Розділ 3
Мета ОУН-УПА

Організація Українських Націоналістів має за мету відновлення, впорядкування, оборону та поширення (підкр. -В.П.) Незалежної Соборної Української Національної Держави. [1] Таку мету сформульовано в постановах І Конгресу українських націоналістів у 1929 р. Отже, ОУН ставила перед собою такі етапи діяльності: 1) Відновлення української держави, тобто відновлення попередньо існуючої в 1918 р. УНР; 2) Впорядкування держави; 3) Оборону посталої держави; 4) Поширення (шляхом експансії у бік сусідів) держави. ОУН-б "Актом 30 червня 1941 р." проголосила державу, а не відновила її, чим пішла набагато далі за постанови ОУН з 1929 року. Проголошена ОУН-б держава мала бо бути якісно іншою, ніж Українська Народна Республіка, в ділянці державного будівництва ОУН-б хотіла починати історію від себе.

1941 р. ОУН опинилася в умовах панування гітлерівської Німеччини в Західній Україні. ОУН-м лояльно ставилася до окупанта, контролювала УЦК з В. Кубійовичем на чолі. Натомість ОУН-б, після заборони "Державного правління", після наказу відкликати "Акт 30 червня", "погнівалася" на Гітлера, "погнівалася" за те, що він не хоче визнати "української держави". Хоч гніватися не було чого - німці, зокрема диктатор А. Гітлер, ніколи нічого не обіцяли українським націоналістам, німці ніколи не вважали їх, українських націоналістів, своїм партнером, не вважали своїм союзником, не мали встановленої співпраці з ОУН. ОУН лише виконувала волю Абверу й установи Г. Гіммлера. Але були суб'єктивні причини гніватися: ото Словаччина одержала дозвіл на створення сателітної держави. Та словаки діяли шляхом прохань у німців, натомість ОУН-б діяла методом ставлення німців перед доконаними фактами. Цього ніхто не любить, то чому ж мав це любити Гітлер, тим більше в час своєї могутності! Не помогло проголошення в "Акті ЗО червня": Слава Героїчній Німецькій Армії і її Фірерові Адольфові Гітлєрові! Не помогли дифирамби в честь Гітлера та його армії, які лунали з вуст численних промовців, які публікували тодішні українські газети в Галичині. "Самостійна Україна" зі Станіславова 7.07 1941 р. писала:...

Вождь Німецького Народу підняв свій меч... Слава Вождеві Німецького Народу - Адольфові Гітлерові! [2]

Так чи інакше, ОУН опинилася в конкретно існуючій ситуації. ОУН-б - в несприятливій. Існуюча 1941 р. і в наступні роки ситуація не сприяла здійсненню першого етапу мети ОУН: відновити українську державу. Проте ОУН-б пішла не тільки на відновлення, а й на проголошення української держави.

Яким чином ОУН мала здійснювати це завдання? На це запитання маємо відповідь у тих же постановах ОУН з 1929 року, на які не звернули досі уваги польські автори, натомість українські націоналістичні автори не наголошують на них. Тож звернімо добре увагу на наступне:

ТІЛЬКИ ПОВНЕ УСУНЕННЯ ВСІХ ОКУПАНТІВ З УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ ВІДКРИЄ МОЖЛИВОСТІ ДЛЯ ШИРОКОГО РОЗВИТКУ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІЇ В МЕЖАХ ВЛАСНОЇ ДЕРЖАВИ. [3]

Отже: перша передумова побудови української держави: УСУНЕННЯ з українських етнічних земель всіх окупантів, тобто "займанців", "зайд", отже в першу чергу поляків. Поляків, бо з євреями впоралися німці з допомогою української поліції.

ПОВНЕ УСУНЕННЯ ВСІХ ЗАЙМАНЦІВ З УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ... НАСТУПИТЬ В БІГУ НАЦІОНАЛЬНОЇ РЕВОЛЮЦІЇ...[4]

Ось головне завдання і шляхи його виконання в час гітлерівської окупації Західної України:

УСУНЕННЯ, себто довести до зникнення, припинення існування, ліквідації [5] поляків. Отже - не витіснення, не примушення залишити етнічну територію, а - усунути. Шляхом убивств. Шляхом екстермінації.

