Малорусская Народная Историческая Библиотечка
история национального движения Украины 
Главная Движения Регионы Вопросы Деятели
Смотрите также разделы:
     Движения --> Националисты (История Националистов)
     Деятели --> Полищук, Виктор (Основные работы)
     Факсимиль материала на МНИБ
     Приобрести книгу (бумажную версию)

"Гiрка правда. Злочиннiсть ОУН-УПА (сповідь українця)"

271

Розділ 4
Діяльність ОУН-УПА в час війни

Перш за все треба сказати, що частина українських націоналістичних авторів взагалі заперечує винищування поляків, як власну акцію, часто говорять про боротьбу з польською А.К. та про "відплатні акції". Згідно до їх тверджень, причиною "війни" між українцями і поляками були виключно поляки. Організатор мордів ОУН-УПА на поляках, Микола Лебедь, котрий сьогодні живе у США, першопричину конфлікту вбачає в тому, що серед польської суспільності Волині знайшлося багато людей засліплених історичною ненавистю до українського народу... [1] Це - справді прийом, гідний самого Геббельса. Можна б насилу говорити про історичну неприязнь українців до поляків, ну, хай навіть ненависть українців до поляків за те, що Польща впродовж багатьох століть володіла величезними просторами України, експлуатувала її. Але говорити про історичну ненависть поляків до українців, це, просто, глузування зі здорового глузду. Можна б навіть говорити про історичну зневагу поляків до українського народу, про применшування його значення, культури, звичаїв, мови тощо. Але - не про історичну ненависть поляків до українців.

Про ненависть поляків до українців можна говорити тільки, починаючи від 1942 року, і то ця ненависть необгрунтовано скерована до цілого українського народу, до українців, коли в дійсності вона мала б обмежитися до ОУН-УПА, навіть бо українські селяни Волині були тільки несвідомим знаряддям у руках ОУН-УПА.

Цей розділ не випадково починається від презентації "пояснення" причини масових мордів на поляках, яке дав Микола Лебедь у своїй "ґрунтовній", виданій 1946 року, книжці "Українська Повстанська Армія". Роблю я це тому, що Микола Лебедь, це головний, генеральний, так би мовити, архітектор тих мордів. Саме він знав коли і як починати ті морди, та й досвід у нього був, адже це він був шефом С.Б. -Служби Безпеки ОУН, такої собі українсько-націоналістичної "Чека" чи гітлерівської СД.

Деякі українські націоналістичні автори в деяких матеріалах про УПА зовсім промовчують факти масових убивств поляків і українців відділами УПА і підлеглими ОУН відділами СКВ. Тим самим вони в тих публікаціях не

272

показують свого ставлення до причини вбивств. За засадою: раз немає проблеми, то й немає причини. А це - рід свідомої дезинформації. До таких публікацій належить, між іншими, стаття П. Полтави "Хто такі бандерівці та за що вони борються?" [2], в якій автор-бандерівець говорить про багато дечого, але не про війну проти поляків, хоч і багато говорить про УПА. Так само не порушує цієї теми Г. Полікарпенко (а з ним Б. Михайлюк-Зіновій Книш, редактор книжки), прихильник, або й член ОУН під час II світовії війни. [3]

Евенементом в цій справі є обширне (20 сторінок) інтерв'ю, яке дав проф. Ярослав Пеленський (ОУН-з ? - В.П.) польському журналові "Контакт", посталому в Парижі після уведення в Польщі воєнного стану. [4] В інтерв'ю говориться про різне, теж про УПА, але не про її діяльність, скеровану на масове винищування поляків. Проф. Я. Пеленський може сказати: мене про це не питали! І матиме рацію, тим більше, що він в інших публікаціях діяльність УПА проти поляків кваліфікував як "селективне винищування".[5] Але можна мати претензії до "Контакту", для якого, неначе, не існувала проблема мордів.

Цікавою для оцінки УПА Тараса Бульби-Боровця є перший номер газети "Оборона України", яка стала органом УНРА - Української Народної Революційної Армії, керованої тим же Тарасом Бульбою-Боровцем. Газета носить дату 1 серпня 1943 р. [6] В ній - ні слова про "війну" з поляками, хоч матеріал, уміщений в газеті, вказує на програмні засади УНРА.

На берегах цієї газети треба вказати на матеріал, який може стати у пригоді майбутньому дослідникові УПА. Йдеться про "Наказ ч. 80 Головної Команди Української Повстанчої Армії від дня 20.07.1943 р.", в якому написано: З огляду на те, що в рядах Української Повстанчої Армії об'єдналося багато досі окремо діючих партизанських відділів та з'єднань з усіх областей України, чим партизанська боротьба переходить на площину широкої всенародної революційної боротьби цілого (!? - В.П.) українського народу проти загарбників - Головна Команада Української Повстанчої Армії постановляє переіменувати Українську Повстанчу Армію на Українську Народну Революційну Армію. Командувач Української Повстанчої Армії (-) Отаман Тарас Бульба-Боровець [7]

Натомість у своїй книжці "Армія без держави", Тарас Бульба-Боровець пише: Щоб відмежувати українські

273

демократичні збройні сили від масових злочинів, що їх почали робити під маркою УПА непочитальні елементи українського вождизму М. Лебедя, Головна Команда УПА 20.07.1943 року винесла постанову переіменуватися на іншу назву, перейти в глибоке підпілля від німців, москалів, поляків та своїх недорослих націонал-фанатиків. [8]

1992 р. ОУН - всі три її фракції - святкують 50-річчя УПА. З цієї нагоди почалась інтенсивна експансія ідей ОУН-УПА на Україну, де влаштовувалися наукові конференції, де опубліковано безліч статей, промов, інтерв'ю на теми УПА. І, як правило, в них оминалася тема масових убивств не тільки поляків, але й українців. Винятком у цьому промовчуванні була опублікована і згадана вже тут редакційна стаття "Гомону України" п.н. "Непотрібний третій фронт - поляки". Оце промовчування теми масового винищування поляків і українців слід розцінювати як планову акцію дезинформації. Коли злодій пише з наміром публікувати щоденник і в ньому промовчує скоєні ним крадіжки, то робить це з метою дезинформації.

Однак, загалом, дотеперішня українська і польська публіцистика й історики не заперечують факту польсько-українського "конфлікту", принаймні польські публіцисти і історики говорять про факти масового винищування ОУН-УПА беззахисного польського населення, вказуючи навіть на мету: "очищення" від поляків Волині й Галичини. Натомість українські націоналістичні історики й публіцисти, не заперечуючи факту польсько-української боротьби, готові говорити про "взаємне винищування".

Причини мордування поляків

Всі, або майже всі автори говорять про політику гітлерівської Німеччини, яка зводилася до "дівіде ет імпера" -розділяй і владарюй, як на, чи не найголовнішу, причину такого "конфлікту".

Дехто зовсім губиться, шукаючи відповіді на запитання: Від чого все почалося? Характеристичною для цієї групи авторів є стаття Владислава Е. Шкоди, в якій він пише: Можна запитати: від кого це "справді" почалося? Проте це "справді" буде трудне до встановлення. Чи, може, починати від найдавнішої історії, може від Хмельницького, а може від постання 1918 р. польської держави і від так званої зради Юзефа Пілсудського, котрий після польсько-більшовицької

274

війни, не дотримавши обіцянки створити українську державу, сказав хоробрим офіцерам Петлюри:... я вас, панове, дуже і дуже перепрошую? І далі: я б навіть рискував твердження, що коли б німці не розпалювали в українців ненависті до поляків в довоєнній Польщі й коли б не намагалися створити українську "V колону9' під час війни, то може ми б трішки поскакали собі до очей, однак, незважаючи на суперечності, ми б досягнули якийсь "модус вівенді". [9]

Автор помиляється. Не в історії двох народів -українського і польського, слід шукати першопричини мордів поляків, не в національному характері українців, але в злочинній ідеології ОУН, яка зуміла збунтувати велику частину українців Західної України проти поляків, а як не збунтувати, то терором примусити до виступів проти поляків. Хоч правдою є й те, що не без впливу на ті страшні події була теж політика гітлерівської Німеччини.

Зі сказаного Владиславом Шкодою видно, що він сумнівається, чи коли-небудь буде знайдена причина мордів. А вона є - написана в постановах ОУН. І, не відкидаючи політики гітлерівців "дівіде ет імпера", як однієї з причин тих жахливих подій, треба сказати, що це не була головна причина.

Серед українців діаспори поширене переконання: Коли б поляки не почали 1941 р. в Холмщині вбивати українців, то не було б вирізування поляків на Волині, згодом у Галичині; початок цьому конфліктові дали поляки. Причому говорять про це з переконанням. Ну, що ж, настирлива, довголітня пропаганда робить своє. Саме з огляду на таку думку українців діаспори, вважаю потрібним почати від проблеми вбивств поляками українців у Холмщині. Покличуся тут на досвідченого й об'єктивного історика, Ришарда Тожецького, котрий у цій справі опублікував статтю "З історії польсько-українських відносин на Люблінщині", надруковану в українській газеті в Польщі. [10]

Проаналізувавши відносини, які панували до війни в Люблінщині, процитувавши навіть проект постулатів ДОК II - Командування люблінським військовим округом, який добре не свідчить про політику довоєнної Польщі у відношенні до українців, Ришард Тожецький, посилаючись на архівні докази, пише:

... Загальновідомою є трагедія Замойщини. Це після неї наново загострилося співжиття поляків і українців. Проф. д-р Зигмунт Маньковський в своїй статті "Гітлерівська акція

275

виселення й осадництва в Замойщині", зачитаній на сесії міжнародного колоквіуму (Замостя, 17-20.10.1972 р.) виразно ствердив:... Заселені українцями села мали утворювати, згідно німецької концепції, охоронну зону навколо німецької населенської стрефи. В ході акції німці свідомо намагалися викликати та підсилювати антагонізм між поляками й українцями (поліція... цілеспрямовано вмішалась у боротьбу між українцями і поляками на тлі національних антагонізмів. - заявив під час засідання уряду ГГ (Генерального Губернаторства - В.П.) 29 травня 1943 р. комендант Зіхергайтсполіцай Мюллер). У березні 1943 р. акцію припинено. Губернатор Цернер відійшов з поста, але той, хто на цій території був її духом, Р. Глобоцнік, й не думав відходити. Діяв за дорученням Гіммлера. Тому що гітлерівці, за Геббельсом, змогли "евакуювати" з планованих 50 тис. чоловік лише 25 тис, коли наступні 25 тис. втекли до партизанів, Глобоцнік приступив до цієї акції як до пацифікаційної (криптонім "Вервольф").

Проф. Зигмунт Манковський стверджує далі: її остаточною метою було однак, по суті, повне виселення польського населення з зони Білгорай-Тарногруд-Белжец-Томашів-Замостя, отож з зони, якою була оточена нова німецька осадницька територія. Був також задум продовжувати переселення українського населення, яке в майбутньому мало охороняти німецький округ від "банд", що групувались у білгорайських лісах. Ця друга акція, обсяг якої важко навіть окреслити, була однією з найбільших і найжорстокіших (охоплено нею біля 170 сіл і 60 тис. чоловік). Ціла переселенська акція охопила біля 300 сіл і 100 тис. селян. Тут уже не йшлося про використання українців у противагу полякам, але про введення повного антагонізму між цими національностями та довести до біологічного їх знищення, щоб створити німцям поселенську територію. З українцями однак окупант поводився майже завжди значно лагідніше, ніж з брутально виселюваними поляками.

Під час згаданої другої акції біля 26 тис. чоловік вивезено у концентраційні табори, а підступність гітлерівців у розпалюванні ворожнечі між сторонами стала ще більш прецизійною. І так у Грубешівському повіті німці видали наказ переселити розкинуті та перемішані польські й українські господарства. У зв'язку з цим українські війти отримали наказ скласти списки польських господарств, що знаходились в українських селах. За виконання цих наказів

276

організації (польські - P.T.) повісили ряд війтів. У цей час у грубешівських селах 75 проц населення становили українці Хоч реакції відразу не було, але вже невдовзі спалахнула гостра братовбивча боротьба. Дорадник УЦК при губернаторі дистрикту, згаданий д-р Л. Голейко, близький співробітник Глобоцніка, всю вину за хаос і партизанську боротьбу скидав (у своєму рапорті від 10.12.1943 р.) на поляків. Твердив він, що українських переселенців з Замойщини і поселених на околицях Тарнограду, активізувала підпільна польська організація й ті місцеві поляки, що повернулися з концентраційних таборів, унаслідок чого гинули (українські) солтиси, сільські агрономи, довірені особи. Неважко зрозуміти те, що внаслідок такого доносу люди ці під час пацифікаційних акцій наново потрапили до концтаборів, де їх чекала смерть. У цьому рапорті Голейко підтвердив існування поліцейських і жандармських станиць, складених з українців та німців і ствердив, що в Білгорайському повіті проводився набір у допоміжну службу в СС, в яку зголосилося хОО добровольців. Голейко обурювався також на представництво ГОР в Грубешові за те, що воно під тиском німців звернулося до населення з закликом зберігати спокій, а при нагоді за боротьбу обвинувачувало поляків та українців...

. . . Сьогодні українські історики на Заході пробують доказати, що події на Люблінщині дали початок братовбивчій боротьбі на Волині та Східній Галичині. Це є, просто, помилковий підхід. Хоч характер братовбивчої боротьби був подібний, все-таки на східних кресах були вони більш криваві, в їх основу лягла боротьба УПА за елемінування чужого елементу, особливо поляків з-за Бугу та Сяну. Поляки боролись за збереження засади "статус кво анте беллум", що було згідне з напрямними Лондонського уряду і влади підпілля, а націоналістична сторона програмно вирішила виключити з кресів польське населення. Боротьба з радянськими партизанами і поляками мала дати націоналістам незалежність або представити світові волю здобути її. А ось на Люблінщині божевільна політика Гіммлера та Гітлера прямувала до того, щоб отримати територію для німецького осадництва на сході, та акція ця стала вельми коштовною імпровізацією, ціну якої заплатили всі, але найбільшу поляки, хоч не годиться не згадати також великі жертви українського населення, яке гітлерівці загнали на бездоріжжя...

Мабуть, переконливо написав польський історик. В роки війни Холмщина й Підляшшя, це був інший світ в порівнянні

277

з Волинню, на якій почалося масове винищення поляків. В Холмщині й на Підляшші активним був мельниківської орієнтації УЦК, а на Волині - ОУН-б. Холмщина й Підляшшя - це була Генеральна Губернія, а Волинь - Райхскомісаріат Україна, в якому панував непогамовний терор, запроваджений катом України Еріхом Кохом. Між обома окупаційними утвореннями існував стережений кордон, який не кожен міг переступити. Людей охопив страх, вони боялися німецького окупанта. Вістки з Генерального Губернаторства до Райхскомісаріату не продіставалися по обі сторони кордону, а якщо переносилися, то з очевидною метою: розпалити ненависть до поляків. Не без того, що всі вістки значно перебільшувалися, теж з метою підбурення українців проти поляків. Адже на той час уже почалась, уже проводилася реалізація стратегічного плану: усунути поляків з українських етнічних земель. Усування планове, вимітання, неначе мітлою смерті.

Треба звернути увагу на таке: Німецька акція виселювання поляків на Люблінщині, її перший етап, почався від листопада 1942 року і тривав до березня 1943 р. [11] Саме тоді були перші випадки вбивств поляками українців у Холмщині, і в той же час окремі, ще 1942 року, випадки вбивств поляків українцями на Волині. Ці останні весною 1943 р. перейшли до масових убивств. У такому стані речей не можна говорити, що вбивства поляками солтисів та інших осіб в Холмщині були причиною винищування польського населення на Волині.

У Канаді серед українців поширене твердження, що першопричиною мордів поляків на Волині була невідповідальна політика уряду II Речі Посполитої у відношенні до українців, зокрема пацифікація 1930 р. і Береза Картузька, нищення православних церков, обмежування українського шкільництва. На цю політику, як причину мордів поляків, опосередковано вказує Станіслав Вронський у вступі до книжки Генрика Цибульського "Червоні ночі". [12] Автор вступу аналізує економічний стан польського і українського населення Західної України, польське осадництво на цій території, обговорює фіаско федеративної концепції Ю. Пілсудського, невідповідну політику польського уряду у відношенні до українців, зокрема вказує на нищення церков, та й взагалі вказує на інтенсивну політику полонізації.

278

У зв'язку з цим слід сказати, що й справді політика II Речі Посполітої була далека від демократизму, пошани культурних надбань українців, їх традицій, віровизнання тощо. Це дійсно була політика інтенсивної полонізації, про що свідчить хоч би факт, що в повітовому місті Дубні, в якому жило понад 40% українців, не було ні одної української початкової школи. Загалом кажучи: польська влада і громадська думка трактували українців, як громадян другої категорії, поляки часто без причини принижували українців. Здається, що вельми цікавою ілюстрацією пануючого до війни відношення певної групи поляків до українців є лист, писаний до мене 1992 р. з Чехо-Словаччини освіченим чехом, лікарем, котрий жив серед українців і поляків. Ось уривки з цього листа:

На лікарському факультеті Львівського університету звичайно кожного року було 100-110 місць, а кандидатів чотири рази більше. Полякам забезпечувалося 80% мїcць, євреям 10 і українцям 10, проте ліміту для українців не дотримувалися, бо часто на їх місце приймали росіян, для прикладу на 10 місць приймали 4 росіян і 6 україців.

В мене була товаришка під час студій, полька, теж студентка того самого курсу Вона не була фанатичкою, знала, що я не поляк, позичала мені книжки, декілька разів ми ходили з нею в кіно, а раз навіть на танці Одного разу вона почула, що я розмовляю зі студентом-українцем по-українськи Від того часу вона відвернулася від мене, навіть не відповідала на привітання, поводилась гірше, ніж коли б я розмовляв зі студентом-євреєм по-польськи. Такої нетолерантності я не бачив у дубенській гімназії, під час перерв ми там розмовляли по-польськи, по-російськи, по-українськи, по-чеськи Більшість студентів у Львові були ендеки (націонал-демократи), а решта жила у страсі й прикидалася, що симпатизує з ними, котрих гаслом було "Польща від моря до моря" (від Балтійського по Чорне Море). Будь-яка дискусія була неможливою. І це діялося в переддень гітлерівської агресії на Польщу.

Тут був процитований уривок з листа абсолютно об'єктивної людини, щоб проілюструвати відношення деяких кіл поляків до українців, а також з метою перестерегти тих сучасних поляків, котрі нетолерантно відносяться до українців у Польщі.

Сказане вище - правда. Проте все це не могло становити причини масового винищування поляків. Під час пацифікації

279

деяких сіл у Галичині 1930 року було побито сотні, а то й тисячі українців. Знищено багато майна. Внаслідку цієї акції згинуло 9 або 19 осіб.13 Береза Картузька, як було сказано, була не тільки для українських націоналістів, у ній каралися теж комуністи з КПЗУ, знущалися там з євреїв, і білорусів, з польських послів до Сейму. Політику русифікації інтенсивно впроваджувала в життя царська і більшовицька Росія, проте з цього приводу не доходило до масових убивств.

Згадані тут чинники польської політики II Речі Посполитої могли тільки сприяти підбурюванню українців, вони становили "аргумент" в закликах до масових убивств, але самі по собі вони не були причиною того кривавого періоду.

Українські автори про причини "конфлікту"

Тепер зробимо огляд тверджень деяких українських націоналістичних авторів щодо причини "конфлікту", пак масового вирізування поляків.

Згаданий вже Микола Лебедь пише, що аж на переломі 1943-44 pp. і на весні 1944 року доходить на Західних землях Галичини ще до третього побічного фронту оборони -протипольського фронту. І далі покликається на II Конференцію ОУН-б, в якій говориться, що ОУН одночасно продовжує боротьбу проти шовіністичних настроїв поляків та апетитів щодо західноукраїнських земель, проти антиукраїнських інтриг та спроб поляків опанувати важливі ділянки господарсько-адміністративного апарату західноукраїнських земель коштом відсторонення українців. В листівці в польській мові з липня 1943 р. читаємо:... Хай живуть вільні національні держави українського і польського народів на їх етнічних землях. [14]

Далі той же автор повторює причини: вбивства у Холмщині... В р. 1944 поляки перенесли свій терор також на цілість Західних Земель Галичини... Інакше говорячи - винні тільки поляки. В них була "історична ненависть до українців", вони почали в Холщині, потім тероризували Галичину. А на Волині зовсім нічого не діялося.

Виникає потреба затриматися на одній, вказуваній М. Лебедем, "причині": на подіях у Холщині. Треба пояснити, що українці говорять про Холщину, натомість Р. Тожецький -про Люблінщину. Йдеться про вузьку, як писав Вол. Кубийович, смужку території на західному березі Бугу, яка

280

становила етнічне польсько-українське пограниччя. Там, зокрема в частині Люблінщини - в Замойщині, від осени 1942 і в 1943 р. відбувалася підготовка - очищення території під поселення німців. Частину німецької роботи виконували на наказ німців українські солтиси і війти. Саме проти них були скеровані польськими організаціями акти політичного терору у вигляді вбивств. Це ті коло 400 українців, про яких говорить Т.А. Ольшанський, посилаючись на Василя Веригу і "Літопис УПА". Це були вбивства індивідуальні з політичних мотивів. Але в Люблінщині-Холмщині не дійшло до масових убивств ні українців, ні поляків. Там не було винищування мирного населення. Тло вбивств було зовсім інше, ніж на Волині.

На Волині образ був зовсім інший. Там "боротьба" поляків за втримання "статус кво анте беллум" зводилася до самозахисту поляків перед нападами УПА. Роли А.К. зводилася до захисту населення, а цей захист, з огляду на нерівні сили, був незначний в порівнянні до потреб. А.К., з огляду на малу силу, своєю присутністю на Волині відігравала радше політичну роль, бо цим заявляла належність цієї території до Польщі.

Тож - випадки в Холмщині не мали ніякого, або майже ніякого впливу на розвиток подій на Волині, а в кожному разі не були вони причиною тих подій.

