Карагандою. В листопаді в Північному Казахстані вже зима, морози до 30°. На станції Акмолінськ II формувався ешелон з поляками для перевезення їх на Україну. На Україну! Можна уявити мої почування - поляки їдуть на Україну, а я, українець, залишаюся в Казахстані. Я вирішив діяти. Пішов до знайомої польки пані Ванди Хоміч, котра була назначена старшою над

ешелоном. Сказав, що й я хочу їхати. Вона зразу ж, без жодних вагань, погодилася, хоч прекрасно знала, що ми -українці. Ешелон формувався більше тижня, не всі поляку мали змогу приїхати до Акмолінська: то хтось захворів, то голова колгоспу не дав коней, то ще щось. А я працював. Щоб поїхати за матір'ю й сестрами - потрібний час. Треба були зробити так, щоб на роботі мене не шукали. І я пошкодив собі праву руку: запалив на її поверхні вмочену в нафту вату. Таким чином я дістав "бюлетень" і поїхав товарняком під Караганду, забрав сестри й матір і вернувся. Ми встигли перед відправленням ешелону на Україну. На Україні, на Лівобережжі, в Дніпропетровській області, у радгоспі жили ми й працювали від листопада 1944 до березня 1946 року, Жили й не знали в той час про те, що діялося в Західній Україні. Згідно до порозуміння між урядами Української РСР і Польщі навесну 1946 року поляки мали виїздити до Польщі. І знов нас не було в списках до репатріації. В нас бо були пашпорти з зазначенням національності: українці. Тоді я написав до своїх рідних, котрі й прислали мені з мого міста метрику (свідоцтво) про народження моєї матері, в якій стояло, що вона хрещена в костьолі, а значить - полька. Я знов звернувся до поляків, мовляв, і ми хочемо в Польщу. Хто ж, після Казахстану, хотів залишитися під більшовиками? Поляки погодилися й занесли нас у списки. Ми попалили радянські пашпорти. І залишили країну з назвою СРСР. Я двічі рятувався від перебування під більшовиками: раз у листопаді 1944 року в Акмолінську, і тоді помогла мені полька Ванда Хоміч, і раз у Васильківському радгоспі на Дніпропетровщині, в лютому 1946 року. І тоді, коли ми їхали ешелоном з Казахстану, і коли ми їхали з Дніпропетровщини в Польщу, про нас у вагоні знали, що ми - українці.

У перших днях березня 1946 року ешелон затримався в Перемишлі, до якого встигли втікти мої тітки: Сабіна з дочкою і Геля з чоловіком і дітьми. Ті, останні, хоч і були вони українцями, втікли перед більшовиками, хоч не мали за собою ніякої вини. Вони з Тимошишиних стали Томашевськими, Сергій став Юзефом, Володимир (син) став Владиславом, а Людмила (дочка) Люциною. Ми залишились у Перемишлі. З тіткою Сабіною я почав розмовляти, як і завжди, по-українськи. Вона мене зразу ж перебила:

-Не смійте признаватися, що ви українці. Тут таке діялося й ще діється, що годі описати. Я все поясню.

Після того, як нам дали помитися, коли викинули наш завошивлений одяг, накормили, тоді й почали розповідати -про полонених, про українську поліцію, про винищення євреїв, про УПА, про вбивства поляків, про польську поліцію.

Саме тоді, в березні 1946 року, я вперше почув про УПА, про бандерівців. Мною огорнув жах. Мені порадили їхати на Західні Землі, що я й зробив. Від того часу я скривав свою національність. Мені здавалося, що я - один однісінький українець на всю Польщу. В місті Легніца я став працювати слюсарем, скінчив курси водіїв.

Аж восени 1946 року на вулиці міста я зустрів товариша з Казахстану, поляка Богдана М. Той знав, що я українець, встиг уже взнати про УПА. Знав дещо про бандерівців. Слово до слова й він сказав, що став учнем педагогічного ліцею і порадив мені почати навчання. Тільки, - каже, - не признавайся, що ти українець.