Психологи мусіли б сказати своє слово у справі вбивств по-звірськи. Бож убити можна людину, не спричиняючи їй зайвих мук. А коли знайдуться такі психологи, то нехай вони не забудуть простудіювати "Націоналізм" Дмитра Донцова. В ньому знайдуть часткову відповідь у справі звірських убивств поляків, та й українців. Він бо, посилаючись на Шопенгауера, пише, що у національному фанатизмі велика зброя сильних народів (стор. 218). А хто не хоче належати до сильного народу? Однією з найбільш характеристичних прикмет волі є безоглядність супроти інших (стор. 232). Будьте насильниками і здобувцями, поки не зможете бути володарями і посідачами (стор. 233). Людський рід... завжди

був і залишається хижацькою породою (стор. 234). Ворогування неминуче (стор. 239). Воля війни між націями вічна. Вічна є війна (стор. 243). Фанатик - визнає свою правду за об'явлену, загальну, яка має бути прийнята іншими,... безмірна ненависть до всього, що перешкоджає їх здійсненню, - ось та сума переживань, яка огортає... фанатика (стор. 263). ... ідеалом є тверда людина (стор. 267). ... боротьбі за існування чуже моральне поняття справедливості (стор. 269). ... моральними є всі прикмети, які збільшують здібність до боротьби (стор. 267). Жодні принципи не можуть заборонити, щоб слабший уляг (піддався - В.П.) насильству дужчого (стор. 270). Тому лише філістри можуть абсолютно відкидати і морально засуджувати війну, вбивство, насильство (стор. 270).

Вистачить! А є ще набагато більше повчань Дмитра Донцова, якими керувалися ОУН-УПА. Чи знав це вчення отець Іван Гриньох - чільний член ОУН-б? Бо, гадаю, не знав цього вчення митрополит Андрей Шептицький, не знала більшість священиків.

Саме у вченні Дмитра Донцова слід шукати відповіді на запитання: чому так садистично бандерівці вбивали поляків, та й українців. А ще ж: адже в них були висококваліфіковані вчителі, майстри від масових убивств, напрактиковані в цьому ділі - гітлерівці. Говорю - "гітлерівці", а не німці, бо не всі німці були гітлерівцями. Адже більшість української поліції весною 1943 р. на наказ ОУН-б пішла в ліс, перед тим напрактикувавшись у винищуванні "Айнзацкомандо" і особисто євреїв.

А оунівці кажуть, що вони - християни. Ніяка тепер урочистість не обходиться без молебня. На думку приходить польська приповідка: молиться під фігурою, а диявола має за шкурою.

Оце і маємо часткову відповідь на запитання: яка була мета ОУН-УПА? І знаємо вже яким шляхом вона була здійснювана.

Проти кого воювала ОУН-УПА?

Сьогодні, коли ОУН - всі три її фракції - на всю потужність кричать, що вони воювали на два фронти -проти гітлерівців і проти більшовиків, постає питання: проти кого насправді воювала ОУН-УПА?

Вся післявоєнна націоналістична література, всі офіційні заяви, промовці - твердять, що ОУН-УПА в 1942-1945 роках

воювала проти німців і більшовиків. Такі заяви просто нелогічні. Хоч ОУН-УПА керувалися вченням Дм. Донцова, за яким не розум, а воля є рушійною силою діяльності, проте не можна казати, що ОУН-УПА діяла зовсім без глузду. Без совісті - так, але трішки глузду в них було, щоб, по-перше, зробити оцінку свого місця між більшовиками і німцями. І, по-друге, аби знати, що: борячись проти німців, ОБ'ЄКТИВНО вони помагали б більшовикам, а борячись проти більшовиків, ОБ'ЄКТИВНО вони помагали б німцям.

То проти кого ж боролася ОУН-УПА? Кому об'єктивно мала б помагати? На цю проблему, тобто на об'єктивність положення ОУН-УПА між німцями і більшовиками, чомусь досі історики не звертали уваги. Досі одні твердять, що ОУН-УПА боролася виключно проти більшовиків, співпрацюючи з німцями - таке твердили радянські історики, натомість історики, котрі йдуть слідком оунівської пропаганди, твердять, що ОУН-УПА боролася одночасно на два фронти -проти німців і більшовиків. Причому українські націоналістичні історики, як правило, промовчують боротьбу ОУН-УПА проти поляків. В результаті дезинформаційної діяльності українських націоналістичних істориків, а також пропаганди всіх трьох фракцій ОУН, твориться фальшивий образ дій ОУН-УПА.