Нестор галицьких журналістів, близький до ОУН (був на І Конгресі ОУН в 1929 p., разом з Василем Мудрим), довголітній редактор органу УНДО - "Діла", Іван Кедрин не вірить, що були масові вбивства поляків, він бо пише про ... польські обвинувачення українців у ніби-то масових вбивствах поляків під час останньої війни.... І далі: Це незаперечна правда, що під час німецької окупації Польщі діяли українські націоналістичні боївки, але діяли також боївки польські Хто з них перший розпочав винищування цивільних людей другої національності - трудно сьогодні ствердити. Найтемнішою сторінкою у книзі українських боївок є, мабуть, нищення ними в деяких селах українських людей, але римо-католиків, так званих латинників. [15]

Автор, людина поважна, не бачить, однак, УПА, тієї грізної машини народовбивства, хоч читав він книжку А. Щенсняка і В. Шоти "Шлях у нікуди", про яку каже, що вона яскраво різниться своїм таки деяким науково-історичним об^єктивізмом від літератури про український націоналізм, яка появилася і появляється в УССР. [16] Він не бачить УПА, а

281

чи з "патріотичних міркувань" вдає, що не бачить. Невже він, людина, яка була при народженні ОУН, яка знала від самого початку документи ОУН, не міг поєднати стратегічного плану ОУН "усунення" з українських територій "займанців" з тим, що діялося на Волині й в Галичині? Чи його, Івана Кедрина, писання, це теж його вклад у дезинформаційну політику ОУН?

Петро Мірчук пише: Опорою для більшовицьких партизан (котрих поборювала УПА - В.П.) на Поліссі й Волині стали - польські колоністи. [17] Це, мабуть, і була, за П. Мірчуком, причина, задля якої ОУН скерувала боротьбу проти поляків, точніше проти польських колоністів. Тільки автор забув, або вдає, що не знає, що польських колоністів більшовики ще в лютому 1940 року депортували в Архангельську область або за Урал. їх, польських колоністів, не було вже в 1943 р. Багато з них згинуло в лісах Півночі СРСР, проте чимало вижило. Не відомо, чи вижили б вони, коли б їх більшовики не депортували. В Західній Україні після 1940 року залишилися тільки ті поляки, котрі від поколінь жили серед українців. А те, що поляки співпрацювали з червоними партизанами, то вони мали на це не тільки моральне право (захист партизанів перед нападами УПА), але й політичне, бож від 1941 р. уряд Польщі в Лондоні став союзником СРСР. Те, що польські села були "опорою" для червоних партизанів, ще не означає, що ті польські села добровільно чи з охотою давали їм продовольство. Партизани, які б вони не були, не тільки просили, але й вимагали від місцевого населення. І за це винищувати це населення - зовсім не становить виправдання. Названий автор, історик ОУН і УПА, в основному промовчує "війну" проти поляків, фрагментарично тільки згадує: Одночасно УПА унешкідливила польські "пляцувкі" та звузила терени, опановані більшовицькими партизанами. [18] Оце скромне "знищила польські пляцувкі" зовсім добре може означати знищення десятків тисяч поляків, села яких П. Мірчук називає "пляцувками". Поляки, як видно з отриманих мною реляцій, справді вдавалися за допомогою до червоних партизанів, прохаючи захисту від УПА. Вони навіть шукали захисту в німців. А те, що червоні партизани мали харчі з польських сіл, зовсім не дивує, адже українські села були опановані ОУН-УПА і за допомогу червоним партизанам була одна кара - смерть.

282

Інший націоналістичний історик, Мирослав Прокоп, у статті "Українське протинацистське підпілля 1941-1944", пише: Незалежно від того, що обидва народи знаходились під німецькою окупацією і вели боротьбу проти німців, історичний антагонізм між Україною і Польщею зберігся далі і призвів в роках війни до дуже трагічних зударів. На Підляшші і Холмщині польські боївки винищували в роках 1942 і 1943 українську інтелігенцію, на Волині польські колоністи часто солідаризувалися з німцями в протиукраїнських акціях, українське підпілля і відділи УПА застосовували відплатні акції у відношенні до поляків, словом поглиблювалася трагедія обох народів у кривавих зударах. [19]

Кожна неупереджена людина впізнає в писанні Мирослава Прокопа не історика, а пропагандиста. Колишній член ОУН-б, тепер ОУН-з намагається недомовленням замазати дійсний образ подій. Він пише: обидва народи знаходились під німецькою окупацією і вели боротьбу проти німців. Оминає те, що це ОУН-б, участю "Нахтігаля" і "Роланда", була співагресором. Не згадує він про причини винищування українських інтелігентів в Холмщині й на Підляшші. Навіть не намагається вказати на причину того, що "польські колоністи часто солідаризувалися з німцями в протиукраїнських акціях". А все, що діється, має свою причину: поляки (не польські колоністи, бо їх не було вже в той час на Волині), зверталися до німців, а навіть вчиняли разом з ними відплатні акції проти бандерівців, які нападали на мирне польське населення, винищували його.

Яніна М. з-під Щеціна в Польщі, в листі до польського історика Владислава Побуг-Маліновського, пише, що бандерівці нахвалялися: німіців виженемо, поляків виріжемо, а совєтів не пустимо сюди [20]

Оце і вся політика ОУН-УПА, оце і причина масових убивств. Краще стратегічну мету ОУН-УПА 1943 р. на Волині не можна схарактеризувати. Тільки ж це був вираз донцовської "волі", а не реальність. Сили в ОУН-УПА було настільки, щоб вирізувати поляків, але не було в них сили, щоб вигнати німців і не впустити в Західну Україну більшовиків. Тому й зосередилася ОУН-УПА на вирізуванні поляків і на винищуванні українців, які противилися ОУН-УПА.

А ось що про причини масових мордів поляків говорить Великий Колабораціоніст Німців - "провідник" УЦК, д-р Володимир Кубійович. Насамперед він стверджує, що

283

українські землі в Генеральному Губернаторстві, зокрема Галичина, були, в порівнянні з рештою українських земель, окупованих німцями, а також з польською частиною Генеральної Губернії - оазою спокою. І далі: Треба думати, що безглузді вбивства українцями поляків, поодиноких німців, навіть українців-латинників, не були інспіровані верхівкою бандерівської ОУН і УПА, радше вони не мали влади над своїми низами На анархії, яка стала швидко ширитися, найбільше потерпіло сільське українське населення, яке часто платило подвійні контингенти (для німців і для різних партизан) і на шкірі якого найбільше карбувалися акти німецького терору. [21]

Видно, що д-р Кубійович не читав популярної на Заході книжки "Вітер з Волині", українського пастора Михайла Подворняка, не читав теж книжки українського страдника Данила Шумука "За східним обрієм", коли таке каже. Невже д-р Кубійович не чув про С.Б. ОУН? Невже не знав про роль станичних, кущових, районних, надрайонних та інших "провідників" у житті українського народу в Західній Україні? Знав, неодмінно знав! І знав про те - що діялося на Волині, знав, що це не була анархія, що ОУН-УПА чітко контролювали ситуацію. В. Кубійович не міг цього всього не знати, адже жив він і діяв в націоналістичному середовищі ОУН-м, він мусів знати про те, що цілі райони Волині 1943 р. були опановані УПА, яка від імені "Державного Правління", покликаного "Актом 30 червня 1941 р." проводила мобілізацію населення, робила реквізіції продовольства, одягу, коней тощо. Знайомий чех з Чехо-Словиччини пише мені, повідомляючи, що оба священики (православні) з Мирогощі коло Дубна, отці Федір і Юрій Шумовські перестерігали людей перед убивствами, а могли вони це робити тому, що були недалеко міста, в якому стояв німецький гарнізон. Але цілком інші умови панували в таких селах, як Мощаниця або Дермань, в якому був штаб бандерівців. Там священики не мали вибору, якщо хотіли дочекати кінця війни. До таких сіл не наважувались заходити навіть гітлерівці.

А д-р Кубійович пише, що ОУН-УПА не панували над ситуацією, не інспірували вбивств. Добре, що хоч визнає, що були безглузді вбивства українцями поляків, поодиноких німців, навіть українців-латинників. Кривлячи душею, д-р В. Кубійович нехотя каже правду про масові вбивства поляків, бо "поодинокі" вбивства були тільки на німцях. І ще: Від вченого-етнографа, і від великого рангу політика, яким був

284

д-р В. Кубійович, можна б вимагати, щоб він не робив узагальнень: вбивства українцями поляків. Якими українцями? Не було відваги в автора назвати їх "бандерівцями", "українськими націоналістами", підбуреними ОУН членами Самооборонних Кущових Відділів, які були підлеглі УПА?

Український націоналістичний історик Богдан Осадчук пише: Уже за царських часів агенти охранки займалися розпалюванням ворожнечі між українцями і поляками... Сьогодні маємо вже досить документів про здійснюване Москвою і Берліном нацьковування і підбурювання поляків проти українців і навпаки... Як Росія так і Німеччина вбачали в можливості розпалювання польсько-українських конфліктів інструмент здійснення власних імперіалістичних інтересів... Де шукати причини? У релігійному розриві між Київською Руссю і польським королівством... у відході української аристократії від православия...? Конфліктний тип взаємин між державою (Польщею - В.П.) та її адміністративними органами і українським населенням? Базою його була дискримінація цього населення у всіх площинах, нехтування конституційних прав, бойкот узятих Польщею міжнародних зобов язань, своєрідна колонізаційна політика, сперта на... маніпульовану асиміляцію... Почався другий період трагедії. Польська куля, яка в лютому 1941 р. у селі Верещі Великі, що на Холмщині, обірвала життя молодого вчителя Михайла Остапяка... На щастя, жниво смерті не поширилося на всі території, затрималось на Збручі, не досягло Лемківщини, але пролило братню кров на Волині, Холмщині, у Галичині... [22]

Автор - історик! Він бачить усе: дискримінацію українців Західної України в міжвоєнний період, якої ніхто не перечить, бачить перфідну політику Москви і Берліна. Він бачить навіть причину вбивств: убивство в лютому 1941 р. в селі Верещі Великі молодого вчителя-українця. Від цього факту він виводить події, що сталися 1943 року. Справді, жалюгідні причиново-наслідкові конструкції історика. Він навіть не силкується пояснити - чому "жниво смерті" затрималося на Збручі? А не на Стирі, на Горині. Він цілком свідомо оминає зв'язок ОУН з масовими вбивствами. А ОУН не сягала за Збруч. За Збруч, у Житомирщину, втікали до українців поляки з Волині. Автор - український націоналістичний історик, свідомо не сягає до ідеологічних основ ОУН, до вчення Дмитра Донцова, до стратегічної мети ОУН, як першопричини "жнив смерті". Автор говорить про

285

нацьковування німців і росіян проти поляків, але ні словом не згадує про стосунок до них. Зате автор натякає на релігійні, культурні різниці між обома народами, чим робить кривду українському народові, бо не в його природі вбивства противника. Він, український народ, після агресії гітлерівської Німеччини, навіть не думав про помсту на організаторах штучного голоду на Україні 1933 року. Про сказане тут досконало свідчить історія, свідчить теж Грицько Сірик, котрий власним коштом видав десять книжок, в яких не приховує своєї ненависті до більшовиків, але з яких в жодному місці не пробивається намір помсти.

А у зв'язку з вбитим українським учителем, про якого каже Б. Осадчук, то наведу таке: Українські націоналісти в Кременеччині ще у вересні 1939 року намагалися вбити молодого польського вчителя в селі, в якому жив автор книжки "Вітер з Волині", пастор Михайло Подворняк. Хотіли йього вбити, підшиваючись під міліцію. Вчитель не загинув тільки тому, що сусід проговорився перед автором названої тут книжки, і той, ризикуючи життям, врятував молодого хлопця, вчасно перестеріг його і той утік.[23] А коли б Михайло Подворняк не врятував того вчителя, то його неодмінно вбили б у лісі. Чи мало було таких поодиноких убивств в Західній Україні? Однак не вони були причиною масового кровопролиття, "жнив смерті". Тож і вбивство вчителя Михайли Остапяка не було причиною масових убивств на Волині. Подібні вбивства ОУН використовувала лише для розпалення ненависті часто малограмотних українських селян проти поляків, щоб здійснити свою політичну мету: усунути поляків з Волині й Галичини.

Тарас Гунчак, редактор і упорядник VI-го тому "Літопису УПА", у вступному слові каже, що польська політика, яка захищала "статус кво анте беллум" намагалася послабити український націоналістичний рух, що й довело до боротьби з поляками, яку він називає "третім фронтом" [24]

Що можна сказати про такий "глибокий" аналіз причини вбивств щонайменше ста тисяч поляків в Західній Україні? Що поляки намагалися послабити український націоналістичний рух? То вони це робили весь час, від постання того руху. А що ж, вони мали сприяти цьому рухові? Рухові, котрий вилився в батальйони "Нахтігаль" і "Роланд", в УПА, в СС дивізію "Галичина"? Це що - нехіть виявити правду про дійсні причини масових мордів? Ні, це

286

цілеспрямована дезинформація, як завдання ОУН. Коли йдеться про Богдана Осадчука і Тараса Гунчака - ОУН-з.

Найближчим правди, коли йдеться про українських істориків Заходу, у зв'язку з пошуками причин народовбивства на поляках 1942-1945 на Волині й в Галичині, є проф. університету Айова, редактор кількох номерів журналу "Віднова", Ярослав Пеленський, але він, хоч без сумніву знає правду, не вказує на причини, не називає їх по імені. Не виключено, що його наукова діяльність у якійсь мірі обмежена зв'язками з ОУН, подиктованими родинними традиціями чи іншими причинами. В кожному разі проф. Ярослав Пеленський у своєму писанні є близький правди. Він пише:

Другий приклад - це українська (чому не оунівська? -В.П.) спроба примусового виселення польського населення із західноукраїнських територій та пов'язані з цим винищувальні акції проти цього населення - насамперед на Волині, а відтак в Галичині та навіть на Засянні, - які Подляський характеризує як злочин народовбивства...

У цій справі існує вже істотна польська документація і важко обходити її загальними зауваженнями про "чужі інтриги", як це роблять деякі українські автори. Дискусія ускладнюється тим, що українські націоналістичні групи досі не видрукували більшості своїх основних документів чи навіть суб'єктивних свідчень своїх діячів про польсько-українську боротьбу під час Другої світової війни. Українською стороною у цій боротьбі була, насамперед, Організація Українських Націоналістів (ОУН), головно її бандерівська фракція та Українська Повстанська Армія (УПА), що після ліквідації її первинної формації під командуванням Тараса Бульби-Боровця і до створення Української Головної Визвольної Ради (УГВР), фактично діяла під її політичним керівництом...

Існують преконливі докази про те, що українське націоналістичне підпілля мало намір "деполонізувати" західноукраїнські території, зокрема шляхом примусового виселення польського населення та селективних винищувальних акцій. Проте це тільки один аспект справи. З другого боку, польський уряд і його збройні сили, себто А.К., намагалися зробити все можливе, щоб втримати т. зв. "стан польського посідання" (присутності) на українських землях, і вживали терористичні та військово-винищувальні методи для здійснення цього плану...

287

Можна і треба поставити запитання: хто з обох боків несе відповідальність за ці жорстокі вчинки та їх трагічні наслідки? Не можна надалі замовчувати, що основну відповідальність за них несуть насамперед групи, які репрезентували т. зв. національні чи самостійницькі течії в обох суспільствах. Втручання німців чи росіян у польсько-український конфлікт відігравали в найкращому разі другорядну, а радше - маловажливу роль. Цей кривавий конфлікт, зокрема його екстремістські аспекти, був зумовлений насамперед польським та українським націоналізмом. Розвиток інтегрального польського та українського націоналізму в 1930-х роках і на початку 1940-х pp. значною мірою спричинився до розпалення національної ненависті та радикалізації засобів боротьби.

Польська опозиційна публіцистика (це в час панування комунізму в Польщі - В.П.) виявляє готовність до відкритого діалогу щодо цих найболючіших фактів польсько-українських взаємин у новітній історії. Натомість українська сторона, зокрема українські націоналістичні групи звичайно замовчують ці дражливі проблеми, а в найкращому разі обмежуються зазначенням декількох т.зв. "позитивних" аспектів цих стосунків, наприклад переговорів між польським і українським підпіллям та тимчасових домовленостей про припинення боротьби, зокрема в лютому 1944 p., або співпраці відділів УПА та "Вольносьць і Нєподлєглосць" (ВiН) у спільній акції наступу на Грубешів та захоплення цього міста у травні 1946 р... Ці приклади є неспівмірними з трагедією цієї війни. Євген Штендера... відкрито визнає, що т. зв. львівські домовленості "не призвели до будь-якого істотного поліпшення польсько-українських взаємин і не припинили актів взаємної ворожнечі. Саме навпаки - можна, мабуть, казати, що ситуація погіршилася." А якщо йдеться про грубешівську операцію, то доведеться погодитися з поглядом Подляського, що вона "була негативно сприйнята польським загалом" та додати, що вона не мала позитивного відлуння серед українського суспільства. [25]

Вважаю випраданим наведення такої довгої цитати. Проф. Я. Пеленський - виняток серед українських політологів на американському континенті (в Німеччині є д-р Андрій Білинський), його думка є важливою для теми. Однак годі погоджуватися з твердженням цього автора про те, що А.К. намагалася зробити все можливе, щоб втримати т. зв. стан польського посідання на українських землях, і вживала

288

терористичні та військово-винищувальні методи для здійснення цього плану. Кожна дія має свою причину. ОУН-УПА винищувала польське населення, щоб "деполонізувати" Західну Україну. Теоретично це було можливе до здійснення - поляки становили невеликий відсоток в Західній Україні, а ОУН-УПА мала досить сили, щоб такий план виконати. Натомість ніколи й ніде ніхто не сказав, навіть не натякнув, щоб А.К., виконуючи вказівки польського уряду в Лондоні, мала в плані винищити українське населення в Західній Украні. Навіть серед крайніх польських націоналістичних кіл ніколи не визрів такий божевільний план. То звідки ж реалізація "втримання стану посідання" "методами терористичних та військово-винищувальних" акцій? Це -нелогічно.

На маргінесі сказаного проф. Я. Пеленським такі зауваження: Польську інтелігенцію й польський офіцерський склад, якщо вони й залишилися в Західній Україні після вересня 1939 року, їх "знейтралізували" більшовики -арештами й депортаціями цілих сімей, що сталося в першій половині 1940 p. A.K. в основному організувалася підофіцерами-селянами, а 1943 р. її зріст був реакцією на масові вбивства поляків: кому вдалося втікти з рук бандерівців, той, якщо це був поляк відповідного віку, йшов до А.К. І ще годі зрозуміти: на якій підставі Я. Пеленський ставить на одному рівні український і польський інтегральні націоналізми? Правдою є, що в урядових колах Польщі зазначувалися фашизуючі впливи, зокрема після 1935 p., проте в Польщі не було організації, подібної ні ідеологічно, ні структурно до ОУН. Проте з писань проф. Я. Пеленського можна прочитати, що не український народ несе відповідальність за те, що діялося на Волині й в Галичині під час війни, що вина за це лежить на ОУН-УПА.

Твердження польських авторів

Перш за все подивімося - що в цій справі кажуть автори книги "Шлях у нікуди" - А. Щенсняк і В. Шота: Шукаючи причини трагічних подій, які мали місце у 1943-1944 роках на Волині, Поліссі, у Східній Галичині й в Холмщині, головною з них - на нашу думку - слід визнати розбіжності польсько-українських поглядів на справу належності Західної України.

Українські націоналісти з-під знаку УВО і ОУН ще до війни пішли шляхом авантурництва й індивідуального терору

289

в стосунку до представників польської держави, трактуючи цю діяльність як акти протесту проти несправедливої національної політики польського уряду. Беручи до уваги цей факт, можна навіть твердити, що вирізування поляків під час окупації, як основний метод боротьби за українську державу, не було нічим новим. Воно становило тільки перехід від індивідуального терору 1918-1939 років, до збірних убивств у вересні 1939 р. й реалізації планів масової заглади поляків на цій території у 1943-1944 роках. [26]

Близько, зовсім близько правди. Проте треба вказати на те, що індивідуальні вбивства представників польської влади до 1939 року мали на меті втримання стану напруження серед українців, натомість іншою була мета масових убивств під час війни, коли ОУН-УПА йшлося про винищення польського елементу в Західній Україні. Проте важливим є те, що автори не шукають причини масових мордів в українцях, а в УВО-ОУН, тобто в організації. Однак вони не сягнули до підставових документів ОУН, тому й не вказали на доктринальну причину мордів: вони не звернули уваги на постанови І Конгресу ОУН з 1929 р. і не звернули уваги на вчення Дмитра Донцова, яке лягло в основу ідеології ОУН, навіть ні разу не називають Дмитра Донцова. Це -найбільший недолік книжки. Без Дм. Донцова немає українського націоналізму, як і без Леніна-Сталіна немає більшовизму. І ще одна помилка авторів: УВО-ОУН індивідуальним терором не протестували проти несправедливої політики польського уряду, ОУН боролася за створення на всіх етнічних українських землях української держави, а зі сказаного авторами виходить, що коли б польський уряд провадив справедливу політику щодо українців, то ОУН не вбивала б людей. Це було не так. За справедливу національну політику Польщі боролося УНДО, боролася Українська Парламентарна Репрезентація - вони боролися за автономію Західної України. Але така розв'язка не влаштовувала ОУН. Конкретно: УВО-ОУН вчиняла індивідуальний терор задля втримування в українських масах стану революційного кипіння.