Я скінчив педагогічний ліцей, а згодом, разом з тим же Богданом М., стали ми студентами юридичного факультету Вроцлавського університету. Скінчивши його, я дістав призначення на роботу в прокуратуру, працю я почав в місті Явор, де жила моя мати.

І так прийшов 1956 рік. У Варшаві постало Українське суспільно-культурне товариство, почала виходити українська газета "Наше слово". Я став дописувати до тієї газети, про що й довідався шеф Воєвідської прокуратури у Вроцлаві Ян Зємба. Він викликав мене до себе й під час розмови я йому заявив, що я - українець. Він наказав мені припинити писання до української газети. Я йому на це сказав, що те, що він говорить, це "націоналізм чистої води". Він наказав мені написати заяву про вихід з органів прокуратури, а мені тоді не вистачало кількох місяців до того, щоб згодом стати адвокатом без окремих екзаменів. Я сказав: Якщо у вас є підстави - викиньте мене дисциплінарно.

Звільнився я з прокуратури якраз тоді, коли мені це було вигідно, але мав уже за собою перший досвід антиукраїнського ставлення до мене.

Від 1956 року всі, кому треба й не треба, знали про те, що я українець. Я почав працювати юрисконсультом у райвиконкомі, в підприємствах. Дев'ять років я робив старання, щоб прийняли мене до адвокатури. Добрий мій знайомий, суддя, одного разу повторив мені слова місцевого адвоката: "ми того ск... сина українця не приймемо!"

Прийняли. Згодом той адвокат висловлювався про мене в самих суперлятивах, ми стали друзями.

Працюючи в адвокатурі, я мав ще дві пригоди, пов'язані з моєю національністю. Раз один з адвокатів, напідпитку, зовсім без національного контексту, сказав на мою адресу: "Той українець з чорним піднебінням". Ніхто його не підтримав, він мусив залишити працю в Яворі. А іншим разом я почув таку думку про себе: "Йди до того ск... сина українця, він виграє тобі справу". Це повторив мені клієнт.

Я ніколи до кінця не примирився з фактом ворожнечі між частиною українського і частиною польського народів. Мене, котрий жив, бавився, вчився й згодом працював у Казахстані серед поляків та українців, завжди після березня 1946 року мучила ця справа. 1948 року, в рамках уроків польської мови, ми в класі писали на задану тему: "Мрії мого життя". Викладачем польської мови був магістр Зигмунт Островський, людина висококультурна, чутливий педагог, про котрого згодом дізнався, що він, після звільнення з "офлагу", в Німеччині одружився з вивезеною на примусові роботи в Німеччину українкою. Отож тоді я менш-більш написав, що моєю мрією є зробити щось у напрямку зближення двох народів - польського й українського, бо, мовляв, "з одного сам походжу, а серед другого виріс". Я цим не сказав, що я українець, але думки мої сподобалися викладачеві, він від того часу присвячував мені більше уваги.

1956 року, вже працюючі в Яворі, я вирішив спробувати написати на Юридичному факультеті Вроцлавського університету докторську дисертацію на тему "Юридична ситуація національних меншостей в Польщі". Я написав відповідну заяву, відбув у цій справі розмову з проф. Мицєльським, котрий прихильно поставився до мого задуму. Але деканат не відповідав на заяву. Тоді я звернувся до мого доброго знайомого, доктора юридичних наук, прекрасного лінгвіста-поліглота, викладача латинської мови, Михайла Сташкова. Той, хоч людина висококультурна, але й схильна до безпосередньості, запропонував мені: "Вікторе, вибери собі іншу тему до дисертації, бо ця - "говном воняет". Це означало, що тема про юридичну ситуацію національних меншостей в тодішній Польщі - не бажана. Адже від самого постання Польської Народної Республіки майже офіційно проголошено, що Польща після II світової війни однонаціональна держава. Бажане тоді приймалося за дійсність. Всупереч фактам. А в тій дисертації я хотів

порушити, зокрема, справу застосування до лемків та інших українців в Польщі засади колективної відповідальності, неконституційності переселення в адміністративному порядку українців на західні й північні землі Польщі.