На цю тему, неначе на берегах, висловився д-р Володимир Кубійович, провідник УЦК, що був під контролем ОУН-м:

Ми в УЦК закликали наших людей витримати на своїх постах у комітетах, не провокувати німців і памятати, що протинімецька акція допомагає більшовикам. [5а]

Та й сам Петро Мірчук пише:

Звичайно, відділи УПА виминали великих боїв з німецькою армією. Удари УПА були спрямовані насамперед проти німецької адміністрації і проти німецької поліції. [5б]

Польський історик Т.А. Ольшанський пише:

Самозрозуміло, що УПА не займалася саботажем на залізницях, не підіймала інших дій, безпосередньо підтримуючих дії Червоної Армії, уникала теж вміру можливостей безпосередніх боїв з Вермахтом... атакувала натомість установи окупанта, його поліційні і допоміжні формації...[5в]

ОУН-УПА мала настільки глузду, щоб усвідомити собі свою силу в порівнянні до сили СРСР і Німеччини у війні. Для нападу на СРСР Німеччина розгорнула 181 дивізію,

сухопутні сили Німеччини нараховували 5.500.000 чоловік, армія Німеччини мала у своєму розпорядженні 50.000 гармат і мінометів, 3.000 танків, 5.000 літаків. Не багато менше мала у своєму розпорядженні Червона Армія. У тій війні зіткнулися понад п'ятимільйонна німецька армія з майже п'ятимільйонною радянською армією. А ОУН нараховувала коло 40.000. [6] Це, мабуть, разом з СКВ. Один вояк УПА-СКВ з гвинтівкою, частіше з сокирою, вилами чи дрючком, без державного постачання, проти 250 озброєних найновішою технікою солдатів Вермахту і Червоної Армії!

Не було "війни" УПА проти німців, не було теж війни проти більшовиків. Що не означає, що УПА не мала сутичок з червоними партизанами чи з невеликими німецькими відділами. їх причиною і метою було закріплення за ОУН-УПА опанованого ними терену, або ж здобуття потрібної зброї і боєприпасів.

ОУН-УПА спершу розраховувала на перемогу Німеччини, з якою, абсолютно невиправдано, пов'язувала надії на побудову української держави. Ці надії в'язалися радше з "братньою" фашистською ідеологією, ніж зі стратегією гітлерівської Німеччини. А після сталінградської поразки 6-ї армії фельдмаршала фон Паулюса, ОУН почала розраховувати на взаємне винищення обох воюючих сторін, а також на III світову війну. Саме на момент зудару західних союзників з СРСР, ОУН-УПА підготовляла "чистий", звільнений від поляків, терен, щоб не було навіть мови про приєднання Західної України до Польщі.

Сьогодні всі три фракції ОУН наполегливо поширюють міф про боротьбу УПА проти німців. Посилаючись на те, що Ст. Бандера, і Я. Стецько, і А. Мельник та багато інших провідників ОУН, зокрема ж ОУН-б, були арештовані німцями, багато членів ОУН-б попало до гітлерівських концтаборів, оунівці твердять про те, чого не було. Щодо арештів, то це правда, бож ОУН-б не підпорядковувалася наказові відкликати "Акт 30 червня", отже ОУН-б не мала причини любити в той час гітлерівців. Проте ОУН-УПА були свідомі того, що, знищуючи німців, вони тим самим роблять ту ж роботу, яку виконують червоні партизани. Немає в літературі фактів, які б доказували акції УПА проти німців з метою знищувати їх. Немає інформації щодо такої диверсії, як нищення залізниць, знищування прямуючих на схід воєнних транспортів-ешелонів.

Є, натомість, згадки про спорадичні сутички УПА з німецькими невеликими відділами. Про одну таку сутичку пише (мабуть, член ОУН-м) Григорій Стецюк: Бандерівці напали на адміністрований німцями фільварок, забрали не тільки масло, а й корови Корови пригнали в село Ласково, що на Володимирщині, й пороздавали селянам на переховання. Німці, спохватившись, почали шукати корів, вони дуже легко по слідах зайшли в село Ласково. Коли відбирали корови, що ревли, голодні, два бандерівці, з тих, що пригнали корови, відкрили по німцях вогонь. Німці ж не залишилися в боргу. Ті два бандерівці втікли в ліс, а німці спалили село, вбили 28 його мешканців. [7] Були, отже, сутички, але це не була "війна" з німцями, це не був "фронт УПА" проти німців. Не виключено, що були й більшого значення бої УПА з німецькими відділами, які бажали позбутися з окупованої території третьої, неїхньої сили. Зокрема, як пише Данило Шумук, сильно билися проти німців "східняки", котрі попали в німецький полон, втікли з нього і попали до УПА.[8]

Були, без сумніву, сутички і бої з червоними партизанами. Зокрема з рейдуючими партизанськими відділами. Проте це були сутички і бої за терен, а не бої проти більшовиків, бож, поборюючи, знищуючи більшовиків, тим самим УПА діяла б на руку німців, які не визнали створеної ОУН-б "держави" і за це бандерівці на них "погнівалися".

ОУН-УПА не мала в такій ситуації ані інтересу, ані сили, щоб ефективно поборювати одну, а тим більше обі воюючі сторони. ОУН-УПА мала свій інтерес у чомусь іншому: у підготовці - очищенні терену Західної України з "зайдів", з "займанців", тобто з поляків.