Кропіткий дослідник українського націоналізму, автор книжок на тему ОУН, теж багатьох рецензій - Ришард Тожецький, пише:

Євреїв устигли помордувати раніше. Зробила це СД й українська поліція. ОУН-Р (ОУН-б - В.П.) вирішила "очистити" спершу Волинь, а потім Східну Галичину від

290

решти "ворожого елементу". Посіпак, що набили собі руку в винищуванні євреїв, не забракло. Населення Волині, зубожіле, затуркане, повне почуття національної і соціальної кривди, легко піддалося націоналістичній пропаганді; не цуралося воно грабунків, бо ж і його повсякчасно обкрадали, воно було податніше на намови атакувати передусім середовища польських осадників. Націоналісти кинули гасло "очищення терену", залишаючи боротьбу з німцями на більш стосовний час. До цієї акції заохочувала дезорієнтованого селянина частина православного клїру яка керувалася відплатою за ворожі акції 1938-1939 років, це ж робив у ще більшій мірі уніатський клїр. [27]

Помилкою автора є твердження, що в той час ОУН-б вирішила "очистити" спершу Волинь, а потім Галичину з решток ворожого елементу, тобто поляків. Таке рішення було зроблено ще 1929 року. ОУН-б вирішила тільки, що настав час національної революції, про що кажуть постанови ОУН-з 1929 року. [28]

Владислав Побуг-Маліновський, історик, у своїй книжці каже, що колишнє "бойове гасло" ОУН: "Ляхи за Сан", 1943 р. було перемінене на гасло "очищення українських земель від неукраїнського населення. [29]

Казімєж Подляський, автор обширної розвідки: "Білоруси - литовці - українці: наші вороги чи брати?",у розділі "Українцям: "вибачаємо і просимо вибачення", [30] вказуючи, що ворогом №1 УПА були червоні партизани, пише:

А тут став на перешкоді ворог №2. Зрозуміла річ -ляхи... А час наглив. Пекла ненависть. Огортав страх, що ще раз можна проґавити історичний момент... Залишилося польське населення. Німці займалися ним побічно, тому що мали більші клопоти та пильніш! справи. Удар по ньому був технічно можливий, тому що воно було - досить-таки довго -зовсім беззахисне, та й послаблене двома інтенсивними окупаціями. Удар по ньому нищив основу польського руху спротиву на тій території, а де-не-де - комуністичних партизанів. Удар по ньому нищив, врешті, польськість, деполонізував спірну територію, усував в українському задумі раз і назавжди можливість усяких майбутніх евентуальних плебісцитів, голосувань чи поновну боротьбу. І так почала діяти УПА.

Зі сказаного видно, що, на думку автора, ідея "деполонізації" Західної України шляхом удару по

291

польському населенню зродилася внаслідок обставин, які склалися на той час на Волині. А це - помилковий погляд, неправильний висновок з подій. Обставини, які склалися, вплинули на рішення коли ударити, натомість рішення щодо самої деполонізації були зроблені кільканадцять років до того.

До автора К. Подляського (псевдонім) слід заадресувати таку претензію: Сама назва розвідки - неадекватна до її змісту, який, коли йдеться про події 1943-1945 років на Волині й в Галичині, зводиться до масових убивств поляків. Українці, історично підходячи до питання, ніколи не були ворогами полякам. Тим більше неадекватним є заголовок розділу: "Українцям - вибачаємо і просимо вибачення". Українцям поляки не мають чого вибачати, бо українці, народ український, не зробив нічого поганого полякам, автор міг би написати: "Українським націоналістам - вибачаємо і просимо вибачення". ОУН-УПА, це лише невеликий, дуже невеликий відсоток українського народу. ОУН-УПА за допомогою пропаганди, погроз, убивств, терору - примусила малосвідоме населення Західної України до злочинів. Вина в цьому -тільки ОУН.

Для глибшого зрозуміння проблеми, слід вказати на неясність оцінок причин масових мордів, які походять з періоду цих подій. І так, опрацьована оцінка подій, зроблена в Польщі 1943 р. й переслана до Лондону, до польського уряду, подає:

Під впливом/подій на Волині, про які пишемо окремо, під впливом великих розмірів масових мордів на польському населенні, також під впливом масової втечі поляків з сіл до міст й взагалі з Волині, в тих українських колах, які брали участь в акції на Волині, почала народжуватися думка, що для української справи бажаним є фізичне усунення зі Східної Малопольщі польського елементу шляхом розвивання мордів і підпалів у Східній Малопольщі, яке мало місце на Волині, внаслідку чого поляки почнуть утікати на Захід. [31]

Тут знову повторюється той самий здогад: думка про усунення поляків з Західної України зродилася під час війни. Але, як було сказано, це помилкова думка. Ці думки вказують на брак дослідів з польського боку документів ОУН перед війною і після війни.

На повну дезорієнтацію поляків щодо причин масових убивств вказує летючка "Корпусу Захисту Волині" -польської організації, зміст якої наводить у своїй книжці "Дорогами другої світової війни" Василь Верига, [32] в якій

292

автори летючки, звертаючись до поляків, пишуть: Це не спорадичні випадки (вбивств - В.П.), це одностайно організована акція, за якою найімовірніше скривається совєтська рука... Совєти, заявляючи, як відомо, претензії до наших східних земель, хочуть шляхом доконаного факту ліквідувати руками банд все тамтешнє польське населення і таким чином здобути чисто "український стан населення Волині."

Дійсна причина мордів

У цьому підрозділі я свідомо повторюю вже дещо сказане, а роблю це за староримською засадою: "Повторення - мати навчання",

Коли і під чиїм упливом зродилася думка вимордувати поляків, що жили на українських етнічних землях, а також на територіях, які я називаю етнічним пограниччям, а трактованих ОУН як виключно українські етнічні території?

Є документ, котрий вказує точну дату такого, сформульованого в постанові, задуму ОУН. Це - а) Звернення українських націоналістів від І Конгресу, що відбувся 28.1. -3.02.1929 р. у Відні. В ньому говориться таке: Тільки повне усунення всіх окупантів з українських земель відкриє можливості для широкого розвитку Української Нації в межах власної держави. [33] б) Постанови того ж Конгресу Організації Українських Націоналістів (28.1.-3.02.1929) в IV розділі яких, названому "Зовнішня політика", в пункті 2 написано: Повне усунення всіх займанців з українських земель, що наступить у бігу національної революції та відкриє можливості розвитку Української Нації в межах власної держави, забезпечить тільки система власних мілітарних зброєнь та доцільна союзницька політика. [34]

Зі сказаного дотепер відомо, що ОУН зродилася з УВО, від неї перейняла стратегічну мету - побудову української держави на всіх українських етнічних землях. Тому не дивно, що також в документах УВО знаходимо тезу про "очищення" українських земель від ворогів. У відозві від 1 листопада 1928 p., розповсюдженій в Галичині з нагоди 10 роковин ЗУНР (Західно-Української Народної Республіки) УВО писала: У кожного з нас повинна зродитися, як природна потреба, одна тільки правда: Українська Самостійна Соборна Держава! Християнство, яке опанувало світ, вийшло з катакомб. З таких катакомб вийде у свій час велика Українська Армія,

293

яка очистить (підкр. - В.П.) всю землю українську від ворогів. Наше військо живе!... [35]

Отже мотив постав раніше, тільки "очищення" УВО перейшло в "усунення" в ОУН.

Не "виселення", не "депортація", не "репатріація", не "переселення", навіть не "вигнання" "займанців", тобто поляків з українських земель, а саме "усунення" - ось завдання, яке було поставлене ОУН 1929 р. А ОУН-б через свого "провідника" Миколу Лебедя вирішила тільки, що "наступив час національної революції". ОУН покликала до життя УПА, перед якою поставила завдання: усунути поляків з Західної України. УПА це завдання здійснювала безпощадно, навіть тоді, коли на землі Західної України увійшла 1944 року Радянська Армія. Метою ОУН-УПА на українських землях був геноцид поляків. Ідея геноциду випливає з ідеології ОУН. Вона, за своїм задумом, аналогічна до гітлерівської ідеї "остаточного вирішення єврейського питання".

В ОУН-УПА не було в розпорядженні жодного апарату, за допомогою якого можна було б здійснити виселення поляків з Західної України в час війни. Була окупація, панував режим Еріха Коха на Волині, це робило навіть неможливим виселення поляків, навіть коли б вони цього бажали. Всього цього була свідома ОУН-УПА, приступивши До усунення поляків з Західної України.

Отут і є першопричина масових мордів поляків у Західній Україні 1943-1944 років. Правда, той, на кого розраховували, як на союзника, ним не став, тому ОУН діяла без союзника, на якого "погнівалась".

Звернімо увагу на те, що аж в обох основних документах І Конгресу українських націоналістів говориться про "повне усунення" всіх окупантів, займанців, якими ОУН вважала передусім поляків.

У цьому контексті повторімо, пригадаймо значення слова "усувати": Усувати - доводити що-небудь до зникнення, припинити існування, ліквідувати. [36] "Усунути" не є рівнозначне з "вигнати", бо вигнаний може повернутися, а усунений - ні. Не випадково основні документи ОУН говорять про "усунення", а не про "вигнання" - всіх "окупантів", усіх "займанців".

Всі постанови ОУН, всю діяльність ОУН слід розглядати в контексті доктрини Дм. Донцова, котрий сформулював і обгрунтував ідеологію українського націоналізму. Лише

294

філістри можуть абсолютно відкидати і морально осуджувати війну, вбивство, насильство. [37] До емоціональності і фанатизму великих ідей, які рухають масами, треба додати ще одну їх прикмету: аморальність. [38] Шпенглер за найцінніший здобуток війни., вважає здібність ненавидіти ворога. [39]

Ось де два, злиті в єдине, джерела масових мордів поляків, та й українців, які не йшли в ногу з ОУН. Нема моралі, нема жалості, нема осуду вбивств! Все це віддзеркалено в постановах ОУН, все це втілювали в життя у 1942-1945 роках ОУН-УПА.

А польські автори пишуть, виходячи з загальнолюдського розуміння моралі, з аксіоми, що вбиство -злочин. Виявляється - як для кого. Для УПА вбивства, масові, поляків - це геройство!

Так, але ж хто з ОУН вирішив, що розпочалась "національна революція"?, бо саме в її "бігу", як пишуть постанови ОУН, мало початися усування займанців? Адже Ст. Бандера, Ярослав Стецько з ОУН-б, їхні соратники, теж полк. Андрій Мельник - були арештовані. Хто був архітектором - головним архітектором здійснення постанови ОУН з 1929 року?

Микола Лебедь - головний архітектор мордів

Такий архітектор був. На жаль, його не зауважують навіть такі автори, як Едвард Прус, котрий написав книжку "Герої з-під знаку тризуба", в якій показав діяльність Євгена Коновальця, Степана Бандери і Романа Шухевича-Чупринки. В книжці не знайшлося місця на виділення окремого розділу для Миколи Лебедя. А це саме він підготовив і посилав емісарів ОУН з Галичини на Волинь, це він організував УПА, це за його вказівками творилися на Волині Самооборонні Кущові Відділи, а в Галичині Українська Національна Самооборона, як потенційні помічники УПА і самостійні виконавці погромів поляків. Йому вдалося уникнути арешту, він мав свою резиденцію у Львові і звідтам керував акцією. [40] Його діяльність була настільки законспірована, що Михайло Демкович Добрянський, людина освічена, гуманіст, пише: Ніхто не міг пояснити: хто давав накази, хто відповідав за кампанію, яка на десятиріччя, а може й на сторіччя затруювала стосунки між двома народами? Ніхто не знав за що відповідає ОУН, а що спричинила розпалена стихія? [41]

295

Не тільки Михайло Добрянський не знав хто керував акцією, ще й досі не всі польські дослідники знають особу, яка керувала мордами, яка винна теж за "розпалювання стихії". Так, наприклад, А. Щенсняк і В. Шота у своїй праці "Шлях у нікуди", хоч і вказують на чільну роль Миколи Лебедя в ОУН, згодом в ОУН-б, проте не знали про його вирішальне значення в організуванні УПА, в керівництві нею. Згадані тими авторами Василь Сидір, Дмитро Грицай-Перебийніс, Іван Климів-Легенда були тільки виконавцями й безпосередніми організаторами УПА. На вирішальну роль Миколи Лебедя в організуванні УПА не вказує також Р. Тожецький, хоч наголошує його керівні функції в ОУН-б після гітлерівської агресії на СРСР.

Цю негативну роль М. Лебедя в творенні УПА і керуванні нею наголошує Едвард Прус, посилаючись на Тараса Бульбу-Боровця.

Натомість про М. Лебедя-Рубана (псевдонім від "рубати" - В.П.) вельми образно пише Тарас Бульба-Боровець. Пишучи про літо 1942 p., цей автор твердить: ... група С. Бандери, якою керував тоді Микола Лебедь, стояла тільки за пасивний спротив без партизанської диверсії [42] Мова тут про пасивний спротив по відношенню до зовнішнього ворога, тобто до німців і більшовиків.

На початку квітня 1943 p., отже тоді, коли вже почалося масове винищування поляків, почались розмови між УПА, підлеглою Тарасові Бульбі-Брровцю і Військовими Відділами ОУН, як називали себе А той час збройні сили ОУН-б. Поручник Сонар привіз Т. Бульбі-Боровцю від Миколи Лебедя такі пропозиції об'єднання сил:

1. Не визнавати політичної підлеглості УНР (Урядові Української Народної Республіки на еміграції - В.П.), а підпорядкувати всю військову дію УПА політичній лінії Проводу ОУН-Бандери...

8. Очистити всю повстанську територію від польського населення, яке всюди шкодить українській справі...

Потім Тарас Бульба-Боровець пише про зміну назви підлеглої йому УПА на УНРА, щоб відмежувати українські демократичні сили (? - В.П.) від масових злочинів, що їх почали робити під маркою УПА непочитальні елементи українського вождизму М. Лебедя... [44]

Зміна назви сталася в липні 1943 року. Саме тоді на всю Волинь поширилися масові вбивства мирного польського населення. І в пропозиціях Тарасові Бульбі-Боровцю Микола

296

Лебедь зовсім не говорить про потребу поборювання А.К., тільки про "очищення" повстанської території від польського населення, яке всюди шкодить українській (читай -оунівській) справі.

Мабуть, тепер ясно - хто організував УПА і хто нею, а також в якому напрямку, керував. Це був Микола Лебедь. Хто ж міг краще знати про ці справи, як не Тарас Бульба-Боровець, з котрим той же М. Лебедь вів переговори?

Коли не дійшло до згоди з Тарасом Бульбою-Боровцем, на цілий штаб Лебедь виніс заочні присуди смерті і наказав С.Б. (Службі Безпеки ОУН, якої М. Лебедь був шефом по сумісництву - В.П.) ті присуди всіма засобами виконувати. Усіх переловлених наших вояків братія Лебедя агітувала переходити на їх сторону, а хто відмовлявся, того на місці розстрілювали. [45] Всіх, хто не поділяв думки Лебедя та його програми... піддавали різним, дуже гострим репресіям. їх оголошували "зрадниками української нації", "саботажниками" українського державного ладу і за це карали шомполами та розстрілами.!. За всі злочини всю відповідальність несе персонально урядуючий провідник ОУН-Бандери пан Микола Лебедь-Рубан.[46]

Вже в час переговорів, замість того, щоб провадити акцію по спільно накресленій лінії, військові відділи ОУН, під маркою УПА, та ще нібито з наказу Бульби, заходились винищувати ганебним способом польське цивільне населення... (підкр. - В.П.). [47]

Коли не дійшло до згоди між Бульбою і Лебедем, Тарас Бульба-Боровець звернувся до бандерівців відкритим листом, в якому, між іншим, пише:

Чи правдивий революціонер-державник може підпорядкуватися проводові партії, яка починає будову держави від вирізування національних меншин та безглуздого палення їхніх осель? Україна має грізніших ворогів, ніж поляки... Це правда, що ваша партійна мережа в деяких областях Західної України досить поширена, але чи цього вистачить, щоб збудувати велику самостійну соборну Українську Державу?... Скажімо, ви сьогодні маєте 10, 20, 30, 40 або навіть 100 тисяч партизанів. Чи ця сила зможе оборонити Україну тоді, коли ця справа вимагає щонайменше тримільйонної армії та однодушної постави всього народу? При ваших методах вистрілювання українців з Червоної Армії, колишніх українських комуністів, комсомольців та бичування українського активу, як це було на Житомирщині,

297

пушення путом своїх найкраших людей - ви не змобілізуєте армії, а навпаки - ви знищите самі себе... дозволю собі запитати вас: за що ви боретесь? За Україну, чи за вашу ОУН? За Українську Державу, чи за диктатуру в тій державі? За український народ, чи тільки за свою партію? [48]

Це - не мої слова. Тут тільки повторені слова Тараса Бульби-Боровця, скеровані на адресу бандерівців і Миколи Лебедя. З цих слів ясно майже все: проти кого, за що і як воювали бандерівці. В них не було сили, щоб воювати проти німців і більшовиків. Зрештою, повторюю: боротися проти німців - значить помагати більшовикам; боротися проти більшовиків - значить помагати німцям. Але вистачало сили, щоб вирізувати поляків, палити їхні оселі, при нагоді вбивати полонених з Червоної Армії, путом душити тих, котрі не погоджувалися з ОУН-б. Кращого свідка за Тараса Бульбу-Боровця годі історії знайти. А тими всіма злочинами керував Микола Лебедь, котрий 1992 року їздив на Україну прославляти УПА.

Та це ще не все про М. Лебедя. Той же Тарас Бульба-Боровець пише:

Штаб нової УПА отримав від партії Лебедя в червні 1943 р. такі бойові завдання:

- Негайно і якнайскоріше закінчити акцію тотального очищення української території від польського населення,

- послідовно далі винищувати внутрішнього ворога, тобто всіх демократів з-під стягу У HP та інших політичних угруповань... [49]

Натомість Микола Лебедь у своїй, виданій 1946 р. книжці "У.П.А." без сорому пише:

Влітку 1943 р. Волинь майже всеціло лишається під володінням УПА. Поляки, що одержали наказ опустити (залишити - В.П.) терен, здебільшого добровільно той наказ виконали. їхнє нерухоме майно перейшло у власність українського народу. [50]

Порівняймо ці дві цитати. В кого появляться сумніви -той хай сягне до книжки Ю. Туровського і В. Сємашки, в якій безліч доказів на те, що саме влітку й восени 1943 р. мало місце винищування поляків на Волині. На Волині УПА не застосовувала попереджень поляків, щоб залишали Західну Україну, такі попередження мали іноді місце в Галичині 1944 р. А на Волині навіть навпаки - були численні випадки заспокоювання поляків, після чого мали місце напади, що виникає з багатьох реляцій свідків.

298

Григорій Стецюк, оунівець, але не бандерівець, котрий після війни опинився у Великобританії, пише:

Одного разу в Брадфорді в Англії Максим Рубан -Микола Лебедь мав доповідь. Мені було цікаво його послухати, і я також пішов. Після доповіді я запитав його за ті всі вбивства. Рубан був збентежений від несподіваного запиту, а по хвилині сказав: На все треба мати точні дані, треба мати акти - де й коли все сталось. У цих споминах я даю відповідь п. М. Лебедеві, подаючи прізвища їх жертв, час і місцевість. [51]

Науці криміналістики, слідчій практиці багатьох країн відомі факти так скоєних злочинів, унаслідку яких гинули люди, а ті, хто бачив злочин, боялися відплати з боку злочинців, зокрема терористів. Вони мовчали. Так було й у випадку масових мордів поляків, після яких майже не залишалося свідків. Убивства українців відділами УПА чи С.Б. ОУН теж не всі могли в свій час бути виявлені: ОУН-УПА довгі роки після війни тероризувала населення Західної України, а більшовицькі суди, не надто розбираючись де правда, а де кривда, навіть за те, що селянка подала склянку води бандерівцеві, засуджували до десяти років таборів.

Не сприяв розкриттю злочинів ОУН-УПА пануючий в Польщі після війни режим. Адже об'єктивне висвітлення подій вимагало визначення ролі А.К., яка, ніде правди діти, обстоювала належність Західної України до Польщі. Та й взагалі після війни в Польщі А.К. показувалася народові як банди. То й мовчали люди, мовчали ті, хто чудом врятувався.

Але тепер є свідки, які дають відповідь Миколі Лебедеві, їх - сотні, їхні реляції говорять про десятки тисяч замордованих ОУН-УПА.

Звичайно, не годиться посилатися в книжці на анонімні писання, а таке в мене є, розповсюджуване у Канаді і США п.з. "Громадський трибунал", ч. З Нью-Йорк-Монреал. Воно не має дати, але зі змісту видно, що писане після 1986 р. Те, що це писання анонімне, може вказувати на факт опанування націоналістами української громадської думки на Заході до такої міри, що автори-демократи побоялися відвертої акції. І не анонімність писання відограє тут роль, а подані в ньому факти, які кореспондують з іншими доказами. Саме ця обставина примушує покористуватися цим анонімним виданням. Стиль, узагалі мова цього, на семи сторінках густого друку, видання, вказує, що його авторами є українці-галичани. Зміст видання має форму звернення обвинувача до

299

уявного суду-трибуналу, який розглядає кримінальну справу проти Миколи Лебедя. Наведу деякі винятки з нього:

Високоповажані члени Громадського Трибуналу!... ... наше засідання є на часі, бо справу Миколи Лебедя вивчає зараз Бюро Спеціальних Досліджень (ОСІ). Мені не ходить про те, щоб переказувати вам у чому звинувачується Микола Лебедь. Для присутніх на засіданні те є добре відомим, тому... йдеться про навчання Лебедя у гестапівському вишкільному таборі в Закопанім, про винищення за його наказами поляків, жидів, москалів та українців. Розголошено факт співпраці Миколи Лебедя з Сі-Ай-Сі, а навіть з Сі-Ай-Ей. Для нас ефект експльозії у цій справі виник тому, що упродовж років правдиві інформації про діяльність Миколи Лебедя замовчувалися, або ж залишалися поза увагою. Перестороги окремих українців щодо минулого колишнього тимчасового Провідника ОУН відкидалися як безпідставні, а то й як акції Москви...

...Першою такою плямою є навчання Лебедя в організованому гестапо вишкільному таборі у Закопанім... вчителі... виявилися злочинцями. Не важко припустити, яких методів навчали Лебедя... Співпраця Лебедя з Гестапо перед вибухом війни є очевидною, хоча, за його власним твердженням, вона продовжувалася "лише 5 тижнів"...

...Іншою темною плямою залишається питання про те, як пощастило Лебедеві уникнути арешту німцями після того, як т. зв. Зондеркомандо отримало наказ з Берліну про арешт провідних членів під кермою С Бандери...

... Микола Лебедь у своїх спогадах, згадуючи цi події, писав, що Провід виніс рішення про перехід організації в підпілля ("Сучасність" чч. 1-2, 1983, стор. 151)...

... Лебедь пише, що він мав зустріч з представниками Вермахту Кохом, Оберлендером і Маркертом. Однак, як встановлено на основі документів з Федерального Архіву НФР, всі вищеназвані особи були старшинами Абверу...