Ще працюючи в прокуратурі, я 1957 року намагався організувати в Яворі гурток УСКТ - Українського суспільно-культурного товариства. Були розліплені по всьому місту й повіті повідомлення про час і місце зборів. Приїхали активісти УСКТ з Вроцлава. Приїхало чимало лемків, зокрема з села Помоцне. Я мав коротку промову, вибрали правління гуртка, вирішили домагатися організації пункту навчання української мови в селі Помоцне. Все відбулося офіційно, на зборах був присутній представник Відділу внутрішніх справ райвиконкому, був хтось з міліції. Я ж їх усіх і вони мене знали - містечко невелике, а я був прокурором. Та й на цому і закінчилося. Правління гуртка не діяло, не знайшовся серед українців учитель української мови, але, внаслідку розмови з ксьондзом Здіславом Звєжинським з села Помоцне, якого мати була українкою, той принагідно відправляв богослужіння для лемків по-українські.

Один з моїх синів, провчившись три роки в українському ліцеї в Легніци, останній клас навчався в ліцеї в Яворі. В місцевому клубі культури організували рецитаторський конкурс. Мій син читав вірша Тараса Шевченка "Полякам". Про це дізнався вчитель, класний керівник у синовому класі. На найближчому уроці він прочитав "лекцію", яку можна було назвати : "Не смійте пропагувати українську культуру, бо українці, це злочинці, різуни, бандити". Внаслідку цього я написав скаргу до директора ліцею, відбув з ним розмову на тему: не можна ототожнювати бандерівців зо всім українським народом. Про цей випадок я поінформував теж районний відділ освіти.

І ще я мав справу, пов'язану з цим сином. Він склав екзамен у Медичну академію у Вроцлаві, проте не був прийнятий, бо походив з інтелігентської родини, а преференції були встановлені для дітей робітників і селян. У зв'язку з цим, як було заведено в той час, ми з дружиною звернулися зі скаргою до воєвідського комітету партії в Легніци, а навіть поїхали туди на розмову. Нам, однак, відмовлено у підтримці, посилаючись на те, що ми на неї не заслуговуємо, бо... ми посилали сина до українського ліцею! Ну, зрозуміла річ, ми на таке становище, висловлене

інструктором воєвідського комітету партії Іреною Сєнкевич, написали скаргу, проте відповіді на неї не одержали.

1977 і 1979 року я відвідав Канаду, після чого я вирішив емігрувати з Польщі. У зв'язку з цим я написав до Воєвідського відділення міліції заяву, яку у скороченні тут процитовую:

Заява

Нижче підписаний, Віктор Поліщук, адвокат, зам. .., у зв'язку з поданням на виїзд у Канаду на постійне там життя, заявляю:

В основах мого рішення лежать причини національної природи. Зокрема обставина, що я не почуваю себе повноправним громадянином ПНР. Нижче подаю коротке обгрунтування мого в цій справі становища...

Наведене тут, це лише фрагменти подій, які збереглися в моїй пам'яті. Вважаю, що описане тут мною, це результат політики ПНР, яка зводиться до побудови однонаціональної держави. Не моєю справою є критикувати цю політику, а її проявом є офіційні заяви і сформулювання, яких авторами є керівники держави і партії. Вистачить, що пошлюсь на промову кол. І секретаря Е. Терека, котрий під час свята обжинок сказав, що ділитиме новий врожай так, щоб вистачило його "для всіх поляків і польок".

Справа національних меншостей в ПНР належить до сором'язливих, що не вимагає доказів. Концепція однонаціональної держави реалізується від самого початку... Результатом такої політики є дуже швидко прогресуюча асиміляція українського населення...

За таких умов я і моя дружина... вирішили розпочати старання про дозвіл на еміграцію до Канади...

Мої заходи у напрямі одержати пашпорт на еміграцію до Канади в'яжуться з таким ось інцидентом. Ще коли я працював молодшим асистентом на кафедрі державного права, я, студіюючи джерельні матеріали, дійшов до висновку, що СРСР - тоталітарна, антигуманна держава, що це не є що інше, як російська імперія. В мене було багато фахової літератури, виданої в Польщі й в СРСР, зокрема на Україні, предметом якої був державний устрій СРСР. 1977/1978 року я написав дві праці-есе, кожна на понад сто сторінок машинопису: "Національне питання в теорії та практиці СРСР" і "Права людини в теорії та практиці СРСР".