На маргінальність боротьби УПА з німцями вказав згаданий вже історик ОУН-УПА, Петро Мірчук, а це -авторитет. Але Петро Мірчук видав свою книжку 1953 року, коли не була так актуальна, як сьогодні, потреба наголосити боротьбу УПА проти німців.

Характеристичною рисою української націоналістичної літератури є оминання теми боротьби УПА проти мирного польського населення Волині й Галичини. На Заході появилося кількадесят так званих регіональних збірників-хронік - Зборівщини, Бережанщини, Тернопільщини тощо. В них вельми багато про боротьбу ОУН-УПА проти більшовиків, трішки проти німців, але нема в них згадок про винищування польського населення. Цього винищування "не

зауважив" також Улас Самчук, хоч в час німецької окупації, в час, коли ллялася польська кров не струмками, а цілими ріками, він редагував під німецьким наглядом в націоналістичному дусі газету "Волинь". Та й не дивно, адже він - один з "похідних груп" ОУН-м. Він в той час об'їхав всю Волинь "На білому коні" (назва книжки, виданої 1965 р. в Нью-Йорку-Мюнхені). Це - або цілеспрямована дезинфор-мація, або ж сором за вчинене. Мабуть одне з другим.

1992 р. появилося багато опрацювань - історичних нарисів про УПА, і в майже жодному з них не порушується боротьба проти поляків. Для прикладу наведу: Анатоль Бедрій: Про необхідність українського війська для побудови національної держави - думки до п'ятдесятиріччя УПА;9 Володимир Косик: Історична роль ОУН-УПА в боротьбі за українську державу. [10]

Винятком в цьому промовчуванні є відредакційна стаття "Гомону України" п.з. "Непотрібний третій фронт - поляки".11 Ця стаття, як редакційна, надрукована в органі ОУН-б, віддзеркалює стан сучасної пропаганди в цій справі, тому вважаю потрібним процитувати з неї деякі місця:

Немає найменшого сумніву, що цього фронту не бажав собі український нарід, не бажали його українські політичні організації, не бажали його УПА й українське підпілля... українська сторона була проти боротьби на польському відтинку і за знайдення розв язки існуючого конфлікту між польським і українським народами... Усі намагання УПА й українського самостійницького підпілля в цьому напрямі розбились на твердому мурі цілковитого небажання польської сторони порозумітися з українцями. Джерелом такого наставления були не тільки імперіалістично-загарбницькі апетити й ноторійний польський шовінізм, але й цілком фальшива оцінка ситуації, в якій знайшовся польський нарід у наслідок війни. Уважаючи остаточну перемогу Польщі, як справу цілком очевидну, в усіх переговорах польське підпілля вимагало від українського підпілля повної капітуляції і підпорядкування під польський провід, як головних умов, на яких могло б дійти до порозуміння. Очевидно, українське підпілля таких умов прийняти не могло й тому польсько-українські взаємини гіршали з дня на день. Напруження перейшло в одверту ворожнечу, яка проявилася в надзвичайно кровопролитній війні між двома підпільними арміями, що тривала довше, як один рік, на велику втіху

історичних ворогів обох народів, що, без сумніву, мачали в неї і свої пальці.

Поляки почали перші акції проти українців і це ми мусимо підкреслити в імя історичної правди та з огляду на польські намагання перекинути відповідальність за польський терор на українців, хоч для висліду (результату - В.Д.) боротьби ці речі не мають жодного значення. Отже, ще 1941 р. на Холмщині й Підляшші появилися польскі терористичні боївки, які почали вбивати українців і нищити українські села. Масові вбивства провідних українців почали поляки вже в квітні 1942 р. Нищення українських сіл на широку скалю почалося на початку 1943 р. (у зв'язку з німецькою колонізаційною акцією в Замойщині)...

У першій половині 1944 p., з рамени (від імені - В.П.) УПА й українського підпілля відбулась, в Галичині, 201 відплатна акція проти польського населення. У ході цих акцій 5.100 поляків втратило своє життя. Знищено низку польських сіл і колоній. Так закінчилася спроба польської меншини починати війну на українських землях.

Відплатні акції частинно осягнули свою ціль. У наслідок акцій сотні тисяч поляків покинули, раз і назавжди, українські землі.

Короткий коментар: ОУН уперто, ще 1992 p., вважає пітрібним говорити від імені українського народу (цього фронту не бажав собі український народ). Справді український народ не бажав собі цього фронту, його бажала ОУН, керуючись ідеологією українського націоналізму. Редакція "Гомону України" - органу ОУН-б - не покликається на будь-які розмови чи інші форми "конкретних спроб порозуміння". Тим часом: до першого контакту між ОУН і А.К. дійшло в травні 1943 p., під час якого представник ОУН "Дніпро" виключив навмисність акцій ОУН у волинських подіях, перекидаючи вину за них на Тараса Бульбу-Боровця. "Дніпро" заперечив участь ОУН в мордуванні поляків.12 Це означає, що предметом розмов були вбивства поляків, а не навпаки. В той час ОУН-б вину за ті вбивства перекидала на Бульбу-Боровця.