... Від бандерівської ОУН були присутні Лебедь, Ярий і Іван Климів-Легенда...

Далі автори посилаються на документ, копію якого прикладають, з листа Теодора Оберлендера полковникові Лягодзену в Берлін про розмову з Лебедем, датованого 14.07.1941 р. В цьому листі читаємо:

Пан Лебедь запевнив мене, що він і надалі, у ситуації, Що склалася, буде працювати в інтересі спільної боротьби

300

проти більшовизму та жидівства. Він є готовим до дальшої співпраці.

Пригадаймо, що полк. Лягодзен у той час був шефом "Абвер-Абтайлунг И" при О.К.В. - "Оберкомандо дер Вермахт".

Далі автори писання посилаються на часопис "Панорама", видавцем і редактором якого є д-р Андрій Білинський з Мюнхену, котрий пише про "злочини проти цивільного населення", до яких причетний Микола Лебедь, і що не виключне, що його екстрадиції буде домагатися СРСР і захистити Лебедя американцям буде важко, бо навіть те, що є відомим про його діяльність до 1943 року, відтворює страшну картину. [52].

В дальшому змісті автори писання вказують на те, що все, що діялося 1943 р. на Волині, в тому й діяльність С.Б. ОУН, воно діялося з наказів Миколи Лебедя.

А він сам, Микола Лебедь, пише:

I ще один приклад із співпраці польсько-большевицької: 2. жовтня р. 43 об'єднані банди большевиків і поляків напали на село Омелько, Колківського району і нещадно його погромили. Бандити замордували 10 селян, забрали 300 шт. худоби, 10 підвод із кіньми й з усяким хатнім майном та відійшли до польської колони Пшебраже.

Тому відповідь українського народу (народу?! - В.П.) могла бути тільки одна. Очистити терен від ворожого польського населення.. [53]

Звернімо увагу на дату: 2 жовтня 1943 року. Це був час, коли найбільша хвиля бандерівських мордів поляків уже прокотилася по Волині. Безличність автора "УПА" не має меж.

Таким був Микола Лебедь. У той час йому було 33 роки, а він вирішував про смерть десятків тисяч людей. Він мав за собою співпрацю з Абвером. І він теж, мабуть, мав претензії бути "вождем", бож, як пише Зіновій Книш коли на початку тридцятих років Микола Лебедь вернувся з одної зі своїх поїздок за кордон і коли його запитали, яке враження зробив на нього полковник Коновалець, він, закопиливши губи, відповів, що це людина на рівні сільського вчителя і куди йому на вождя революції. [54]

Дійсно, куди там Коновальцеві до Лебедя!? Коновалець давав накази тільки стосовно індивідуального терору, натомість Лебедь може похвалитися наказами стосовно

301

мордування десятків тисяч невинних людей, в тому й стариків, дітей, жінок, в тому й українців!

На зміну Миколі Лебедеві прийшов Роман Шухевич, досвідчений, вишколений у німецьких офіцерських диверсійних школах. Він став на чолі Проводу ОУН-б у серпні 1943 р. на III ВЗУН, і тільки восени стає на чолі УПА. До того часу вже прокотилася хвиля масових мордів на поляках, цю роботу зорганізував і виконав Микола Лебедь.[54а] Сказане тут аж ніяк не применшує ролі Романа Шухевича-Тараса Чупринки у винищуванні поляків, це за його керівництва УПА винищувала польське населення Галичини.

Кожна держава має свою розвідку. У розвідувальній роботі не керуються сентиментами, не керуються навіть моральністю. Тому й використовуються в розвідці агенти ворожих розвідок. Все з однією метою: роздобути якомога більше потрібних інформацій, проникнути до чужих таємниць. В Канаді і США таємницею полішинеля є співпраця Миколи Лебедя з американськими розвідувальними службами. Розвідувальні служби Заходу використовували ОУН для роботи в СРСР і в Польщі, відомі є факти засилання на терен України і Польщі шпигунів, яких завозили західні військові літаки. Мабуть останніх парашутистів скинули над Польщею вночі на 15.05.1951 p., про що пише проф. Петро Потічний таке: Остання згадка дії українського підпілля поміщена під 14/15 травня 1951 року, про скинення парашутної боївки ОУН в складі 4-ох осіб, яку 21 травня окружено (оточено - В.П.) в Ярославщині і зліквідованої [55]

Проф. Петро Потічний - політолог, проте він не говорить про такі речі, як: хто скинув оунівців над Польщею? Літаки якої держави їх привезли над польську територію? Між ким і на яких засадах була домовленість про перевезення чотирьох осіб з ОУН на територію Польщі? Які завдання і в чию користь мала виконувати група?

Відповіді на ці запитання були б цікавими, вони могли б дати ясність у такому: якщо це не був чартерований літак, то хто і в чиєму інтересі дав наказ перевезти диверсантів? З певністю можна сказати, що коли це був літак РАФ (британська військова авіація), то напевне завдання диверсантів-шпигунів було в користь Великобританії, а не ОУН-б чи взагалі ОУН.

Хтось тих шпигунів мусів вербувати, хтось мусів їх рекомендувати. Все показує на те, що не останню роль у

302

цьому ділі виконував Микола Лебедь, котрий зумів привезти на Захід свої (ОУН) архіви. Не випадково ж Микола Лебедь став засновником видавництва "Пролог-Сучасність" у Мюнхені-США. Не випадово теж Микола Лебедь був одним з трьох, які головним чином пішли на розлам в ОУН-б, відійшовши 1954 р. з цієї організації, сторивши ОУН-з. Не випадково теж, здається, безрезультатно закінчилося слідство в ОСІ проти М. Лебедя, і не випадково СРСР не домагався його екстрадиції, як злочинця злочину народовбивства. Судити можна Івана Дем'янюка, пішака, а не туру - Миколу Лебедя.

Є інформації, що Микола Лебедь підготовляв до саботажних акцій солдатів Південного В'єтнаму в час американської інтервенції в тій частині світу, а також займався вишколюванням командосів США.[56]

Ось кому слід присвятити кропітку працю - Миколі Лебедю. Тільки навряд чи дослідникові стануть доступні архівні матеріали США. А цей період його діяльності не менш цікавий, ніж співпраця з Абвером. Не зацікавлені теж, мабуть, у доступі до архівних матеріалів, що торкаються Миколи Лебедя, ні російські, ні українські архіви.

Але ж... Але ж Микола Лебедь вироком від 13 січня 1936 року судом Польщі був засуджений до смертної кари, заміненої згодом на досмертне увязнення. ' 3 вязнищ він вийшов унаслідку гітлерівської агресії на Польщу. Після постання Польської Народної Республіки Микола Лебедь був недосяжний для польського правосуддя, для його виконавчих органів. Зрештою, ПНР впродовж десятиліть не була вповні суверенною державою. Тепер вона стала такою. Цікавим було б дослідження, навіть докторська дисертація, на тему: Вплив об'єктивних перешкод на відбування Миколою Лебедем кари досмертного ув'язнення з вироку Окружного Суду у Варшаві з дня 13.01.1936 р. На мою думку, теперішня Польща могла б домагатися екстрадиції Миколи Лебедя не тільки у зв'язку з його засудженням до досмертного ув'язнення, але для процесу за народовбивство польського населення. А чи й тут діють неписані закони, за якими не слід відкривати невигідних з політичної точки зору справ? А яка думка в цій справі польських юристів? Тих у Польщі, і на еміграції? Бож великого калібру націоналіст з ОУН-м Зіновій Книш, каже просто: Лебедь - кат Волині, бувший ватажок т. зв. С.Б. [58]

Здається, що, незважаючи на зобов'язання США у відношенні до Миколи Лебедя, коли б уряд Польщі поставив

303

питання про екстрадицію, коли б багатомільйоний польський електорат у США підтримав таке дамагання перед черговими президентськими виборами, то й тут можна було б допровадити до позитивного результату.

Микола Лебедь несе безпосередньо відповідальність за народовбивсто ОУН-УПА на поляках незалежно від того, що восени 1943 р. командувачем УПА став Роман Шухевич -Тарас Чупринка. Також незалежно від того, що після створення УТВР - Української Головної Визвольної Ради -він зайнявся встановлюванням контактів ОУН-б з західними альянтами. Ця відповідальність засновується на тому, що Микола Лебедь організував, пустив у рух машину народовбивста, яка діяла навіть після того, як Німеччина програла війну.

Кількісний стан ОУН-УПА.
Джерела людських і матеріальних ресурсів

ОУН завжди була нелегальною організацією, і як така ніколи не публікувала даних про кількість її членів. Десь колись мені прийшлося читати, що 1938 р. їх було коло 12.000. За переписом населення 1931 р. в Польщі жило 4.463.000 українців, натомість згідно з неофіційними підрахунками, їх було 5.145.000. [59] Цю розбіжність пояснюють маніпуляцією з метою зменшити стан національних меншостей в Польщі. Але це означає, що один член ОУН був на 429 українців у Польщі. Я б не подавав цього співвідношення, не посилаючись на джерело щодо кількості членів ОУН, але Мирослав Прокоп, чільний історик ОУН, посилаючись на Миколу Лебедя, каже, що на переломі 1941/1942 проведений тоді статистичний облік показав, що підпільна мережа ОУН в Україні, що була підпорядкована Революційному Проводові охоплювала 12 тисяч членів і 7 тисяч юнацтва. [60] Даних про кількість членів ОУН не публікує Петро Мірчук у "Нарисі історії ОУН". Беручи до уваги подані М. Прокопом цифри, а також враховуючи виарештування більшовиками великої кількості членів ОУН у 1939-1941 роках, але й зріст членства в тому часі, як реакція на арешти й взагалі політику більшовиків, враховуючи теж і те, що після проголошення ОУН-б "Акту 30 червня" багато молоді пішло в ряди ОУН, можна допустити, що 12.000 членів ОУН до війни є реальною Цифрою. Це - в стосунку до кількості українського населення,

304

невелика кількість. Проте це були люди активні, діяльні, їх в'язала з організацією присяга, яку складали на револьвер.

У нас нема ніяких підстав, щоб не вірити М. Прокопові, а знаючи, що українська молодь Галичини з різних причині потягнула до ОУН Бандери, кількість членів обох ОУН за станом на початок 1942 р. можна оцінити на 20 тисяч. Це дає відношення 1 члена ОУН на 257 інших українців Західної України. Вони, члени ОУН, у переважаючій більшості походили з Галичини. їхнє ядро становили учні українських гімназій, студенти і невелике число української інтелігенції, Це була, за Дм. Донцовим, "ініціативна меншість", яка керувала, за о. Юрієм Федорівим, "малими", тобто хлопцями з галицьких сіл. Хоч класові критерії в науці з розпадом СРСР заперечуються, проте слід сказати таке: В український гімназіях у передвоєнній Польщі в переважаючій більшості, можна навіть ризикувати твердження - в 90%, вчилися діти заможної верстви українців - діти священиків, багатих селян, власників крамниць тощо. Вони й так, qa класовим критерієм, верховодили в селах, а належачи до ОУН, маючи за собою силу терористичної організації, мали змогу вербувати в ряди ОУН "малих". Це ті "малі" були, як правило, виконавцями, а "ініціативна меншість" - вказувала і наказувала. До 1939 р. в державних гімназіях Польщі оплата за навчання становила 30 злотих за місяць, тоді як середньої якості корова коштувала 80 злотих. Тільки державні службовці вносили оплату за науку дітей розміром по 10 злотих у місяць. Таким чином за 10 місяців навчання в гімназії треба було заплатити 300 злотих, не рахуючи коштів на однострій, кімнату в місті, на книжки тощо. Це вже були великі гроші. Середньозаможний селянин не спромігся посилати дітей у гімназію. Незважаючи на упадок "соціалістичної" науки, варто було б дослідити соціальне походження "районових", "надрайонових", "окружних" та "крайових" провідників ОУН та інших осіб, які виконували організаційні функції в ОУН, а також соціальне походження звичайних членів ОУН. За моїми спостереженнями в Канаді і США, класове розшарування в ОУН було виразне.

ОУН організувала УПА. Не всі члени УПА були членами ОУН, тим більше не всі, хто входив у склад т.зв. Самооборонних Кущових Відділів, були членами ОУН, радше мало хто з них був таким членом. Яку ж кількість членів УПА спромоглася організувати ОУН?

305

Ришард Тожецький, кропіткий дослідник теми, рецензуючи VI і VII томи "Літопису УПА" і посилаючись на німецькі джерела, подає, що на переломі 1943/1944 років УПА нараховувала коло 40.000 озброєних людей і розпоряджала численними людськими резервами. [61] Той же автор каже, що інші цифри щодо кількості УПА, явно перебільшені.

В УПА були члени ОУН, передовсім командири. В УПА були ті, які внаслідку різних обставин попали в неї. Була теж безправна мобілізація до УПА. Про це пише М. Подворняк:

Одного дня восени (1943 - В.П.) кількох молодих хлопців у нашому селі отримали з лісу від українськіх повстанців повідомлення, щоб вони на визначений день і годину заявилися в призначеному місці... Таке повідомлення отримав і я. На визначений день ми пішли на недалекий хутір , а там якийсь незнайомий юнак сказав, що ми мобілізуємося до Української Повстанської Армії... Вдома я поінформувався у нашого станичного і він мені порадив не робити жодного спротиву бо все це може коштувати мене життя... [61а]

Таким же чином відбувалося постачання для УПА:

... люди, на наказ УПА, кололи свині, робили ковбаси, заливали їх у бочках смальцем... І майже в кожному селі був повстанський склад, з якого все добро розходилося туди, де його повстанці потребували. Отже на той час УПА мала все, що їй було треба, але вона не мала найголовнішого, не мала підтримки населення..[61б]

Дійшло до того, що люди тішилися, якщо десь німці з поляками розбивали повстанців. Бандерівці надалі збирали з населення данину... За кожний спротив селян карала СБ., яка тепер була таким самим пострахом, як колись НКВД чи Гестапо.

Того самого року появилося по селах оголошення, щоб люди помогли всім, що вони мають, для УПА. На кожне село було накладено якусь данину. Кожне село мусіло дати якусь кількість м'яса, муки, крупи, полотна, вовни. Були мобілізовані кравці, які зі звичайного білого полотна шили повстанцям плащі, жінки робили з вовни шалі, рукавиці, светри, шапки. Шевці шили чоботи... З нашого села багато молодих хлопців пішло до УПА. Одні пішли добровільно, інших змобілізували, ніби примусово. [61в]

Близька мені особа пише, що з її села "хтось" узяв троє дівчат, які ніколи не повернулися додому. На тому терені не діяла А.К., ані червоні партизани.

306

Станьмо на тому, що СКВ складалися з самих жителів сіл, це були місцеві люди, якими розпоряджала ОУН-УПА. На це вказує характер дій СКВ. До УПА, якщо бракувало добровільців, ОУН-УПА мобілізувала.

Петро Мірчук пише, що УПА мала у своєму розпорядженні мережу підпілля в кількості понад 100 тисяч. [62] Це твердження слід зарахувати до звичайної пропаганди, як і теперішні, Року Божого 1992, твердженню про зведені УПА бої з німецькими дивізіями.

Сили УПА на початок 1944 р. на 40.000 осіб оцінювала теж Делегатура Уряду Речі Посполитої. [63]

40.000 це теж сила. Тим більше, що послуговувалася вона терором. Проте й ця цифра піддається сумніву. Один з доповідачів під час наукової конференції, присвяченій 50-літтю УПА, що відбулася 25-26.08.1992 р. в Києві, Ігор Миткалик, ствердив, що в загонах Тараса Бульби-Боровця 1943 р. було 5.000 повстанців, а в УПА - теж 5.000. [63а] Це -1943 рік, час найбільшого розквіту УПА.

Методи мордування - кількість жертв

У вступі до теми методів мордування населення доцільним є використати наведені у формі мотто Петром Мірчуком до своєї книжки про УПА, мотиви з підпільних писань УПА того часу:

У землянках, у тіні крислатих дерев чистили повстанці кріси (рушниці - В.П.) й гострили шаблі А як ніч-мати сповивала темрявою села й міста, виходили вони зі своїх криївок. І супокій ночі прорізували свисти куль. Хтось скрикував востаннє і, вмившись своєю кров'ю, прощався зі світом. [64]

Прочитавши ці рядки, я зробив нотатку: "Ось і вся правда про УПА." І постав перед моїми очима змальований близькою мені особою образ: Ніч на 24 березня 1944 року. Жінки у хаті сплять, а чоловіки в схованці. Після півночі спалахнули будинки. Один з синів вискочив зі схованки, його попалило, але він утік. Батько згорів у полум'ї власної хати. Його один син так і не зумів вилізти зі схованки - задушився в ній димом пожежі. Мати, втікаючи, була поранена кулею. 7-літня дочка - теж поранена з дробовика. Друга, 13-літня дочка, натрапила, втікаючи, на упівця. Він проколов її грудь багнетом. І супокій ночі прорізували свисти куль. Дівчинка

307

скрикнула востаннє і, вмившись своєю кров'ю, прощалася зі світом.

Справді, опис з мотто книжки Петра Мірчука "УПА" покривається з описом близької мені особи: ніч, свист куль, останній скрик, вмившись своєю кров'ю, дитина прощалася зі світом.

І це вчинила Армія! Армія, що вдень ховалася по своїх криївках, у лісі, а вночі виходила на свій нечистий промисел. У старослов'янській мові є слово "тать", що означає "злодій", "грабіжник". А тут ще й вбивця. Павло Тичина писав про гітлерівську Німеччину: Напала ти на нас... як та злодюжка, як тать. Вночі.

Чому ж це ця сильна армія відсиджувалася вдень по криївках? Чому не воювала з відкритим заборолом проти німців і більшовиків? їй, видно, легше було вночі, як тать, виходити - палити польські села, а втікаючих убивати пострілами, багнетами.

Моторошно стає на душі, читаючи надіслані свідками реляції, читаючи перелічені факти мордів і їх методи в книжці Ю. Туровського і В. Сємашко. Перед сном цього читати не можна. Не можна не вірити цим описам. Не придумали їх свідки, посилаючись на дати, місцевості, на прізвища й інші подробиці мордів. З реляцій та інших матеріалів виходить, що, за дуже малими винятками, поляки не керуються помстою, навіть прямо говорять, що не бажають помсти, в більшості одержаних мною реляцій респонденти описують випадки допомоги полякам з боку українців. Українці Волині й Галичини, котрі не були втягнуті до злочинів, не були байдужими спостерігачами чужого нещастя. Як могли, так помагали.

Читаючи ці матеріали, можна засумніватися у християнській вірі, можна засумніватися у правді, що людину створив Бог. Постають сумніви - чи рід людський "Гомо сапієнс", чи належить він до істот розумних? Те, що діялося під час війни і після неї до наших часів, викликає сумніви щодо "Гомо сапієнс" роду людського. Тим більше у контексті вчення Дм. Донцова і дій ОУН-УПА виразна суперечність між християнськими ідеалами й теорією та практикою українського націоналізму. В українському націоналізмі немає місця на такі християнські чесноти, як Добро, милосердя, любов до ближнього, благородність, пошана людської гідності, жалість. Натомість домінує ненависть, кровожадність, нехтування людським життям.

308

Боляче писати мені, українцеві, про методи вбивств поляків, теж українців, застосовувані ОУН-УПА. Та промовчати цієї справи не можна. Для перестороги наступним поколінням. Та й теперішній молоді з Української національної асамблеї, Української національної самооборонни.

Тож треба чесно сказати: скріпи свої нерви, читачу. Лиш невелику долю прикладів наведу тут. На всі в мене є документація:

- З.Д. з Польщі: За тими, що втікали, стріляли, на конях доганяли і вбивали... 30.08.1943 р. в селі Гнойно староста призначив 8 поляків на вивезення в Німеччину, їх українські партизани-бандерівці взяли в ліс Кобильно, де раніше були совєтські табори, і повкидали живими в колодязь, до якого після цього вкинули гранату;

- Ч.Б. зі США: В Підліссі, так називалося село, бандерівці замордували четверо з родини мельника Пєтрушевського, причому 17-літню Адольфіну тягнули по каменистій сільській дорозі, аж сконала;

- Е.Б. з Польщі: Після вбивства Козубських у Білозірці коло Кременця, бандерівці пішли на хутір до Пузіховських. Сімнадцятилітня Регіна вискочила крізь вікно, бандити стрілили до невістки, вбиваючи трьохлітнього сина, якого вона держала на руках. Потім підпалили хату і пішли;

- А.Л. з Польщі: 30.08.1943 р. УПА заатакувала такі села й вбила в них:
1. Кути - 138 осіб, у тому 63 дитини,
2. Янковиці - 79 осіб, у тому 18 дітей,
3. Острувка - 439 осіб, у тому 141 дитину,
4. Воля Островецька - 529 осіб, у тому 220 дітей,
5. Колонія Чмиків - 240 осіб, у тому 50 дітей.

- М.Б. зі США: Стріляли, різали ножами, палили;

- Т.М. з Польщі: Сташка повісили, а перед тим спалили йому на голові волосся;

- М.П. зі США: Оточили село, підпалили й мордували втікаючих;

- Ф.К. з Великобританії: Вбивали ножами, вилами i сокирами;

- Ю.В. з Великобританії: Забрали її з дочкою на збірний пункт коло церкви. Там уже стояло коло 15 осіб - жінки й діти. Сотник Головачук з братом почали в'язати їм колючим дротом руки й ноги. Сестра почала вголос молитися, сотник Головачук почав бити її по лиці й копати ногами.

309

- Ф.Б. з Канади: На наше подвір'я прийшли бандерівці, схопили нашого батька й сокирою відрубали йому голову, нашу сестру прокололи кілком. Мати, бачивши це, вмерла від розриву серця;

- Ю.В. з Великобританії: Моя братова була українкою, і за те, що вона вийшла заміж за поляка, її 18 бандерівців ґвалтувало. З цього шоку вона вже ніколи не вилікувалась, брат до неї не мав жалю, а все-таки вона втопилася в Дністрі;

- В.Ч. з Канади: В селі Бушковиці вісім польських родин загнали до стодоли, там їх усіх сокирами повбивали й підпалили стодолу;

- Ю.Х. з Польщі: В березні 1944 р. на наше село Гута Шкляна, гміна Лопатин, напали бандерівці, серед них був один на прізвище Дідух з села Оглядів. Вбили п'ять осіб. Стріляли, добивали поранених, Ю. Хоростецького сокирою розрубали навпіл. Зґвалтували малолітню;

- Т.Р. з Польщі: Село Осьмиговичі, 11.07.1943 p., під час служби Божої напали бандерівці, повбивали вірних, за тиждень після цього напали на наше село... Малих дітей повкидали до колодязя, а більших зачинили в підвал і завалили його. Один бандерівець, тримаючи немовля за ніжки, вдарив його головою об стіну, мати того немовляти верещала, аж пробили її багнетом.