Взимку 1979/1980 я написав більшу, на понад 200 сторінок, розвідку п.н. "Нарис анатомії більшовизму". В перших двох працях, як це видно з їх заголовків, я розкривав суперечність між радянською теорією і практикою, натомість у третій, спираючись на аналіз опублікованих документальних праць, я доказував, що зло більшовизму почалося від Леніна, а не , як це у сімдесятих і вісімдесятих роках показувалося, від Сталіна. Як це не дивно, я, спираючись на опубліковані в СРСР праці, зумів доказати, що саме Ленін поклав фундамент під централізовану російську державу, яка від 1922 року називалася СРСР. Я навів ряд доказів жорстокої, іноді навіть абсурдальної, а завжди антигуманної політики Леніна. А Сталін був лише його, Леніна, хворим на безмежне самовладдя, учнем, котрий став тираном. Ці тези про Леніна я висунув у час, коли Іван Дзюба в своїй праці "Інтернаціоналізм чи русифікація" посилався на Леніна, ставив його у роль захисника українців, української культури, мови тощо. Проте тоді і там Іван Дзюба не міг інакше доказувати русифікаційноі політики КПРС-СРСР.

Копії всіх тих праць я висилав у листах у Канаду. Деякі з тих листів попали в руки польської Служби Безпеки, яка марно шукала їх автора (я ж не подавав своєї адреси, а листи посилав з різних міст Польщі). Аж тоді, коли я почав старання про еміграцію в Канаду, згадана С.Б. пов'язала авторство перехоплених частин моїх праць з моєю особою. Тут скажу, що моя професія юриста, моя праця в прокуратурі в Яворі, юрисконсультом у райвиконкомі, в адвокатурі дала мені в результаті багато знайомств. Не можна мені було не знати коменданта міліції, начальника Служби Безпеки, суддів, прокурорів. Отож, внаслідку пов'язання моєї особи з перехопленими листами, дійшло до розмови в воєвідському відділенні міліції - відділ Служби Безпеки. Мущу сказати, що завжди розмовляли зі мною чемно. В той час начальником політичного відділення був мій добрий знайомий, полковник І.В. Отож під час розмови, майор, котрого прізвища не пригадую, показав мені перехоплені копії моєї останньої праці і запитав: "Це ви автор?". Я не заперечив. Виникла між нами розмова, в час якої дійшло до такого менш-більш діалогу:

- Ви у своїй заяві написали, що хочете емігрувати з причини своєї національності, то чому ви не їдете в Україну?

- Пане майоре, саме в цей час іде сесія польського сейму. Якою мовою послуговуються в ній посли?

- Що за запитання - звісно, що польською.

- Ото ж воно: а всі сесії Верховної Ради України прохо дять у російській мові. То яка ж це мені Україна?

Майор не дуже хотів мені вірити про сказане мною, але аргумент прийняв, висловивши своє здивування. Я йому сказав - що я думаю про державний устрій в СРСР, що з ним я ніяк не погоджуюся. Тоді майор повідомив мене, що перехоплені листи з моїм писанням було піддано експертизі, і що експерт зробив висновок, що автор - "обсесійний антибільшовик". Підозрюю, що тим експертом був проф. Ян Вятр. Саме це сформулювання "обсесійний" пов'язую з його особою, він бо часто вживав його у своїх виступах.

У зв'язку з цим інцидентом, майор запропонував мені написати заяву-пояснення, що я й зробив. Ось її зміст:

Заява

Віктора Поліщука, зам. ... , складена на домагання KB МО в Легніци.

Людина, скінчивши п'ятдесят років, непитуща, не втримуюча широких товариських контактів, мешкаючи в провінції, починає думати про минуле, починає аналізувати своє теперішнє життя.