А тим часом той же Тарас Бульба-Боровець пише:

Вже в час переговорів (між Т. Бульбою-Боровцем і представниками ОУН-б - В.П.) ... військові відділи ОУН, під маркою УПА (тобто відділів Тараса Бульби-Боровця, які звалися УПА - В.П.), (стор. 261) та ще й нібито з наказу Бульби, заходились винищувати ганебним способом польське цивільне населення... Штаб нової УПА (підпорядкованої ОУН-б - В.П.) отримав від партії Лебедя (ОУН-б - В.П.) в червні 1943 р. такі бойові завдання:

- негайно і якнайскоріше закінчити (підкр. - В.П.) акцію тотального очищення української території від польського населення,

- послідовно далі винищувати внутрішнього ворога України, тобто всіх демократів з-під стягу УHP та інших політичних угрупувань (стор. 272). [13]

Звернімо увагу на лексику Тараса Бульби-Боровця: Він пише про винищування ганебним способом польського цивільного населення. А він же знав - що і як робиться навколо, бож сам керував "Поліською Січчю". Він не пише про боротьбу з А.К., не пише про те, що ОУН-УПА виганяли поляків з української території. Він пише про винищування. Про винищування ганебним способом. Він цитує наказ Миколи Лебедя, яким той наказував закінчити акцію тотального очищення. Те, що треба закінчити, вже мусіло бути почате.

З наказу Миколи Лебедя виходить, що ОУН-УПА воювала не тільки проти поляків, але й проти своїх, українців, котрі не погоджувалися з ними.

Що ж, мабуть тепер ясно - хто починав убивати поляків та українців на Волині, і як це робили бандерівці. А накази знищування поляків та українців давав Микола Лебедь, житель США, котрий 1992 р. їздив на Україну, брав участь у наукових конференціях, зустрічах з нагоди 50-ліття УПА.

У червні 1943 p. M. Лебедь дав наказ "якнайскоріше закінчити акцію тотального очищення української території від польського населення". Це поза всякими сумнівами означає, що така акція відбувалася вже в широких масштабах раніше, залишилося тільки "закінчити" винищування.

І тут варто порівняти дати: червень 1943 р. - дату наказу М. Лебедя, і липень-серпень 1943 p., коли, за переліком у книжці Ю. Туровського і В. Сємашко, мало місце найінтенсивніше винищування польського населення на Волині.

Наступний контакт між тими самими сторонами, тобто бандерівською і польською, відбувся в листопаді 1943 р. Обі сторони стояли на нереалістичних позиціях, підписали тільки протокол. Не дала ніяких результатів також зустріч 8.03.1944 р. На цьому й закінчилися розмови ОУН-б з представниками Делегатури Уряду Польщі. В цьому місці не згадую про контакти після закінчення війни.

Згадана редакційна стаття "Гомону України" говорить про те, що почали поляки - ще 1941 р. на Холмщині й Підляшші. Вже була тут мова про те, що внаслідку політики УЦК - творилися в Холмщині й на Підляшші УДК -Українські допомогові комітети, що були поодинокі випадки вбивств поляками українців, які очолювали на тій території підприємства, установи. І аж на переломі 1942/1943 років у Люблінщині згинуло з польських рук коло 400 українців, [14] причому польський автор посилається тут на українського націоналістичного автора Василя Веригу і на "Літопис УПА" - т. II, 1976.

Зрозуміло, що випадки окремих убивств 1941 р. не були і не могли бути причиною акції "очищення української території від польського елементу". Причина того очищення-усунення не в подіях 1941 р., а в постановах ОУН з 1929 року.

Зі статті "Гомону України" виходить, що на Волині не було вбивства цивільного населення, була тільки "надзвичайна кровопролитна війна між двома підпільними арміями", тобто між УПА і А.К. Натомість Тарас Бульба -Боровець, аж ніяк не прихильник поляків, каже про цивільне населення поляків, про "очищення" території від поляків. То хто, вибачте на слові, бреше? Тарас Бульба-Боровець, з твердженням якого збігаються реляції сотень поляків, а також українців, а чи автори дезинформаційної статті в "Гомоні України"? На цьому тлі: Як вже було сказано, приїхала до Торонто українка з Волині, Віра Корецька, яка під час війни переховувала польську малу дитину Броню, якої батьки й інші родичі жили в селі Борки, на Волині. Я її запитав: що сталося з батьками Броні? Вона відповіла: Бандерівці повбивали їх, разом з 90-річною бабцею Броні, це сталося в липні 1943 року. Заглядаю до книжки Ю. Туровського і В. Сємашко. стор. 108: Липень 1943, Борки, осідок гміни, пов. Кременець, українські націоналісти вимордували 76 осіб польської національності. Ця інформація колишньої нашої сусідки підтверджує правдивість даних

названої тут книжки. Серед тих 76 осіб були батьки і бабця Броні. Броня сьогодні живе в Торонто.