Окремим, вельми важливим розділом в історії доказів масового винищування поляків, вчиненого ОУН-УПА на Волині, є книжка Юзефа Туровського і В. Сємашко "Злочини українських націоналістів, скоєні на польському населенні Волині 1939-1945". [65] Названа книжка відзначається об'єктивністю, вона не просякнута ненавистю, хоч описує мученицьку смерть тисяч поляків. Цю книжку не повинні читати люди зі слабкими нервами. Вона на 166 сторінках дрібного друку подає перелік і описує методи масових мордів, вчинених на чоловіках, жінках, дітях. Ось тільки деякі винятки з цієї книжки:

- 16 липня 1942р. Клевань, осідок гміни, пов. Рівне. Українські націоналісти влаштували провокацію порозліплювали в польській мові протинімецьку відозву. Внаслідок цього в наступних днях німці розстріляли кількадесят поляків (стор. 17);

- 13 листопада 1942 p., Обірки, польське село, гміна Колки, пов. Луцьк. Українська поліція з Колків і Цумані під командою націоналіста Сачковського, кол. вчителя, вчинила масовий морд на польському населенні села за співпрацю з

310

радянськими партизанами. Жінок, дітей і стариків зігнали до однієї стодоли, там їх повбивали, а потім спалили. 17 чоловік вивезли до Цумані й там їх розстріляли (стор. 18);

- Листопад 1942, околиця села Бирка, гм. Степань, пов. Костопіль. Українські націоналісти замордували Яна Зелінського, поклавши його зв язаного у вогнище (стор. 18);

- 9 лютого 1943 р. польське село Парослє, гм. Антонівка, пов. Сарни. Банда українських націоналістів, прикидаючись радянськими партизанами, ввела в оману жителів села, котрі протягом дня вгощали банду. Ввечері бандити обставили всі будинки і помордували в них польське населення. Тоді вбили 173 особи. Врятувалося тільки 2 чоловіки, котрі були завалені трупами, і 6-літній хлопчик, котрий прикинувся вбитим. Пізніший огляд помордованих показав виняткову жорстокість катів. Немовлята були поприбивані до столів кухонними ножами, з кількох чоловіків здирали шкіру, жінок ґвалтували, в деяких були пообрізувані груди, в багатьох були пообрізувані вуха, носи, виколоті очі, відрізані голови. Після різанини злочинці влаштували пиятику в місцевого солтиса. Після відходу катів серед порозкиданих пляшок по самогоні й решток їжі, знайдено 12-місячне немовля, прибите багнетом до столу, а в його вустах був увіткнений недоїдений кусок квашеного огірка (стор. 22);

- 11 березня 1943 р. українське село Литогоща, гм. Велицьк, пов. Ковель. Українські націоналісти замордували викраденого з Велицька поляка, вчителя, а заодно кілька українських родин, які спротивлялися винищуванню поляків (стор. 26);

- 23 березня 1943 p., село Радовичі, гм. Туриськ, пов. Ковель. Банда українських націоналістів, переодягнена в німецькі мундири, домагаючись видачі зброї, замордувала батька й двох братів Лесневських (стор. 29);

- Березень 1943 р., село Загорці, гм. Дубно, пов. Дубно. Українські націоналісти викрали управителя господарства, коли він утікав, кати закололи його багнетами, а потім прибили до землі штахетою "щоб не встав'' (стор. 31);

- Березень 1943 р. В околиці Гути Степанської, гм. Степань, пов. Костопіль, українські націоналісти підступом викрали 18 польських дівчат, котрих, після зґвалтування, повбивали. Тіла дівчат поклали вряд й на них поклали стрічку з написом: "Так мають гинути ляшки" (стор. 32);

- Березень 1943 р., село Мости, гм. Людвипіль, пов. Костопіль. Павло і Станіслав Беднажі мали жінки українки.

311

Оба були замордовані українськими націоналістами. Вбили також одну жінку, друга, Наталка, врятувалась (стор. 33);

- Березень 1943 р., село Банасівка, гм. Княгинин, пов. Луцьк Банда українських націоналістів замордувала 24 поляків, а їх тіла вкинули до колодязя (стор. 35);

- Березень 1943 р., село Познанка, пов. Луцьк. Банда українських націоналістів живими вкинула в колодязь ксьондза Пйотра Вальчака й дві інші особи. Всі вони там утопилися (стор. 36);

- Березень 1943 p., осада Антонівка, гм. Городець, пов. Сарни. Господар Юзеф Ейсмонт поїхав фірою до млина. Власник млина, українець, попередив його про небезпеку. Коли він вертався з млина, на нього напали українські націоналісти і вбили - прив язавши до стовпа, виколупали очі, а потім живцем перерізали пилкою (стор. 38);

- Березень 1943 р, Дубровиця, осідок гміни, пов. Сарни. Українські націоналісти замордували Лідію Сапєгу, білоруску, за те, що в неї чоловік - поляк. Його теж убили (стор. 38);

- 23 квітня 1943 р., село Сєлець, гм. Микуличі, пов.Володимир Волинський. У Великодню Пятницю українські націоналісти по-звірськи вимордували родину Шуровських - подружжя Шуровських і 9-літнього сина. Відомого в околиці коваля-поляка, що у приязні жив з українцями, а також його жінку вбив українець з Навратина. Втікаючим з села полякам помогли сусіди-українці: Олександр Захарук і Мойсей Ядзюк.Перевезли вони людей через річку Лугу й довели до залізничної станції Бубнів, звідки вони поїхали до Володимира Волинського. Групою УПА командував Іван Бараник з Чесного Хреста, котрий підлягав Квасницькому (стор. 43);

- В тому ж селі жив колишній підофіцер 24 полку піхоти в Луцьку Олександр Ядзіняк і його два брати, які знані були з численних убивств в польських селах. Там теж жив учитель початкової школи, котрий згодом з двома синами належав до УПА й брав участь у мордуванні поляків, в котрих відбирали документи, на які після війни жили в Польщі (стор. 44);

- 24 квітня 1943 p., польське село Гута Антоновецька, гм. Угорськ, пов. Кременець. Вранці у Великодню Суботу жителі залишили криївки, щоб накормити худобу й поснідати. Напала на них банда українських націоналістів. Оточивши село, почали підпалювати будинки й вбивати

312

поляків, послуговуючись сокирами, ножами, вилами тощо. По втікаючих стріляли, впійманих укидали у вогонь. Того дня замордували коло 600 поляків (стор. 44);

- 22 червня 1943 р., село Буківці, гм. Полонка, пов. Луцьк. Банда українських націоналістів замордувала подружжя Юстину й Іполита Родзевичів, їх господарство спалили. Одним зі злочинців був сусід, українець Варивон Кравчук. Інші українці впродовж 8 тижнів переховували сина вбитих - Яна (стор. 66);

-11 липня 1943 р., село Біскупичі, гм. Микуличі, пов. Володимир Волинський. Українські націоналісти вчинили масовий морд, зігнавши мешканців до шкільного будинку. Тоді ж по-звірськи вбили сїмю Владислава Яскули. Кати вдерлися до хати, коли всі спали. Сокирами вбили батьків і пятеро дітей, поклали всіх разом, обклали соломою з матраців і підпалили. Чудом урятувався тільки Владислав (стор. 81);

- 11 липня 1943 p., осада Свойчів, гм. Верба, пов. Володимир Волинський. Українець Глембицький замордував свою жінку-польку, двоє дітей і тестів (стор. 86);

- 12 липня 1943p., колонія Марія Воля, гм. Микульчиці, пов. Володимир Волинський. Коло год. 15.00 її оточили українські націоналісти й почали мордувати поляків, вживаючи вогнепальної зброї, сокир, ножів, вил і дрючків. Згинуло коло 200 осіб (45 родин). Частину людей, коло 30 осіб, живцем укинули в колодязь і там убивали їх камінням. Хто втікав, тих доганяли і вбивали. Під час тієї різанини наказали українцеві Владиславу Дідухові вбити жінку-польку й двоє дітей. Коли він не виконав наказу, вбили його, жінку й двоє їхніх дітей Вісімнадцятеро дітей в віці від 3 до 12 років, які заховалися в ланах збіжжя, злочинці переловили, посадили на драбинястого воза, завезли до села Чесний Хрест і там усіх повбивали, пробивали вилами, рубали сокирами. Акцією керував Квасницький (стор. 91);

- 14 липня 1943 р., село Ясинець, гм. Киселин, пов. Горохів. Українські націоналісти вимордували в ньому польське населення... Згинув Болєслав П'ясецький, 35 років, а його жінка, 30 років, заховалася в літній печі, в якій пекли хліб, де її знайшли й закололи вилами. Також вилами закололи її матір і дві дівчинки - 4 і 6 років. Казимиру Кораневич, 25 років, увібгали під піднесену важку підвалу й придушили нею. Полякам, що втікали, надали допомогу сусіди-українці: Лаговський та Дембовський (стор. 93);

313

- 30 серпня 1943 р. польська колонія Буди Оссовські гм. Туриськ, пов. Ковель. Удосвіта багато озброєних груп -українських селян, шо прийшли з сіл Ревушки і Волчак оточили колонію й вчинили масову різанину людей. Замордували 205 осіб, у тому 80 дітей. Врятувалося тільки 12 осіб, які втікли до Туриська, а згодом до Ковеля... Серед бандитів упізнали жителів села Ревушки - братів Павла й Макара Войчуків. Частина людей уникнула різанини бо їх раніше перестерегли українці - Срадко і Петро Стельмащук (стор. 123);

- 30 серпня 1943 p., польське село Кути, гм. Вережці пов. Любомль. Удосвіта село кордоном оточили стрільці УПА й українські селяни, головним чином з села Лесняки й вчинили масову різанину польського населення. Мордували в хатах, на подвір'ях, в стодолах, вживаючи сокир вил дрючків, а по втікаючих стріляли. По-звірськи вбито українську родину Володимира Красовського з двома малими дітьми. Павла Проньчука, поляка, що вибіг зі схованки щоб захистити матір, поклали на лаву і відрізали руки й ноги залишаючи на мученицьку смерть (стор. 124);

- 30 серпня 1943 p., польське село Острувкі, гм. Гуща пов. Любомль. Село оточили щільним кордоном. До села в їхали українські емісари, пропонуючи скликати збори - для чоловіків у школі, для жінок і дітей у костьолі. Більшість чоловіків, не підозріваючи злого наміру, зібралися у школі в якій їх замкнули. Потім виводили по п'ять чоловік - за сад де їх убивали ударом у потилицю й вкидали до викопаних ям. Тіла клали шарами, пересипаючи землею.

В тому часі замордували теж ксьондза Станіслава Добжанського... жінок і дітей помордували, наказуючи їм покластися долілиць, після чого по черзі стріляли в голову, oзгинули 483 особи, в тому 146 дітей (стор. 124-125).

І таке ось на 166 сторінках! І це тільки на Волині Автори пишуть, що те, що вони описали, а радше перерахували тільки, це лише 1/3 всіх мордів, на які є документацiя. На 2/3 немає документiв. А Ще ж буде Галичина !

Хай проводи всіх трьох фракцій ОУН подають у суд авторів цієї книжки! Хай перед судом домагаються від видавництва, а ним є Головна Комісія Дослідів Гітлерівських Злочинлв у Польщі - Інститут Національної Пам яті, щоб не розповсюджували книжку, щоб вибачилися за наклеп (якщо це наклеп?!), щоб заплатили відшкодування за моральну

314

кривду організації. А, може, знайдуться названі в книжці; злочинці, вони теж можуть заскаржити видавництво і авторів. Якщо цього не зроблять, то тим самим визнають свою вину за ті морди.

Згаданий тут Зіновій Книш пише: Коли бандерівці підступним способом роззброювали..., сотника Волинця задушили путом. [66]

Михайло Демкович Добрянський пише: Тисячі людей вбито, часто у супроводі знущань і тортур. [67]

Учасник УПА, Данило Шумук, наводить у своїй книжці розповідь упівця: Під вечір ми знову вийшли на ті самі хутори, організували десять підвод під маскою червоних партизанів (підкр. - В.П.) i поїхали в напрямку Корита... ми їхали, співаючи "Катюші", час від часу лаялися російською мовою і в російському дусі. [67а]

А тепер ОУН твердить, що це червоні партизани мордували поляків, маскуючись під УПА.

Артур Бата пише: Я зауважив, як один з вершників схопив кількарічну дитину, притягнув до сідла, повернув у бік підпалених будинків. Дитина плакала, виривалась, але катюга підніс її над головою и з розмахом укинув у вогонь. [68]

Григорій Стецюк пише: Бандерівські загони на чолі з Тарасом Чупринкою наставляли цівки своїх крісів (рушниць -В.П.) на свого брата, а сьогодні звеличаються як безсмертні герої XX століття. Історія записана кров'ю невинних жертв... Цілий світ тих, хто вбиває людей, називає бандитами, а як їх називаємо ми? [69]

Михайло Подворняк пише: 3 недалекого лісу приїхали два озброєні молодики, без усякої надуми застрілили в хаті невістку і її дві дочки... виконали злочин спокійно. Люди в Устечку аж тепер довідалися, що Михорова невістка була полька, бо досі не всі про це знали і знати було нікому не треба. Вона не знала польської мови, шлюб брали в православній церкві. [70]

Й. Галінський пише: Ксьондз Юзеф Качоровський був убитий бандерівцями 9.02.1944 р. Втікаючи, врешті ухопився за місійного хреста й сказав:" Христе, рятуй!" Бандерівці не могли його відірвати від хреста, добили прикладами, поламали йому руки, розбили череп. [71]

Ян Грущинський пише: Бандерівці у селі Фірлеївка, тепер Липївка, в час служби Божої Великоднього Тижня проломили двері до костьола й сокирами, ножами, багнетами вимордували коло сто поляків, у тому й жінок, молодь, дітей.

315

З костьола вивели три українки, силували їх сказати де заховався ксьондз, а коли вони не хотіли сказати - порубали їх на куски біля місійного хреста. [72]

Мій знайомий чех пише з Чехо-Словаччини: Я тоді працював у міському шпиталі Якогось ранку привезли двохлітнього хлопчика з відрубаними руками й виколотими очима. Поляк, котрий його привіз, сказав тільки, що батьків дитини вбили. Після того він утік. Тіло нещасної польської дитини було вкрите синцями. Дитина вже навіть не плакала й не кликала батьків.

Привертає увагу факт, що напади на польські села часто мали місце напередодні урочистих свят - перед самим Великоднем тощо, і часто теж під час служби Божої в костьолах.

УПА застосовувала теж "військові" методи вбивств, прикладом чого є село Порицьк на Володимирщині:

11.07.1943 р. під час служби Божої, о год. 11.30 бандерівці напали на польське населення, перебуваюче в місцевому костьолі. Кинули всередину гранати й відкрили вогонь з кулеметів і рушниць, вбиваючи всіх покотом. При вівтарі згинули прислужники, а ксьондз Болеслав Шавловський був тяжко поранений і вдавав убитого. Бандерівці пострілами в голову добивали тих, хто ще рухався. Після цієї бойні кати назносили солому й підпалили костьол... В той час прийшов проливний дощ і погасив пожежу. Після відходу злочинців, умираючий ксьондз покликав місцевого попа й попросив його, щоб той висповідав його. Священик прийшов до костьола в ризах, висповідав ксьондза й без слова повернувся до церкви. Незабаром ксьондз умер, приєднуючись до тих 500, що були вбиті того самого дня в костьолі або побіч нього. З того погрому врятувалося тільки 20 осіб. [72а]

Вистачить! Вистачить цих страшних описів! Думаючи про них, я неспроможний зрозуміти психіку злочинців. Як це все пояснити? Цікавим було б психологічне дослідження цього феномена: чи ті, хто відрубував дітям руки й ноги, виколупував очі, розрізав животи в жінок - чи вони, дивлячись сьогодні у вічі своїх онуків, на їхні рученята й ніжки, відчуваючи їхній віддих в час сну, на своїх дочок дивлячись, внучок сімнадцятилітніх - чи постає перед їхніми очима образ скоєного ними 50 років тому? Чи можуть вони спокійно спати, брати в руки ножа, сокиру? Чи не відчувають вони на своїх руках теплої тоді крові своїх жертв? Чи не мають вони перед своїми очима жаху в очах конаючих своїх

316

жертв, у своїх вухах відчайдушного крику тих, кого вбивали? Чи не відчувають їхнього подиху?

В малайській мові є слово "амок" на означення нападу шалу вбивати, божевільної нестямності. Люди, перебуваючи в стані "амоку", не розуміють своїх учинків, вони неспроможне керувати своєю поведінкою. Причини "амоку" досі не досліджені.

Читаючи матеріали про мордування поляків і українців у час війни, виконавцями якого були ОУН-УПА, отже українці, мене огортає жах. На думку приходять описи вбивств малайців в час "амоку". Не виключене, що "амок" малайців має своє джерело у впливах атмосфери, погоди, клімату чи в інших фізичних причинах. А от "амок" виконавців директив ОУН-УПА був спричинений виключно, психічним натиском злочинної пропаганди злочинної ідеології ОУН. Джерела цього "амоку" сягають часу і стану непримирення гурту українських галицьких офіцерів з програною війною, сягають вчення Дмитра Донцова. Початки того>моку" - в УВО-ОУН.

Саме в цих витоках слід дошукуватися джерел методів діяльності таких членів УПА, як "Серьожа-Садист". Про нього Петро Мірчук пише: Характеристичним для тодішньої ситуації на Поліссі й Волині є факт, що перші місяці боротьби обох відділів УПА, Остапа й Коробки, присвячені, повністю ударам по червоних партизанах та польських пляцувках (селах - В.П.). Командир Остап став швидко відомий більшовицьким партизанам та їхньому командуванню, придбавши собі в них своєю твердістю в боротьбі псевдо "Серьожа-Садист" [73]

"Садист", за Словником української мови (т. 9 стор. 10, 11) означає людину з садистичними нахилами, одержиму, садизмом. Садизм - патологічна пристрасть до жорстокості, катування, насолоди від страждань інших.

Командира УПА Остапа "садистом" назвало командування червоних партизанів. Вони, видно, знали; способи "боротьби" "Серьожі-Садиста". А цим захоплюється Петро Мірчук, людина неначе й з освітою.

Той же автор говорить про командира куреня УПА -"Різуна", котрий згинув у бою 6.1.1945 р. [74] "Різуна" пере-поховали з почестями 1992 року, були промови, повідомляла, про це преса. Тільки хто в час похорону задумався над таким: Чому цей командир взяв собі, або ж надали йому, кличку "Різун"? Адже напевне не від того, що він вправно

317

різав курей чи качок. Ні, я переконаний в тому, що ця кличка пов'язана з якістю різати "ворогів" - поляків та українців.

Такі ось справи з ОУН-УПА. їх сьогодні багато хто не соромиться. Це - симптом. Небезпечний.

Все це випливало ще з часів УВО. Опублікована 1929 р. брошура каже: Треба крові? - дамо море крові! Треба терору? - зробимо його пекельним! ... Не сороммося мордувати, грабити і підпалювати. У боротьбі немає етики! [75]

Зі справою методів мордування пов'язана тема кількості жертв ОУН-УПА. Ніхто неспроможний тепер встановити числа помордованих гітлерівцями з допомогою української допоміжної поліції євреїв. Не натрапив я на літературу, яка б переконливо й вичерпно вказувала на кількість жертв ОУН-УПА. Таких даних навіть бути не може. Можна говорити тільки про мінімум убитих. Правду, яка торкається вбитих ОУН-УПА українців, повинні досліджувати історики, що живуть на Україні, мають або матимуть доступ до джерел. Але ж... Але ж тепер знаходяться історики-українці, які поставили собі завдання "науково" виправдовувати, навіть вихвалювати ОУН-УПА. Чесним же історикам вже тепер не буде легко. На Україні, зокрема ж в Західній Україні знов панує страх перед ОУН - перед Українською національною асамблеєю, перед Українською національною самообороною. Звернімо увагу на спорідненість цієї останньої назви з існуючою в час війни в Галичині Українською національною самообороною - відповідником волинських СКВ. Люди в Західній Україні ще пам'ятають ОУН-УПА. В самому тільки листопаді 1944 р. УПА тільки на Волині вчинила 800 нападів на будинки сільських рад, вбиваючи 118 службовців і 388 активістів.[76]

В УПА 50% складу становили члени ОУН, яка надала напрям діям і межам УПА. [77]

Точної кількості жертв ОУН-УПА ніхто не встановить, говорити можна лише про підрахунки. Тут наведу дані, взяті з інших джерел. Навіть такі кропіткі дослідники теми, як автори "Шляху в нікуди", пишуть: Годі сьогодні визначити, хоч би приблизно, кількість поляків, які стали жертвою українських націоналістів у 1943-1944 роках... По відношенню До Волині втрати в польському населенні оцінювали на 15 тис. Студницький, інтервеньюючи 10.02.1944 р. в німецької влади у Львові, назвав цифру 200 тис. поляків, замордованих Українськими націоналістами, на що шеф німецької поліції у Львові відповів, що замордовано щонайбільше 100 тис. Можна

318

подати, що на терені Полісся, Волині, Холмщини й Засання замордовано 60-80 тис. поляків. [78]

Слід підкреслити, що автори посилаються на документ з польських архівів. Треба теж пам'ятати, що ці підрахунки не охоплюють Галичини.