У моєму випадку, коли діти стали дорослими, дружина весь час занята домашніми справами, коли в телебаченні нема нічого цікавого, маючи за собою безліч прочитаних книжок - я почав міркувати над тим, що було. Чому склалося так, а не інакше? Чому у свій час я опинився в такому, а не іншому місці. Інакше кажучи, приходить час "пофілософствувати". Я аналізував мої дитячі роки, молодість, яку провів у Казахстані, долю родини, зокрема ж батька. Теми моїх міркувань не годилися, щоб ними ділитися з кимось. Кого цікавлять особисті справи? Однак вони відбувалися на визначеному історичному тлі.

Саме в той час, якихось п'ять років тому, я почав гадати, що мої міркування я повинен перелляти на папір. Може це якась сповідь? Однак нікому я про це не казав. І так час проходив...

В писанні я послуговувався виключно легально в Польщі й СРСР виданними джерелами. Я міг також, без посилання на джерело, писати, спираючись на почуті по радіо інформації з Заходу, наприклад з публікацій праць О. Солженіцина. В кожному разі всі цитати походять з абсолютно легальних видань Польщі і СРСР.

Моє писання розцінюю, як абсолютно легальну діяльність...

Явор, 14.03.1981.
Підпис

Я свідомий того, що забагато пишу про особисте, проте є для цього причини: Я хочу, щоб було ясно, що пишу не з позицій поляка, що пишу з позицій українця.

Мене в Польщі, на мою думку, ніяк не могли "відповідні органи" розшифрувати. Знали, що я українець, але не могли встановити моїх контактів з українськими націоналістами. Бо таких контактів не було. Мені чомусь здається, що на думку "тих органів" ніколи не прийшло, що можуть бути українці не націоналісти. Мене й випустили з Польщі (поїхав я кораблем у травні 1981 року) мабуть тому, щоб не мати клопоту Ще й з українським дисидентом. І, підозрюю, випустили, не будучи переконаними, що я - не націоналіст. А залишив я Польщу як той, хто знав лише про існування в минулому бандерівців, про їхні злочини. Але знав я про це з одного джерела - з польського. Приїхавши до Канади, я абсолютно нічого не знав про "мельниківців", про "дивізійників", ні тим більше про "двійкарів". З українським націоналізмом я зіткнувся тут, у Канаді і у США.

Також у Канаді я не залишив думки про зближення українців і поляків. Саме тому, а також з метою заробити декілька доларів, я написав ряд статей спочатку до польської газети "Звйонзковєц", згодом до "Еха тигодня". Українські газети гонорару не платили. В польській пресі я послуговувався псевдонімами "Ян Мазуркевич", "Чеслав Блащик" та іншими, а писав я передусім на теми устрою СРСР, але теж такі, як наприклад "Добро пам'ятати", пригадуючи з нагоди Різдва - як святкували на Волині українці і поляку. Згодом я написав ряд полемічних статей, вже під власним прізвищем, поборюючи тенденцію деяких польських авторів у напрямку перегляду існуючих кордонів між Україною і Польщею. Лише для прикладу наведу тут деякі заголовки статей до польської преси в Торонто: "Фальшування історії", "Світла й тіні українсько-польської зустрічі", "Зла воля ред. Яцека Боженцького", "В чийому інтересі?", "В справі східних кордонів". Написав я теж ряд листів до редакцій газет, одні були опубліковані, інші - ні. Були випадки, коли представники деяких польських організацій не бажали навіть зі мною розмовляти. Проте це

мене не відштовхує. Я встановив контакт з редактором польської "Газети", в якій впродовж десяти місяців було надруковано понад сто сторінок моїх перекладів з української преси з України та вісток з тієї ж преси.

Чому я тут про все це кажу? Тому, щоб було відомо -хто є автором цієї праці, яке його минуле. Щоб поляки не сказали: А що ти робив 1943 року? Щоб українці знали, що я не українофоб і не полонофіль. Я бо - звичайний українець, яких мільйони, звичайна людина, яка людські вартості ставить вище за неначе національні інтереси. Чому "неначе"? А тому, що справжній патріотизм не суперечить загальнолюдським, зокрема християнським ідеалам.