Вже цілком незрозумілим є твердження "Гомону України" про 201 (дивіться - яка точність!) "відплатну акцію проти польського населення" в Галичині. Що було причиною тих "відплатних акцій"? Невже події на Волині? Коли б навіть на мить припустити, що на Волині поляки вбивали українців, то що ж з цим мали поляки в Галичині? Невже за засадаю: Швець завинив - коваля повісили? Примітивна аргументація!

Проте - шило з мішка завжди вилазить:

Відплатні акції частинно осягнули свою ціль. У наслідок цих акцій сотні тисяч поляків покинули раз і назавжди українські землі То про що йшлося - про "відплату", чи щоб поляки залишили українські землі?

До явно перфідних слід зарахувати твердження "Гомону України" про "історичних ворогів обох народів", тобто про росіян і німців. Але ж ще недавно, ще рік перед тими страшними подіями, німці були "союзниками" ОУН-б, яка "виставила" батальйони "Нахтігаль" і "Роланд", які були підпорядковані Абверові. Та й взагалі німці не зараховуються до історичних ворогів України - ми з ними не межуємо.

Повторімо, отже, питання: Проти кого воювала УПА в Західній Україні 1941-1945 років? Як видно зі сказаного, єдиним фронтом боротьби ОУН-УПА в тому часі і на тій території були поляки. їх вогнем і залізом усували з української етнічної території. Сутички і бої УПА з німцями й червоними партизанами були маргінесом цієї боротьби, боротьба УПА проти більшовиків обмежувалася практично до винищування малих партизанських відділів, які мішали ОУН-УПА "господарювати" на тій території. ОУН-УПА в той же час винищувала українців, котрі працювали в радянських органах влади від вересня 1939 до червня 1941, знищення не оминуло теж тих українців, котрі симпатизували радянській владі, котрі працювали в господарських установах тієї влади.

Кількісне відношення поляків і укранців на Волині

Початок винищування поляків в'яжеться з Волинню. На Волині у вересні 1939 р. жило 16% польського населення.[15] Принаймні половина з них жила в містах, до яких УПА не мала доступу. Отже поляки на селах становили коло 7,5% неорганізованого, придушеного поразкою у війні з

Німеччиною, польського населення, вони становили невеличкі острівці в українському морі. Кількісне відношення складалося не в користь поляків, які мали проти себе теж німців. Натомість українці, принаймні в перший період після червня 1941 p., покладалися на німців, творили українську адміністрацію, українську поліцію. Пригадаймо тільки фрагмент братання української поліції з німецькою у Вінниці.

Більшовики депортували в Архангельську область і в Сибір в двох найбільших етапах коло 45.000 польського населення: 10 лютого і 13 квітня 1940 р. депортовані були польські військові осадники з родинами з сіл Волині, а з міст депортовано польську інтелігенцію. Багато поляків не вернулося з війни 1939 р. Таким чином польське населення Волині було позбавлене своєї еліти, організаторської сили. Поляки після червня 1941 р. надалі почували себе як ті, що програли війну. їм ішлося тільки про те, аби вижити.

Натомість суб'єктивне значення українців зросло. Пропаганді емісарів ОУН з Галичини піддалися маси українців, яких освіта була на досить низькому рівні. За німецькою армією увійшли в Західну Україну "похідні групи", українці брали в свої руки місцеву адміністрацію, творили поліцію, шкільництво, торговельні та інші підприємства. Поляки, натомість, в деяких випадках зберегли свої позиції в управліннях сільськогосподарських підприємств, в лісовій та дорожній службах.

Сказане веде до висновку, що поляки на Волині після червня 1941 р. не почували себе силою, вони фактично не представляли собою ніякої сили. Натомість у силу росли Самооборонні Кущові Відділи, ОУН-УПА. Та й узагалі край опанували бандерівці: вони його поділили на округи, ті знов на надрайони, потім райони, яким підлягали кущі (по 4-7 сіл), в склад куща входили станиці (по 1-2 села). На чолі кожної такої одиниці стояв призначений ОУН провідник. Така організаційна структура дозволяла на мобілізацію людських і матеріальних сил по українських селах.