Інший автор, Ришард Тожецький, посилаючись на розмову В. Студніцького, теж наводить ті самі цифри - 200 тис. за твердженням Студніцького і 100 тис. за твердженням-оцінкою шефа львівської німецької поліції - , але теж подає іншу інформацію, яка торкається Галичини: Дані з округу Львів вказують, що кількість жертв тільки в кількох повітах Східної Галичини до половини 1944 р. сягає 70 тис. людей. [79]

Під час розмови В. Студніцького з шефом поліції у Львові, присутній губернатор Галичини Отто Вехтер оцінив кількість жертв ОУН-УПА в Галичині на 40.000. [80]

Казімєж Подляський, посилаючись, як він пише, на безстороннього дослідника, аж ніяк не "україножера", пише, що польські джерела "говорять про 100 тисяч осіб" [81] - жертв ОУН-УПА.

Українські націоналістичні джерела не подають кількості жертв ОУН-УПА - ні поляків, ні українців. Винятком тут є інформація згадуваної редакційної статті "Гомону України", яка подає, що в ході 201 відплатної акції в Галичині 5.100 поляків втратило своє життя ("Гомін України", Торонто, 26.08.1992). Не займається цією проблемою ні Микола Лебедь, ні Петро Мірчук у своїх працях про УПА.

Зате займаються цими підрахунками, але тільки щодо Волині, Ю. Туровський і В. Сємашко. Вони пишуть:

В нашій праці ми показали коло тисячі місцевостей, в яких мало місце вирізування польського населення, скоєне українськими націоналістами.

Повний розмір злочинів українських націоналістів на Волині за нашими оцінками торкається 2.000 місцевостей, в яких скоєно акти народовбивства. Вони спричинили смерть 60-70 тисяч жертв, що становить коло 20% тодішнього польського населення Волині. У розділенні на повіти це дає такий приблизний образ:

- Дубенський повіт 6.800 убитих
- Горохівський повіт 4.200 убитих
- Костопільський повіт.... 7.000 убитих
- Ковельський повіт 7.300 убитих
- Кременецький повіт 5.100 убитих
- Любомльський повіт 1.900 убитих

319

- Луцький повіт 11.300 убитих
- Рівенський повіт 7.400 убитих
- Сарненський повіт 6.100 убитих
- Володимирський повіт. . . 8.000 убитих
- Здолбунівський повіт.... 3.600 убитих

Найкривавішими місяцями на цьому терені був липень 1943 р., в якому згинуло коло 20.000 поляків, у тому лише в найкривавіших днях 11 і 12 липня, замордовано понад 12 тисяч осіб. [82]

За нашими оцінками, матеріал, який ми зуміли зібрати, показаний у цій праці, охоплює тільки 1/3 всіх жертв волинського погрому. [83]

На увагу заслуговує ствердження авторів, що публіковані матеріали доказують також, що поза засліпленими шовіністами, неодноразово примушували до злочинів людей, котрі внутрішньо їх не схвалювали.

Страшні наслідки злочинів ОУН-УПА. Поляки - автори, респонденти, знайомі, близькі мені особи - не закликають до помсти. Вони лише хочуть сказати правду. Хочуть, щоб їх зрозуміли, що вони були жертвами. А я хочу, щоб ті страшні роки не повторилися. Проте бачу, що ОУН на Україні починає відроджуватися. В цьому вбачаю небезпеку. Тому не можу мовчати.

Чиїм утворенням була УПА? Хто був в УПА?

Здавалося б, що після принципового ототожнення УПА з ОУН, про яке вже тут мовилося, питання про те - чиїм твором була УПА? - може з першого погляду виглядати безпредметним. Так, УПА безперечно була твором ОУН. Але ж, як знаємо, від 1940 р. були дві ОУН - ОУН Ст. Бандери і ОУН А. Мельника. То якої ж ОУН утворенням була УПА?

Треба бути свідомим того, що УПА не постала внаслідку проголошення якогось декрету чи іншого законодавчого акту, хоч і від 30 червня 1941 р. існував, принаймні в уяві бандерівців та здезорієнтованих мас, уряд - Українське Державне Правління з Ярославом Стецьком на чолі. УПА творилася упродовж багатьох років, хоч і не називалася вона Українською Повстанською Армією. ОУН приймала у свої ряди на підставі складеної на револьвер присяги. Як правдиві християни жили символом християнства - хрестом, так члени ОУН жили своїм символом - револьвером. УВО-ОУН від самого початку вишколювала військові кадри, що робила у

320

Вільному місті Гданську (нім. - Данціг) й в інших місцях. УВО, а згодом ОУН, мали свої військові референтури-відділи. Похідні групи ОУН-б і ОУН-м пішли вслід за німецькою армією в Галичину, на Волинь і далі з метою організувати українську поліцію, отже озброєні відділи. Ця поліція зродилася в Західній Україні з прихильників бандерівців і мельниківців. Весною 1943 p., коли над ситуацією на Волині панувала ОУН Ст. Бандери, поліція перейшла водночас в лави УПА, що, без жодного сумніву, сталося на наказ ОУН-б, мабуть самого М. Лебедя.

Між ОУН-б і ОУН-м на еміграції тривала й досі не припинилася суперечка - коли виникла УПА? ОУН-м твердить, що це сталося ще 1941 p., натомість ОУН-б, що початок УПА датується з 14.10.1942 р. І ця фракція ОУН, на сьогодні під проводом Ярослави Стецько, домагається, щоб саме ця дата стала Днем Українських Збройних Сил. В рамках цієї суперечки у "Новому шляху" появилася стаття Ольги Кобець, в якій авторка з задоволенням каже:

Відразу слід зазначити, що конференція, хоч і присвячена 50-річчю УПА, віднесла національно-визвольний рух до ранніх тридцятих років, а початком виникнення самоi УПА за новими документами, віднайденими українськими істориками, переконливо довела, таки слід вважати 1941 рік і насамперед діяльність Бульби-Боровця... Такою є, зокрема, доповідна записка начальника Українського штабу партизанського руху (радянського - В.П.) Тимофія Строкача секретарю ЦК КП(б)У Леоніду Корнійцю, у якій він заявляє? що до його рук потрапив документ німецьких спецслужб від 9 вересня 1941 р., в якому свідчиться про те, що вже в той час значна частина оунівців почала переходити в підпілля [85]

Нема сумніву щодо того, що УПА Тараса Бульби-Боровця складалася зі схильного прийняти гасла ОУН елементу, та й сам Тарас Бульба-Боровець з перших місяців гітлерівської агресії на СРСР співдіяв з ОУН-м. Про це засвідчує Г. Полікарпенко разом з Зіновієм Книшем, говорячи про дії ОУН-м у напрямі організування збройних відділів:

В інструкції, що її подано провідному активові ОУН (Мельника - В.П.) ще перед початком німецько-совєтськоi війни, наголошувано політичний бік боротьби, а не військовий.. проте та ж сама, вище згадана інструкція наказувала творити зразу невеликі військові загони і з'єднання та нагромаджувати засоби бойового характеру... В перших днях серпня 1941 р. прибув до Львова Тарас Бульба-

321

Боровець, командувач Української Повстанської Армії (УПА), "Поліська Січ", на розмову з членами ПУН (Проводу українських націоналістів - В.П.) [86]

В листопаді 1941 р. ..."Поліська січ" і Тарас Бульба перейшли в підпілля... тут була перша партизанська школа. Тут стало діяли представники ОУН поручник М-й, Михайло Шморгун... згодом Антін Барановський.[87]

Доперва (щойно - В.П.) весною 1943 р. і бандерівці, щоб не лишитись позаду, почали творити партизанські загони... У висліді (внаслідку - В.П.) постали три партизанські армії:

1. УПА от. Бульби,

2. Військові відділи ОУН під проводом полк. А. Мельника,

3. Військові відділи бандерівців. [88]

Лебідь (Лебедь - В.П.) рішив (вирішив - В.П.) всіх змайоризувати. Вступивши на цей шлях (він) вживає (використовує - В.П.) метод авантюрної гри, де платиться кровлю тисячів найкращих бійців. В ім'я опанування "лісу" -він роздуває партизанку до найширших меж, вживаючи до того різних засобів: пропаганду, що грає на інстинкти українських..., примусову мобілізацію і тд. І дійсно ліс заповнився молоддю, яку Лебідь формує у відділи і тримає в дисципліні терором. [89]

Широким колам націоналістів на Заході відомі закиди мельниківців у бік бандерівців за роззброєння мельниківських відділів УПА в Володимирщині і Кремениччині. М. Лебедь просто дав наказ ліквідувати мельниківські відділи, внаслідку чого прийшло до кровопролиття, про яке й говорить Г. Полікарпенко. Бандерівська УПА ліквідувала теж УПА -"Поліську Січ" Тараса Бульби-Боровця, котрий співдіяв з ОУН-м, про що свідчить хоч би те, що в органі "Поліської Січі" "Оборона України" вміщена програмна стаття діяча ОУН-м, майбутнього голови ПУН (ОУН-м) - О. Ждановича п.з. "За що ми боремось" [90]

Слід, отже, дійти до висновку, що УПА, принаймні в перший період гітлерівської окупації Західної України, не була виключно бандерівською, вона була твором обох ОУН -ОУН-б і ОУН-м. І обі ці фракції (також третя - ОУН-з, котра відкололася 1954 р. від ОУН-б) несуть відповідальність за те Що УПА накоїла на Волині й в Галичині. Недарма ж поляки з південного Полісся й північно-східної Волині (тієї, що була до 1939 р. під Польщею) у розмовах зі мною - тих, хто вбивав, хто палив, хто сіяв жах, називають "бульбівцями", а не

322

бандерівцями. Батьки моєї дружини теж утікли ранньою весною 1943 р. з Сарненського повіту перед "бульбівцями", а вже потім, з села на Волині, втікли перед бандерівцями до Кременця.

Про відповідальність всіх трьох фракцій ОУН за дії УПА свідчить і те, що всі вони на сьогоднішній день глорифікують УПА, домагаються її реабілітації, але як правило промовчують масові вбивства поляків. Всі вони показують вояків УПА як героїв.

Хто ж був у тих формаціях, які ми називаємо УПА? На це запитання переконливу відповідь дає Василь Чумак, уродженець Волині, кандидат юридичних наук з Києва, котрий пише:

Як наші, так і зарубіжні архівні джерела й публіковані документи свідчать: кістяком Української Повстанської Армії були члени ОУН, що пройшли "вишкіл" ще до війни в німецьких спецслужбах, а потім перебували у різних спеціальних німецьких частинах типу батальйонів "Нахтігаль", "Роланд" та шуцманшафт батальйону 201, резидентурах, інших німецьких установах. За архівними даними, які нам довелося проаналізувати, близько 16 відсотків учасників УПА служили в німецькій армії, в українській та німецькій поліції і жандармерії Так функції керівників УПА прибрали на себе у недалекому минулому офіцери вермахту або німецькі агенти, серед них - Р. Шухевич, Д. Клячківський (командуючі УПА), М. Лебідь (один з організаторів формувань)...

У складі УПА було сформовано 15 національних відділів. Але слід зауважити, що в усіх цих загонах політкерівниками були члени ОУН. В тому числі й у "Єврейському курені" "Синах Якуба", в якому налічувалось 12 (! - В. П.) осіб (здебільшого лікарів, дантистів, ремісників)...

В упівських формуваннях, а також серед тих, хто їм допомагав (СКВ, УНС - В.П.), особливо на першому етапі, було чимало охоплених національною ідеєю, настроєих проти колгоспів... роки окупації, фашистський терор і пограбування населення створили сприятливу ситуацію для націоналістичної пропаганди. Певну роль одіграло й те, що у 1939-1941 pp. ... радянської влади на західноукраїнських землях, мали місце грубі порушення законності, безпідставні репресії, численні факти виселення мешканців міст і сіл. Депортації був підданий кожний десятий житель Західної України... Усі ці фактори вміло використали націоналісти...

323

Якщо до літа 1943 року вербування до УПА в основному відбувалось добровільно, то уже з літа цр. збройні формування поповнювались уже шляхом насильницької мобілізації та погроз. Ті, хто намагався уникнути такої мобілізації, були репресовані, вбивали самих мобілізованих, їхніх батьків, грабували і спалювали будинок, майно, а в окремих випадках просто силою зброї забирали в свої загони...

.ільшість з них... були жителі Західної України, інші представляли східні області України. Вони були в минулому радянськими військовослужбовцями, що потрапили в полон, утекли з фашистських концтаборів, опинились в оточенні і осіли на цій території...

... І.Ф. Купчишин, 1916 р. народження, бухгалтер, був насильно мобілізований в УПА в серпні 1943 р. і направлений в третю сотню куреня їм. Коновальця. Він розповів, що в сотні тридцять відсотків уродженців і жителів Галичини -добровольці, а інші мобілізовані насильно. [91]

Підкреслення в останній цитаті моє, бо сказане в ній -основна правда про ОУН-УПА: вони були твором галицьких націоналістів. Кістяк УПА, це - члени ОУН, галичани, які, як емісари ОУН, після гітлерівської агресії на СРСР, пішли на Волинь, щоб там організувати УПА. Вони, без сумніву, зуміли мобілізувати шляхом пропаганди деяку кількість волинян, а решту терором примусили піти в УПА. Не говорю тут про Самооборонні Кущові Відділи, які складалися з місцевих дядьків і хлопців, часто й дівчаток, які підлягали настановленим ОУН станичним та іншим провідникам. В УПА опинилося, як бачимо, багато насильно мобілізованих місцевих селян. Ті, що втікли з полону, приставали до червоних партизанів, або до УПА. Де ж вони мали дітися, коли навіть місцевих тероризували?

Про цих останніх, так званих "східняків", котрі таким чи іншим чином опинилися в УПА, не знаючи ніколи перед тим ні про Коновальця, ні про Донцова, ані про Бандеру, треба сказати декілька речень окремо. Ось свідчення людини -українця, котрий коло сорок років просидів у в'язницях, котрий все своє життя шукав правди людям - до війни був комуністом, а під час війни попав в УПА - свідчення Данила Шумука:

- А які у вас відносини зі східняками? - запитав Гор бенко.

- Вони в розпа чу.

324

- Чому?

- Вони говорять, що тепер вишукують з-поміж них і розстрілюють офіцерів, а незабаром будуть стріляти всіх полонених...

... Острізький привів мені сім чоловік. І так я мав повну групу в числі дванадцяти чоловік. Всі вони були раніше офіцерами Радянської Армії. Пізніше попали до німців у полон, а втікши з полону, потрапили у відділи УПА... з наближенням Радянської Армії їм почали недовіряти, і це недовір я їх сильно психічно травмувало. Вони кожного дня ждали розстрілу [92]

Знаючи з кого складалася УПА, хотілося б, аби ті, котрі були в тій оунівській формації, щоб вони сказали своє вагоме слово - як вони попали в УПА, хто, за яких умов їх примусив - люди, а чи доля - стати в лави УПА? Існує невелика лиш імовірність, щоб так звані "східняки", не маючи за собою злочинної співпраці з гітлерівцями, добровільно йшли в УПА, не віриться, щоб вони визнавали ідеологію ОУН. їм, "східнякам" чужий був усякий тоталітаризм - більшовицький і фашистський, отже й тоталітаризм ОУН. Якщо й сьогодні хто зі "східняків" ратує за ОУН-УПА, то він або має на душі скоєні в її рядах злочини, абож зовсім не розуміє, ніколи не збагнув суті українського інтегрального, тобто донцовського націоналізму. Вони й досі перебувають у мряці. Як і ті, котрі народилися в Канаді, США і не зіткнулися ніколи з практичним націоналізмом тридцятих і сорокових років.

Поміч українців полякам

З реляцій, які я отримав від своїх респондентів, виникає, що багато з-посеред них не ототожнюють бандерівців чи бульбівців з УПА - з українським народом, майже ніхто не має до українського народу почуття ненависті. Великий відсоток респондентів відповідає на виразне запитання, що українці таким або іншим чином, наражаючись на смерть з рук бандерівців, помагали полякам. Ось кілька лише прикладів з реляцій:

- В.М. з Канади: Мого батька про планований напад попередив знайомий українець. Ми встигли втікти до Кременця, а його, того українця, бандерівці повісили серед села й на груди прикріпили напис: "За зраду".

- Г.Х. з Польщі: Місцеві українці після нападу УПА відвезли поранених поляків до шпиталя в Корці.

325

- Е.Б. зі США: Іноді українці перестерігали про плано вий напад.

- М.С. з Польщі: Після нападу ми втікли до українського села, звідки родом наша мати українка.

- Ю.Х. з Польщі: Климчук, житель Лопатина, свідомий смерті за допомогу полякам, переховав нас уночі в своїй хаті, коли нашу хату оточила банда УПА.

- В.Й. з Канади: Не всі українці були нашими ворогами, були й такі, що перестерігали поляків. Мене зустріли дві дівчини-українки, одна мене знала, сказала що діється, радила не признаватися, що я поляк. Моє життя було в її руках.

- Г.І. з Великобританії: Сусід-українець був настільки відважний, що дозволив мені деякий час ночувати в його хаті, хоч в них і так було тісно.

- Я.П. з Польщі: Всю зиму 1944/45 майже кожної ночі наша родина покидала хату й ми ночували, ховаючись, в українців-сусідів.

- М.Б. зі США: Теща місцевого попа сказала нам, щоб ми втікали, бо планують напад.

З книжки Ю. Туровського і В. Сємашка: [93]

- До морду не допустили два українці - солтис і Мітька Броницький, заступник солтиса (стор. 19);

- Українець Косяк заховав хлопця з родини Яглінських і надав йому допомогу (стор. 27);

- В Антонівці власник млина, українець, перестеріг Юзефа Ейсмонта про небезпеку (стор. 38);

- Багато українців у гмінах Межиріч і Корець противилися мордуванню, помагали переслідуваним (стор. 39);

- Вбили теж дві українки, котрі перестерегли поляків про небезпеку (стор. 51);

- Вбили подружжя Юстину й Іполіта Родзєвичів. Одним зі злочинців був сусід-українець, Лаврін Кравчук. Інші українці впродовж 8 тижнів переховували їхнього сина (стор. 66);

- Троє дітей Яна Кшиштака врятувала стара українка, проте на другий день від неї силою забрали їх і потопили в колодязі. Дочку Аполонію переховувала українка Музика (стор. 80);

- Родину Краков яків переховував українець Кирило Столярчук, а Станіслав Видихай схоронився у Тимоша Сюні (стор. 82);

326

- Поранена 10-літня Ядзя впродовж 10 днів перехо вувалася у збіжжі, живилися колосками, аж натрапив на неї українець, вчитель з Вербчини, і врятував ії(стор. 102);

- Прихильність до поляків проявляли родини Черників, Віденських, Жуків, Єникевичів, котрих дві дочки, студентки медицини, були вбиті за відмову від співпраці з українськими націоналістами (стор. 125);

- Від українського селянина одержали вістку, що в сусідній Грушівці зібралися дві сотні бандерівців.

Вбивства українців

Всі польські автори пишуть про вбивства бандерівцями українців. Ось декілька прикладів з тієї ж книжки Ю. Туровського і В. Сємашка:

- 15.03.42, село Кошице, українська поліція разом з німцями вбила 145 поляків, 19 українців, 7 євреїв, 9 радянських полонених (стор. 15);

- В ніч на 21.03.43 р. в Шумську вбили двох українців - Іщука й Кравчука, котрі сприяли полякам (стор. 29);

- Квітень 1943 p., Білозірка. Ті самі бандити вбили українку Тетяну Миколик за те, що мала з поляком дитину (стор. 51);

- 5.05.43. Клепачів. Вбили також українця Петра Трохимчука з жінкою полькою (стор. 56);

- Травень 1943. Рейтанів. Чоловік поляк, жінка українка, разом з дитиною втікли до Луцька. її мати, українка, несла їм харчі з села. Зловили її і вбили (стор. 59);

- 30.08.43. Кути. У звірський спосіб вбили українську родину Володимира Красовського з двома малими дітьми (стор. 124);

- Серпень 1943. Янівка. Бандерівці замордували польську дитину і двоє дітей українських, бо вони виховувалися в польській сімї (стор. 128);

- Серпень 1943. Антолін Українець Михайло Мищанюк, що мав жінку польку, одержав наказ вбити її і їх однорічну дитину. Внаслідок відмови його з жінкою і дитиною вбили сусіди (стор. 128).

Всіх убивали. За засадою: Хто не з нами, той проти нас. Так бо вчив Дмитро Донцов. Бо: "Нація понад усе!" А людина? А Бог? А загальновизнані людські, християнські чесноти? Чи мали вони місце в доктрині і практиці

327

українського націоналізму ОУН-УПА? Ні, не було на них місця у цій системі.

Відплатні акції поляків

Ще й досі світ дивується, що євреї йшли на страту без жодного спротиву. До винятків належало повстання у Варшавському гетто.

Поляки не піддавалися пасивно смерті. Вони початково принаймні, втікали. Згодом організували в більших селах точки самооборони. Були теж відплатні акції проти українців, іноді такі ж безглузді, як і самі напади ОУН-УПА на поляків. Про це, між іншим, згадує Павел Й. Овчарек зі Щеціна.[93а] Про ці відплатні акції пишуть поляки!

Протягом 11 років я жив у Канаді і США, виключно в українському середовищі. Я наслухався сухих стверджень про вбивства, навіть масові вбивства поляками українців.

Не заперечуючи фактів відплатних акцій поляків, я підкреслюю: відплатних, а не без будь-якої причини, я почав міркувати над питанням про розміри тих (відплатних) акцій, про те - скільки вони спричинили жертв серед українців? І врешті, аналізуючи безліч розмов з українцями, я "відкрив" таке: ніхто, абсолютно ніхто, ні одна особа, з якими я розмовляв, не вказала на факт втрати когось близького внаслідку мордів, учинених поляками! Тоді я, усвідомивши це, вирішив до декількох осіб скерувати запитання: Чи є у вас хтось з близьких чи знайомих, котрі втратили б своїх близьких з рук поляків під час війни? А звернувся я не до простих людей, не до таких, що відсиджуються вдома, що не мають контактів з громадою. Звернувся я до редактора "Нових днів" у Торонто - демократа, людини гуманної -Мар'яна Дального-Горготи. Він, редагуючи довгі роки популярний щомісячник, отримує багато листів від читачів, він втримує широкі контакти не тільки з українською громадою в Торонто, а й по цілій Канаді, США, має знайомих в Європі, Австралії. Другим, до кого я звернувся з тим же запитанням, був відомий не тільки в Канаді, а й у США, теж на Україні, український оперний співак, бас-баритон, Йосип Гощуляк, котрий теж має безліч знайомих серед української діаспори, теж на Україні, де останньо побував кілька разів. Йосип Гошуляк - людина висококультурна, начитана, чесна, за другою професією бібліотекар. Третьою особою, до якої я звернувся з цим же запитанням, був Дмитро Федик,

328

довголітній член ОУН, вояк СС дивізії "Галичина", вельми активний в українській громаді, котрий відійшов від націоналізму внаслідку власної конфронтації теорії ОУН з загальнолюдськими засадами. Дмитро Федик кількаразово намагався допровадити на терені Торонто до польсько-українського зближення, теж українсько-єврейського.