А поляки були беззахисні. Польська А.К. на Волині почала організуватися 1942 p., як реакція на діяльність ОУН, вона початково була дуже нечисленна, а збільшилася 1943 р. за рахунок недобитків польського населення. Це вона в деякій мірі захищала польське мирне населення перед нападами УПА.[16] Поляки не мали не тільки умов, щоб починати "війну" проти українців, але й не мали по цьому жодної причини.

Натомість ОУН-УПА мала і умови і сформульовану 1929 р. причину для цієї "війни".

Міжнародно-правовий статус Західної України під час війни

Перша світова війна формально закінчилася Версальським мирним договором від 28.06.1919 p., котрий, однак, ще не вирішував державної належності Західної України. У квітні 1920 р. Симон Петлюра, як голова Директорії, тобто уряду Української Народної Республіки, склав Варшавський договір з Польщею, в якому відмовлявся від Галичини і Західної Волині, по ріку Збруч у користь Польщі. За цей договір українські ніціоналісти, зокрема галичани, називали Симона Петлюру зрадником. Спільний похід військ УНР і Польщі під командуванням Юзефа Пілсудського на Київ 1920 р. закінчився поразкою, а тимчасовий кордон між Польщею і Україною закріпився на Збручі. 1921 р. Польща з одного боку і Українська РСР (також Російська ФРСР) з другого, підписали Ризький договір, яким формально були закріплені за Польщею території на захід від Збруча. Однак до цих територій заявляв претензії існуючий на еміграції уряд Західноукраїнської Народної Республіки. За таких умов переможці у світовій війні трактатом з Сен-Жермен передали остаточне рішення в цій справі Раді Амбасадорів, котра 14 березня 1923 р. визнала право Польщі до Західної України.

Такий стан тривав до 17 вересня 1939 p., він, цей стан, був визнаний у міжнародних стосунках, він був визнаний Лігою Націй.

На підставі таємного договору, який отримав назву "Пакт Ріббентроп-Молотов" з серпня 1939 р. Західна Україна після 17.09.1939 р. увійшла до складу Української РСР. Пакт Ріббентроп-Молотов був у розумінні міжнародного права протиправний, він виходив з агресивних міркувань III Райху і СРСР. Не можна визнати твердження СРСР, за яким вхід Червоної Армії на територію Західної України у вересні 1939 р. був актом "визволення" українців з-під польського панування. По-перше, коли б це був акт "визволення" братів-українців і братів-білорусів і воз'єднання їх з братами в Українській і Білоруській РСР, то Червона Армія не входила б на литовські етнічні території, бо на той час Литва існувала як самостійна держава і її, а не СРСР, справою був

евентуальний захист литовського населення. Отже, Пакт Ріббентроп-Молотов був черговим поділом Польщі. По-друге, українці Західної України знали фактичний політичний стан в Українській РСР і не бажали такого приєднання Західної України до Української РСР. "Народні Збори Західної України", влаштовані 22 жовтня 1939 р. більшовиками, були явним фарсом, проведеним за більшовицьким сценарієм. Я особисто був свідком організування виборів до Народних Зборів Західної України. Мені тоді було вже 14 років. Після арешту батька більшовиками, що сталося 17.09.1939 р., наша сім'я жила в постійному страсі. Організатором виборів депутатів до Народних зборів було військо, може військо НКВД, не знаю. Знаю, що офіцери Червоної Армії прийшли в нашу хату й наказали матері винести всі речі з трьох кімнат, залишаючи нам тільки кухню. Саме в тих кімнатах улаштовано пункт для голосування. В першій кімнаті сиділа комісія, від якої голосуючі одержували бюлетені. В другій кімнаті стояли три кабіни, для, неначе, забезпечення таємного голосування. В третій кімнаті стояла урна, з тієї кімнати був вихід з хати. В дверях між першою і другою кімнатами під час голосування стояв котрийсь з місцевих активістів, котрий повчав людей: Якщо ви за радянську владу, то не мусите заходити до кабіни, можете бюлетень так укинути до урни. А якщо ви проти радянської влади, то можете зайти до кабіни і викреслити кандидата від партії.

Після такої "інструкції" майже ніхто не заходив до кабіни.

Акту "приєднання" Західної України до Української РСР не визнали держави Західної Європи, ні США. Для поляків стан в Західній Україні являв собою "статус кво анте беллум", тобто довоєнний стан, порушений агресором. За такого стану поляки мали право, згідно до норм міжнародного права, створити збройні з'єднання на території Західної України. Такою збройною силою була Армія Крайова, підпорядована еміграційному польському урядові в Лондоні.