Всі три мої добрі знайомі. Вони відповіли: Ні, ми особисто не знаємо осіб, які б втратили своїх близьких з рук поляків. Принаймні про це нам не відомо.

Чи це не симптоматично? І додам: я сам майже п'ять років працював в українських редакціях, отже мав контакт з українською громадою, з українською громадською думкою діаспори.

Четвертою особою, до якої я звернувся з цим же запитанням, був довголітній редактор вінніпезької української газети - Микола Гнатів. На жаль, він мені не дав відповіді, що я пояснюю однозначно.

Про що свідчить сказане тут? Воно свідчить про те, що, хоч і були відплатні акції поляків - індивідуальні чи організовані, то вони, за своїми масштабами, є краплиною в морі масових мордів, яких допустилися ОУН-УПА на поляках.

Пише близька мені особа: В той самий час, коли напали на нас, унаслідку чого загинув мій батько, брат і сестра, бандерівці напали теж в сусідньому селі Ходорів на польську сімУю під час ночі. Постріляли всіх, хто спав у хаті - батьків і пятеро дітей... З тієї родини залишився тільки 19-літній хлопець, якого в час нападу не було вдома. Він, навіть не поховавши трупів, зразу подався до Зборова, звідки поїхав на Ряшівщину. Розповідали, що там він, озлоблений, став подібним до бандерівців бандитом - убивав українців.

З психологічної точки зору не можна дивуватися діям, якими керувала помста за вбивство найближчих осіб, хоч виправдати таких дій не можна. Помста морально, хоч не юридично, була б виправдана тільки за однієї умови: коли б вона була скерована на осіб, які своїми вчинками викликали почуття помсти. Натомість помста, скерована на осіб тієї ж національності, що й злочинців, не знаходить виправдання навіть морального.

Навесні 1943 р. з наказу ОУН-б коло 4.000 української поліції пішло в ліс, забираючи з собою зброю. На місце українців, німці почали вербувати поляків, зокрема у Володимирському, Лубенському повітах, у Сарнах і Ковелі.

329

Відозва делегата Уряду на Край (польського - В.П.) забороняла полякам брати участь у пацифікації українських сіл і хуторів, організованої гітлерівцями. Треба виразно ствердити, що багато поляків, з помсти за помордованих, брало участь не тільки в польських відплатно-оборонних акціях, але й в рамках акцій, влаштовуваних поліцією. За ті мордування заплатило українське населення, зокрема тих сіл, які знані були зі своїх націоналістичних настроїв селян.

До, мабуть найбільших, самооборонних пунктів поляків на Волині слід зарахувати село Пшебраже. Опис оборони подав, на мою думку абсолютно об'єктивно, Генрик Цибульський у книжці "Червоні ночі".94 Автор подає детальний опис умов, які спричинили організацію оборони, причому він у жодній мірі не керується ресентиментами до українців, вказує на ряд випадків допомоги українців полякам, він, як видно з цитованих ним українських виразів, добре знає українську мову, знає українське волинське село. Автор вказує на недостатню допомогу з боку А.К., об'єктивно говорить про випадки спалювання близьких до Пшебража українських сіл, з яких атакували відділи УПА, пояснює, що спалення тих сіл було подиктоване мотивами оборони і не вказує на мету - винищення українського населення.

Майже до класичних прикладів відплатних акцій поляків належить село Павлокома біля Перемишля. У збірнику "Перемишль, західний бастіон України" [95] є свідчення Олександри Потічної, матері проф. Петра Потічного, за яким 3 березня 1945 р. згинуло там з польських рук 324 мирних жителів того села. Це жахливий приклад відплатної акції, вчиненої поляками. Якими поляками?

Проф. Петро Потічний у рецензії матеріалу "Польська Безпека про УПА" згадує села Верховини і Павлокома, які були вимордовані НСЗ - "Народове Сіли Збройне" у 1945 р. [96] Натомість автори книжки "Шлях у нікуди" пишуть, що напад на Павлокому мав місце при кінці 1945 p., а його авторами була нелегальна збройна польська організація ВiН "Вольносьць і Нєподлеглосьць", причому вони посилаються на Реймента, котрий був автором опрацювання про участь органів польської безпеки в поборюванні підпілля. [97]

Поза різницями щодо дати нападу і його авторства, незаперечним є, що він мав місце 1945 року, отже коли на тому терені давно вже не було воєнних дій, і що виконала його котрась підпільна польська збройна організація, а Жертвою стали українці.

330

Неясним по відношенню до Павлокоми є ось що: Артур Бата у вступі до своєї книжки "Бєщади в огню" [98] описує напад УПА на село Павлокому над Саном, що його він особисто спостерігав. На жаль, хоч ця книжка описує дії УПА, автор у дальшому більше не згадує про Павлокому, не подає коли напад УПА мав місце. Можна тільки здогадуватися, що в Павлокомі жили колись поляки і українці, і що польський збройний відділ напав на це село 1945 p., винищуючи понад 300 його жителів, і що загін УПА вчинив напад на це село, вбиваючи там поляків. Відсутність даних щодо часу нападу УПА на Павлокому не дозволяє робити висновки щодо того - котрий напад був першим, а котрий відплатним.

Загальновідомим є факт відплатної акції А.К. у Львові, коли одного дня було вбито кільканадцять українських поліцаїв.

Одну з неначе відплатних акцій польських відділів на українському населенні описує Михайло Подворняк у книжці "Вітер з Волині". Автор каже, що його знайомий Грицай, протестант, як і автор, розповів йому, що весною 1944 р. вдосвіта коло трьох тисяч польських повстанців оточили село Сагринь, підпалили його, а коли мешканці почали рятуватися, втікаючи від пожежі, їх без жодного милосердя вбивали, внаслідку чого згинули всі вірні громади євангельських християн. Взагалі внаслідку цього нападу згинуло 763 особи. [99]

Я написав "неначе відплатних акцій" тому, що А. Щенсняк і В. Шота у книжці "Шлях у нікуди" подають іншу версію цієї події, а саме: 9 березня 1944 р. в районі Сагриня, Грубешівського повіту, дійшло до бою між відділами українських націоналістів, підтримуваних підрозділом СС "Галичина " і місцевою українською поліцією і відділами Б.Х. (Батальйони Хлопскє - В.П.): "Рися", "Блискавіци", "Гурагана" і "Бужи", підтримуваними місцевими заставами А.К. Бій закінчився розбиттям націоналістів, котрі вимушені були відступити, втративши при цьому понад 200 вбитими. [100]

Ця розбіжність варта дослідження, як і Павлокома. Автори "Шляху у нікуди" згадують теж у примітці, що вояки Б.Х. і А.К. вчинили теж напад на постерунок української поліції в Радимні, внаслідку чого вбитий був комендант постерунку - відомий садист і переслідувач польського населення.[101] Але це - не цивільне населення.

331

Слід думати, що тепер, коли відкриті архіви в Польщі й в Україні, історики матимуть змогу встановити розміри відплатних акцій польських відділів на українцях. Але тут треба повторити: такі акції спричинили дуже невелику кількість жертв у порівнянні до жертв польського населення. Але й про них треба сказати правду. Тому що, як сказав кардинал Юзеф Глемп з нагоди передачі польському урядові документів про злочин у Катині, виявлення правди, навіть такої гіркої, як ця, може формувати дружбу між народами Це - спільний біль обох народів. З одного боку упокорення, а з другого доцінювання тієї вартості, якою є визнання скоєних помилок у тому народі і в тих політичних угрупуваннях, котрі сформувалися, ставлячи надії на ненависть. [102]

Зіткнення ОУН зі Сходом України

Я завжди був противником поділу українців на "західняків" і "східняків" перш за все тому, що такий поділ не віддзеркалює географії населення. "Західняки" - згода, бо вони з Західної України, але не можна називати "східняками" всіх українців, котрі жили поза Західною Україною, бо є ще Центральна, або Наддніпрянська Україна, є Східна і Південна Україна. Мені чомусь здається, що така термінологія - "західняки" і "східняки", відповідає бажанням перших, бо тоді, неначе, вони, "західняки", є половиною народу, а це - неправда. Проте тут дотримуватимусь цієї термінології з огляду на тему.

Перш за все треба пригадати, що ОУН до війни ніколи не поширила своїх впливів на схід від Збруча. Завдання насаджувати ідеологією українського націоналізму отримали "похідні групи" ОУН-б і ОУН-м. Першими, здається, відчули несприємливість ідей ОУН члени, причому чільні члени, "похідних груп" ОУН-м, які встигли закріпитися в Києві перед ОУН-б. Серед них були такі видні діячі ОУН-м, як О. Ольжич та Олена Теліга, душі чутливі, бож це були поети. "Східняки", як їх тут умовно називатиму, знали на практиці -що означає тоталітаризм, монопартійність, вождівство. В них Ще живі були кличі Української Народної Республіки -демократія, свобода слова, рівність громадян без різниці національності тощо. Ця київська група ОУН-м не могла перенести вповні свого досвіду, набутого у зіткненні зі "східняками", тому що її гітлерівці розгромили - одних

332

розстріляли, інших арештували, розігнали оунівську київську адміністрацію.

Чіткіше зіткнення зі "східняками" відчула ОУН-б, бо саме вона мала найбільше своїх емісарів на Волині. Хоч і винищувала ОУН-б полонених з Червоної Армії, проте деяка кількість "східняків" потрапила до УПА. Нікуди їм було діватися - або в червоні партизани, або в УПА. Деякі розумніші члени ОУН відчули, що на "східняків" годі перенести ідеї інтегрального донцовського націоналізму. їм, "східнякам", той націоналізм був чужий. Хоч як вони ховалися зі своїми думками, попавши в лави УПА чи в інші структури ОУН, все ж таки "вожді" збагнули, що з теперішніми гаслами далі як за Збруч їм не піти. Проте, заки вони дійшли до такого висновку, чимало "східняків" згинуло з рук ОУН-УПА, зокрема з рук С.Б. ОУН. Про це пише євангельський християнин Михайло Подворняк з Волині:

... були випадки, що багато полонених, які мали ще силу, коли їх гнали вночі, то вони утекли Потім вони розійшлися по селах, стали в господарів на працю, але багато їх потім таки загинуло, але вже не від німців, а від своїх нерозумних і божевільних партійців, які кожного полоненого з Великої України вважаіїц комуністом.[103]

Був десь випадок, що кількох колишніх полонених з Червоної Армії, що працювали в господарів, пішли до тих більшовицьких партизанів. Після цього бандерівська С.Б. ходила по селах, виловлювала колишніх полонених і забирала їх з собою. їх виводили до лісу і там розстрілювали, підозрюючи, що вони рано чи пізно можуть піти до совєтських партизан. Вбивали невинних українців з Великої України....[104]

Прочитавши це, може деякі жінки-українки з Великої України пригадають собі, як довго ще чекали на своїх чоловіків, одержавши з "военкомату" повідомлення: "пропав безвісті". А він пропав від кулі С.Б. ОУН, потім ОУН-УПА.

Запущена ОУН народовбивча машина працювала на всю потужність, а час не стояв на місці. Після поразки під Сталінградом, почався відступ німецьких військ. Почався теж похід за ними тих тисяч українців, котрі, ненавидячи біьшовиків, спершу повірили німцям, пішли працювати в адміністрацію тощо, і котрі знали - що їх чекає з приходом радянської влади. Вони не були ні комуністами, ні тим більше націоналістами. Це були здебільша ті, кого не встигла перемолоти більшовицька машина смерті. Вони почали

333

вливатися в Західну Україну, в Галичину. Між ними був теж Грицько Сірик, автор десяти книжок, виданих власним коштом - людина чесна. Там вони зіткнулися з українським націоналізмом, з ОУН Бандери і Мельника. Що розумний люди, в тому й з ОУН-б, почали усвідомлювати собі, що Німеччина зазнає в цій війні поразки. Проти неї воює Захід. Треба думати наперед, треба думати про майбутнє.

На цьому тлі доходить до III ВЗУН Ст. Бандери. Передумовою зміни тактики і пропаганди ОУН-б була розбіжність між завданням і практичними можливостями їх реалізації... в невдачі поширити терен діяльності організації на підсовєтську окупацію... Організація, що теоретично претендувала на організування та провід революції на цілій українській етнічній території, була фактично обмежена під оглядом ідеологічним, програмовим та організаційно-концепційним до українських земель на захід від річки Збруч та до еміграції.... [105]

Незважаючи на демократизуючі постанови III ВЗУН-б, той же автор каже: Однак засади, сформульовані на Віденському Конгресі (1929 р. - В.П.) зберегли свою силу [106]

Я не пишу історію ОУН, тому лише дуже коротко вкажу на зміну тактики і пропаганди ОУН-б. І скажу не своїми словами, а наведу думки двох знавців теми. Говорячи про той з'їзд, тобто III ВЗУН Ст. Бандери, проф. Ярослав Пеленський пише:

Твердження про початок демократизації і прийняття вже тоді демократичної концепції, дещо передчасні. Вживалися терміни, які можна окреслити як "політичний плюралізм". Слово "демократія" в крайових документах ОУН уперше було вжите... у 1951 р. ... Хоч у підпільній публіцистиці термін "демократія" у позитивному контексті вживався вже раніше... Однак в еміграції це становище заперечив сам Степан Бандера... Нині бандерівці... під керівництвом Ярослава Стецька також вживають термін "демократія", хоч до 1960-их pp. у націоналістичній політичній термінології він мав негативне значення. [107]

Інший знавець теми, Роман Борковський, говорячи про політичні реформи, які, неначе, сталися на III ВЗУН Ст. Бандери (21-25.08.1943 p.), каже:

Натомість автократична фракція (ОУН-б - В.П.) на практиці анулювала ці реформи, інтерпретуючи їх у дусі принципів передвоєнної ОУН [108]

334

Так ось зіткнення ОУН-б зі "східняками" примусило ЇІ до тактичної зміни гасел і напрямків пропаганди, одначе не змінило суті ОУН. III ВЗУН Ст. Бандери відбувся 1943 р., в час, коли шаленіла УПА на Волині. Провід ОУН-б не наказав припинити цю бойню, яка осоромила український народ, "Східняки", отже, мали на ОУН лише мнимий вплив. Твердження, що націоналістичний рух уже в 1943-44 рр, перейшов на демократичні позиції, не має достатніх підстав. [109] На сказане тут повинні б звернути увагу ті в Україні, котрі легковажно піддаються сучасній пропаганді ОУН, зокрема ОУН-б, яка вельми часто посилається на Щ ВЗУН.

Зіткнення ОУН-б зі "східняками", а також перспектива цілковитої поразки гітлерівської Німеччини спричинилися до того, що ОУН-б почала міркувати над створенням підпорядкованого їй, неначе загальнонаціонального, органу. Біля витоків цієї ініціативи було таке: адже західні союзники в жодному разі не розмовляли б з представниками однієї тоталітарної партії, вони могли розмовляти з якимось загальнонаціональним представництвом. Проте задум був шитий грубими нитками - від самого початку й по сьогоднішній день відомо, що тим органом стала Українська Головна Визвольна Рада (УГВР), організована і підпорядкована ОУН-б. Це був суто партійний орган ОУН-б, в якому, "для окраси", фігурували люди з-поза ОУН-б.

Звернімо увагу на те, що УГВР була створена десь у карпатських лісах 11-15 липня 1944 p., коли на всій території України була вже радянська влада.

Головою Генерального Секретаріату УГВР і генеральним секретарем військових справ став Роман Лозовський, тобто Роман Шухевич.[110] Силкуючись представити УГВР як понадпартійний орган, ОУН одночасно не мала в УГВР партнерів, котрі були б представниками інших організованих політичних сил. Вона сама, тобто ОУН-б, поділилася впливами і відповідальністю, - як сказала Дарія Ребет.[111] Секретарем у закордонних справах став Максим Рубан, тобто Микола Лебедь.[112] Саме в цьому слід бачити початок дальшого життєвого шляху недосяжного для органів юстиції кол. СРСР Миколи Лебедя.

Як "міністр" закордонних справ УГВР, Микола Лебедь мав змогу встановити контакти з західними альянтами, мав змогу перевезти на Захід архів ОУН-б, мав змогу встановити контакти з відповідними службами США.

335

Одним з перших проявів діяльності УГВР було підписання з Німеччиною під кінець липня 1944 р. договору про співдію у збройній боротьбі проти СРСР. На його підставі німці надавали УПА матеріальну допомогу, теж зброєю і інструктажем, про що говорить Ришард Тожецький, посилаючись на архівні документи, на Армстронга, на Романа Ільницького та інших. [113]

Цікаво, що П. Мірчук не згадує Миколи Лебедя у контексті УГВР, хоч його, М. Лебедя, пост, став трампліном для встановлення контактів з західними союзниками, а згодом теж став причиною другого розламу в ОУН. Шлях Миколи Лебедя можна визначити так: від співпраці з Абвером, через організування бойні на Волині (УПА), через УГВР - до співпраці з СІА, що дозволило йому уникнути відповідальності як організатора народовбивства.

Своїх впливів "східняки" не зуміли використати після війни. На це склалися вагомі причини, від "східняків" незалежні. Про це - згодом.

Служба Безпеки ОУН

Більшовики мали свою "Чека", гітлерівці свою СД, натомість ОУН мала Службу Безпеки - С.Б. ОУН. Це був, як його характеризують А. Щенсняк і В. Шота, орган з вельми широкими політично-репресивними компетенціями, які зводилися до стеження політичної благонадійності членів організації і морально-політичного стану всього населення, до застосування репресій, головним чином прилюдних екзекуцій (вбивств) на "зрадниках", українських та інших, котрі діють не на користь українських націоналістів. Таке визначення С.Б. згадані автори зробили на підставі свідчень, складених на судовому процесі в Польщі П. Федорівим.[114]

Про правильність цього визначення говорять такі ось українські автори:

Григорій Стецюк: Бандерівцям до УПА були потрібні офіцери-старшини. Вони довідались, що православний єпископ Мануїл має ранг капітана, тому й "запропонували" йому перехід до УПА. Єпископ пояснював, що йому надали такий ранг як священикові-капеланові, і що він у військових справах не визнається. Проте йому не повірили: як так -капітан і не розуміється на війську?! С.Б. його впіймала, зробила над ним суд, як над дезертиром-зрадником. Спершу застрілили, а тоді повісили. [115]

336

І в того ж автора:

В той самий час бандерівське СБ. безупину то вкидають людей у криниці, то душать путами (стор. 82); Слюсар їх гостро заатакував, що СБ. у Порицькому районі робить недопустимі речі над членами ОУН (над членами ОУН-м -В.П.), над східняками і часто над штундами (стор. 88); СБ. все "очищувала" терен від мельниківців, штундів, східняків. На Волині винищено інтелігенцію, духовенство укр. прав. церкви (стор. 91); Десь у половині травня 1944 р. один чоловік проходив через фільварок і його скортіло заглянути в ту криницю... Покликав людей і почали витягати вже не до пізнання вісім трупів, вісім людей... Між тими жертвами есбістів Олександра впізнала свого батька по деревинній нозі. Він у січні підвозив хлопців з СБ. (стор. 97); Петро з сестрою були в клуні, ховалися від СБ. Без жодних пояснень виводять решту родини з хати і таки там під хатою розстрілюють усіх (стор. 98); СБ. гуляє волинськими селами і робить "революцію", вбиваючи наліво й направо тих, хто їм відважився не підкоритись (стор. 105); Надя Собчук познайомилась з чотовим УПА "Зозулею", від якого завагітніла, але зробила аборт. Чотовий "Зозуля" повідомив про таку зневагу СБ. - вона стратила його дитину. Вирок був виданий відразу - розстріляти! (стор. 119).

А оце думки про СБ. ОУН Данила Шумука, [116] якого називають в'язнем сумління, бо він від закінчення війни до половини 1980-х років відбував покарання за належність до ОУН-УПА, де він був викладачем політики в упівських школах. Автор часто подає думки у формі діалогів. Говорячи про арештування, вчинене С.Б., жінка каже:

- Кого забирає цей чоловік, який забрав вас, то ці люди вже більше ніколи не вертаються додому... Це стращні люди, страшніші навіть за гестапо й ЧеКа (стор. 66);

Розмова автора з членом С.Б.:

- У тому селі щезло 16 сімей повністю (українців - В.П.), зі старшими й дітьми...

- Я виконую накази, і все! Зрозуміло?

- Ви вершите судьби людей - жити їм чи не жити, і кому саме. Ви вбиваєте дітей. Розумієте, що це значить, вбивати дітей? (стор. 106).

І далі в цій же справі:

- Що це там у вас трапилось із районовим референтом Безпеки? - запитав Митла.

337

Я розповів їм обом з самого початку. Про те, що зліквідовано 16 сімей без суду й слідства, разом з малесенькими дітьми, і за свою розмову з районовим референтом Безпеки - Чумаком...

- Совіти незадовго захоплять всю Волинь, отож, - як би ви хотіли, щоб ми залишили їм готову агентурну сітку? (сказав Крилач - В.П.).

- Поки є змога, ми повинні з корінням виривати все те, на чому може закріпитися совітська власть, - сказав Митла (стор. 107)

Автор, Данило Шумук, був викладачем в УПА, в підпільній школі. Одного разу прийшлось йому викладати на спец-вишколі для районових референтів СБ. Ось він їм дає характеристику:

Це був спец-вишкіл для районових референтів С.Б. Пять невідомих нам інструкторів читали їм спец-лекції, на які нас не допускали й близько,,. На вишколі було 56 молодих, красивих і здорових хлопців. Всі вони були добре зодягнені й задоволені самі собою. Цілий місяць я ходив читати їм по дві години денно політику і геополітику. Тоді саме я мав змогу добре приглянутися, кому організація доручила вирішувати - жити чи не жити тим або іншим людям. Це були ніби навмисне підібрані найтупіші люди. На попередніх вишколах ані серед мужчин, ані серед жінок таких тупиць не траплялось. Серед 56 чоловік всього-навсього пятьох засвоювали матеріал і розуміли про що йдеться, а решта... Вони просто нездатні були мислити (стор. 68).

Що ж, мабуть ясно - хто був в С.Б. і що С.Б. робила, чим займалася. Тут була мова про винищування Службою Безпеки ОУН українців, то що ж говорити про винищування поляків?

С.Б. не була органом УПА, вона була органом ОУН. Після опанування УПА ОУН-б, С.Б. була органом ОУН-б. Це ті тупі хлопці пильнували, щоб станичні на час доставляли продовольство для УПА, поповнювали її ряди. Це вони сіяли страх не тільки серед селян, непричетних до ОУН-УПА, а й серед самих членів ОУН, теж в рядах УПА. Це вони винищували полонених з Червоної Армії, всіх їх вважаючи комуністами.

І ось знайшовся один; такий з СБ. ОУН в Торонто -командир відділу С.Б. "Клей" - Дмитро Куп'як, котрий написав книжку-спогади, [117] а в ній описує своє "геройство", але не вираховує - чи і скільки людей йому прийшлось

338

зліквідувати. Натякає тільки (стор. 243), що вчинив особисто, одноособово вчинив суд і виконав вирок на Личаківському цвинтарі над "провокатором" Богданом Морозом. Книжка, хоч і редагована д-р Оленою Терелею і В. Барлядяну, вийшла в світ з неграмотною мовою. Проте варто її прочитати. Вона теж дозволяє уявити - який елемент був в С.Б.

Полишмо, однак, книжку того, хто не соромився свого бандерівсько-есбівського минулого, вона небагатьох зацікавить. Натомість варто звернути особливу увагу на писання Данила Шумука, які дісталися на Захід без назви. Він її писав за умов безупинного перебування в концтаборах і в'язницях СРСР, він був одним з організаторів заколоту "зеків" у Норильську. Він писав правду. Тому вважаю потрібним на закінчення теми про діяльність ОУН-УПА навести ряд його тверджень, які розкривають фальш, публіковану в багатьох писаннях українських націоналістичних "істориків", які, по суті, є лише пропагандистами ідей ОУН з науковими титулами, що мають завдання під сучасну пору дезинформувати світ, перекручувати все, що накоїла ОУН-УПА:

За Турією, переїжджаючи село Домінополь, нам впало в вічі, що село неначе б вимерло, двері й вікна скрізь відчинені, а людей ніде не видно...

- Що сталося у Домінополі? - запитав я...

- Три дні тому Домінополь зліквідували, - сумно відпо вів бунчужний.

- Як зліквідували?... Людей зліквідували?... перепитав.

- Так, людей!... - тяжко зігнувшись відповів бунчужний...

- Про що ж це ви, хлопці, так жваво розмовляли? - запитав Брова.

- Та от оповідали один одному як ляхів били в Доміно полі, - відповів Ворон.

- А що це за цивілі з пістолями біля пояса ? - спитав я.

- Це хлопці з Служби Безпеки, - відповів Ворон, це хороші хлопці, вони кльоцали поляків краще за всіх. Ось цей, - Ворон кивнув головою на корінистого брюнета, - 27 втопив.

Брюнет, про якого йшлося, у ту же мить витягнувся на струнко.

- То ви розкажіть і нам, як це було з тими поляками, - сказав я.

- Під дванадцяту годину зімкнутим колом ми оточили все село Домінополь. Тоді я з командиром загону і зо всім почотом підійшли під будинок польського штабу і постукали

339

в двері. Поручник, глянувши у вікно, швидко зорієнтувався у чому справа, але виходу не було і він відчинив нам. От тут же на порозі я його й прострелив. Капітана застрелив у постелі, а машиністка (друкарка - В.П.) вискочила через вікно і там її наші хлопці застрелили. Тим часом командир загону вистрілив із своєї ракетниці, це був сигнал про те, що штаб зліквідовано і що треба починати. Ось тоді наші хлопці з С.Б. і пішли гуляти по всьому селу. До ранку не залишилось ані одного живого ляха, - самовдоволено закінчив Ворон (стор.51).[118]

А ось інформація з книжки Ю. Туровського і В. Сємашка: 11 липня 1943 р. Домінополь, село, гміна Верба, пов. Володимирський. Упівці з Волчака вимордували все населення Домінополя, що складалося з 60 сімей (коло 490 осіб). Акція була винятково інтенсивна і брутальна. Упівці виламували двері й вікна, вскакували до хатів, мордували ножами, сокирами, вилами тощо. Того ж дня в Домінополі вони вимордували 20-особовий польський підрозділ, організований у Свойчеві у березні вчителем Целестином Домбровським. [119]

Подані тут два уривки двох різних авторів варті особливої уваги. З їх порівняння виходить, що: а) бандерівці знали, що в Домінополі ночують польські солдати А.К. і в першій фазі нападу зліквідували їх, а тільки потім, ракетою був даний знак до мордування цивільного, беззахисного польського населення, яке було жахливими методами повбиване, потоплене, як каже Д. Шумук; б) Автори Ю. Туровський і В. Семашко не скривають, що в селі стояли польські солдати в "силі" 20 осіб. А були це "солдати", яких згуртував вчитель, отже це був радше малий партизанський, загін. З порівняння писання цих авторів виходить, що можна і треба їм вірити.

Далі Данило Шумук пише:

... те, що ви робите з поляками, то все не вкладається ні в які рамки. Ось недавно в Ліжині замордували вчительку -польку і вкинули в колодязь... І це зробили її колишні учні, яких вона кілька років тому вчила... І це не єдиний випадок, вже може місяць поляків вбивають то тут, то там. Нападати зненацька на мирних людей і вбивати їх, то аж ніяк не по-лицарському, - сказав господар. (стор. 34)

Книжка Данила Шумука, котрий був в УПА, варта уваги ще й тому, що він не вказує на факти вбивств поляками українців, натомість вказує на ряд фактів

340

мордування членами УПА і С.Б. поляків та українців наголошує на крайню брутальність Служби Безпеки. Це -вельми симптоматичне. Цей факт заперечує сьогоднішню пропаганду ОУН про те, що УПА не вбивала польського мирного населення. Книжку Данила Шумука варто перевидати на Україні, її варто перекласти на польську мову й видати в Польщі. Данило Шумук - об'єктивний автор, свідок подій. Він свого сумління не продає, не міняє на дрібні грайцари.

Євангельський християнин, Михайло Подворняк з Волині, пише:

Найбільше запам'яталося нам бандерівське С.Б, (Служба Безпеки), Цих двох літер наші люди боялися не менше, як НКВД чи Гестапо, бо хто попав до їхніх рук, живим уже не виходив. Свою жорстокість вони пояснювали тим, що тепер війна, революція, яка вимагає жорстокої руки, твердої влади. Але це не було оправданням, бо садисти завжди є садистами, в часі війни і в часі спокою. [119а]

Наскільки треба бути безличним, щоб з таким багажем іти сьогодні в Україну й воскрешати ОУН-УПА, славити "героїв" УПА і СБ.?!

Юридична оцінка дій ОУН-УПА

Під поняттям "ОУН-УПА" розумію всі збройні відділи під час війни, якими керувала ОУН, тобто - саму УПА, в якій опинилися розформовані офіцери, підофіцери й рядові з батальйонів "Нахтігаль" та "Роланд", теж українську допоміжну поліцію, яка на наказ ОУН-б водночас пішла зі зброєю в ліс. До УПА зараховую теж те, що деякі автори називають "збройним підпіллям", тобто Самооборонні кущові відділи на Волині й Українську національну самооборону в Галичині.

З огляду на обширність теми цієї праці, в цьому підрозділі обмежуся в основному до полеміки з твердженнями польського історика Тадеуша Анджея Ольшанського, точніше з його твердженнями з розвідки п.з. "Польсько-українська боротьба 1943-1947", опублікованої в "Історичних зошитах" Літературного інституту в Парижі. [120] На берегах цього хочеться сказати таке: "Історичні зошити" паризького Літературного інституту пов'язані з паризькою польською "Культурою". Саме про неї йдеться. В паризькій "Культурі" появилося багато матеріалів, які з першого

341

погляду вказують на потребу зближення двох народів -польського й українського. В "Культурі" публікувалися ярі українські націоналісти, виправдовуючи ОУН і її збройні утворення. Проте, коли пильніше придивитися до тих матеріалів, то можна зробити висновок: Не цим шляхом треба йти до польсько-українського зближення. Треба йти шляхом правди, а не фальшуванням історії. Видно, що "Культура" у великій мірі співзвучна з українською "Сучасністю", яку довгі роки видавали в Мюнхені, засновником якої був Микола Лебедь. Іноді, перечитуючи "Культуру" і "Сучасність", мимохіть тиснеться на думку: вони, неначе рідні, неначе фінансовані з одного джерела. Та це тільки на берегах.

В "Історичних зошитах", про які мовиться, Т.А. Ольшанський публікувався під псевдонімом "Ян Лукашув". З писання Т.А. Ольшанського виникає, що він є під великим впливом пропаганди ОУН. На це вказує його твердження: А.К. і УПА репрезентували свої народи і їхні політичні керівництва (стор.161). Невже?! А.К. дійсно була збройною силою польського народу в Польщі після програної війни у вересні 1939 p., вона підпорядковувалася польському легальному урядові в Лондоні, той уряд в Польщі репрезентувала Делегатура Уряду. Це - правда. Польський народ мав свій уряд в Лондоні і ніхто цього факту не заперечує. Але, аж дивно читати польського історика, котрий, маючи, без сумніву, на думці ОУН, говорить про неї, як про політичне керівництво українського народу. Народу, котрий не знав і знати не хотів ОУН. Невже в голові Т.А. Ольшанського не постало сумніву, що ОУН репрезентувала саму себе тільки, що вона не репрезентувала жодних верств українського населення на Волині, не говорячи вже про Наддніпрянську Україну, що ОУН спирала свою діяльність на певній частині населення Галичини, застосовуючи терор? Твердження, що ОУН репрезентувала український народ є образою для нього, є образою для мене особисто. Це твердження не має ніякого наукового обгрунтування, воно -політично-пропагандивне гасло ОУН. Це твердження - з пропагандивного арсеналу ОУН, яка від самого постання узурпує собі право говорити від імені українського народу і від його імені діяти.

До цього самого арсеналу пропаганди належить теж твердження про аналогію між СС дивізією "Галичина" і польськими Легіонами Ю. Пілсудського. Таку аналогію визнає, на жаль, теж один з найоб'єктивніших українських

342

істориків і політологів на Заході, проф. Ярослав Пеленський, хоч повинен дійти до висновку, що аналогії тут не може бути. Аналогію заперечують об'єктивні обставини: Австро-Угорщина була монархією, далекою від авторитаризму, без расового підходу до інших національностей. Натомість гітлерівська Німеччина була державою тоталітарною, вона мала неприховану стратегію - підкорити світ, перш за все Європу, винищити євреїв, зі слов'ян зробити рабів.

Т.А. Ольшанський, нехтуючи науковим підходом в дослідженні проблем, безжурно відкидає неначе здогадливі твердження щодо участі українців у придушенні Варшавського повстання, посилаючись при цьому на "істориків", а насправді на публіциста Бориса Левицького, діяча ОУН-б та бібліотекаря за фахом, діяча ОУН-м, Василя Веригу. Такий підхід є свідоцтвом необ'єктивності і неповажного трактування теми (стор. 162).

До дезинформаційних слід зарахувати твердження Т.А. Ольшанського: ... голодова заглада сотень тисяч совєтських полонених, а також екстермінація (німцями - В.П.) всіх євреїв, на Волині часто була реалізована у формі масових екзекуцій за меншою чи більшою примусовою участю місцевого населення (стор. 163). Неправда! Місцеве населення не брало участі в масових ліквідаціях євреїв! Це робила українська допоміжна поліція, організована "похідними групами" ОУН. За це несе відповідальність ОУН, а не місцеве населення Волині. Але авторові, можна подумати, йшлося про відвернення уваги від ОУН.

Т.А. Ольшанський каже, що коли йдеться про "деполонізацію" Волині, то сама директива цього роду акції дотепер не опублікована і немає доказу на її існування... (стор. 165). Бо для Т.А. Ольшанського доказом, мабуть, може бути лише "папір", доказ з писаного документа. Тим часом кримінальному законодавству всіх цивілізованих країн відомі теж інші докази, до яких належить логічний висновок. Сам плановий характер акції, існування якого не заперечує навіть Т.А. Ольшанський, вказує і доказує, що така директива була, вона існувала. Без директиви нема планових акцій. Форма директиви - зовсім несуттєва, вона, директива, могла вийти в усній формі від Миколи Лебедя, який діяв в умовах конспірації, тож не мав своєї канцелярії, книги директив тощо. Але сумніви щодо існування директиви Т.А. Ольшанський посіяв.

343

T.A. Ольшанський помиляється, коли каже, що Немає основ твердити, що метою цієї акції (деполонізації Західної України - В.П.) була екстермінація (заглада, поголовне винищення - В.П.) польського населення, а як побачимо -також розвиток подій не вказує на це (стор. 166).

Автор цих слів не знає, або не хоче знати фактів, а тільки вони можуть становити підставу для тверджень. Зрештою, той же автор зразу після наведеного тут, пише: Одначе усунення поляків з Кресів (Західна Україна - В.П.) мало відбутися всякою ціною, всілякими доступними засобами. Отже й вогнем і залізом.

Перш за все автор повинен знати, що на Волині ОУН-УПА не практикувала попереджень поляків про домагання ОУН залишити їхні села, не домагалася залишити територію. Навпаки, як пишуть респонденти, було багато випадків, коли поляків заспокоювали, навіть запевняли, що їм нічого не станеться, відраджували виїжджати. Немає сумніву, що таке робили доброзичливі сусіди-українці, котрі не могли навіть припустити, що невинних людей треба помордувати. Але були випадки, коли сусід-українець відраджував виїзд, а за день-два сам брав участь у нападі на поляків-сусідів. В мене є докази у формі листів респондентів, з яких ясно виникає, що на втікаючих на фірах поляків нападала УПА, вирізуючи й вистрілюючи їх упень. Тож вони, ті поляки, вже залишали Волинь, то пощо було їх мордувати, коли б ОУН-УПА йшлося тільки про примушення залишити поляками цю територію? Відозви-попередження-домагання залишити поляками Західну Україну практикувалися іноді в Галичині, про них згадує Михайло Подворняк, житель Кременеччини.121 В моєму посіданні є також копія "наказу" про залишення поляками території:

Наказ. Взивається вас яко польську родину до 48 годин опустити село та взагалі винестись з українських земель на захід за Сян. В разі невиконання наказу видаєте на себе присуд смерти та буде спалене ваше майно. Постій, 11 травня 1944.

Це - вельми гуманний метод: 48 годин. Хоч і був це час, коли не до переселення було людям. Але це - виняток. Походить він з Галичини, "наказ" писаний якимсь "гуманним" упівцем-галичанином, що видно зі змісту, вживаних галицизмів, з правопису. Проте правило було інше: Знищити польське населення, щоб ніколи воно не вернулося в Західну Україну!

344

Неправильним є твердження Т.А. Олыыанського, що антипольську акцію звичайно попереджувано ультиматумом до польського населення з домаганням негайно залишити родинні місця й виїхати за Буг (стор. 169). Автор не посилається на жодні в цій мірі докази, він, просто, повторює те, що прочитав в українській націоналістичній літературі, або просто з метою "вигородити" ОУН-УПА з закиду народовбивства.

Задум винищення поляків, як уже про це було сказано, зродився 1928 року в писаннях УВО, а в 1929 р. він був сформульований в постановах І Конгресу українських націоналістів. Тому вину за винищення щонайменше 100 тис. польського населення в Західній Україні несуть ідеологи українського націоналізму, які сказали що робити з поляками ("Повне усунення всіх займанців з українських земель" -Постанови І ВЗУН). Натомість Дмитро Донцов навчив як це робити (Суттю фанатизму є те, Що він у відношенні до конкретного - спустошуючий і руйнуючий). Натомість ОУН-б тільки вирішила, що настав час "національної революції!, отже визначила початок мордування у часі.

Т.А. Ольшанський пише:

Залишається ще питання, чи на Кресах ми мали тоді справу з українським народовбивством, бо цей закид неодноразово ставився. Автор (тобто Т.А. Ольшанський - В.П.) відкидає це твердження. Якщо бо народовбивством є, як це загально приймається, систематична і свідома запланована акція, якої метою є екстермінація (фізичне винищення) всього або частини людського загалу, то мусимо ствердити, що українська "деполонізація" не мала характеру народовбивчої акції Тому що її метою було вигнання, а не вимордування польського населення (стор. 187).

Що ж, погано, коли автор береться вирішувати таке поважне питання - була це екстермінація, народовбивство, чи ні?, і посилається на те, що "загально приймається". Тут має вирішувати не громадська думка, а закон. Є ж бо "Конвенція у справі запобігання й покарання злочинів народовбивства", прийнята Генеральною Асамблеєю ООН у дні 9 грудня 1948 p., згідно до статті II якої:

У розумінні цієї Конвенції народовбивством є такі злочини, скоєні з метою винищення цілості або частини національної, етнічної, расової або релігійної групи, як таких:

а) вбивство членів групи;

345

б) спричиненння поважного пошкодження тіла або розстрою психічного здоров'я членів групи;

в) навмисне створення для членів групи умов життя, розрахованих на спричинення цілковитого або часткового їх знищення... [122]

Згідно до статті III названої Конвенції такі злочини підлягають покаранню:

а) народовбивство;
б) змова з метою вчинити народовбивство;
в) безпосереднє й публічне підбурювання до скоєння народовбивства;
г) намагання вчинити народовбивство;
д) співдія в народовбивстві.

Як бачимо, міжнародний закон нічого не говорить про систематичність, свідомість і планування акції, яка має на меті екстермінацію. Закон теж не говорить про загал або частину людства. Говорить натомість про вбивство членів етнічної, расової чи релігійної групи.

Народовбивство, це злочин, якого не можна скоїти ненавмисне, саме скоєння цього злочину включає свідомість учинку.

В розумінні названої вище Конвенції, згідно до пункту б) статті III, винними народовбивства на польському населенні Західної України є засновники ОУН, котрі прийняли постанову про "усунення" поляків з Західної України, тобто воно скоїло злочин "змови з метою вчинити народовбивство".

УПА була безпосереднім виконавцем злочину народовбивства. Члени "похідних груп", емісари ОУН вчинили злочин згідно до пункту в) статті III, бо вони підбурювали індивідуально, або під час різних свят, як сипання могил тощо, до винищування поляків.

Натомість організована ОУН українська допоміжна поліція винна щонайменше співдії у злочині народовбивства євреїв.

Те, що скоїла ОУН-УПА під час війни на Волині й в Галичині, слід кваліфікувати як народовбивство.

Тезу про "селективне винищування" в той час і на тому терені сформулював проф. Ярослав Пеленський. Хоч з ним я не погоджуюсь щодо цього, все ж таки треба вклонитися в його бік - таке ствердження свідчить про далекойдучу наукову відвагу автора цієї тези. При цьому слід сказати, що не має рації Т.А. Ольшанський, котрий з іншого боку не погоджується з проф. Я. Пеленським тому, що, мовляв,

346

прикметою народовбивства є його тотальність, а не селективність (стор. 187). Йдучи за міркуванням Т.А. Ольшанського - навіть екстермінація гітлерівцями євреїв не є народовбивством, бож їх "тотально", тобто цілковито, не винищили. Закон нічого не каже про "тотальність", тож цим аргументом нема чого послуговуватися.

Міркуючи за Т.А. Ольшанським, Гітлер також не наказував вчиняти народовбивство євреїв, йому ж не йшлося про те , щоб їх убивати, він тільки хотів дійти до "остаточної розв'язки" єврейського питання. Масове винищення євреїв було лише шляхом до цього вирішення. Також ОУН передбачила усунення поляків з Західної України шляхом масових убивств, шляхом екстермінації. А цей шлях і є народовбивством.

Т.А. Ольшанський дає багато доказів того, що він "думає по-бандерівськи". Ось ще один приклад: Автор пише про вояків УПА, що вони, за винятком під примусом мобілізованих у 1946-47 роках (це, мабуть, на Лемківщині? А чи автор не знає про масову мобілізацію до УПА на Волині 1943 року? Якщо ні, то хай би прочитав книжку Михайла Подворняка - В.П.) відзначалися фанатизмом. І тут же Т.А. Ольшанський виправдовує той фанатизм. Це - справа сумління автора. Він теж пише: В кожному разі мусимо дати воякам України (підкр. - В.П.) належне, що вони інакше, ніж німці, вміли бути жорстокими і безжалісними не тільки па відношенні до інших, але й в стосунку до себе. (стор. 193). Тут автор говорить про часті випадки самогубств членів УПА, щоб не попасти в полон. Хай так каже, це недалеке від правди, бо члени УПА були свідомі того, що їм, за те, що вони коїли, пощади бути не може. Але яке Т.А. Ольшанський має право казати, що вояки УПА, це "вояки України"?! Солдати України в той час, вільно чи невільно, але повні ненависті до гітлерівців, воювали на всіх фронтах Радянської, Армії. Це - "солдати України", а не ті, що робили народовбивство на поляках, що винищували неугодних ОУН українців, зокрема "східняків".

Т.А. Ольшанський завдає великої шкоди українському народові, ототожнюючи його з українськими націоналістами, з ОУН-УПА. Від людини науки треба вимагати прецизії в таких дразливих справах. Людина науки не може піддаватися" пропагандивним гаслам. Це бо вже не наука. Не можна створювати враження, що за народовбивство - а це було народовбивство - винен український народ. Це - неправда!


"Гiрка правда. Злочиннiсть ОУН-УПА (сповідь українця)"



Украинские Страницы, http://www.ukrstor.com/
История национального движения Украины 1800-1920ые годы.