Після агресії гітлерівської Німеччини на СРСР, союзники Польщі - Великобританія і Франція, внаслідку військового договору від 12.07.1941 p., стали союзниками СРСР. Через це польський уряд на еміграції з ген. Сікорським на чолі 30.07.1941 р. підписав з урядом СРСР договір про взаємну співпрацю. Таким чином СРСР, котрий вчинив агресію на східну частину території Польщі у вересні 1939 р., став від липня 1941 р. союзником Польщі. Це був

союз вимушений політичними факторами, але це був союз. Дльянти, тобто Великобританія, США, Франція, Канада й інші країни, воюючі проти гітлерівської коаліції, визнали гітлерівську Німечину своїм ворогом, з яким провадили війну спільно з СРСР.

Саме в цьому світлі слід розглядати "закиди" українських націоналістів у бік А.К., яку звинувачували в обмеженій співдії з червонимрі партизанами.

ОУН-УПА були ідеологічним ворогом як для СРСР, так і для А.К. Атаки УПА були скеровані передусім проти мирного населення з метою "усунути" його з Західної України. Не можна, отже, дивуватись, що А.К. захищала поляків, не можна дивуватися, що польське населення зверталося за допомогою, за захрістом теж до червоних партизанів. А.К. захищала поляків з волинських сiл, наскількрі могла, проте вона, А.К., у протилежність до УПА, не була присутня у всіх селах і містечках Західної України.

За умов масового винищування поляків, не можна дивуватися полякам, що вони зверталися за захистом також до німців. Тонучий і за бритву хапається.

ОУН-УПА в час війни діяла всупереч міжнародному праву. Тим більше, що вона виросла під крилом агресора -гітлерівської Німеччини. Те, що ОУН-б після ЛРІПНЯ 1941 р. (або пізніше, бо 1992 р. знайдено в німецьких архівах писаний Ст. Бандерою лист до Гітлера, датований 14 серпня 1941 р., в якому він пропонує йому свої послуги) "погнівалася" на Гітлера, не міняє ситуації. Зміни в стані міжнародного права, такі, як врізнання тієї чи іншої терргторії як частрини тієї або іншої держави, слід домагатися на форумі міжнароднріх організацій, а не можна цього робріти шляхом терору, тим більше шляхом народовбивства. Діяльності ОУН-УПА в час ВІЙНРІ ніяк не можна прирівнюватрі з діяльністю ОВП (Організації Визволення Палестини) тому, що ООН визнала Ізраїль агресором (резолюція № 242). Не можна її теж прирівнювати до Африканського Національного Конгресу, очолюваного Н. Манделею, бо ООН засудріла пануючий в Республіці Південної Африки апартгайд (резолюція № 2446).

Тим часом 3.09.1992 р., на українській телепрограмі "Світогляд" в Торонто, канал 47, депутат Верховної Радрі України, засновник Товариства "Меморіал", Гринів, сказав: Ми домагаємося визнання боротьбрі УПА за народновизвольну, бож і ООН визнає боротьбу аборрігенів проти окупантів.

Таке говорить депутат Верховної Ради! Він тільки не бере до уваги дрібниці: стан окупації мусить бути визнаний міжнародним правом. Як у випадку окупації Ізраїлем Західного берега Іордану, Смуги Гази, Голанських висот. І, згідно до міжнародного права, визволення окупованих територій не може відбуватися шляхом терору, навіть індивідуального терору не можна застосовувати, а що вже говорити про масовий терор, що вже говорити про вчинене ОУН-УПА народовбивство. Досі навіть боротьби IPA (Ірландської Революційної Армії) не визнано, як народно-визвольну боротьбу. Народно-визвольною боротьбою була боротьба ефіопців проти Італії в 1935 p., боротьба поляків, французів, українців, бельгійців, голландців проти гітлерівського окупанта. Але Західна Україна від 1923 р. була визнана міжнародним правом за Польщею, тож не можна освіченій людині говорити, що це була окупація в розумінні міжнародного права, тим більше в роках 1941-1945.

Що бо означає окупація? Це, згідно до міжнародного права: Тимчасове зайняття збройними силами однієї держави всієї або частини території іншої держави. Правовий режим окупації регулюється міжнародними угодами і звичаями, напр. додатком до IV Гаагської конвенції 1907 p., Женевською конвенцією 1947 р. про захист цивільного населення під час війни.

Твердження народного депутата України Гриніва й усієї ОУН про окупацію Західної України Польщею після 1923 р. слід розраховувати як примітивний, але ефективний засіб агітації і пропаганди. Проте така пропаганда не витримує критики в контексті міжнародного права.

Діяльність ОУН-УПА в час війни була тим більш безправною, що ОУН-УПА діяли без легітимації українського народу, з яким не мали навіть контакту. ОУН-УПА - це узурпатори, які принесли величезну шкоду не тільки полякам, а й Україні через злу славу.